За порогом «третього світу»

Роман Тиса

Цього року, напевне, побачимо багато статей, інтерв’ю, телєвізійних проґрам, документальних фільмів, круглим столів, присвячених тридцятиріччю розпаду Радянської Союзу, а також — хотілося би бачити і такі — підсумкам перших тридцяти років розвитку України. Можливо, побачимо огляди старих проґнозів. А деякі проґнози тридцятирічної давнини щодо місця країн колишнього СРСР на політично-економічній мапі світу справдились. Писались вони, так би мовити, на порозі «третього світу». Тім цікавіше їх читати сьогодні, сидячи за порогом «третього світу».

У березневому числі московського журналу «Век ХХ и мир» за 1990 рік у статті «Нове повстання мас. СРСР на порозі „третього світу“» Татьяна Ворожєйкіна застерігала від західоцетризму та закликала серйозно цікавитися «третім світом»:

«Коли ми, спираючись на власний неґативний досвід, розмірковуємо про переваги соціяльно-економічної еволюції, то у свідомості нашій, зазвичай, істнує образ сучасних західних суспільств. Вони набагато успішніше за  нас розв’язали не тільки економічні й політичні, але також соціяльні проблєми, забезпечивши більшості громадян гідний людини рівень життя. Одначе такий розвиток, що інтеґрує суспільство, досі мав місце лише у центрах світової капіталістичної системи. Його не повторили ані в дореволюційній Росії, ані в країнах сьогоднішньої Латинської Америки. …

«Великий демократичний джихад»?

Алєксандр Тарасов

Захід є Захід,
А Схід є Схід,
І їм не зійтися вдвох,
Допоки Землю і Небеса
на Суд не покличе Бог;
Та Сходу і Заходу вже нема,
границь нема поготів,
Як сильні стають лицем у лице,
хоч вони із різних світів!

Джозеф Редьярд Кіплінґ

Знайома всім точка зору на захоплення Кувейту Іраком, що вона, коротко кажучи, зводиться до низки труїзмів («Хусейн — скажений диктатор», «виклик світовій спільноті», «аґресія аморальна», «ми маємо покарати агресора, що зарвався»), не задовольняє мене через дві основні причини. По-перше, вона рішуче нічого не пояснює у «феномені» Саддама Хусейна (і я впевнений — навмисно). І по-друге, вона відразливо фарисейська.

Спробую обґрунтувати обидві позиції. Отже, у численних публікаціях Саддама Хусейна підносять нам як «скаженого диктатора», що загордився і вважає себе новим Наполеоном або Салах ед-Діном — і саме цим, мовляв, пояснюються усі його дії.

Леза, леза, леза. Як США, щоби врятувати світ від комунізму, підбурювали до масових вбивств

Ґевін Джейкобсон

Рец. на кн.: Vincent Bevins, The Jakarta Method: Washington’s Anticommunist Crusade and the Mass Murder Program that Shaped Our World, PublicAffairs Books, 320 p.

Село Петулу на острові Балі відоме чаплями — кококанами — що вони із заходом сонця спускаються на дерева. Надвечір тисячі коричневих єґипетських чапель і малайських жовтих чапель здіймаються з сусідніх рисових полів, а потім величезною зграєю налітають на гілки, що висять над місцевим храмом. Вперше вони прилетіли сюди на початку листопада 1965 року, за місяць після того, як індонезійська армія, бандити і воєнізовані загони смерти почали винищувати підозрюваних у членстві в Індонезійській комуністичній партії (ІКП). Подорожуючи країною на початку 2000-х рр., я познайомився з чоловіком, який вважав, що кококани, це — душі померлих, що повертаються, яких місцеві дуже цінують за їхню гадану здатність відвертати лихо.

З жовтня 1965 та по березень 1966 року на острові Балі було вбито близько 80 тис. людей (5 % населення острова), а загалом на архіпелазі було вбито не менше 420 тис.. ЦРУ назвало цю різанину «одним з найстрашнішим і найкоротших кровопролить нашого часу». Жертв зганяли в одне місце й розстрілювали, душили або рубали мачете і залізною арматурою. У похмуро-сюрреалістичному фільмі Джошуа Оппенгаймера «Акт вбивства» (2012) кат з Північної Суматри згадує лютий садизм: «Ми засовували ломаччя їм у задній прохід доти, поки вони не вмирали. Ломаками ламали їм шиї. Вішали. Душили їх дротом. Відрубували голови. Давили машинами». Трупи скидали у колодязі, викидали в річки і озера або ховали у неглибоких могилах під банановими деревами. Річка Брантас у Східній Яві була завалена трупами без голів. Як пише Вінсент Бевінс у книжці «Джакартська метода», це був «вибух насилля» проти ІКП, що нагадував «апокаліптичну бійню».

Стів Біко і боротьба за свідомість чорношкірого

Роман Тиса

Emancipate yourselves from mental slavery,
None but ourselves can free our minds.
Bob Marley

Революційна хвиля, що прокотилася світом у 1950-х — 1970-х рр., винесла на сцену історії чимало нових ідейних рухів, політичних орґанізацій, незалежних держав. Перше місце тут займає африканський континент — арена багаторічної запеклої боротьби проти колоніялізму, імперіялізму, расизму. За двадцять років, що минули від початку 1954 року національно-визвольної війни в Алжирі до закінчення війн у портуґальських колоніях 1974 року, політична мапа Африки змінилась до невпізнання. За винятком Південної Африки всюди було скинуто ярмо колоніялізму.

У Південно-Африканській Республіці довше за инші країни континенту панувала біла меншість, що вона встановила жорстокий режим расової сеґреґації і гноблення більшости корінних мешканців країни — режим апартхейду. Найвідомішим за межами Південної Африки противником апартхейду був Африканський Національний Конґрес, очолюваний Нелсоном Манделою. Але боротьбу за визволення корінного населення вів не тільки АНК — були й инші орґанізації, такі як Південно-Африканська Комуністична Партія, Панафриканський Конґрес Азанії, Південно-Африканська Студентська Орґанізація. Траґічною є постать засновника та лідера ПАСО Стіва Біко: в ній студентський ватажок (як Руді Дучке у ФРН) поєднався з борцем-мучеником за громадянські права (подібним до Фреда Гемтона й Джорджа Джексона в США).

Огляд індіянського питання

Хосе Карлос Мар’ятеґі

I. До постанови питання

Расове питання, коли його обговорюють буржуазні інтелєктуали Латинської Америки, слугує, між иншим, для того, щоб приховати справжні проблєми континенту чи знехтувати ними. Перед марксистською критикою стоїть завдання якомога швидше повернути йому його правдивий вимір, звільнити його від будь-якого оманного та педантичного викривлення. Ув економічному, суспільному та політичному пляні расове питання, як і земельне питання, полягає по суті в знищенні февдалізму.

Через поневолення від часів еспанської конкісти індіянські раси Латинської Америки перебувають у ганебному стані відсталости та неписьменности. Кляса експлоататорів — спочатку еспанців, а потім креолів — у ріжний спосіб продовжує пояснювати становище індіянських рас їхньою неповноцінністю чи примітивністю. Тут панівна кляса лише повторює арґументи білої раси, чому вона так поводиться з колонізованими народами.

Андре Ґундер Франк і розвиток слаборозвинености

Роман Тиса

Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х рр. у Латинській Америці скепсис щодо економічної модернізації за північноамериканським шляхом, з одного боку, та оптимізм, спричинений перемогою Кубинської революції, з иншого, викликали до життя кілька ліворадикальних ідейних течій. Одна з них одержала назву теорії залежности або залежного розвитку. Теоретики залежного розвитку могли ріжнитися ступенем свого радикалізму, проте всі вони стояли на позиціях антиімперіялізму й антикапіталізму. Видатним представником цього ідейного напрямку був економіст, соціолоґ й історик Андре Ґундер Франк.

Німецький латиноамериканець

Андре Ґундер Франк народився 24 лютого 1929 року в Берліні в родині письменника Леонгарда Франка. Після приходу до влади Гітлера сім’я переїхала спочатку до Швайцарії, а потім до США. 1957 року Франк захистив у Чиказькому університеті докторську дисертацію (PhD) з економіки. Темою його наукової праці було сільське господарство СРСР, точніше Української РСР, — дисертація мала назву «Зростання і продуктивність українського сільського господарства». Ще будучи студентом, Франк визначився зі своїми політичними симпатіями і, починаючи від роботи у Національній спілці студентів США, все своє подальше життя — так у практичній діяльності, як у ідейних спорах — завжди перебував на лівому флянзі.

Естафета реґіонального сепаратизму: Катанґа, Біяфра, Донбас

Роман Тиса

…найбільша та найпоширеніша помилка — неспроможність вирватися за межі власної культурної оболонки та звичка прикладати до инших … мірило, що не може бути ним, у невидющості до відмінностей там, де на перший погляд все те саме, і невмінні побачити схожість там, де все має вигляд геть иншого.

Антоніо Ґрамші

Тому найкраща фортеця — це прихильність народу, бо якщо ти йому ненависний, ніякі фортеці тебе не врятують — на допомогу повсталому людові завжди поспішать чужинці.

Нікколо Мак’явеллі

1. Вступ

Громадянська війна на Донбасі є головною подією кризи, в яку країна сповзла наприкінці 2013 р. Сама криза своєю чергою є найважливішим фактом новочасної історії України — історії після 1991 р.

Розмовами про україно-російську війну, а тим більше про «гібридну війну» Росії проти України, що ведуться вже сьомий рік, приховують одну важливу річ: у 2013-2014 рр. зазнали історичної поразки українська буржуазія і буржуазна Україна. Буржуазія відмовляється вірити, що відчуження великої частки населення і розвал країни на чотири частини (три маріонеткові держави й одна анексована територія) — справа її рук, і всіляко прагне замаскувати правду «гібридними» вигадками.

Самір Амін і від’єднання від капіталізму

Роман Тиса

Життя обличчям до історії

Самір Амін народився 3 вересня 1931 року в Каїрі, у родині лікарів. Його батько — єгиптянин зі спільноти коптів (єгипетських християн), дідусь з батькового боку був інженером-залізничником. Матір — француженка з Ельзасу, дідусь і бабуся були шкільними вчителями. Політичні настрої в родині панували антимонархічні, демократичні, соціялістичні.

Амінове дитинство пройшло у Порт-Саїді, тогочасній промисловій і торгівельній столиці Єгипту. Він ходив до французького ліцею. 1947 року відправився здобувати вищу освіту у Парижі, де вивчав право, політекономію і статистику в Ліцеї ім. Генріха IV й Інституті політичних наук. 1957 року отримав ступінь доктора філософії (спеціяльність: політична економія). У студентські роки Амін не тільки навчався — він був членом молодіжної орґанізації Французької комуністичної партії, слідкував за політичними подіями в Африці та Азії, брав участь у демонстраціях, працював у Координаційному комітеті студентів-антиколоніялістів, за проґрамою обміну студентами відвідав Чехословаччину та Польщу. Розчарований браком уваги з боку ФКП до національно-визвольної боротьби в колоніях, він поступово відійшов так від самої компартії, як від її офіційної доктрини — марксизму-лєнінізму та зацікавився маоїзмом, маоїстською критикою СРСР і досвідом соціялістичного будівництва в Китаї.

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході?

Андре Ґундер Франк

Реферат

Відповідь на питання, що пішло не так, варто шукати радше серед матеріялістичної дійсности нашої єдиної світової економіки, аніж у будь-якому ідеолоґічному дискурсі щодо «соціялізму» а чи у політиці колишнього Радянського Союзу або Східної Европи. Почнемо з того, що до конкуренційної гонитви за розвитком ці реґіони долучились під «соціялістичним» прапором, з величезним історичним відставанням в рямцях світового господарства. Радянський Союз і Східна Европа намагалися радше наздогнати, аніж побудувати «соціялізм», якщо дивитися з точки зору реалістичної деідеолоґізованої світової економіки. Був час, коли здавалося, що у них це вийшло, — аж ось вони знову відстали. Причиною був стільки ідеолоґічний «соціялізм» чи політичне «плянування» (усюди засуджені та відкинені), скільки історично-економічні розбіжності та досі актуальні відносини між двома частинами Европи в рямцях світового господарства, що вони відповідальні за відсталість Сходу.

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході? Варіянти відповідей зазвичай коливаються у діяпазоні від «усього», з боку опонентів, до лише «сталінізму» або навіть «нічого», як уважають колишні прибічники. У цих відповідях і політика, і ідеологія, і цілі історичні епохи, починаючи першим радянським урядом і революцією 1917 року (або навіть ще раніше — народженням марксизму 1848 року) і завершуючи останнім урядом і реформами Міхаїла Ґорбачова (після 1985 року). Багато критиків, в тому числі сам Ґорбачов[1], визнавали поразки, а заразом і необхідність якихось змін на кшталт перебудови, але не необхідність докорінних перетворень. Инші критики натомість вважають реформаторські зусилля Ґорбачова неправильними і буквально такими, що призвели до зворотного результату. Дехто з цих критиків стверджує, що якби не помилки в політиці Ґорбачова, Радянський Союз і його економіка змогли б протриматися ще деякий час, а то й загалом стояла би досі. Серед цих критиків — Елман з Конторовічем[2] і Мєнщіков[3].

Кваме Нкрума та неоколоніялізм

Роман Тиса

Після «переселення» України до «третього світу» та перетворення країни з промислово розвиненої на аґрарно-індустріяльну, що в ній чимдалі більшу вагу мають сільське господарство (на базі великих лятифундій) і гірничодобувна галузь, зростає актуальність досвіду країн, що вони давно перебувають на периферії капіталістичного світу як виробники монокультури чи постачальники сировини і як такі є об’єктами імперіялістичного визиску з боку розвинених капіталістичних країн. Так само зростає актуальність авторів, що вони по-філософському осмислили стан перманентного застою, характерний для «третього світу», і шукали шляхи до національного та соціяльного розкріпачення, економічного розвитку та культурного проґресу своїх народів.

Африка, як континент, що повністю перебуває на узбіччі капіталістичного світу (за частковим винятком Південно-Африканської Республіки), є батьківщиною багатьох борців національно-визвольного та революційно-демократичного руху, що вони в одній особі поєднували революціонера та мислителя. Почесну місце в лавах таких видатних особистостей належить ґанському політичному діячеві та теоретикові Кваме Нкрумі. Він — помітний представник антиколоніяльного руху, непересічний ідеолоґ і політичний мислитель, що за життя мав величезний міжнародний авторитет, а після смерти став символом свободи та єдности Африки.