До політичної економії СРСР

Гіллель Г.Тіктин

Найперша проблема, яка постає перед марксистами у зв’язку з вивченням Радянського Союзу, це питання методи. Існує велика кількість емпіричних дослідів та аналітичних праць про суспільні інституції, написаних як з лівих, так і з правих політичних позицій. Цим працям явно бракує за¬гальної концепційної схеми, хоч подекуди зустрічається і протилежна хиба: автор силкується втиснути факти у рямці наперед задуманої теорії. Хоч хворіння на емпіризм помічається в усіх галузях науки, в ділянці вивчання СРСР існують своєрідні проблеми. Радянське суспільство достатньо відрізняється від суспільства клясичного капіталізму і, звісно, західнього капіталізму, щоб неймовірно ускладнити будь-яку спробу застосувати до нього західні концепції. Вистачає завважити, що модерний варіянт теорії державного капіталізму ще досі не застосував її до аналізи внутрішніх процесів СРСР.[1] Іншими словами, треба опрацювати нові концепції або надати нового значення старим. Подруге, незважаючи на порівняно велику кількість наявних даних, поодинокі ділянки залишились недослідженими. Робити передбачення на підставі західніх тенденцій неможливо, а пророчити навздогад безглуздо. Обидві тенденції, одначе, є традиційними. Сьогодні немає жодної іншої розв’язки, як побути довший час в СРСР і вглибитися в проблеми цього суспільства. Такий підхід не може заступити наукової праці, але дає деяке уявлення про питання, які слід ставити, і перекреслює деякі з абсурдніших відповідей. Більшості дослідників нелегко зробити такі відвідини; їх частково може заступити контакт з колишніми членами радянського суспільства. Треба погодитися з Райтом Міллсом, коли він твердить, що „покладатися на власний досвід, але одночасно відноситися до нього із скепсисом… належить до прикмет зрілого дослідника.”[2] Безумовно, що незнання російської мови дозволяє тільки на найширші узагальнення, часто на підставі праці, проробленої в тридцятих роках. Крім особистого досвіду та доступу до опублікованих першоджерел, потрібно ще концепційної схеми. Суть моєї арґументації полягає в тому, що, в наслідок особливих труднощів у вивчанні Радянського Союзу, звичайну емпіричну ортодоксальність побільшено в тисячі разів. /9/

Що таке СРСР? Проблема характеризації суспільства

Дискусія про суспільно-економічну систему в СРСР продовжується вже понад 60 років, — від самого формування СРСР. На Заході за цей період появилися три головні табори:

Перший табір — це ті, що підтримують СРСР і вважають, що СРСР є соціялістичне суспільство, тобто суспільство яке, незважаючи на декілька незначних проблем, в основному тішиться суспільною гармонією.

Другий табір — це антисоціялісти на Заході, які, подібно прихильникам СРСР, твердять, що Радянський Союз є соціялістичне суспільство. Проблеми СРСР, для них, є проблеми соціялізму: соціялізм, мовляв, неминуче веде до системи типу СРСР.

До третього табору належать соціялісти, для яких те, що існує в СРСР взагалі не є соціялізмом, але карикатура соціялізму. Хоч члени цього табору погоджуються між собою, що СРСР не є соціялістичною системою, існують різні думки щодо альтернативної характеризації цього суспільства. В цій останній течії ця дискусія набула найрізноманітніших форм і виявилася найбагатшою на ідеї. Тому розглянемо її докладніше.

Терор 1937 року на Україні*

Всеволод Голуб (Голубничий)

Після постишевського терору 1933-34 рр., в якому згинув весь цвіт українського національного ренесансу, вибуялого у двадцятих роках, роки 1935 і 1936 були порівняльно спокійнішими, хоч цілковито терор не припинявся ніколи. На виборах до рад при кінці 1934 р. позбавлені права голосу все ще й далі становили 2,7% сільських та 2,4% міських виборців. Це вже були переважно нащадки, родичі та приятелі тих, хто погинув у попередніх хвилях терору, але НКВД продовжувало переслідувати й їх.

У травні 1935 р. П.П.Постишев раптом розпочав нову чистку КП(б)У під виглядом «перевірки партійних документів» від можливого їх фальшування. В маштабах цілої ВКП(б) такою перевіркою партквитків керував Г.Маленков, а з грудня 1935 р. — Н.Єжов. Лише, по Київській обласній організації КП(б)У було виключено 7,9% членів, по Одеській міській парторганізації — 25,6% і т.д. Постишев висловив при цьому подив, що мовляв троцькісти, виключені з партії ще в 1927-30 рр., знов якось поставали членами КП(б)У.

Короткий нарис українського марксизму

Роман Тиса

Вступ

Хоча марксизм за своєю суттю є вченням інтернаціоналістським (боротьба пригноблених за своє визволення не має національних кордонів і об’єднує пролєтарів всіх країн) і бачить своє головне завдання у скасуванні відносин екплоататор—експлоатований у плянетарному маштабі, в ньому можливі певні національні варіяції. На рівні окремих реґіонів чи країн марксизм як метода може застосовуватися до вирішення різних, специфічних для цього реґіону чи країни проблєм. Так марксизм не відкидає національного питання, питання колоніялізму (подвійної експлоатації та пригноблення пролєтаріяту країн капіталістичної периферії), імперіялізму тощо. Розгляд цих та инших проблєм з марксистської точки зору має свою історію в Україні. Цю історію намагаються замовчати й забути, але вона істнує. Марксизм в Україні має свою традицію, має своїх героїв. Повна історія українського марксизму ще має бути написана; нижче будуть накреслені лише її обриси.

Багато хто в державах, що постали на теренах колишнього СССР, сьогодні вважає, що марксизм і соціялізм у ці країни був принесений військами Червоної Армії у 1918-1945 роках, був і є чимось чужорідним. Відтак, немає, мовляв, нічого дивного в тому, що всі республіки колишнього Совітського Союзу після 1991 року відкинули «соціялізм» (чи «комунізм») як силоміць нав’язане вчення. Це «природне» звільнення від «неприродного» світогляду. От і в Україні лунають голоси про те, що марксизм є чужим українській «ментальності». Українець, кажуть, за природою своєю консерватор, господар, хазяїн; повага до приватної власности у нього в крові. Отже таку гидоту, як ідеолоґію загальної рівности та припинення експлоатації людини людиною, він не міг — і не може — ані сприйняти, ані пропаґувати. В Україну марксизм принесли на своїх багнетах «завойовники-москалі». Проте, як ми побачимо, ці уявлення та ідеолоґічні установки не просто не відповідають дійсності, а навпаки — викривляють її, спотворюючи заразом й історію.

Карл Маркс. Його життя й діяльність 1818-1883

Ю.Стеклов

Роки підготовки.

Карл Маркс народився в Трирі 5 травня 1818 р. в заможній інтелігентній родині. Батько його — адвокат, а далі радник юстиції, — Гайнріх Маркс був поміркованим пруським лоялістом; року 1824 він зо всією родиною вихрестився в протестанта, і то не через якийсь едикт проти жидів, як гадали де-які біоґрафи, а просто через те, що йому хотілося як найтісніше ввійти в склад пруського культурного суспільства. Мати Марксова була голандською жидівкою і до самої смерти говорила по-німецькому з акцентом. Загалом від старо-жидівських традиційних забобонів родина Марксова була вільною, але ж і революційної атмосфери в ній не було; революційного духу набрався Маркс уже в універсітеті, найбільше — від самотужної крітично-наукової роботи.

Уже змалечку Маркс відзначався своїми здібностями; помічаючи їх, батько Марксів прочував. що його синові доведеться відограти не аби-яку ролю в історії людства; мати вважала його за щасливця, бо все, що б він не задумав, удавалося йому; жваво та весело починав юнак свою життєву путь. По 17 роках скінчив він Трирську гімназію (р. 1835), при чому здобув похвальний вирок за успіхи в старовинних мовах та за дотепні переклади й пояснення найтяжчих уривків зо старовинних клясиків, а «саме тих, де труднощі перекладу полягали не стільки в властивостях мови, скільки в самій суті справи та в способах розмірковування». /3/

Життєвий стандарт українського робітника

В.Фелікс (Всеволод Голубничий)

Наукових досліджень розвитку життєвого стандарту в СССР є дуже мало. В СССР останні опубліковані досліди переводились в часи НЕПи, а закордоном, хоч і з’явилося кілька книжок, проте вони далеко не повні й не досконалі. Дослідження ж життєвого стандарту українського, на відміну від всесоюзного, тим більш немає. З огляду на брак таких досліджень, в літературі зустрічаються імпровізації, які іноді приводять до хибних висновків.

Ми поставили собі за мету зробити порівняльну студію реальної зарплатні українського робітника в роках 1913, 1927, 1940 й 1954, тобто в періоди дореволюційний, непівський, передвоєнний і сучасний. (В наступній статті ми опублікуємо подібну ж студію міжнародних порівнянь сучасної реальної зарплатні робітника на Україні, в Зах. Німеччині, в Франції й США). Об’єктом нашого досліду ми взяли пересічного робітника у великій промисловості України; отже, не пересічну одиницю з статистичної ґрупи «робітники і службовці» і не пересічну одиницю всіх робітників взагалі.

Текст як доля

Ю.Ш.

Виповнилося 100 років з дня народження Михайла Волобуєва, економіста, реалізація ідей якого ймовірно могла мати доленосне значення для українсько-російських взаємин. Отже, спочатку про текст. Йдеться про статтю Волобуєва «До проблеми української економіки», надруковану в журналі «Більшовик України» за 1928 рік (№№2-3). Ця стаття мала значний резонанс всередині тодішньої УСРР; вона була одразу потрактована партійними публіцистами як економічна платформа «національного ухилу». За кордоном, у колах української політичної еміграції, її було сприйнято як сміливу публікацію, що переконливо доводила колоніальний стан України у складі СРСР. Саме тоді з’явилося поняття «волобуєвщина», що багато десятиліть фігурувало поряд із іншими складовими «націонал-ухильництва» — «шумськiзмом» (від прізвища наркома освіти УСРР у 1924-1927 роках, колишнього «боротьбiста» Олександра Шумського) і «хвильовiзмом» (від прізвища письменника Миколи Хвильового). Про долі Шумського і Хвильового відомо. Перший, зокрема, був засуджений 1933 року до заслання, а 1946-го під час повернення з Сибіру вбитий за особистою вказівкою Сталіна і Кагановича. З Волобуєвим донедавна було не так: офіційна радянська історіографія тривалий час згадувала про «волобуєвщину», а от про її автора відомостей було мінімум, і то з великими неточностями.

БІОГРАФІЯ

Зокрема, вказували неточно його ім’я по-батькові. Писали — Семенович, хоча насправді — Симонович. Писали, що рік його народження 1900-й, хоча насправді — 1903-й. І ще одне цікаве уточнення: Михайло Симонович підписувався не «Волобуєв», а «Волобуєв- Артемов».

Вибрані листи: Маркс Руґе (березень 1843)

Маркс Руґе

На буксирному судні по дорозі в Д., березень 1843 р.

Я подорожую тепер по Голландії. Судячи з тутешніх і французьких газет, Німеччина глибоко загрузла в багні і з кожним днем загрузає все глибше. Повірте мені, що і той, кому зовсім невідоме почуття національної гордості, відчуває все ж національний сором — навіть у Голландії. Найнікчемніший голландець — все-таки громадянин у порівнянні з найвидатнішим німцем. А міркування іноземців про прусський уряд! В цьому відношенні панує жахлива одностайність, ніхто не обманюється більше щодо прусської системи та її нескладної природи. Значить, деяку користь нова школа все ж дала. Пишний плащ лібералізму впав з плечей, і найогидніший деспотизм став у всій своїй наготі перед очима всього світу.

Це теж відкриття, хоч і негативне. Це — така істина, яка, принаймні, виявляє перед нами пустоту нашого патріотизму, потворність нашого державного ладу і змушує нас закривати з сорому обличчя. Ви дивитесь на мене з усмішкою і питаєте: яка користь у цьому? З почуття сорому революції не роблять. — А я кажу: сором — це вже свого роду революція; сором — це, дійсно, перемога французької революції над німецьким патріотизмом, який переміг її в 1813 році. Сором — це свого роду гнів, тільки обернений всередину. І коли б ціла нація справді зазнала почуття сорому, вона була б подібна до лева, який весь напружується, готуючись до стрибка. Правда, в Німеччині не відчувають іще навіть сорому; навпаки, ці жалюгідні люди все ще патріоти. Але чи є ще система, здатна витравити в них патріотизм у такій мірі, як ця сміховинна система новоявленого рицаря[1]? Комедія деспотизму, яка розігрується з /11/ нами, так само небезпечна для нього, як у свій час стала небезпечною трагедія для Стюартів і Бурбонів. І коли б навіть ще довгий час не розуміли, що в дійсності являє собою ця комедія, то все ж вона була б уже в певному розумінні революцією. Держава надто серйозна річ, щоб її можна було перетворити в якусь арлекінаду. Судно, повиє дурнів, можна було б ще, мабуть, полишити на якийсь час на волю вітру, але воно пливло б назустріч своїй неминучій долі саме тому, що дурні цього не підозрівають. І ця доля — грядуща революція. /12/