Posts Tagged 'London Review of Books'

Цим він міг довіряти

Ричард Еванс

Рец. на кн.: Daniel Siemens, Stormtroopers: A New History of Hitler’s Brownshirts
Yale University Press, 459 pp, October 2017

Коли невдовзі після завершення другої світової війни в Нюрнбергзі було скликано Міжнародний військовий трибунал, одним з предметів розгляду, що він привернув до себе увагу трибуналу, були «штурмові загони» (Sturm-Abteilungen, SA) нацистського руху. Як стверджувала сторона обвинувачення, СА була злочинною орґанізацією, повинною у воєнних злочинах і злочинах проти людяности. «Націонал-більшовик» Ернст Нікіш[1], що він провів війну за ґратами, 1953 року писав про СА як про:

«контр-еліту — вона приваблювала усіх особин, гнилих і нестійких. У СА буяли усі пороки та злочинні нахили. Бараки СА були вертепом, домівкою ледацюг, пияків, невдах [Lebensbankrotteure], гомосексуалістів, шибеників і вбивць, котрі плекали думку завдати такого лихого вдару, що від нього Німеччина буцімто мала „прокинутися“. Людський матеріял цієї коричневої маси, де діти німецької буржуазії вправлялися в майстерному володінні бандитськими прийомами, свідчив про страхітливий занепад німецьких „середніх кляс“».

Згодом історики назвали СА «злочинною бандою з політичним стилем» та «найбільш деґенеративною формою ненормальної салдатської традиції». Вбивці, глитаї, збоченці: можна припустити, що штурмовики як такі навряд чи заслуговували на серйозну увагу істориків. Ба більше, одностайно вважалося, що вони мали важливу ролю лише у відносно короткий проміжок часу — напередодні захоплення влади нацистами 1933 року і відомий час після того. За часів встановлення гітлерівської диктатури особовий склад СА збільшився до 4 мільйонів, а на початку 1934 року їхній лідер Ернст Рьом проголосив необхідність «другої революції», що мала усунути з уряду консервативних попутчиків нацистів і замінити традиційні німецькі збройні сили новим радикальним народним ополченням — СА. Гітлер, якого старі ґенерали реґулярної армії встигли попередити, що цього вони не дозволять, дав наказ провести «Ніч довгих ножів». 30 червня 1934 року було заарештовано і страчено фактично усе керівництво СА (а заразом і невизначена кількість инших осіб). Продовжити читання ‘Цим він міг довіряти’

Advertisements

Розбити екран

Гел Фостер

Рецензія на кн.: Duty Free Art: Art in the Age of Planetary Civil War by Hito Steyerl
Verso, 256 pp, October 2017

Більше ста років тому під впливом нових технолоґій зазнала змін естетична сфера: живопис і скульптура відчули на собі тиск фотоґрафії та кінематоґрафу, а такі модерністи як Вальтер Беньямін і Ласло Мохой-Надь дали нове визначення поняттю «грамотність» — тепер бути грамотним означало розумітися як на одному, так і на другому. За Беньяміном, відтворюваність цих носіїв естетичної інформації не тільки розбила вщент владу неповторного витвору мистецтва, пов’язану з його аурою (загалом тут бажане він сприймав за дійсне), але також, зруйнувавши ауру, відкрила для творчої діяльності нові цілі, надто політичні (це виявилось, на жаль чи на щастя, минущим). Крім того фотоапарат і кінокамера відкрили істнування речей — так на мікро-, як і на макрорівні, — невидимих для людського зору, що їх сукупно Беньямін назвав «оптичним несвідомим». Хоча у здатності вхопити реальність фотоґрафія і кіно продемонстрували вражаючі досягнення, поступово мірою того, як через рекляму та подібні речі їх було уплетено у тканину буття, вони почали слугувати відстороненню від дійсного світу, аж поки в 1960-і рр. для опису наслідків цього процесу знадобилися такі терміни як «симуляція» і «спектакль».

У ті часи механічна відтворюваність і масовий обіг змінили зображення й розуміння самобутности; сьогодні переоформлення відбувається у процесі цифрового тиражування і поширення в інтернеті, при цьому внесені зміни вловити не легко. Сьогодні багато зображень не є ані документами про світ, ані засобами усунутися від нього: вони є радше вірусними творіннями, що конструюють свою власну дійсність — часто без нашої допомоги та всупереч нашим інтересам; це так само стосується інформації, шо вона вивергається у спазмах коротеньких повідомлень новин або раптових підказках щодо покупок. У в’їдливих замальовках, зібраних у «Безмитному мистецтві», німецька художниця і теоретик сучасних інформаційно-комунікаційних технолоґій Гіто Штайєрль так описує цей стан (що його ми могли би назвати «алґоритмічним несвідомим»): Продовжити читання ‘Розбити екран’

Від проґресу до катастрофи

Перрі Андерсон

У безмежному всесвіті художньої літератури історичний роман — вже своїм визначенням — був і є послідовно найбільш політичним. Отже, не дивно, що він став предметом дослідження, напевне, найвідомішого з усіх творів марксистської літературної критики — Лукачевого «Історичного роману», писаного у 1930-ті на еміґрації в Росії. Саме на його твір слід взоруватися, роздумуючи над дивною еволюцією цієї форми, незалежно від того, куди ці роздуми заведуть. У Лукачевій теорії, ґрунтованій на доробкові Вальтера Скотта, є п’ять принципових моментів. Клясична форма історичного роману — епопея, що зображує докорінні зміни у народному житті почерез кілька репрезентативних людських типів, що їхнє життя змінюється під впливом потужних суспільних сил. Серед героїв твору бачитимемо й значні історичні постаті, проте тут вони будуть малопомітними, а їхня роля — другорядною. Замість них у центрі оповіді будуть звичайні, невидатні люди, що на «полі» їхнього життя сходитимуться у драматичному двобої крайнощі, протилежності, між якими їм судилося опинитися чи, краще сказати, вагатися, — така функція цих персонажів ув авторському задумі. Під цим оглядом романи Вальтера Скотта нагадують сцени, де розгортається траґічне змагання між низхідними та висхідними формами суспільного життя, в них віддається належне минулому тих, хто програв, але стверджується історична необхідність приходу переможців. Клясичний історичний роман, ознаменований появою «Веверлі», є гімном людському проґресові, що розвивається почерез конфлікти, що вони розмежовують суспільства та окремих людей. Продовжити читання ‘Від проґресу до катастрофи’

Що не так з критичним мистецтвом?

Гел Фостер

Рецензія на кн.: Aisthesis: Scenes from the Aesthetic Regime of Art by Jacques Rancière, trans. by Zakir Paul
Verso, 272 pp, June 2013

У критиці, що її харизматичні мислителі післявоєнної Франції спрямовували один проти одного, — згадати бодай дебати між Леві-Строссом і Сартром, Фуко і Деррідою, Дельозом—Ґваттарі й Ляканом — теоретичні ставки були високими, а політичні наслідки цієї критики видавалися вкрай важливими. Теревені щодо «теоретичної політики» не робили нам сміху, і багато хто з нас — тих, хто слідкував за цими дебатами, — ставилися до них надзвичайно серйозно. Проте це було кілька десятиліть тому. Що ж тепер? Чи залишились ще якісь maîtres à penser [володарі дум. — Пер.]?

Одним з претендентів на це звання є Жак Рансьєр, що обіймав посаду викладача філософії в Паризькому університеті-VIII, а нещодавно пішов на пенсію. Коли йому було 25, Рансьєр уславився як один з авторів (а серед них  був і Альтюссер) збірки «Читаючи „Капітал“» (1965), але розійшовся з Альтюссером після травневих подій 1968 року: Альтюссер додержував партійної лінії, звинувачуючи бунтарів у «дитячому лівацтві». Для Рансьєра «урок Альтюссера» (таку назву отримала критика колишнього вчителя з 1969 року) полягав у тому, що Альтюссер, прагнучи зосередитися на «науковому» Марксі, був «елітистом». Протиотрутою для нього стало історичне дослідження, присвячене повстанням у Франції XIX ст., що привело його до робітничих архівів 1830-1840-х, а звідти він вийшов з розповіддю про боротьбу робітників за визволення та рівність «Ночі пролєтаріяту» (1981). Особливий наголос на еґалітаризмі слідний і в «Направнику-невігласі» (1987) — його найвпливовішому нарисі на історичні теми, що в ньому Рансьєр відкрив видатний принцип французького педаґоґа початку XIX ст. Жозефа Жакото, що «всі люди є рівні за своїми розумовими здібностями» і всі можуть навчатися, треба тільки вміти повестися з кожним. У наступних книгах, присвячених зв’язку філософії та політики, Рансьєр обстоював виїмкову вагу роли в обох сферах «диссенсусу»; саме у цей період він також вперше наголосив на «розподілі чуттєвости» як на головній царині теоретиків і активістів. Цими ж питаннями Рансьєр переймався, вивчаючи проблєми мистецтва — цьому він присвятив останні 15 років. «Естезис» є кульмінаційний пунктом його роботи у цій сфері. Продовжити читання ‘Що не так з критичним мистецтвом?’


Грудень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти

Advertisements