Іштван Месарош і формаційна криза капіталізму

Роман Тиса

Учень Лукача

Іштван Месарош — один з останніх помітних представників «західного марксизму» — сукупної назви для марксистських течій, що розвивалися у Західній Европі та Північній Америці у період від першою світової війни до краху «соціялістичного табору» і розпаду Радянського Союзу, Югославії і Чехословаччини. Він народився 19 грудня 1930 року в Будапешті, у неповній родині — його виховувала мати, робітниця авіязаводу. Підробивши дату народження, 1942 року, а це були часи другої світової війни, він сам поступив робітником на завод і працював у механічному цеху. Після війни, 1949 року Месарош виграв стипендію і поступив до Будапештського університету. За кілька місяців після початку навчання його мало не виключили з університету через те, що він публічно виступив на захист піонера «західного марксизму», філософа і літературознавця Дьйордя Лукача, який втратив прихильність тодішнього сталіністського керівництва Угорської партії трудящих. Рішення ректора про відрахування студента Месароша скасувала колєґіяльна рада. Наступного року у відповідь на заборону до вистави у Народному театрі клясичної п’єси Міхая Вьорьошмарті «Чонґор і Тюнде», названої владою «песимістичною», він написав докладний захист твору, що його надрукував літературний журнал «Тіллаґ». 1951 року нарис було відзначено авторитетною премією ім. Аттіли Йожефа, п’єсу повернули до репертуару, а Лукач, який на той час очолював Інститут естетики при Будапештському університеті, призначив Месароша своїм асистентом.

З 1950 по 1956 р. Месарош брав активну участь у дискусіях з питань культури та літератури як член Угорської спілки письменників, про що він пізніше напише в «Повстанні інтелєктуалів в Угорщині» (La rivolta degli intellettuali in Ungheria, 1958). Його твір «Народний характер мистецтва та літератури» став предметом гарячого обговорення на гуртку Петефі, що він сформувався всередині Робітничої спілки молоді та стояв на початку угорського руху за оновлення суспільства і народного повстання 1956 р. Месарош входив до редакційної ради журналу «Есмілет», заснованого Лукачем, письменником Тібором Дері, художником Аурелем Бернатом, композитором Зольтаном Кодаї та иншими провідними діячами угорської культури.

Ми дуже любимо Ґрєту. До критики політеколоґії пізнього капіталізму

Віктор Петруша

Ми дуже любили Гленду й наділили її останньою беззмінною досконалістю. Піднісши її на недосяжну висоту, ми вбережемо її від падіння, і шанувальники зможуть і далі обожнювати її, бо живі не сходять з хреста.
Хуліо Кортасар. Ми дуже любимо Гленду

Ніхто в світі, ніхто в історії не здобув свободи, апелюючи до моральних почуттів гнобителів.
Ассата Шакур. Ассата: Автобіоґрафія

Еколоґічні проблєми давно привертають увагу громадськости, тільки якщо ще десять років тому представлена вона була окремими активістами та ґрупами, сьогодні про еколоґію — підтоплення Венеції, пожежі в лісах Австралії і Сибіру, острови зі сміття в Тихому океані, загальне підвищення температури на Землі та зміна клімату — говорять всі. Речницею тих, хто вимагає негайні заходи для зупинення процесів, що вони ризикують стати незворотними, стала шведська школярка Ґрєта Тунберґ. 2018 року вона почала пікетувати національний парлямент і скоро вийшла на міжнародну арену — тепер виступає перед можновладцями з ріжних країн. Виступає і вимагає негайних дій. Загалом станом на вересень 2019 року в еколоґічних протестах взяли участь чотири мільйони людей, у 150 країнах сумарно було проведено 2500 подій ріжного маштабу[1]. Одначе заходи, що їх пропонують послідовники Ґрєти — або инші «звичайні люди», що вони раптом зацікавилися темою еколоґії, — і що вони мають зарадити у питанні зміни клімату, і форма протесту є абсурдними, ба навіть ґротескними.

Абстрактна людина — винуватець еколоґічних траґедій…

Коли нам говорять, що людина, або антропогенні чинники, є головним винуватцем еколоґічної катастрофи одразу виникають сумніви щодо такої сміливої, можна навіть сказати, зухвалої абстракції. Так, неможливо заперечувати важливість людського фактору для зміни клімату, забруднення атмосфери та довкілля. Проте яка саме людина мається на увазі? Звичайний найманий робітник чи виконавчий директор корпорації, де цей найманий робітник працює? Споживач портативної техніки з ґлобальної Півночі чи виробник цієї техніки з ґлобального Півдня? Бідний, що задовольняє свої базові потреби, чи багатий, що він на додачу до базових задовольняє свої неприродні потреби — потреби нагромадження матеріяльного багатства та капіталу?

Що вважати роботою?

Кетріна Форрестер

Рец. на кн.: Colin Crouch, Will the Gig Economy Prevail?, Polity, 140 pp., February, 2019

ТРУДОВІ ДОГОВОРИ своєю природою є несиметричними. Хоча в принципі договори укладаються між двома вільними та рівними сторонами, коли договір підписує працівник, він вступає у нерівноправні стосунки. Робота може стати першим кроком на шляху самоствердження, слугувати обов’язковою перепусткою у великий світ та виступати показником статусу та ознакою незалежности, й трудовий договір історично протиставляли рабству, кріпацтву та иншим формам особистої залежности. Разом з тим робітничі рухи завжди стверджували, що наймана праця загалом є своєрідним зарплатним рабством: під час найму над тобою панують і тебе експлоатують. Так чи так наймана праця передбачає істнування певної ієрархії: мати роботу означає перебувати у повному розпорядженні роботодавця. Боротьба за поліпшення умов праці — за гідну зарплату, за право на профспілку, на захист від дискримінації, на вільний час і дозвілля, декретну відпустку та лікарняні — ведеться з метою збалянсувати трудовий договір й обмежити владу начальства.

Як пише соціолоґ Колін Крауч, «економіка гнучкої зайнятости» (gig economy) відкриває перед роботодавцями нові можливості для маскування своєї влади. Людей, що працюють на такі онлайн-плятформи, як Uber, Lyft і Deliveroo, зараховують не до найманих працівників, а до самозайнятих. Заявляють, що вони є мобільними підприємцями, вільними обирати, коли, як і на кого працювати. На практиці це не так. На відміну від музикантів і артистів (а саме сфера розваг дала «економіці гнучкої зайнятости» назву ‘gig’ [виступ, концерт. — Пер.]), більшість «робітників з ненормованим робочим часом» (gig workers) не працюють на низку орґанізацій, а залежать у своєму заробітку від однієї-двох великих компаній.

Формальна лоґіка і діялєктична лоґіка

Анрі Лєфевр

Лоґіка, якщо її розуміти запропонованим чином[1], визначається инакше по відношенню до традиційної логіки і навіть по відношенню до деяких теорій лоґіки, заснованих на вивченні окремих експериментальних наук (фізика, хімія, біолоґія).

А) Згідно з традиційною концепцією лоґіки Арістотеля, істнує тісний зв’язок між лоґікою і ґраматикою[2].

Ґраматика виходить з принципової відмінності між змістом і формою мови. Розмовне твердження передбачає сполучення кількох слів: «йде дощ», «небо синє» тощо. Твердження може бути правдивим або хибним, воно може позначати певні об’єкти, воно має значення, зміст. Ґраматика не займається сенсом, змістом, правдивістю або хибністю твердження, вона лише переймається способом сполучення слів: вона визначає певні загальні риси, певні «кляси» слів, що робить їх частинами мови, предметами ґраматики, що вона має реґулювати їх використання: іменник, прикметник, дієслово, підмет, означення тощо.

Маючи в своєму розпорядженні ці кляси слів і керуючись правилами їх вжитку у певній мові, ґраматика лише береться до коригування мовлення, тобто за додержання правил. Відмінність між правдивим і хибним поступається місцем відмінності між ґраматично правильним і неправильним. Ґраматика визначає ґраматичні форми (за зовнішніми ознаками і з точки зору ґраматики), незалежно від змісту.

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)

М. О. Скрипник.

VII. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У ПЕРШОМУ ПЕРІОДІ СВОГО ІСНУВАННЯ.

Таким чином з початком лютого 18 року на всьому терені України було скинено владу поміщиків та буржуазії, і натомісць запанувала влада Рад.

Всупереч всім сумнівам і розмовам, буцім-то Україна повинна йти иншим шляхом соціяльного розвитку, ніж робоче-селянська Росія, всупереч всім центробіжним силам, як також і всій інерції націоналізму, що повинен був розвинутися в наслідок царату і влади поміщиків та буржуазії — кінець кінцем в результаті жорстокої, хоч може не дуже довгої, лише кількамісячної боротьби вся влада у містах перейшла до рук рад робочих і салдатських, а по селах — селянських депутатів. В центрі була вища державна установа ВУЦВИК і уряд його — Н а р о д н і й  С е к р е т а р і я т.

Придивимося до фактичних відносин у цей перший період Радянського будівництва на Україні. Цей період ще й досі має свій вплив на дальший хід подій, хоч майже зовсім не має документів: вони згоріли в пожежі революційної боротьби.

Владу робітників та селян в дійсності було скорше декляровано на Україні, аніж проведено. Наче по наказу та й в дійсності по наказу капіталу зупинилися всі індустріяльні підприємства, всі копальні, фабрики і заводи. Пролетаріят станув перед загрозою безробіття. Вся технична адміністрація підприємств не лише за страх, а навіть за совість, як вірні слуги своїх велико-буржуазних володарів, псувала машини, перешкоджувала діяльності пролетаріяту.

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (II)

М. О. Скрипник

V. БОРОТЬБА ЗА ЖОВТЕНЬ НА УКРАЇНІ.

Таким чином картину соціяльних відносин за часи перед самим жовтнем можна характеризувати, як стан де-якої рівноваги сил в певному, дуже своєрідному трикутникові. В існуванні трьох ворожих сил, що боролись за владу, лежить дуже характерна риса Україні того часу. Сили Тимчасового Уряду, цеб-то лагеря великої буржуазії, сили УЦР — лагеря дрібної буржуазії, зі всіма її спільниками і, нарешті, — сили революційного пролетаріяту. Але в цьому трикутникові роля Тимчасового Уряду ставала все меншою і всім ходом історії та соціяльних відносин була засуджена на загибіль у боротьбі проти двох инших сил.

Революційну боротьбу в жовтні 17 року можна скрізь по всій Україні характеризувати в основі однаково: при перших вістках з Петербургу і Москви про збройну боротьбу робітників за владу рад, робітництво підіймається і в більш-менш упертій боротьбі перемагає війська Тимчасового Уряду. Найбільшої жорстокости ця боротьба досягла у Киїзі та Катеринославі, менше сутичок було в Харкові, Одесі та инших місцях. У Київі. Контр-революційний генералітет і меншовицько-есерівський комісарський склад, на чолі юнкерів та офіцеріз, сам почав наступати проти робітництва, захопивши до полону керовників Київської Ради Робітничих і Салдатських Депутатів, а також більшовицькі комітети. Але робітники арсеналу і инших заводів з рушницями, а потім і з гарматами, в кілька-денному бої примусили юнкерів та офіцерів скласти зброю і здатися на волю переможців. Так само було в Катеринославі й по инших містах.

Начерк історіі пролетарської революції на Вкраїні (I)

М. О. Скрипник

І. НА ПЕРЕДОДНІ.

Соціяльно-політичні умови далеко в меньшій степені сприяли розвиткові революційно-пролетарського руху на Україні, ніж у Росії.

Кількість пролетаріяту що до всього населення значно меньша. Пролетаріят скупчений найбільш на сході та півдні України: в Донецькому, Криворожському районах, Катеринославському і т. п. Робочі переважно недавнього сільсько-господарського походження, але не були тісно звязані з сільським населенням українського села, виходячи, як, напр., горняки з Орловської, та инших губерній Россії. Розвій сільсько-господарської індустрії — цукрових заводів, винниць і инш. сприяв до де-якої міри тому, що по великих латифундіях південної України скупчується вже сільсько-господарський пролетаріят, але про те пролетаріят на Вкраїні складав лише невеличку частину населення України, не маючи значного впливу на все життя, хоча своєю революційною боротьбою вже вів за собою в 1902-1907 роках селянство. Мало організований, здатний до революційних випадів, але неприготований до впертої повсякчасної боротьби, робітник України не виробив, як то було в Росії, постійних організацій, об’єднаних непереривним розвитком.

Соціял-демократична організація більшовиків по великих містах — в Катеринославі, Миколаїві, Одесі, а також у Донбасі існувала весь час, але це були окремі необ’єднані у маштабі країни гуртки і комітети. На всьому протязі революційної боротьби до скинення царату можно пригадати лишь де-які кроки до крайового об’єднання соціял-демократичних організацій, се є проведення конференції більшовіків у кінці 1904 року і инші подібні наради. До того же імперіялистична війна майже остаточно розбила шереги революційних робочих організацій, закинувши одних на фронт, війни а других, за одверту боротьбу против неї, — у в’язниці та на заслання.

Декілька способів вбивства

Хуліо Кортасар

Просто як у казці про пастуха й вовків: вторгнення до Нікараґуа, що про нього говорили останні місяців, усе ніяк не відбудеться, тим-то в Европі схильні розглядати ситуацію як застійну. Увагу людей привертають инші вихори насилля: потрохи починають забувати, що істнує Центральна Америка. Саме на це і розраховує одна з останніх реінкарнацій Макіявеллі та розробляє иншу, більш небезпечну стратеґію — не таку прямолінійну як на Ґренади.

На шахівниці останніх тижнів розігрувалися наступні партії (не за хронолоґічним порядком):

— Відкрита чи прихована відмова Вашингтону на будь-які чіткі та чесні перемовини з Нікараґуа з питань припинення військової і економічної допомоги США Сальвадору й Гондурасу, що вона спрямовується на підтримку інтервенції у Нікараґуа антисандіністських сил, і взаємного припинення Нікараґуа будь-яких зв’язків з повстанцями Сальвадору та підтримки цих повстанців.

— Відмова у візі команданте Томасу Борхе, необхідної для його присутності на переговорах щодо цих та инших питань з представниками адміністрації Рейґана у Вашингтоні.

— Кредит у 25 мільйонів долярів, що його офіційно Конґрес США надав ЦРУ для провадження операцій «з дестабілізації сандіністського уряду».

— Викриття ґазети «Нью-Йорк Таймз» про літак, який хотіли використати для бомбардування Манаґуа, а його було придбано у США за кошти, опосередковано надані ЦРУ та передані контрреволюціонерові Едену Пасторі[1].

— Зізнання в Манаґуа — у присутности журналістів і телєкамер — пілота Амадора Нарваеса, захопленого у полон сандіністами, що з них випливає, що авіяудари по Нікараґуа завдаються з території Гондурасу під прямим керівництвом ЦРУ та за участи місцевих військових і арґентинських радників, які тренують сили сомосівців.

Що чекає на Болівію?

Тоні Вуд

Криза, що призвела до форсованого усунення Ево Моралєса з посади президента, почалася вночі проти понеділка, 21 жовтня. У неділю проходили президентські та парляментські вибори, і за попередніми підрахунками, оприлюдненими болівійськими виборчими орґанами того ж дня, Моралєс випереджав свого найближчого суперника Карлоса Меси на 8% — для уникнення другого туру цього було недостатньо. Це був неофіційний підрахунок за даними 84% виборчих бюлетенів, і у понеділок Верховний виборчий суд припинив його, щоби почати офіційне підрахування голосів. Одначе під тиском Орґанізації американських держав Верховний виборчий суд відновив неофіційне підрахування голосів і згодом оприлюднив оновлену статистику. Цього разу дані базувались на 95% відсотках голосів і демонстрували відрив Моралєса у трохи більше ніж 10%. Якби цей відрив підтвердився, цього б вистачило, аби ґарантувати йому четвертий президентський термін.

Чи була ця зміна у неофіційному підрахунку доказом фальсифікації виборів? «Рух до соціялізму» (МАС) Моралєса користає з більшої підтримки у сільській місцевості, аніж инші партії, тому з точки зору соціолоґії чи статистики прикінцеве помітне зростання голосів не мало б дивувати. Проте супротивники Моралєса оголосили вибори нелєґітимними, а Меса назвав вибори фальсифікованими до початку самих виборів. В цьому немає нічого дивного: болівійська верхівка опиралася Моралєсу, починаючи з самого першого терміну, після його приголомшливої перемогу на виборах 2005 року. Проте саме значна більшість МАС 2009 і 2014 років, а також період стабільного економічного зростання зробила з Болівії взірцевий приклад «рожевої хвилі» — повороту ліворуч у політиці Латинської Америки в останні двадцять років. Помітно зменшились бідність і рівень нерівности, запроваджувались заходи задля усунення столітньої дискримінації індіянської більшости (62% населення країни), включно з укладенням нової «багатонаціональної» конституції, ратифікованої на референдумі 2009 року, поширенням освіти і створенням робочих місць для представників аймара і кечуа.