Творчість індивідуума і колектив

Юрій Іванів-Меженко

І

Не можна сказати з певністю, що в сучасний мент перероблення індивідуального світогляду, зокрема, і світогляду суспільства, взагалі, можуть бути визнані хоч будь-які безсумнівні істини.

Натовп, що руйнує старе й намагається утворити нові цінності, більш вартісні, з його кута зору, не хоче визнавати старих, нібито доказаних аксіом, на яких будувалась психологія творчости минулого, мабуть, і вузько клясового (як то допіру звикли звати), але всетаки прекрасного, особливо зараз, підчас болючого страждання від руїни і майже абсолютного знищення здобутків так званої «буржуазної культури». Творчі сили, що в сьогоднішній час повинні творити щось нове, ще нечуване і ніким не передбачене ще вчора, не встигли дійти до стями від того нападу на всі традиції й звички, на яких зараз наліплено етикетки з плямуючим написом — «негідно народові», не можуть стати на ґрунт міцними ногами, не можуть знайти того, що зветься «внутрішнє самовиправдання творчости». І чи можна докоряти мистцеві в тому, що сьогоднішній рух, зруйнувавши його світогляд, покинув його на голому місці й поставив такі тяжкі вимоги що до творчости, що тільки великим напруженням усіх своїх активних сил особа може в деякій мірі подолати поставлені завдання. Трагедія сучасного поета, трагедія мистця — це трагедія тієї культури, що надто дорого цінувала сама себе і яку дуже низько поцінував власний народ. Народ, який став критиком і цінувателем, не пізнав себе в тому мистецтві, котре про нього стільки балакало й плело стільки нісенітниць, що він рішуче його зрікся і не тільки просто одмежувався від нього, а навіть з легким серцем сплюндрував, і треба визнати, що, плюндруючи, доходив до блюзнірства.

Шляхи розвитку сучасної літератури. Диспут

ПЕРЕДНЄ СЛОВО.

24-го травня 1925 р., у великій залі Всенародньої Бібліотеки України, Культкомісія Місцком’у Української Академії Наук урядила диспут на тему, що її означено на титульній сторінці цієї брошури. Ідея такого диспуту вже давно реально з’являлася активним київським літераторам, але перша стаття Мик.Хвильового — «Про сатану в бочці або про графоманів, спекулянтів та инших «просвітян» («Культура і Побут», ч. 17) — тільки дала до цього диспуту живий і натуральний привід. Статтю цю появив надто популярний письменник, надто актуальні питання літературного життя вона порушує, щоб можна було її обійти зневагою чи мовчанням.

І це, мабуть, чудово розумів той «загал», що не раз-у-раз може постигнути за скороминущою хвилею: на диспуті зібралося не менше, як 800 душ найрізноманітнішої авдиторії, де серед моря вузівської та червоноармійської молоди контрастувала сивина старшого українського інтелігента та видавалася знайома постать популярного письменника. На диспут було запрошено представників усіх літературно-громадських організацій м.Київа: «Гарт», «Жовтень», «Ланка», «Плуг», а, крім того, персонально мали виступити окремі відомі літератори, що перебувають поза організаціями. І що диспут пройшов надзвичайно жваво, з піднесенням і «аншлагом», то це й виявляла авдиторія рясними оплесками.

Каналізатори та каналізаторки — каналізенки та каналізачуки

Квітка Польова

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти

Володимир Самійленко

Man schläft sehr gut und träumt auch gut
In unseren Federbetten.
Hier fühlt die deutsche Seele sich frey
Von allen Erdenketten

Heinrich Heine

Сьогочасні українські події, певна річ, не є подіями всесвітньо-історичної ваги (бож це не первина, коли почерез підтримку народніх мас владу беруть геть не народні політики результатом політичного перевороту, а також не первина, коли сильніша — умовно — країна зазіхає на слабшу. Инша справа, що це стається на пострадянських теренах за неперервної низки світових економічних криз, — оце вже треба вивчати.), та все ж вони потребують належної оцінки. По-перше, треба вияснити, які сили брали участь у цих подіях і як вони скористали з них. По-друге, треба визначити дальші перспективи роботи за цих умов і вияснити, як може вестися в майбутньому.

Соціяльна революція та Схід

Мірсаїд Солтанґаліїв

І

Соціяльна революція в Росиї — лишень початок, один із етапів світової міжнародньої соціяльної революції. Так чи так, вона має прибрати форму революційної боротьби, відчайдушного й вирішального герцю двох непримиренних ворогів, двох суперечливих сил — міжнароднього пролєтаріяту та міжнароднього імперіялізму. Креси горожанської війни, що вона триває зараз у межах бувшої Російської монархії, треба побільшити та поглибити так своїм змістом, внутрішньо, як і своїм проявом, зовнішньо. Помалу, поступом революції, до цієї війни, що загалом є останньою людською бійнею в світі, долучать ся й мимоволі мають долучити народи й країни. Се конечне і невідворотнє. Старий світ надто втратив на силі. Він крекче й ламається. Тріськає і геть розпадається. Уся земля, всі її атоми прагнуть оновитися, стати на геть иншу ногу. Не тільки для певних индивідів людськости, а й для народів і держав як культурно-історичних ріжновидів прийшов переламний час, коли кожен із них визначає собі долю й конечно стає по той бік барикади, який він собі визначить. Хоч-не-хоч, а мусиш прийняти бій і свідомо чи мимоволі прибрати «червоного» чи «білого» кольору.

Микола Хвильовий у його прозі

Микола Чирков

І.

Великі зміни в житті, велика соціяльна буря, яка пройшла перед нашими очима в недавній час, повинні рішуче й яскраво відбитися в мистецтві. Той шалений ураган, який пронісся через простори нашого соціяльного життя й поперекидав догори ногами всі кам’яні будови й фортеці старого життя, в свойому буйному нестриманому русі захопив також і літературу. Різні ознаки нашого сучасного літературного життя показують, що зараз відбувається важкий умовами своїми, рухом, як і всяке утворення нового життя, але великий своїм значінням процес народження нової літератури. Які наслідки принесла й повинна принести в межі літературної творчости соціяльна революція? Крім нової ідеології, нового світогляду, вона повинна дати літературі наших днів нові форми, нові засоби мистецького малювання; це положення, яке стало гаслом всього прогресивного в літературних колах і яке являється висновком науки про літературне мистецтво, є аксіома, на підставі якої тільки й можна підходити до явищ сучасного літературного буття.

Шумськизм у Західній Україні

Сергій Анич

ДІЯЧІ ШУМСЬКИЗМУ В ХАРКОВІ

Про шумськизм бушує сьогодні в українських головах, головно тих, що опинились на еміґрації, багато «чудацьких думок», мовляв небіжчик Михайло Драгоманів, що написав був блискучу брошуру на зовсім іншу тему, бо тоді шумськизму ще не було. Ці думки, так як той «Spiritus flat ubi vult» можуть собі й дальше свобідно бушувати, бо немає під рукою писаних документів, на основі яких сумлінний дослідник і критик міг би його спокійно проаналізувати і зробити його солідну синтезу. Крім цього майже всі визначні діячі шумськівського руху, або вимордовані московськими опричниками, або караються на Соловках, Колимах чи інших Воркутах. А був це колись поважний політичний рух. Сьогодні з перспективи більш як 25 літ можна сказати, що це був перший бунт націоналів-комуністів проти Москви не лише в системі РКП (згодом ВКПб), якої складовою частиною була КПбУ, але й в системі Комінтерну як передвісник сьогоднішнього тітоізму.

Шумскізм у Західній Україні (зі спогадів людини, яка була в центрі подій)

Сергій Анич

І.

В українській пресі, головно націоналістичного та гетьманського напрямку, час-до-часу появляються неправдиві твердження, нібито підложжям для комунізму були і є соціялістичні партії. З тої демагогічної неправди вони виводять другу, ще більшу, що український народ не вдержав своєї самостійної держави, бо соціялісти були при владі і самостійности не хотіли. При тому ця, захоплена своїм твердженням неправди преса, дуже часто цю неправду переносить і на пізніші часи, коли вже український народ був поневолений комуністичною Росією і Польщею. Один щоденник навіть загнався так далеко, що 1945-ий рік поставив як границю, до якої сягали комуністичні настрої на соціялістично-радикальнім ґрунті в Західній Україні.

Подібно як в українській справі, та сама преса ширить цей своєрідний погляд також про соціялістів інших країн. Соціялісти, — пише вона, — створюють підложжя для росту комунізму, вони отвирають державні кордони для приходу комуністів. У своїй демагогії ця преса доходить до смішного, коли каже, що причиною завоювання Польщі, Румунії, Мадярщини і балтійських держав — були соціялісти, бо вони для цього підготовили ґрунт. Одним словом — соціялісти найбільші вороги, навіть грізніші, ніж комуністи. Не було б їх, підсуває така писанина думку, то не було б і комуністів.

Чи буде вивчатись у школі творчість українських письменників східної діаспори?

В.Оліфіренко

За останнє десятиліття програми з літератури зазнали радикальних змін, переважна більшість яких пов’язана з гуманізацією освіти, з переглядом критеріїв оцінки літературного процесу, а отже з гострою потребою суспільства у відродженні історичної пам’яті народу.

Так, зокрема до вивчення на уроках літератури було залучено твори письменників західної діаспори: Богдана Лепкого, Тодося Осьмачки, Євгена Маланюка, Василя Барки, Івана Багряного, Уласа Самчука, що сприяє, без /80/ сумніву, відновленню історичної правди про події в Україні в роки революції, про голодомор початку 1930-х, про участь у подіях другої світової війни представників українського народу тощо. Ці твори правдиво зображують складні і трагічні життєві колізії у долі народу, пробуджують у школярів національну свідомість, патріотизм. Поглиблюється уявлення учнів про багатство і розмаїття поетики українського художнього слова, яке мало можливість розвиватись поза тиском тоталітарного режиму. У свідомості учнів вже формується уявлення про світовий контекст українського художнього слова, вони збагачуються фактами про участь зарубіжного українства в культурному житті країн західної півкулі, отже, у світовому культурному процесі.

Марксизм і філософія

Карл Корш

«Ми маємо систематично вивчати Геґелеву діялєктику з матеріялістичного погляду». (Лєнін, 1922).

Взаємовідношення між марксизмом і філософією є вкрай важливою проблємою і з теоретичного огляду, і з практичного. Це твердження ще донедавна було мало сприйманим як гуртом буржуазних, так і гуртом марксистських вчених. Для професорів філософії марксизм у ліпшому разі означав припадковий параґраф з глави з історії філософії XIX ст. під назвою «Розкладання Геґелівської школи», що його до того ж вивчають загалом дуже побіжно[1]. Та й самі «марксисти», хоча й мали геть инші мотиви, не надавали загалом жадного великого значення «філософському боку» своєї теорії. Навіть самі Маркс й Енґельс, що так часто пишалися тим історичним фактом, що німецький робітничий рух у «науковому соціялізмі» став спадкоємцем клясичної німецької філософії[2], у жадному разі не вважали, що науковий соціялізм або комунізм є власне «філософією»[3]. Завдання свого «наукового» соціялізму вони вбачали радше в тому, щоби формально та змістовно подолати та остаточно «скасувати» не тільки всю буржуазну ідеалістичну філософію, що істнувала досі, але і всю філософію взагалі. Далі ми розглянемо питання, в чому полягало або мало полягати, на початкову думку Маркса й Енґельса, це подолання і скасування. А поки що ми лише завважимо той історичний факт, що тут для більшости марксистів пізнішого часу загалом не було жадної проблєми. Той спосіб, у який вони розв’язували питання філософії, найкраще можна характеризувати почерез надзвичайно влучні слова Енґельса, що ними він колись був окреслив ставлення Фойєрбаха до геґелівської філософії: Фойєрбах просто «безцеремонно відкинув» Геґелівську філософію[4]. З такою самою безцеремонністю фактично поводилися пізніше дуже багато марксистів, про око вельми «ортодоксально» додержуючи вказівок великих учителів, не тільки з геґелівською, але з будь-якою філософією взагалі.