Тенета масонської ложі

Геннадій Зафесов

УДАВ СКИДАЄ ШКІРУ

Лічо Джеллі — офіцер Муссоліні по зв’язках з німецьким командуванням — ніколи не шкодував, що перед війною його за рукоприкладство вигнали з бухгалтерських курсів. Адже, якби він не зацідив тоді кулаком у викладача, то сидів би й досі десь у конторі, клацаючи на рахівниці або порався б на батьківському млині. І хоч батько міг виклопотати для нього звільнення від військової служби, проте до планів Лічо це не входило. Здався йому той млин. Щоправда, він дає непоганий прибуток, і, вважай, уся округа у тебе в кулаці. Але ж тільки округа. А він марив масштабами значно більшими, державними… Тільки не знав, як йому здійснити свою мрію. Заради неї він готовий був на будь-який ризик.

Ризик, як кажуть, справа благородна, але й небезпечна. От хоча б узяти його старшого брата. Ризикнули вони удвох і в складі експедиційного корпусу поїхали воювати на боці генерала Франко. Поїхали вдвох, а повернувся Лічо до Італії сам. Проте навіть братова смерть не розвіяла марнославних мрій Лічо. Адже мало кому відомий генерал Франко зумів стати диктатором Іспанії! Сплюндровані міста, мертві старики й Діти, закатовані полонені — все це забудеться, людська пам’ять коротка,— зате влада залишиться. Потрібно досягти влади, але ризик при цьому слід звести до мінімуму, а більше покладатися на хитрощі та спритність. Приміром, люди люблять багато патякати, і з цього при бажанні можна мати неабиякий зиск. Необережно мовлене слово може перетворити одну людину на раба, а іншу — на володаря. Так Джеллі почав збирати картотеку на тих, хто воював з ним в італійському експедиційному корпусі на боці франкістів. Збирав про всяк випадок, підштовхуваний непогамовним бажанням влади, впливу. Хто-хто, а він свого шансу не проґавить.

Хто вони, вбивці Альдо Моро?

Панас Веселицький

Хвилі лівацького тероризму прокотились останнім часом практично всім капіталістичним Заходом. У чому ж причина цього явища, на які сили спираються лівоекстремістські організації, як реагують різні політичні партії на криваві злочини терористів? На ці питання дає відповідь книжка Панаса Веселицького «Чорні сліди „червоних бригад “ (хто вбив Альдо Моро)», що її готує до друку Видавництво політичної літератури в Москві. Пропонуємо нашим читачам уривок із цієї книжки.

I

16 березня 1978 року о 8.55 ранку офіцер карабінерів Оресте Леонарді, що вже п’ятнадцять років супроводжував Альдо Моро в усіх поїздках, як звичайно, чекав біля його будинку на вулиці Форте Тріонфале, 79. Зателефонував з автомату дружині, та, побачивши, що Моро виходить, швидко закінчив розмову: «Чао, подзвоню пізніше!»

За кілька хвилин машина лідера ХДП виїхала на вулицю Фані, але перед поворотом різко загальмувала: дорогу несподівано перегородив якийсь «фіат-128». Тієї ж миті пролунали перші постріли. Терористи, які вибігли з-за кущів, принаймні четверо, всі — в формі стюардів італійської авіакомпанії, відкрили автоматний вогонь по машині охорони. За кілька секунд машина нагадувала решето.

Спадщина «Республіки Сало»

Яків Валах

У назвах сучасних західноєвропейських праворадикальних партій і груп майже не зустрічаються слова «фашистська», «нацистська». Навпаки, всі ці партії й групи називають себе цілком пристойно — «національна демократія», «соціальний рух», «соціальне оновлення». Відмовилися вони і від зовнішніх фашистських атрибутів: свастики, лікторської в’язки лозини, коричневих і чорних сорочок, старих прапорів і нагрудних знаків. Та коли уважно придивитися до нинішнього праворадикального руху, то за словесною лузгою виразно проступають зловісні риси причепуреного, пристосованого до нових часів, часто навіть трансформованого фашизму. Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій у Москві в червні 1969 року, аналізуючи політику і тактику імперіалізму, визначила, що він породжує фашизм, щоб вести наступ на демократичні права і свободи, принижувати людську гідність, культивувати расизм. Саме тому, нинішній праворадикальний рух цілком справедливо розглядається як відроджений фашизм і дістав назву неофашизму.

Коли мова заходить про неофашизм, ми звикли згадувати насамперед ФРН, де частина колишніх нацистів, уникнувши справедливої кари або відбувши легке покарання, посіла важливі позиції в громадському й політичному житті, навіть створила свою партію. Все це, звичайно, так, і недооцінювати небезпеку західнонімецького неонацизму не можна. Однак у Західній Європі є країна, де неофашизм відродився і діє в цілком інших умовах, де він становить активну і небезпечну політичну силу, представлену в парламенті. Ідеться про Італію і про партію «Італійський соціальний рух».

«Чорний князь»

Кілька років тому великого розголосу набула скандальна історія, «героєм» якої став генерал Джованні де Лоренцо, тодішній начальник італійської військової розвідки (СІФАР). Виявилося, що він нацьковував своїх підлеглих на тих державних діячів Італії, політика яких здавалася йому надто ліберальною, взяв під контроль їхні приватні телефонні розмови і кореспонденцію. Дії Лоренцо становили частину фашистської змови. Але змова провалилась, генералові Лоренцо не вдалося затиснути Італію в залізний кулак диктатури.

На початку нинішнього року було розкрито ще одну фашистську змову. Щоправда, цього разу Лоренцо грав значно блідішу роль, ніж колись. Ватажком змовників став тепер його близький приятель, керівник неофашистської організації «Національний фронт» Валеріо Боргезе, відомий в Італії під прізвиськом «Чорний князь».

Боргезе має в Італії досить-таки сумну славу ще з 1940-х років. Командир військових частин спеціального призначення італійської фашистської армії, завданням яких були розправи з партизанами, він власноручно підписав накази про розстріл 800 антифашистів. Після розгрому фашизму Боргезе, уникнувши смертної кари, відсидів кілька років за ґратами й 1949 року вийшов на волю.

Справа генерала Де Лоренцо

Ю. Овсянников

Італія… Низка найрізноманітніших зловживань, скандалів, афер, в котрих замішані впливові особи, зростає тут у такому загрозливому темпі, що в Римі з цього приводу навіть невесело жартують: «Сенсація — це день, коли нема сенсацій». Отже, простий італієць, здавалося б, вже призвичаївся до думки, що найгірші часи ще попереду.

Однак те, про що несподівано розповів журнал «Еспрессо», дійсно пролунало спочатку як грім серед ясного неба: влітку 1964 року з Італії готувався переворот! Клубок подій, що повстали перед італійцями зі сторінок «Еспрессо», був сплетений з досить колоритних «ниток»: тут і розвідка, і контррозвідка з її яскравими персонажами; і вищі офіцери, що збиралися на «конфіденціальні» наради; і мікрофони для підслуховування, обладнані в різних імовірних і неймовірних місцях; ї концтабори, що чекали «запланованих» в’язнів; і сюрпризи в залі суду; і маніпуляції з величезними сумами «додаткових» грошей…

Все це скидалося б на детективний роман, коли б не висновки «Еспрессо» —- сплетені в певній комбінації «нитки» повинні були одного разу обплутати Італію і перетворити її на подобу сьогоднішньої Греції.

— Військовий переворот в Італії? Не може цього бути!

Рісорджіменто й література*

Микола Бажан

Яке сплетіння сил у цій боротьбі, які подвиги, дерзновенні атаки й благородні прагнення! І водночас — які ниці прояви деспотизму й догідливості, яка зміїна вивертливість і лакейська підступність, яка жорстокість і тупість правителів! Нечасто ландшафти історії являють таку здиблену, загострену, контрастну панораму скель — розщелин, світла й тіні, вершин і безодень, як роки Рісорджіменто, що стали знаменним етапом в історії людства. Час не міг іти вперед, не розтрощивши імперські шлагбауми в передмістях Мілана, не разчинивши навстіж брами бурбонської Нізіди (в’язниці біля Неаполя), не порозгонивши митної варти по дорогах між Флоренцією й Луккою, не подолавши тієї феодальної заскнілості, яка перешкоджала італійському народові стати народом, а Європі — Європою.

Я зовсім не хочу цим сказати, що з клекоту й вирування Рісорджіменто вийшов спокійний, врівноважений, гармонійний у всіх своїх пропорціях молодий титан-народ, що пом’якшились протиріччя й згладились конфлікти. Такого чуда не сотворило «чудо Рісорджіменто», бо, роблячи історію, воно не зробило всього, що могло зробити. Воно не розв’язало багатьох найважливіших соціальних і національних вузлів, не усунуло з дороги нації багатьох закорінених перешкод. Два десятиріччя тому, коли італійський народ скинув фашизм, світові здавалось, що недоробки старого Рісорджіменто завершаться новим Рісорджіменто, що гарібальдійці в піджаках і сіро-зелених /298/ куртках продовжать те, чого не довершили гарібальдійці в червоних сорочках. Цього не сталось. Живим актуальним змістом наповнені думки сучасного людства про буремні піднесення й спади визвольної і об’єднувальної боротьби італійського народу, вивершеної сто років тому перемогою — неповною, але такою важливою і потрібною.

Деякі сторони південного питання [1]

Антоніо Ґрамші

Початок цим нотаткам поклала публікація — у «Кварто стато» від 18-го вересня — однієї статті щодо південної проблєми, підписаної Уленшпіґелем, [2] що її редакція журналу спорядила доволі кумедним вступом. У статті Уленшпіґель згадує свіжу книгу Ґвідо Дорсо («Південна революція». Турин: Видавництво П’єро Ґобетті, 1925) і натякає на судження, що його висловив Дорсо стосовно позиції нашої партії щодо Півдня: у вступі редакція «Кварто стато» — вона твердить, що складається з «молоди, що чудово загально [sic] розуміється на південній проблємі», — заявляє колєктивний протест з приводу того, що «заслуги» визнавано за комуністичною партією. Ще не зле: той штиб молоди, що співпрацює з «Кварто стато», і раніше збиткувався зі стражденного паперу, «прикрашаючи» його своїми думками та протестами. Проте далі ця «молодь» говорить буквально таке: «Ми не забули тієї чарівної формули, що її висували туринські комуністи: поділити великі маєтки між сільськими пролєтарями. Ця формула є повною протилежністю всякого здорового реалістичного бачення південної проблєми». І тут треба розставити крапки над «і», оскільки «чарівними» тут є самі хвастощі та поверховий дилєтантизм «молодих» авторів «Кварто стато».

Муссоліні — найбільший шахрай у Європі

Ернест Хемінгуей

У Шато де Уші, такому потворному, що порівняно з ним Одд Феллоуз Хол у м. Петоскі, штат Мічіган, здається Парфеноном, відбуваються засідання Лозаннської конференції.

Близько 60 років тому Уші було маленьким рибальським селищем — вицвілі від сонця будиночки, стара зруйнована вежа» що височіла над очеретами на березі Женевського озера, та затишний заїзд із побіленими стінами. На його прохолодному ґанку, бувало, відпочивав Байрон, поклавши кульгаву ногу на стілець і дивлячись у далечінь за блакить озера, поки дзвінок не покличе на вечерю.

Швейцарці знесли рибальські будиночки, прибили меморіальну дошку на ґанку готелю, швиденько перевезли «байронівський» стілець до музею, засипали порослий очеретом берег ґрунтом з котлованів під фундаменти, на яких по всьому схилу до самої Лозанни набудували готелів, що сьогодні стоять порожні, а поблизу старої вежі спорудили найпотворніший будинок у всій Європі. Цей будинок з пресованого сірого каменю нагадує одне з любовних гніздечок, які до війни німецькі королі будували вздовж Рейну і про які мріяли майбутні німецькі королеви, і втілює найгірші традиції архітектурної школи á la чавунний-собака-на-газоні. Місто Лозанна розкинулось на узгір’ї, стрімкий схил якого збігає до озера.

Імперіалізм і соціалізм в Італії (замітка)

Н. Ленін

Для висвітлення тих питань, які поставила теперішня імперіалістська війна перед соціалізмом, небезкорисно кинути погляд на різні європейські країни, щоб навчитися відділяти національні видозміни і деталі загальної картини від корінного й істотного. Збоку, кажуть, видніше. Тому, чим менша схожість Італії з Росією, тим цікавіше в деяких відношеннях порівняти імперіалізм і соціалізм в обох країнах.

В цій замітці ми маємо намір лише відзначити матеріал, який дають у цьому питанні видані після війни твори буржуазного професора Роберта Міхельса: «Італійський імперіалізм» і соціаліста Т.Барбоні: «Інтернаціоналізм чи класовий націоналізм? (Італійський пролетаріат і європейська війна)»[1]. Балакучий Міхельс лишився таким же поверховим, як і в інших своїх творах, ледве торкнувшись економічної сторони імперіалізму, але в його книзі зібрано цінний матеріал про походження італійського імперіалізму і про той перехід, який становить суть сучасної епохи і який особливо наочно виступає в Італії, а саме: перехід від епохи воєн національно-визвольних до епохи воєн імперіалістсько-грабіжиицьких і реакційних.

Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів*

Роман Тиса

Спочатку кілька слів про те, чому Італія й чому Антоніо Ґрамші.

Оскільки Україна перебуває на периферії — як економічній, так і культурній — Европи та «цивілізованого світу», Україна є країною «третього світу», шукаючи відповіді на питання, що стоять сьогодні перед нашим суспільством, доречно звернутися не тільки до історії передових, промислово-розвинених країн Заходу (Західної Европи) й — відповідно — визвольних рухів цих країн, але й до досвіду периферійних країн — країн або зі схожим на наш суспільно-політичним устроєм, або зі схожою соціяльною структурою, або схожою історичною долею. Думаю, що в Европі для розгляду та порівняльної аналізи придаються Ірляндія й Італія.

Що відріжняє Італію — нібито також промислово-розвинуту европейську державу — від инших країні капіталістично-імперіялістичного центру та ріднить з Україною?