Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів*

Роман Тиса

Спочатку кілька слів про те, чому Італія й чому Антоніо Ґрамші.

Оскільки Україна перебуває на периферії — як економічній, так і культурній — Европи та «цивілізованого світу», Україна є країною «третього світу», шукаючи відповіді на питання, що стоять сьогодні перед нашим суспільством, доречно звернутися не тільки до історії передових, промислово-розвинених країн Заходу (Західної Европи) й — відповідно — визвольних рухів цих країн, але й до досвіду периферійних країн — країн або зі схожим на наш суспільно-політичним устроєм, або зі схожою соціяльною структурою, або схожою історичною долею. Думаю, що в Европі для розгляду та порівняльної аналізи придаються Ірляндія й Італія.

Що відріжняє Італію — нібито також промислово-розвинуту европейську державу — від инших країні капіталістично-імперіялістичного центру та ріднить з Україною?

Невдалий роман. («Цемент» Гладкова)

Абрам Лейтес

Замисл — великий, тема — потрібна, тло — найцікавіше. Роман ставить собі за мету показати робітничі заводські будні в роки зародження НЕП’у, піднесення й захват трудового будівництва, відродження заводу робочими руками, поглинення особистого суспільним, типи робітників-комуністів, і найголовніше — тип низової жінки. Роман претендує, таким чином, бути майже епопеєю, чимсь подібним до радянської трудової «Одисеї», до «Праць і днів» Гезіода.

Коли на «Іліядах» сучасности, на «громадянській війні» багато художників вламало собі зуби, то якжеж художникові, що береться малювати побут «радянського будіництва». Та ж відомо, що найтрудніше оспівувати прості будні, бо ж надто тяжко вбирати в романтичні шати «тиху сапу» мирного трудового будівництва і майже не можливо книжними літературними словами показати тих «кріпких, як гвіздки» людей, що воліли робити революцію, а ніж розмовляти про неї.

Н.Ленін (В.Ільін). Статті по національному питанні. Передмова

Василь Шахрай

1. До історіі свого перекладу.

Переклад украінською мовою статтей ватажка російського пролетаріату і першорядного революційного борця в міжнародній лаві пролетарів, т. В.І.Ульянова – Ленина (він же Ільін) має велику вартість взагали, особливо тепер, коли він став на чолі Російськоі Совітськоі Республики. Під час російськоі революціі Н.Ленін не раз мав можливість виявити свій аналітичний хист, свою здатність у свій час намацать життєвий пульс политичноі боротьби, своєчасно змінити курс партійноі чи державноі політики, виявити тверду волю і переконання в правильности свого шляху навіть тоді, коли йому доводилося виступати проти переможнього гвалтовного настрою данноі хвилі.

Досить пригадати його «тезіси 4 квітня 1917 року», коли він, зразу ж по приізді до Петрограду, з поізду, читав доклад і виставив гасло Совітськоі Республики: вся влада Совітам! Його «До гасл» після разгрому 3–5 липня, коли він знімає се гасло щоби кликати пролетаріат до озброєнноі боротьби з контр-революцією і проти меншевицьких і есерівських Совітів, які плуталися в хвості организуючоіся контр-революціі.

Через десять років (до проблем суспільної структури України)

Микита Шаповал

Минуло десять літ з дня великого перевороту на Сході Європи: 12 березня 1917 року впав царсько-поміщицький режим в Російській імперії. З цього дня почалось політичне існування Великої Революції та її лєґальне виявлення.

За десять років відбулось багато подій і чимало справжніх змін, що навіки стерли дореволюційне обличчя ріжнонаціонального населення був. імперії. Змінилася поважно суспільна структура: багато одиниць і ґруп змінили своє колишнє становище в суспільстві, відбулася велика циркуляція одиниць поміж ґрупами, утворюється для багатьох нове суспільне оточення, а тому процес стихійного вироблення свідомости має новий зміст. Суспільна орґанізація стала инакшою, а тому иншими шляхами піде й історія, як цілого суспільства, так і окремих його елєментів (сел, міст, класів, націй, церков, професійних ґруп і ин.). Нова свідомість дасть і нове пояснення історії. Безсумнівно, що утворено нову добу історії, хоч не менш безсумнівно, що в ній багато залишиться старого.

Автономія України в сьвітлі «соціальдемократичної» критики

Микола Порш

Бувають такі часи, коли исторія народів за місяці, роки робить таки велетенські кроки вперед, яких не знають довгі десятиріччя народнього життя. То народні маси стають на шлях соціяльнополітичної творчости, то місце героїв, геніїв і талантів займає «толпа» і будні людського життя, повільної непомітної еволюції соціяльних відносин зміняються на пишне сьвято буйного поступу і творчости. Періоди широких соціальних та політичних рухів народніх мас, епохи интензівної революційної боротьби бувають іменно такими часами. Бурхливе море життя народнього з незвичайною силою в такі часи викидає з найглибших глибин народніх десятки і сотні наболілих і пекучих потреб на поверх соціально-політичного життя. І могутній народ одним масовим рухом, наче велетень, розвязує найтяжчі і найскладнійші питання і проблеми.

Велика Російська Революція — ця найбільша із всіх минулих революцій — являється для великаго «многострадальнаго» народу всієї Росії іменно такою эпохою.

Ми не можемо тут перелічити усіх тих питань, котрі вона вже висунула і ще, безперечно, висуне на «порядок денний» революційної акції.

Листуванє Юліяна Бачинського з Михайлом Драгомановом з приводу «України irredent-и»

Вступна увага до першого виданя Листуваня 1900 р.

Коли я приступав до другого виданя «України irredent-и», хотів був відповісти в «Переднім слові» на уваги і закиди, які були поміщені в часописах і журналах з нагоди її першого виданя. Приглянувшись однак їм я від сего відступив. Показало ся, що ті замітки, здебільшого, так загально висловлені, що я просто не знав, від чого мені властиво починати би і на чім кінчити, та — се заняло би стільки місця, що сама відповідь дорівняла би на певно розмірови самої «України irredent-и». Тож з поміж усіх тих рецензій вибрав я лише одну: М.Драгоманова, котру він мені прислав приватно в листі, а котру я в 1897 р. віддав був М.Павликови до оголошеня в «Житю і Слові»[1]. Ту рецензію вибрав я тому, що в ній вказав Драгоманів докладно в чім зі мною не годить ся, чим поставив мене в далеко вигіднійше становище, /173/ як инші рецензенти, — а друге, що писав її — власне Драгоманів, для великої частини мислячої української громади авторитет в українських справах. Тож його уваги і закиди мають ту для мене більшу вагу і значінє.

Моє листуванє з Драгомановом, що почало ся між нами з приводу «України irredent-и», не обмежило ся однак на самій лише «Україні irredent-і». В однім із своїх листів доторкнув ся Драгоманів також і радикальної партії, що у той час (1894 р.) переходила малу крізу, тож мені прийшло ся також і про неї писати. Правда, сю частину листуваня я міг би ту опустити, як се й зробив М.Павлик, публікуючи моє листуване з Драгомановом в «Житю і Слові», — але я сего не роблю, а то з огляду на стан, в якім знаходить ся тепер радикальна партія. Радикальна партія знаходить ся в стані упадку, і не далекий уже час, коли про неї згадувати ся буде як про — вправді світлий момент в політичнім житю галицької України, але, про момент, котрий був, та — котрий вже не є. Тож се, що оголошую тепер про радикальну партію, оголошую як історичний документ, як причинок до історії політичного руху галицької України з 90-тих рр. сего столітя, а спеціяльно як причинок — до історії радикального руху.

Україна irredenta

Юліян Бачинський

Присвячую
Товаришам — молодіжи українській

Ю. Б а ч и н с ь к и й /III/

Значіння «України irredent-и» в історії розвитку української національної свідомости

«Політична самостійність України — це conditio sine qua non її економічного й культурного розвитку, умова взагалі — можливости її істнування» — ось теза, що її боронить брошура Ю.Бачинського. І отця сама теза й робить цю брошуру для нас такою близькою й цікавою ще й тепер, не вважаючи на те, що від часу, як вона появила ся, минуло сливе 30 літ.

30 літ — поважний шмат часу не тільки в життю одиниці, а й цілого народу. А для нас, Українців, останні 30 літ мають особливо велику вагу. Аджеж саме протягом їх зросло й виступило на арену життя  м о д е р н е  українство і в Галичині й на Великій Україні.

Замість туманного народовства в одній й подібного до нього українофільства в другій з щораз більшою силою проявляєть ся активний політичний рух, що не засклеплюєть ся вже в своїх льокальних межах, а навпаки, хоче їх розсунути, вийти поза них, ставляючи своєю метою державну самостійність цілої української території.

Кому належить «четверта влада» на Донеччині?

Геннадій Бутко

Майже дві з половиною сотні газет [включно з багатотиражними] виходить у нашій області. Їхній загальний разовий тираж — це мільйони примірників видань, які щоденно формують громадську думку, світогляд і спосіб мислення мешканців Донеччини. Що ж сіють у наших душах, до чого кличуть, чому навчають нас працівники пера? Поставивши перед собою це питання, редакція «СЧ» вирішила запропонувати нову постійну рубрику — огляд обласної преси. Хтось скаже, що справа ця не така вже й нова, та може все ж дехто зверне увагу на певні закономірності. Будемо намагатись не коментувати, а здебільшого цитувати.

Перша закономірність — це те, що практично вся преса Донбасу друкується російською мовою. Українською виходить лише півтора десятки газет, з них тільки дві обласного масштабу — «Східний часопис» та «Донеччина», загальний тираж української преси не сягає і 1 (одного) відсотка від сумарного накладу донецьких газет. Ну, як говориться, у тому б не було гріха… Але таким чином ми оглядатимемо в більшості пресу російськомовну, отож і цитуватимемо мовою оригіналу. Запрошуємо також читачів взяти участь у доборі матеріалів для нашої рубрики.

Донбас та Галичина: регіональні авто- та гетеростереотипи і соборність України

Ілля Кононов

За останні два роки [2005–2006. – «Вперед»] проблема стосунків Сходу та Заходу України набула серед науковців значно більшої популярності, ніж за попередні 13 років незалежного існування нашої країни. Це стало результатом гострої політичної кризи кінця 2004 р., яка поставила Україну на межу розколу. Думаю є підстави вважати, що ця криза виконала мобілізуючу роль, примушуючи і науковців, і політиків, і простих громадян по всій країні рефлектувати над проблемою міжрегіональних стосунків. Результатами цієї суспільної рефлексії стали і чітке визначення контурів суспільних проектів, які продукуються Донбасом та Галичиною, і осмислене прагнення значних мас населення до подолання міжрегіональних суперечностей. Разом з тим, в суспільному дискурсі чітко окреслилися і непримиренні позиції, які базою для будь-якого компромісу стати не можуть. Так, суттєвим компонентом у відносинах між Заходом та Сходом України є проблема російської мови та російської культури в Україні. Досягнення порозуміння у цьому питанні заважають стереотипи, які навмисне культивуються певним колом столичної/транснаціональної інтелігенції. Наприклад, О.Пахльовська виходить з цілком прийнятного для суспільного діалогу постулату, що «..єдність України можлива лише за умови європейського шляху держави». Але з нього вона робить наступний висновок: «…В основі російської культурної ментальності лежить неповага до людини. В цьому її глибока не європейськість» [1]. Дзеркальна позиція була представлена провокативними висловлюваннями секретаря Донецької міської ради М.Левченка, який заявив, що українська мова в майбутньому стане суто мовою фольклору. Вони пройшли майже непоміченими населенням Сходу України, але викликали бурю протестів на Заході України [2].