Як мало б виглядати нове суспільство (відповідь Вс.Феліксу)

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Якби я підходив до нашої дискусії з таким запалом, як це робить Вс.Фелікс, я мав би право, слідом за ним, назвати оцю мою відповідь йому — «Ліквідація ринку — це реставрація сталінізму». При чому ця назва була б більш обґрунтована, ніж назва його статті — «Ринок — це реставрація капіталізму». Бо, як я далі доведу, ринок не обов’язково означає капіталізм, в той час як передчасне зникнення ринку через його заборону, е таки справді сталінський «соціялізм».

Щоб зробити мене реставратором капіталізму, Вс.Фелікс приписує мені твердження, яких я не висловлював. Мої позиції він характеризує так: «Приватної власности на засоби виробництва ніби не існує, підприємства є у власності колективів. Така економіка цілком відрізняється від сталінської. Але чим вона відрізняється напр. від сучасної американської… ? Справді усуспільненої економіки немає і в Ів.М-ка». І Вс.Фелікс доводить, що корпорації власників в Америці і робітничі колективи (як власники підприємств) в безвласницькому суспільстві, але в умовах ринку, це те саме.

Ринок — це реставрація капіталізму (відповідь Ів.М-кові)

Вс.Фелікс (Всеволод Голубничий)

В своїй етапі «Ринок і безвласницьке суспільство» Ів.М-ко, виходячи з утопійного заложення, що в майбутньому післясталінському суспільстві існуватиме необмежена кількість продуктів, але й кажучи одночасно, що темпи розвитку можуть бути навіть менше теперішніх совєтських, — він займається в основному проблемою як організувати розподіл та репродукцію. Розподіл має відбуватися через вільний ринок, виробництво має бути достосоване теж лише до вимог ринку. Плян має лише стримувати від перепродукції й кризи (знову утопійне заложення, що продуктів буде так багато, що можлива буде перепродукція!). До цього додасться цілий ряд політичних свобід. Приватної власности на засоби виробництва ніби не існує, підприємства є у власності колективів.

Не заперечуємо, що така економіка цілком відрізняється від сталінської. Але чим вона відрізняється наприклад від сучасної американської? Очевидно в американському капіталізмові немає необмеженої кількости продуктів. Та цього не може бути ніде й ніколи. Також в американського капіталізму немає «усуспільненої» економіки. Але справді усуспільненої економіки немає й у Ів.М-ка. Колективна ж приватна власність в Америці дуже поширена, що більше, індивідуальна приватна власність збереглася ще тільки в сільському господарстві та в дрібному кустарному «бізнесі!» Вся решта — в руках корпорацій. Корпорації в більшості випадків є акційні товариства, які мають не одного власника, а тисячі. Самі корпорації в правному відношенні є приватними власниками. Ів.М-ко пропонує, щоб власниками були не акціонери, а самі робітники, що працюють в даному підприємстві. Що від цього суттєво міняється? Як побачимо далі — нічого. В Ів.М-ка є «плянування», що має стримувати від перепродукції. Таке «плянування» в США має кожна монополія й кожна більш-менш солідна корпорація. Ів.М-ко скаже, що в його економіці такий «плян» встановлюватиме держава. В США такий «державний плян» існує вже принаймні з 1933 року. Він, правда, не зветься пляном, бо американці не люблять соціялістичних назв. Створив цей «плян» англійський теоретик економіст Кейнз, що є сьогодні богом цілого західнього капіталізму. І Кейнз каже, що для того, щоб стримувати перепродукцію, держава мусить накладати великі податки на корпорації, різними заходами змушувати консумента складати свої гроші на збереження в банк, і т.д. Це в час. коли крива економічного розвитку йде в гору. Коли ж крива падає, коли надходить криза, держава мусить понижувати податки, стимулювати консументів до купівельної гарячки, відкривати державні підприємства, будувати шляхи, школи тощо, щоб затруднити безробітних, давати їм заробіток і тим теж стимулювати купівельну гарячку, попит на продукцію. Чим не концепція? Здається блискуча! Наше переконання таке, що Ів.М-ко своїм «пляном для стримування від перепродукції» пропонує якраз це саме. Це є концепція вільного капіталістичного ринку, регульованого державою. Цілком те саме заводять сьогодні тітовці в Югославії, доказом чого є стаття Бориса Кідріча, вміщена в цьому ч. «Вперед».

Ринок і безвласницьке суспільство

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Я цілком згоден з твердженням Вс.Фелікса, що совєтська економіка розвивається швидшими темпами, ніж економіка найпередовішої капіталістичної країни США. Згоден також, що одною з причин цього є пляновість, яка усуває кризи і всякі інші “простої” та руйнування продукційних сил. Але Вс. Фелікс навіть в цій частині, де він очевидно має рацію, односторонній, отже, й не об’єктивний, і, далі, в самому зіставленні ним економіки СССР і економіки США заложені теоретично спірні поняття. Проблему ринкового й плянового господарства треба всебічно обговорити, щоб тут не було ніякої путанини й непорозумінь.

Підкреслюю, що мої розходження з Вс. Феліксом є суто теоретичні. Стремимо ми до одної мети: ми противники реставрації в Україні капіталізму, ми віримо, що “принцип суспільної власности, – як каже представник ОУН на Землях, П. Полтава, – стане могутнім рушієм розвитку продукційних сил України”. Але які будуть конкретні форми того господарства з суспільною власністю, яка буде в ньому функція ринку, в чому полягатиме пляновість і т. д. все те не є ще ясне, хоч його й можна передбачити, бо елементи майбутнього вже існують в сьогоднішній підсовєтській дійсності. Накреслити цей образ майбутнього являє собою не тільки теоретичний інтерес. Цей образ майбутнього відмежує нас, по перше, від минулого, що так буйно розквітає на еміграції в різних течіях реставраторства. По друге, цей образ майбутнього допоможе нам встановити, що в сучасній підсоветській дійсності є переходове й скороминуще, а що є елементом майбутнього.

Плянова й вільна економіка. Порівняння

Вс.Фелікс (Всеволод Голубничий)

Тридцять п’ять років революції й большевицька диктатура внесли корінні зміни в економічну структуру України і всіх підсовєтських націй. Такі ж зміни відбуваються тепер в країнах сателітах. Дещо з тих змін носить тимчасовий характер, дещо міцно вкорінилось в господарську практику народів. Майбутній господарський устрій України після скинення большевицької диктатури повинен привертати думку української еміґрації. В УРДП давно вже ведеться дискусія на цю тему. Частково також провадить її редакція «Вперед» зі своїми читачами. Але ті дискусії були корисніші для української визвольної думки, якби вони велись відкрито в пресі. Ми таку спробу тепер робимо, вміщуючи в порядку дискусії статті двох авторів «Впереду».

Редакція

В моїй статті «Сучасна економіка СССР» («Вперед» ч. 5-6, 1951) я писав, що пляновість дає багато можливостей і «в цьому відношенні і совєтська економічна система державного капіталізму має великі переваги перед капіталізмом приватним». Це викликало заперечення деяких читачів, які пишуть, що моя теза не доведена. В цій статті я й хочу обґрунтувати її. Само собою, я не говорив і не збираюсь говорити, що «краще». Це не було й не є моїм завданням. Бо дехто думає, що раз я говорю про економічну перевагу системи державного капіталізму супроти приватного, значить вона краща. Наша ціль тільки встановити закони розвитку, а що краще й куди йти, то вже витікатиме з тих життєвих можливостей, які ми вивчаємо. Найголовніше, щоб люди не орієнтувались на засуджені історією шляхи.

Марксизм і християнство

Роман Тиса

Не до кінця зрозумілі ті марксисти, хто вважає, що сьогодні не істнує марксизму як цілісного вчення, а є лише окремі його течії, до того-ж часто вельми далекі одна від одної — марксизм-сталінізм, марксизм-троцькізм, марксизм-лівий комунізм, марксизм-ліва соціял-демократія. Таке твердження тим більше не зрозуміле, коли в якості аналоґії наводять християнство. Немає, мовляв, християнства як такого, а є лише католицизм, православ’я, протестантизм тощо. Така аналоґія, що вона ніби натякає на природність такого стану речей і необхідність з ним зміритися, і в своєму політичному виборі виходити тільки з такого розуміння ситуації, напрошується ніби сама собою і на перший погляд видається цілком слушною. Але тільки на перший погляд! Якщо ми розглянемо питання розколу марксизму та аналоґії з християнством у кількох пунктах, то ми побачимо, що таке порівняння є поверховим, вирваним з контексту та неісторичним. Сприймати марксизм як християнство (чи християнство як марксизм) — хай навіть виключно на орґанізаційному рівні — можливо, тільки якщо погодитись перш за все з тим, що і марксизм, і християнство, це — реліґії (чи особливі філософські практики, покликані звільнити людини та повернути її самій собі — в залежності від точки зору, з якої на це питання дивитися). Далі прийдеться погодитися з тим, що і марксизм, і християнство прожили однаковий історичний час (2000 років історії християнства з його розколами і перетворенням на державну реліґію у випадку марксизму стиснулись у 150 років), пройшли ті самі етапи та перебувають сьогодні на однаковому ступені розвитку, перетворившись на панівні реліґії — чи ідеолоґії — світу, що їхнє завдання тепер — і це мені здається найважливішим — полягає у забезпеченні збереження суспільного status quo. Виходить марксизм, замість скасувати самого себе разом з клясовим суспільством, був приречений — слідом за християнством — перетворитися на панівну ідеолоґію чи її складову частину, а згодом і відігравати ролю хибною свідомості, адже саме це ролю грає християнство й будь-яка реліґія.

Національне визволення і культура[1]

Амілкар Кабрал

Ми дуже раді взяти участь у цій церемонії, влаштованій на вшанування пам’яті нашого соратника та гідного сина Африки, покійного доктора Едуардо Мондлане[2], покійного президента ФРЕЛІМО, підступно вбитого портуґальськими колонізаторами та їхніми союзниками 3-го лютого 1969 року у Дар-ес-Салаамі.

Хочемо подякувати за цю ініціятиву Сіракузькому університету та особливо проґрамі східно-африканських досліджень, якою керує вчений і викладач Маршал Сеґал. Вона є доказом не лише вашої поваги та захоплення незабутньою особистістю доктора Едуардо Мондлане, але також вашої солідарности з героїчною боротьбою мозамбікського народу та усіх народів Африки за національне визволення та розвиток.

Приймаючи ваше запрошення, яке, ми вважаємо адресованим всьому нашому народу та нашим бійцям, ми ще раз хотіли засвідчити бойову дружбу та солідарність з народом Мозамбіку та його шанованим керівником, доктором Едуардо Мондлане, з яким нас пов’язують братерські зв’язки у спільній боротьбі проти портуґальського колоніялізму, що він є особливо реакційним. Наші дружба та солідарність є тим більш щирими, що ми, насправді, не завжди погоджувалися з нашим товаришем Едуардо Мондлане, чия смерть зрештою була втратою і для нашого народу.

Альтернатива парляментаризму

Іштван Месарош

1.

У 1995-му, за два роки до формування в Британії уряду Тоні Блера, я відверто неґативно писав про «майбутню Піррову перемогу на виборах» «нових лейбористів». В очікуванні суспільно-політичної катастрофи, що вона неминуче мала настати по самообманній «перемозі» на виборах, найбільше непокоїв мене навіть не стан британської Лейбористської партії — йшлося радше про набагато ширше значення того розвитку політичних подій, свідками котрого нам випало бути протягом тривалого часу, що він призвів до реґресу робітничого руху не тільки Британії, але й Західного світу в цілому. Я відстоював ту точку зору, що «сьогодні робітництво, як антаґоніст капіталу, змушене захищати свої інтереси в положенні, коли за спиною в нього зв’язана не одна, а дві руки: одна зв’язана силами, що ставляться до робітництва відверто вороже, а инша — його ж власною реформістською партією та керівництвом профспілок».[1] Роз’яснення своєї позиції я завершив наступними словами:

«У цих умовах перед робітничим рухом стоїть альтернатива: або змиритися з цими обмеженнями та прийняти їх, або вжити заходів, необхідних для з’єднання своїх рук, хай там яким важким може виявитися цей рух на з’єднання. Адже сьогодні колишні реформістські керівники лейбористської партії відкрито визнають, як це під час свого виступу в Дербі — у цілком підходящий для такої нагоди день дурнів — проголосив Тоні Блер, що „Лейбористська партія є партією сучасного бізнесу та промисловости Британії”.[2] Це означає остаточну зраду всього, пов’язаного зі старою соціял-демократичною традицією, що тільки можна було зрадити… Єдине питання полягає в тому, як довго робітнича кляса дозволятиме поводитися із собою як з дурником і як довго можна буде дотримуватись цієї стратеґії капітуляції перед крупним бізнесом після майбутньої Піррової перемоги на виборах.»[3]

Столипінщина

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Царський режим не дурно панував над різними народами «от финских хладных скал до пламенной Колхиды».

Він не тільки тяг соки, плюндруючи господарство країни, а й розвивав власну «культуру», залишив по собі психологічні навики.

Він збагатив російську мову численними крилатими висловами, прислів’ями, приказками. Особливо багато такого наслідства залишив «конституційний» період царату.

А між «конституційними» міністрами найбільшою увагою користувалася і буде користуватися /224/ кольорова фігура Столипіна. З усіх його крилатих речень найбільш відома програмова формула царату: поперед заспокоєння, — а потім реформи!

Власне кажучи, дійсний зміст сієї формули не був однаковий з граматичним змістом її. Ся формула говорить нібито про якісь заходи, котрі будуть слідувати один за одним. Але се тільки видимість. От як хитрий «хохлацький» син пропонував своєму батькові: «Або ви, тату, поїдете в ліс по дрова, а я зостануся дома, або я зостануся дома, а ви поїдете по дрова». Ніби є вибір, а в дійсності вибору нема ніякого. Чи так, чи сяк, а син зостається дома, а по дрова їде батько. Логічний і граматичний «крок на місці». І таким кроком на місці є й столипінська формула. Як прикласти всякі граматичні і логічні правила, виходить ніби за однією «подією»: «заспокоєння», — послідує друга: «реформа». Але се тільки видимість… Бо «реформи» потрібні лише остільки, оскільки нема «заспокоєння». Саме для «заспокоєння» потрібні «реформи». Бо коли все «спокійно», нащо турбувати громадянство, «непокоїти» його якимись «реформами»? Тут ми спостерігаємо те саме, що залишало дядькову хату не вкритою: хату потрібно крити, коли дощ іде, — але як її крити під дощем? А коли дощу немає, нащо тратити солому, сили, турбуватися? І так сухо!

Ідеолог націоналістичного підпілля

Евген Бурштинський

Коли в кошмарних, але якже героїчних і відповідальних, умовах українського лротибольшевицького підпілля припинилося життя й боротьба одного з бойовиків — П.Полтави, — мало хто усвідомлював собі всю безмірність втрати, що її поніс український народ, його політичний аванґард, передове, революційне людство.

З перспективи холодного наукового світосприймання, — а до такого є зобов’язаний кожний громадський діяч, в кожному разі хоч інколи — не може не видатися перебільшеним, аж до пересади гіпертрофованим — національний момент в ідеології Полтави. Програмова сторінка його вчення є по своїй суті сповнена індивідуалістичним гуманізмом — бо який же інший духовий зміст може відповідати конкретиці безклясового суспільства, де не існуватиме великих ворожих одна одній суспільних груп.