Архів для 31.03.2014

Амілкар Кабрал і «клясове самогубство»

Роман Тиса

Кабрал був очільником визвольного руху, що мав великий авторитет не тільки в Ґвінеї та Кабо-Верде, де він очолював бійців за свободу Африканської партії незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (Островів Зеленого Мису) (ПАЇҐК), але й по всій Африці та в усьому світі. Не мавши будь-яких особистих амбіцій і не претендуючи бути ідеолоґом національно-визвольного руху, Кабрал, проте, студіював і розробляв теорію (хоча через зрозумілі обставини не мав змоги робити це систематично). Його літературно-теоретична спадщина, це — статті та промови, що в них із огляду на становище двох рідних йому країн він порушує важливі соціяльно-економічні та політичні питання розвитку країни, що позбувається колоніяльної влади. Кабрал розумів, що звільнитися з-під тягаря колоніялізму можна лише поєднавши збройну, політичну та ідейну боротьбу, що вона ведеться з огляду на умови життя, історію та традиції народу, що здобуває незалежність. Разом з тим він був чужий ізоляціонізмові, національній замкненості, нехтуванню міжнародним досвідом революційної боротьби. Кабрал був переконаний, що всі здобутки проґресивної революційної думки та практики треба врахувати в боротьбі та творчо застосувати до конкретних умов. Завдяки цьому підходові ПАЇҐК досягла великих успіхів у суспільних перетвореннях у визволених районах, створених підчас збройної боротьби з колонізаторами, в мобілізації населення, а також у міжнародному визнанні своєї діяльности. Продовжити читання ‘Амілкар Кабрал і «клясове самогубство»’

Advertisements

Що не так з критичним мистецтвом?

Гел Фостер

Рецензія на кн.: Aisthesis: Scenes from the Aesthetic Regime of Art by Jacques Rancière, trans. by Zakir Paul
Verso, 272 pp, June 2013

У критиці, що її харизматичні мислителі післявоєнної Франції спрямовували один проти одного, — згадати бодай дебати між Леві-Строссом і Сартром, Фуко і Деррідою, Дельозом—Ґваттарі й Ляканом — теоретичні ставки були високими, а політичні наслідки цієї критики видавалися вкрай важливими. Теревені щодо «теоретичної політики» не робили нам сміху, і багато хто з нас — тих, хто слідкував за цими дебатами, — ставилися до них надзвичайно серйозно. Проте це було кілька десятиліть тому. Що ж тепер? Чи залишились ще якісь maîtres à penser [володарі дум. — Пер.]?

Одним з претендентів на це звання є Жак Рансьєр, що обіймав посаду викладача філософії в Паризькому університеті-VIII, а нещодавно пішов на пенсію. Коли йому було 25, Рансьєр уславився як один з авторів (а серед них  був і Альтюссер) збірки «Читаючи „Капітал“» (1965), але розійшовся з Альтюссером після травневих подій 1968 року: Альтюссер додержував партійної лінії, звинувачуючи бунтарів у «дитячому лівацтві». Для Рансьєра «урок Альтюссера» (таку назву отримала критика колишнього вчителя з 1969 року) полягав у тому, що Альтюссер, прагнучи зосередитися на «науковому» Марксі, був «елітистом». Протиотрутою для нього стало історичне дослідження, присвячене повстанням у Франції XIX ст., що привело його до робітничих архівів 1830-1840-х, а звідти він вийшов з розповіддю про боротьбу робітників за визволення та рівність «Ночі пролєтаріяту» (1981). Особливий наголос на еґалітаризмі слідний і в «Направнику-невігласі» (1987) — його найвпливовішому нарисі на історичні теми, що в ньому Рансьєр відкрив видатний принцип французького педаґоґа початку XIX ст. Жозефа Жакото, що «всі люди є рівні за своїми розумовими здібностями» і всі можуть навчатися, треба тільки вміти повестися з кожним. У наступних книгах, присвячених зв’язку філософії та політики, Рансьєр обстоював виїмкову вагу роли в обох сферах «диссенсусу»; саме у цей період він також вперше наголосив на «розподілі чуттєвости» як на головній царині теоретиків і активістів. Цими ж питаннями Рансьєр переймався, вивчаючи проблєми мистецтва — цьому він присвятив останні 15 років. «Естезис» є кульмінаційний пунктом його роботи у цій сфері. Продовжити читання ‘Що не так з критичним мистецтвом?’

Революція в Ґвінеї-Бісау 1963-1974

Роман Тиса

Є на південно-західному узбережжі Африки маленька країна — Ґвінея-Бісау. Малонаселена, небагата на природні ресурси, вона перебуває на периферії міжнародного життя. Та були такі часи, коли про неї знав увесь світ — коли в 1960-1970-х народ Ґвінеї самовіддано збройно боровся проти портуґальських колонізаторів. Війна за незалежність точилася більше десяти років, але повсталий народ, очолюваний Африканською Партією Незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (Островів Зеленого Мису) (ПАЇҐК), зрештою переміг. Революція в Ґвінеї зробила свій внесок у розвал світової колоніяльної системи, до того ж країна першою з-поміж портуґальських колоній позбулася влади заокеанського володаря. Перемога маленького народу продемонструвала, як поразка колонізаторів у колоніях може спричинити зміну політичного режиму в метрополії: в Портуґалії 1974 року сталася «революція гвоздик», що поклала край фашистській «Новій державі». Під цим оглядом Ґвінейська революція неначе ілюструє етап «село захоплює місто» партизанської стратеґії Мао Цзе-дуна, тільки не в національному, а в міжнародному маштабі (ще добрий приклад — Алжирська революція: внаслідок колоніяльної війни, що на той час тривала вже чотири роки, 1958 року у Франції стався військовий путч і впала Четверта Республіка). Продовжити читання ‘Революція в Ґвінеї-Бісау 1963-1974’

Політичне керівництво кляси до і після взяття влади

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹44›. Політичне керівництво кляси до і після взяття влади. Вся проблєма ріжних політичних течій часів Рісорджименто[1], їхніх взаємних відносин або відносин з однорідними чи підпорядкованими силами ріжних історичних частин (або областей) національної території обмежується на одній основоположній проблємі: помірковані[2] були більш-менш однорідною клясою, через що їхнє керівництво зазнало незначних коливань, тимчасом як Партія дії[3] не спиралася на якусь певну історичну клясу, а її керівництво по ваганнях потягло руку за поміркованими; себто історично Партію дії вели помірковані (твердження Віктора-Еммануїла II[4] про те, що він має Партію дії в кишені або щось на кшталт цього, правдиве не лише через його особисті контакти з Ґарібальді5: Партію дії історично очолювали Кавур[6] та Віктор-Еммануїл II). Історико-політичний критерій, що його слід взяти за основу наших досліджень, такий: кляса є панівною з двох боків — вона є «керівною» і «панівною». Вона є керівною для кляс-союзниць і панівною для кляс-супротивниць. А тому ще до взяття влади кляса може стати «керівною» (і має нею стати); прийшовши до влади, вона стає панівною, але продовжує бути і «керівною» також. Помірковані керували Партією дії також після 1870 року, політичне вираження цього керівництва — так званий трансформізм[7]; вся італійська політика від 1870 до сьогодні має в собі «трансформізм», себто вона створює правлячі кляси в рамках, встановлених поміркованими після 1848, поглинаючи активні елєменти, що постали із союзних кляс, а також із ворожих кляс. Продовжити читання ‘Політичне керівництво кляси до і після взяття влади’

До язикової проблеми в Донбасі

Кость Німчинов

Якою мовою говорять широкі маси українського робітництва Донбасу? Які напрямки язикового розвитку в руській частині донбасівського робітництва назначаються? Який існує взаємовплив цих мовних річищ? Який характер української мови сел Донбасу та яка сила її експансії, асиміляційного впливу, на иншоязикові острови серед неї? Ось низка питань, що їх розв’язати важить під поглядом практики культосвітньої роботи на Донбасі.

Тим часом, як руським, так українським язикознавцям майже бракує матеріялів, щоби на повищі питання, хоча частково, дати відповіді. Проблема дослідити мову Донбасу має зацікавити ширші кола українських краєзнавчих робітників. Учительство Донбасу, напр., могло б стати тут у великій допомозі Українській Секції Харківської Дослідчої Катедри Язикознавства, надсилаючи на її адресу (Харків, ІНО) язикові записи, матеріяли своїх спостережень над мовою чи то селянства чи то робітництва. Продовжити читання ‘До язикової проблеми в Донбасі’

Цезаризм

Антоніо Ґрамші

Зошит 9, §‹133›. Макіавеллі. Цезаризм. Цезар, Наполеон І, Наполеон ІІІ, Кромвель та ин. Зібрати каталоґ історичних подій, що кульмінували у великій «героїчній» постаті. Можна сказати, що цезаризм або бонапартизм є відображенням тієї ситуації, коли протиборчі сторони врівноважуються у катастрофічний спосіб, себто вони врівноважуються у такий спосіб, що продовження боротьби може закінчитися не інакше як взаємним знищенням. Коли проґресивна сила А бореться з реакційною силою Б, може статися не лише так, що А переможе Б, або Б переможе А — може статися так, що перемогу не здобуде ні А, ні Б, вони вимотують одна иншу, і ззовні прийде третя сила В та підпорядкує собі те, що залишиться від А та Б. В Італії після смерті Лоренцо Пишного[1] сталось саме це, так само як це відбувалося в давні часи варварських навал. Проте цезаризм, навіть якщо він завжди виражає вихід з історико-політичної ситуації катастрофічної рівноваги сил через наділення великої особистости правами «третейського судді», він не завжди має одне й те саме історичне значення. Цезаризм може бути як проґресивним, так і реакційним, і точне значення будь-якої форми цезаризму, в кінцевому підсумку, можна відтворити, лише звернувшись до конкретної історії, а не за допомогою соціолоґічної схеми.  Проґресивним цезаризм є тоді, коли його втручання допомагає тріюмфу проґресивної сили, хай із певними компромісами, що вони роблять перемогу неповною; а реакційним він є тоді, коли його втручання допомагає перемозі реакційних сил, і в цьому випадку також хай із певними компромісами та обмеженнями, які, одначе, мають зовсім иншу цінність, значення, смисл, ніж у попередньому випадку. Цезар та Наполеон І є прикладами проґресивного цезаризму. Наполеон ІІІ (і Бісмарк) — реакційного цезаризму. Йдеться за те, аби побачити, чи в діялєктичному зв’язку «революція—реставрація» переважає елємент революції чи елємент реставрації, оскільки зрозуміло, що в історичному русі ніколи не можна повернутися назад, і не істнує «реставрації» in toto[2]. Продовжити читання ‘Цезаризм’

Тарас Шевченко в світлі епохи

Андрій Річицький

ВІД РЕДАКЦІЇ «ВПЕРЕД»

Пропонуючи читачам розвідку Андрія Річицького, ми свідомі того, що цим мимоволі долучаємося до загальної гістерії, що звичайно охоплює більшість свідомих людців щороку 9-10 березня. Ситуація смішна до безумства: одні пишаються власною свідомістю, инші тішаться зі своєї демонстративної несвідомости (котра насправді продумана й розіграна до деталів). Тимчасом ми, певна річ, обстоюємо геть иншу позицію – пильне дослідження творчости Шеченка з клясового погляду, а тому не можемо припуститися ані національ-демократичних молебнів, ані псевдоіронічного пхекання. Словом, «досить „фільствувати” – дайош свій власний розум!». Думаємо, що до нас таку позицію – з-поміж радянських критиків – обстоював саме Річицький.

Цікаво вивчити механізм «вознєсєнія на нєбєсі» певних культурницьких діячів, не беручи вже діячів громадських. Коли подумати, «чого стоїть Шевченко яко поет народний», розуміємо, що його найбільшою заслугою було остаточне – по Котляревському – впровадження в літературу народньої живої мови (зокрема почерез використання народніх віршових розмірів, надто коломийкового, а також поєднання народньої ритміки з силяботонікою). Шевченко пережив еволюцію від романтизму до реалізму, себто його творчість є порубіжньою що до цих літературних напрямів. Із огляду на це можна вважати Шевченка фундатором нової української літератури. Його доля не одинока: найближчими прикладами такої письменницької еволюції є доля Міцкевіча та Пушкіна. Та сам собою цей факт надто малий, щоби на ньому базувати вшановання Шевченка як найбільшого поета та письменника України. Продовжити читання ‘Тарас Шевченко в світлі епохи’


Березень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Кві »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти