Принципи політики у лібералізмі, фашизмі і соціялізмі

Міхайло Марковіч

Поза очевидними відмінностями між теорією і практикою лібералізму, фашизму і соціялізму можна віднайти рису, спільну для традиційної політики як «сфери відчуження», і це — жорстока, аморальна, праґматична боротьба за владу, коли індивід і соціяльна ґрупа прагнуть звести инших індивідів і соціяльні ґрупи до рівня об’єкту. Звідси постає питання, чи можна в майбутньому раз і на завжди подолати межі політики як такої і за яких умов суспільні відносини і процеси могли б реґулюватися у спосіб, що він вже не є політичним у звичному значінні слова. Хай там як, але позаяк ми продовжуємо жити у політичних суспільствах, відмінності між ріжними політичними системами ХХ ст. зберігають величезне теоретичне і практичне значіння.

Якщо порівняти політичні вчення лібералізму, фашизму і соціялізму, можна одразу помітити одну важливу відмінність: мета політики і raison d’être [сенс істнування. — Пер.] політичних інституцій у першому випадку розглядається з точку зору ізольованого індивіда, у другому — з точки зору нації або раси, у третьому — з точки зору кляси, пролєтаріяту.

Михайло Драгоманов і Пєр Жозеф Прудон

Панас Феденко

Не потрібно доводити, що політичні погляди Драгоманова склалися під значим впливом французького соціяліста Прудона (1809-1863). Цього не заперечував і сам Драгоманів, який нерідко називав себе «останнім Прудонівцем». А проте цих слів Драгоманова не можна приймати без застережень. Драгоманів не був безкритичним учнем, а зрілою людиною, і вмів із досить хаотичної Прудонової системи вибрати для себе те, що відповідало його власним переконанням і суспільному розвиткові доби, коли він жив і був молодший від Прудона більш, ніж на ціле покоління.

Що Драгоманів ішов у своїх поглядах иншим шляхом, незалежно від Прудона, можна побачити хоча б на такому прикладі: як відомо, Прудон ставився до парляментаризму негативно. Зате Драгоманів високо цінив роль парляментів і так званої формальної демократії для поступу й розвитку суспільства, зокрема для політичного дозрівання нижчих шарів суспільства. Розуміється, сила Прудон вплинула на його теоретичні спроби. Він і в своїх «наукових» працях зоставався агітатором і пропагандистом нової віри, яку він вмів популярно та з запалом викласти своїм читачам.

Людина і міт

Хосе Карлос Мар’ятеґі

І

В усіх дослідженнях сучасних інтелєктуалів щодо світової кризи доходять одного висновку: буржуазна цивілізація страждає від відсутности міту, віри, надії. Відсутність міту є свідченням її матеріяльного банкрутства. Раціоналістичний досвід по суті — хоча це звучить парадоксально — навчив людство гіркої істини, що розум не може запропонувати жадного виходу. Раціоналізм лише дискредитував розум. Муссоліні сказав, що демаґоґи вбили ідею свободи. Точніше, безумовно, було б сказати, що ідею розуму вбили раціоналісти. Розум викорінив з душі буржуазної цивілізації залишки її старих мітів. Західна людина тривалий час тримала розум і науку на вівтарі померлих богів. Одначе ані розум, ані наука не є мітом. Ані розум, ані наука не можуть задовольнити потяг людини до безкінечного. Сам розум продемонстрував людям, що його замало. І тільки міт має одну цінну рису — наповнювати глибинне «я».

Розум і наука розклали і знищили престиж старовинних реліґій.

Ойкен[1] у своїй книжці про сенс і ціну життя чітко і точно пояснив механізм цього розкладання. Наукова творчість збагатила людину новим почуттям — почуттям власної сили. Людина, що її раніше лякали надприродні явища, згодом відкрила неймовірну силу для змінювання і удосконалювання природи. Почуття сили викорінило у людській душі залишки старої метафізики.

Одначе людина, за визначенням філософії, є метафізичною твариною. Без метафізичного розуміння життя вона не може жити продуктивно. Міт рухає людину в історії. Історію творять одержимі й освячені вищим віруванням носії надлюдської надії; решта людей є безіменним драматичним хором. Криза буржуазної цивілізації стала очевистою, ця цивілізація визнала брак міту. Ренан[2] у часи гордовитого позитивізму меланхолічно відзначав занепад реліґії і переймався майбутнім европейської цивілізації. «Віруючі люди», — писав він, — «нині живуть у темряві. Як вони житимуть після нас?» Безнадійне питання і досі чекає на відповідь.

Теолоґія визволення: християнський та ісламський варіянти

Роман Тиса

Реліґійне убозтво є в один і той самий час вираз дійсного убозтва і протест проти цього дійсного убозтва. Реліґія, це — зітхання пригнобленої істоти, серце безсердечного світу, подібно до того як вона — дух бездушних порядків. Реліґія є опіюм народу.

Карл Маркс

Соціялістичний католицизм

У 1940-ті — 1970-ті рр. Латинську Америку охопила революційна боротьба. Немаєтні, голодні, безправні народні маси повстали проти багатих і успішних «господарів життя» — лятифундистів, компрадорської буржуазії, військово-бюрократичних диктатур. Маштаб боротьби був такий, що Латинську Америку називали «палаючим континентом». Вщухнувши в одній країні, боротьба з новою силою розгоралася в инший. Одночасно з практичною політичною боротьбою розгорталась боротьба теоретична: філософи, соціолоґи, громадські діячі ріжних країн сперечалися про кращій устрій суспільства.

У Колумбії — країні в північно-західній частині Південної Америки — з 1948 по 1958 р. йшла громадянська війна. Розпочавшись як суперництво між двома традиційними партіями — консерваторами і лібералами, вона поступово переросла в селянську війну. Колумбія була країною різких соціяльних контрастів, де національне багатство належало невеличкій купці багатіїв, а решта людности жила бідно чи навіть у злиднях. Ситуація на селі (половина населення країни) була гірша, ніж у місті: у руках лятифундистів, що становили менше 4 % землевласників, зосередились 64 % всієї землі, а 56 % селян володіли лише 4 %. Війна охопила мало не всю країну.

Нарід і соціялїзм

В. Левинський

Як серед инших народів, так і серед українського сливе чи не всї полїтичні партії називають себе «народними», а кожда з них з окрема любить голосити, що тільки вона заступає інтереси і справи «народу», що тільки вона а нїхто більше не сьміє виступати в імені «народу».

За примірами не далеко нам шукати.

Возьміть от хочби польських народних демократів, чи вшехполяків, як їх загально називають. Як би вірити в усе те, що вони пишуть у своїх ґазетах і що голосять, то вийшло би, що серед польського народу нема лїпшої партії понад партію вшехполяків. Тільки вони відважно і гордо несуть прапор польського народу! Тільки вони його боронять і заступають! Тільки в них спасенє народу! — так голосять вшехполяки, а находять ся люди, що в усе те навіть вірять.

Або возьміть партію «Союза русского народа» в Росії, себто московських чорносотенцїв. Вони теж, подібно як вшехполяки, тільки з іще більшим ґаласом, криком і ревом горлають на цїлий рот, що тільки вони єдина народна партія на всю Росію, як далека вона й широка, що тільки вони являють ся правдивими, «істинними» заступниками й спасителями московського народу.

На захист соціалістичного планування

Ернест Мандель

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Період «Холодної війни» став часом ідеологічного гартування і трансформації соціалістичної традиції. Оцінка західними лівими соціальної політики Радянського Союзу відобразилася, з-поміж іншого, у гострій полеміці між адептами й критиками «ринкового соціалізму». Головне питання, довкола якого точилася дискусія, стосувалася, ясна річ, відповідності радянської економіки марксистським критерієм соціалізму.

«Ринковий соціалізм» — це вчення про «органічну сумісність» колективної власності на засоби виробництва з принципами ринкової економіки.  Прихильники такої моделі протиставляли її т.зв. «реальному соціалізму» (офіційний термін брежнєвської пропаганди), буцімто «в основному» побудованому в СРСР та його європейських країнах-сателітах. У цьому сенсі важливою віхою стала стаття відомого економіста (і переконаного троцькіста) Ернеста Манделя (1923–1995), що з’явилася на шпальтах британського часопису «New Left Review» у вересні 1986 року як реакція на поширення й популярність в колах лівих (і не лише лівих) інтелектуалів ідей авторитетного «радянолога» Алека Ноува (Александра Новаковського), викладених ним у книзі «Економіка життєздатного соціалізму» (The Economics of Feasible Socialism, 1983). Як і решта представників «ринкового/демократичного соціалізму» (чеський реформатор Ота Шик, югославський економіст Бранко Горват та ін.), у своєму аналізі Радянського Союзу Ноув виходив з двох фундаментальних припущень.

Щодо стратеґії переходу

Самір Амін

Совітська модель продукції

Де соціялізм сьогодні? Якщо ми відштовхуватимемося від принципу, що соціялістичний спосіб продукції не є товарним способом, що продукти та робоча сила в рамках цього способу не є товарами, тоді совітську модель не можна вважати соціялістичною. Так само, звісно, як не є вона капіталістичною. Капіталістичний спосіб не тільки характеризується загальним поширенням товарної форми продукту та товарної природи капіталу, але також розподілом додаткової вартости пропорційно до вкладеного капіталу, себто додаткова вартість перетворюється на прибуток, а вартість — на ціну. Цю рису не спостерігаємо у совітському способі продукції, тому що капітал замість приватних власників (що їх завжди кілька) повністю належить державі.

Саме цю ріжницю наводять як обґрунтування того, що совітська система є соціялістичною. Що це означає, одначе, так це зведення поняття продукційних відносин до відносин власности, себто зведення суспільства до його економічного базису та нехтування відносинами між економічним моментом й ідеолоґічно-політичним моментом. Саме через спробу підходити до питання у такий спосіб у Совітському Союзі зниклі дослідження заснованого на сплаті данини («азійського») способу продукції. За цього способу продукції продукційні відносини не можна звести до відносин власности, адже відсутнє привласнення землі, й правомірно говорити лише про управління засобами продукції — колєктивне, клясове управління, що здійснюється державою. Чи може совітська модель продукції вважатися способом продукції, базованим на сплаті данини? Очевидно, що ні; адже заснований на сплаті данини спосіб продукції не знає товарної форми продукту та не знає робочої сили, а додатковий продукт видобувається в натурі та згідно із законами, не пов’язаними з ринком.

Марксизм за 120 хвилин

Сергій Іщенко

Бути марксистом в Україні сьогодні не модно.

— Марксизм остаточно дискредитував себе. Комуністичні експерименти довели його утопічність та нежиттєздатність. Марксизм — це насильство над вічними, природними законами економіки, яке неминуче закінчиться крахом, — скаже ліберальний професор (вчорашній викладач партшколи КПРС).

— Комунізм — це швондерівщина (або шаріковщина)! Це ідеолоґія люмпенів! «Відібрати і поділити» — от чого ви хочете! Колективізм веде до безвідповідальности, спільне значить нічиє. Крім того, комунізм — це диктатура, репресії, тоталітаризм, адже тільки приватна власність — основа демократії. Подивіться на весь цивілізований світ! — обурюватиметься пострадянський інтеліґент-демократ.

— Ой людоньки, то що ж то ви таке кажете! Який марксизм? Хіба ви не знаєте, що комунізм — то просто чергова московська омана, щоби загарбати вільні народи (український в першу чергу). Комуністи — всі антиукраїнці, московські холуї!, — волатиме такий самий інтеліґент, тільки «національно свідомий».

— Марксизм — жидівська вигадка, — просто і доступно пояснить бритоголовий підліток.

Соціалізм і націоналізм

Джеймс Конноллі

Наразі в Ірландії працює низка агентств, які опікуються збереженням національного духу в серцях людей. Ці агентства, незалежно від того це рухи за ірландську мову, літературні товариства чи комітети пам’яті, поза сумнівом, виконують потрібну для нашої країни роботу, яка допомогає зберегти від згасання дорогоцінну расову й національну історію, мову й характерні риси наших людей.

Проте, є небезпека, що занадто жорстким дотриманням притаманних їм сучасних методів пропаганди, і послідовним ігноруванням життєво важливих питань, вони можуть призвести лише до стереотипізації наших історичних досліджень – в бік ідеалізації минулого, або у кристалізацію-перетворення націоналізму в традицію – славну і героїчну, проте все-таки тільки традицію.

Тепер традиції можуть забезпечити, і часто забезпечують, матеріали для славного мучеництва, але ніколи вони не будуть достатньо міцними, аби керувати поривом успішної революції.

Національний рух сучасності – повинен не просто відродити старі і сумні трагедії нашої минувщини, він повинен завізувати себе готовим до вимог сучасності.

Необхідно продемонструвати ірландцям, що наший націоналізм – не просто хвороблива ідеалізація минулого, а здатна до формулювання чітка й певна відповідь на проблеми сьогодення, а також політичне й економічне віровчення, адаптоване до вимог майбутнього.

До історії соціалістичного руху

Іван Франко

Соціалістичний рух, що з обсягу політичних та економічних теорій перейшов уперше на поле свідомої організації пролетарів у невдалій пробі Бабефа та його товаришів в часі Великої Французької революції 1794 p., зробився відтоді характеристичною появою, що тягнеться через усе XIX століття, раз у раз дужчаючи та вбиваючись у силу, та й теоретично раз у раз поглиблюючися та обхапуючи ширші поля людських інтересів. Проклямований зразу як філантропія, як постулат християнської любові і справедливості супроти бідних та покривджених, він у XIX віці робиться філософією найлівішого крила гегеліянців, світоглядом цілих поколінь учених, релігією мільйонових мас, робиться могутнім двигачем політичного та соціального розвою, окликом боротьби, для одних — найвищим ідеалом, метою поступу, з якої осягненням кінчиться властиво історія, а для інших — грізною небезпекою, синонімом перевороту та перемоги варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу.