Наймана праця і капітал

Карл Маркс

З різних сторін нам закидали, що ми не змалювали тих економічних відносин, які становлять матеріальну основу сучасної класової і національної боротьби. Ми систематично торкалися цих відносин тільки тоді, коли вони безпосередньо виступали в політичних колізіях.

Перш за все треба було простежити класову боротьбу в повсякденному ході історії і емпірично довести на наявному і з кожним днем знов виникаючому історичному матеріалі, що одночасно з поневоленням робітничого класу, який зробив Лютневу і Березневу революції[1], були переможені і його противники — буржуазні республіканці у Франції, класи буржуазії і селянства, що боролися проти феодального абсолютизму, на всьому європейському континенті; що перемога «чесної республіки» у Франції була в той самий час поразкою націй, які відповіли на Лютневу революцію героічними війнами за незалежність; що, нарешті, Европа, з поразкою революційних робітників, знову впала в своє старе подвійне рабство — в анґло-російське рабство. Червнева боротьба в Парижі, падіння Відня, листопадова траґікомедія 1848 р. в Берліні, відчайдушні зусилля Польщі, Італії та Угорщини, голод в Ірландії — ось головні моменти, в яких підсумовувалась класова боротьба між буржуазією і робітничим класом в Европі і на аналізі яких ми показали, що всяке революційне повстання, хоч би й якою далекою здавалася його ціль від класової боротьби, мусить кінчитися поразкою, поки не переможе революційний робітничий клас; що всяка соціальна реформа лишиться утопією, поки пролетарська революція і феодальна контрреволюція не поміряються зброєю в світовій війні. У нашому викладі, як і в дійсності, Бельґія і Швейцарія були траґікомічними, карикатурними жанровими начерками у великій історичній картині: перша — зразковою державою буржуазної монархії, друга — зразковою державою буржуазної республіки, обидві — державами, які уявляють собі, ніби вони незалежні від класової боротьби, як і від європейської революції.

Наймана праця і капітал (вступ)

Фрідріх Енґельс

Подана далі праця вперше з’явилась як ряд передових статтей у «Новій Рейнській Ґазеті», починаючи з 4 квітня 1849 р. В основі її лежать лекції, читані Марксом в 1847 р. в Брюссельському німецькому робітничому союзі. В друку робота лишилась незакінченою; те «продовження буде», що стоїть в кінці статті в №269, лишилось невиконаним в наслідок подій[1], що випереджали тоді одна одну: вступу росіян в Угорщину, повстань в Дрездені, Ізерлоні, Ельберфельді, Пфальці і Бадені, подій, які привели до заборони самої газети (19 травня 1849 р.). Рукопису цього продовження в спадщині Маркса не знайдено.

«Наймана праця і капітал» декілька разів видавалась як окремий відбиток, у формі брошури, востаннє — в 1884 р. в Ґьоттінґен-Цюріху, в швейцарській кооперативній друкарні[2]. Ці дотеперішні видання зберігали точний текст ориґіналу. Але дане нове видання повинно бути поширене як пропаґандистська брошура не менше як в 10 000 примірниках, і тому передо мною мусило стати питання, чи ухвалив би при таких обставинах сам Маркс передрук тексту без усяких змін.

У сорокових роках Маркс ще не закінчив своєї критики політичної економії. Він це зробив лише на кінець 1850-х років. Тому ті його праці, що з’явились до виходу першого випуску «До критики політичної економії» (1859), в окремих пунктах відрізняються від написаних після 1859 р., містять у собі вирази й цілі речення, які з точки зору пізніших праць виявляються невдалими і навіть неправильними. Само собою зрозуміло, що в звичайних, призначених для всієї публіки виданнях мусить мати своє місце і ця раніша точка зору, яка становить один з ступенів інтелектуального розвитку автора, і що як автор, так і публіка мають безперечне право на незмінений передрук цих раніших, праць. І мені й на думку не спало б змінити в них хоч би одно слово.

Етичний соціалізм / Драгоманов як політичний теоретик (уривок)

Іван Лисяк-Рудницький

Драгоманов часто говорить про себе як про соціаліста, але не в’язує себе з якою-небудь окремою школою чи напрямком соціалізму. Є небагато концепцій, які мали б так багато різних і суперечливих значень, як “соціалізм”. Ось чому нам конче потрібно точніше з’ясувати, як Драгоманов визначав соціалізм.

“Я завше був соціалістом (ще в гімназії, де мені дали прочитати Роберта Оуена і Сен-Сімона), але ніколи не думав перекладати до нас просто, стереотипно ні одну з чужих соціалістичних програм”.

Ми, напевно, не помилимося, сказавши, що соціалісти, які самі не вийшли з робітничого класу є звичайно соціалістами з етичних причин. Однак, мало хто з цим погоджується. Звичайно соціаліст-інтелектуал схильний приховувати свої образи та сподівання за науковими причинами. Найпоширенішим логічним обгрунтуванням є ідея історичного детермінізму, який неминуче веде людство від капіталістичної до соціалістичної епохи.

Вирізняло Драгоманова не те, що він став соціалістом з етичних міркувань, а те, що він сам це усвідомлював.

Глобальне селище і права народів

Томіслав Сунік

Найбільшими конфліктами майбутнього будуть не боротьба лівих з правими, чи Заходу зі Сходом, а — боротьба сил націоналізму та регіоналізму проти гасла всесвітньої демократії. Висока ідея світового поселення, здається, спіткнулася через підйом Східноєвропейського сепаратизму, чиї поштовхи можуть невдовзі зруйнувати крихку рівновагу Західного світу.

Вже, навіть, догма прав людини приноситься в жертву правам народів, і прагнення історичної єдності поступається місцем відокремленим суспільствам, позбавленим ідеології.

Після поразки комуністичного інтернаціоналізму годинник історії обернувся в інший бік, у зв’язку з цим згадуються слова консерватора Джозефа де Местра, що жив у 19 столітті: „Я бачив поляків, росіян, італійців, але я ніколи не бачив людину”. Дійсно, ніхто ніколи не бачив цю узагальнену універсальну людину, звільнену від економічних обставин та історичного тягаря, на основі якої ми будуємо ідеологію прав людини. Її образ видається дуже неясним, в той час як у повсякденному житті ми постійно стикаємось із реальними людьми з їх специфічними особливостями. Той , хто живе у Брукліні, має інше уявлення про права людини, ніж мешканець Балкан; у мусульманського фундаменталіста інше почуття громадянського обов’язку, ніж у католика. Підйом національних почуттів у Східній Європі не слід розглядати лише як наслідок комуністичного економічного хаосу; це скоріше бажання людей оживити свою національну пам’ять, яка тривалий час була пригнічена комуністичним універсалізмом.

Українське село вчора і сьогодні (поза соціальною справедливістю)

Микола Мельник

У 1917 р. у Росії відбулася революція, яка, волею обставин, з часом утвердила свій порядок і в Україні. Перемогла партія більшовиків, яка проголошувала себе виразницею волі пролетаріату, робітників і селян. Одним з гасел була ліквідація нерівності між містом і селом, що склалася на той час у царській Росії. Проте подальші події інакше обернулися для українського села.

Оскільки революційні події майже повністю зупинили промислове виробництво і ліквідували попередню систему розрахунків і обміну між містом і селом, продовольство, вироблене селянами, могло тільки вилучатися під різним виглядом, без будь-якої компенсації. Село стало головним об’єктом грабунку для всіх без винятку воюючих сторін Громадянської війни. На відміну від міщанина, представника чиновництва, інтеліґенції, буржуазії чи пролетаріату, селянин не був мобільним, і не міг, як попередні верстви, мігрувати ні соціально, ні територіально, оскільки головною його власністю була земля і худоба (а часто – тільки робочі руки), він не був соціально адаптованим до міських умов, а також обтяженим (як правило) чисельною сім’єю.

У подальшому, в ході “побудови соціалістичної держави”, село стало: 1) ареною проведення небувалих соціальних експериментів; 2) забезпечило матеріальну базу для здійснення індустріалізації, у т.ч. утопічних проектів шляхом запровадження “ножиць цін” (які полягали у нееквівалентному обміні с/г продуктів на промислові товари і послуги) та банального відчуження цих продуктів; 3) понесло без перебільшення (!) величезні людські втрати через голод 20-х, 30-х і 40-х рр., використання українських селян у якості гарматного м’яса у ІІ світовій війні, масові репресії (які полягали як у фізичній ліквідації, так і у виселеннях).