Іванов Даун: стаття з ненаписаної енциклопедії української індустріяльної музики

Poмaʜ Πiщąлoɞ

Тоді, як сучасники з «Роботи Хо» не могли продемонструвати нічого крім своїх надмірно розбухлих амбіцій, а від зарозумілого гітарного конструктивізму «Біакорд» просто нудило, «Іванов даун» були єдиними, хто на початку 1990-х років зміг запропонувати живий та ориґінальний музичний експеримент. Клоуни з «ВВ» все ще загравали з натовпом і видавали з себе героїв юрби, одначе «Макет», лідер індустріяльної ґрупи, зробив те, на що так довго чекаєш від справжнього майстра — він повністю розірвав з псевдонародними фокусами та почав творити справжнє космополітичне мистецтво, що його могли би зробити і в Манчестері, і в Йокогамі, і в Сієтлі.

«Іванов даун» прийшли з Броварів, промислового міста-супутника Києва. Ніхто не знає напевне, звідкіля з’явилася назва гурту. Іванов — це типове російське прізвище, а додаток «даун», схоже,  натякає на певний психічний розлад, нездатність адекватно сприймати дійсність. Наприкінці 1980-х Олексій «Макет» Дігтяр тусувався з «Альтернативою», що в свої музиці рухалися стежкою нових романтиків. Аж ось ґрупа припинала своє існування, і він переключився на індустріяльну музику. Об’єднавши свої зусилля з Андрієм Саліховим (бас) і  Володимиром «Лимонадом» Федюшиним (барабани) він вирушив досліджувати невідомі області нових збуджуючих вібрацій. Дебютний виступ гурту на фестивалі «Йолкі-Палкі» у січні 1990 року привернув особливу увагу любителів андеґраунд-музики, і музиканти миттєво перетворилися на зірок. Протягом року склад реформувався та стабілізувався з такими учасниками: Саліхов (гітара), Ігор Вислоух (бас), Федюшин та Ігор Філкін (барабани) на чолі з «Макетом» (гітара, вокал): В середині 1990 року вийшов магнітоальбом “Esten-Kha”.

Бідність, зубожіння та нагромадження капіталу в світі

Самір Амін

Сьогодні стало модним говорити про бідність та необхідність, якщо не викорінити її, то бодай зменшити її розмір. Це розмови про благодійність в дусі XIX ст., в яких бракує намагання зрозуміти економічні та соціальні механізми, що спричиняють бідність, хоча сьогодні доступні наукові та технічні засоби для її викорінення.

Капіталізм та нове аґрарне питання

Всі суспільства до сучасного (капіталістичного) часу були суспільствами селянськими. Виробництво в них керувалось різноманітними конкретними системами та лоґікою, що відрізняються від систем та лоґіки, яким підпорядковується капіталізм в ринковому суспільстві, таких як максимізація дохідності капіталу.

Сучасне капіталістичне сільське господарство, в тому числі багаті великі сімейні господарства та аґропромислові компанії, веде зараз масовану атаку на виробництво селян у третьому світі. Зелене світло їй дали на засіданні Світової орґанізації торгівлі (СОТ) в листопаді 2001 року в Досі, Катар. Багато хто потерпає від цієї атаки, але в першу чергу її жертвами стають селяни третього світу, що досі становлять половину людства.

Скоропадський та його „українська держава”

М. Дніпровий

Серед партійно-ідеологічних течій на еміграції вражає своєю архаїчністю й дивоглядністю т. зв. „гетьманський рух”. Коли ми чуємо такі вирази як „гетьман”, „гетьманщина”, то нам уявляється завжди історична гетьманщина з усіма її добрими й лихими сторонами, цебто виборний гетьманат. Але ж новітні прихильники цього „руху”, як видно, є монархістами і фанатичними прихильниками „гетьмана” Павла Скоропадського, а тепер „гетьманича” Данила.

Ці недосвідні в політиці люди створили в своїй уяві навіть спадщинну монархію в особі згаданого „гетьманича”. Про інж. Данила Скоропадського, який виріс на чужині і знає Україну стільки саме, що вона його, нічого не можна сказати, але про „гетьманування” на Україні Павла Скоропадського ніколи не буде забагато пригадати новому поколінню, як це „гетьманування” виглядало та скільки шкоди воно заподіяло справі українського визволення.

Скромна чарівність комунізму

Володимир Іщенко

Рецензія на книгу Франсуа Фюре. Минуле однієї ілюзії: нарис комуністичної ідеї у ХХ ст. – К.:
«Дух і літера», 2007.

Вперше надрукована в 1995 р. «Минуле однієї ілюзії» швидко стала бестселером у Франції та предтечею цілої низки антикомуністичних досліджень, серед них і виданої двома роками пізніше «Чорної книги комунізму», в якій вперше висувається відома, але дуже спірна теза про сто мільйонів жертв комуністичної ідеології. Однак, робота Фюре не є насамперед історією режимів створених комуністичними партіями, в ній не приділяється особливої уваги викриванню репресивної політики чи (ще більш точних! за ще більш секретними документами!) підрахункам загиблих. Ця книжка є дослідженням історії власне ілюзії, міфу про комунізм, що кілька десятиріч володів великою частиною європейської громадськості. Адже потужність комуністичного руху в першій половині минулого століття не йде в жодне порівняння з його теперішнім станом. Партії Комуністичного Інтернаціоналу мали масову соціальну базу, впливові парламентські фракції, а іноді й важливі посади в урядах західноєвропейських країн, брали активну участь в непарламентській політичній боротьбі робітничого класу. Мільйони людей пов’язували з Радянським Союзом сподівання на краще життя, він був Меккою революціонерів усього світу, а найвизначніші діячі європейського мистецтва і науки вважали для себе за честь відвідати країну Рад. Чому ж, навіть не зважаючи на терор, Голодомор і репресії, СРСР, комуністичні ідеї і партії знаходили собі стільки прибічників та симпатиків? «Минуле однієї ілюзії» є спробою відповіді саме на це питання.

Меморандум Української Комуністичної партії Конґресові III. Комуністичного Інтернаціоналу

Дня 22-25 січня 1920 року в Києві відбувся установчий з’їзд Української Комуністичної Партії, котрий остаточно закріпив і уформував розпад і диференціяцію революційних елєментів, що попередньо ґрупувалися кругом української соціял-демократії, направив її пролєтарську частину на шлях комуністичної революції, в границях, об’ємі і конкретних національних умовах України.

Цей з’їзд затвердив також і партійну проґраму, дав опіку світової і української соціяльної революції і випрацював організаційні форми для об’єднання комуністичного українського пролєтаріяту, щоб визволити його від впливів націоналістично-міщанської ідеології і підготовити для рішучої і свідомої боротьби за клясову диктатуру пролєтаріяту.

Необхідно прослідити всю історію революційного і національного руху на Україні, щоб ясно зрозуміти причини, які привели до утворення Української Комуністичної Партії, в часі, коли вже істнувала обласна організації Російської Комуністичної Партії, так звана Комуністична Партія (большевиків) України.

Мистецтво і пролетаріат

Клара Цеткін

Говорити водночас про мистецтво і пролетаріат може здатися глумом. Умови існування, що їх капіталістичний лад створює своїм найманим рабам, ворожі мистецтву, навіть вбивчі для нього. Щоб захоплюватись мистецтвом, а тим більше творити мистецькі цінності, необхідні духовні і матеріальні передумови, потрібен надлишок матеріальних благ, фізичних, духовних і моральних сил, а не просто матеріальні умови. Нестатки життя і злиденність культури — такою стала доля експлуатованих після того, як кла­сові суперечності розкололи суспільство. Тому не раз поставало питання про те, чи може мистецтво мати моральне або суспільне виправдання і як мистецтво взагалі впливає на розвиток людства: гальмує чи прискорює його?

Спробуймо заглянути в завтрашній день

Іван Майстренко

«Діялог». ч. 9, 1983, С. 5-15.

Нам важко відірватися від гарячої злободенності, щоб заглянути в завтрішний день. Заважає багато мінливих деталів. Всі знаємо, що ситуація в світі і особливо в СРСР мінлива. Тимчасових деталів, які затьмарюють завтрішній день, дуже багато і в СРСР і в демократичному світі. Заглядаючи в завтрішний день, треба від них абстрагуватися.

Дві корінні проблеми стоять сьогодні перед народами планети – світова війна і майбутнє СРСР. Вони тісно пов’язані, проте розглядати їх будемо окремо. Будь-яка війна ставить ціллю завоювання сильнішою стороною слабшої. Немислима війна, яка велася б тільки в ім’я зруйнування країни й винищення її населення атомовими бомбами. Слушно всі, хто найбільш озброюється, твердить, що в ядерній війні не буде ні переможених, ні переможців. Тому твердження, що хтось готує ядерний напад на СРСР або на США – нонсенс. Кожен уявний нападник знає, що переможцем він не буде.

Іммануїл Валлерстайн – інший погляд на історію

Сергій Климовський

Іммануїл Валлерстайн (народився 1930 року у США) — один з провідних теоретиків сучасного наукового напрямку, відомого як світосистемний аналіз. Його особистий вплив на розвиток знання про суспільство вже порівнювали із впливом Макса Вебера та Карла Маркса. У ґазетній публікації неможливо повністю викласти всі положення світосистемного аналізу як теорії та дослідницького методу, але привернути увагу до впливової науково-політичної течії, що існує з 1970-х років і маловідома українському читачеві як через політику держави в інформаційному просторі, так і через мовний бар’єр, необхідно.

Передусім зауважимо, що світосистемний аналіз не є виключно власним особистим винаходом Валлерстайна, хоча його визначна роль у становленні цієї теорії незаперечна. Світосистемний аналіз — це продукт розвитку світової думки, коріння якого виходять як з марксизму, так і з його критики зліва, власне теорії систем, французької історичної школи «Аналів» та інших напрямків соціальних досліджень. Його важливе досягнення як наукового методу — це перехід від погляду на історію як історію окремих країн до оперування великими соціальними надсистемами, що охоплюють континенти. У ньому історія людства постає як історія еволюції локальних соціальних систем, межі яких не завжди збігаються з межами окремих держав, етносів і територій.

Полиці, вщерть забиті героїзмом

Олександр Хоменко

Художні тексти, як відомо, поділяються на погані й добрі. Проте і серед останніх лічені одиниці переростають власні межі і стають чимось більшим за набір друкованих знаків. Тоді їхні персонажі крокують просто в історію, стають реальнішими, „живішими“ за політиків, бізнесменів, зірок шоу-бізнесу. Щось подібне переживали наші батьки в 70-ті, коли кіношно-літературний Штірліц здавався теплокровнішим за всіх товаришів пєльше із Політбюро разом взятих. Роман Кена Кізі „Політ над гніздом зозулі“ належить саме до таких текстів. Він став ідейним прапором для цілого мандрівного покоління в Америці. Хіпі 60-х розносили у своїх наплічниках „Політ…“ з півночі на південь і зі сходу на захід країни. При чому, іноді траплялося, що люди забували прізвище автора, але хто такий Макмерфі і Вождь Бромден – знали всі.

Три помилки Маркса

Макс Горкгаймер

Три помилки Маркса: по-перше, суспільством та історією взагалі він вважає історію кількох європейсько-американських народів з їх громадянсько-проґресивною економікою. Але щодо цього можна стверджувати лише те, що вони у сучасну добу показали світові напрямок плідного руху. По-друге, він сам, поро­дження буржуазно-ідеалістичної ідеолоґії поступу, вбачає у ній свідомість, що у попередній історії була обумовлена залежністю від матеріальних відносин; відтак тільки-но матеріальні відноси­ни, насамперед економічні, будуть опановані людиною, люди стануть «вільними», тобто – якщо навіть економіка залишиться царством необхідності – настільки вільними, абсолютними й незв’язаними, як це не міг собі уявити навіть Фіхте. І саме тому після Маркса, про Лєніна вже не слід і згадувати, треба було миритися з усякою злиденністю і страхіттям, приносити такі жерт­ви на вівтар свободи, що порівняно з ними програють вівтарі поганських ідолів. По-третє, він вважав, що класовий мир — це мир між людьми та мир людей з природою.

Іван Франко і марксизм

Олександр Хоменко

Як це не дивно, але і досьогодні ми не маємо більш-менш грунтовних і (а це найголовніше!) об’єктивних досліджень, присвячених проблематиці становлення та розвитку революційного марксистського руху в Україні, досліджень, які б бодай конспективно фіксували основні факти, події, явища, посутньо необхідні для осмислення вище поіменованої проблеми.

Тому закономірно, що інтерес Карла Маркса до украінських проблем був і постійним, і не поверховим: часто використовуваний нині в науковій і публіцистичній літературі термін «християнська козацька республіка» (йдеться про Запорозьку Січ) — це просто цитата з «Хронологічних виписок» Карла Маркса, небагатьом відомий також і той факт, що в його особистій бібліотеці зберігалася написана французькою мовою книга М.Драгоманова «Українська література, заборонена російським урядом» (1878) з численними помітками автора «Капіталу». У брошурі Драгоманова Карл Маркс відзначив ті місця, де йшлося про специфіку поезії Т.Шевченка, про першу політичну організацію в новій історії України — Кирило-Мефодіївське товариство. К.Маркс і Ф.Енгельс були особисто знайомі з визначним діячем українського національно-визвольного руху другої половини XIX ст. Сергієм Подолинським — видавцем «Громади» М.Драгоманова, автором фактично першої у вітчизняній науці праці прпо розвиток суспільного виробництва «Ремесла й фабрики в Україні» (1880), в якій обгрунтовувалась ідея «власності виключно для робітників». Подолинський не лише сумлінно вистудіював величезний масив тогочасної соціалістичноі літератури, він також надіслав К.Марксу рукопис свого трактату «Праця людини та її стосунок до розподілу енергії в природі», який отримав загалом його схвальну оцінку.

Патріотизм і расизм

Бенедикт Андерсен

У попередніх розділах я намагався окреслити процеси, завдяки яким націю стали виображати, а згодом моделювати, адаптувати й трансформувати. Такий аналіз неминуче торкався головним чином соціальних змін і різних форм свідомості. Сумнівно втім, щоб одними тільки соціальними змінами або змінами у свідомості можна було б пояснити ту відданість, з якою люди ставляться до витворів своєї уяви — або, нагадуючи питання, поставлене на початку цієї праці — чому люди готові померти заради цих витворів.

В епоху, коли проґресивні інтелектуали-космополіти (особливо в Європі?) звично наголошують на майже патолоґічному характері націоналізму, на тому, що він живиться страхом і ненавистю до Іншого, й на його спорідненості з расизмом[1], варто було б нагадати собі, що нації викликають любов, причому нерідко любов глибоко жертовну.

Критичний потенціал утопії

Андрій Кулаков

Намір та тема цього есею зумовлена ситуацією (досить показовою) історичної долі марксизму (чи радше, спадщини К. Маркса) на наших теренах в пострадянський період. Ця робота має певний практично-прикладний аспект у дусі досліджень, які останнім часом видаються найбільш цікавими та актуальними, а головне продуктивно значимими для нас, на кшталт «Гайдеґґер і українці», «Вітґенштайн і ми», «Маркс і українська сучасність» тощо. Тому ми не будемо брати для нашого аналізу якийсь окремий конкретний аспект теорії марксизму, а візьмемо до уваги ті моменти, які, на нашу думку, найбільш непрояснені (свідомо чи мимохіть) й які, викривлюючи Марксові інтенції, зумовлюють сучасний стан розуміння та оцінки марксизму в Україні. Слід також зауважити, що ми не претендуємо на всеохопне дослідження, а намагатимемося впіймати певні смислові вузли теорії марксизму, які навколо себе утворюють певне смислове поле.

Лєнін, Радянський Союз і виклик західному світу

Арнольд Тойнбі

Після того як османи не зуміли взяти Відень під час другої обло­ги, єдиним достатньо ефективним зовнішнім викликом нашому суспільству можна вважати виклик більшовизму, якому західний світ мусив давати раду, відколи Лєнін та його спільники захопили владу в Російській імперії в 1917 році. Одначе більшовизм ще не загрожував владі нашої західної цивілізації далеко від кордонів СРСР; і навіть якби одного дня надії російських комуністів справди­лись і вони змогли підкорити всю планету, то всесвітній тріумф комунізму над капіталізмом не означав би тріумфу чужої культури, оскільки комунізм, на відміну від ісламу, утворився на західному ґрунті, будучи реакцією, спрямованою проти вад західного капіталізму, і здійснюючи критику його засад. Запозичення цієї екзо­тичної західної доктрини і перетворення її на революційне кредо в Росії двадцятого сторіччя аж ніяк не свідчить про те, що західна культура опинилася в небезпеці, — навпаки, підтверджує могутність п впливу.

The Last Poets: звукова доріжка до революції

Ρoмąн Пíıцąлoв

Сьогодні, у часи мультяшного ґенґста-репу, що практично витіснив з телеекрану всі інші форми музичної творчості чорношкірих, важко навіть уявити, що колись реп не мав нічого спільного з геройськими позами спортивно вдягнутих «пацанів з нашого району» та кривлянням в салоні лімузину в компанії оголених кокаїністок; що до своєї деґенерації до рівня блатних куплетів він був музикою опору системі обовдурювання та пригноблення мас. Наприкінці 1960-х Сполучених Штатах Америки переживався підйом політичної активності населення, в першу чергу молоді й студентства. Тоді ж з’явилися перші чорні віршомази, які почали під музику читати тексти не про круті вечірки та доступний секс, а про людську гідність, громадянські права, свободу та революцію. І першими з перших були нью-йоркські гіпгопери Last Poets.

За леґендою, ґрупу сформували 19 травня 1968 року (в день народження Мелколма Ікса, про якого нижче) кілька чорношкірих вуличних поетів з Гарлема. Хто саме, леґенда не каже, але традиційно засновниками вважаються Джелал Мансур Нуріддін, Омар Бен Хассан та Абіодун Ойеволе. Крім них до складу гурту в різні часи входили також Феліпе Лучіано, Ґілен Кейн, Дейвид Нелсон і Сулейман Ель-Хаді. Всі вони були активними учасниками поетичного гуртка «Східне крило» (називався так через місце проведення засідань гуртка — східне крило одного з будинків на 125-й вулиці), в якому вдосконалювали майстерність у ритмічній поезії — репі.

Національна справа і робітництво

Лев Юркевич

Український рух і українська справа до останнього часу загалом дуже мало цікавили українське робітництво.

Воно дбало про поліпшенне своєї економічної недолі, про зміну політичних порядків в нашій державі, але національне відродженнє українського народу мало обходило українських робітників і серед них була навіть поширена та думка, що національні справи не повинні цікавити робітництво.

Не повинні, бо національне потайне видумали ніби пани, щоби затуманювати робітникам голови націоналістичними ідеями та відвертати їх від боротьби за кращу зарібну платню і за коротчий робітничий день.

Про поняття історії

Вальтер Беньямін

I

Відомий факт, коли одного разу змайстрували такий автомат, що на кожний хід шахіста робив хід у відповідь, який забезпечував йому виграні у партії. Лялька в турецькому вбранні з люлькою-кальяном у роті сиділа перед шахівницею за широким столом. Система дзеркал створювала ілюзію, ніби під столом нічого нема. Насправді ж під ним ховався горбатий карлик, майстерний гравець у шахи, за допомогою шворок, прив’язаних до рук ляльки, він керував її рухами. Відповідник такого пристрою можна собі уявити і у філософії. Виграватиме завжди лялька, яку називають «історичним матеріялізмом». Вона за­любки позмагається з кожним, якщо керуватиметь­ся теологією, яка, як відомо, стала нині такою мізер­ною і бридкою, що до неї навіть і заглядати не треба.

II

«До найхарактерніших властивостей людської натури,» — зазначає Лотце, — «належить… поряд із таким великим егоїзмом, зокрема, відсутність заздрости будь-якої миті сучасності щодо майбутнього загалом». Ця рефлексія наводить на думку, що об­раз щастя, який ми плекаємо, міцно прив’язаний до часу, у який відправив нас колись перебіг нашого буття. Щастя, яке змогло б викликати в нас почуття заздрости, існує в повітрі, яким ми дихаємо, між нами і людьми, із якими ми могли б розмовляти, між нами і жінками, які готові нам віддатися. Інак­ше кажучи, уявлення про щастя неодмінно тягне за собою уявлення про полегкість. Те саме відбуваєть­ся і з уявленням про минуле, що його взяла собі за предмет історія. Минуле несе у собі таємничий чор­ний список, через який воно вкаже шлях до вивіль­нення. Чи ж не голубить і нас легіт, який кружляв довкола наших предків? Невже в голосах, які милу­ють наш слух, нема відгомону голосів замовклих? Хіба у жінок, до яких ми залицяємося, не може бути сестер, яких їм не судилося знати? Якщо так, то існує таємна змова між попередніми поколіннями та нашим. Це означає, що нас чекали на землі. Це оз­начає, що ми, як і кожне покоління до нас, наділені мізерною месіянською силою, на яку зазіхає мину­ле. І від цих зазіхань дешево не відкупишся. Істо­ричний матеріяліст про це знає.

Постколоніальна критика

Стівен Слемон, Гелен Тіффін

„Друга епоха колонізації” — так характеризує Воле Соїнка ставлення західної теоретичної практики до культурних надбань не-західного світу, незважаючи навіть на її найкращі наміри. Було 6 справедливо зауважити, що постколоніальне письмо, під яким розуміємо письмо, заглиблене у культурні реалії тих суспільств, суб’єктивність яких, принаймні почасти, сформувалась, і влада підпорядковувала її європейському колоніалізмові, подає сотні таких тверджень: тверджень, які розкривають матеріальні, часто руйнівні наслідки євро-американських концептуальних поглядів на світ, що їх століттями нав’язували, світ, який водночас є „десь там”, але цілком сприйнятливий для психічного засягу західного пізнання.

Ідеться про те, щоб пояснити

Андрій Рєпа

«Дзеркало тижня», Київ. 30 червня-6 липня 2007.

Відому марксистську сентенцію, згідно з якою годі тільки те й робити, що всіляко пояснювати світ, — потрібно, нарешті, його змінити, — либонь, час уже перевернути. Сьогодні «цей шалений, шалений» світ так нестримно змінюється, що сам уже мало розуміє себе і потребує пояснень. Але їх немає, радше маємо зливу мінливих інформаційних потоків, які, проте, нічого не пояснюють. Чи, може, знову відчули снагу філософи — ті, що «пояснюють світ»? Де там, мовчать. До того ж «сказати нове», на жаль, найчастіше означає просто вклинитись у шалений потік медійної продукції.

Карл Маркс

Бертран Рассел

Карла Маркса звичайно вважають чоловіком, який претендував на те що він зробив соціалізм науковим і доклав більших зу­силь, ніж будь-хто інший, аби створити могутній соціалістичний рух, що, кого ваблячи, кого відштовхуючи, запанував над недавньою історією Європи. Аналіз економічних чи політичних поглядів Маркса — окрім кількох загальних аспектів — виходить за рамки даної роботи, я пропоную розглянути лише його філософію і вплив цієї філософії на інших мислителів. А тут його важко залічити до якоїсь категорії. З одного боку, він, як і Годскін, — наступник філософів-радикалів, він далі розвиває їхній раціоналізм і теж відкидає романтику. З другого боку, він ожив­ляє матеріалізм, по-новому витлумачуючи його і по-новому пов’язуючи з історією людства. А з третього боку, Маркс ос­танній з великих вибудовників систем, послідовник Геґеля, що, як і той, вірив у раціональну формулу, яка б узагальнювала весь розвиток людства. Наголос на якомусь одному з цих складників коштом інших дасть нам хибне й перекручене уявлення про філософію Маркса.