Ноам Хомський про кубинсько-американські відносини

Ноам Хомський

У передмові до нової книги про тероризм проти Куби американський науковець Ноам Хомський (Чомскі) у подробицях викладає історію насильницької, а часто й просто дивної, політики американського уряду щодо свого невеликого, але непокірного сусіда. «Cuba Sі» має честь отримати дозвіл на ексклюзивне розміщення цієї передмови…

Мабуть, найбільш характерною рисою війни Вашингтона проти Куби, що ведеться з того самого моменту, як вона нарешті виборола свободу в 1959 році, є її несамовитість. Даючи свідчення перед комітетом Черча в Сенаті, міністр оборони США Роберт Макнамара підтвердив, що рішення Кеннеді невдовзі після вступу на посаду президента здійснити вторгнення до Плая-Хірон було прийняте в атмосфері «істерії». На першому ж засіданні уряду після невдалого вторгнення, атмосфера була «майже дикою», як засвідчує заступник держсекретаря Честер Боулз, описуючи «практично божевільну реакцію на програму дій». Суттєвою складовою цієї «програми дій» була масштабна терористична війна. Роберт Кеннеді, на якого було покладено завдання координації масованої кампанії державного міжнародного тероризму, неодноразово заявляв, що повалення уряду Куби було «головним пріоритетом уряду Сполучених Штатів — все інше вторинне — скільки б часу, грошей, зусиль або людських життів це не коштувало».

Червоний прапор над зеленим островом

Сергій Іщенко

У 1869 році у женевській газеті „Egalite” прихильники анархістського лідера Михайла Бакуніна звинуватили Карла Маркса і Генеральну раду Міжнародного товариства робітників (Першого Інтернаціоналу) в тому, що ті нібито надмірно захопилися ірландським питанням і нав’язують його міжнародному робітничому рухові на шкоду інтересам пролетаріату. І дійсно, Ірландія для лівих другої половини ХІХ століття була тим самим, чим для лівих другої половини століття ХХ стала Палестина. Імперіалізм на Зеленому острові наочно демонстрував свою звірячу сутність. Колосальна несправедливість стосовно ірландського народу не могла залишити байдужою жодну людину, що вірила у соціальний прогрес. У тому ж році, коли з’явилися статті в „Egalite”, в Ірландії почали створюватися перші секції Інтернаціоналу. Проте провідною силою національно-визвольного руху стало „Ірландське революційне братство”, члени якого називали себе „феніями” на честь легендарної військової дружини епічного героя Фінна. Радикалізм феніїв, що прагнули шляхом таємно підготованого збройного повстання створити незалежну Ірландську республіку, відбивав гнів та протест народних мас острову проти англійського колоніалізму, проти вигнання селян з землі. Перший Інтернаціонал, критикуючи змовницькі тенденції діяльності „братства”, водночас підтримував боротьбу феніїв, у 1867-70 роках приймав участь у кампанії проти смертних вироків учасникам феніанського руху, за амністію ув’язненим республіканцям. Ленін відзначає: „Політика Маркса і Енгельса в ірландському питанні дала визначний взірець, що й нині зберігає величезне практичне значення, взірець того, як повинен ставитися пролетаріат націй-гнобителів до колоніальних рухів”. Поєднання марксистської програми з практикою національно-визвольної боротьби в Ірландії пов’язане з іменем видатного революціонера Джеймса Коннолі.

Лукач проти модернізму

Ігор Самохін

Марксистська естетика — від початку досить квола підгалузь доктрини, побудована здебільшого на дуже побіжних і випадкових заувагах Маркса і Енґельса  на початку ХХ століття зіткнулась із небаченою перешкодою у вигляді розквіту розмаїтих аванґардів і модернізмів. Нові художні течії ніби й не обслуговували буржуазні смаки та інтереси, але й не поспішали викривати пороки капіталістичного суспільства та боротися за вселенську справедливість. Способи давати раду з новітнім мистецтвом у межах самого марксизму запропоновано було дуже різні, що згодом доповнило і так немалу низку розходжень між марксизмами західного і східного обряду. В обох випадках це не була теоретична еволюція на суто ідейному рівні. Західний марксизм, як показав Перрі Андерсон, розірвав зв’язок теорії та практики, розчарувавшись у догматизованому комунізмі та реалістичності революційних сподівань на як ніколи стабільних капіталістичних теренах, та спрямував свої інтереси у більш комфортну надбудову [1]. Зрештою марксистська естетика Адорно, видана 1970 р., повністю стала на бік автономного й асоціального модернізму, визнавши за ним емансипативний потенціал. Натомість у СРСР безліч політичних причин — нема потреби ще раз їх нагадувати — зумовили згортання розквітлого було в 1920-і роки авангарду та повернення до суворої естетики реалізму (з наліпкою «соціалістичний» задля ефекту новизни). Найвиразніший та найбільш притомний її представник — Міхаіл Ліфшіц — обґрунтував свої погляди на «хворе» модерністське мистецтво в книзі з промовистою назвою «Криза неподобства» («Кризис безобразия»), яка вийшла майже одночасно з «Естетичною теорією» Адорно.

Східний Тимор: забутий геноцид, замовчані проблеми

Денис Пілаш

Які думки викликають у непідготовленого читача словосполучення «Східний Тимор», «Тимор-Лешті» чи «Демократична республіка Тимор-Лешті» – а так офіційно називається одна з останніх держав на політичній карті світу, що здобула незалежність (після неї у цьому списку лише Чорногорія, якщо не враховувати три частково визнані маріонеткові республіки)? Мабуть, не викликають жодних. І справа тут не тільки в тому, що мова йде про молоду у політичному плані держава, яка займає всього половину одного з багатьох островів, розташованих між Індокитаєм та Австралією. Це ще й одна з тих країн, де найбільш наочно проявилася людиноненависницька сутність неоліберального капіталізму – адже тут він призвів до геноциду тривалістю понад 20 років. А говорити про такі речі у світі, який намагаються представити найкращим із усіх можливих, не прийнято…

Острів несвободи

Починаючи з перших відомостей про Тимор, населення якого у XIV ст. виплачувало данину яванській імперії Маджапахіт, острів виступав як периферія Великих Зондських островів. Коли на зміну ранньофеодальним острівним утворенням на кшталт Сурвіанґу прийшли португальські (1511 р.) та голландські (1613 р.) завойовники, Тимор став ареною їх протиборства, що тривало два століття, доки за Лісабонським договором 1859 р. південно-західна частина острова з центром у Купангу не відійшла до Нідерландів, а східна з центром у Ділі (початково в Ліфау) залишилася за португальцями. Цікаво буде зазначити, що Західний Тимор після економічної кризи 1997-1998 рр. є одним із найбільш депресивних регіонів Індонезії – показники безробіття та бідності перевищують тут 80%.

Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства

Герберт Маркузе

ВСТУП

Параліч критицизму: суспільство без опозиції

Чи не слугує загроза атомної катастрофи, здатної знищити людство, разом з тим і збереженню тих самих сил, котрі увічнюють цю загрозу? В сучасному індустріальному суспільстві зусилля відвернути таку катастрофу затьмарюють пошук її потенційних причин. Ці причини залишаються невизначеними, невиявленими, громадськість не виступає проти них тому, що їх відсуває на другий план цілком реальна зовнішня загроза — Заходові зі Сходу, Сходові із Заходу. Приймаючи виклик, ми маємо таку ж наочну потребу бути готовими до життя на краю прірви. У мирний час ми терпимо виробництво засобів знищення, вдосконалення непотрібних нам речей, навчаємося так захищатися, що в результаті деформуються оборонці і те, що вони захищають.

Якщо ми спробуємо зіставити причини небезпеки з формою організації суспільства, з тим, як воно організовує своїх членів, ми відразу ж побачимо, що розвинуте індустріальне суспільство стає багатшим, більшим і кращим у міру того, як воно увічнює цю небезпеку. Орієнтована на оборону структура полегшує життя великій кількості людей і посилює панування людини над природою. За таких обставин засобам масової інформації неважко видавати окремі інтереси як такі, що властиві всім розумним людям. Політичні потреби суспільства стають індивідуальними потребами і сподіваннями, їх задоволення забезпечує виробництво і добробут, суспільство загалом здається втіленням Розуму. Проте в цілому це суспільство є нерозумним, ірраціональним. Виробництво в ньому має деструктивний характер щодо вільного розвитку потреб і здібностей людини, мир у ньому тримається на постійній загрозі війни, його розвиток залежить від придушення (repression) дійсних можливостей умиротворити боротьбу за існування — індивідуальне, національне, міжнародне. Це придушення, таке відмінне од його попередніх форм, на менш розвинутих стадіях нашого суспільства, і сьогодні діє не з позиції сили. Можливості (інтелектуальні і матеріальні) сучасного суспільства незрівнянно більші порівняно з минулим. Це означає, що сфера панування суспільства над індивідом незрівнянно ширша, ніж раніше. Наше суспільство відрізняється тим, що підкорює відцентрові соціальні сили не терором, а технологією, подвійною основою приголомшливого зростання ефективності виробництва та рівня життя. Дослідження цих напрямів розвитку і перевірка їхніх історичних альтернатив є частиною намірів критичної теорії сучасного суспільства, теорії, яка аналізує суспільство у світлі його використаних, невикористаних або хибно використаних можливостей з метою поліпшення людських умов життя. Але якими є принципи такої критики?

Революція у Південній Азії

В рамках Соціального форуму, який проходив 2 липня, в Стамбулі, Група антиімперіалістів організувала семінар на тему революції у Південній Азії. Учасники заслухали виступи Індри Мохан Зігдель (тов. Басанта) члена політбюро ЦК Об’єднаної Комуністичної партії Непалу (маоїстської), та Паоло Бабіні, представника Європейського комітету солідарності з Новим Непалом, який курує міжнародну діяльність Партії комітетів підтримки спротиву заради комунізму (Італія), яка приєдналася до Європейського комітету солідарності з Новим Непалом.

З цієї нагоди товариш Басанта познайомив учасників з одним з найбільш важливих аспектів міжнародного комуністичного руху та його нового народження. Ми пропонуємо Вам ознайомитись з текстом виступу.

Індра Мохан Зігдель (Басанта)

Шановні товариши та учасники!

Революційні вітання!

Користуючись цією нагодою, я хотів би висловити революційні вітання від імені нашої партії, Об’єднаної комуністичної партії Непалу (маоїстській), організаторам Європейського соціального форуму, які запросили нас взяти участь у цьому заході в Стамбулі. Я хотів би також висловити революційні вітання усім учасникам цього семінару. Для мене є велика честь бути учасником цієї події, яка зібрала людей з усіх куточків світу. Але більш за все мені приємно використати цю нагоду, щоб поділитися з Вами досвідом, який робочий клас зі всього світу накопичив упродовж героїчної боротьби проти імперіалізму та його антилюдяних і неоколоніальних стратегій, як, наприклад, приватизація, лібералізація та глобалізація, а також підкорення цієї ідеології правлячого класу.

Ідеологія: походження і значення терміна

Олег Ярош

Авторство терміна “ідеологія” приписується Антуану де Трeйсі – видатному французькому філософові часів Французької революції. Розвиваючи ідею Френсиса Бекона про те, що призначення науки полягає не тільки в накопиченні знань, але й у “поліпшенні життя людей на землі”, Трейсі ввів поняття “науки про ідеї”, покликаної служити людству і навіть рятувати його, звільняючи людський розум від забобонів. У 1795-1799 роках згідно з декретом уряду Директорії Трейсі очолив розробку “ідеології”, котра повинна була перетворити першу Французьку республіку на раціональне, побудоване на наукових принципах співтовариство.

Перше критичне визначення ідеології належить класикам марксизму, зокрема Фридрихові Енгельсу (1820-1895). Енгельс визначає ідеологію як хибну свідомість, що спонукає до дії. Хибність її грунтується на поверховій та емоційній оцінці тих сил і чинників, що спонукають окремого індивіда чи групу до суспільної активності. Таким чином, Енгельс наголошує на тому, що ідеологія є ірраціональною за своєю природою.

Од демократії до комунізму

Андрій Річицький

I.
«Банкротцтво» соціялізму.

«Соціялізм збанкротував» — під таким знаком почалася імперіялістічна війна в 1914 році. Про це банкроцтво протрубила вся буржуазна пресса й література, одночасно вихваляючи розум і патріотичне почуття робітничої кляси, яка через своїх офіціяльних представників по обох боках лінії фронту заявляла про «війну до перемоги», — вихвалюючи Burgfrieden (громадянський мир), що запанував майже по всіх країнах — Европи в ім’я священих національних інтересів. Це було дійсне банкроцтво, але не соціялізму взагалі, а банкроцтво соціяль-демократичних і соціялістичних партій, тих партій, які на протязі десятків літ вели за собою робітниці маси і репрезентували ідею соціялізму. 4 серпня 1914 року, коли німецька соціяль-демократія в своїй більшости голусувала в рейхстазі (німецькому парляменті) за військові кредити, виявила всю ту кризу, яку переживав соціялістичний рух і яка має тісний звязок з тим нечуваним розвитком капиталістичного господарства, котрим позначилися десятиліття в Европі. 4 серпня соціялістичному рухові нанесено серйозне пораження. Цим актом німецька соціяль-демократія свідомо передавала долю німецького народу й пролєтаріяту в руки кайзера Вільгельма, його юнкерскої зграї та імперіялістичної буржуазії. Вотум 4 серпня був лише яскравим покажчиком того занепаду соціялістічного руху, що виявлявся по всіх воюючих країнах вступом соціялістїв у буржуазні уряди, припиненням з боку пролєтаріяту клясової боротьби і патріотично-войовничим настроєм в рядах робитництва й соціялістичного громадянства.

Боротьба за геґемонію

Роман Тиса

Здається, боротьба за геґемонію, якщо вона обмежується культурою і просвітою, що здійснюється в рамках громадянського суспільства та за допомогою запропонованих ним інструментів, приречена на поразку. Ідея подолання капіталізму мирним шляхом через просвіту, профспілку, парлямент, поступові покращення життя там і сям, невеличку — але тут і зараз — дію нагадують утопії теоретиків анархізму першої половини XIX ст., що про них писав Енґельс Марксові у листі від 18 вересня 1846 р.: «Пролетарі повинні збирати дрібні акції. На ці кошти (на початок треба, звичайно, не менше 10-20 тисяч робітників) будують спочатку одну або кілька майстерень з одної або кількох галузей ремества, і частина акціонерів починає там працювати. Продукти вироблені там: 1) продають акціонерам по ціні сировини плюс ціна праці (акціонери не повинні оплачувати прибутки) і 2) що залишається від продуктів після цього — продають на ринку по ринковій ціні. В міру того, як капітал товариства зростатиме через внески нових членів або через нові заощадження старих акціонерів, на цей капітал будуватимуть нові майстерні й фабрики й т. ін., поки, нарешті, всі пролетарі працюватимуть і всі наявні в країні виробні сили будуть куплені, і завдяки цьому капітали, що є в руках буржуазії, втратять свою владу над робітниками, владу добувати з них зиск!..» Приблизно так, напевне, уявляють собі скасування капіталізму й сучасні соціяльні активісти та парляментські радикали. Їхня утопія — перемогти капіталізм його ж зброєю, що зрештою означає прийняття капіталізму як такого, згоду на гру за його правилами, боротьба за якими веде не до руйнування капіталізму, а тільки зміцнює його. Це завжди відкладання рішучого зіткнення на потім, чого ніколи так і не відбувається.