Расовий конфлікт в Америці

Семен Горощенко

Заворушення в місті Литтл Рок, штат Арканзас, на Півдні США, були великою новиною, що облетіла цілий світ. В цьому місті, з населенням в 117 000 чол., з яких 20 000 становлять негри, частина расистськи настроєних білих не захотіла допустити учнів-негрів до центральної середньої школи. Ще в 1954 р. Верховний Суд США виніс рішення, що расовий поділ учнів у державних школах є антиконституційним і зажадав, щоб всі школи були расово мішані. Це рішення торкалося головно південних штатів, де негритянське населення найбільш чисельне, але трактується білими традиційно, ще з часів рабства, расово нижчевартісним і насильно відділяється від білого населення на кожному кроці. Навіть у столиці США Вашинґтоні, який лежить на межі південних і північних штатів, можна побачити на деяких ресторанах вивіски «Кольоровим вхід заборонений». («Кольоровими» в США по-вуличному звуть тільки негрів). В південних же штатах такі вивіски є на кожному кроці, не лише в ресторанах, а на кінотеатрах, на автобусах, трамваях, міських лазнях, і вбиральнях, в скверах і парках. Чисто негритянських шкіл на Півдні США мало і вони переповнені, але до шкіл білих расисти пускати негрів не хочуть. За три роки після згаданої постанови Верховного Суду інтеґрація шкіл на Півдні посунулася зовсім мало.

Записки про сина своєї землі

Елдридж Клівер

ПРОЧИТАВШИ СВОГО ЧАСУ кілька книжок Джеймса Болдвіна, я відчув оте нагле щастя, що його завжди почуваєш, коли завважуєш появу нового неймовірно блискучого таланту, — таланту, котрий може так глибоко прозирнути в маленький світ поодиноких людей, що цей світ безповоротно змінюється і вирятовується, людина визволяється з-під руїнницької влади бісів, що її були опанували. Сам бувши неґром, я бачу, що це незвичайна річ, коли хтось із моїх братів і сестер тут, в Америці, має здатність, що її Джеймс Болдвін називає помстою, що спустошує царства, — здатність вплітати у візерунки літер примхливі орнаменти своєї душі так, як це роблять чуваки накшталт самого Джеймса Болдвіна. (І хоче хтось цього чи ні, чорношкірого, якщо він тільки остаточно не пересадовив собі «білого мозку», цей талант зачаровує ще й тому, що Болдвінова мова як мова иншого чорного дає змогу перечути досвід иншої людини та в цей спосіб краще розуміти себе, хай там що кажуть про універсальність людського досвіду.)

Я, зрештою, не я один, палко бажав прочитати все написане Болдвіном. Я б кайфував, сидячи під лоном Болдвінової друкарської машинки та схоплюючи кожну народжувану ним сторінку тоді, коли вона входить до нашого світу. Я був щасливий, що Болдвін — з його чарівними великими очима, що їхній погляд звернено до макрокосму, — міг також осягати таємниці мікрокосму. І хоча він був пойнятий звуками, він не був галасливим письменником, таким, як Релф Елісон. Він примусив мене по-новому поглянути на добрячий шмат мого особистого досвіду, який — як я гадав — я добре розумів.

Негр у сучасній літературі

Освальд Бургардт

Останніми роками негр намагається завоювати собі місце в сучасній світовій літературі. Недавно одно німецьке видавництво випустило роман Афім-Асанги «Чорна Хвиля». Після «Батуали» Рене Марана це вже друга книжка, що знайомить нас з побутом далекої Африки, з легендами та звичаями чорних племен. Книжка проводить певну політичну тенденцію і вона бодай чи не сильніша від Маранової «Батуали» [1]. Рене Маран – цивілізований негр, добре знайомий з європейською літературою. Він гадає, що можна вплинути на Францію, щоби вона змінила свою колоніяльну політику, і мирними шляхами досягти поліпшення становища «чорних братів». Афім-Асанга, навпаки, не вірить у мирне розвязання справи; в ньому кипить та люта ненависть до гнобителів, що її довгими роками плекали в серцях своїх чорні люди. Він не хоче йти ні на які компроміси, він тому за революційну тактику.

Афім-Асанга служив у французькому колоніяльному війську, наприкінці війни його було послано до окупованих німецьких країн; там він самотужки вивчився французької мови й написав цією мовою свої нотатки, де й вилив своє обурення проти жорстокої цивілізації, що втягла його расу в європейську війну.

Спільний фронт проти поневолених народів

Ю. Мовчан

У світі не вщухають кричати на всі голоси про «коекзистенцію» між «вільним» і «невільним» світом. Чому перемагає «коекзистенція»? Безперечно, страх перед воєнними знищеннями має велика значіння. Навіть маніяк Гітлер не осмілився застосувати наймогутнішу зброю масового знищення підчас другої світової війни – отруйливі гази. Тепер страху перед війною наганяє атомова зброя. Але крім почуття небезпеки бути фізично знищеним підчас війни, «сильні світу» мають ще й інші мотиви своєї коекзистеціяльної політики. Це – смертельний страх імперіялістів перед національно-визвольними революціями народів, страх перед остаточною втратою своїх, набутих впродовж сторіч загарбницькими війнами, колоній. Як показала практика двох останніх світових воєн, збройні конфлікти між «сильними світу» в наші часи неминуче спричиняються до ослаблення імперіялізму, що в свою чергу спричиняється до зросту національно-визвольних війн і до утворення незалежних держав. Навіть і московський імперіялізм не дуже то багато скористав з тієї війни, хоч на перший погляд це може здаватися інакше. Ще є питанням – чи «набуттям» нових сателітів Москва зміцнила себе, чи, навпаки – знесилела. Є багато підстав вважати, що всі теперішні московські сателіти – починаючи від Польщі і кінчаючи Албанією, скорше обтяжують Москву ніж її зміцнюють.

Що означає конференція в Бандунґу?

Віктор Чорний

Читачам вже відомо з щоденної преси про конференцію 29-х азійських та африканських народів, що відбулась в квітні ц.р. в індонезійському місті Бандунґу. Ми тут хочемо тільки заторкнути деякі проблеми, що стоять в тісному зв’язку з бандунґською конференцією, відповісти на питання, що ця конференція собою уявляє, хто є ті сили, що були заступлені на конференції, яке відношення тих сил до існуючого світового конфлікту імперіялістичних потуг, та визвольної боротьби народів зпід економічної та політичної залежности цих потуг.

Бандунґська конференція тим знаменна, що вона була єдина того роду конференція в світі. В минулому людство пережило багато міжнародніх з’їздів, одноразових та постійних. Всі вони, незалежно від сил, що брали в них участь, та проблем, що були предметом обговорень, були під безпосереднім домінуючим впливом пануючих великодержав, що надавали тону переговорам та перерішували остаточні заключення. Ті конференції скликались для творення мілітарних бльоків, забезпечення економічних інтересів «спільнот», альянсів, переставки міжнародніх угруповань тощо. В Бандунґу вперше в історії міжнародніх конференцій існуючі імперіялістичні бльоки були відсунуті від безпосереднього впливу та доміннування.

Конґрес народів проти імперіялізму і український рух (від нашого власного кореспондента)

Д. Александер

Британський центр Конґресу Народів Проти Імперіялізму влаштував у вересні дуже важливий мітинг під гаслом «Африка мусить стати вільною». Мені, як учасникові цього мітингу, хочеться поінформувати моїх українських друзів про те, що собою являє цей Конґрес, та висловити пару дискусійних думок про те, яке велике завдання стоїть перед українським визвольним рухом у відношенню рухів в колоніях.

Конґрес Народів проти імперіялізму був заснований в Парижі в 1948 році. На чолі його стоїть т. Жан Ру, знавець колоніяльних справ і співробітник газети «Франк Тірьор». Конґрес є дорадчою організацією для кожної визвольної організації африканських народів, як також для багатьох організацій Азії. Його завданням є координувати боротьбу в колоніях в міжнародній площині. Це завдання він має змогу виконувати особливо добре тому, що його відділи існують в самих імперіялістичних метрополіях – в Британії, Франції, Бельгії. Тут він може впливати на публічну опінію, на пресу і навіть на парляменти.

Азійський Інтернаціонал за волю України!

Бюро Азійського Соціялістичного Інтернаціоналу на своєму пленумі в Гайдерабаді (Індія), прийняло 14. серпня ц. р. резолюцію, в якій закликається поневолені й колоніяльні народи світу «симпатизувати й підтримувати національно-визвольну боротьбу і боротьбу за демократичні свободи народів Совєтського Союзу і совєтських сателітів, поневолених російським імперіялізмом».

Азійський Соціялістичний Інтернаціонал, як ми вже повдіомляли у «Впереді» ч. 1 за 1953 р., був створений в січні цього року. Членами його є соціялістичні й революційні націоналістичні партії Азії, тобто партії народів, що є зараз або були не так ще давно поневолені західніми імлеріялізмами. В більшості це є революційні партії, цим вони цілковито відрізняються від европейських опортуністичних «соціялістів» та европейських метрополіяльних націоналізмів і їхніх невдалих наслідувачів серед поневолених народів Европи. З самого початку свого існування, Азійський Інтернаціонал відкрито став на позиції третьої сили, тобто проголосив війну і російському, і західнім (зокрема, американському) імперіялізмам. Партії Інтернаціоналу стоять сьогодні при владі в Бурмі й Індонезії, беруть участь в урядовій коаліції в Ізраелі, творять собою масові опозиції в Індії, Японії й інших країнах.

З’їзд партій третьої сили

В днях 6-15 січня 1953 року в столиці Бурми Рангуні відбувався перший з’їзд азійських соціялістичних партій в наслідок якого створено Азійський Соціялістичний Інтернаціонал.

Серед понад 200 делегатів з’їзду були присутніми делегати з повним правом голосу від таких країн: Японія, Індонезія, Індія, Пакістан, Бурма та Ізраель. Обсерваторів вислали Туніс, Непал, Лебанон, Сірія, Ірак та Єгипет. Делегати з Марокко та Алжиру не змогли прибути, бо їх не випустили французькі окупанти тих країн. Дружні делегації прибули ще від Уганди й Кенії з Африки, від европейського Соціялістичного Інтернаціоналу та від Комуністичної Партії Югославії. Серед відомих особистостей на з’їзді були присутні Клемент Етлі – голова англійської Лейбор Партії й бувший прем’єр-міністр Англії, Алес Беблер – заступник міністра закордонних справ Югославії, Моше Шаретт – міністр закордонних справ Ізраелю, Сутан Сджарір – бувший прем’єр Індонезії, та інші.

Зріст фронту третьої сили

Могутня хвиля національно-визвольної боротьби народів Азії вже перекинулася з країн Південно-Східньої Азії до країн Близького Сходу й Північної Африки. Сьогоднішня боротьба Ірану, Іраку й Єгипту проти англійських імперіялістів, боротьба в Тунісі й Марокко проти французів відома всім. Є всі підстави чекати, що ця національно-визвольна боротьба перекинеться в найближчому часі й на решту країн Африки та на країни Південної й Центральної Америки. Капіталістичний імперіялізм явно знаходиться в стані занепаду, доба реакційних колоніяльних систем підходить до свого кінця.

На фоні цього могутнього міжконтинентального руху характерним є напрямок і тенденція визвольної боротьби колоніяльних і поневолених народів. Це напрямок боротьби «третьої сили», незалежної від Москви й Вашингтону.