Німецька ідеологія

Карл Маркс, Фрідріх Енґельс

МАРКСІВ ПРОЄКТ ПЕРЕДМОВИ ДО «НІМЕЦЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ».

ПЕРЕДМОВА.

Люди до цього часу завжди неправдиво уявляли самих себе, те, що вони є або чим повинні бути. Свої стосунки вони впорядковували відповідно до своїх уявлень про бога, про нормальну людину то що. Потворні витвори їхньої голови перемогли їх самих. Вони, творці, схилилися перед своїми створіннями. Визвольмо їх від тих привидів, ідей, догм, від вигаданої примари, що в їхньому ярмі вони нидіють. Повстаньмо проти панування думок. Навчімо їх, як змінити ці витвори уяви на думки, що відповідають суті людини, каже один, як ставитись до них критично, каже другий, як вибити їх із своєї голови, каже третій, — і [дійсний світ] сьогоднішня дійсність упаде.

Оці невинні та дитячі фантазії є ядро новітньої молодо-геґеліянської філософії, що її в Німеччині публіка зустріла з жахом та з великою пошаною. І не тільки публіка, навіть  г е р о ї  ф і л о с о ф і ї  підносять її, цілком упевнені, що вона загрожує захитати світ, що вона злочинно безщадна. Перший том цього твору має на меті виявити цих овечок, що самі вважають себе за вовків та й інші теж мають їх за вовків, показати, як вони своїм філософським белькотанням тільки віддають уяву німецьких буржуа, як чванство цих товмачів філософів тільки відбиває нікчемність справжніх німецьких обставин. Він має на меті філософську боротьбу проти тіні дійсности, що до вподоби мрійливому та запамороченому німецькому народові, хоче компромітувати та дискредитувати її. /53/

Один бравий чолов’яга якось уявив собі, що люди топляться у воді тільки тому, що їх опанувала думка про тяжіння. А коли б люди викинули цю уяву з голови, визнавши її, напр., за забобонну, релігійну, то вони позбулися б усякої небезпеки втопитися. Ціле своє життя боровся він проти ілюзії тяжіння, а про її шкідливі наслідки статистика приносила йому щоразу нові та численні докази. Цей чолов’яга являв собою тип нового німецького революційного філософа.

[1]Німецький ідеалізм [філософія] специфічно відмінний від ідеології всіх інших народів. Ця остання так само вважає, що ідеї панують над світом, визнає ідеї й поняття за основні принципи [як останню й правдиву форму], певні думки за приступну філософам містерію [таємницю] матеріяльного світу.

Геґель завершив позитивний ідеалізм. У нього не тільки матеріяльний світ перетворився на світ ідей, а уся історія — на історію ідей. Він не задовольняється з того, що реєструє речі в думках, він намагається відтворити в думках і продукційний акт.

[Німецькі філософи, розбуджені в своєму світі мрій, протестують проти світу ідей, der sie die Vorstellung der wirklichen leib (lichen)][2]…

Німецькі критики філософії [мають спільного ворога, Геґелівську систему. Ця система є той світ, що проти нього вони борються. Теоретичне їхнє припущення, яке намагаються вони одночасно знищити — Геґелівська система] твердять усі вкупі, що ідеї, уявлення, поняття панували досі над дійсними людьми та світом і визначали їх, що дійсний світ є продукт ідей. Було так досі, але повинно стати інакше. Вони не погоджуються щодо способів, які, на їхню думку, врятували б людство, що стогне під /54/ владою власних вільних ідей; вони не погоджуються в тому, що саме кожен з них вважає за вільні ідеї; але всі вони вірять у це панування ідей; вони погоджуються, що [їхній метод (еinen) поборювати] їхнє критичне думання (Denkakt) мусить призвести до загибелі сьогоднішню дійсність, однаково, чи вважають вони, що для цього досить їхньої ізольованої філософської діяльности, чи намагаються досягти загальної свідомости.

[Віра, що реальний світ є продукт світу ідей, що світ ідей] (…).

[Відколи німецькі філософи] Заплутавшись у своєму геґелівському світові ідей, німецькі філософи протестують проти панування думок, (або, що те саме) ідей, уявлень, які дотепер, на їхню думку, тобто за ілюзією Геґеля, творили дійсний світ, визначали, опановували його. Вони запротестували й покінчили (…).

За Геґелівською системою ідеї, думки, поняття творять дійсне життя людей, їхній матеріяльний світ, їхні реальні стосунки, визначають їх і панують над ними. Його бунтарі-учні [не вагаються тут ані хвил…] [haben keine Augenblik diese seine][3] взяли це від нього…

[Seitdem sie nicht mehr an das Hegelsche System dass ihnen bisher mit d.][4].

[Німецькі філософи][5]./55/

ФОЄРБАХ.

Протилежність матеріалістичного та ідеалістичного поглядів.[6]

Останніми роками, як [запевняють] проголошують[7] [наші] німецькі ідеологи, Німеччина пережила незрівняний[8] переворот [нечуваний в історії]. Процес розкладу Геґелівської [школи] системи, що розпочався за Штравса, розрісся до світового заколоту, і в нього втягнуто всі «сили минулого». В загальному хаосі склалися могутні держави [und sind], щоб незабаром знову впасти, на мить виринули на поверхню герої, яких потім знову кинули в темряву сміливіші та дужчі суперники. Це була революція, проти якої французька революція дитяча забавка, це була світова боротьба, проти якої боротьба [наступників Олександрових] діядохів здається дрібничкою. Нечувано швидко одні принципи усували інші, владарі думок звалювали один одного, і за трьохріччя 1842 — 1845 р.р. в Німеччині змінилося більше, ніж за [останні] троє століттів перед тим.

Все це сталося в царині чистої думки.

В кожному разі мова йде про цікаве явище[9], про процес розкладу, про гниття абсолютного духу. Тих, що кличуть на весілля й на похорон, не бракувало, вони лишилися після великої визвольної війни[10]. Коли це Caput mortuum сконало, /56/ то почали розпадатися й різні його складові частини, постали нові об’єднання й утворилися нові субстанції. Різні промисловці філософії, що до того живилися з експлуатації абсолютного духу, накинулись тепер на ці нові об’єднання. Кожен якнайстаранніше збував ту частину, що йому припала[11]. Це не могло не призвести до конкуренції. Спочатку провадили її досить звичайно й солідно, але пізніше, коли німецький ринок переповнився, а на світовому ринку, не зважаючи на всі зусилля, не було збуту [після того розпочалася боротьба з усією зброєю дмуханої продукції], тоді, за німецьким звичаєм, почали постачати фабричну та дмухану продукцію, погіршувати якість продуктів та фалсифікувати сировину, складати фіктивні торговельні угоди, робити крутійства з векселями та запровадили кредитову систему без будь-якого реального ґрунту, і так, за німецьким звичаєм, торгівлю зробили несолідною. З конкуренції стала боротьба[12], і тепер малюють і подають її нам, як переворот світової ваги, як джерело надзвичайних наслідків та здобутків.

Щоб [оцінити як слід] ці філософські вихвалки, що в серці навіть поважного німецького бюргера викликають доброзичливе національне почуття, щоб наочно побачити дріб’язковість та локальну [й національну] [13] обмеженість [і малозначність] дрібненької дійсности[14] цього всього молодого геґеліянського руху, треба придивитися до нього з позиції поза Німеччиною[15]. /57/

[Перше, ніж перейти до спеціальної критики окремих представників цього руху, подам кілька загальних уваг [[про німецьку філософію та всю ідеологію]]. [[Цих уваг буде досить, щоб визначити принципи нашої критики, оскільки це потрібне, щоб зрозуміти та обгрунтувати дальшу критику, окремих представників. Ми протиставимо ці уваги саме Фоєрбахові, він бо єдиний принаймні поступив наперед і його твори можна розглядати de bonne foi (сумлінно)]]. Наші уваги ближче висвітлять спільні їм усім ідеологічні передумови](1).

А. Ідеологія взагалі, німецька зокрема[16].

Німецька критика аж до найновіших своїх зусиль не сходила з філософського ґрунту. Вона не тільки була далека від того, щоб дослідити свої власні загально-філософські передумови, а й усі її питання виросли на ґрунті певної, власне геґелівської філософської системи. Не тільки в її відповідях, [але] вже й у самих навіть питаннях була містифікація. Через цю залежність від Регеля жоден із цих новітніх критиків навіть не пробував ґрунтовно критикувати Геґелеву систему, хоч кожен з них і запевнює, що він перевищує Геґеля. Їхня полеміка проти Геґеля й між собою обмежується тим, що кожен із них витягає якусь одну сторону геґелівської системи й скеровує її як проти цілої системи, так і проти тих сторін, що їх витягли інші. Спочатку ви¬смикували чисті, незфалшовані геґелівські категорії, як субстанція й самосвідомість; пізніше споганили ці категорії світськими більше назвами, як рід, єдиний, людина тощо (2).

Уся німецька філософська критика від Штравса до Штірнера обмежується критикою релігійних уявлень [що виступила з претенсіею бути за абсолютну визвольницю світу від усього лиха. На релігію завжди дивились і ставились до неї, як до останньої причини всіх осоружних цим філософам явиш, як до запеклого ворога]. [Щодо релігійних уявлень] Виходили із справжньої релігії та із справжньої теології [на початку]. Далі по-різному визначали, що таке /58/ релігійна свідомість, релігійне уявлення. Поступ полягав у тому, щоб включити також[17] у сферу релігійних чи теологічних уявлень нібито й пануючі метафізичні, політичні, правні, моральні та інші уявлення, а також оголосити (метафізичну) політичну, правну, моральну свідомість за свідомість релігійну чи теологічну, а політичну, правну, моральну людину, в останній інстанції просто «людину», за релігійну людину. Панування релігії припускалося наперед. Повільно кожен із пануючих стосунків почали оголошувати за стосунок релігійний та робити з нього культ, культ права, культ держави. Скрізь доводилося мати справу тільки з догмами та вірою в догми. Світ канонізовували все в більшому обсязі, поки, нарешті, всечесний святий Макс не зміг оголосити його святим en bloc, щоб покінчити з ним назавжди.

Старо-геґеліянці  р о з у м і л и  все, як тільки це все підтягали під Геґелівську логічну категорію. Молоді геґеліянці — к р и т и к у в а л и  все, підсуваючи під усе релігійні уявлення або оголошуючи все теологічним. Молоді геґеліянці цілком солідарні із старо-геґеліянцями в тому, що вірують у панування в теперішньому світі релігії, поняттів, загального. Тільки одні борються з цим пануванням, як з узурпацією, а другі вітають його, як законне.

Тому що ці молоді гегеліянці вважають уявлення, думки, поняття, взагалі продукти свідомости, яку вони усамостійнили, за справжні пута для людей, саме так, як старо-геґеліянці оголосили їх за справжні зв’язки, що в’яжуть людське суспільство, то цілком зрозуміло, що молоді геґеліянці мають боротися тільки проти цих ілюзій свідомости [і що мета, якої вони прагнуть, це змінити пануючу свідомість]. Через те, що за фантастичним уявленням молодих геґеліянців усі стосунки людей, всі їхні вчинки та поводження, їхні пута й ґрати є продукти їхньої свідомости, вони послідовно ставлять перед людьми моральний постулят змінити свою теперішню свідомість на людську критичну або егоїстичну свідомість і тим розірвати свої  пута. Ця вимога змінити свідомість є те саме, що й /59/ вимога інакше тлумачити суще, тобто визнати те суще через інакше тлумачення. Молоді геґеліянські ідеологи, не зважаючи на те, що їхні [думки] фрази «мали захитати світ», є найбільші консерватори. Наймолодші з них знайшли правдивий вияв для своєї діяльности, коли почали запевняти, що борються тільки проти «фраз». Вони забувають тільки, що самі протиставлять цим фразам теж тільки фрази та що, коли борються тільки проти фраз сьогоднішнього дійсного світу, то зовсім не борються тим проти цього світу[18]. Єдині наслідки, що їх спромоглася дати ця філософська критика, — це деякі, та й то однобічні, релігійно-історичні тлумачення християнства; всі інші твердження їхні — це нові прикраси їхніх претенсій на те, що їхні малозначні тлумачення являють собою [всі] відкриття світо-історичної ваги.

Жадному з цих філософів не спало на думку дослідити зв’язок між німецькою філософією та німецькою дійсністю, зв’язок між їхньою критикою та власним їхнім матеріяльним оточенням[19](4).

1. Ідеологія взагалі, німецька філософія зокрема[20].

А.

[Ми знаємо тільки одним одну науку, науку історії. Історію можна розглядати з двох сторін [[як історію]] І поділяти на історію природи та історію людини (5). Але і з того, і з того погляду [[від часу]] не можна відокремлювати одну від одної: поки існують люди, історія природи й історія людини зумовлюють одна одну. Історія природи, так зване природознавство, вас тут не цікавить. Але історію людей ми маємо розглянути, бо майже вся ідеологія сходить або на перекручене розуміння цієї історії, або на цілковите абстрагування від неї. Сама ідеологія є тільки одна із сторін цієї історії].

Передумови, з яких ми почнемо, не довільні, це не догми, це — реальні передумови, що від них можна абстрагуватися /60/ тільки в уяві. Це — реальні індивіди, їхня діяльність та матеріяльні обставини їхнього життя, як ті, які вони вже такими застали, так і ті, які вони самі своєю діяльністю створили. Отже, ці передумови можна констатувати суто емпірично(6).

Перша передумова всякої людської історії, цілком природно, це існування живих людських індивідів. [Перший історичний акт цих індивідів, яким різняться вони від тварин, це не їхнє думання(7), а те, що вони почали  в и р о б л я т и  свої життьові засоби]. Отже перший факт чину, що Його треба констатувати, є фізична організація цих індивідів та зв’язок їхній з іншою природою, що з того випливає. Розуміється, ми не можемо тут розглядати ані фізичних властивостей самих людей, ані тих природних обставин, що їх люди застали, геологічних, оро-гідрографічних, кліматичних та інших обставин [ані питомих анатомічних прикмет…]. [Проте ці обставини зумовлюють не тільки первісну натуральну організацію людей, а надто расові відміни, але й увесь їх дальший розвиток чи нерозвиток аж до сьогоднішнього дня]. Уся писана історія мусить виходити з цих природних основ [der ganzen Geschichte ausgehen] та їхніх видозмін (модифікацій), що їх спричиняла людська діяльність у перебізі історії.

Можна відрізняти людей від тварин через свідомість, релігію, взагалі через що завгодно. Самі вони починають відрізняти себе від тварин, як тільки починають  в и р о б л я т и  собі життьові засоби; це крок, що зумовила його [саме] їхня фізична організація. Люди, виробляючи собі життьові засоби, виробляють посередньо й саме своє матеріяльне життя.

Спосіб, яким люди виробляють свої життьові засоби, залежить насамперед від властивостей самих життьових засобів, які вони застали та які відтворюють.

[21]Цей спосіб продукції треба вважати не тільки за відтворення фізичного буття індивідів. Він являє собою щось більше: певний рід діяльности цих індивідів, певний вияв їхнього життя, певний  с п о с і б  їхнього  ж и т т я. Як індивіди використовують своє життя [виживають себе], такі вони й є. Що таке /61/ вони — це [виявляється, отже] сходиться з їхньою продукцією [-йним способом], як із тим, що вони продукують, так само і з тим, як вони продукують. Отож від матеріяльних обставин їхньої продукції залежить те, що являють собою індивіди.

Така продукція починається тільки тоді, як  з б і л ь ш у є т ь с я  людність. Їй самій знов таки потрібні, як передумови,  с т о с у н к и  індивідів між собою. Форма цих стосунків знов таки залежить від способу продукції.

Отож маємо такий факт: Певні індивіди [за певних продукційних стосунків], що продукують певним способом, заходять у певні суспільні та політичні стосунки. Емпіричне спостереження [що базується безпосередньо на дійсних фактах, wird[22]] мусить[23] у кожному окремому випадку виявити емпірично, і без будь-якої містифікації та спекуляції, зв’язок суспільного й політичного поділу з виробництвом. [Тут видно, як] Суспільний поділ та держава завжди постають із життьового процесу певних індивідів, але індивідів не таких, якими вони можуть з’являтися в їхній власній або чужій уяві, а таких, які вони в  д і й с н о с т і,  тобто як вони діють, матеріяльно продукують, у певних матеріяльних, від їхньої власної волі незалежних, межах, передумовах та обставинах(8).

[Уявлення, шо їх створюють собі ці індивіди, це — уявлення або про їхні стосунки з природою, або про їхні стосунки між собою, або ж про їхні власні властивості. Ясно, що в усіх цих випадках уявлення ці — реальні чи ілюзорні — є свідомий вияв їхніх дійсних стосунків та діяльности, їхньої продукції, їхніх взаємин, їхньої суспільної та політичної [[організації]] — [[поводження]]. Протилежне припустити можна тільки тоді, коли припускати, крім духу дійсних матеріяльно зумовлених індивідів, ще якогось особливого духа. Якщо свідомий вияв реальних стосунків у цих індивідів ілюзорний, якщо вони в своїх уявленнях перевертають свою дійсність догори ногами, то це знов таки наслідок обмеженого їхнього матеріяльного способу діяльності та їхніх обмежених суспільних стосунків, що випливають із обмеженого способу діяльности].

Продукція ідей, уявлень, свідомости насамперед безпосередньо вплітається в матеріяльну діяльність та матеріяльні стосунки людей [Aussprechen], в мову дійсного життя. /62/ Уявлення, думання, духовні зносини людей ще виступають тут, як безпосередній наслідок їхньої матеріяльної практики. Це стосується й духовної продукції, як вона виявляється в мові політики, законів, моралі, релігії, метафізики тощо в якогось народу. Люди — це виробники своїх уявлень, ідей і т. д.і т. д. [і саме люди, як їх визначає спосіб продукції матеріяльного їхнього життя, матеріяльні їхні зносини та дальший розвиток цих зносин у суспільному й політичному поділі], але справжні діяльні люди, як їх зумовив певний розвиток їхніх продукційних сил та відповідних до останніх стосунків аж до найдальших формацій (9). Свідомість ніколи не може бути чимсь іншим, як тільки усвідомленням буття (das bewusste Sein), а буття людей — це реальний їхній життьовий процес. Коли в усій ідеології люди й їхні стосунки здаються поставленими догори ногами, як у якійсь camera obscura, то цей феномен (це явище) так само випливає з їхнього історичного життьового процесу (10), як і відбиток на сітківці речей переверненими догори, випливає з безпосереднього їхнього фізичного процесу(11).

Цілком протилежно до німецької філософії, що сходить з неба на землю, ми підноситимемось тут з землі на небо. Це значить, що ми не будемо виходити з того, що люди кажуть, думають собі, уявляють собі, так само й не від людей у думках, мріях та уявленнях, щоб прийти від того до реальних людей; ми будемо виходити від [дійсних] реально діяльних людей, і з їхнього реального життьового процесу покажемо також розвиток ідеологічних рефлексів та відбитків цього життьового процесу. Так само й химерні витвори в мозку людей є неодмінні Supplemente до матеріяльного їхнього життьового процесу, який можна емпірично констатувати та який зв’язаний з матеріяльними передумовами. Отож мораль, релігія, метафізика та інші види ідеології та відповідні їм форми свідомости втрачають через це подобу своєї самостійности. Вони не мають жадної історії, вони не мають розвитку; люди, що розвивають свою матеріяльну продукцію та свої матеріяльні стосунки, цією своєю дійс¬ністю   змінюють також і своє думання і продукти свого /63/ думання[24]. Не свідомістю визначається життя, а життям визна¬чається свідомість. Першим способом розглядаючи, виходять
із свідомости як із [самого] [діяльного] живого індивіда розглядаючи другим способом, що відповідає дійсному життю,виходять із самих реальних, живих індивідів і розглядають свідомість тільки як їх свідомість [цих практично діяльних індивідів].

Цей спосіб розглядати має свої передумови. Він виходить з дійсних передумов і не покидає їх ані на хвилину. Його передумови — це люди, взяті не в якійсь фантастичній замкненості та усталеності, а в реальному їхньому емпірично наочному процесі розвитку, в певних обставинах. Як тільки змальовано цей діяльний процес життя, історія перестає бути збіркою мертвих фактів, як це ми бачимо навіть в [обмежених] усе ще абстрактних емпіриків, або уявною діяльністю уявних суб’єктів, як у ідеалістів.

Отож там, де припиняється спекуляція, біля реального життя починається справжня, позитивна наука, з’ясування практичної діяльности, практичний процес розвитку людини. Фрази про свідомість зникають, на їхнє місце мусить прийти справжнє знання. Разом з тим, як починають з’ясовувати дійсність, самостійна [наука] філософія втрачає рацію свого існування(12) (Existenzmedium). Її місце може щонайбільше заступити резюмування тих загальніших наслідків, які можна абстрагувати від історичного розвитку людей. Але ці абстракції, як такі, відокремлені від реальної історії, нічогісінько не варті. Вони можуть тільки придатися на те, щоб полегшити впорядкування історичного матеріялу та визначити чергу його окремих шарів. Але вони зовсім не дають, як філософія, рецепту чи схеми, за якими можна розмістити історичні епохи(13). Труднощі, навпаки, починаються тільки там, де беруться розглядати й упорядковувати [історичний] матеріял [відшукати справжній фактичний зв’язок між різними шарами], /64/ однаково, чи то з якоїсь минулої доби, чи із сучасности, коли беруться з’ясувати дійсність. [Гасло] Щоб усунути ці труднощі, потрібні передумови, яких тут аж ніяк не може бути дано, — вони випливають із студіювання дійсного життьового процесу та [практичної] діяльности індивідів кожної доби. Ми наведемо тут деякі з цих абстракцій, що потрібні нам проти ідеології, і з’ясуємо їх на історичних прикладах.

[…][25]Sich у дійсності [йдеться про те] і для  п р а к т и ч н о г о  матеріаліста, тобто  к о м у н і с т а  йдеться про те, щоб революціонізувати сьогоднішній дійсний світ, щоб практично взяти речі, які він застає, і їх змінити. Коли у Фоєрбаха трапляються іноді такі погляди, то вони все таки ніколи не виходять поза межі окремих здогадів і мають на його загальний світогляд такий нікчемний вплив, що їх тут неможна вважати інакше, як тільки за здатні до розвитку зародки. Фоєрбахове [теоретичне] розуміння [змисловости] світу обмежується, з одного боку, чистим його спогляданням, з другого боку, чистим відчуванням, і ставить «людину» взагалі замість дійсної історичної «людини». Ця «людина» є насправді (realiter) «німець»[26]. У першому випадку,  с п о г л я д а ю ч и  [природу] змисловий світ, він неминуче натрапляє на речі, що суперечать його свідомості, його почуттю і порушують припущену від нього гармонію [змисло[вих.]] всіх [членів] частин змислового світу, а надто людини з природою(14).

(N.В. Фоєрбах помиляється не тим, що підпорядковує змислову  п о д о б у  змисловій дійсності, яка (подоба) лежить, як на долоні; змислову дійсність можна констатувати, докладніше дослідивши змислові факти; помилився він тим, що в останній інстанції не може дати ради змисловості, не роз¬глянувши її «очима», тобто крізь «окуляри»  ф і л о с о ф а ).

Щоб усунути це, він мусить удатися до якогось двоякого споглядання, відрізняти споглядання профана, яке бачить тільки те, що «лежить на долоні», і вище, філософське, що бачить «справжню суть» речей. Він не добачає, що смисловий /65/ світ, який його оточує, зовсім не є [продукт] якась річ, що дала її нам безпосередньо вічність і що завжди є рівна собі, а являє собою [наслідок] продукт промисловості та суспільного стану, і то в тому розумінні, що він (змисловий світ) [кожної] історичної [доби] являє собою [продукт] наслідок, продукт діяльности [продукт] цілого ряду поколінь, кожне з яких стояло на плечах у попереднього, розвиваючи далі його промисловість, удосконалюючи його способи зносин та модифікуючи, відповідно до змінених потреб, його соціяльний [[інститут(ції)] лад. Навіть речі найзвичайнішої «змислової певности» (напр., вишні) має він тільки через суспільний розвиток, через промисловість та комерційні зносини. Вишні, як і майже всі інші плодові дерева, як відомо, в нашій смузі почали садити перед кількома століттями завдяки  т о р г і в л і,  і тільки  ч е р е з  цю акцію певного суспільства в певний час вони стали приступні «змисловій певності» Фоєрбаховій. Поза тим, коли так розуміти речі, коли брати їх такі, які вони в дійсності є та як із ними було, всяка глибокодумна філо¬софська проблема, як буде це видно далі ще ясніше, розв’язується зовсім просто в емпіричному факті. Наприклад, важливе питання про те, як ставиться людина до природи, або навіть [взаємини між], як каже Бруно (стор. 110), («про суперечності в природі й історії», нібито це є дві окремі одна від одної «речі», [нібито] людина не завжди є історична природа і не має перед собою природної історії[27]), з якої випливли всі «неймовірно високі твори» про «субстанцію» та «світову свідомість», розпадається само собою, коли зрозуміти, що вславлена «єдність  людини з природою» існувала завжди в промисловості і кожної доби виглядала зовсім по-інакшому, залежно від меншого чи більшого розвитку промисловости, так само, як і «боротьба» людини з природою до [jeweiligen] розвитку її продукційних сил на відповідній базі[28]. Промисловість і торгівля, виробництво й обмін засобів, потрібних для життя, зумовлюють поділ, зумовлюються й самі в своїх формах через поділ різних суспільних кляс; тому й виходить, что Фоєрбах бачить, напр., у Манчестері самі тільки фабрики та машини, тоді як сто років тому там можна було бачити тільки самопрядку та кросна, або відкриває в Римській Кампаньї тільки пасовиська та болота, тоді як за Августа він не знайшов би там нічого, а тільки виноградники та вілли римських капіталістів. Фоєрбах говорить особливо про погляди природознавства, згадує таємниці, приступні тільки очам фізиків та хеміків; але де було б природознавство без промисловости та торгівлі? Адже навіть це «чисте» природознавство дістає свою мету, як і свій матеріял, тільки через торгівлю та промисловість, через змислову діяльність людей (15).

Ця діяльність, ця безупинна змислова праця й творчість, ця продукція до такої міри є основа всього змислового світу, як. він тепер існує, що коли б вона припинилась бодай на один тільки рік, то Фоєрбах [не тільки незчисленних фактів] не тільки знайшов би величезні зміни в природному світі, а й дуже швидко не знайшов би й усього людського світу і своєї власної здатности споглядати, навіть свого власного існування. [Бо] Справді, при тому зберігається пріоритет околишньої природи [і нам не спадає на думку], і, справді, [diese Unterscheidung keine] це все не стосується до первісних, поро¬джених через generatio aequovoca людей; але розрізняти це є рація тільки тоді, коли вважати, що людина — це щось відмінне від природи. А втім, ця передісторична (der menschlichen Geschichte vorhergehende) природа [Фоєрбаха], що серед неї живе Фоєрбах, є та природа, що, крім хіба окремих австралійських коралевих островів новітнього походження, не існує тепер уже ніде, а, значить, не існує й для Фоєрбаха.

Зрештою, Фоєрбах має велику перевагу перед «чистими матеріялістами», бо бачить (16), що й людина є «змислова річ»; але поминаючи те, що він розглядає її тільки як «змислову річ», а не як «змислову діяльність» [29], тому що він і тут також не кидає теорії, то [він не спромагається людей] [дійсних, індивідуальних, /67/ тілесних] людей розглядає він не в фактичному [історичному] суспільному їхньому зв’язку, не серед конкретних їхніх життьових обставин, що зробили їх тим, чим вони є, то він ніколи не доходить до діяльних людей, що насправді існують, а залишається стояти при абстракції «людина» і спромагається тільки визнати «дійсну, індивідуальну, фізичну людину» у відчуванні, тобто [спромагається] не знає жадних інших «людських стосунків» «людини до людини», крім любови та приязні, і то ідеалізованих. Не дає критики теперішніх життьових стосунків[30]. Отож він ніколи не спромагається розглядати змисловий світ, як [об’єднану] сукупну життьову[31], змислову  д і я л ь н і с т ь  індивідів, що цей світ становлять, і [wo der praktishe] тому мусить, коли бачить, напр., замість здорових людей юрбу золотушних, перепрацьованих та сухотних злидарів, вдаватися до «вищого сприймання» та до «ідеального вирівнювання виду», тобто мусить вдаватися в ідеалізм саме там, де комуністичний матеріялїст бачить нагальну потребу та одночасно умову, щоб перетворити як промисловість, так і [соціальний] суспільний поділ(18).

[Веі] Оскільки Фоєрбах є матеріяліст, він не має діла з історією, а оскільки зважає він на історію, він не матеріяліст. Матеріялізм і історія у нього розбігаються зовсім,— це, зрештою, ясно вже із сказаного.

[І коли ми все таки зупиняємося тут на [[так званій]] Історії докладніше, то робимо це тому, що німці звикли у словах «історія» та «історичний» уявляти все, що завгодно, тільки не дійсність; блискучий приклад цього є особливо амбнно-красномовний св. Бруно].

Ми мусимо [отже] у вільних від передумов німців розпочати з того, що констатуємо першу передумову всякого людського існування [власне], отже, і всякої історії, а саме ту передумову, що люди мусять бути в силі жити, щоб мати змогу «робити історію» [32]. Але для життя насамперед /68/ потрібні їжа й питво, [пожива] житло, одяг та дещо інше ще. Отож перша історична дія — це вироблювання засобів для того, щоб задовольнити ці потреби, творити саме матеріяльне життя. І ця історична дія є основна передумова всякої історії; її треба виконувати щодня, щогодини ще й сьогодні, як і тисячі років тому, щоб тільки зберегти людину живою. Навіть, коли змисловість звести до палиці, до мінімуму, як у святого Бруно, то й тоді вона потребує (setzt vorauz) діяльности, потребує зробити цю палицю. Отже, перше, чого вимагає всяка історична концепція, це спостерігати цей основний факт в його повному значінні та обсязі й визнати за ним те, що йому належить. Німці, як відомо, цього ніколи не робили, через те вони не мали ніколи  з е м н о ї  бази для історії, а значить, не мали ніколи жадного історика. Щодо французів та англійців [принаймні], то хоч вони тільки дуже однобічно розуміли зв’язок цього факту з так званою історією, особливо поки вони були в полоні в політичної ідеології, все таки зробили першу спробу дати літописові (Geschichtschreibung) матеріял і стичну базу, написавши вперше історії буржуазного суспільства, торгівлі та промисловости. Друге це те, [що через набуту легкість задо¬вольняти перші потреби, відразу виникають нові потреби], що [задоволення] [уже] задоволена перша потреба, навіть акція задоволення та набуте вже знаряддя задоволення призводять до нових потреб,— а це витворення нових потреб являє собою [історію] першу історичну дію. Тут виявляється відразу, чого варта велика історична мудрість німців, які вважають, що там, де їм бракує позитивного матєріялу й де не йде мова про теологічну, політичну або літературну нісенітницю, там немає жадної історії, а є тільки «передісторичний час». При цьому вони зовсім не поясняють нам, як ми приходимо від цієї нісенітниці «передісторії» до справжньої історії — хоча, з другого боку, історична їхня спекуляція надто вже охоче кидається на цю «передісторію», бо вони гадають, що тут вони цілком безпечні від нападу «грубого факту», і одночасно можуть тут дати повну волю своїм /69/ спекулятивним інстинктам, створюючи та знищуючи гіпотези тисячами. Третій стосунок, що від самого початку входить тут в історичний розвиток, полягає в тому, що люди, які щоденно творять наново своє власне життя, починають творити інших людей, починають плодитися — це стосунок між чоловіком та жінкою, батьками та дітьми, це —  р о д и н а.  Ця родина, що на початку є одинокий соціяльний стосунок, пізніше, коли збільшені потреби витворюють нові суспільні стосунки, а збільшена людність витворює нові потреби, стає (крім Німеччини) підпорядкована; після того її доводиться розглядати й розвивати за сущими емпіричними даними, а не за «поняттям родини», як це звичайно роблять у Німеччині. Зрештою, ці три сторони соціяльної діяльности не слід вважати за три різні ступені, а тільки за три сторони, або, кажучи ясніше для німців, за «моменти», що існували одночасно від початку історії, від часу перших людей, та ще й тепер мають силу в історії. Отже продукція життя, як власного — працею, так і чужого — розплідненням, виявляється вже з самого початку як двоякий стосунок: з одного боку, як природний, а з другого, як суспільний стосунок, — суспільний у тому розумінні, що під ним розуміється співробітництво більшого числа індивідів, однаково за яких обставин, яким способом та для якої мети. Із цього виходить, що певний продукційний спосіб чи промисловий ступінь завжди сполучається з певним способом співробітництва або з певним суспільним ступенем, ї цей спосіб співробітництва сам являє собою «продукційну силу» [33], що [стан] кількість приступних людям продукційних сил зу¬мовлює суспільний стан, отже що «історію людства» треба вивчати й опрацьовувати завжди в зв’язку з історією промисловости та обміну (19). Але ясно також, що в Німеччині не можна писати таку історію [літописи], бо німцям бракує для того не тільки здібности розуміти та матеріалу, а й «змислової певности»; по той бік Райну про ці речі не можуть мати досвіду, бо там не відбувається вже жадної /70/ історії. Отже матеріялістичний зв’язок людей між собою виявляється вже відразу; його зумовлюють потреби й спосіб продукції, він такий старий, як самі люди, — [що, отже, до історії] цей зв’язок постійно [набирає] дає нові форми, отже й «історію», без того, щоб існував якийсь політичний чи релігійний нонсенс, що зв’язував би людей ще й спеціяльно. Тільки тепер, коли ми вже розглянули чотири моменти, чотири сторони первісних історичних стосунків, ми бачимо, що людина [має між іншим також дух, і що цей дух sich als] має[34] [«виявляє»] також[35] «свідомість»[36]. Але й вона не існує просто як «чиста» свідомість. «Дух» від самого початку має на собі прокляття нести «тягар» матерії, що виступає тут у формі рухомих шарів повітря, тонів, коротко, у формі мови. Мова так само стара, як і свідомість; мова — це практична реальна свідомість, що існує також для інших людей, а значить, існує й для мене самого, і мова, так само, як і свідомість, постає тільки із [стосунків] потреби, конечности стосунків з іншими людьми. [Мої стосунки до мого оточення є моя свідомість]. Там, де існує якийсь стосунок, він існує для мене; тварина не ставиться ні до чого, взагалі не ставиться. Для тварини ставлення до інших не існує, як стосунок[37]. Отож свідомість уже від самого початку є суспільний продукт і зостається продуктом доти, доки взагалі існуватимуть люди. Свідомість, природно, насамперед є тільки змисл(ова) свідомість про найближче[38] змислове оточення й свідомість обмеженого[39] зв’язку з іншими особами та речами, що поза індивідом, який починає себе усвідомлювати. Вона є одночасно свідомість [про] природи, яка на початку протистоїть /71/ людям, як цілком чужа, всемогутня й неприступна сила, до якої люди ставляться суто по-тваринному, яка імпонує їм, як худобі; отже це суто тваринна свідомість природи (природна релігія) — бо природа ще ледве історично модифікована[40], а з другого боку, — свідомість конечної потреби нав’язати стосунки з індивідами в оточенні є початок [суспільної] свідомости того, що він (індивід) взагалі живе в суспільстві. Цей початок так само тваринний, як і саме суспільне життя на цьому ступені, це — суто отарна свідомість; людина різниться тут від барана тільки тим, що тому свідомість заступає інстинкт або що його інстинкт є свідомий. Тут відразу видно — (що) цю природну (Natur-) релігію, чи це певне ставлення до природи зумовлює суспільна форма й навпаки. Тут, як і скрізь, ідентичність природи й людини виявляється ще так, що обмеженість у ставленні людей до природи зумовлює їхню обмеженість у ставленні один до одного, а їхня обмеженість у ставленні один до одного — зумовлює їхню обмеженість у ставленні до природи [41]. Ця бараняча чи родова свідомість починає розвиватись та вдосконалюватись, коли підноситься продуктивність, коли зростають потреби та збільшується людність, що лежить в основі як збільшення продуктивности, так і потреб. Разом із тим розвивається поділ праці, що [до того] на початку був не більше, як тільки поділ праці в стате¬вому акті, потім став поділом праці, що відбувається сам собою чи «природно» через природні здатності (напр., фізична сила), потреби, випадки та ще багато через що. [Люди розвивають]. [Свідомість розвивається в реальному історичному розвитку через поділ праці [42]]. Поділ праці стає справжнім поділом тільки з того моменту, коли починається поділ [духовної й] матеріяльної й духовної праці. З цього моменту свідомість може справді собі уявити, що вона є щось інше, ніж свідомість сущої [речі] практики, що вона дійсно щось /72/ заступає, не заступаючи нічого дійсного; з цього моменту свідомість може емансипуватися від світу й перейти до [чистого] творення «чистої теорії», теології, філософії, моралі тощо. Але коли навіть ця теорія, теологія, філософія, мораль тощо суперечна стане до сущих (bestehenden) стосунків, то це можливе тільки тому, що сущі суспільні стосунки стали суперечні до сущих продукційних сил; зрештою, у певної нації (nationalen Kreise) це може статися також через те, що суперечність з’являється не в її національних рямцях, а між її національною свідомістю та практикою інших націй, тобто між національною та загальною свідомістю якоїсь нації (як тепер у Німеччині). Якщо цій нації, через те що ця суперечність виглядає ніби тільки як суперечність у національній свідомості, здається, що й боротьба [повинна обмежитись цим національним гноєм (Scheisse), то це саме тому, що ця нація є гній сама в собі й для себе].

Зрештою, однаковісінько, що може вчинити сама тільки свідомість. Із усього цього сміття ми маємо тільки той наслідок, що ці три моменти — продукційна сила, суспільний стан та свідомість — можуть і повинні стати суперечні між собою, бо разом  з  п о д і л о м  п р а ц і  стає можливе, ба навіть здійснюється те, що духовна й матеріяльна діяльність [діяльність та думання, тобто діяльність без думання та бездіяльне думання] [43], утіха й праця, продукція й споживання припадають різним індивідам. Суперечності можуть не постати між ними тільки тоді, як що буде знову знищено поділ праці. Зрештою, само собою зрозуміло, що «примари», «зв’язок», «вище єство», «поняття», «сумнів» — це просто тільки ідеалістичні [спекулятивні] духовні визначення, уявлення, як видно, відокремленого[44] індивіда, уявлення про надто емпіричні пута й межі, серед яких посувається спосіб продукції життя та зв’язана з ним форма стосунків. [Це ідеалістичне визначення сущих економічних меж не тільки суто теоретичне; воно існує і в практичній свідомості; це значить, що свідомість, яка /73/ творить не тільки релігії та філософії, а й держави].

Одночасно з поділом праці, що має в собі всі ці суперечності та що знов таки спирається на природний поділ праці в родині та на роз’єднання суспільства на окремі супротивні одна одній родини — дано також і  р о з п о д і л,  та й то як кількісно, так і якісно нерівний розподіл праці та її продуктів, тобто власність, яка [вже в] [розвинулася природно] своє коріння, свою першу форму має вже в родині, де жінка й діти — невільники чоловіка. Невільництво в родині, правда, ще дуже грубе та приховане, є перша власність, що проте вже тут цілком відповідає визначенню сучасних економістів, за яким вона означає розпорядження чужою робочою силою. Зрештою, поділ праці та приватна власність є визначення (Ausdrücke) ідентичні — в одному сказано про діяльність те саме, що в другому — про продукт діяльности. Далі, одночасно з поділом праці постає суперечність між інтересом окремого індивіда чи окремої родини й спільними (gemeinschaftlichen) інтересами всіх індивідів, що мають стосунки один із одним; і то цей спільний інтерес існує не просто тільки в уяві, як «загальне», а насамперед у дійсності, як взаємна залежність тих індивідів, що між ними поділено працю.

Саме через цю суперечність поміж окремим та спільним інтересом [твориться], спільний інтерес, як  д е р ж а в а,  набирає самостійної форми, відмінної від реальних окремих та спільних інтересів; це є власне уявна спільність (Gemeinschaftlichkeit), але вона завжди спирається на реальну базу зв’язків, що їх має кожен родинний та родовий конґльомерат, звязків кревних, мовних, тих, що випливають із поділу праці в більшому обсязі та з інших інтересів, — а особливо, як це ми покажемо далі, з інтересів кляс, що постали вже через поділ праці й що в кожній подібній людській юрбі відокремлюються одна від одної й що одна з них панує над усіма іншими. Звідси виходить, що всяка боротьба в державі — боротьба між демократією, аристократією та монархією, боротьба за виборче право та багато ще за що, /74/ взагалі загальна ілюзорна форма спільности (Gemeinschaf) є не що інше, як ілюзорні форми, в яких відбувається справжня боротьба різних кляс між собою (про що німецькі теоретики не мають найменшого уявлення, хоча в німецько-французьких літописах та в «Святій родині» їм дано досить відповідних доказів), і далі, що кожна кляса, що прагне панувати, навіть, коли панувати, як у випадку з пролетаріятом, означає для неї знищити всю стару суспільну форму та панування взагалі[45], мусить насамперед здобути політичну владу, щоб від себе виставляти свій інтерес, до чого вона напервах змушена, як інтерес загальний. Саме тому, що індивіди шукають тільки свого окремого інтересу, що для них не сполучається з спільним їхнім інтересом, цей спільний інтерес уважають за «чужий» для них і від них «незалежний», за якийсь знову таки окремий та своєрідний «загальний» інтерес, або ж самі мусять зустрітися в цьому роздвоєнні, як у демократії. З другого боку,  й  п р а к т и ч н а  боротьба від ілюзорного загального інтересу, як держави, теж вимагає  п р а к т и ч н о  втручатися та ввесь час приборкувати  р е а л ь н и й  окремий Інтерес, що виступає проти спільних чи ілюзорно-спільних інтересів[46](20).

І, нарешті, поділ праці дає нам відразу перший приклад того, що [власна дія людей] доти, доки [ця дія не є вільна справді суспільна] люди перебувають у натуральному суспільстві, поки, отже, існує розлад між окремим та спільним інтересом, поки, отже, діяльність поділяється не добровільно, а природно [поділ], власна дія людини стає для неї якоюсь чужою, протиставленою їй силою, що її поневолює, замість того, щоб вона (людина) панувала над нею. Як тільки починається поділ праці, кожен має певний, виключний обсяг діяльности, який йому накинуто ї з якого він не може вийти; він стає мисливцем, рибалкою або пастухом, або критичним критиком[47] і мусить ним зостатися, коли не хоче /75/ позбутися засобів до свого існування; а в комуністичному суспільстві, де не обмежується кожен виключним обсягом діяльности, а, навпаки, кожен може розвиватися в тій галузі, що йому до вподоби, суспільство регулює загальну продукцію й тим уможливлює для мене робити сьогодні одно, завтра — інше, вранці полювати, по обіді — рибалити, увечері [бути артистом] скотарити, а то й критикувати страву[48], одно слово, що мені буде до вподоби, і мені не треба буде ставати мисливцем, рибалкою чи пастухом або критиком[49]. Це самоусталення соціяльної діяльности, ця консолідація нашого власного продукту в якусь [силу] об’єктивну силу над нами, що не підлягає нашому контролеві, йде проти наших сподіванок і зводить нанівець наші розрахунки, є один із головних моментів у [сущому соціальному] дотеперішньому історичному розвитку і в тій власності, що бувши спочатку інститутом, який створили самі люди, швидко надала суспільству властивого напрямку, якого зовсім не передбачали її первотворці; це очевидно кожному, хто не заплутався в «Самосвідомості» чи в «Єдиному».

Комунізм не є для нас той  с т а н,  який повинно встановити, не є той  і д е а л,  до якого мусить пристосуватися дійсність [Sіс!]. Ми називаємо комунізмом  р е а л ь н и й  рух, що знищить теперішній стан. Обставини цього руху випливають із тих передумов, що маємо в теперішній дійсності[50].

Соціяльна сила, тобто помножена продукційна сила, що постає із зумовленого поділом праці співробітництва різних індивідів, через те що саме це співробітництво не є добровільне, а природне, здається цим індивідам не як власна, об’єднана сила, а як якась чужа сила, що стоїть поза ними, що про походження та мету її вони нічого не знають і тому не можуть її опанувати, що, навпаки, повинна перейти свій особливий ряд фаз та ступенів розвитку, який не /76/ тільки не залежить від волі та напрямку (Laufen) людей, а й керує тією волею та напрямком.

Це  «в і д ч у д ж е н н я»  (21), кажучи зрозумілою філософам мовою, можна знищити, розуміється, тільки тоді, коли є дві  п р а к т и ч н і  передумови. Щоб стати «нестерпною» силою, тобто силою, проти якої розпочинають революцію, для цього треба йому зробити масу людства цілком «беззасібною» («Eigentumlos» — «без власности») і одночасно створити протилежно до цього цілий світ багатства та освіти; те й те за передумову собі мають великий зріст продукційних сил, високий ступінь їхнього розвитку; з другого боку, цей розвиток продукційних сил (разом з ним дається вже світо-історичне буття людини, замість місцевого) є абсолютно потрібна практична передумова ще й тому, що без нього тільки узагальнюються нестатки[51], а із злиднями мусить знову початися боротьба за неодмінно потрібне і, значить, мусить відродитися ввесь старий гній (Scheisse), «далі, ще й тому, що тільки з цим універсальним розвитком продукційних сил люди заходять в  у н і в е р с а л ь н і  стосунки одні з одними; через те, з одного боку, явище (Phänomen) «беззасібної» маси з’являється одночасно в усіх народів (загальна конкуренція), роблячи кожен з тих народів залежним від переворотів і, нарешті, ставлячи на місце льокальних (місцевих) індивідів —  с в і т о – і с т о р и ч н и х  та емпірично-універсальних. Без цього, поперше, комунізм зміг би існувати тільки як щось льокальне, подруге, самі сили стосунків не змогли б розвиватися, як  у н і в е р с а л ь н і  й через те нестерпні сили, вони зосталися б як затишно-забобонні «обставини», і, по-третє, всяке поширення стосунків знищило б льокальний комунізм. Комунізм емпірично можливий тільки як дія владущих народів, що відбувається відразу й одночасно, має за передумову універсальний розвиток продукційних сил та зв’язаних із ним світових зносин(22). Зрештою, існування маси беззасібних робітників, у масі своїй відрізаних від капіталу чи від якогось іншого обмеженого джерела, щоб /77/ задовольняти потреби [робітничої кляси] робочої сили, що через конкуренцію позбавляється роботи, як забезпеченого джерела існування, — має за передумову існування світового ринку. Отже пролетаріят [має за передумову світову історію, як практичне, емпіричне існування] може існувати тільки у світо-історичному обсязі, так само, як комунізм може бути активним тільки як «світо-історичне» явище, маючи за передумову світо-історичне існування індивідів, тобто існування індивідів, безпосередньо зв’язане з історією[52].

[53]Чи мала б інакше, напр., власність взагалі будь-яку історію, чи набирала б вона різних форм, та й то так, що, напр., земельна власність могла б розвиватися залежно від різних фактичних передумов — у Франції від парцеляції до централізації в небагатьох руках, а в Англії, навпаки, від централізації в небагатьох руках до парцеляції, як це ми бачимо в дійсності? Або як це так сталося, що торгівля, яка є не що інше, як тільки обмін [окремими] продуктами різних індивідів та країв, панує над цілим світом, через відношення між попитом і привозом (Zufuhr), — відношення, що, як сказав один англійський економіст, носиться подібно античній фортуні над землею й незримою рукою розподіляє між людьми щастя й нещастя, засновує держави й руйнує держави, покликає народи до життя й змушує їх зникати. Коли ж буде знесено базу, приватну власність, коли буде запро¬ваджено комуністичне регулювання продукції та в зв’язку з тим буде знищено ту чужість, з якою люди ставляться до свого власного продукту, тоді щезне й та влада відношення попиту та привозу, і люди знову опанують обмін, продукцію, спосіб ставитися один до одного.

Форма стосунків, яку зумовлюють продукційні сили, що стоять на всіх дотеперішніх історичних ступенях, і яка знову таки зумовлює їх, це  б у р ж у а з н е  с у с п і л ь с т в о, що, як уже видно з попереднього, за свою передумову та основу /78/ має звичайну родину та родину складну, так зване родове буття (Stamwessen), що докладніше визначили ми попереду. Уже тут видно, що буржуазне це суспільство є справжнє вогнище та арена всієї історії, та яке [фальшиве] безглузде дотеперішнє розуміння історії, що занедбувало дійсні стосунки і обмежувалося гучними політичними діями держав та державних володарів.

[Тільки тепер, коли ми про всі ці реальні]. Досі ми розглядали переважно тільки один бік людської діяльности,  о п р а ц ю в а н н я   п р и р о д и  людьми. Інший бік,  о п р а ц ю в а н н я   л ю д е й   л ю д ь м и [54].

Походження держави [із] і взаємини між державою та буржуазним суспільством[55]…

Історія є не що інше, як послідовна зміна окремих поколінь, що з них кожне експлуатує передані йому від усіх попередніх поколінь матеріяли, капітали, продукційні сили; отже через це, з одного боку, воно продовжує далі в цілком змінених обставинах діяльність своїх попередників, а з другого, цілком зміненою діяльністю модифікує старі обставини. Це спекулятивно перекручують так, нібито пізніша історія твориться для мети попередньої історії; наприклад, за мету відкриття Америки визнають сприяння перемозі французької революції; через те історія дістає тоді окрему мету й вона стає «особою поруч інших осіб» (серед яких маємо: «самосвідомість, критику, єдиний» тощо), а тим часом те, що означають словами: «призначення», «мета», «зародок», «ідея» попередньої історії, є не що інше, як абстракція пізнішої історії, абстракція [aus наслідок і продукт того, в чому саме шукають цієї таємниці] активного впливу попередньої історії на пізнішу (23). Але що більше поширюються в процесі цього розвитку окремі кола, які впливають одно на одне, що /79/ більше зникає первісна замкненість окремих націй, через розвинені способи продукції, зносини, [форми зносин] і природно породжений тим поділ праці між різними націями, — то більше історія стає світовою історією (24), так що, напр., винахід в Англії тієї машини, що в Індії та Китаї позбавила хліба безліч робітників і революціонізує (umwältz) всю форму існування цих держав, — цей винахід стає світо-історичним фактом; або інший приклад — цукор і кава довели в дев’ятнадцятому столітті свою світо-історичну вагу тим, що нестача цих продуктів, до якої призвела наполеонівська континентальна система, спонукала німців постати проти Наполеона і так стала за реальну базу до славетної визвольної війни 1813 року. Звідси виходить, що це перетворення історії на світову історію не є просто якась абстрактна дія «самосвідомости», Світового Духу[56] чи якоїсь іншої метафізичної примари, а є цілком матеріяльна дія, яку можна довести емпірично, дія, яку доводить кожен індивід тим, як вій ходить і стоїть, їсть, п’є та одягається; [сам святий Макс Штірнер носить на своїх плечах світову історію, їсть і п’є її щодня, як якийсь час тому їв і пив тіло її кров нашого господа Ісуса Христа, а світова історія знову таки щодня продукує його, Єдиного, що являє собою .свій власний продукт», бо він мусить щодня їсти, пити й одягатися; цитати в «Єдиному і т. д.», як і полеміка святого Макса проти Геса та інших далеких людей, доводять, як світова історія продукує його також духовно. Отож виходить, що у «світовій історії» індивіди б такі самі «власники», як і в кожній штірнерівській «спілці» студентів та вільних швачок][57]. Такий самий емпіричний факт у попередній історії є те, що окремих індивідів з поширенням діяльности до світо-історичного обсягу щоразу більше поневолює чужа їм сила (гніт якої вони уявляють собі так само, як якісь підступи так званого світовою духа тощо), сила, що стає щоразу масовішою і в останній інстанції виявляється, як  с в і т о в и й  р и н о к. Але так само емпірично обґрунтовано й те, що повалення[58] /80/ ‹…›

‹…› до нації і тягнеться через усю історію цивілізації аж до сьогоднішнього дня (die Anticornlaw — League). Одночасно з тим, як з’явилося місто, потрібні стають адміністрація, поліція, податки тощо, коротко кажучи, суспільна організація (Gemeindewesens), а через те й політика взагалі. Тут уперше виявляється поділ людности на дві великі кляси, що безпосередньо ґрунтується на поділі праці та на знаряддях продукції [витворенні]. В місті ми маємо вже факт концентрації [проду(кції)] людности, знарядь продукції, капіталу, утіх, потреб, тоді як на селі ми бачимо якраз протилежне — ізольованість та відокремленість. Протилежність між містом та селом може існувати тільки в межах приватної власности. У ній найгрубіше виявляється підлеглість індивіда поділові праці та певній накиненій йому діяльності, підлеглість, що робить з одного обмежену міську тварину, а з другого — обмежену сільську тварину і щодня наново створює противенство між обома. Праця тут знову є головна річ, сила над індивідами, і поки вона існує, доти мусить існувати й приватна власність. Знищити противенство між містом та селом є одна з перших умов спільности (Gemeinschaft); це знов таки залежить від маси матеріяльних передумов, і виконати їх, як кожен бачить відразу, не можна самою тільки волею (ці умови мусять іще розвинутися). Відокремлення міста від села можна вважати за відокремлення капіталу від земельної власности, за початок незалежного від земельної власности існування та розвитку капіталу, за початок власности, що має свою базу тільки в праці та в обміні.

[Перейдімо тепер до нашого прикладу]. В тих містах, що не перейшли до середньовіччя з попередньої історії готовими, а склалися [тільки] наново з кріпаків, що звільнилися від кріпацтва, єдина власність у кожного індивіда, крім невеличкого капіталу, що він його приносив із собою і що складався майже виключно з найпотрібніших ремісничих струментів, — це була його окрема робота. Конкуренція кріпаків, що ввесь час тікали від панів і прибували до міста, [конечна потреба] безупинна війна села проти міста та зв’язана /97/ з тим конечна потреба в організованій міській військовій силі, зв’язок (Band) спільної власности на певну працю, потреба в спільних будівлях, щоб продавати свій крам, тоді, як ремісник одночасно був і комерсант, та зв’язане з тим виключення з цих будівель непокликаних, противенство інтересів між окремими ремествами, конечна потреба в охороні праці, що на вивчення її витрачено багато [часу] сил, та февдальна організація цілого краю — це були причини, чому робітники кожного ремества об’єднувалися в цехи. Ми не маємо тут докладніше розглядати численні модифікації цехового ладу, що дали їх пізніші історичні процеси. Кріпаки тікають до міста ввесь час протягом усього середньовіччя. Пани їх переслідували по селах, і такі втікачі приходили поодинці до міста й тут знаходили організовану громаду, проти неї вони були безсилі, [und mit] і мусіли коритися [годитись] тому, що диктувала потреба в їхній праці та інтереси їхніх організованих міських конкурентів. Робітники, що приходили до міст поодинці, ніколи не могли стати силою, бо, якщо їхня праця мала цеховий характер і її треба було вивчати, то цехові майстри підкоряли їх собі і організовували їх відповідно до своїх інтересів, або ж, коли їхня праця не потребувала науки, а тому й не мала цехового характеру, а була поденною, то вони ніколи не могли організуватися й зоставались неорганізованим простолюдом. Потреба в поденщині по містах створила простолюд. Ці міста були справжні «спілки», що їх покликали до життя безпосередні потреби, бажання охоронити власність та збільшити засоби продукції Й оборонити окремих членів. Простолюд по цих містах, складаючися із чужих один одному індивідів, що прийшли до міста поодинці й неорганізовано протистояли організованій по-військовому озброєній силі, що старанно їх пильнувала, простолюд цей не мав жадної сили. Підмайстрів та учнів було організовано в кожному реместві так, як це найкраще відповідало інтересам майстра; (вони були знов таки роз’єднані одні з одними, бо підмайстри різних майстрів того самого ремества протистояли один одному); патріархальні стосунки з майстром давали йому подвійну /98/ силу: поперше, майстри безпосередньо впливали на все життя підмайстрів, подруге, праця підмайстрів у того самого майстра була дійсним зв’язком, що об’єднував їх проти підмайстрів інших майстрів і відокремлював їх від тих підмайстрів, і, нарешті, підмайстрів зв’язував із даним ладом уже власний їхній інтерес самим стати майстрами. Через те, коли простолюд найменше бунтував проти всього міського ладу, хоч ці бунти через його безсилля жадних наслідків не мали, у підмайстрів далі від незначного опору в межах окремих цехів не йшло, а це, зрештою, належало до суті самого цехового ладу. Всі великі повстання за середніх віків виходили із сіл, але всі вони через роз’єднаність та зв’язану з нею некультурність селян так само ні до чого не призводили.

Капітал по цих містах був натуральний [специфічно становий] капітал, що складався з (дому) житла, ремісницького струменту та натуральної, спадкової клієнтури; через нерозвиненість зносин та [кепський] недостатній обіг він не міг бути реалізований і переходив у спадок від батька до сина. Цей капітал не обчисляли на гроші, як теперішній, якому однаково, в що його вкладено, він був безпосередньо зв’язаний з певною працею свого власника, і від неї не можна було його зовсім відокремити, — оскільки це був  с т а н о в и й  к а п і т а л.

Поділу праці по містах між окремими цехами, а в самих цехах між окремими робітниками, зовсім не було. Кожен робітник мусів знати цілий ряд робіт, мусів уміти робити все, що треба було робити його струментом; обмежені зносини та слабкі зв’язки між окремими містами, нечисленність людности та обмеженість власних потреб перешкоджали дальшому поділові праці; через це кожен, хто хотів стати за майстра, мусів опанувати все своє ремество. Тому у середньовічних ремісників помічається ще зацікавленість до своєї спеціяльної праці та вправности в ній, зацікавленість, що могла підноситись до певного обмеженого артизму. Але саме через це кожен середньовічний ремісник цілком захоплювався /99/ своєю працею, ставився до неї, ніби добродушний невільник, і підлягав їй багато більше, ніж сучасний робітник, що ставиться до своєї праці байдуже.

Далі поширився поділ праці тоді, як відокремили продукцію від зносин, коли утворилася окрема кляса купців; це [под(іл)] відокремлення в історично переданих містах (між іншим з євреями) перейшло від минулого й дуже швидко розвинулося в новоутворених. Звідси можливий став торговельний зв’язок, що виходив за межі найближчих околиць; здійснення цієї можливости залежало від тогочасних (bestehenden) засобів комунікації, від стану публічної безпеки по селах, що цілком залежав від політичних обставин (як відомо, протягом цілого середньовіччя купці їздили озброєними валками), та від більшого чи меншого розвитку потреб у приступних для торговельних зносин районах, а це залежало від ступеня культури. Слідом за тим, як зносини констатуються в окрему клясу, як торгівля поширюється через купців за межі найближчих околиць міста, настає взаємодіяння між продукцією та зносинами. Міста нав’язують [aus ihrer Isolierung heraus verk(eheren)] [зносини] зв’язок  о д н о  з  о д н и м,  [знаряддя продукції] нові знаряддя праці привозять з одного міста до другого, і поділ між продукцією та зносинами призводить незабаром до нового поділу продукції між окремими містами, кожне з яких швидко почало експлуатувати якусь головну (vorchershenden) галузь промисловости. Поволі починає зникати первісне обмеження місцевістю.

Тільки від поширення зносин залежить те, [поскільки] чи буде втрачено, чи ні, для дальшого розвитку, досягнений у якійсь місцевості рівень продукційних сил, а надто винаходи. Доки не існує таких зносин, що виходили б за межі безпосереднього сусідства, кожен винахід мусить бути зроблено окремо в кожній місцевості [заново], і досить [хоч би] простого випадку, як от наскоки варварських народів, або навіть, як звичайні війни, щоб довести якусь [масу здобутих] країну з розвиненими продукційними силами та [винаходами на довгий час і] потребами до того, що вона мусить починати /100/ все знову. У початковій історії кожен винахід доводилося робити щодня наново і в кожній місцевості незалежно від іншої. Як мало були забезпечені від цілковитої загибелі розвинені продукційні сили, навіть тоді, коли торгівля була відносно досить поширена, доводить приклад фінікійців та малярства на склі за середніх віків[59], винаходи яких здебільшого було втрачено на довгий час через те, що цю націю витиснено з торгівлі, бо завоював її Олександер, та через занепад [цієї нації], що стався потому. Це саме стосується, наприклад, до малярства на склі за середніх віків. Тільки тоді, коли зносини стають світовими й мають за основу велику промисловість, коли всі народи втягається в конкуренційну боротьбу, — тільки тоді забезпечена буває довготривалість здобутим продукційним силам.

Найближчий наслідок поділу праці поміж різними містами є зародження мануфактури, цієї галузі продукції, що виросла з рямців цехового ладу. Перший розквіт мануфактури — в Італії, а пізніше у Фляндрії — мав за свою історичну передумову зносини з чужоземними народами. По інших країнах, напр., в Англії та Франції, мануфактура на початку мала тільки внутрішній ринок. Мануфактура, крім згаданих передумов, потребувала ще, як передумову, чималого поступу в концентрації людности — особливо сільської — та капіталу, що починав нагромаджуватись почасти в  ц е х а х,  не зважаючи на цехові закони, почасти в купців, по окремих руках.

Та праця, що від самого початку потребувала, як передумови, машини, бодай у найгрубішій формі, дуже швидко виявила найбільшу здатність до розвитку. Ткацтво, що коло нього працювали спочатку на селі, між іншим селяни, щоб зробити собі потрібний одяг, була перша праця, яку поширені зносини штовхнули до дальшого розвитку. Ткацтво була перша мануфактура й зосталась головнішою. Попит на матерії для одягу, що зростав разом з тим, як зростала людність, нагромадження та мобілізація [капі(талу)] натурального /101/ капіталу, що починалася через прискорений обіг, а через те потреба на речі розкошів, що їй взагалі сприяло повільне поширення зносин, — кількісно й якісно підштовхнули ткацтво й вирвали його з попередньої форми продукції. Побіч селян, що ткали для власного вжитку й Існували далі й існують ще й тепер, по містах виникла нова кляса [експорт] ткачів, що їх тканини призначалися для всього внутрішнього ринку, а здебільшого й для закордонного ринку. Ткацтво, як праця, що здебільшого не потребує великого вміння й швидко розпадається на безліч галузів, через саму свою суть, ставило опір цеховим путам. Через це також коло ткацтва працювали без цехової організації, здебільшого на селах та в містечках, що повільно виросли в міста, і то швидко в найбільші міста кожного краю. Скоро з’явилась вільна від цехів мануфактура, зараз змінилися й стосунки власности. Перший крок наперед від натурально-станового капіталу зробили купці, в яких капітал від самого початку був рухомий, капітал у сучасному розумінні, оскільки можна так говорити, беручи на увагу тодішні обставини. Другий крок наперед зроблено з появом мануфактури, яка теж мобілізувала масу натурального капіталу та взагалі збільшила масу рухомого капіталу проти капіталу натурального. Одночасно мануфактура стала для селян пристановищем від цехів, що їх викидали або погано їм платили, як раніш пристановищем для селян були цехові міста. [З появом мануфактури змінилися так само стосунки між робітниками та роботодавцем, на місце патріархальних].

Одночасно з початком мануфактури починається період волоцюзтва, — до нього призвело скасування февдальних дружин, розпуск численного війська, що служило королям проти васалів, поліпшення рільництва та обернення великих просторів орної землі на пасовиська. Уже з цього видно, як щільно зв’язане волоцюзтво із занепадом февдалізму. Уже в XIII віці трапляються окремі такі періоди; але, як загальне явище й на довгий час, волоцюзтво виступає аж наприкінці XV та на початку XVI століть. Цих волоцюг, — /102/ а було їх стільки, що м. і. Генрих VIII англійський наказав повісити 72.000 їх, — можна було приневолити до праці тільки з великими труднощами та через крайні злидні, і то тільки після довгого опору. Швидкий розквіт мануфактури, особливо в Англії, повільно поглинув їх.

Як з’явилася мануфактура, різні народи починають конкурувати між собою, стають до торговельної боротьби, що набирає форми війни, охоронного мита та заборонних систем (Prohibitionen), тоді як раніше народи, що були в зв’язку між собою, провадили[60] мирний обмін один з одним. Торгівля з цього часу набуває політичної ваги.

Разом із початком мануфактури наступає зміна у взаєминах робітника з роботодавцем. У цехах існували далі патріярхальні стосунки між підмайстрами й майстром; у мануфактурі їхнє місце заступили грошові стосунки між робітниками та капіталістом, які на селі та по маленьких містах лишилися з патріярхальним забарвленням, а по більших, суто мануфактурних, містах уже рано втратили всяке патріархальне забарвлення.

Мануфактура та взагалі розвиток (Bewegung) продукції надзвичайно піднеслися через поширення зносин, що настало після відкриття Америки та морського шляху до Індії. Нові продукти, що їх привозили звідти, особливо маси золота й срібла, що ввійшли в обіг і цілком змінили взаємовідносини кляс та жорстоко вдарили по февдальній земельній власності й робітниках; авантурницькі походи, колонізація, а насамперед поширення ринків до розмірів світового ринку, що стало тепер можливим і здійснювалося щодня щоразу більше, появили [потреби] нову фазу в історичному розвитку, якої ми тут загалом докладніше не будемо розглядати. Через колонізацію ново-відкритих країн торговельна боротьба народів між собою дістала нову поживу, набравши відповідно до того більших розмірів і більшої жорстокости.

Поширення торгівлі й мануфактури прискорило нагромадження [капіталу] рухомого капіталу, тоді як у цехах, що не мали жадного стимулу поширювати продукцію, натуральний капітал лишився того самого розміру (stabil) або навіть зменшувався. Торгівля й мануфактура створили велику буржуазію; у цехах зосереджувалася дрібна буржуазія, що вже більше не панувала в містах, як раніш, а мусіла скоритися пануванню великих купців та мануфактуристів[61]. Через те занепадали цехи, як тільки стикалися з мануфактурою.

Стосунки народів між собою в їхніх зносинах дістали собі за цієї доби, про яку ми говорили, дві різні форми. Спочатку незначна кількість золота та срібла в обігу спричинилась до заборони вивозу цього металу, а здебільшого імпортована з-за кордону промисловість, що стала потрібна, зважаючи на конечну потребу дати працю міській людності, що все зростала, не могла обійтися без привилеїв, що були спрямовані не тільки проти внутрішньої, а головно проти закордонної конкуренції. Місцеві цехові привілеї в цих первісних охоронних заборонах (Prohibitionen) [та охоронному миті] поширювалися на ввесь нарід. Мито виникло з поборів, що їх февдали накладали на купців, які переїздили через їхню землю, як відкуп від пограбування їх; ці побори пізніше накладали також міста, і, коли виникали сучасні держави, вони були для державної скарбниці найближчими джерелами, щоб здобувати гроші. — [Відкриття] Появ американського золота й срібла на європейських ринках, поступовий розвиток промисловости, швидке збільшення торгівлі та спричинений тим розквіт нецехової буржуазії й грошей — надали цим заходам іншого значіння. Держава, що з кожним днем все менше й менше могла обходитись без грошей, забороняла тепер вивозити золото й срібло з міркувань фіскальних; буржуа, для яких ці нові кинені на ринок грошові маси стали головною річчю їхньої жадоби (Accaparements), були цілком з того задоволені; [і на] [місце der] попередні привілеї стали /104/ для уряду за джерело прибутку й продавано їх за гроші; у митному законодавстві з’явилося вивізне мито, що (гальмуючи) ставлячи тільки перешкоди розвиткові промисловости, мало суто фіскальну мету.

Другий період настав у середині XVII століття й тривав майже до кінця XVIII. Торгівля й судноплавство поширилися швидше, ніж мануфактура, що мала вже другорядне значіння; колонії почали чимало споживати; [світовий ринок, що тоді відкривався, захопили в свої руки окремі народи, які сперечалися за його експлуатацію]. Окремі народи в наслідок довгої боротьби поділилися на світовому ринку, що тоді відкривався. Цей період починається навігаційними законами та колоніяльними монополіями. Конкуренції інших народів скільки можна уникали тарифами, охоронними заборонами, трактатами; а, кі-нець-кінцем, конкуренційну боротьбу [ліквідували] провадили і вирішували війнами (особливо морськими). Наймогутніша морська нація, англійці, мала перевагу в торгівлі та мануфактурі. Уже тут маємо концентрацію в одній країні. Мануфактуру постійно охороняли митом на внутрішньому ринку, монополіями — на колоніяльному ринку та яко мога більше диференціяльним митом на закордонному ринку. Сприяли обробленню тих матеріялів, що продуковано в самій країні (вовна й полотно в Англії, шовк у Франції), забороняли вивозити здобуту в країні сировину (вовна в Англії) і не дбали, а то й унеможливлювали привіз її (бавовна в Англії). Нація, що мала, першенство в морській торгівлі і як колоніяльна сила, природно, забезпечила собі найбільше, кількісне та якісне, поширення [промисловости] мануфактури. Мануфактура взагалі не могла обійтися без охорони, бо вона [саме в несприятливих обставинах] через найменші зміни в інших країнах могла втратити свій ринок і бути зруйнованою; її легко, в до певної міри сприятливих обставинах, запровадити в якійсь країні, але саме через це її легко й зруйнувати. Разом з тим, через той спосіб, яким її провадили, а надто в XVIII віці, на селі, вона так зрослася з обставинами життя великої маси індивідів, що жадна країна не /105/ могла зважитися поставити на карту її існування, дозволивши вільну конкуренцію. Тому, оскільки доходило до експорту її продуктів, вона цілком залежала від поширення чи обмеження торгівлі, маючи сама відносно дуже невеликий вплив [на неї]. Звідси її другорядне [значіння] й звідси [панування die] вплив купців в XVIII столітті. Купці, а надто власники кораблів, більше від усіх домагалися державної охорони та монополій; правда, що й мануфактуристи вимагали охорони й одержували її, але в політичному значінні вони завжди стояли позаду купців. Торговельні міста, зокрема міста надморські, до певної міри цивілізувалися Й ставали велико-буржуазними, тоді як фабричні міста залишалися й надалі найбільше дрібно-буржуазними (пор. Айкін та багато інших). XVIII століття було століттям торгівлі [der, як] Пінто каже про це ясно: «La commerce fait la marotte du siècle. de navigation et de marine» та: «depuis quelque temps il n’est plus question que de commerce, de navigation et de marine»[62] («торгівля це пристрасть нашого віку» і «від деякого часу тільки й розмов, що про торгівлю, навігацію та фльоту»)

Хоч рух капіталу й чимало прискорився, проте все ще був відносно повільний. Роздрібнення світового ринку на окремі частини, з яких кожну визискувала окрема нація, виключення конкуренції націй між собою, недолужність самої продукції та нерозвиненість грошової системи, яка тільки но почала розвиватись із своєї першої стадії, затримували дуже обіг. Наслідком цього був крамарський, брудно-дріб’язковий дух, властивий усім купцям та цілому способові торгівлі. Проти мануфактуристів, а особливо проти ремісників, вони були все таки великі буржуа, але проти купців та промисловців наступного періоду вони зоставалися [міщанами] дрібними буржуа (пор. А. Сміт).

Цей період позначається також скасуванням заборони вивозити золото та срібло і тим, що в цьому періоді почалася торгівля грішми, з’явилися банки, державні борги, паперові /106/ гроші, спекуляція акціями та фондовими паперами, ажіотаж всякого роду та розвинулась грошова система взагалі. Капітал знову втратив велику частину властивого йому доти натурального характеру.

Концентрація торгівлі й мануфактури в одній країні, в Англії, що [через швидке] невпинно розвивалася у XVII столітті, створила для цієї країни поступово відносний світовий ринок, а тим самим і попит на її мануфактурні продукти, якого вже не могли задовольнити попередні промислові продукційні сили. Цей попит, що зростав понад продукційні сили, став за ту чинну силу, що призвела до третього, починаючи з середньовіччя, періоду приватної власности, створивши велику промисловість — використання сил природи (Elementarkräften) для промисловости, машинізм та найширший поділ праці. Інші обставини цієї нової фази — вільна конкуренція в межах нації, розвиток теоретичної механіки (взагалі механіка, що її довершив Ньютон, була у XVIII віці у Франції та Англії найпопулярнішою наукою) та ще багато чого існувало вже в Англії. (Вільну конкуренцію в межах самої нації доводилося скрізь здобувати революцією — 1640 та 1688 р. р. в Англії, 1789 р. у Франції). Конкуренція незабаром примусила кожну країну, що хотіла втримати своє історичне значіння, для охорони своєї мануфактури поновити митні заходи (старі митні тарифи, щоб боротися проти великої промисловости, вже не помагали). Й скоро після того, під охороною мита, запровадити велику промисловість. Не зважаючи на ці охоронні заходи, велика промисловість універсалізувала конкуренцію (вона являє собою практичну волю торгівлі; охоронне мито є в ній тільки паліятив, оборона в волі торгівлі), створила засоби комунікації та модерний світовий ринок, підпорядкувала собі торгівлю, обернула ввесь капітал на промисловий капітал і тим породила швидкий обіг (розвиток грошової системи) та централізацію капіталів. Універсальною конкуренцією вона примусила всіх індивідів напружити до краю свою енергію. Скільки було змоги, вона знищила ідеологію, мораль та ін., /107/ а там, де цього зробити не могла, вона вклала в них очевидну брехню. Тільки вона створила світову історію, оскільки кожну цивілізовану націю й кожного індивіда в ній щодо задоволення їхніх потреб зробила залежними від цілого світу та знищила попередню натуральну виключність окремих націй. Вона підпорядкувала природознавство капіталові й позбавила поділ праці останнього вигляду натуральности. Взагалі вона знищила натуральність, оскільки це можливо в межах праці, і всі натуральні стосунки обернула на стосунки грошові. Замість натуральних міст вона створила модерні, великі промислові міста, що постали неймовірно швидко. Скрізь, куди вона сягала, вона знищила ремество та взагалі всі попередні ступені промисловости. Вона довершила перемогу міста над селом. її відмінна ознака, [(Signa)tur][63] — це автоматична система. (Вона) створила масу продукційних сил, для яких приватна власність стала такими самими путами, якими був цех для мануфактури та дрібне сільське виробництво (Betreib) для ремества, що розвивалося. За приватної власности продукційні сили розвиваються тільки однобічно й стають для більшости силами деструкційними; багато таких сил за приватної власности зовсім не може бути використано. Вона (велика промисловість) взагалі створила скрізь однакові стосунки між клясами суспільства і тим знищила окремішність народностей. І, нарешті, тоді як буржуазія кожної нації [через окремі інтереси проти інших націй] затримує ще окремі національні інтереси, велика промисловість створила клясу, яка в усіх націй має ті самі інтереси та в якої вже знищено національність, клясу, що дійсно звільнилася від усього старого світу І одночасно протистоїть йому. Вона робить для робітника нестерпним не тільки стосунок до капіталіста, а й саму працю.

Звичайно, велика промисловість досягає не [в усіх країнах і не] в кожній місцевості певної країни того самого рівня розвитку. Проте це не затримує клясового руху пролетаріяту, бо пролетарі, що породила їх велика промисловість, /108/ стають на чолі цього руху й тягнуть за собою всю масу, не затримує ще й тому, що робітники, яких витискає велика промисловість, потрапляють через неї в ще гірше становище, ніж те, в якому перебувають робітники самої великої промисловости. Так самісінько впливають країни, де розвинулася велика промисловість, на plus ou moins непромислові країни, оскільки останні, через світові зносини, втягнено в універсальну конкуренцїйну боротьбу.

Ці різні форми є стільки ж форми організації [влас(ности)] праці, а тим самим і власности. В кожному періоді відбувалося об’єднання сущих продукційних сил, оскільки цього вимагали потреби.

Це противенство між продукційними силами й формою стосунків, що, як ми бачили, траплялося вже багато разів у попередній історії, не загрожуючи, однак, її основі, мусіло кожного разу проявлятися в революції, до того воно набирало одночасно різних побічних форм, як сукупність колізій, колізій різних кляс, як суперечність свідомости, [репродукована] боротьба ідей тощо, політична боротьба та ін. Отож,виходячи з обмеженого погляду, можна вихопити одну з цих побічних форм і розглядати її як [властиву] основу цих революцій; і зробити це тим легше, що індивіди, від яких ці революції починалися, самі творили собі ілюзії про свою власну діяльність, залежно від рівня своєї освіти та ступеня історичного розвитку.

Отже всі колізії в історії, на наш погляд, мають свій початок у суперечності між продуктивними силами та формою стосунків. Зрештою, щоб привести до колізій в якійсь країні, зовсім не треба, щоб противенство це було доведено до краю в цій самій країні. Досить викликати конкуренцію з промислово розвиненішими країнами через поширені інтернаціональні зносини, щоб створити подібне противенство також і в країнах із менш розвиненою промисловістю (напр., конкуренція англійської промисловости виявила в Німеччині прихований пролетаріят).

Конкуренція ізолює індивідів одного від одного, не тільки /109/ буржуа, а ще більше пролетарів, дарма що вона їх об’єднує. Тому минає чимало часу, поки ці індивіди (знову об’єднаються) зможуть об’єднатися, не кажучи вже про те, що для цього об’єднання, коли воно має бути не тільки місцеве, треба насамперед, щоб велика промисловість створила потрібні засоби — великі промислові міста та дешеву й швидку комунікацію; і тому тільки довгою боротьбою можна перемогти всяку організовану владу, яка стоїть проти цих ізольованих індивідів, що живуть в обставинах, які щодня відтворюють цю ізольованість. Вимагати протилежного означало б те саме, що вимагати, щоб за певної історичної доби не було конкуренції або щоб індивіди вибили собі з голови ті стосунки, над якими вони, як ізольовані, не мають жодного контролю.

Будівництво. У дикунів, само собою зрозуміло, кожна родина має свою власну печеру чи халупу, подібно до того, як у мандрівних народів кожна родина має окремий намет. Через дальший розвиток приватної власности ще потрібніше стає окреме домашнє господарство. У хліборобських народів спільне домашнє господарство так само неможливе, як і спільне хліборобство. Великим поступом було збудовання міст. Але в усі попередні періоди скасувати відрубне окреме господарство, чого не можна було зробити, не скасувавши приватної власности, не можна було вже тому, що не було вже для того матеріяльних передумов. Щоб завести спільне домашнє господарство, потрібні, як передумови: розвиток машинізму, використовування сил природи та багато інших продукційних сил, напр., водогони, газове освітлення, паровий опал, скасування (нарізности) міста й села[64] та ін. Без цих передумов спільне господарство не стало б за цілком нову продукційну силу, йому бракувало б будь-якої матеріальної бази, і воно спиралося б на суто теоретичну основу, тобто було б простою химерою Й набуло б тільки характеру якогось манастирського господарства. Все, чого можна було досягти, це збудувати міста та спорудити спільні /110/ будинки для певної спеціяльної мети (в’язниці, касарні та ще багато чого). Само собою зрозуміло, що скасування окремого господарства не можна відокремити від скасування родини. (У святого Макса часто трапляється теза, що кожний і всякий є те, що він є, через державу; в основі це є те саме, що й теза: буржуа це є екземпляр роду буржуа; теза, яка припускає, що кляса буржуа існувала ще перед існуванням індивідів, які її складають)[65]. За середніх віків у кожному місті городяни (Bürger), щоб боронити свою шкуру, мусіли об’єднуватися проти сільського панства; поширення торгівлі, заведення комунікації привели окремі міста до того, що вони пізнали інші міста, які мали ті самі інтереси в боротьбі проти того самого супротивника (Gegensatz)[66] Із багатьох місцевих городянських громад (Bürgerschaften) окремих міст постала повільно кляса городян (бюргерів). Обставини життя окремих городян, через [об’єднання цих окремих городян у спільні обставини існування кляси] противенство до сущих стосунків і через зумовлений тим спосіб праці, стали одночасно обставинами, спільними для всіх їх та незалежними від кожного зокрема. Городяни створили ці обставини, оскільки вони вирвалися з февдального зв’язку, і були створені ними, оскільки їх зумовлювало їх противенство до того февдалізму, який вони застали. Після того як окремі міста нав’язали зв’язок між собою, ці спільні обставини перетворилися на клясові обставини. Ті самі обставини, те саме противенство, ті самі інтереси мусіли загалом породити так само скрізь однакові звичаї. Сама буржуазія розвивається повільно разом із своїми обставинами, розпадаючись, відповідно до поділу праці, знову на різні фракції й поглинаючи в собі, нарешті, всі ма¬єтні кляси, які перед тим існували[67] (одночасно вона перетворює /111/ Більшість беззасібних, яких вона застала, й частину перед тим маючих кляс у нову клясу, пролетаріат) відповідно до того як уся власність, що раніш існувала, обертається в промисловий чи торговельний капітал. Окремі індивіди складають клясу лише остільки, оскільки їм доводиться провадити спільну боротьбу проти іншої кляси; в інших випадках вони самі знову протистоять вороже один одному, як конкуренти. З другого боку, кляса знов таки усамостійнюється проти індивідів, так що ці знаходять обставини свого життя визначеними наперед; кляса визначає життьове їхнє становище, а тим самим і їхній особливий розвиток, підкоряючи їх собі. Це є те саме явище, що й підпорядкування окремих індивідів поділові праці, і знищити його можна тільки скасувавши приватну власність та саму працю. Ми вже багато разів зазначали, як це підпорядкування індивідів клясї перетворюється одночасно на підпорядкування їх усяким уявленням та ще багато дечому.

Коли з  ф і л о с о ф с ь к о г о  погляду розглядати цей розвиток індивідів у спільних обставинах існування станів, кляс, що історично чергуються між собою, та в загальних уявленнях, що їм ті обставини накинули, то справді можна легко собі уявити, що в цих індивідів розвивався «Рід» чи «Людина», або що вони розвивали «Людину»; уявлення, що дає історії кілька сильних ляпасів. Після цього можна вважати ці різні стани та кляси за специфікації загального визначення, як відміни «Роду», як фази розвитку «Людини».

Це підлягання індивідів певній клясі не може бути знищено доти, поки не утвориться кляса, що в боротьбі проти владущої кляси вже не має свого окремого клясового інтересу, щоб здійснювати його.

Перетворення через поділ праці[68] особистих сил (стосунків) на матеріяльні знову таки не може бути знищено тим, що вибивають собі з голови загальне уявлення про це, а тільки тим, що індивіди знову підпорядковують собі ці матеріяльні сили й знищують поділ праці. Без спільности (Gemeinschaft) це [не може статися, і неможливий даний нею цілком вільний розвиток. /112/ Тільки в спільності] неможливе. Тільки через спільність (дістає) індивід засоби для всебічного розвитку своїх здібностей; отже, тільки в спільності можлива особиста воля. В дотеперішніх сурогатах спільности, в «державі тощо особиста воля існувала тільки для індивідів, що розвивалися в обставинах пануючої кляси, і то — оскільки вони були індивіди цієї кляси. Ілюзорна спільність, ради якої об’єднувались досі індивіди, завжди усамостійнювалася проти них і, через те що вона являла собою [визначення] об’єднання одної кляси проти другої, вона для опанованої кляси ставала не тільки цілком ілюзорною спільністю, а й новими путами. При справжній спільності індивіди осягнуть у своїй асоціяції й через неї одночасно й свою волю. Індивіди завжди виходили із самих себе, але, звичайно, із себе в межах даних історичних обставин та стосунків, а не з «чистих індивідів» у розумінні ідеологів. Але в перебізі історичного розвитку і якраз через неминуче в межах поділу праці усамостійнення [сторичних] спільних стосунків, постає різниця між життям кожного індивіда, оскільки він є особа та оскільки він підлягає якійсь галузі праці та зв’язаним із нею обставинам. Цього не треба розуміти так, ніби, напр., рантьє, капіталіст та багато інших перестають бути особами; але їхню особистість зумовлюють і [модифікують] визначають цілком певні клясові стосунки, і різниця між ними виступає тільки в противенстві до іншої кляси, а для них самих постає тільки тоді, коли вони банкротують. У стані (а ще більше, в племені) це ще приховано; напр., пан завжди пан, простолюдин — завжди простолюдин; не вважаючи на всі інші обставини їхнього життя, ця прикмета не відокремлюється від їхньої індивідуальности. Відмінність особистого індивіда від клясового Індивіда, випадковість життьових обставин для ін(дивіда) настає тільки тоді, як з’являється кляса, що саме є продукт буржуазії. Тільки конкуренція та боротьба індивідів між собою породжує та розвиває цю випадковість, як таку. Через те за панування буржуазії індивіди в уявленні вільніші, ніж перед тим, бо їхні життьові обставини випадкові для них, а в дійсності, /113/ певно, вони менше вільні, бо більше підлягають матеріяльній владі. Відмінність від стану виявляється надто вже в противенстві буржуазії до пролетаріату. Коли з’явилися стани міських громадян, корпорації тощо й виступили проти сільського панства, то обставини їхнього існування — рухома власність та реміснича праця, що приховано існували вже перед тим, як їх відокремлено від февдального зв’язку, виглядали, як щось позитивне; їх протиставляли февдальній земельній власності й через те вони також набрали зразу по-свойому февдальної форми. Зрештою, кріпаки, що тікали від кріпацтва, вважали своє попереднє кріпацьке становище за щось випадкове для них. А проте вони робили тільки те саме, що робить кожна кляса, яка визволяється з кайданів; крім того, вони визволялися не як кляса, а поодинці. Далі, вони не виступали із сфери станового ладу, а тільки утворювали новий стан і зберігали свій попередній спосіб праці так само й у новому стані та розвивали його далі, звільнивши його від попередніх його пут, що вже не відповідали досягненому ступеневі розвитку. Для пролетарів, навпаки, обставини власного їхнього життя, праця, а тим самим і всі ті обставини, в яких існує теперішнє суспільство, — стали чимсь випадковим, над чим окремі пролетарі не мають жадного контролю й над чим їм не може дати жадного контролю жадна  с у с п і л ь н а  організація[69], і противенство між особою окремого пролетаря та його життьовою обставиною, працею, що її йому накинено, виявляється [наочно] для нього  с а м о г о,  а надто тому, що він уже з молодих років став жертвою цих обставин, і тому, що в межах своєї кляси він не має ніяких шансів досягти тих обставин, які поставили б його в іншу клясу.

N. В. Не треба забувати, що вже конечність для кріпака існувати та неможливість провадити велике господарство, яка мала своїм наслідком роздавання кріпакам дрібних ділянок, дуже швидко звели обов’язки кріпака до февдала загалом до відбутків та панщини; це дало кріпакові змогу /114/ нагро- маджувати рухому власність і тим полегшило йому втечу з-під влади свого пана, дало надію, що він матиме успіх, як міський громадянин, породило градації серед кріпаків, так що кріпаки-втікачі були вже напівгородяни. Ясно також, що найбільше шансів набути рухому власність мали ті кріпаки-селяни, які знали якесь ремество.

Отож, тоді, як кріпаки, що тікали від своїх панів, хотіли тільки вільно розвивати та використовувати обставини свого існування, що їх уже мали, й тому, кінець-кінцем, добивалися тільки вільної праці, то пролетарі, щоб особисто вибитися вгору, мусять знищити дотеперішні обставини свого власного існування, що одночасно є обставини існування всього дотеперішнього суспільства, а саме — працю. Через те вони теж безпосередньо супиротивні до тієї форми, в якій індивіди суспільства мали досі своє загальне визначення, — до держави, і мусять повалити державу, щоб виявити свою [панування] особистість.

З усього сказаного досі видно, що, [індивіди які визволялися кожної історичної доби, розвивали далі тільки ті обставини свого існування, які вони вже мали, які їм було дано] спільний стосунок, в який заходять індивіди певної кляси та який зумовлюють їхні спільні інтереси проти когось третього, завжди являв собою ту спільність, до якої ті індивіди належали тільки як середні індивіди, оскільки вони жили в обставинах існування своєї кляси, це був стосунок, у якому вони брали участь не як індивіди, а як члени кляси. Зате зовсім інша справа із спільністю революційних пролетарів, що беруть під свій контроль обставини існування, як свого власного, так і всіх членів суспільства; у цій спільності індивіди беруть участь, як індивіди. Це є якраз об’єднання індивідів (звісно, в обставинах уже розвинених продукційних сил), що передає під їхній контроль обставини вільного розвитку й руху індивідів, обставини, які досі були залишені на волю випадку та які усамостійнилися проти окремих індивідів саме через їхнє відокремлення як індивідів, через неминуче їхнє об’єднання, що постало з поділом праці й що через їхнє відокремлення стало /115/ чужим для них зв’язком. Дотеперішнє об’єднання було зовсім не добровільне, як це, наприклад, показано в «Contrat social», а неминуче об’єднання (порівн., наприклад, утворення Північно-Американської держави та південно-американських республік), порозуміння щодо цих обставин, в яких потім індивіди мали втіху випадковости. Це право спокійно тішитися в певних обставинах випадковістю досі називали [політи(чною)] особистою волею. Такі обставини існування — це, звісно, тільки продукційні сили та форми стосунків відповідної доби.

Комунізм відмінний від усіх попередніх рухів тим, що робить переворот в основі всіх дотеперішніх продукційних стосунків та зносин і вперше свідомо розглядає всі натуральні передумови, як витвори попередніх людей, позбавляє їх натурального характеру й підпорядковує їх владі об’єднаних індивідів (35). [Але]. Тому його організація (Einrichtung) своєю суттю є економічна; матеріяльне створення обставин цього об’єднання робить сущі обставини обставинами об’єднання. Те суще, що його творить комунізм, стає за реальну основу для того, щоб унеможливити все незалежно від індивідів суще, [und doch aus], Оскільки це суще є, отже не що інше, як продукт попередніх стосунків самих індивідів. Отже комуністи практично розглядають ті обставини, що створили їх попередні продукція та зносини, як неорганічні і не уявляють собі, що в плані чи в призначенні попередніх поколінь було дати їм матеріал, і не думають, що ці обставини були неорганічні для тих індивідів, які їх створили. Різниця між особистим індивідом та індивідом випадковим — це не просто логічне розрізнення, а історичний факт. Це розрізнення за різних часів мало неоднакове значіння, напр., стан у XVIII віці, як щось випадкове для індивіда, так само plus ou monis (більш чи менш) і родина. Це не те розрізнення, що його для кожної доби доводиться робити, а розрізнення, що його робить сама доба між різними елементами, які застає, і то не на підставі поняття, а змушена до того матеріяльними колізіями життя. Отож серед елементів, що їх дістала пізніша доба від попередньої, їй /116/ здається випадковою, протилежно до попередньої, форма стосунків, що відповідала певному ступеневі розвитку продукційних сил. Взаємини між продуктивними силами та формами стосунків — це взаємини між формою стосунків та [самодіяльністю] діяльністю чи чинністю (Tätigkeit oder Betätigung)[70] індивідів(36). (Основна форма цієї самодіяльности, звичайно, є матеріяльна; від неї залежать усі інші — духовна, політична, релігійна та ін. Різні форми матеріяльного життя залежать, звичайно, кожного разу від розвинених уже потреб, а як породження, так і задоволення цих потреб — це саме є історичний процес, якого не можна бачити ані у вівці, ані в пса (протишерстий — головний аргумент Штірнера adversus hominem), хоч вівці та пси в теперішньому їхньому вигляді, звичайно, правда malgré eux, і є продукт історичного процесу). Обставини, серед яких індивіди перебувають у стосунках один до одного, поки не постала суперечність, — це обставини, що належать до їхньої індивідуальности[71], а не щось зовнішнє для них, це — обставини, в яких ці певні індивіди, що існують за певних [обставин] стосунків, можуть самі творити своє матеріяльне життя й те, що з цим зв’язане, отже це обставини їхньої самодіяльности, і їх продукує ця самодіяльність. Отже, певні обставини, в яких вони продукують, відповідають, поки ще не постала суперечність дійсній їхній зумовленості, їх однобічному буттю, однобічність якого виявляється тільки через постання суперечности, отже існує тільки для пізнішіх індивідів. Ці обставини виглядають тоді як випадкові пута, і тоді свідомість того, шо вони є пута, підсувають також попередній добі(37).

Ці різні обставини, що здавалися спочатку обставинами самодіяльности, а пізніше її путами, становлять у цілому історичному розвитку зв’язаний ряд форм стосунків, зв’язок яких полягає в тому, що на місце попередніх форм тих стосунків, що стали вже путами, стає нова форма, /117/, що від повідає розвиненим продукційним силам, а через те й поступовішому способові самодіяльности Індивідів, форма, що à son tour знову таки стає путами, і тоді її заступає інша(38). А що ці обставини на кожному ступені відповідають одночасному розвиткові продукційних сил, то й їхня історія є одночасно історія продукційних сил, які розвиваються та які дістає в спадок кожне нове покоління, отже, і історія розвитку сил самих індивідів.

Через те, що цей розвиток відбувається природно, тобто не підлягає загальному планові вільно об’єднаних індивідів, то він виходить із різних місцевостей, племен, націй, галузів праці та багато ще з чого; і кожне з них спочатку розвивається незалежно від інших і тільки поволі зв’язується з іншими. Далі він відбувається тільки дуже повільно, різні ступені інтересів ніколи не бувають переможені цілком, а тільки підпорядковані тому інтересові, який переміг, і тягнуться побіч нього ще протягом століть. Із цього виходить, що навіть серед одної нації індивіди — навіть незалежно від їхніх маєткових стосунків — мають цілком різний розвиток і попередній інтерес, своєрідну форму стосунків якого вже заступила інша форма, що належить пізнішому інтересові, ще довго підпадає традиційній владі в ілюзорній колективності (держава, право), що усамостійнилася проти індивідів, владі, яку, кінець-кінцем, можна зломити тільки через революцію. Цим пояснюється також, чому в окремих пунктах, які дозволяють загальніше визначення, іноді може здаватися, що свідомість випередила одночасні емпіричні сто¬сунки, і в боротьбі (Kämpfen) пізнішої доби можна спиратися на попередніх теоретиків, як на авторитети. Навпаки, в тих країнах, які, подібно до Північної Америки, почали розвиватися в уже розвиненій історичній добі, розвиток іде дуже швидко (39). Такі країни не мають жадних інших натуральних передумов, крім індивідів, що там оселяються й що їх примусила до того невідповідність між формами стосунків старих їхніх країн з їхніми потребами. Отже, вони починають розвиватися з найпоступовішими індивідами старих /118/ країн, а через те й з найрозвиненішою формою стосунків, що відповідає цим індивідам, ще до того, як ця форма сто¬сунків може встановитися в старих країнах. Це стосується до всіх колоній, оскільки вони не є прості собі військові чи торговельні стоянки. Приклад цього Картагена, грецькі колонії та Ісляндія в XI та XII століттях. Подібне відбувається й у разі завоювання, коли до завойованої країни переноситься готову форму стосунків, що розвинулася на іншому ґрунті; тоді як на батьківщині її ще обтяжують інтереси й стосунки минулої доби, тут її можуть і мусять перевести цілком та без перешкод, бодай уже для того, щоб забезпечити завойовникам тривале панування (Англія й Неаполь після норманського завоювання дістали найдосконалішу форму февдальної організації).

Усій цій історичній концепції нібито суперечить факт завоювання. Досі насильство, війну, плюндрування, вбивство та ін. вважали за чинну силу історії. Ми можемо тут навести самий тільки головний пункт і тому беремо тільки разючий приклад, коли варварський нарід нищив стару [февд(альну)] цивілізацію і через те постав новий поділ суспільства, що починав розвиватися спочатку (Рим і варвари, февдалізм і Ґаллія, східньо-римська держава й турки), У завойовницького варварського народу сама війна, як сказано раніше, є ще реґулярна форма стосунків, і нею користу¬ються тим старанніше, чим більше зростання людности, за єдино можливого для них, здавну заведеного примітивного (rohen) способу продукції створює потребу — в нових засобах продукції. В Італії, навпаки, через концентрацію земельної власносте (до неї призвели не тільки скуповування та заборгованість, а також і перехід у спадок, бо через велику розпусту та рідкі шлюби старі роди поволі вимирали і їхні маєтності переходили до рук небагатьох) та обернення її на пасовиська (до цього, крім звачайних економічних причин, що мають значіння ще й сьогодні, призвели привіз награбованого та податкового збіжжя і, як наслідок цього, брак споживачів для, італійського збіжжя), майже цілком /119/ зникла вільна людність, навіть невільники ввесь час вимирали, і їх доводилось раз-у-раз заміняти новими. Невільництво лишалося основою всієї продукції. Плебеї, що стояли поміж вільними та невільниками, ніколи не вийшли із стадії люмпен-пролетаріяту. Взагалі Рим ніколи не виходив із стадії міста і з своїми провінціями мав майже тільки політичний зв’язок, що його, звичайно, могли знову таки перервати політичні події.

Нічого не може бути звичайнішого, як уявляти собі, нібито в історії досі все сходило тільки на  з а х о п л е н н я  (Nehmen)(40). Варвари  з а х о п и л и  Римську державу, і фактом цього захоплення поясняють перехід від стародавнього світу до февдалізму. Але в цьому захопленні варварами qдеться про те, чи розвинула захоплена нація промислові продукційні сили, як це бачимо в сучасних народів, чи, може, її продукцйні сили переважно залежали тільки від її об’єднання та [її співробітництва, оскільки це є можливе] її суспільної організації. Далі, захоплення зумовлює ту річ, яку захоплюють. Майно якогось рантьє, що складається з паперів, зовсім не можна захопити, коли той, хто захоплює, не підіб’є собі обставин продукції та стосунків захопленої країни. Те саме треба сказати і про ввесь промисловий капітал сучасної промислової країни. Нарешті, захопленню скрізь дуже скоро приходить кінець, а коли нема чого більше захоплювати, тоді треба починати продукувати. Із цієї неминучости продукування, яка настає дуже швидко, виходить, що форма суспільної організації, яку перейняли завойовники, що тут осідають, мусить відповідати ступеневі розвитку продукційних сил, який вони тут застали, а коли цього не сталося на початку, то мусить змінитися відповідно до продукційних сил. Цим пояснюється також факт, що привертає до себе увагу скрізь за часів після переселення народів, що власне наймит став за пана і завойовники дуже швидко перейняли від [романізованих] завойованих їхню мову, освіту та звичаї. Февдалізм зовсім не принесли готовим германці (Deutschland), він [виник] має свій початок серед /120/ завойовників у воєнній організації війська під час самого завоювання, і тільки після завоювання ця організація, підо впливом продукційних сил, знайдених у завойованій країні, розви¬нулася в справжній феодалізм(41). Як дуже зумовляли цю форму продукційні сили, про це свідчать невдалі спроби встановити інші форми, що походили із старо-римських спогадів (Карл Великий та ін.).

Fortzufahren[72].

У великій промисловості та конкуренції всі обставини існування, всі зумовленості та однобічності індивідів злилися в дві найпростіші форми: приватну власність та працю. З появом грошей кожна форма стосунків і самі стосунки стають для індивідів випадковими. Отож, уже в самих грошах міститься те, що всі попередні стосунки були тільки стосунки індивідів у певних обставинах, а не індивідів, як індивідів. Ці обставини сходять на два моменти: нагромаджена праця або приватна власність та дійсна праця. Коли той чи той із цих моментів зникає, то припиняються і стосунки. Самі сучасні економісти, напр., Сісмонді, Шербюльє та ін., протиставлять асоціяцію індивідів асоціяції капіталів (association des capitaux). З другого боку, самі індивіди цілком підлягають поділові праці й через те цілком залежать один від одного. Приватна власність, оскільки вона в процесі праці протистоїть праці, розвивається з конечної потреби нагромаджувати й спочатку має здебільшого громадську форму, а розвиваючись далі, вона щоразу більше наближається до сучасної форми приватної власности. Через поділ праці вже від самого початку дається також поділ  о б с т а в и н  праці, знарядь та матеріялів, а тому й роздрібнення нагромадженого капіталу поміж різними власниками, а, значить, і роздрібнення поміж капіталом та працею та різні форми самої власности. Чим більше розвивається поділ праці, чим більше зростає нагромадження, тим швидше розвивається також це роздрібнення. Сама праця може існувати тільки в обставинах цього роздрібнення. /121/

Особиста енергія [націй] індивідів окремих націй — німці й американці — енергія вже завдяки схрещенню рас — через це німці кретинуваті — у Франції, Англії тощо чужі народи осіли вже на розвиненому ґрунті, в Америці — на цілком новому, в Німеччині первісна людність спокійна зосталася сидіти на місці).

Отже тут виявляється два факти. Поперше, продукційні[73] сили з’являються, як цілком незалежні й відірвані від індивідів, як окремий світ побіч індивідів; причина цього та, що індивіди, чиїми силами вони є, існують роз’єднано і суперечні між собою, тоді як ці сили, з другого боку, є дійсні сили тільки в стосунку та в зв’язку з цими індивідами. Отже, на одному боці маємо сукупність продукційних сил, що повільно набули речової форми і для самих індивідів не є вже більше сили індивідів, а сили приватної власности, а через те сили індивідів лише остільки, оскільки ті є приватні власники. Ні в одному з попередніх періодів продукційні сили не набирали цієї байдужої форми для стосунків індивідів, як індивідів, бо самі їхні стосунки були ще обмежені. На другому боці цим продукційним силам протистоїть більшість індивідів, від яких ці сили відірвалися й які через те, позбавлені будь-якого реального життьового змісту, стали абстрактними індивідами, але тільки через те дістали змогу єднатися один з одним, як  і н д и в і д и (42). Єдиний зв’язок із продукційними силами та їхнім власним існуванням, у якому вони ще зостались, — праця втратила в них всяку подобу самодіяльности й зберігає їхнє життя тільки тим, що його нівечить. В той час, як у попередніх періодах самодіяльність та творення матеріяльного життя були відокремлені через те, що припадали різним особам, і творення матеріяльного життя, через обмеженість самих індивідів, уважалося ще за підрядний вид самодіяльности — тепер вони так відокремилися, що взагалі матеріяльне життя здається метою, а творення цього матеріяльного життя, праця (що є /122/ тепер єдино можлива, але, як бачимо, негативна форма самодіяльности) здається засобом.

[Отже, дійшло тепер до того, що індивіди вже зовсім не зможуть привласнити собі продукційні сили, що розвинулися до певної сукупности й зв’язані з універсальною формою зносин].

Отож дійшло тепер до того, що індивіди мусять привласнити собі наявну сукупність продукційних сил не тільки для того, щоб досягти своєї самодіяльности, а взагалі для того, щоб забезпечити своє існування. Це привласнення зумовлює насамперед об’єкт привласнення — продукційні сили, що розвинулися до певної сукупности й можуть існувати тільки в рямцях універсальних зносин. Отже привласнення мусить уже з цього боку бути універсальне, щоб відповідати продукційним силам та зносинам. [Далі його зумовлюють індивіди, які diese]. Саме привласнення цих сил є не що інше, як розвиток індивідуальних здібностей, що відповідають матеріяльним знаряддям продукції. Уже через це привласнення певної сукупности знарядь продукції [setzt] є розвиток певної сукупности здібностей у самих індивідів. Далі, це привласнення зумовлюють ті індивіди, які привласнюють. Тільки пролетарі сучасности, що цілком усунені від будь-якої самодіяльности, в стані здобути свою повну, більше вже не обмежену самодіяльність, яка полягає в привласненні сукупности продукційних сил та в зв’язаному з ним розвитку певної сукупности здібностей. Усі попередні революційні привласнення були обмежені; індивіди, чию самодіяльність обмежувало обмежене знаряддя продукції та обмежені зносини, привласнювали собі це обмежене знаряддя продукції і через те досягали тільки певної нової обмежености. їхнє знаряддя продукції ставало їхньою влас¬ністю, але вони самі лишалися підлеглі поділові праці та своєму власному знаряддю продукції. За всіх дотеперішніх привласнень маса індивідів лишалася підлегла єдиному знаряддю продукції; за привласнення, що його вчинять пролетарі, кожному індивідові підлягатиме маса знарядь продукції, а власність — усім індивідам. Сучасну універсальну форму /123/ зносин не може бути підпорядковано індивідові інакше, як тільки через підпорядкування її всім.

Привласнення зумовлюється далі й тим способом, яким його мусить бути проведено. Його може бути проведено тільки об’єднанням, що, зважаючи на [універса(льний)] характер пролетаріяту, само знову таки може бути тільки універсальне, та революцією, що в ній, з одного боку, знищується влада дотеперішнього способу продукції й зносин та суспільного поділу, а з другого, розвивається в пролетаріяті універсальний характер та потрібна, щоб провадити привласнення, енергія; до того пролетаріят звільняється від усього, що залишилося ще в нього від його дотеперішнього суспільного становища.

Тільки на цьому ступені самодіяльність збігається з матеріяльним життям, що відповідає розвитку індивідів до повних (totalen) індивідів та усуненню всіх натуральних рис, і далі встановлюється відповідність між перетворенням праці в самодіяльність та перетворенням попередніх зумовлених стосунків (Verkehrs) у стосунки індивідів, як таких. Разом з тим, як об’єднані індивіди провадять привласнення всіх продукційних сил, перестає існувати приватна власність. В той час, як у дотеперішній історії завжди здавалась випадковою якась особлива обставина, тепер випадковим стає відокремлення самих індивідів, самий окремий приватний промисел кожного з них.

Індивідів, що вже не підлягають більше поділові праці, філософи уявляли собі, як ідеал, під назвою: «Людина», а ввесь процес, що ми змалювали, вважали за процес розвитку «Людини», отже на місце дотеперішніх індивідів на кожному історичному ступені підсували цю «Людину» і виставляли її, як чинну силу історії. Так увесь процес вони вважають за процес самовідчудження «Людини», і головним чином тому, що середнього, звичайного індивіда пізнішого ступеня завжди підсувають на місце індивіда переднішого ступеня, а пізнішу свідомість — попереднім індивідам[74]. /124/

Цим переставлянням, що з самого початку абстрагує від дійсних індивідів, можна було з усієї історії зробити процес розвитку свідомости(45).

Буржуазне суспільство охоплює всі матеріяльні стосунки індивідів на певному ступені розвитку продукційних сил. Воно охоплює все торговельне та промислове життя певного ступеня і остільки виходить за рямці держави та нації, хоч, з другого боку, воно мусить зовні виявити себе як національність, а всередині організуватися як держава. Визначення «буржуазне (бюргерське) суспільство» з’явилося в XVIII столітті, коли з античної та середньовічної суспільної організації вилупилися вже стосунки власности. Буржуазне суспільство, як таке, розвивається тільки з появом буржуазії, проте цією самою назвою визначали завжди[75] суспільну організацію, яка розвинулася безпосередньо з продукції та зносин і яка повсякчас становила базу для держави та всієї іншої ідеалістичної надбудови (Superstruktur).

(С). Взаємини між державою й правом та власністю.

Перша форма власности, як в античному світі, так і в середньовіччі, є родова власність (Stammeigentum); в римлян зумовлювала її головним чином війна, а в германців скотарство. В античних народів [а надто в Римі та Спарті] через те, що в одному місті жило разом чимало родів, родова власність з’являється, як державна власність, а право на неї окремого індивіда — як просте володіння (Possesio), що, проте, як і вся родова власність взагалі, є тільки власність на землю. Справжня приватна власність починається в давніх народів, як і в модерних, з появом рухомої власности. — (Невільники та суспільна організація) (dominium ex jure Qiritum). У народів, що вийшли із середньовіччя, родова власність переходить різні ступені, — февдальна земельна власність, корпоративна рухома власність, мануфактурний капітал — аж до сучасного капіталу, що його зумовлюють велика промисловість та /125/ універсальна конкуренція, до цієї чистої приватної власности. що втратила будь-які сліди суспільного характеру й виключила будь-який вплив держави на розвиток власности. Цій сучасній приватній власності відповідає сучасна держава, яка через податки поволі продалася приватним власникам, а через державні борги потрапила цілком до їхніх рук і [матеріальне] існування якої, залежно від підвищення та зниження державних паперів на біржі, цілком залежить від комерційного кредиту, що його дають їй приватні власники, буржуа. Буржуазія вже через те, що перестала бути  с т а н о м,  а являє собою  к л я с у,  змушена організуватися не в місцевому, а в національному обсязі й надати своєму звичайному інтересові загальної форми. Через емансипацію приватної власности від суспільства держава стала особливим тілом побіч та поза буржуазним суспільством; але вона є не більше, як форма організації, що неминуче дають її собі буржуа, як зовні, так і всередині, щоб [спільно] взаємно забезпечити свою власність та інтереси. Самостійність держави за наших часів бачимо тільки ще по таких країнах, де стани ще не розвинулися цілком у кляси, де стани, з якими покінчено в поступовіших країнах, мають іще значіння й де існує та мішанина, коли жадна частина людности не може запанувати над іншими частинами. Особливо маємо це в Німеччині. Найзавершеніший зразок сучасної держави є Північна Америка. Новітні французькі, англійські та північно-американські письменники кажуть [також] одностайно, що держава існує тільки ради приватної власности, отже це дійшло вже до свідомости людей.

А як держава є така форма, в якій індивіди владущої кляси виявляють свої спільні інтереси і в якій об’єднується вже буржуазне суспільство певної доби, то звідси виходить, що всі спільні установи створює держава і вони набирають політичної форми. Цим пояснюється ілюзія, ніби закон ґрунтується на волі, і то на  в і л ь н і й  волі, відірваній від своєї реальної основи. Так само й право зводять знову таки до закону. /126/

Приватне право розвивається одночасно з приватною власністю з розкладу натуральної суспільної організації. У римлян розвиток приватної власности й приватного права не мав дальших промислових та торговельних наслідків, бо весь їхній спосіб продукції лишився той самий[76] [і до цього розвитку не спричинилося [[розвиток]] поширення промисловости й торгівлі]. У сучасних народів, де промисловість і торгівля розклали февдальну суспільну організацію, разом із (розвитком) появом приватної власности та приватного права почалася нова фаза, здатна до дальшого розвитку. Й перше місто, що за середніх віків провадило широку морську торгівлю — Амальфі, виробило й морське право. Як тільки промисловість та торгівля розвинули далі, — спершу в Італії, а потім і по інших країнах, — приватну власність, відразу сприйняли знову й піднесли на височінь авторитету викінчене римське право. Коли пізніше буржуазія набрала стільки сили, що володарі (Fürsten) стали боронити її інтереси, щоб за її допомогою повалити февдальне панство, тоді розпочався по всіх країнах — у Франції в XVI віці властивий їм розвиток права, що по всіх країнах, крім Англії, йшов на основі римського кодексу. Та й в Англії, щоб далі розвинути приватне право (особливо, що стосується рухомої власности), мусіли також взяти принципи римського права. — (Не треба забувати, що право так само не має власної історії, як і релігія).

У приватному праві сущі стосунки власности визначається як наслідок загальної волі. Сама jus utendi et abutendi означає, з одного боку, той факт, що приватна власність стала цілком незалежна від суспільства, а, з другого, ту ілюзію, ніби сама приватна власність ґрунтується на чистій [не обмеж(еній)];, приватній волі, на вільному розпорядженні річчю. На практиці це abuti має досить певні економічні межі для приватного власника, коли не хоче він, щоб його власність, отже й його jus abutendi перейшли до інших рук, бо взагалі річ, яку розглядається тільки щодо його волі, зовсім /127/ не є річ; вона стає річчю, реальною власністю, тільки в процесі стосунків (Verkher) і незалежно від права. (С т о с у н о к,  що його називають філософи ідеєю) (С т о с у н о к  для  ф і л о с о ф і в  = ідея. Вони знають тільки ставлення «Людини» до себе самої, й тому всі дійсні стосунки стають для них ідеями)[77](45). Ця юридична ілюзія, що зводить право до чистої волі, в дальшому розвиткові стосунків власности неминуче приводить до того, ідо хтось може мати юридичний титул на якусь річ, не маючи фактично цієї речі[78]. Коли, напр., через конкуренцію, якийсь клапоть землі перестає давати ренту, то хоч його власник і має юридичний титул на нього разом із jus utendi et abutendi, але все це йому ні до чого [його власність не дає йому жадної користи], як земельний власник він не має нічого, коли, крім того, він не має ще досить капіталу, щоб обробляти свою землю. Із цієї самої ілюзії юристів стає ясно, що для них та взагалі для кожного кодексу випадкове є те, що індивіди заходять між собою в стосунки (напр., угоди) та що кодекс вважає ці стосунки за такі, в які можна заходити, чи не заходити, як буде до вподоби, і яких зміст залежить від індивідуальної волі (Willkür) контрагентів[79]. Кожного разу, коли розвиток промисловостей та торгівлі створював нові форми стосунків, (напр.) страхові та інші компанії, право мусіло включати їх, як нові роди набування власности[80].

Вплив поділу праці на науки.

Was bei [?] d(em) Staat, Recht, Moral etc = репресії. /128/

‹…›вої. Одночасно через розподіл праці в межах цих різних галузів розвиваються знову такі різні [клясові стосунки] угруповання між індивідами, що співробітничають у певних галузях роботи. Взаємини між цими окремими угрупованнями залежать від того, яким способом провадять рільничу, промислову та торговельну працю (патріярхалізм, невільництво, стани, кляси). Ці самі стосунки виявляються за розвиненіших зносин у взаєминах різних націй між собою.

Різні [форми] ступені розвитку в поділі праці є так само різні форми власности; це значить, що щоразовий ступінь поділу праці визначає також взаємовідносини індивідів щодо матеріалу, знаряддя та продукту праці.
Перша форма власности є родова власність. Вона відповідає нерозвиненому ступеневі продукції, коли нарід живе з полювання, рибальства, скотарства, або, щонайбільше, з хліборобства. В цьому останньому випадку родовій власності потрібна, як передумова, велика маса необроблених земель. На цьому ступені поділ праці ще дуже мало розвинений і обмежується дальшим поширенням натурального поділу праці в родині. Тому [вся] суспільна організація обмежується поширенням родини: патріярхальні родоначальники, під ними члени роду Й, нарешті, невільники. Приховане в родині невільництво розвивається тільки повільно разом із зростанням людности й потреб і з поширенням зовнішніх зносин, а також воєн та мінової торгівлі.

Друга форма власности є антична громадська й державна власність. Вона виникла саме з об’єднання більшого числа родів в одно місто, чи то через угоду, чи через завоювання, і при ній невільництво лишається й надалі. Побіч громадської власности розвивається вже й рухома, а пізніше й нерухома приватна власність, але, як анормальна, підлегла громадській власності форма. Громадяни (Staatsbürger) мають владу над своїми працівниками-невільниками (яких слабість) тільки в своїй спільності і вже через те зв’язані з формою громадської власности. Це — спільна приватна власність активних громадян які мусять щодо невільників триматися /131/ ‹…›

‹…› ремісничого типу. Поділ праці під час розквіту февдалізму був невеликий. У кожній країні існувало противенство між містом та селом. Правда, становий поділ виявлений був дуже гостро, але крім відокремлення князів, панства, духівництва й селян — на селі, майстрів, підмайстрів, учнів, а незабаром також поденної черні — в містах, жадного великого поділу праці не було. В рільництві його утрудняло парцельоване оброблення землі, що поруч нього з’явилася домашня промисловість самих селян; у промисловості в окремих ремествах поділу праці не було зовсім, а між ремествами цей поділ був дуже невеликий. Поділ між промисловістю та .торгівлею існував по стародавніх містах, по новіших він розвинувся тільки пізніше, коли міста налагодили зносини між собою.

Об’єднання більших земель у февдальні королівства потрібне було як земельному панству, так і містам. Тому скрізь організація владушної кляси — панства мала на чолі монарха[81].

Примітки (внизу сторінок)

[1] Починаючи звідси, дальший текст є спроба продовжити передмову (а можливо ще й цілком нова редакція). З рукопису видно, що Маркс брався до роботи 5 – 6 разів. Після кожного додатку в рукопису залишене чимале чисте місце. Кожен з цих додатків добре скореґовано ‹…›

[2] Речення не закінчене, тому не дається до перекладу.

[3] Речення не закінчене, тому не дається до перекладу.

[4] Речення не закінчене, тому не дається до перекладу.

[5] На цьому рукопис уривається.

[6] Цей заголовок написав Енґельс олівцем на останній сторінці головного рукопису.

[7] Це слово написав Маркс.

[8] Теж.

[9] Цю частику речення написав Маркс

[10] Це речення написав Маркс.

[11] Це речення Маркс чимало змінив. У Енґельса спочатку воно звучало так: «кожний, розуміється, намагався здобути з тієї частини, що йому припала, якнайбільше. Із цього розвинулася конкуренція».

[12] Речення, починаючи від слів спочатку провадили її і кінчаючи словами: «стала боротьба», написав Маркс замість такого речення у Енґельса: «яка (тобто конкуренція) провадилась на початку досить звичайно й солідно, а пізніше з жорстокістю і обернулась на боротьбу».

[13] Це слово додав Маркс.

[14] Двоє останніх слів додав Маркс.

[15] У переписаному (другому) рукопису цей абзац звучить так: «Щоб оцінити як слід це філософське шахрайство, яке викликає навіть у серці поважного  німецького бюргера доброзичливе національне почуття, щоб показати наочно дріб’язковість, льокальну обмеженість всього цього молодого геґеліянського руху, а особливо трагікомічний контраст між справжніми подвигами цих героїв та ілюзіями про ці подвиги, треба придивитися до всього цього видовиська з позиції поза Німеччиною».

[16] Початок цього розділу А. подаємо за другим рукописом.

[17] Це слово додав Маркс.

[18] Редакція нова. В першій редакції не звучало так: « ‹…› ».

[19] Тут рукопис уривається.

[20] Починаючи звідси текст знову подається за головним рукописом.

[21] ‹…›.

[22] Закреслив Маркс.

[23] Це слово вписав Маркс.

[24] Середину цього речення дуже змінено. У першій редакції воно звучало: «…люди, що розвиваються в своїй матеріальній продукції і в своїх [дійсних] матеріяльних зносинах…»

[25] Початку бракує.

[26] Від «ставить» до «німець» вписав Маркс.

[27] Починаючи від слів «або навіть» і до «природної історії» вписав Маркс.

[28] Від слів «так само» і до «базі» вписав Маркс.

[29] Від слова «поминаючи» до «змислову діяльність» вставив Маркс

[30] Від слів «і то» до «стосунків» додав Маркс.

[31] Це слово додав Маркс.

[32] На краю рукопису в цьому місці Марксовою рукою написано: «Геґель. Геологічні, гідро географічні та інші обставини людського життя. Потреба, праця».

[33] Від слів «і цей» до «силу» додав Маркс.

[34] Це слово написав Маркс замість закресленого «виявляє».

[35] Це слово вписав Маркс.

[36] На цьому місці на краю рукопису Маркс додає: «Люди мають історію, бо вони мусять творити (produzieren) своє життя [тобто] і то [?] певним способом; це вони мають через свою  фізичну організацію, так само, як і їхню свідомість»

[37] Це речення вписав Маркс.

[38] Це слово вписав Маркс

[39] Теж.

[40] Додаткове речення вписав Маркс.

[41] Починаючи від слів «Тут відразу» написав Маркс

[42] Закреслене написав Маркс на берегах рукопису.

[43] Закреслений додаток належить Марксові.

[44] Це слово написав Маркс замість закресленого «поодинокого», що було у Енґельса.

[45] Останніх троє слів написав Маркс.

[46] Починаючи від «саме тому» додав Маркс

[47] Останніх троє слів додав Маркс.

[48] Останніх п’ятеро слів додав Маркс.

[49] Останніх двоє слів додав Маркс.

[50] Цей абзац написав Маркс.

[51] Маркс, не закреслюючи цього слова, написав угорі «злидні».

[52] Цей довгий абзац написав Маркс на берегах рукопису.

[53] Цей абзац спочатку безпосередньо продовжував текст, що його перервав Маркс, вставивши новий попередній абзац

[54] Тут на березі рукопису Марксовою рукою написано: «Зносини й продукційна сила». Речення не закінчено. Із Марксових поміток на рукопису можна припускати, що ввесь цей абзац, як і наступний, малося на думці пізніше опрацювати.

[55] Кінця бракує.

[56] Двоє останніх слів додав Маркс.

[57] Ця закреслена частина абзацу належить до «Святого Макса», але його полишено тут, бо він безпосередньо зв’язаний із попереднім.

[58] На цьому місці на берегах рукопису Марксовою рукою написано: «Про продукцію свідомости».

[59] Починаючи від слів «та малярства» додав Маркс.

[60] У рукопису замість volfuhrt, очевидно, помилково написано verfuhrt (зводили).

[61] На цьому місці на берегах рукопису Маркс написав: «Дрібні буржуа. Середній стан. Велика буржуазія».

[62] Обидві цитати взято з анонімного твору Пінто «Тгaite de la circulation et du credit», Amsterdam 1771 р., стор. 234, стор. 283.

[63] Тут рукопис пошкоджено.

[64] Останніх четверо слів, що німецькою мовою звучать: «aufcbung von Stadt und Land», дописав Маркс.

[65] Речення в дужках написав Маркс на берегах рукопису вертикально, додавши до нього увагу: «Преіснування кляси у філософів».

[66] Це речення дуже скореговане; у попередній редакції воно звучало: «…привели до [асоціацій] об’єднання окремих міст, що мало в своїй основі однаковість інтересів проти феодалів».

[67] На берегах рукопису Маркс завважує: «Вона поглинає насамперед усі галузі праці, що належать безпосередньо державі, потім усі + [більш чи менш] ідеологічні стани».

[68]. Енґельсові уваги на березі рукопису: (Фоєрбах, буття і суть).

[69] Починаючи від слів: «й над чим» додав Маркс.

[70] «Tadigkeit oder Betatigung» написав Маркс замість «самодіяльністю».

[71] Біля цих слів на березі рукопису Марксовою рукою написано: «Продукція самих стосунків».

[72] Це слово, мабуть, не належить до тексту, а є авторова нотатка для себе.

[73] На березі рукопису в цьому місці Енґельсовою рукою написано «Сісмонді».

[74] Це речення Маркс підкреслив вертикально збоку й подав увагу до нього: «Самовідчудження».

[75] Цю частину речення скореговано. Спочатку воно звучало: «Проте, так само слушно можна визначати цією назвою».

[76] На березі рукопису написано: (Лихварство!).

[77] Обоє речень, що взяті в дужки, написав Маркс на березі рукопису, не зазначивши, куди їх додати, але, очевидно, вони належать сюди.

[78] В цьому місці на березі рукопису Маркс написав таке незакінчене речення: «Der Willen als der Wille wirklicher etc».

[79] Це речення дуже змінено. В першій редакції воно звучало: «Із цієї самої ілюзії юристів стає ясним те, шо всі стосунки, в які заходять між собою індивіди, індивіди розглядають як цілком самохітні стосунки, як такі, в які можна заходити чи не заходити, як то буде до вподоби, які отже. цілком залежать від індивідуальної волі контрагентів».

[80] Тут у головному рукописі кінчається те, що написав Енґельс. Дальші нотатки та уваги, що їх мали пізніше опрацювати, аж до самого кінця головного рукопису написано Марксовою рукою.

[81] Тут рукопис уривається.

Примітки (після тексту)

(1). Цікаво підкреслити, що тут Маркс з Енґельсом, визначаючи принципи своєї критики, уваги свої протиставлять Фоєрбахові, бо він був єдиний, хто поступив наперед… Разом з тим Маркс і Енґельс яскраво зазначають, що принципи їхньої критики скеровано проти «Ідеологічних передумов», спільних усім філософам до розкладу геґелівської філософії, до Фоєрбаха включно. Маркс та навіть Енґельс уже добре розуміють, що не знайти шляхів «від відчування до свідомости» — це означає не помічати, як було у Фоєрбаха, того, що метафізика в розумінні антидіялектики перетворюється на метафізику в розумінні ідеалізму. Це, власне кажучи, й давало право Марксові зачислити Фоєрбаха до складу «німецьких ідеологів».

(2) Цілком справедливо Маркс зазначає, що «жаден із цих новітніх критиків навіть не пробував ґрунтовно критикувати Геґелеву систему, хоч кожен із них запевняє, що він перевищує Геґеля». Звичайно, це не збігається з гіпотезою т. Рязанова, що Маркс запозичив у Фоєрбаха «метод критики», якою ніби Маркс користувався, критикуючи Геґелеву філософію. Крім того, тут Маркс тільки повторює ті свої думки, які висловив уже в проекті передмови до праці проти Бауера та в уривку «Как нам быть с Гегелевской диалектикой?».

(3) Думка про «льокальну обмеженість» молодо-геґеліянського руху, що його розглядає Маркс з позиції, що поза Німеччиною, багато важить для аналізи філософської еволюції Маркса. Маркс її виразно висловив вже у «Вступі до Геґелівської філософії права» (кінець 1843 — початок 1844 р.р,).

(4) Тут, як бачимо, Маркс, що, починаючи з 1837 року, «шукав ідею в дійсності», справді перший, шляхом критичного студіювання Геґелевої «Філософії права», помітив «зв’язок німецької філософії з німецькою дійсністю».

(5) Цю думку про «одну науку, науку історії»,— історію природи та суспільства, ми потім зустрічаємо в Маркса у «Вступі» (Zur Krit, der pol Ök.) та ще виразніше в Енґельсовому «Анти-Дюрінґові».

(6) Ці думки ми зустрічаємо вже в підготовчих до «Святої родини» працях К.Маркса, пізніше в листі його до Аннєнкова, у «Злиднях філософії» та в передмові до «Zur Krit, der pol Ök».

(7) ЯК здавалося Фоєрбахові, який гадав, що людина відрізняється від тварини думанням.

(8) Ці думки знаходимо у всіх Марксових творах, починаючи з підготовчих до «Святої родини».

(9) Тут уперше ми зустрічаємо поняття «формації»

(10) Цю думку Маркс потім яскраво формулює в передмові до «Критики політичної економії»: «Як не можна оцінювати окрему людину на підставі того, що ця людина сама про себе думає, так не можна оцінювати революційну добу на підставі її свідомости; скорше цю свідомість можна поясняти із суперечностей матеріяльного життя, із сущого конфлікту між суспільними творчими силами та виробничими стосунками».

(11) Процес «ідеологічного» мислення Маркс і Енґельс порівнюють з «сamera obscura»…з «відбиванням на сітківці речей переверненими догори» на протязі всього уривку про Фоєрбаха. Пізніше Енґельс повторює цю думку в своїх листах 1890-х р.р.

(12) З’ясування практичної діяльности, практичного процесу розвитку людини приводить до знищення фраз про свідомість, «на їхнє місце мусить прийти справжнє знання. Разом з тим. філософія втрачає рацію свого існування». Цю думку пізніше ми знаходимо в «Анти-Дюрінґові». Це ні в якій мірі не означає, як гадають механісти, що Маркс і Енґельс заперечують філософію, яка відбиває «закономірність природи та людини», як сказав би Ленін. Енґельс в «Анти-Дюрінґові» підкреслює, що від старої філософії зостаються тільки формальна логіка та діялектика. Отже, ані Марксові, ані Енґельсові ніколи не спадало на думку заперечувати матеріялістичну діялектику, на теорію пізнання, як філософську основу всіх їхніх поглядів

(13) Ці думки Маркс потім чудово розвиває у «Zur Krit, der pol. Ök», коли критикує «робінзонади» та коли аналізує походження найпростіших та конкретних категорій.

(14) Тут, як і на дальшій сторінці, Маркс з Енґельсом, критикуючи Фоєрбаха, продовжують ті думки, які ми читаємо в Марксових працях 1844 — 45 р.р., а надто в Марксових тезах про Фоєрбаха.

(15) Маркс критикує хиби так званого природно-наукового матеріялізму і разом з тим натуралізму, метафізичність Фоєрбахових поглядів.

(16) За «чистих матеріалістів» Маркс уважає, очевидно, тих матеріялістів, що викладали свої філософські погляди modo geometrico, як от Гобс (— більше), Спіноза (— менше). Поглядам «чистих матеріалістів» Маркс протиставляє погляди Бекона-Фоєрбаха, хоч між поглядами двох останніх, звичайно, є різниця. До речі тут буде згадати характеристику англійського та французького матеріялізму, яку Маркс дає в «Святій родині», приєднуючи сюди й Марксову критику грубого матеріялізму та грубого комунізму.

(17) Цікаво підкреслити, що рядки від слова «поминаючи» й до «змислову діяльність» вставив Маркс, послідовно розвиваючи свої тези про Фоєрбаха.

(18) Отак метафізика в розумінні анти-діалектики переходить у Фоєрбаха в метафізику в розумінні ідеалізму.

(19) Цю думку потім ясніш формулює Маркс у листі до Аннєнкова 1846 р.

(20) Цю думку детальніше висловлює Енґельс у листі до Конрада Шмідта з 27.X.1890 р.

(21) Проблему приватної власности та держави, що постають із поділу праці, Маркс тут (стор. 46 — 49) трактує з погляду «теорії самовідчудження».

(22) Думка про те, що комунізм можна здійснити, як пануючий лад у світовому маштабі, — дуже цікава для проблеми «будівництва соціалізму в одній країні», але ж не в тому вульгарному значінні, якого набуває ця Марксова та Енґельсова думка з 1926 р. у Троцького, Каменева, Зінов’єва. Цю думку, навіть так само зформульовану, повторює Енґельс у чернетці «Комуністичного Маніфесту» 1847 р.

(23) Цікаво порівняти цю Марксову думку з аналізою взаємин категорії, що її Маркс дає у «Zur Krit. der pol. Ök».

(24) Цю думку Маркс буквально повторює в листі до Аннєнкова та кілька разів у «Вступі».

(25) Як це робив Фоєрбах, що Маркс викрив уже в 3-й та 6-й тезах про Фоєрбаха.

(26) Це місце цікаво порівняти з визначенням «продукційної сили» в листі К.Маркса до Аннєнкова, а також з третьою Марксовою тезою про Фоєрбаха.

(27) Маркс гостро й цілком справедливо критикує тут ультра-об’єктивізм, що «розглядає [речі] історичні стосунки окремо від діяльности». Маркс підкреслює «реакційний характер» такого думання. Порівнюючи Марксову критику ультра-об’єктивізму з його тезами про Фоєрбаха, ми бачимо, що ця Марксова увага про так зване «об’єктивне діє писання» цілком стосується й до фоєрбахіянства.

(28) Очевидно, Маркс уважав, що «Німецьку філософську боротьбу» було закінчено вже 1844 р. Отже з виходу «Вступу» до критики Геґелівської філософії права», що його Маркс написав наприкінці 1843 р. (надруковано 1844 р.), можна вести хронологію діялектичного та історичного матеріалізму.

(29) Порівняйте це місце із змістом 4-ої Марксової тези про Фоєрбаха.

(30) Цю думку потім без зміни читаємо в «Комуністичному Маніфесті».

(31) Ця думка про спрощення та прозорість клясових стосунків у буржуазному суспільстві потім, у «Комуністичному Маніфесті» ляпідарніша вже.

(32) Порівняйте з Енґельсовими думками в листі до Конрада Шмідта з 27.X.1890 р.

(33) «Вона кожній добі вірить на слово в тому, що вона сама каже про себе і як себе уявляє». Цю думку ми вже вище наводили (див. 10 прим.), в клясичному формулюванні теорії історичного матеріялізму.

(34) Про панування над людиною «природних знарядь продукції» та про панування «продуктів праці», «нагромадженої праці» Маркс говорить і в листі до Аннєнкова. і в Комуністичному Маніфесті, і у «Вступі», зокрема у зв’язку з аналізою розвитку економічних стосунків та категорій праці.

(35) «Комунізм відмінний від усіх попередніх рухів тим, що робить переворот в основі усіх дотеперішніх продукційних стосунків та зносин і вперше свідомо розглядає всі натуральні передумови, як витвори попередніх людей, позбавляє їх натурального характеру…». Ця думка є зразок того як Маркс послідовно пристосовує теорію самовідчудження. Варто тільки згадати, що Маркс говорить про погляди Геґелевої «Феноменології» на ролю праці людської, як про джерела самопородження людини. Ця думка в Маркса відіграє потім велику ролю в аналізі вартости, крамового фетишизму тощо, а надто коли ми звертаємо увагу на 4-й та потім 3-й уривки (із підготовчих до «Святої родини» праць) у зв’язку з І томом «Капіталу». Цікаво підкреслити, що в уривку «Потреби виробництва та поділ праці» Маркс пише: «Если, рассматривая коммунизм как отрицание отрицания, как присвоение человеческой сущности, происходящее путем отрицания частной собственности, мы познаем его не чистым, начинающим с самого себя, а начинающим скорее с частной собственности положением, утверждением (Position) – (при чем (это приходится понимать по старо-немецкому способу, по способу Гегелевской феноменологии в том смысле, что) с частной собственностью покончено как с преодоленным моментом…Остается действительным отчуждением человеческой жизни и тем большим отчуждением, чем больше его сознают как таковое, то этого можно добиться только путем практического осуществления коммунизма. Для того, чтобы уничтожить  т е о р е т и ч е с к у ю  м ы с л ь  о частной собственности, для этого достаточно теоретического (gudachte) коммунизма, но, чтобы уничтожить  д е й с т в и т е л ь н у ю  частную собственность, для этого необходимо  д е й с т в и т е л ь н о е  коммунистическое действие» («Архив К. Маркса и Ф. Энгельса», т. ІІІ, стор. 297). Можна сказати, що ця думка просякає ввесь уривок про Фоєрбаха, як і всі пізніші Марксові праці.

(36) Тут Маркс докладніше розгортає зміст поняття «суспільно-економічної формації».

(37) Обмеженість обставин, в яких діють певні форми продукційних сил та економічних стосунків, робиться помітна тільки пізнішим індивідам. Тоді «обставини виглядають — каже Маркс,— як випадкові пута, і тоді свідомість того, що вони є пута, підсувають також попередній добі», наприклад, у XVII—XVIII століттях економісти також створювали «робінзонади»; про це Маркс чудово пише у «Вступі» («Zur Kritik der polit. Ök.»): «Але ж доба, що породжує цей погляд — відокремленого індивіда, — якраз є доба найрозвиненіших суспільних (тобто з цього погляду універсальних) зв’язків». Так само й у Руссо в його «Le contrat social».

(38) Про це Маркс ясно пише в листі до Аннєнкова, в передмові та «Вступі» «Zur Kritik der polit. Ök.».

З німецької мови переклав Петро Бевзя

Джерело: Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Фоєрбах (з «Німецької ідеології»). — Харків—Київ, Державне видавництво України, 1930. — Стор. 53-80, 97-138.