Роза Люксембурґ і Російська революція

Роман Тиса

Рукопис Рози Люксембурґ «Про Російську революцію» (1918) є не просто результатом роздумів німецької революціонерки над бурхливими подіями в колишній Російській імперії, але також і заочною полємікою з більшовиками, головними дійовими особами цих подій, та критикою їхньої практики. Визнаючи величезне значення революції взагалі (рукопис починається словами «російська революція є найбільшою подією світової війни»), визнаючи величезне значення самого факту приходу до влади у великій країні соціялістів-марксистів («… їм належить безсмертна історична заслуга, що полягає в здобутті політичної влади та постановці проблєми втілення соціялізму перед світовим пролєтаріятом…»), Люксембурґ разом з тим висуває пункти, в яких вона з більшовиками, їхніми методами проведення революції розходиться. Таких я нарахував три: (1) протиставлення більшовиками диктатури демократії, нерозуміння ними необхідности нерозривного поєднання одного з иншим, тим більше в добу революції; (2) національна політика більшовиків, засудження так званого «права націй на самовизначення» («пустопорожньої дрібнобуржуазної фразеолоґії та махлярства», за словами Люксембурґ); (3) засудження гасла «Землю — селянам!» і розподілу панської землі між селянами, засудження подрібнення великих маєтків — матеріяльної бази майбутніх сільських комун, сільгоспкооперативів чи колгоспів. Таке суперечливе ставленні Люксембурґ до більшовиків та її хитання від беззастережної аполоґетики до жорсткої критики російських революціонерів, що проступає мало не на кожній сторінці рукопису, свідчить, як на мене, не тільки про викривлене уявлення про події в Росії, яке склалось у авторки через відомі обставини (нагадую, що писаний рукопис у в’язниці, і можна тільки уявити, як важко писати в’язню про поточні події в нехай і сусідній, але чужій країні, в умовах нестачі інформації, неповних і суперечливих відомостей, які до того ще й поступають із запізненням), але також і про те, що вона не до кінця звільнилась від буржуазних уявлень про пролєтарську революцію. Люксембурґ ніби прикладала до Російської революції шаблони попередніх, буржуазних революцій: контури минулого співпадали з сучасністю тільки почасти, викликаючи в неї розчарування і відчай.

Демократія і диктатура

Роза Люксембурґ

Найбільша помилка теорії Леніна-Троцького  полягає в тому, що вони – точнісінько  як і Каутський – протиставляють демократію диктатурі. «Диктатура або демократія» – саме так сформульована дилема як для більшовиків, так і для Каутського. Каутський, звісно ж, дає перевагу демократії, а саме буржуазній демократії, постулюючи її як альтернативу соціалістичним перетворенням. Ленін же з Троцьким проголошують диктатуру напротивагу демократії, що в такому разі означає диктатуру невеличкої групки людей, тобто цілковито за буржуазним взірцем. Йдеться тут про два протилежних полюси, що є рівновіддаленими від справжньої соціалістичної політики. В разі якщо пролетаріат, захопивши владу, вчинятиме за «доброю порадою» Каутського, і так ніколи й не візьметься за соціалістичні перетворення під приводом «нeдозрілості країни» та задовольняючись лише демократією, – то тим самим пролетаріат зрадить самого себе, інтернаціонал і революцію. Соціалістичні перетворення мають слідувати одразу ж – найенергічнішим, найпослідовнішим та безкомпромісним чином. Тобто диктатура є необхідною, – але ж диктатура класу, а не диктатура партії, або кліки! Диктатура класу, тобто диктатура народних мас в необмеженій демократії.

Єдність чи самостійність? Дві політики

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Ми вже бачили, що «Коммунист» вважає право нації на самовизначення «абстрактною формулою», тому то «ми … не давали загальної відповіді на питання, яких же форм обопільних стосунків з Великоросіею домагається пролетаріят України: чи домагається він краєвої автономії, федерації, самостійности, чи, може, він не бажає ніякого політичного відокремлення України, домагаючися безпосереднього зв’язку кожного місцевого совіту з всеросійським центром».

Інакше ставиться до сієї «формули» «катеринославська точка погляду».

«У відповідь на категоричні домагання українських соціял-патріотичних партій ми займалися порожнім й об’єктивно безглуздим для партії, що належить до пригніченої нації (слухайте! слухайте! Якої нації не існуючої? А якщо існує, то де? “В нас для нас” чи “в вас для вас”‘? Бо України ж нема. Бо була “южная Россия”, а стала “южная часть оккупированной Германией на востоке области” — С.М. і В.Ш.), повторюванням “слів” про визнання нами за Україною права на відокремлення в той час, коли саме визнання сього права за Україною Всеросійським совнаркомом вимагало від нас іншого: категоргічно ясних заяв, рішучої аґітації за можливо більше тісний зв’язок України з Росією, проти відокремлення, за пролетарсько-революційну єдність»[1]