На день народження

Аттіла Йожеф

Тридцять два роки… Відкриюсь щам, люди.
Ось незабаром і старість прибуде!
Що з того,
їй-богу!
Сидячи тут, у кав’ярні, у тиші
Я написав віншування у вірші
Собі,
далебі…
Тридцять два роки на плечі лягло.
Зайвого пенге в руках не було!
Признаюся я,
вітчизно моя,
Міг би я стать педагогом у школі,
і не нудився б в конторі ніколи.
Ось так,
друг бідак!
Сказали в Сегеді: — Іди собі з богом!
Тут місця покірним, твоє — за порогом.
Що, значить, сказать?
Зав’язать!

«Конвейєрна» музика

В. Циганов

УСПІХИ суспільства реального соціалізму в матеріальній і духовній сферах змушують буржуазних ідеологів і пропагандистів шукати нові засоби для захисту відживаючого капіталістичного ладу. При цьому вони використовують мистецтво — як для прямої пропаганди капіталістичного способу життя, так і замаскованого під політичну «нейтральність» поширення різних міфів про «суспільство загального благоденства», яким, мовляв, є сучасний буржуазний світ.

Апологети капіталізму певні надії покладають при цьому на музику з її могутнім арсеналом ідейно-емоційного впливу, здатністю не тільки виражати, а й значно посилювати і закріплювати те чи інше ставлення до певних соціальних явиш, суспільних ідей. Особлива роль у використанні музичного мистецтва як важливого компонента пропагандистського впливу належить «легкій», або загальнодоступній за формою і змістом, нескладній для сприйняття, а іноді і для відтворення самими широкими масами слухачів музики. Це музика відпочинку, розваги, і вона здатна відвернути людину від буденних справ, заразити її позитивними емоціями.

Швидке зростання засобів масової комунікації привело до виходу «легкої» музики за межі концертних залів, танцювальних майданчиків, відкрило не бачені раніше можливості впливу на багатомільйонну аудиторію, практично необмеженого і водночас регульованого числа повторень певних музичних творів. За висловом Т. Адорно, вона перетворилася в «тонізуючий фон», у «функціональну музику».

Парадокс 68-го: бунт молодої Європи проти «ситого суспільства»

Олександр Хоменко

Парадокси «божевільного року»

32 роки тому, в травні 1968-го, стареньку Європу знову лихоманило. Масові демонстрації, барикади, сутички з поліцією, кийки і сльозоточивий газ, карети «швидкої допомоги», які вивозять поранених, чорні і червоні прапори, портрети Че Гевари (власне, один портрет, розтиражований у сотнях тисяч відбитків, портрет, що став своєрідним «кодом» для розпізнавання «своїх»: Че в береті з п’ятикутною зіркою, довге волосся, погляд, спрямований у далечінь) — всі ці романтичні атрибути революції протягом кількох місяців стали майже щоденною реальністю життя великих європейських міст. Бійки демонстрантів із загонами ЦРС (французького ЗМОПу) у Парижі, Тулузі, Ліоні, Страсбурзі, студентські страйки та робітничі виступи в Італії, небачені доти в Західній Німеччині та США демонстрації проти війни у В’єтнамі шокували пересічного буржуа, зруйнували усталену систему його цінностей та стереотипів. Здавалося, захиталися до того часу непорушні підвалини «суспільства споживання»: діти міністрів пліч-о-пліч з молодими робітниками стоять на барикадах, у страйках беруть участь мільйони людей, президент (тоді — Де Голль) таємно залишає Францію, відчуваючи своє безсилля будь що змінити в ситуації, що склалася.

Але 68-й рік — це феномен не лише загальноєвропейський, а й загальносвітовий, сказати б, загальноцивілізаційний. Згідно з інформацією експертів ООН, 1968 року революційні виступи молоді відбулися більше як у 50 країнах світу. У Чикаго було оголошено надзвичайний стан, для придушення антиурядових виступів у місто було введено Національну гвардію та військові підрозділи. У сутичках із «силами правопорядку» в Мехіко загинуло 50 студентів. Тема окремої розмови (про це — дещо нижче) — відлуння травня 68-го за «залізною завісою», у тому числі і в Україні.

«Роман-розслідування»: історія і детектив. Нотатки про форми сучасної історичної прози

Андрій Баканов

Кожен, хто читав чи бачив на сцені трагедію Шекспіра «Річард III», знає, що головний герой — це король-убивця, підступний інтриган, потворний у своєму цинізмі й невгамовній жадобі влади. Драматург створив цей образ саме таким, як його уявляли собі історики — і сучасні Шекспірові, і ті, що жили раніше. Та чи схожий цей образ на справжню особистість Річарда III, чи дійсно вчинив король усі ті ганебні злочини, які приписували йому вчені мужі й великий художник? Ці питання, що хвилювали багатьох дослідників, ставить у своїй книжці «Дочка часу» англійська письменниця Джозефіна Тей — автор історичних драм і детективних романів. Запропонувавши читачеві досить складну історичну загадку, Дж. Тей вирішує її за допомогою типових прийомів кримінального розслідування. Недарма «слідство у справі» знаменитого короля веде інспектор Скотленд-Ярду Алан Грант — улюблений персонаж письменниці. І це теж не випадково.

Річ у тім, що пошуки історика часто нагадують роботу детектива (саме грецьке слово «історія», від якого походять сучасні історіографічні терміни, перекладається як «розслідування», «дослідження», «пізнання», «встановлення»). Вивчаючи минуле, дослідник, як і криміналіст, що розгадує таємницю злочину, дбайливо, ретельно збирає факти, не проминаючи жодного, бо найдрібніша деталь може раптово пронизливим променем висвітлити подію, що відбулася, вирішальним чином вплинути на хід розслідування. Він збирає свідчення очевидців, які дуже по-різному відтворюють обставини справи. Проте замало зібрати факти; треба їх уваж-но проаналізувати, осмислити, узагальнити, відкинути все несуттєве, наносне,, «міфічне», щоб оголити об’єктивну істину,— такий шлях осягнення історичної правди й метод розкриття кримінальної загадки. Нарешті, спираючись на неспростовні факти, на документи, важливо домислити порухи й вчинки учасників драми, що розігрується, отже, успіх в обох професіях значною мірою залежить від проникливості, від сили уяви, здатності увійти в психологію, в неповторний внутрішній світ людини.

Страхітливий світ Джозефа Хеллера

Леся Маланчук

«У мене аж жижки трусяться; коли я. бачу зачинені двері. Навіть на роботі, де в мене тепер усе гаразд, та й то — побачу, буває, зачинені двері, й одразу ж проймає страх; напевно, за ними відбувається щось жахливе, таке, що завдасть мені великого клопоту… Буває, навіть руки спітніють і говорити починаю не своїм голосом. Чого б це? Мабуть, колись зі мною щось сталося», — цим одчайдушним зізнанням починається” другий роман сучасного американського прозаїка, автора відомого «Параграфа-22» Джозефа Хеллера. Роман, виданий у 1974 році (нещодавно він з’явився в російському перекладі); так і називається — «Щось сталося», і весь він є, по суті, детальною сповіддю людини на ім’я Роберт Слокум.

Чому Роберт пройнятий жахом? Чому це маніакальне почуття переслідує його? Чи не божевільний він? Ні: все, що розповідає про нього автор, не підтверджує цієї здогадки. А проте читачеві, його оповіді майже фізично передається гнітюче, болісне відчуття непевності- й страху. Хто ж такий Слокум?

Герой (чи, точніше кажучи, антигерой) роману «Щось сталося» Роберт Слокум, адміністратор великої торговельної фірми, дізнається, що керівництво фірми збирається підвищити його по службі. Він і тепер міцно стоїть на ногах: пристойна посада, власний будинок у колоніальному стилі, дві автомашини — чого ще може бажати людина його суспільного кола й світогляду? Власне, він і сам визнає, що на більше ніколи й не розраховував. Але тепер він підніметься ще вище — цебто ще на крок наблизиться до ділової еліти, стане членом’ респектабельного гольф-клубу,., обзаведеться третьою машиною, переїде в. будинок з більшою кухнею… Крім того, йому тепер буде: надано право виголосити трихвилинну промову на щорічних зборах керівників фірми, — промову, яку він готує і репетирує вже кілька років; але через свого шефа, що побоюється суперництва; ніяк не може прочитати. Обмірковуючи зміст цієї, як на його думку, дуже важливої промови, Слокум думає і про своє життя, роботу, сім’ю, крок за кроком оцінює себе і свої вчинки й кінець кінцем доходить висновку, що йому нічого чекати і нікуди йти.

«Феноман Маклюена»

Юрій Давидов

Щоб раціонально осмислити парадокси, якими час од часу приголомшує стороннього спостерігача «навколофілософська» (поки назвемо ЇЇ саме так) свідомість Заходу, для початку слушно співставити рушійні пружини цієї свідомості з механізмами функціонування комерційного кінематографа. Таке зіставлення явно напрошується принаймні в одному аспекті—соціально-психологічному.

Приблизно тоді, коли в лоні бульварного кінематографа викристалізовувався феномен кінозірки, на крайнебі масової напівінтелігентської свідомості виникали аналогічні явища. Тут також з’являлися свої зірки — політичні публіцисти, що спеціалізувалися в жанрі пророцтв. Найчастіше то були люди яскраво вираженого соціального темпераменту, одначе вони статечно трималися осторонь реальної суспільно-політичної боротьби. Скрізь і всюди вони показували потяг до філософії історії та філософії культури, компенсуючи тут свою байдужість до конкретної практики «глобальністю» філософсько-історичних узагальнень. Бо хоч, як правило, це були люди досить середнього інтелектуального рівня, вони відзначалися буйною фантазією та незвичайною сміливістю в проведенні ризикованих аналогій.

Подібно до кінозірок вони брали в полон своїх шанувальників і шанувальниць аж ніяк не професійною майстерністю. Як і кінозірки, вони здобули популярність і захоплювали місце на кону «культурного життя» під дружне ремство, шикання і свист обурених професіоналів.

Італійська мова на Мальті

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹106›. Минуле та теперішнє. Італійська мова на Мальті[1]. Захист італійської мови та культури на Мальті, як показали події перших місяців 1932 року (див. статтю в «Коррьєре делля сера» від 25 березня 1932 року[2]), утруднив істнування Конкордату[3]. Поки італійська держава конфліктувала з церквою, істнування орґанізованого італійського осередку на Мальті (як і в багатьох инших країнах світу) не таїло в собі небезпеки для панівних держав: він навряд чи міг поширитися на національну та політичну сферу, він не виходив за межі фольклору та культури діялєктів. По Конкордатові ситуація змінилася: церкву, що нею керують італійці та що її представляють на місцях також італійці, які вже не конфліктують з державою, тепер плутають із італійською державою і геть не пов’язують з традиціями всесвітнього католицизму. Отже, Конкордат, замість сприяти розширенню італійської культури, ще більше утруднює її розвиток і не тільки: він опирається традиційним осередкам «італійства». Отже, видається, в сучасному світі культурно-духовний імперіялізм є утопією: лише політична сила, що спирається на економічну експансію, може стати основою культурної експансії.

Музичний бізнес, або Ідоли на ковейєрі

Л. Осипенко, П. Яковенко

ВЕЛИЧЕЗНИЙ СЛІПИЙ, у повній темряві зал. Лише полум’я гігантських свічок, ледь-ледь пританцьовуючи, кидає на стіни червонаві плями відблисків. І раптом промінь прожектора розрізає навпіл сцену, вихоплюючи обриси… гільйотини, на якій лежить людина. Гостре, блискуче вістря поступово наближається до своєї жертви. Чути скрегіт металу. Ще мить, і все… кінець. На обличчях глядачів розпач, вуста промовляють незрозумілі слова, хтось б’ється в Істериці…

О, нічого страшного, твердять критики, просто чергове «шоу» великої (чи великого?) Аліси Купер — колишнього детройтського хулігана Вінсента Фурнієра, який прибрав собі жіночий псевдонім і зовнішність. Від нього не відстають й інші «зірки» поп-музики. Скажімо, група «Роллінг Стоунз», члени якої влаштовують на сцені блазенські клоунади, апокаліптичні видовища, ансамблі «Кіс», «Залізний метелик» та багато інших.

Невже і в особистому житті всі вони такі ж екстравагантні? Чи це мистецтво «перевтілення» заради зиску? Ну, хто 6 міг подумати, що МІк Джеггер, «запеклий хуліган», якому все дозволене на виступах «несамовитих стоунзів», — не така вже погана людина, цікавиться історією філософії, музики. А Поль Маккартні, який багато «втнув» у часи «олімпійців-бітлів», — талановитий композитор, йому підвладні душевні настрої, він автор неповторних у своєму ліризмі «Єстердей», «Я кохаю її», «Кохана» та інші. Звідки ж таке роздвоєння особи?

По темний бік фільмів про війну

Рец. на фільми: «Темні часи» (Darkest Hour, реж. Джо Райт, 2017 р., Велика Британія) та «Дюнкерк» (Dunkirk, реж. Кристофер Нолан, 2017 р., Велика Британія)

Минулий рік потішив любителів воєнних драм: на екранах з’явилися фільми «Дюнкерк» і «Темні часи». Оскільки обидва фільми — так сталося — показують епізоди Битви за Францію, то критики й усезнайки раділи, що можна поговорити про «пандан», про «по той бік Дюнкерка», про «ріжні погляди». Та якщо ще зо десять-двадцять років тому інтерес до історії був похвальним — складна-бо тема, то тепер очевидно, що й туди лізуть усі, кому охота. «Історичні» фільми та книги, призначені для масового вжитку, подібні до реконструкторства: ніби й костюми ті, ніби й фурт-фурт ладують хвацько, ніби й вибухи правдоподібні — картинка красива, а от зміст небездоганний.

Казка про бочку

Віскі ллється, сповнюючи келих ущерть, — у світі криза. Яєчня шкварчить — Британія загрожена війною. Квасоля стрибає з бляшанки на тарілку — обирають очільника уряду. Щотемніша ніч, то вищим є владний шабель. І світить нам одна-єдина провідна зоря — Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль.