До національного питання і проблєми націоналізму

Роман Тиса

Більшовики і національна політика в СРСР

Лєніна та більшовиків критикують за численні помилки та звинувачують в багатьох злочинах. Що їм закидають, здається, найчастіше і що, на мою думку, має стосунок до цих коротеньких тез, так це те, що справи більшовиків часто розходились із словами. Держава, засуджена до вимирання 1917 року, за двадцять років розрослась до небачених до того розмірів, а ступінь централізованости її уряду перевершив часи Романових. Нації Російської імперії, що за ними було з такою щедрістю визнано право на самовизначення 1903 року, на II з’їзді Російської соціял-демократичної робітничої партії (РСДРП), коли після 1917 року наважилися цим правом скористатися, були звинувачені в «буржуазнім націоналізмі» і до 1921 року опинились у новій «тюрмі народів». Право націй на замовизначення більшовики перетворили на таку саму фікцію що й Ради робітників (совіти). Вельми символічним є те, що більшовицький уряд, уряд — як вважалось — передової країни звільненої праці та влади робітників, 1918 року переїхав до середньовічної фортеці (Кремля), де залишався у царських палатах до самого кінця.

У СРСР «національні права» для неросіян обмежувались користуванням рідною мовою вдома та у фольклорі — ніякого політичного керівництва, партійного життя чи економічного плянування національними мовами не відбувалось. Симптоматичним цієї політики в Україні став лінґвістичний нонсенс, коли приблизно від кінця 1930-х твори Маркса й Енґельса перекладались на українську не з німецької, а з російської.

Реалістичний оптимізм: політичні рефлексії над етикою Бадью

Павло Швед

Одне з гасел паризьких студентів 1968-го гласило: «Будьте реалістами — вимагайте неможливого!» Як ми повинні розуміти цей лозунг? Я пропоную читати його у дусі Алена Бадью, філософське вчення якого є прямим наслідком радикальних рухів 1960-тих, як «неможливого для кого». Звісно, для домінуючої ідеології. Якщо ми справді хочемо щось змінити у нашій країні, а не просто змінити Вітю на Вітю, чи навіть на Юлю, ми повинні направити свої неможливі вимоги прямісінько у серцевину тієї нігілістичної ідеології, що панує сьогодні в Україні, ідеології щастя, за якою, найбільшою подією, що її може прагнути людина сьогодні — це купівля Porsch Cayenne, відпочинок на Мальдівах або придбання позитивно сегрегованого chalet десь у заповітних нетрях Кончи Заспи.

Найбільшою проблемою такого гедоністичного реалізму є навіть не те, що переважна більшість наших громадян є невідворотно вигнаною з цього споживацького раю, що для більшости людей він є не більш як маною, телевізійним спектаклем на тлі дешевих синтезованих продуктів харчування, злиденних гостинок та щоденної зневаги, а те, що такий гедонізм є лише формою видимості своєї протилежності — крайнього і войовничого нігілізму. Ідеологія щастя, або те, що Бадью називає (панівною) етикою нашого суспільства, є нігілістичною саме тому, що в центрі її лежить переконання, ніби єдиною подією, яка справді може трапитись з кимось у житті, є смерть. «Carpe diem», — говорить нам панівна ідеологія, — «насолоджуйся, адже насолода, це єдине, що має сенс, бо вкінці на тебе все одно чекаю старість, немічність і смерть». Чи не тому ми відчуваємо майже фізично відчутне насильство, дивлячись на цих вічно усміхнених хлопчиків та дівчаток на нав’язливих білбордах, що вкрили простір наших міст?

Про насильство

Франц Фанон

Національне визволення, національне відродження, відродження державности, співдружности — хай там як це називати — деколонізація, це — завжди насильницьке явище. Хай там які ми візьмемо прояви деколонізації (міжособистісні стосунки, нова назва спортивного клюбу, список запрошених на фуршет, персональний склад поліції та рад директорів національних або приватних банків), деколонізація, це — заміна одного «виду» людей иншим. Ця заміна відбувається без перехідного етапу та є всеосяжною, повною і доконаною. Звісно, можна було б додати кілька слів про появу нової нації, становлення нової держави, встановлення дипломатичних зносин, визначення політичної й економічної орієнтації. Проте ми вирішили розпочати з «чистого аркуша», що він відповідає самому початку процесу деколонізації. Важливість його в тім, що з першого ж саме цей «аркуш» визначає вимоги мінімум колонізованих. Власне, докорінне перетворення суспільної структури є свідченням успіху. Надзвичайна важливість цього перетворення полягає в тім, що її бажають, до неї закликають і її вимагають. Необхідність суспільних перетворень присутня — до кінця ще не усвідомлена, задавлена, смутна — у житті та свідомості колонізованих чоловіків і жінок. Одночасно неминучість такого перетворення иншим «видом» чоловіків і жінок сприймається як жахливе майбутнє. Цей «вид» — колонізатори.

Очевидно, що деколонізація, яка претендує на перевлаштування світу, є проґрамою абсолютного безладу. Але її не можна здійснити помахом чарівної палички, за допомогою якогось природного каталізатора або наслідком мирної домовлености. Як ми знаємо, деколонізація, це — історичний процес, себто її неможливо збагнути, у ній неможливо розібратись як слід, обриси деколонізації не стануть чіткішими, якщо не розгледіти історичний рух, що надає їй форми та наповнює змістом. Деколонізація, це — зіткнення двох споконвіку антаґоністичних сил, що своєю самобутністю завдячують уречевленню, яке корениться у колоніяльній системі та нею живиться. Перше зіткнення цих сила було позначене насильством, а їхнє співістнування, а точніше — експлоатація колонізованого колонізатором — триває завдяки масі багнетів і гармат. Колонізатор і колонізований — старі знайомі. І колонізатор має рацію, коли говорить, що знає «їх». Саме колонізатор створив і продовжує творити колонізованого. Свої права, себто свої статки, колонізатор отримав від колоніяльної системи.

Марксизм за 120 хвилин

Сергій Іщенко

Бути марксистом в Україні сьогодні не модно.

— Марксизм остаточно дискредитував себе. Комуністичні експерименти довели його утопічність та нежиттєздатність. Марксизм — це насильство над вічними, природними законами економіки, яке неминуче закінчиться крахом, — скаже ліберальний професор (вчорашній викладач партшколи КПРС).

— Комунізм — це швондерівщина (або шаріковщина)! Це ідеолоґія люмпенів! «Відібрати і поділити» — от чого ви хочете! Колективізм веде до безвідповідальности, спільне значить нічиє. Крім того, комунізм — це диктатура, репресії, тоталітаризм, адже тільки приватна власність — основа демократії. Подивіться на весь цивілізований світ! — обурюватиметься пострадянський інтеліґент-демократ.

— Ой людоньки, то що ж то ви таке кажете! Який марксизм? Хіба ви не знаєте, що комунізм — то просто чергова московська омана, щоби загарбати вільні народи (український в першу чергу). Комуністи — всі антиукраїнці, московські холуї!, — волатиме такий самий інтеліґент, тільки «національно свідомий».

— Марксизм — жидівська вигадка, — просто і доступно пояснить бритоголовий підліток.

Павуки та мухи

Вільгельм Лібкнехт

Кожний знає оте волохате сотворіння з липучим тілом, з круглим опучкуватим черевом. В темних куточках, найдалі від соняшного світла будує воно собі розбишацьке гніздо. Оттуди й попада бідна необачна муха тай гине. Бридке страховище із блискучими баньками, довгими закрученими лапами як раз вдалось, щоб хапати та душити свою здобич. Те страховище — павук. Придивіться, як непорушно, як байдуже сидить він у куточку, та пильнує, чи не попаде яка здобич у його царство. Тай як-же зручно пряде він смертовбийчу тканину, щоб захопити та безпорадно обплутати бідну муху! Гидка потвора не жалує часу, щоб на скільки стане снаги поліпшити своі тенета. Зпочатку вона витягає одну нитку, потім другу, третю і так далі; потім протягає поперечні, звязує іх новими ниточками. Це все для того щоб здобич не подужала розірвати сітки, хоч би й як пручалася. Нарешті сітку виплетено, пастку налаштовано, втікти від неі неможливо. Павук вертається до свого схову і чекає, поки легкодушна муха з голоду прилетить шукати харчу. Не довго йому доведеться чекати — муха прелетіла незабаром. Скрізь кидається сіромаха на роздобутки, та ось одразу нагналася на розіпнуті тенета й заплуталася. Одразу вже видко, яка ій доля судилася! Павук уже запримітив свою здобич і кидає свій притулок. З хижим поглядом, із простертими лапами він помалу наближується до здобичі. Нема чого й хапатись! Бридка тварюка добре знає, що коли та нещасна жертва попалася — вже не втіче. Він уже наближується, втоплюючи в ній своі витріщені очі. Муха дубіє, тремтить… вона зачула свою видиму смерть, бажає визволитись і знесилюється в роспучних заходах… Всі труди, всі силкування даремні! Павутиння заплутується все дужче, нові нитки, нові петлі обхоплюють муху все міцніше, а павук тимчасом наближується. Знесилена, задихана, вона уже вся у владі свого ворога. Тоді бридке страховище простягає до неі своі чепкі лапи і — душить іі. Одразу воно починає ссати кров із тремтячого тіла своєі плохоі жертві; небавом, закропивши до часу згагу крови, кидає іі напів мертву, згодом вертається, знов ссе… Мука ця тягнеться довго, часом дуже довго, поки хоч крапелька крови зостається у бідолашній мусі. Хижий упиряка диха іі життям, глитає іі сили, впивається іі кровью і не спуска іі з очей, поки можна видушити хоч атом життєвоі сили, навіть з трупа. Нарешті муха здихає і іі, як непотрібне сміття викидають геть з павутиння. Перший подих вітерця — і вже помусі! Вдовольнився павук, нажерся і вертається у свій притулок. Він завдоволений і з себе самого, і з цілого світа і розмірковує собі, що, мовляв, за наших часів, путящим людям ще можна жити на світі.

Донецько-Криворізька республіка — ілюзії й практика національного нігілізму

Валерій Солдатенко

Однією з примітних ознак масової тривоги, яка останнім часом охопила українське суспільство, стали сепаратистські гасла. Вони досить потужно зазвучали на сході держави, виливаючись чи то не у вельми ясні заклики запровадження «південно-східної автономії», проведення для цього референдуму, чи у дещо призабуті на сьогодні, однак конкретніші вимоги створення Донецько-Криворізької республіки. Здавалося б, останні взагалі давно втратили будь-яке реальне підґрунтя і вороття до них ніколи не буде. Однак виборча кампанія, що супроводжувалась сплеском регіональних емоцій, винесла їх на гребінь політичного життя, привела навіть до оформлення у відповідні рішення. Не дивно, що вони викликають зворотну реакцію

Між тим, бодай якихось ґрунтовних знань про досвід реалізації подібних ідей, зокрема й Донецько-Криворізької Радянської Республіки, який мав місце в історії, явно бракує. Думаю, не так багато їх у широкого загалу й у новітніх реаніматорів нездійсненних раніше намірів. І в будь-якому разі виступи на різних мітингах, у яких порушувались ті чи інші аспекти проблеми, часто грішать очевидним непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків.

Схоже, що й владний істеблішмент у певній розгубленості, він неготовий до подібного повороту подій. Влада не дуже оперативно й позірно мляво, а відтак зовсім неадекватно реагує на ці лихоманкові ініціативи. За таких обставин предметне розуміння сутності схожих процесів, що розвивалися 86 років тому, засвоєння їх повчальних уроків видається нагальним, здатним допомогти запобігти повторенню прикрих, небезпечних помилок.

Проголошення Донецько-Криворізької Радянської Республіки у кінці січня 1918 р. мало свою передісторію, логіку і зумовленість. Повалення самодержавства у лютому 1917 р. привело до влади Тимчасовий уряд у Петрограді, а в Україні мало своє продовження — вибухнула національно-демократична революція.

Карл Корш: його внесок у революційний марксизм

Пауль Маттик

Карл Корш народився у 1886 році в Тоштедті, що під Люнебурґом, і помер у Кембриджі, штат Массачусетс, у 1961 році. Виходець із родини середньої кляси, він відвідував ґімназію в Майнинґені та вивчав право, економіку, соціолоґію та філософію в Йєні, Берліні та Женеві. Здобувши 1911 року в Йєнському університеті ступень доктора права, роки з 1912 по 1914 він провів у Великій Британії, де вивчав та вдосконалював своє знання анґлійської мови та міжнародного права. Перша світова війна повернула його до Німеччини та прямо до німецької армії, в якій він прослужив наступні чотири роки. Двічі поранений, підвищений і розжалуваний у званні (відповідно до коливань політичної кон’юнктури), свої антивоєнні настрої він висловив, вступивши до лав Незалежної Соціял-Демократичної Партії Німеччини.

Вивчаючи право, Карл Корш дійшов висновку, що для його розуміння необхідно звернутися до його матеріяльних засад, до вивчення суспільства. Соціяліст за своїми переконаннями до війни, під час світової катастрофи він став революційним соціялістом. Після злиття незалежних соціял-демократів і Комуністичної партії в 1921 році, Корш побував представником комуністів у Тюрінґському парляменті, міністером праці в робітничому уряді, що короткий час істнував у Тюріґії, та врешті-решт з 1924 по 1928 роки депутатом Німецького Райхстаґу. У цей період він багато писав з приводу поточних політичних і теоретичних питань, виступаючи в своїх текстах аґітатором радикального післявоєнного робітничого руху. Певний час він був редактором теоретичного орґану Комуністичної партії «Die Internationale», а невдовзі почав редагувати і писати в опозиційну ґазету «Kommunistische Politik».

Невдоволення Корша зростаючим опортунізмом Комуністичного Інтернаціоналу після 1921 року, а також краще за провідних партійних ідеолоґів знайомство та розуміння Марксової теорії дуже швидко призвели до конфлікту між ним і офіційною більшовицькою партійною ідеолоґією, який 1926 року закінчився остаточним розривом. Тепер він став речником радикального лівого крила Комуністичної партії (Entschiedene Linke), яке ще не вийшло з партії, але за самою своєю суттю вже вважалось ворогом III Інтернаціоналу. Після 1928 року Корш продовжив свою політичну діяльність за межами будь-яких орґанізаційних форм. Він не припиняв  писати для видань, двері яких ще не зачинились для нього, підготував нове видання першого тому Марксового «Капіталу», подорожував з лекціями по ріжних країнах і написав нарис про Карла Маркса для британської серії, присвяченої сучасним соціолоґам.[1]