Природа й суспільство у Маркса та Енґельса

Адальберт Фоґараші

Історично-методологічне дослідження деяких основних понять історичного матеріялізму з особливим узглядненням діялектики історичного матеріялізму

І. МАРКСОВЕ Й ЕНҐЕЛЬСОВЕ РОЗУМІННЯ ПРИРОДИ Й ПРИРОДОЗНАВСТВА

В передмові до першого видання „Капіталу” Маркс говорить з програмною тонкістю: „Навіть тоді, коли суспільство натрапить на слід природного закону свого розвитку, (а остаточна мета цього твору — розкрити закони економічного розвитку сучасного суспільства), навіть тоді воно не може ні перестрибнути через природні фази розвитку, ні спинити їх декретами”.

На цій самій сторінці находимо: „З мого погляду, — а я вважаю розвиток економічної формації суспільства за природно-історичний процес…”

А ще перед тим: „Тут, по суті, справа не в нижчому або у вищому ступені розвитку суспільних антагонізмів, що виникають із природних законів капіталістичної продукції. Справа в самих законах, що відбуваються й діють із непохитною неминучістю”.

Марксизм і філософія

Карл Корш

«Ми маємо систематично вивчати Геґелеву діялєктику з матеріялістичного погляду». (Лєнін, 1922).

Взаємовідношення між марксизмом і філософією є вкрай важливою проблємою і з теоретичного огляду, і з практичного. Це твердження ще донедавна було мало сприйманим як гуртом буржуазних, так і гуртом марксистських вчених. Для професорів філософії марксизм у ліпшому разі означав припадковий параґраф з глави з історії філософії XIX ст. під назвою «Розкладання Геґелівської школи», що його до того ж вивчають загалом дуже побіжно[1]. Та й самі «марксисти», хоча й мали геть инші мотиви, не надавали загалом жадного великого значення «філософському боку» своєї теорії. Навіть самі Маркс й Енґельс, що так часто пишалися тим історичним фактом, що німецький робітничий рух у «науковому соціялізмі» став спадкоємцем клясичної німецької філософії[2], у жадному разі не вважали, що науковий соціялізм або комунізм є власне «філософією»[3]. Завдання свого «наукового» соціялізму вони вбачали радше в тому, щоби формально та змістовно подолати та остаточно «скасувати» не тільки всю буржуазну ідеалістичну філософію, що істнувала досі, але і всю філософію взагалі. Далі ми розглянемо питання, в чому полягало або мало полягати, на початкову думку Маркса й Енґельса, це подолання і скасування. А поки що ми лише завважимо той історичний факт, що тут для більшости марксистів пізнішого часу загалом не було жадної проблєми. Той спосіб, у який вони розв’язували питання філософії, найкраще можна характеризувати почерез надзвичайно влучні слова Енґельса, що ними він колись був окреслив ставлення Фойєрбаха до геґелівської філософії: Фойєрбах просто «безцеремонно відкинув» Геґелівську філософію[4]. З такою самою безцеремонністю фактично поводилися пізніше дуже багато марксистів, про око вельми «ортодоксально» додержуючи вказівок великих учителів, не тільки з геґелівською, але з будь-якою філософією взагалі.

Енґельс про Україну й українців

В.Г. (Всеволод Голубничий)

У «марксистському» СРСР вже років 25 не згадується нічого про об’єктивну оцінку Марксом і Енґельсом царського російського імперіялізму по відношенню сусідів Росії; Щогірше, послідовники Соловйова серед сучасних совєтських істориків, вибілюючи на всі лади «проґресивність» російського імлеріялізму, намагаються доводити, що клясики марксизму ніколи не осуджували царську Росію.

В СССР офіційно оголошено підготовку до друку нового повного видання творів Маркса й Енґельса. Відомо, що в попередньому «повному» виданні бракувало чимало важливих місць в статтях і книгах Маркса й Енґельса, зокрема чимало того, що торкалося образу справжнього соціялізму, як також і того, що торкалося російського імперіялізму. Треба надіятись, що нове видання буде більш правдивим, від попереднього. Але буде воно чи ні, на всякий випадок, щоб історія не забувалася, ми хочемо викласти тут коротко погляди Енґельса на українське питання. Логічно, про це мусіли б писати в першу чергу не ми, а, скажімо «Радянська Україна» або «Вітчизна», бо у нас інших проблем є чимало, а вони ж мусять писати «в допомогу вивчаючим теорію партії». Але тому, що вони про це нічого не пишуть, доводиться нам.

Про пролєтаріят

Карл Маркс, Фрідріх Енґельс

Пролетаріат і багатство — це протилежності. Як такі, вони утворюють якесь єдине ціле, бони обоє породжені світом приватної власності. Вся справа в тому, яке саме становище кожний з цих двох елементів займає всередині протилежності. Недосить оголосити їх двома сторонами єдиного цілого.

Приватна власність як приватна власність, як багатство, змушена зберігати своє власне існування, а тим самим і існування своєї протилежності — пролетаріату. Це — позитивна сторона антагонізму, задоволена в собі самій приватна власність.

Навпаки, пролетаріат як пролетаріат змушений скасувати самого себе, а тим самим і протилежність, що його зумовлює, — приватну власність, — яка робить його пролетаріатом. Це — негативна сторона антагонізму, його неспокій в ньому самому, скасована і скасовуюча себе приватна власність.

Німецька ідеологія

Карл Маркс, Фрідріх Енґельс

МАРКСІВ ПРОЄКТ ПЕРЕДМОВИ ДО «НІМЕЦЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ».

ПЕРЕДМОВА.

Люди до цього часу завжди неправдиво уявляли самих себе, те, що вони є або чим повинні бути. Свої стосунки вони впорядковували відповідно до своїх уявлень про бога, про нормальну людину то що. Потворні витвори їхньої голови перемогли їх самих. Вони, творці, схилилися перед своїми створіннями. Визвольмо їх від тих привидів, ідей, догм, від вигаданої примари, що в їхньому ярмі вони нидіють. Повстаньмо проти панування думок. Навчімо їх, як змінити ці витвори уяви на думки, що відповідають суті людини, каже один, як ставитись до них критично, каже другий, як вибити їх із своєї голови, каже третій, — і [дійсний світ] сьогоднішня дійсність упаде.

Оці невинні та дитячі фантазії є ядро новітньої молодо-геґеліянської філософії, що її в Німеччині публіка зустріла з жахом та з великою пошаною. І не тільки публіка, навіть  г е р о ї  ф і л о с о ф і ї  підносять її, цілком упевнені, що вона загрожує захитати світ, що вона злочинно безщадна. Перший том цього твору має на меті виявити цих овечок, що самі вважають себе за вовків та й інші теж мають їх за вовків, показати, як вони своїм філософським белькотанням тільки віддають уяву німецьких буржуа, як чванство цих товмачів філософів тільки відбиває нікчемність справжніх німецьких обставин. Він має на меті філософську боротьбу проти тіні дійсности, що до вподоби мрійливому та запамороченому німецькому народові, хоче компромітувати та дискредитувати її.

Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії

Фрідріх Енгельс

Передмова

В передмові до свого твору: «До критики політичної економії», Берлін, 1859 р., Карл Маркс розповідає, як у 1845 році, в Брюсселі, ми вдвох приступили спільно до того, щоб розробити наші погляди, — тобто відкрите Марксом матеріалістичне розуміння історії, — «протилежні ідеологічним поглядам німецької філософії, по суті звести рахунки з нашим колишнім філософським сумлінням. Цей намір був виконаний у формі критики післягегелівської філософії. Рукопис, два товстих томи in octavio{1], давно вже прибув на місце видання до Вестфалії, коли ми одержали звістку, що зміна обставин не дозволяє його друкувати. Ми з тим більшою охотою полишили рукопис гризучій критиці мишей, що досягли нашої головної мети — з’ясування справи самим собі».

З того часу минуло понад сорок років, і Маркс помер. Ні я, ні він не мали нагоди вернутися до цього предмету. Про наше відношення до Гегеля ми місцями висловлювались; однак, ніде не зробили цього з усією повнотою. Щождо Фейербаха, який в певних відношеннях становить посерединю ланку між філософією Гегеля і нашим світоглядом, то до нього ми зовсім не поверталися.

Карл Маркс[1]

В.І.Ленін

Карл Маркс народився 5 травня нового стилю 1818 р. в місті Трірі (в надрайнській Прусії). Батько його був адвокат, єврей, що 1824 р. прийняв протестантство. Родина була заможна, культурна, але не революційна. Скінчивши гімназію в Трірі, Маркс вступив до університету, спершу в Бонні, потім у Берліні, вивчав юридичні науки, а найбільше історію й філософію. Скінчив курс У 1841 р., подавши університетську дисертацію про філософію Епікура. Своїми поглядами Маркс був ще тоді геґельянцем-ідеалістом. У Берліні він належав до гуртка «лівих геґельянців» (Бруно Бауер та ін.), що намагалися робити з філософії Геґеля атеїстичні та революційні висновки.

Скінчивши університет, Маркс переселився до Бонну, сподіваючися стати професором. Але реакційна політика уряду, який 1832 р. позбавив катедри Людвіґа Фоєрбаха і 1836 р. знову відмовився пустити його до університету, а 1841 р. відібрав право читати лекції в Бонні у молодого професора Бруно Бауера, примусила Маркса зректися вченої кар’єри. Розвиток поглядів лівого геґельянства в Німеччині поступав того часу вперед дуже швидко. Людвіґ Фоєрбах особливо від 1836 р. починає критикувати теологію й повертати до матеріялізму, що цілком бере гору в нього 1841 р. («Суть християнства»); 1843 р. вийшли його ж «Основні засади філософії майбутнього». «Треба було пережити визвольний вплив цих книжок» — писав Енґельс пізніше про ці Фоєрбахові твори. «Ми» (тобто ліві геґельянці, Маркс серед них) «стали відразу фоєрбахіянцями». Цього часу райнські радикальні буржуа, що мали стикові точки з лівими геґельянцями, заснували в Кельні опозиційну газету — «Рейнську Газету» (почала виходити 1 січня 1842 р.). Маркса та Бруно Бауера запрошено на головних співробітників, а в жовтні 1842 р. Маркс став головним редактором і переселився з Бонну до Кельну. Революційно-демократичний напрям газети за Марксового редакторства ставав щораз виразнішим, і уряд спочатку піддав газету подвійній і потрійній цензурі, а потім вирішив зовсім закрити її 1 січня 1843 р. Марксові довелося па цей термін покинути редакторство, але його відхід усе ж не врятував газети, і її закрито в березні 1843 року, 3 найбільших статей Маркса /47/ в «Райнській Газеті» Енґельс відзначає, крім наведених нижче. (див. літературу),[2] ще статтю про становище селян-виноробів у долині Мозеля. Газетна праця показала Марксові, що він недосить обізнаний з політичною економією, і він старанно став її вивчати.

Робітники та батьківщина

Роман Роздольський

Мова про той уривок, у якому автори «Маніфесту» змальовують стосунки пролетаріату та батьківщини. Читаємо в ньому:

Далі комуністам закидають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність.

Робітники не мають батьківщини. В них не можна відняти того, чого в них немає. Тому що пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватись як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні.

Національна відособленість і протилежності народів зникають все більше й більше вже з розвитком буржуазії, свободою торгівлі, світовим ринком, одноманітністю промислового виробництва і відповідних до нього життьових умов.

Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення. Об’єднана діяльність, принаймні цивілізованих країн, є одна з перших умов його визволення.

В тій мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивіда другим, буде знищена і експлуатація однієї нації другою.

Разом із протилежністю класів всередині нації відпаде і вороже ставлення націй одної до одної.[1]

А за кілька сторінок до цього:

Коли й не за змістом, то за формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є насамперед боротьба національна. Пролетаріат кожної країни мусить, звичайно, насамперед покінчити з своєю власною буржуазією.[2]

Клясова боротьба у Франції 1848-1850

Карл Маркс

ВСТУП.

Марксова праця, що виходить оце новим виданням, є перша його спроба пояснити за допомогою свого матеріялістичного розуміння певний відтинок сучасної історії, виходячи з даного економічного становища. В «Комуністичному Маніфесті» теорію цю застосовано в загальних рисах до всієї новітньої історії; а в своїх статтях у «Nеuе Rheinische Zeitung» Маркс і я ввесь час користалися з неї, щоб пояснити тогочасні політичні події. Тут, навпаки, йшло про те, щоб довести внутрішній причиновий зв’язок у довголітньому процесі розвитку, так само критичному, як і типовому для цілої Европи, тобто йшло про те, щоб згідно з розумінням автора звести політичні події, кінець-кінцем, до діяння економічних причин.

Оцінюючи події й ряди подій сучасної історії, ніколи не буває можливости дійти до останніх економічних причин. Навіть ще й тепер, коли відповідна фахова преса дає такий багатий матеріял, неможливо навіть в Англії простежити день-крізь-день хід промисловости та торговлі на світовому ринку та ті зміни, що відбуваються в способах виробництва, так, щоб для кожного, якого завгодно моменту можна було зробити загальний підсумок із цих по-різноманітному переплутаних факторів, що ввесь час міняються. Крім того, важливіші з цих факторів здебільшого довгий час діють приховано, поки раптом і з силою не виходять на поверхню. Ніколи не можна здобути ясної картини економічної історії даного періоду, поки цей період ще не скінчився, її можна здобути тільки потім, після того, як зібрано й перевірено матеріял. Статистика є тут конче потрібний допомічний матеріял, а вона завжди плентається ззаду. Тому для історії біжучих подій надто часто доводиться розглядати цей найважливіший чинник, як сталий, економічне становище, що було на початку відповідного періоду, як дане для цілого періоду й незмінне, абож брати на увагу тільки такі зміни в цьому становищі, які постають із явних подій і через те так само явні, як і ці події. Через це матеріялістичний /3/ метод мусить тут надто часто обмежуватися на тому, щоб звести політичні конфлікти до боротьби інтересів суспільних кляс та клясових фракцій, що вже були, що їх дав економічний розвиток, та показати, що окремі політичні партії є більш-менш адекватні політичні вияви цих самих кляс та їхніх фракцій.

Енгельс, Маркс і Ляссаль про неісторичні нації

Дмитро Донцов

Випускаючи брошурою статтю п. Донцова, поміщену в „Літературно-науковому віснику” 1914 р. друкуємо її без ніяких змін. – Редакція видавництва „Серп і молот”.

Велика історична епоха, сучасниками котрої нам судилось бути, епоха дозрівання політичної активности забутих історією народів, поставила перед кожним (як міщанським, так і суспільним) демократом на Україні цілий ряд питань, що уперто домагаються свойого розвязання. З них – спеціяльно для нас – висунулось наперед одно, досить старе питання, котре однак в наші дні набрало особливої актуальности. Це питання є: як маємо ставитися до національного руху на Україні? Чи вважати сей рух за явище поступове, що заслугує на наше попертя, чи, навпаки, за факт соціяльно-реакційний, щось неприродне й штучне, що жадним способом на симпатії правдивого демократа претендувати не сміє?