До історії соціалістичного руху

Іван Франко

Соціалістичний рух, що з обсягу політичних та економічних теорій перейшов уперше на поле свідомої організації пролетарів у невдалій пробі Бабефа та його товаришів в часі Великої Французької революції 1794 p., зробився відтоді характеристичною появою, що тягнеться через усе XIX століття, раз у раз дужчаючи та вбиваючись у силу, та й теоретично раз у раз поглиблюючися та обхапуючи ширші поля людських інтересів. Проклямований зразу як філантропія, як постулат християнської любові і справедливості супроти бідних та покривджених, він у XIX віці робиться філософією найлівішого крила гегеліянців, світоглядом цілих поколінь учених, релігією мільйонових мас, робиться могутнім двигачем політичного та соціального розвою, окликом боротьби, для одних — найвищим ідеалом, метою поступу, з якої осягненням кінчиться властиво історія, а для інших — грізною небезпекою, синонімом перевороту та перемоги варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу.

Чи новий, двадцятий вік буде, як думають прихильники цього руху, віком перемоги соціалізму, чи, може, висуне на зміну йому інші оклики й інші ідеали, про це завчасно ще пророкувати. Одно видається певним: в оцінюванні соціалістичного руху починаємо добачувати навіть у його ворогів той спокій і ту об’єктивність, які дає перспектива значного часу і перебутого багатого розвою. І в самих соціалістичних таборах, що досі звичаєм усіх нових сект і релігій (а соціалізм сьогодні особливо для мас менше освічених його прихильників має далеко більше характер релігії, опертої на непорушних догмах та на культі осіб, аніж характер науки) виявляли найбільшу нетолерацію не лише супроти «невірних», тобто несоціалістів, але також супроти єретиків та гетеродоксів, — і тут починаємо завважувати цікавий зворот. Під окликом «фабіанства» в Англії, посибілізму та солідаризму у Франції та ревізіонізму в Німеччині іде серед найчільніших соціалістичних інтелігентів невпинна критична праця, що, нав’язуючи зразу до тактики соціалістичних партій, звільна йшла чимраз глибше до самих цілей організації, до основних догм та тез самої доктрини. Статистичні досліди над будовою й розвоєм сучасної суспільності і історичні досліди над її минувшиною, нові методи соціологічних пошукувань над початком та розвоєм людських інституцій, нові здобутки на полі розвою етичних та релігійних концепцій людськості, нова вмілість слідження мандрівки та перемін певних ідей протягом століть та на обширі великих країн,—усе те збагачення нашого знання щодо кількості і якості не могло лишитися без впливу також на величну ідейну будову соціалізму, здвигнену в другій половині XIX віку головне завдяки працям двох німецьких жидів, Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, і покладену в основу великого масового руху в Німеччині головне заходами третього німецького жида Фердінанда Ляссаля. Працям тих трьох визначних людей надає велике історичне значення головне та обставина, що вони сталися угольним каменем великої політичної організації, звісної під назвою німецької соціально-демократичної партії. Ця партія стоїть сьогодні, можна сказати, як центральна соціалістична організація в соціалістичному русі всього світу, і своїм австрійським крилом, до якого належать також соціалістичні організації австрійських провінцій, захапує потрохи й нашу країну, коли тим часом друге її крило, російське, грає тепер визначну роль в революційнім русі також на російській Україні. От тим-то зрозуміла річ, що соціалізм і соціалістичні організації заслуговують на пильну увагу кожного освіченого українця, який цікавиться громадськими справами і не хотів би блудити навпомацки в сутолоці нових фактів та суперечних змагань і теорій.

Розпочинаючи в «Літературно-науковому віснику» ряд розвідок та рефератів про поодинокі питання з обсягу суспільного життя та соціальної політики, ми зазначуємо відразу, що не думаємо давати ніякого систематичного курсу тих питань і не бажаємо робити пропаганди — чи то для соціалізму, чи проти нього. Ми бажали б лише зацікавити наших читачів тими преважними справами, заохочити освіченіших до читання основних праць на дотичні теми, а освічуючи принагідно то це, то те питання, виробляти в умах ту об’єктивність та неупереджену, але нетривожну цікавість до досліджування правди, що повинна цікавити освіченого чоловіка, а в справах соціальних, громадських ще більше, ніж деінде.

І. Комуністичний маніфест 1848 року

Коли вірити Енгельсові і всім іншим історикам соціалізму з соціал-демократичного табору, то лютий 1848 року був моментом мало що не так само важним у історії людськості, як уродження Христа, або як виступлення Лютера в Німеччині. В тім місяці був написаний у Лондоні спільно Марксом і Енгельсом «Комуністичний маніфест» і разом з ним народився на світ новочасний «науковий» або «історичний» соціалізм. Те, що було досі, до кінця 1847 p., то були соціалістичні фантазії, соціалістичний сентименталізм, соціалістичні утопії, або скоріше утопічний соціалізм. «Комуністичний маніфест» Маркса і Енгельса відразу поставив справу соціалізму на твердий науковий ґрунт, показав соціалістичний лад не як якийсь неосяжний ідеал, а як неминучу дієву конечність, як неохибний виплив непоборного історичного розвою. Цей маніфест відразу відкрив перед людством непохибні історичні закони, що з елементарною силою пруть до здійснення соціалізму. Ці закони в головному такі:

1. Вся дотеперішня історія людства — це боротьба класів, боротьба неволених, кривджених, стіснених проти тиранів, кривдників та гнобителів.

2. Вся дотеперішня культура — це, властиво, розвій продукції матеріальних дібр; від цієї продукції залежать форми правління й поділ суспільності на верстви, залежать наука й штука, ідеали й релігії.

3. Таким образом не люди творять історію по своїй волі, але елементарна сила кожночасової продукції уробляє їх по своїй уподобі і пре їх туди, куди їй хочеться.

4. Розвій теперішньої суспільності іде від капіталізму до соціалізму; це видно з того, що великі капітали ростуть, пожирають менші і скуплюються в руках чимраз меншого числа капіталістів; натомість чимраз більші маси народа опиняються в стані пролетарів, позбавлених усякої власності, окрім своєї робочої сили, яку вони мусять продавати капіталістам. Працюючи для них, вони силою незломного економічного закону заробляють пересічно все лише стільки, щоб могли вижити, не більше; надвишка вартості того, що вони зроблять, іде до кишені капіталістів і збільшує їх капітал. Але ж капіталістичний устрій, зводячи маси народу до стану пролетаріїв, фабричних робітників, рівночасно здружує, гуртує, організовує їх. З хвилею, коли робітники пізнають, що в їх величезнім числі сила і простягнуть руку до захоплення в свої руки політичної власті, виб’є остання година капіталістичного ладу. Суспільність, тобто пролетаріат, перейде в нову фазу історії, в соціалізм, при якому люди вперше почнуть справді робити історію, при якому дотеперішні закони історичного розвитку стратять свою силу. І далі автори маніфесту подають цілий ряд постанов, які по їх думці в разі перемоги пролетаріату можна буде ступнево вводити в життя зразу в краях економічно найбільше розвинутих, а дедалі — то й у інших.

При яких обставинах був виданий цей маніфест і яким способом сталося, що новий «історичний» соціалізм виступив відразу готовий, в такій заокругленій, категоричній, побідній формі, вискочив, мов Мінерва в новій зброї з Зевсової голови? На цюріхськім конгресі соціальної демократії 1893 р. Енгельс, говорячи про первопричини соціалістичного руху, заявив, що «в тих часах (1843—1845) соціалізму держалися лише невеличкі секти». Та сам «Комуністичний маніфест» представляє річ зовсім не так скромно, бо зараз на початку в ньому кажеться: «Вже тепер (1848 р. перед революцією!) всі європейські держави признають комунізм як велику силу». Послухаймо, що каже про се інший соціал-демократ, д-р Вільгельм Конштедт:

«Маркс уложив сей маніфест іменем «зв’язку комуністів». Маніфест заповідав близьку революцію. І справді, заким перші примірники були надруковані і розіслані, вибухла в Парижі буря, впав Люї Филип, оголошено республіку. Для тайного зв’язку комуністів настала пора явно виступити перед народ і перемінити слова маніфесту на діла. Нова центральна власть у Парижі стояла під проводом і під пануючим впливом Маркса». [Dr. Wilhelm Constadt. Die Agrarfrage in der deutschen Sosialdemokratie von Karl Marx bis zum Breslauer Parteitage. Munchen, 1903. C. 75.]

Як бачимо, слова маніфесту про признання комунізму всіми європейськими державами як рівнорядної сили були або пророцтвом вітхненного візіонера, або словами політика, який стояв у центрі конспірації і дуже добре знав, що й для кого говорить. Певна річ, се знання сказалося ілюзією, революція впала, а Марксові теорії не знайшли в Німеччині ніякого відгомону ані зрозуміння. Але се не значило нічого, хіба те, що для них не настав ще був час; треба було ще 20 літ економічного та політичного розвою і велетенської агітаційної сили Лассаля, щоб підготувати для них ґрунт.

Та, як сказано, Маркс, пишучи з Енгельсом свій маніфест, заявляв, хоч і не дуже виразно, що його постулати і проекти можливі до здійсненя аж по побіді пролетаріату (такої побіди надіявся він у Франції) і то «nach und nach» (після і після) ступнево, і то лише в краях більше розвитих, отже, очевидно в Англії та Франції, а тільки потім у краях більше запізнених, до яких тоді належала Німеччина (W. Constadt, op.cit. 73). Цікаво, отже, відки Маркс, молодий тоді емігрант, неекономіст з фаху, не живши довго ані в Франції, ані в Англії, міг виробити собі таке глибоке знання про економічний стан тих країв і такий широкий погляд на хід її економічного розвою? На се питання німецькі соціал-демократи, звичайно, не дають відповіді. Для них Комуністичний маніфест — перший і блискучий доказ Марксової геніальності, безпохибне євангеліє, об’явлене вибраним пророком, хоча, приміром, і сам Енгельс признавав, що позитивні постулати того маніфесту тепер уже перестаріли. Щоправда, в останніх часах, під впливом новоповіднаходжених документів деякі німецькі соціальні демократи признають несміло, що Маркс міг також запозичувати свої ідеї у інших, але, мовляв, і сам він не робив із того секрету.

«Чи письменник украв свої думки в кого іншого, — пише цитований уже нами Конштедт, — і в кого він украв їх, се для історика може бути зовсім байдуже. Вплив тих думок, се головно цікавить його. Марксові закидувано іноді, що він присвоював собі чужі думки. Я вважаю такі докори зовсім фальшивими та несправедливими; але опрокидати їх я не думаю. Напевно Маркс узяв до своєї системи не одно від своїх попередників. Але ж здобутки науки не на те нагромаджені, щоб їх знаходити, а на те, щоб їх прикладати в діло. Розуміється само собою, що Маркс усієї своєї системи не виссав собі з пальця. Він стояв на ґрунті науки свого часу і на тім ґрунті будував далі» (op. cit. 10).

За вашим ласкавим дозволом, пане д-ре Конштедт! Історикові при оцінюванні заслуг і значення якогось діяча зовсім не байдуже,чи сей діяч дійшов до певних ідей своєю власною інтуїцією та розумовою працею, чи взяв їх звідки інде. На те він історик, щоб слідити зв’язки суспільні та ідейні, які в’яжуть кожне людське діло з його попередниками, сучасниками й наступниками. Певна річ, се не приносить нікому нечесті, коли він переймає наукові здобутки своїх попередників і далі розвиває їх, але буває ж певна границя між таким науковим перейманням і плагіатом. Коли, прим., Маркс переймає Рікардову теорію ґрунтової ренти, вказуючи при тім на Рікарда як на її творця, і перетворює сю теорію відповідно до цілості своєї системи, дає їй по часті інше мотивування, а по часті інший обсяг, то се зовсім у порядку і ніхто не може йому за те робити найменшого докору. Та коли Енгельс в увазі до Марксової брошури «Das Elend der Philosophie» (вид. 1885, стор. 26—27) пише про закон робітницької плати: «Сей закон «нормальної» плати, яка все вагається довкола minimum потрібного для піддержання життя робітника та для продовження його роду, уставлений був мною вже 1844 р. в моїх «Umrisse zu einer Kritik der Nationalökonomie (Paris, 1844)», значить, Маркс уже тоді знав той закон», — то се вже не будування на грунті сучасної науки, а просте присвоювання собі відкриття, яке ще 1819 р. зробив Рікардо, та й то розвиваючи і докладніше формулюючи давніші погляди Тірго.

Коли для історика байдуже, звідки який автор узяв свої ідеї, то він повинен би й не признавати його власністю ідеї взяті ним звідки інде. А ось д-р Конштедт каже виразно, що хоча «Маніфест» 1848 р. написаний був спільно Марксом і Енгельсом, то все-таки в приближенню можна сказати напевно, що його політична програма в головному була духовою власністю Маркса. Він тут повторяє з маленькими обмеженнями слова Енгельса, який у своїй брошурі «Die Entwickelung des wissenschaftlischen Socialismus» признає Марксові два епохальні відкриття, що зробилися основою нового історичного, наукового соціалізму. Сі відкриття, матеріалістичне розуміння історії і вияснення тайни капіталістичної продукції через установлення поняття надвишки вартості (Mehrwerth), тобто тої вартості, яку продукує робітник і яка лишається в руках капіталіста. «Дякуючи тим відкриттям, соціалізм зробився тепер наукою, яку треба лише опрацювати у всіх її деталях і в обопільнім зв’язку її окремих частей» [Кінцевий уступ другого розділу; див. російський переклад (вид. 3-тє в Женеві), 1902, с. 25.]

Наскільки критичні і програмові думки Комуністичного маніфесту можна вважати духовою власністю Маркса, чи то Маркса з Енгельсом до спілки, про се знаходимо інтересну статтю В.Черкезова в паризькім часописі «Les temps nouveau», що виходить замість давнішої «La Revolte», у числах 51—52 (з 20 і 20 квітня) і 1,2,4, 5 з мая 1900 року п.з. «Un plagiat trés scientique». Тим, що читали «Житє і слово» 1896 року, певно буде ще в тямці праця того самого Черкезова, якої зміст я передав там у статті «Соціалізм і соціал-демократизм». Ся стаття разом з паралельними працями бельгійського соціаліста Домелі Нювенгуйса була попередницею писань Бернштейна і німецьких ревізіоністів. Тепер д. Черкезов вертає до тої самої теми — критики соціал-демократизму — з іншого боку і береться доказувати, що найбільша часть думок «Комуністичного маніфесту» Маркса й Енгельса запозичена без подання джерела, а по думці д.Черкезова, навіть перепсована та баламутно передана з іншого маніфесту, написаного 1843 р. ученим фур’єристом Віктором Консідераном п. з. «Pricipes de socialisme. Maniféste de la démocratie au dix-neuvième siècle».

Сей маніфест був надрукований уперше 1843 р. в журналі фур’єристів «La Démocratie pacifique»; за нього автор і редакція були поставлені перед судом і увільнені судом, і ось 1847 р. маніфест вийшов другим виданням, до якого додано справоздання з того процесу.

[Ось декілька дат із життя сього незвичайного чоловіка. Віктор Консідеран (Considérant) уродився 1808 p., кінчив політехнічну школу, вступив до артилерії і дослужився ранги капітана. Перейнявшися ідеями Фур’є, він виступив із війська і занявся пропагандою, виголошував виклади в Парижі, а потім створив у Мецу перший публічний курс соціалістичної теорії. Рівночасно він був співробітником Фур’єрових журналів «La Phalanstére» та «Nouveau Monde», причинився до заснування нового журналу «La Phaianstere», а по його упадку заснував журнал «La Phalangue». По смерті Фур’є він зробився головою його школи, закладав фур’єрівські колонії в різних сторонах Франції та в інших краях Європи, видавав журнал «La Democratie pacifique» і читав знов лекції в Парижі. Вибраний до генеральної ради департаменту Секвани, він 1848 р. по вибуху революції ввійшов у склад конституційного сейму. Він був противником президентури Людвіка Наполеона, а вибраний 1849 р. до парламенту, належав до крайньої опозиції, видав прокламацію, якою кликав народ до бунту, і мусив у червні того ж року тікати до Бельгії. Засуджений позаочно, він утік до Америки, звідки вернув до Франції аж 1869 p., шоб тут у повному забуттю дожити свого віку. З його писань найважніші «Destinée sociale» (Paris, 1834—1844; 3 томи), згадані вище «Principes de socialisme» та «Le Socialisme devant le vieux monde» (1848).]

«Представте собі, читачі, — так починає д. Черкезов критичну часть своєї праці, — стан вірного мусульманин, що привик повторяти: «Аллах великий, а Магомет його пророк!» І ось нараз одного гарного дня він знаходить на своїм дивані, на місці свого святого Корана, книжку якогось невірного джавра, де все те, що було найсвятіше в його Магометовій книзі, виложено далеко ясніше, докладніше, з ширшим поглядом, з глибшими ідеями, а головне — з незрівнянно вищим літературним талантом. І він знає, той вірний, отовпілий, обурений, упокорений, що твір невірного джавра появився перед Кораном, і що Магомет, той великий пророк фаталізму, знав сей твір.

Подібно як сей вірний, так і я почув себе остовпілим, обуреним і навіть упокореним, коли мені довелося прочитати книжечку Віктора Консідерана «Pricipes de socialisme. Maniféste de la démocratie au dix-neuvième siècle», написану 1843 p., а видану 1847 року. Та й було чого чудуватися. В брошурі на 143 сторінках Віктор Консідеран викладає ясно, по свойому звичаю, всі підстави марксизму, того «наукового соціалізму», який парламентаристи хочуть накинути цілому світові. Властиво, теоретична часть, де Консідеран говорить про принципи, міститься на перших 50 сторінках; решта присвячена голосному процесові, який уряд Люї Филипа виточив був журналові фур’єристів «La Democratic pacifique» і який скінчився увільненням оскаржених через суд присяглих. Але на тих 50 сторінках славний фур’єрист справді по-майстерськи подає нам стільки загальних поглядів, ясних і блискучих, що лиш малесенька часть його ідей містить у собі вповні всі закони й теорії марксистів, не виключаючи й ославленої концентрації капіталу та цілого «маніфесту партії комуністів». Сей славний маніфест, ся Біблія легально-революцІйної демократії, се тільки дуже неглибока (mediocre) парафраза численних уступів маніфесту В. Консідерана. Маркс і Енгельс черпали не лише зміст свого маніфесту з маніфесту В.Консідерана, але навіть форму, титули розділів.

Не маючи під рукою брошури В.Консідерана, ми не можемо сконтролювати всіх отих тверджень і дійти, наскільки оправданий острий суд Черкезова про маніфест Маркса і Енгельса. Що в свойому маніфесті німецькі соціалісти заховали такий розклад матерії і подекуди подібні титули (не такі самі, загалом у Маркса й Енгельса термінологія інша, ніж у Консідерана), се ще не була би така біда і се ще не значило би, що їх маніфест був плагіатом із твору французького фур’єриста. Тим-то ми лишимо набоці сей уступець Черкезова і перейдемо до інших, де він порівнює тексти обох маніфестів. Паралелі, що мають доказувати плагіат Маркса і Енгельса, і то плагіат plena forma (повною формою), бо оба німецькі соціалісти видають ідеї, зачерпнені з чужої книжки, не за здобутки сучасної науки, але за свої власні відкриття, таких паралелей наводить Черкезов щось 33, та ми обмежимося лише на найважніших, таких, що дотикають фундаментальних теорій Марксової системи.

Ось паралельні уступи про історію верстов суспільності від найдавніших часів (розд.1. «Ком. маніфесту» — цитую немудрий український переклад (Видавництво Української соціалістичної партії. К.Маркс і Ф.Енгельс. Маніфест комуністичної партії. Львів, 1902.), доконаний не з німецького оригіналу, а з російського Плеханівського перекладу — значучи для короткості К.М. — Комуністичний маніфест і В.К. — Віктор Консідеран).

К. М., с. 4 — 5 В. К., с. 1 — 6
В давніших історичних добах скрізь майже знаходимо цілковитий поділ суспільності на різні стани, знаходимо всілякі відміни суспільних становищ. В стариннім Римі маємо патриціїв, лицарів, плебеїв, невільників; у середніх віках феодальних панів, васалів, цехових майстрів, челядників, підданих кріпаків і, крім того, ще майже в кожному з тих класів знов окремі відміни. Новочасна буржуазна суспільність, що повстала по упадку феодальної, не знесла різниць класових; вона поставила тільки нові класи, нові услів’я гноблення, нові способи боротьби на місце давніх.
…Ціла суспільність розділяється чимраз більше на два великі ворожі табори, на два противні собі класи: буржуазію і пролетаріат.
Старинні суспільності вважали принципом і правом — силу, політикою — війну, метою — здобування, а політичною системою — неволю, визискування чоловіка чоловіком у найповнішій, найбільше нелюдській і варварській формі. Неволя була підставовим фактом …була духом кастовості. Такий був характер суспільного ладу в старину.
Його основою була також війна, а особливо Феодальний порядок був впливом завоювання традиційне і непохитне усвячення первісних привілеїв завоювання. Так само його економічною системою було вже о один ступінь меньше і не таке брутальне визискування чоловіка чоловіком—кріпацтво.
Новий лад розвинувся з феодального через розвій промислу, наук, праці…

Незважаючи на метафізичний лібералізм, незважаючи на конституційну рівність горожан перед правом… теперішній суспільний лад не менш аристократичний, хоч не в принципі, а фактично… Верстви тривають далі через те, що одні родяться в стані зглядної нижчості, а другі — вищості. Та тепер уже не закон, не право, не політичні принципи кладуть ті перегороди між великими верствами французького народу, а сама організація економічна та соціальна…

Дуже важна поява виринає тепер у цілій повні, се наглий і швидкий розвій нового феодалізму, феодалізму промислового та грошового, який звичайно займає місце аристократії правління, причому рівночасно щезають або бідніють середні класи. З сього не може вийти ніщо інше, як загальне поневолення, збірна інфеодація мас, позбавлених капіталу, знаряддів праці, виховання. Абсолютна свобода без організації, се ж не що інше, як абсолютне віддання безоружних та ограбованих мас на ласку й неласку куп уоружених і заосмотрених. Цивілізація, що почалася шляхетським феодалізмом і якої розвій увільнив промисловців від особистої або безпосередньої панщини, доходить сьогодні до феодалізму промислового, який заводить колективну або посередню панщину робітників.

На великім полі щоденної суспільної війни стоять одні вчені, заосмотрені, узброєні від ніг до голови… а другі обдерті, голі, несвідущі, голодні… мусять самі просити у своїх противників якої-будь роботи та нужденної плати… Промислова війна, так само як оружна, має переможців і побіджених. Промисловий феодалізм, так само як і воєнний, держиться на фатальних тріумфах і ненастанній перевазі сильних над слабими. Пролетаріат — се сучасне кріпацтво.

Хоча хід думок у сих уступах, без сумніву, однаковий, а найважніші характеристики згідні майже до слова (у К.М. вони, зрештою, визначаються більшою прецизією), то все- таки на основі сеї першої паралелі ще не можна би говорити про плагіат, бо ж мова тут про речі загальнозвісні, про які Маркс і Енгельс не потребували довідуватися аж із Консідеранової брошури. Та йдемо далі.

К. М., с. 6 — 7 В. К., с. 6—12
Дотеперішній феодальний або цеховий спосіб провадження промислу не вистарчав… мануфактура наступила на його місце… цехові майстри мусили уступити перед середнім станом промисловим…
Тоді пара і машини виперли (в оригіналі: revolutionierten) промислову продукцію; на місце мануфактури наступив новочасний великий промисл, на місце промислового середнього стану — промисловці-мільйонери…
Всюди, де буржуазія дійшла до власті, там знищили всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини… Вона перемінила особисту гідність на вартість замінну, а на місце численних патентованих і чесно осягнених (в оригіналі: дорого окуплених) свобод поклала одну безсовісну, бездушну (в оригіналі: одиноку і невмолиму) свободу торгівлі. Одним словом, замість визиску, ослоненого релігійними і політичними ілюзіями, вона виставляє визиск явний, безпосередній і безсоромний… Ті феодальні пута треба було розломати. їх розломано. На їх місці піднялася вільна конкуренція разом зі суспільною і політичною конституцією, відповідною для політичного панування міщанської верстви.
Революція опрокинула давні домініції, майстерства, корпорації… По великім вибуху 1789 p., по зруйнуванню старого політичного ладу, по знівеченню феодальної власності, промислової системи майстерств і цехів… вона всю промислову і суспільну робітню пхнула в анархію, віддала під панування сильнішого; нужда, продажність, підступи, злочини та зопсуття нищать її і змагаються раз у раз.
В якій хочете галузі, фактично великі капітали, великі підприємства диктують закони меншим. Пара, машини, великі мануфактури здобували собі легко грунт усюди, де тільки появлялися, з ущербом для малих і менших робітень. За їх наближенням старі ремісники та майстри щезали, полишаючи лише фабрики та пролетаріїв.
Щобільше, ми бачимо майже кожної хвилини, як повстають нові неждані відкриття, що, відновлюючи нагло цілу якусь галузь продукції, вносять замішання в фабрикацію. Поломавши руки ремісникам, викинувши на брук маси людей, яких нараз заступлено машинами, ті відкриття руйнують в дальшій черзі й самих майстрів… Буржуазія розвалила останні решти феодального устрою і… оголосила свободу промислу та торгівлі… На промисловому полі опинилися тільки одиниці одні проти одних, віддані з цілою свободою одні одним на поталу. Ганебний механізм вільної конкуренції без забезпеки ломає всі закони справедливого і людськості. Вільна конкуренція має цю нелюдську та проклятущу вдачу, що все і всюди зменшує заробітну плату.

Як бачимо, хід думок у обох паралелях одинаковий, а у Консідерана знаходимо навіть такі речення, які досі вважалися спеціально марксівськими, прим., анархія капіталістичної продукції, заступлення людей машинами, пожирання майстрів їх власними машинами І т.ін. Розуміється, що виклад у Консідерана ширший, детальніший; ілюструванню деяких тем, порушених у К.М. кількома реченнями, він присвячує цілі розділи, прим., параграф 10 «Поділ суспільності на дві верстви: мале число таких, що посідають усе, і велике число таких, що позбавлені всього». Консідеран загалом не менший від Маркса майстер оперувати контрастами, та й загалом се майстерство було витвором більше французького, ніж німецького духа.

Одна з найефективніших і найбільше проречистих частин Комуністичного маніфесту — це, без сумніву, характеристика буржуазії, її заслуг, а особливо її лихого, згубного впливу (укр. вид., стор. 7 — 11). Погляньмо, як виглядають ці блискучі сторінки в прирівнянні до викладу Консідерана.

К. М. В. К.
Буржазія… головна підстава великих монархій взагалі, від часу, як повстав великий промисел і світовий ринок, виборола собі вкінці виключне політичне панування в новочасній репрезентаційній державі. Новочасний уряд це тільки інституція, що стереже інтереси буржуазної верстви. К. М.,с. 10 — 11
Буржуазія постійно усуває окремішність ( в оригіналі: роздрібнене) средств продукції, власності і населення. Вона злучила разом населення, сцентралІзувала средства продукції, сконцентрувала власність у руках малого числа властителів (в оригіналі: немногих осібників). Доконечним наслідком того була політична централізація. K. M., c.9
Потреба щораз ширшого відбиту для витворених продуктів гонить буржуазію по цілій земній кулі. Вона мусить скрізь дістатися, скрізь поселитися, скрізь лучитися в союзи… Дешеві ціни її товарів, то важка артилерія, котрою вона розбиває всі хінські (китайські) мури і змушує до капітуляції ту незвичайно завзяту і уперту ненависть некультурних людей до всього, що не своє, що чуже.
Хто захапує всі становища, всі стратегічні лінії, всі операційні підстави торгівлі і промислу? Хто заливає все, опановує все, як не велика спекуляція, великі банки, великі капітали у всіх галузях?.. Пануючі тепер не король, не міністри, не нації, але промислові та фінансові феодали. Гроші заливають усе; могучість великих капіталів росте ненастанно; вони тягнуть і всисають у себе з усіх боків дрібні капітали і середні маєтки. Суспільність швидким ходом іде до витворення аристократії грубої та нешляхетної. Цей соціальний феномен характеризує новочасну цивілізацію. Крок у крок він іде за системою торговельною, мануфактурною, за розповсюдженням машин. Наша промисловість ненастанно висисає національні багатства, щоб концентрувати їх у великих схованках нової аристократії, і витворює голодні легіони бідарів та пролетарів. Велика Британія виявляє в найбільшій мірі цей феномен централізації капіталів у руках нечисленної аристократії і заник середніх класів. Франція і Бельгія, два краї, що йдуть найближче за слідами Англії шляхом того фальшивого індустріалізму, – це також гнізда, де найшвидше організується той новий феодалізм. Нова аристократія, якої герби — це банкові білети та акції, тяжить чимраз більшою вагою на самій буржуазії і опанувала вже правительство. В. К., с. 22
Промислові нації шукають з великими зусиллями заграничних ринків відбуту для своїх фабриканців. В. К., с. 22, 23
Англія мучена сею дихавицею, від якої ледве дихає, робить надлюдські зусилля, щоб вилити надмір своїх фабрикантів на всі береги. Вона при помочі гармат відчинила брами старого китайського цісарства. Вона ненастанно з оружжям у руках гоняється по цілій землі, всюди шукаючи консументів.

Хоча д. Черкезов, поставивши обік себе ті виписки, бачить у К.М. «тісноту думок» та побіжність, то все-таки мені здається, що переворот не лише в самій економічній будові нової суспільності, але також у всіх її змаганнях та вподобаннях, доконаний буржуазією («вона творить собі новий світ, відповідний до її поглядів і думок»), висловлено в К.М. з далеко більшою презицією та консеквенцією, з далеко яснішим поглядом на консеквенції того перевороту, ніж це бачимо у Консідерана. Це й не диво. Адже Маркс і Енгельс стояли, так сказати, на його плечах, тому й могли бачити дальше й ясніше, і внесли до економічної аналізи спеціально німецьку і спеціально Гегелівську діалектику та філософію історії. Та, з другого боку, не можна заперечити, що в зароді, в загальних контурах думки К.М. містяться вже в маніфесті Консідерана, і історик соціалістичного руху 40-х років XIX віку ні в якім разі не буде міг минати фур’єризму та його чільних представників так легко, з етикеткою «утопізму», наданою їм Енгельсом, як це чинено досі. Навпаки, він буде мусив завсігди мати на увазі, що, крім утопічних планів, фалянстерів і т.ін., мислителі тої школи дуже бистро і глубоко додивлялися до хиб сучасної їм суспільності і що їх критикою в дуже значній мірі покористувалися автори К.М., хоча й дали тій критиці подекуди різкішу форму та ширший обсяг.

Не менше виразно, хоч також не так різко, як у К.М., зазначено у Консідерана також основну теорію Марксового соціалізму, теорію боротьби класів і економічних криз у теперішній суспільності.

К. М. В. К.
Історія промислу й торгівлі — це від 30 років (так було в першім виданні) лише історія боротьби новочасних продукційних сил з тими відносинами власності, що творять услів’яєствовання буржуазії та її сили. Досить буде згадати про торговельні кризи, що повторяються періодично і загрожують чимраз більше існуванню цілої буржуазійної суспільності… Зараза, яка в усякій іншій порі видавалась би дивовижею, нівечить суспільність, це — зараза гіперпродукції. Оружжя, яким буржуазія нищила феодалізм, звертається тепер проти неї. Наша суспільність уже 50, років томлена революцією… переходить стан кризи. Питання доби — поперед усього соціальне. Конкуренція заражує всю-всю промислову та торговельну систему невиплатностями, банкротствами, упадками цін і кризами; вона ненастанно вкриває землю обломками й руїнами. Найцивілізованіші народи гнуться під смертельною вагою надмірно багатої продукції; а в самім її лоні робітники сохнуть з голоду, не можучи через скупу плату брати участь в консумції тих надміру напродукованих дібр.

А перевівши порівняння між станом Франції перед 1789 p., коли шляхта не хотіла бачити того, що їй грозило, танцювала й сміялася, і станом перед 1847 p., коли долю Франції держить у руках буржуазія, яка ще гірше погорджує простим людом і ще менше цікавиться його долею, ніж передреволюційне панство, він кінчить:

Положення таке самісіньке: та сама погорда до найгарячіших питань, те саме незнання руху нижчих верств і його сили, те саме засліплення.

Щоправда, Консідеран не посувається так далеко, як Маркс і Енгельс, не прокламує загальної аксіоми, що вся дотеперішня історія людства — то історія класової боротьби; можливо, що таке узагальнення він разом з многими теперішніми істориками узнав би був невірним, але класовий антагонізм як основне явище свойого часу він бачить дуже ясно і характеризує проречистими словами. Так само й щодо значення економічних криз ми не бачимо у нього глибшого розуміння, крім простого сконстатовання факту; навіть періодичність тих криз він не вбачає досить ясно; вони для нього «ендемічна», себто ненастанна хвороба. Але ж бо й Маркс і Енгельс висловлюють тут про кризи погляд далеко не непомильний і далекі ще від того розуміння, яке пізніше було висловлене в Марксовім «Капіталі» і по якому кризи — це не періодичні атаки, що грозяться знищити буржуазію, але періодичні потрясіння, що прискорюють, власне, розвій капіталістичної системи, нєвічачи решту цехових порядків та дрібної продукції і концентруючи чимраз більше продукційні засоби в руках нечисленних магнатів капіталізму.

Далі (стор. 13—21) знаходимо в К.М. характеристику пролетаріату як економічного класу і політичної сили. І тут автори К.М. мали в Консідерановім маніфесті готові думки, готові контрасти, які слід було, як казав один старий журналіст, «скоротити й украсити». Поперед усього зазначено тут, мабуть, за голосом Рікарда, той сам «залізний закон» про maximum робітницької плати, що рівняється пересічному minimum життєвих потреб робітника, той сам закон, який пізніше Енгельс присвоював собі і який у простій логічній консеквенції містить у собі і саме епохальне відкриття Маркса, його теорію Mehrwert’a.

К. М., с. 13 В. К., с. 8
Пролетаріат — це клас новочасних робітників, що живуть доти, доки мають працю, і що лише доти знаходять працю, доки їх праця побільшує капітал. Робітники, що мусять поодиноко продавати себе, сталися товаром так, як і всякий інший предмет торгівлі, і для того підлягають також так само всім змінам конкуренції, всім флюктуаціям ринку… Для того кошти робітника обмежаться майже виключно на средства життєві, потрібні йому для проживання й удержування його раси. Конечність існування змушує пролетарів шукати майже щоранку праці й приймати її хоч би під найтяжчими услів’ями. Коли робітників замного, а це буває звичайно, то свобідна конкуренція між цими нещасними змушує їх продавати свої руки за, можливо, найнижчу ціну. Отакий ненависний механізм свобідної конкуренції без упину ломає всі закони справедливості й людськості. Доведіть жорстоку і безглузду систему до крайніх консеквенцій, до яких пре вона, і плата, зменшуючися чимраз далі, доведе до ідеалу (буржуазних) економістів — продукції найдешевшої, безплатної.

Як бачимо, вмів і Консідеран доводити речі до крайніх консеквенцій, хоча ся крайня консеквенція висловлена у нього не досить ясним економічним язиком. Перекладена на економічний язик, вона значить, що доведена до крайності дешева продукція дійде до того, що робітник діставатиме за свою працю менше, ніж йому треба для життя; в такім разі він, очевидно, швидше чи пізніше згине, а бодай не лишить потомства; а в такім разі загальне число робітників уменшиться, а наслідком сього, силою тої самої конкуренції, тепер уже між капіталістами, що потребують робочих рук, робітницька плата — і ми матимемо той «залізний закон» періодичного падання і зростання плати, який 20 років пізніше з такою президією сформулював Ляссаль.

Далі в К.М. говориться про ненастанний зріст пролетаріату і про джерела того зросту; послухаймо й тут обох сторін:

К. М., с. 15 В. К., с. 9
Дрібна буржуазія, дрібні промисловці, купці та рентовники, ремісники і рільники-властителі спадають у ряди пролетаріату. Навіть серед самої буржуазії чимраз більша конкуренція між собою та торговельні кризи, що випливають із неї, роблять зиски чимраз непевнішими. Чимраз більше вдосконалювання машин робить становище робітника чимраз нужденнішим. А далі, як ми бачили, цілі відломи пануючого класу попадають у пролетаріат або бодай опиняються в непевних услів’ях щодо свого прожитку. І вони вносять у пролетаріат численні елементи поступу. Другий наслідок, так само згубний, як і попередній, це прогресивне руйнування дрібної і середньої власності, дрібного і середнього промислу, дрібної і середньої торгівлі. Дрібна і середня земельна власність, обтяжена надсильними гіпо-теками, пожирана лихвою, стогне під гнітом капіталу (Далі В.К. в спеціальних розділах говорить: § 7 зменшення середніх класів і небезпеки, що грозять їм, і § 8 поділ суспільності на два класи. З сих розділів лиш деякі виривки): Конкуренція фабрикантів між собою змушує, зрештою, кожного з них не давати робітникам більше понад найменшу плату. Всюди, де панує свобідна конкуренція… доля робітницьких верств робиться з конечності чимраз нужденнішою та прикрішою. Ці верстви мусять боротися не лише самі з собою, але також з машинами, які за силу одного чоловіка не коштують більше, як кілька сотиків. Несподіване відкриття… робить заміщення в фабриках.

Видержуючи консеквентно свою матеріалістичну лінію, К.М. не допускає у членів буржуазії ніякого такого ділання, що не було би подиктоване матеріальним інтересом. Звідси йде останнє речення в повищій цитаті, що силкується вияснити факт, чому деякі члени буржуазії, от хоч би самі автори К.М., стають по стороні робітників. Та чуючи, що таке пояснення чисто ідеального змагання економічним інтересом чи радше непевністю економічного становища деяких частин буржуазії таки не зовсім вірне, автори К.М. додають:

«Так як колись частина аристократії перейшла до буржуазії, так тепер переходить частина буржуазії до пролетаріату, а власне частина буржуазійних ідеологів, що змогли дійти до теоретичного зрозуміння цілого історичного руху» (стор. 18).

Розуміється, вказівка на аристократів, що перейшли були в XVII в. в табір буржуазії, нічого не додає до пояснення того факту, чому в XIX в. деякі члени буржуазії ставали в рядах (а властиво на чолі) робітників; замість одного факту маємо два факти, що їх не легко втиснути в рамки щирого матеріалізму. У ідеаліста Консідерана це явище зовсім натурально випливає з його світогляду. Ми читаємо на стор. 20 його маніфесту:

«Інтелігентні сили (серед буржуазії) прокидаються; відчування матеріальної і моральної нужди робітницького класу і неминучої потреби зарадити їй прориватися на світ… Самі буржуазні верстви, зрештою, починають бачити, що вони не менше від пролетаріїв мають інтерес у тім, щоб завести в промисловій системі певні гарантії та відпорність проти наскоків фінансової аристократії». І далі на стор. 32 читаємо: «Поле соціальних ідей засівається, покривається ростками, робиться грунтом, на якому з кожним днем громадніше та живіше зустрічаються сильні розуми, гарячі серця, нові покоління, одним словом, усі ті, у кого в грудях живо б’ються серця любов’ю до людськості і яких непохибне почуття призначення народів веде на славні шляхи будущини».

Як бачимо, тут вихідні точки авторів К.М. і В.Консідерана різняться діаметрально, а проте в обох маніфестах зазначено той сам факт дуже схожими словами. Для виразнішого зазначення контрасту слід додати, що Консідеран не був ані революціонером, ані комуністом, хоча в його маніфесті любісінько вживається подекуди термінологія великої французької революції, говориться про «права чоловіка» та «призначення народів», терміни містичні, яких консеквентно вистерігаються «революціонери на холодно», автори «Комуністичного маніфесту». І хоча треба признати, що ідейний матеріал, зложений В.Консідераном у його трактаті, Маркс і Енгельс обробили зв’язніше та логічніше, поставили на чисто розумову підвалину, то, з другого боку, історик соціального розвою другої половини XIX в. буде мусив признати, що ентузіаст-фур’єрист Консідеран, маючи вихідною точкою своїх розумовань чуття чи, як він каже, «вірний інстинкт», таки ліпше вгадав будущину, ніж холодний доктринер Маркс. По Марксовому розумінню, розвій економічних і соціальних відносин з фатальною конечністю мусить іти до заострення суперечностей, до збільшення визиску, з одного, і централізації капіталів, з другого боку, до чимраз більшої нужди (Verelendung) мас і до остаточної катастрофи. По думці Консідерана, сама буржуазія матиме інтерес у тім, щоб лагодити контрасти, обмежувати анархістичну боротьбу всіх проти усіх, прозвану свобідною конкуренцією, і запобігати руйнуючим кризам та катастрофам. Сьогодні, коли від написання К.М. минуло звиш півстоліття величезного розвою, можна сказати сміло, що правда більше по стороні Консідерана, ніж Маркса, що почуття не лише власного інтересу, але й ширшої справедливості та гуманності грало в тім розвою далеко більшу роль, ніж би це хотіли признати соціал-демократичні доктринери.

Ми сказали, що Консідеран не був ані комуністом, ані революціонером. В останніх параграфах свого маніфесту він розвиває свою програму діяльності. Здавалось би, що тут уже дороги Консідерана і Маркса, комуніста й фур’єриста, розходяться рішуче. Тим часом власне в тій останній частині знаходимо уступи, які, коли хочете, ще більше рішуче переконують нас про те, що автори Комуністичного маніфесту повними пригорщами черпали з маніфесту Консідерана. Фур’єристи, як відомо, покладали цілу свою надію на добровільні організації капіталістів і робітників і відкидали ідею насильного перевороту та державної організації нового суспільного ладу указами згори. В своїм маніфесті В.Консідеран пише (стор. 45):

«Не ходить нам о те, щоб знівечити власність. Ходить о те, щоб винайти і надати власності досконаліші, певніші, свобідніші та рухливіші форми, а рівночасно більше товариські (sociales), доводячи у всіх сферах до гармонії інтерес індивідуальний з інтересом загальним».

Автор уважає конечним замість теперішньої системи власності покласти як найвищу ціль «спокоєвої демократії»» принцип спілковий.

«Треба виробляти власність колективну, не звалюючи все в купу, не через спільність основи на рівності (communaute egalitaire), але при помочі ієрархічних спілок (association hierarchique), добровільних і мудро скомбінованих з різнородних індивідуальних властивостей» (стор. 45).

Можна собі разом з соціальними демократами уважати такий спосіб розв’язки соціального питання утопією (практичні проби фур’єристів, розроблені В тім дусі, справді всі не вдавалися), але цього одного не можна заперечити, що автор сих слів ясно відчував небезпеки комуністичної «promiscuite» і ясно розумів, що розвій людства обік вдосконалення громадської продукції доводить рівночасно до чимраз більшого вироблення людської індивідуальності, що ця друга сторона розвою для кожного людського осібника на певнім ступені освідомлення робиться дорожчою навіть від громадського розвою продукції і що всякий план суспільної реформи, що не хотів би числитися з тим глибоким нахилом людського роду до автономії особистості, був би так само нерозумний і нетривкий, як той абстрактний марксівський капіталізм, що спрягає в одне ярмо громадську, колективну продукцію з системою строго проведеної приватної власності. (Фактичний капіталізм ніколи так строго сеї приватної власності не проводив, а тепер чинить це далеко менше, ніж 1848 p.). Та, взявши на розвагу пізніші соціал-демократичні програми, вироблені на підставі Марксових доктрин, ми можемо сказати сміло, що соціал-демократам і досі не вдалося обплисти цей підводний камінь, зазначений уже 1843 р. Консідераном. Навпаки, оброблена ними програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій.

Та про це ми матимемо ще нагоду поговорити, а тепер вернемо до порівняння обох маніфестів. Отже, бачимо, що Консідеран, обороняючися проти закиду щодо знівечення власності й комунізму, поступає зовсім консеквентно в дусі своїх принципів. Та цього зовсім не можна сказати, коли ту саму оборону надиблено — в «Маніфесті комуністичнім». А про те в тім маніфесті (стор. 23 укр. перекладу) читаємо: «Нам, комуністам, закидали, що ми хочемо знести особисту власність». І далі стор. 25: «Ми хочемо тільки змінити нужденний характер того присвоювання, що через нього робітник живе лиш на те, щоб побільшати капітал». І нарешті на стор. 34 другий розділ «Комуністичного маніфесту» кінчиться заявою: «На місце старої буржуазійної суспільності з її класовими різницями настане спілка, в котрій свобідний розвій кожної одиниці буде услів’ям свобідного розвою всіх». Цей уступ, на мою думку, найсильніше доказує залежність «Комуністичного маніфесту» від маніфесту Консідерана. Бо ж мета комунізму справді знести приватну власність средств продукційних, а по-друге, творення таких «вільних спілок», про які глухо згадує К.М. в останнім уступі, зовсім не входило в програму комуністів ані Маркса і опинилося в маніфесті якось немов через недогляд. Бо ж кілька рядків перед тим К.М., вірний свойому революційному характерові, заявляє, що «пролетаріат через революцію стане пануючим класом і як пануючий клас насильно знесе старі відносини продукції» (стор. 33). А ще вище на тій самій стороні між постулатами комуністів як 8-ма точка стоїть якнайкатегоричніше заперечення всяких вільних спілок — «однакова примусова праця для всіх, заведення промислових армій, особливо для рільництва». Хто потрапить віднайти в так організованій суспільності якийсь «свобідний розвій одиниці», цей докаже певно дуже великої штуки. Та й загалом всевладність комуністичної держви, зазначена в усіх 10 точках К.М. (стор. 33), в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовим життям.

Все те, що тут сказано, не має на цілі вменшити наукові заслуги та історичне значення Маркса й Енгельса. Але для сучасних і дальших поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх месіанство й непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили «науковий соціалізм» і дали в своїх писаннях нову об’яву, нове євангеліє робочому народові всього світу. Добре буде, коли всі віруючі й невіруючі в нову релігію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окруження, що черпали свої ідеї з того окруження і переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу. Таке глядіння вменшить у вірних і в невірних партійну заїлість і фанатизм, улекшить порозуміння, а через це й працю для осягнення великого ідеалу — соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття.

Примітки

Подається за публікацією в «Літературно-науковому віснику» (1904, т. 25, кн. 7, с. 134 — 152).

Вільгельм Конштедт – ніяких подробиць про нього мені не пощастило з’ясувати.

впав Люї Филип – французький король Люї-Філіп (1773 – 1850) був скинутий з престолу 24 лютого 1848 р. внаслідок революції.

Рікардо (Ricardo) Давид (1772 – 1823) – англійський економіст.

Тірго – ніяких подробиць про нього мені не пощастило з’ясувати.

Домелі Нювенгуйс – ніяких подробиць про нього мені не пощастило з’ясувати.

Бернштейн (Bernstein) Едуард (1850 – 1932) діяч німецької соціал-демократії.

Advertisements

0 Responses to “До історії соціалістичного руху”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Травень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві   Чер »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: