Марксизм для «чайників»

teapotСергій Іщенко

Бути марксистом в Україні сьогодні не модно.

— Марксизм остаточно дискредитував себе. Комуністичні експерименти довели його утопічність та нежиттєздатність. Марксизм — це насильство над вічними, природними законами економіки, яке неминуче закінчиться крахом, — скаже ліберальний професор (вчорашній викладач партшколи КПРС).

— Комунізм — це швондерівщина (або шаріковщина)! Це ідеолоґія люмпенів! «Відібрати і поділити» — от чого ви хочете! Колективізм веде до безвідповідальності, спільне значить нічиє. Крім того, комунізм — це диктатура, репресії, тоталітаризм, адже тільки приватна власність — основа демократії. Подивіться на весь цивілізований світ!, — обурюватиметься пострадянський інтеліґент-демократ.

— Ой людоньки, то що ж то ви таке кажете! Який марксизм? Хіба ви не знаєте, що комунізм — то просто чергова московська омана, щоби загарбати вільні народи (український в першу чергу). Комуністи — всі антиукраїнці, московські холуї!, — волатиме такий самий інтеліґент, тільки «національно свідомий».

— Марксизм — жидівська вигадка, — просто і доступно пояснить бритоголовий підліток.

Ці типажі — не перші й не останні, хто прагнув поховати марксизм. Тим не менш, як влучно підмітив французький філософ Жак Дерріда (1930-2004), попри всі зусилля професійних екзорцистів, остаточно вигнати «привид комунізму» так і не вдається. Теорію марксизму ніхто заперечити так і не зміг, хоча спроби робилися неодноразово. Варто прислухатись до поради наших антикомуністів і поглянути на «цивілізований світ». Вихідці з колишнього СРСР, які отримували освіту на Заході, особливо у США, були сильно здивовані, побачивши, що теорія Карла Маркса (1818-1883) викладається там в якості однієї з фундаментальних основ соціолоґії та економіки. У телевізійному рейтинґу «Кращі наші» (німецький аналоґ «Великих українців») Маркс впевнено зайняв третє місце (після реліґійного реформатора Мартіна Лютера і канцлера Конрада Аденауера). На книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні у жовтні 2008 року «Капітал» виявився найбільш популярною книгою. Тисячі людей, без яких важко навіть уявити собі світову культуру, були і є переконаними комуністами. Поети Владімір Маяковський (1893-1930) і Пабло Неруда (1904-1973), письменники Ромен Роллан (1866-1944), Теодор Драйзер (1871-1945), Анрі Барбюсс (1873-1935), Джек Лондон (1876-1916), Ярослав Гашек (1883-1923), Андре Бретон (1896-1966), Луї Араґон (1897-1982), Бертольд Брехт (1898-1956), Алехо Карпентьєр (1904-1980), Жан-Поль Сартр (1905-1980), Жоржі Амаду (1912-2001), Кьорт Воннеґут (1922-2007), Жозе Сарамаґу (народ. 1922), кінорежисери Сєрґєй Ейзенштейн (1898-1948), П’єр Паоло Пазоліні (1922-1975), Кен Лоуч (народ. 1936), Бернардо Бертолуччі (народ. 1940), художники Пабло Пікассо (1881-1973) і Дієґо Рівера (1886-1957), композитори Луїджі Ноно (1924-1990) і Корнеліус Кардью (1936-1981), архітектор Оскар Німейєр (народ. 1907), психолоґи Карен Горні (1885-1952), Вільгельм Райх (1897-1957), Еріх Фромм (1900-1980), творець теорії відносності Альберт Ейнштейн (1879-1955), провідний ґенетик ХХ століття Джон Голдейн (1892-1964), винахідник сонару Поль Ланжевен (1872-1946), основоположник космофізики Антон Паннекук (1873-1960), археолоґ Ґордон Чайлд (1892-1957) — от лише деякі із них. Вилучаючи марксизм із суспільного простору, офіційна Україна аж ніяк не наближується до омріяного «цивілізованого світу», але навпаки — віддаляється від нього.

Ну добре, скаже «рожевий» ліберал або соціял-демократ. Марксизм зробив свій внесок у скарбницю світової науки і культури, показав протиріччя «дикого капіталізму», зрештою, натхненні марксистським вченням трудящі змогли добитися суттєвого покращення свого положення. Але це все вже у минулому. Сучасний світ мало нагадує той, в якому жили Карл Маркс і Фрідріх Енґельс (1820-1895). Теорія клясової боротьби застаріла. Візьмемо сучасну Европу. Демократичні права і свободи, дієві соціальні ґарантії, високий рівень життя… Так чим поганий сьогоднішній капіталізм?

Відповідаємо: тим, що капіталізм сьогодні, як і вчора, як економічна система ґрунтується на приватній власності та експлуатації найманої праці. Як у минулому імущі кляси багатіли за рахунок володіння землею, маєтками, кораблями, рудниками, майстернями та рабами, так і сьогодні приватна власність на засоби виробництва є основою нагромадження — нагромадження капіталістичного.

У середні віки селянин або ремісник були власниками хоч невеликого, але все ж таки свого господарства, на основі чого могли теоретично розбагатіти. Найманий робітник, пролетар, за природою своєю не має иншого «капіталу», крім своєї робочої сили, яку він вимушений продавати роботодавцю, тобто власнику засобів виробництва. Отримуючи зарплату, він не розбагатіє ніколи.

На ринку капіталіст і робітник ніби укладають угоду. Але її умови завжди невигідні для робітника. Адже капіталіст не отримуватиме прибутку, якщо зарплата робітника дорівнюватиме реальній вартості його праці. Додаткова вартість, частиною якої і є прибуток, народжується з додаткової, тобто безкоштовної, праці робітника. Звідси — клясове протиріччя між пролетаріятом (робітничою клясою) і буржуазією (капіталістичною клясою), яке неможливо прибрати: робітник прагне продати свою працю за її повну вартість, але це означає зведення до нуля вигоди капіталіста, в свою чергу капіталіст прагне отримати максимальний прибуток за рахунок збільшення експлуатації найманої праці. Чи можливий вихід з цього протиріччя? За умов збереження приватної власності — ні.

Наймана праця, на відміну від праці вільного селянина або ремісника, є відчуженою. Це означає, що робітник не може ані розпоряджатися продуктом своєї праці (адже працівник заводу з виробництва телевізорів все одно купує телевізор у маґазині), ані контролювати умови трудового процесу. Основний конфлікт капіталістичного суспільства полягає у протиріччі між суспільним характером праці та приватною формою привласнення її результатів.

Ці названі вище протиріччя капіталістичного способу виробництва спричиняють цілу низку руйнівних наслідків. Оскільки стимулом і мотивом життєдіяльності капіталізму є прибуток, тоді як вдоволення потреб суспільства тут на другому плані, то лоґіка капіталізму стає лоґікою війни — війни всіх проти всіх. Капіталісти та їхні угруповання конкурують між собою за ринки збуту, ресурси, політичний вплив. Робітники (продавці робочої сили) конкурують на ринку праці, забезпечуючи таким чином найкращі умови для власної експлуатації. Транснаціональні корпорації у гонитві за прибутком руйнують традиційні суспільства, живі культури, еколоґію, підривають суверенітет національних держав, сприяють ліквідації політичних і соціяльних прав трудящих. При цьому лоґіка «вільної конкуренції» призводить до того, що все вирішують короткотермінові інтереси капіталістичних гравців. Вигода має бути отримана тут і зараз, незалежно від того, до яких наслідків це призведе у майбутньому. Еколоґічно чи соціяльно відповідальний буржуа у рамках такої системи завжди буде невдахою. Тому не інакше як наївними треба вважати, наприклад, надії «зелених» на вирішення еколоґічних завдань людства без зміни системи соціяльно-економічних відносин.

Існування безлічі конкуруючих між собою та непідконтрольних суспільству «господарюючих суб’єктів» (так звана «анархія виробництва») веде до неминучих руйнівних економічних криз. Про те, що це таке, зайве розповідати, адже кожен з нас сьогодні добре відчуває це на собі.

Вбогість, безробіття, нерівність і пригнічення залишаються сьогодні долею переважної більшості населення земної кулі. Так, середній рівень життя у Західній Европі або США досить високий, але це забезпечується за рахунок нещадної експлуатації трудящих у країнах «третього світу», куди західні компанії виносять свої виробництва. Поки існує капіталізм, бідність і пригнічення нікуди не дінуться, хоча рівень розвитку світових продуктивних сил цілком достатній, щоби покінчити з ними, треба тільки звільнити ці продуктивні сили з-під влади капіталу. Безодня між найбагатшими та найбіднішими на початку ХХІ століття ширша, ніж за всю попередню історію людства. Причина цього розриву — протиріччя капіталізму, які не можуть бути вирішені инакше, ніж через знищення самого капіталізму.

В умовах велетенської технолоґічної потуги, якої досягло людство у ХХ столітті, збереження «стихійної» економіки, що не піддається контролю та реґуляції, «економіки казино», загрожує самому існуванню земної цивілізації. Жадоба капіталістичних хижаків не зупиниться ні перед чим: у несамовитій гонитві за прибутками вони вже двічі кидали людство у криваві бойні світових воєн. Соціяльна, еколоґічна, військова катастрофи при збереженні нинішнього положення речей не тільки вірогідні, але й, як би боляче не було це визнавати, невідворотні. Єдиний спосіб запобігти їм — створити принципово иншу, керовану суспільством, некапіталістичну економіку.

Усе це правильно, погодиться анархіст або «постмодерністський лівий». Стосовно критики капіталізму з доводами марксистів можна погодитися. Але який вихід вони пропонують? Адже ми це все вже проходили. Соціялізм вже був. Невже ви хочете повернутися до Радянського Союзу або відтворити порядки, пануючі у Північній Кореї? Чи ви за «новий соціялізм» в стилі анґлійських лейбористів та німецьких соціял-демократів — насправді амортизований, «гуманізований» капіталізм?

І дійсно, слово «соціялізм» у ХХ столітті вживалося так часто і такими різними людьми, що його зміст неминуче затерся у руках демаґоґів, політиканів та політолоґів. Сталін і Брєжнєв цілком серйозно стверджували, ніби у СРСР соціалізм в цілому збудований, і з цієї причини капіталістичну КНР та сталіністську КНДР сьогодні також називають «соціялістичними». З иншого боку, Адольф Гітлер теж начебто будував «соціялізм», щоправда, національний. Часто можна почути, як соціялістичними називають ті країни, де тривалий час при владі перебувають або перебували соціял-демократичні уряди, які різко підняли податок на прибуток, ввели великий проґресивний податок з доходів фізичних осіб і спрямовували значну частку бюджету на соціяльні потреби. В такому розумінні соціалістичною стає, наприклад, Швеція. У 1960-70-х роках у «соціялістичних» ходили також Індія та Єґипет — країни з потужним державним сектором в економіці. «Соціалістами» називають президента США Барака Обаму та прем’єр-міністра України Юлію Тимошенко…

Усе це, звісно, просто гра слів. Ми, марксисти, розуміємо під соціялізмом суспільство без приватної власності, без кляс і без держави. Соціялізм — це соціяльна система, свідомо збудована і свідомо керована робітничою клясою, в основі якої лежать суспільна власність на засоби виробництва і демократичне планування економіки. Суспільна власність означає не одержавлення, але те, що економіка більше не представлятиме собою аґломерат воюючих між собою автономних приватних господарств. Усі члени суспільства є як виробниками матеріяльних благ, так і їх споживачами, і через демократичні орґанізації беруть участь у плануванні виробництва на кожному рівні. Рух суспільства до соціалізму передбачає відмирання кляс, а значить — і поступову заміну держави (адже держава — це всього-на-всього інструмент управління правлячої кляси) неієрархічною системою суспільного самоврядування.

Сенс соціялістичної революції, тобто якісної радикальної зміни соціяльної системи, полягає в тому, щоби прямо підпорядкувати економічну стихію потребам людини і людства. Не люди для економіки, але економіка для людей — в цьому сенс і мета соціялістичного проекту.

До найважливіших передумов і базових елементів соціялістичного ладу ми відносимо:

1. Рівень розвитку продуктивних сил і світових зв’язків — чим він вищий, тим легше має бути перехід до нового устрою в економіці;

2. Пролетарська демократія, тобто форма орґанізації суспільства, за якої політична та економічна влада належить трудящим, які беруть участь в управлінні через систему демократичних орґанів (робітничі ради, робітничі партії, професійні спілки);

3. Економіка, що базується на суспільній власности та спрямована на вдоволення суспільних потреб. Виробництво реґулюється за посередництва демократичного планування, яке здійснюється не бюрократією, але самими трудящими через систему відкритих та підконтрольних ним координаційних структур.

Нам можуть заперечити, що такий масштабний переворот неможливий, оскільки це начебто насильство над усіма «економічними законами». Але не варто забувати, що закони економіки, на відміну від, наприклад, законів фізики, породжені наявними відносинами між людьми, а значить, немає нічого надзвичайного в тому, щоби змінити або скасувати їх. Суспільні відносини взагалі мають історичний характер. Вони змінюються під впливом багатьох факторів, вирішальним з яких є зростання світових продуктивних сил, а головною продуктивною силою є сама людина. На сьогоднішній день рівень розвитку цих сил настільки високий, що нерівність, бідність, культурна відсталість більшої частини населення Землі не мають більше жодних об’єктивних підстав. Вони існують тільки тому, що існує капіталізм.

У того покоління, що здобувало освіту за часів СРСР, марксизм неминуче асоціюється з казенним «марксизмом-лєнінізмом», зубрінням цитат, ритуальним повторенням словесних формул, над значенням яких мало хто замислювався. Чи такий марксизм пропонуємо ми? Звичайно ж, ні. Всесвітньо відомий революціонер-практик і маловідомий революційний теоретик Ернесто «Че» Ґевара (1928-1967) свого часу обурювався, що роль «Капіталу» починає грати підручник (іспанською ефектніше: «no “Das Kapital”, sino el manual»), і наголошував: марксизм не можна механічно завчити як певний набір «вічних істин», але слід розуміти як підсумок довгого процесу людського пізнання, що постійно оновлюється.

Великі основоположники — Маркс і Енґельс — відкрили закономірності розвитку суспільства, сформулювали основні поняття, показали, що таке капіталізм і як він функціонує, вказали можливості альтернативи. Ці їхні заслуги не може заперечити навіть буржуазна наука (звичайно, якщо це чесна буржуазна наука, а не наукоподібні спекуляції). Від початку вчення Маркса було дуже динамічним, воно пропонувало своїм послідовникам знаряддя для аналізу процесів, що відбувалися у суспільстві. Згодом італійський марксист Антоніо Лабріола (1843-1904) скаже, що марксизм — це філософія практики. Якщо ще точніше, марксизм — це зброя клясової боротьби пролетаріяту.

Проте помер Маркс, згодом помер Енґельс, а їхні учні (німець Карл Кауцький (1854-1938), росіянин Ґєорґій Плєханов (1857-1918) та инші) дуже добре прочитали, але, нажаль, не завжди зрозуміли те, що написали основоположники. На будь-яке запитання вони намагалися знайти підходящу цитату з Маркса, живе, відкрите вчення почало перетворюватися на суху догму. Не дивно, що більшість з епіґонів згодом скотилися до опортунізму, а деякі з них, такі як провідник німецької соціял-демократії Едуард Бернштейн (1850-1932), взагалі розпочали ревізію марксизму. Потрібний був ґеній Владіміра Ілліча Лєніна (1870-1924), щоби повернути вченню первісну динаміку.

Лєнін жив у відсталій, аґрарній, напівфеодальній країні, де пролетаріят складав мізерну частку населення. Маркс писав про індустріяльну Анґлію. Відповідно, готових відповідей на ті питання, що постали перед Лєніним, у «Капіталі» не було. Марксисти-доґматики зробили з цього висновок, що пролетарська революція у Росії неможлива, треба чекати, поки відімруть феодальні порядки, буржуазія здійснить буржуазну революцію і Росія наздожене Захід, ставши нормальною капіталістичною країною. Проте життя показало, що все відбувається не зовсім так. Російський капіталізм досить орґанічно поєднується з пережитками феодалізму, а російська буржуазія аж ніяк не революційна й чудово уживається з самодержавством. З точки зору доґматиків, «неправильні бджоли роблять неправильний мед»… Лєнін же не був доґматиком, він не шукав готових відповідей, але діяв, суворо дотримуючись Марксового вчення. Саме тому ми вважаємо його одним з найбільших теоретиків марксизму. Лєнін, виходячи з марксистського вчення та конкретно-історичних умов Російської імперії, дійшов до висновку про геґемонію робітничої кляси у буржуазно-демократичній революції, а инший великий революціонер Лєв Троцький (1879-1940) розвинув і популяризував концепцію безперервної (перманентної) революції, тобто революції до повної перемоги соціялізму в усьому світі. Опортунізм европейських соціял-демократичних партій примусив Лєніна замислитися над тим, якою має бути робітнича партія, а практика російської революції породжувала все нові й нові питання — про ставлення до селянства, про право націй на самовизначення, про нову форму пролетарської демократії — ради робітничих депутатів. Лєнінські праці з цих питань є так само клясикою марксизму, як і твори основоположників. Ще одна визначальна заслуга Лєніна — розробка теорії імперіалізму. Вже у «Маніфесті комуністичної партії» (1848) Маркс і Енґельс писали про ґлобальне розширення капіталістичної системи, проте згодом їх турбували инші питання: загальні принципи та механізми функціонування капіталу. Лєнін, спираючись вже на новий історичний досвід, розвинув та доопрацював ці думки основоположників.

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років у створеному лєнінською партією Радянському Союзі перемогла контрреволюційна бюрократія. Саме тоді й з’явився той самий «марксизм-лєнінізм», або «радянський марксизм», який насправді мав набагато більше спільного з поглядами епіґонів-опортуністів, ніж Лєніна. Власне, у пізній період існування СРСР взагалі важко говорити про марксизм. Швидше це був банальний позитивізм, підфарбований марксистською фразеолоґією. Справжнє марксистське вчення було загнано або у підпілля, або на академічний марґінес.

Аналізуючи те, що відбулося у СРСР, Троцький прийшов до висновку про бюрократичне переродження робітничої держави. Він і його послідовники, такі як Ернест Мандель (1923-1995), сформулювали марксистську теорію бюрократії — що це таке, звідки вона виникає, в чому відмінність між бюрократією радянською та бюрократією у капіталістичних країнах. Знов-таки, окремі думки з цього приводу є вже у клясиків. Про соціяльне положення бюрократії писав вже Маркс, Енґельс передбачав можливість виродження робітничої партії за умов її відриву від мас, небезпека контрреволюції, що виростає з самої революції, турбувала Лєніна. Таким чином, вихідні ідеї Троцького та його прихильників хоча й не є були принципово новими, висновки його стали творчим розвитком клясичного марксизму.

У радянській науці для позначення поглядів Троцького використовувався термін «троцькізм», яке мало би підкреслювати їх неправильність, єретичність по відношенню до «правильного» радянського марксизму. Взагалі-то, це слово вигадав кадет Павєл Мілюков (1859-1943) у 1905 році; всередині більшовицької партії воно практично не вживалося. Воно було реанімовано Йосифом Сталіним (1878-1953), вульґаризатором марксизму і вождь нової партійної бюрократії, під час внутрішньопартійної боротьби 1920-х років, коли «троцькістами» почали називати ліву опозицію бюрократичному курсу. Сталіністи прагнули показати, що саме вони є справжніми марксистами і лєнінцями, а їхні противники підміняють марксизм «троцькізмом». Спочатку опозиціонери протестували проти такої назви, але потім — як це часто трапляється в історії політичної боротьби — почали з гордістю її носити.

Роль Троцького і троцькістів в історії революційного марксизму важко переоцінити. В умовах сталінських фальсифікацій вони зберегли чистоту марксистського вчення; в умовах чисельних зрад інтересів робітничої кляси радянською бюрократією вони зберегли його честь. Прихильник лівої опозиції, письменник Віктор Серж (1890-1947) писав: «Треба, щоби хтось не зраджував. Ослабнути, зректися, вчинити всупереч собі, зрадити може багато хто, але не все втрачено, поки хтось залишається не схиленим. Усе врятовано, якщо це найвеличніший. Той, хто ніколи не здавався і ніколи не здасться, незважаючи на інтриги, страх, обожнення, образи і навіть втому. Ніщо не може відділити його від революції, переможної або переможеної, овіяної леґендами і червоними прапорами, революції, що наповнює під звуки похоронних маршів братські могили своїми загиблими, або бережеться у серцях небагатьох по розкиданих у снігах в’язницях. І нехай потім він помиляється, нехай буде непоступливим і владним, це майже не рахується. Головне — бути вірним».

Поки у Радянському Союзі марксистська думка фальсифікується і вихолощується, на Заході тривають дискусії, народжуються і заперечуються нові ідеї. Виникає так званий «західний марксизм». Якщо сам Маркс приділяв основну увагу економічним законам капіталізму, то «західні марксисти» зосереджувалися на питаннях психолоґії, культури, політичної боротьби. Але ніякого протиріччя тут немає. У 1932 році були вперше надруковані «Економічно-філософські рукописи 1844 року» — забута, невідома до того праця молодого Маркса, в центрі якої стоїть не питання капіталістичної експлуатації, як у «Капіталі» та инших пізніх його творах, але проблема відчуження і перспектива його подолання у процесі революційної практики. Виявилося, що Маркс — не тільки економіст, але й філософ-гуманіст, і саме ця сторона його спадщини найбільше приваблювала «західних марксистів».

Одним з найбільш відомих і популярних з них є засновник Італійської Комуністичної партії Антоніо Ґрамші (1891-1937). Саме він дав марксистську інтерпретацію поняття «громадянського суспільства». У своїх «В’язничних зошитах», що він їх вів у фашистській тюрмі в 1926-1937 роках, Ґрамші прийшов до висновку, що буржуазія не може керувати суспільством за допомоги одного тільки державного примусу. Через систему освіти, через культуру, через засоби масової інформації та инші інститути громадянського суспільства вона нав’язує свої цінності, свої погляди та ідеолоґічні настанови, які через їхню часту повторюваність та повсюдність сприймаються суспільством як загальні, природні, єдино можливі, як здоровий глузд. Це явище Ґрамші назвав «геґемонією». Відповідно, марксисти повинні завоювати геґемонію у громадянському суспільстві, що є передумовою для завоювання міцної й авторитетної політичної влади. Завойовується вона у тривалій «позиційній війні» в царині культури й ідеолоґії, що передує рішучій розв’язці — збройному повстанню й революції. Згодом теорія геґемонії була використана деякими опортуністичними лідерами постсталіністських партій для виправдання відмови від революційної стратеґії на користь мирної парламентської боротьби (так званий «еврокомунізм»), одначе цей факт жодним чином не перекреслює цінності внеску Ґрамші у революційний марксизм.

Другий відомий «західний марксист», угорець Дьйордь Лукач (1885-1971) розробив питання особливої ролі пролетаріяту в русі історії та наново сформулював поняття ортодоксального марксизму. 1923 року вийшла збірка його статей «Історія та клясова свідомість», в яких він відстоював ту позицію, що через своє особливе положення в суспільстві пролетаріят є єдиною клясою, спроможною здобути справжню клясову свідомість — усвідомити свою історичну роль революційного суб’єкта. Клясова свідомість не дається, а здобувається у постійній боротьбі з диктатом буржуазної іделоґії. Всі инші суспільні кляси приречені на хибну свідомість, яка утримує їх від розуміння тотальності історії та створює ілюзію вічності й універсальності окремого історичного етапу, наприклад, капіталізму. Носії хибної свідомості сприймають капіталізм як щось природне й об’єктивне. Ортодоксальним марксизмом Лукач називав не вірність доґмі, не некритичну віру в ту чи иншу тезу, не збереження традицій а наукове застосування і розвиток марксистського методу (діялектичного матріялізму).

Ернесто Ґевара, кумир молоді, обличчя якого можна побачити і на прапорах латиноамериканських повстанців, і на футболках студентів-мажорів, як вже зазначено, був не тільки героїчним партизаном, але й марксистським теоретиком. Він аналізував шляхи революційної боротьби у країнах «третього світу», співвідношення між пролетаріятом, найбіднішим селянством та національною буржуазією. Особливо займали його питання ролі особистості у революції, революційної моралі. Яким має бути революціонер? — відповідь на це питання Че давав як у своїх статтях і листах, так і самим своїм життям. Займаючи державні посади на Кубі, він багато міркував над перспективами соціялістичного будівництва, вивчав досвід СРСР, і, навіть не будучи знайомим на той момент з троцькістською літературою, прийшов до висновків, дуже схожих на ті, які зробив свого часту Троцький. Жан-Поль Сартр назвав Ґевару «найдосконалішою людиною нашої доби», і з цією характеристикою важко не погодитися. Тому не дивно, що його образ намагаються привласнити і сталіністи, і соціял-демократи, і навіть буржуазні політикани на кшталт ґрантоїдів з української «Пори» або ментовських бюрократів з придністровського «Прориву». Тим важливіше для нас, революційних марксистів, захищати справжнього Че та його спадщину.

Значний вплив на «західний марксизм» справила революція у психолоґії, пов’язана з іменем Зігмунда Фройда (1856-1939). Сам Фройд марксистом не був, багато в чому помилявся, недооцінював значення соціяльного фактору. Проте саме він відкрив феномен несвідомого, заклавши фундамент для подальших досліджень. Представники Франкфуртської школи соціяльних досліджень дали відкриттям Фройда марксистську інтерпретацію. Наприклад, Еріх Фромм встановив зв’язок між суспільними відносинами та характером людини (соціальний характер), визначив соціальну природу неврозів та охарактеризував капіталістичне, буржуазне суспільство як хворе, побудоване на хибних потребах і хибних цінностях, на відчуженні. У своїй чудовій книзі «Втеча від свободи» (1941) Фромм розкриває соціяльно-психолоґічні передумови фашизму. Инший представник Франкфуртської школи Герберт Маркузе (1898-1979) показав, як панівна кляса буржуазного суспільства, нав’язуючи особистості хибні потреби, перетворює її на «одномірну людину», позбавлену критичного ставлення до оточуючої дійсності. В цілому дослідження цих теоретиків продовжують ту саму традицію, закладену творами молодого Маркса, хоча не можна не відзначити, що вони припускалися низки суттєвих помилок: так, Фромм вірив у можливість подолати хвороби суспільства реформістським шляхом, а Маркузе певною мірою абсолютизував контроль буржуазної системи над особистістю.

Иншою помилкою Маркузе була недооцінка робітничої кляси, твердження про перехід ролі революційного авангарду до студентства. Щоправда, сам він ніколи не називав студентство «новою революційною клясою», як це інколи можна почути від критиків: таке формулювання домислили за Маркузе самі студенти — його послідовники. Події 1968 року у Франції та Чехословаччині примусили Маркузе переглянути свої погляди на роль студентства і пролетаріату. У праці «Контрреволюція і бунт» (1972) він розглядає молодіжний рух вже не як авангард, але як детонатор — як малий мотор, що заводить великий мотор робітничої боротьби. Подібні думки можна знайти у Леніна і Троцького, підтверджуються вони і практикою — згадаймо хоча б події грудня 2008 року у Ґреції, коли протест молоді проти поліцейського свавілля послугував поштовхом до загальнонаціональних робітничих страйків. Ще один внесок Маркузе у теорію революційного марксизму — поняття превентивної контрреволюції. Правлячі кляси, стверджував він, розуміючи можливість революційного вибуху, можуть розпочати контрреволюцію ще до того, як почнеться революція. Нарешті, Маркузе цікавило значення нових технолоґій з точки зору соціалістичної перспективи. Нова технолоґічна революція, писав він, одночасно створить нові форми відчуження, дасть буржуазній державі та корпораціям нові механізми контролю, але ті ж самі технолоґії відкривають і нові перспективи для визволення. Помітьте, це писалося до появи Інтернету та мобільних телефонів!

Натхненний прикладом Че Ґевари та ідеями Франкфуртської школи рух «нових лівих» 1960-х років також зробив свій внесок до спадщини революційного марксизму. Тим більше, що у ньому активну участь приймали революційні марксисти, в тому числі — і в леґендарному французькому «червоному травні» 1968 року. «Нові ліві» дуже гостро поставили питання культурної альтернативи буржуазній гегемонії, сформулювавши теорію контркультури. Власне кажучи, важливість культури розуміли і Маркс, і Лєнін, і Троцький, а Ґрамші стверджував, що культурна боротьба є не просто відображенням клясового протистояння, але одним з головних фронтів цього протистояння. Контркультура «нових лівих» — це не просто небуржуазна, альтернативна буржуазній культура, це — культура принципово антибуржуазна. Дійсно, музиканти, кінорежисери, письменники є найкращими пропаґандистами соціялістичних ідей. В той же час переоцінювати значення контркультури не слід. Як цілком справедливо попереджав Маркузе, «якщо контркультура не буде пов’язана з революційною політичною практикою вона виродиться… у втечу від дійсності». Інтеґрація вчорашніх бунтарів шоу-бізнесом — наочне тому підтвердження.

Инше питання, яке поставили «нові ліві» — питання емансипації. Тобто, визвольна, лібертарна складова була притаманна марксизму завжди. Саме революційні соціялісти чи не першими поставили вимогу рівноправ’я жінок (святкування 8 березня було запроваджено II Інтернаціоналом), боролися за права національних меншин. Для «нових лівих» емансипаційна практика стала особливо важливою. Вони визнали специфічні інтереси за жінками, національними, расовими, сексуальними, культурними меншинами й розпочали активно з ними працювати. Цей напрямок роботи для лівих надзвичайно важливий. В той же час необхідно пам’ятати, що емансипаційна складова має бути пов’язана з трудовою, клясовою проґрамою, адже саме в експлуатації людини людиною і полягає першопричина фізичного та морального пригноблення у суспільстві. Саме тому боротьба проти антигуманної капіталістичної системи може бути тільки солідарною, а становлення руху пригнічених меншин має бути пов’язане зі становленням робітничого руху, маючи у ньому незалежний, але орґанічний і солідарний голос.

Ще один напрямок «західного марксизму» — це так званий світосистемний підхід. Його представники (Іммануїл Валлерстайн (народ. 1930), Самір Амін (народ. 1931) та инші), спираючись на лєнінську теорію імперіалізму й нерівного розвитку, розглядають сучасний капіталізм як світосистему, в якій накопичення капіталу в центрі (розвинені капіталістичні країни) відбувається значною мірою за рахунок експлуатації периферії («третій світ»). З їхньої точки зору, буржуазна система паразитує на периферійних країнах, перетворюючи їх на джерело сировини, дешевої робочої сили, поле для використання застарілих технолоґій, при цьому свідомо гальмуючи їхній розвиток, консервуючи (а інколи навіть штучно насаджуючи) економічно відсталі механізми та інститути.

Наприкінці 1990-х років просто на наших очах розгорнувся новий ґлобальний лівий рух. Малоосвічені журналісти обізвали його «антиґлобалістським», хоча самі його учасники це визначення ніколи не вживають. Більш того, воно неправильне. Адже учасники руху не виступають проти ґлобалізації як такої. Навпаки, вони активно користуються ґлобальними комунікаціями, координують свої дії на міжконтинентальному рівні, зрештою, є послідовними та переконаними інтернаціоналістами. Рух виступає проти капіталістичної ґлобалізації згори, вигідної тільки транснаціональним корпораціям, ґлобалізації, яка робить багатих ще багатшими, а бідних ще біднішими. На противагу їй висувається ґлобалізація знизу, вигідна більшості населення планети. Тому правильніше було б назвати цей рух «альтернативним ґлобалізмом», «альтерґлобалізмом». Він досить різнорідний за своїм соціяльним складом, за ідеолоґією, в ньому є радикальне (революційне) та помірковане (реформістське) крила. Водночас не викликає сумнівів, що усе це було б неможливим без традиції революційного марксизму. Саме революційні марксистські орґанізації, їхній кадровий потенціал і консолідована соціялістична позиція стали ключовим елементом в об’єднанні безлічі робітничих, молодіжних, еколоґічних та правозахисних ініціатив у те, що ми називаємо «альтерґлобалістським рухом».

Ну і нарешті, останнє. Марксизм — це ідеолоґія робітничої кляси. Саме з пролетаріятом Маркс пов’язував перехід людства до соціялізму, саме наймані робітники покликані, на його думку, знищити капіталізм. В той же час можна почути, що чисельність робітничої кляси у світі зменшується, відповідно, вона втрачає свою соціяльну роль. Виходячи з цього, деякі ліві теоретики говорять про втрату нею революційної ініціативи, яка буцімто переходить чи то до студентів, чи то до люмпенів, чи то до окремих пригнічених соціяльних ґруп (так званих «ґруп за ідентичностями» — гомосексуалістів, жінок, національних і реліґійних меншин тощо). Таким робомом клясова боротьба підміняється відстоюванням прав окремих ґруп чи навіть індивідуумів.

Насправді все не зовсім так. З одного боку, провідні корпорації у межах капіталістичної світосистеми переносять виробництво у бідні країни — і там промислова робітнича кляса швидко зростає. З іншого — різноманітні сектори економіки, які раніше були некапіталістичними, тепер повністю захоплені капіталом, відповідно, їхні працівники пролетаризуються. Справа в тому, що до другої світової війни переважна маса робітничої кляси була зосереджена у промисловості та транспорті. Такі галузі, як роздрібна торгівля, освіта, лікарні й аптеки, громадське харчування, відпочинок і розваги, спорт знаходилися або у руках дрібних родинних підприємств, або у руках осіб вільних професій. Сьогодні все радикально змінилося: велетенські супермаркети, мережі ресторанів «швидкої їжі», фармацевтичні ґіґанти, вищі школи, нічні клуби та дискотеки, професійні спортивні клуби, фітнес-центри та «качалки», книговидання, мода, шоу-бізнес — усе це стало місцем вкладення величезного грошового капіталу. Ці маси капіталу вимагають прибутку, а значить, щоби створювати необхідну додаткову вартість, вимагають і відповідної кількості робітничої кляси.

Зовні все може виглядати традиційно і навіть патріархально. Одеський ринок «7-й кілометр» зовнішньо виглядає майже так само, як і 100 років тому. Але всередині все змінилося. Дрібних виробників тут майже немає, а господарі великих партій товару або скупники винаймають продавців, щоби ті стояли за прилавком; носильників, щоби ті возили візки; водіїв, прибиральників, охоронців і т. д. і т. п.

Звичайно, у кожному конкретному випадку необхідно деталізувати, хто належить до робітничої кляси, а хто ні. Наприклад, у київському «Динамо» професійні футболісти не є робітничою клясою, але ті, хто відповідає за функціонування стадіону та інфраструктури клубу — безсумнівно, робітники.

Крім того, виникають нові галузі (і, відповідно, нові потреби), що пов’язані зі сферою «високих технолоґій» — Інтернет, мобільний зв’язок, комп’ютери, проґрамування, ігри. І тут теж необхідна робітнича кляса, інакше не буде ніякого прибутку. Нехай цей пролетаріат не стоїть у спецівці біля верстату, а сидить у білій сорочці за монітором комп’ютера, але сутність від цього не змінюється.

Рекомендована література

Карл Маркс
Економічно-філософські рукописи (Ökonomisch-philosophische Manuskripte, 1844).
Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта (Der achtzehnte Brumaire des Louis Bonaparte, 1852).
Клясова боротьба у Франції у 1848-1850 рр. (Die Klassenkämpfe in Frankreich 1848 bis 1850, 1850).
До критики політичної економії (Zur Kritik der politischen Ökonomie, 1859).
Капітал. Том 1. (Das Kapital. Band 1, 1867).
Громадянська війна у Франції (The Civil War in France, 1871).

Фрідріх Енґельс
Основні засади комунізму (Grundsätze des Kommunismus, 1847).
Переворот науки пана Ойґена Дюрінґа (Herrn Eugen Dührings Umwälzung der Wissenschaft, 1878).
Початок родини, приватної власности й держави (Der Ursprung der Familie, des Privateigenthums und des Staats, 1884).

Карл Маркс, Фрідріх Енґельс
Маніфест комуністичної партії (Manifest der Kommunistischen Partei, 1848).

Більшовики
Владімір Лєнін. Що робити? (Что делать?, 1902).
Владімір Лєнін. Імперіалізм як вища стадія капіталізму (Империализм как высшая стадия капитализма, 1916).

Троцькізм
Лєв Троцький. Перманентна революція (Перманентная революция, 1928).
Лєв Троцький. Зраджена революція (Преданная революция, 1936).
Ернест Мендель. Влада і гроші (Power and Money, 1992).

Західний марксизм
Роза Люксембурґ. Акумуляція капіталу (Die Akkumulation des Kapitals, 1913).
Ґеорґ Лукач. Історія та клясова свідомість (Geschichte und Klassenbewuβtsein, 1923).
Карл Корш. Марксизм і філософія (Marxismus und Philosophie, 1923).
Антоніо Ґрамші. В’язничні зошити (Quaderni del carcere, 1926-1937).
Луї Альтюссер. За Маркса (Pour Marx, 1965).

Франкфуртська школа
Еріх Фромм. Втеча від свободи (Escape from Freedom, 1941).
Теодор Адорно, Макс Горкгаймер. Діалектика просвітництва (Dialektik der Aufklärung, 1947).
Герберт Маркузе. Одновимірна людина (One-dimensional Man, 1964).
Герберт Маркузе. Контрреволюція та бунт (Counter-revolution and Revolt, 1972).
Еріх Фромм. Мати чи бути? (To Have or to Be?, 1976).

Екзистенціялізм
Жан-Поль Сартр. Буття і ніщо (L’être et le néant, 1943).
Альбер Камю. Бунтівна людина (L’homme révolté, 1951).

Національне визволення і постколоніялізм
Франц Фанон. Гнані і голодні (Les damnés de la terre, 1961).
Мелколм Ікс. Автобіографія Мелколма Ікса (The Autobiography of Malcolm X, 1965).
Г’ю П. Нютон. Революційне самогубство (Revolutionary Suicide, 1973).
Едвард В. Саїд. Культура й імперіялізм (Culture and Imperialism, 1993).

Збройний спротив
Ернесто Ґевара. Партизанська війна (La guerra de guerrillas, 1960).
Мао Цзедун. Цитатник (1964).
Режі Дебре Революція в революції? (Révolution dans la révolution?, 1967).
Карлос Маріґела. Короткий підручник з міської партизанської війни (Manual do guerrilheiro urbano, 1969),
РАФ. Концепція міської партизанської війни (Das Konzept Stadtguerrilla, 1971).

Нові ліві
Джеррі Рубін. Дій! Сценарії революції (Do it! The Scenarios of the Revolution, 1970).
Дейвид Деллінґер. Ненасильницька революція (Nonviolent Revolution, 1970).
Еббі Гоффман. Вкради цю книжку (Steal this Book, 1971).

19 серпня 2009 р., Одеса

Advertisements

0 Responses to “Марксизм для «чайників»”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Сер   Жов »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: