Український мілітаризм

Володимир Винниченко

Цікаве, характерне явище помічалось на Національному Українському Конґресі: як тільки виступав на трібуні оратор від війська, більша частина конґресу починала радісно хвилюватись. І кожна промова військового оратора зустрічалась і провожалась гучними оплесками.

В самих тих промовах нічого особливого не було. Часом від тих промов навіть натягало демаґогією, пахло кроввю, застарілою ненавистю, цвілим козаколюбством. Але оплески все одно лопотіли так, немов би ті промовці казали якісь нечувані істини і кликали до чогось надзвичайно гарного.

Зрозуміти настрій тих учасників конґресу, що захоплювались військовими промовами, не дуже трудно. Занадто довго, занадто нахабно, безпардонно й погордливо топтали українську націю, українську ідею, топтали й нівечили все, що кожним виносилось з дитинства й кохалось в душі. Занадто довго ми ходили з заціпленими зубами, згорблені, принишклі, занадто недосяжною здавалась кожному його мрія.

Орудував прикладом

Таврувати сталінізм за це злодійство – те саме, що вовка, який побував у кошарі

Анатолій Стріляний

1920 рік. Містечко на Полтавщині. Молодий комуніст Горобенко, який відчуває в собі свербіж українства, направлений учителем української мови в педучилище. До революції там була гімназія, що її він закінчив. На педраді його перебиває один із викладачів: «Мне кажется – ето несколько неудобно, што лектор украинского язика гаварит здєсь по-украински… Ведь ми нє понімаєм…» Горобенко відповідає «з небувалою силою»: «Тут сидить справжня контрреволюція!». І додає «протяжно й урочисто»: «Мені нема чого більше говорити з вами. Тут є тільки робота для чека».

Це з повісті «Смерть» Б. Антонечка-Давидовича (відбув 20 років ГУЛАГу). Закінчується тим, що Горобенко напрошується в команду для розстрілу мужиків-заручників у село, де вбили його однопартійців. Ті вигрібали в селян зерно. «Висадив усю обойму», далі орудував прикладом. Потім міг, як автор, узятися за перо. Звичайна біографія в тому художньому поколінні.

Які, до біса, «жертви сталінського терору»! Перед нами бійці – бійці українського національно-комуністичного руху. Хотілося б, щоби це було не так, але це було так. До початку 1920-х років вони були переможцями в громадянській війні. Від них несло порохом, кров’ю та карболом тифозних бараків. Вони стріляли, й у них стріляли. Вони не знали пощади, та і їх не щадили. Ахметов із Пінчуком заговорили б у них не те що по-українському, а хоч по-китайському після першого ж приводу в ЧК. Тільки навряд чи вони були б потрібні. «Всіх панів – до ‘дної ями». Вирізали, випалили всі паростки демократичного, їхньою мовою – буржуазного життя в Україні.

Самостійна Україна

Микола Міхновський

Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськости. Ці з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої „боротьбою націй”, вже начався і закінчення наближається. Ті з’явища — це уоружені повстання зневолених націй проти націй гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання Вірмен, Кретян-Греків, Кубанців і нарешті Боерів.

Коли ще поглянути на ту більше чи менше гостру боротьбу в її перших фазах, яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями і французами, англічанами і росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі поміж собою нації, то стане зовсім очевидним, що все світове національне питання вже зовсім достигло хоч і далеко стоїть до необхідного, дійсного та справедливого розв’язання. Проте, шлях до розв’язання єдино можливий, певний і хосенний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, в якій би формі політичного верховенства воно не виявлялося, і цей шлях є противний Гааґській конференції.

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

Класова боротьба

Ернст Нікіш

Різниця між класами та антагонізм між ними, який походить з матеріальних причин, є тією даністю, яка основується на особливостях людської природи, на передумовах людського суспільства та його стратифікації. В часи «органічного» людського суспільства класовий антагонізм скривався за напруженими відносинами, які ніколи не припинялися між різними станами. Багатий та бідний, високий та низький, могутній та слабкий, роботодавець та робітник, а також аристократ та бюргер не являлися жодним чином тільки полярностями всередині гармонічного цілого, які взаємно доповнювали один одного. Вони визначали деструктивні сили, які суспільна структура повинна була приборкувати й проти котрих вона повинна була безперервно оборонятися.

Коли почуття класового антагонізму загострюється до рівня рішучості його використати, класовий антагонізм перетворюється на класову боротьбу. Класовий антагонізм це наявний факт, який лежить по той бік людської волі. Класова боротьба означає свідому мобілізацію. Класовий антагонізм – це доля, класова боротьба – це повстання проти долі.

Класовий поділ йде за вертикаллю, він йде знизу догори. Внизу несуть гноблення, і утиск цілого базується на цьому. Чим далі підіймаються догори, тим більше стають менш пригнобленими, тим вільніше рухаються, тим вище можуть підняти голову та ширше розпрямити плечі. Погляд знизу догори несе сутність іншого характеру, ніж згори донизу. Внизу нема нічого, чому б позаздрив той, хто стоїть нагорі. Хто зверху, у того нема причин заздрити тому, хто під ним; він насолоджується своєю висотою, кожен раз коли його погляд падає донизу. Висота, навпроти, тим, хто дивиться на неї знизу, здається кращою, більш щасливою долею. Ті, хто знаходиться знизу, цієї долі позбавлені, й тому вони страждають та заздрять.

Імперіялістична експансія Росії

Тоні Кліфф

Від редакції (ґазети «Вперед», Мюнхен): Нижчеподана стаття англійського революційного соціяліста Т. Кліффа є переклад 9-го розділу його книжки «Природа сталінської Росії» (T.Cliff, “The Nature of Stalinist Russia”, London, 1948). – В ч. 3 (12) «Вперед» за минулий рік ми передруковували інший розділ з цієї ж праці Т. Кліффа. п. н. «Клясова боротьба в СССР». Праця Т.Кліффа є важлива й характерна тим, що подає чисто економічну аналізу сталінського російського імперіялізму, зокрема його економічні причини, Т. Кліфф є також головним співробітником англійського журналу «Сошелист Рев’ю», який передруковував вже кілька статтей з «Впереду».

***

Імперії існували ще перед монополістичним ступенем розвитку капіталізму і навіть перед самим капіталізмом. Перська імперія постала майже безпорівняльннм темпом між 555 та 525 р.р. до нашої ери і охопила простір в восьмеро більший за Німеччину. Згодом постала імперія грецька, потім римська. Занепад февдалізму і зріст торговельного капіталу бачив постання великих еспанської, португальської й нідерландської імперій. Зі зростом індустріальної революції, Англія, за дві генерації — від початку Семилітньої війни (1756 р.) до кінця Наполеонівських воєн (1814 р.). розбудувала свою імперію завоюванням Канади, Індії, Південної Африки й Австралії.

Проте імперіялізм в кожному періоді є відмінний в своїх причинах і наслідках і тому вживання одного слова — імперіялізм для окреслення відмінних явищ схильне внести більше плутанини, ніж ясности. Ленін вживав цей термін для окреслення найвищого ступеня капіталізму, коли він є в стані занепаду, а пролетарська революція є на порядку денному. Але імперії навіть цього одного періоду мають дуже різноманітний характер. Зінов’єв казав в своїй статті «Що таке імперіялізм»: «Роблячи це (визначуючи, що властиво є сучасним імперіялізмом, — Т. К.), ми повинні не забувати, що є різні типи імперіялізмів. Британський імперіялізм різниться від німецького, і т. д. Є європейський імперіялізм, азійський імперіялізм, і американський: є білий імперіялізм і жовтий. Японський імперіялізм не скидається на його французький тип. Російський імперіялізм є типу вийняткового, бо він є відсталий, його навіть більше не можна називати азійським».

Таємниці дипломатичної історії XIX ст.

Карл Маркс

Розділ 4. Попередні зауваження щодо історії російської політики

Перш ніж почати аналіз памфлету, що має назву «Істина є істиною, коли розкривається вчасно», яким закінчимо вступ до «Таємниць дипломатії», доречно буде подати декілька попередніх зауважень стосовно загальної історії російської політики.

Демонстрація могутньої сили Росії вражала Європу зненацька в різні часи. Вона лякала західні народи, які корилися їй, як коряться фатуму, або чинили тільки конвульсивний опір. Проте поряд із завороженим подивом одних Росія викликає до себе також скептичне ставлення інших, яке постійно поновлюється, переслідує її, наче тінь, зростає з її ростом, тож їхній різкий іронічний голос звучить в унісон із стогонами поневолених народів і висміює саму її велич як театральну позу, що має на меті засліпити світ фальшивим блиском і ввести в оману. Інші імперії викликали такі самі сумніви в період свого становлення; Росія ж так і не подолала їх, навіть коли стала гігантом. Це єдиний в історії приклад величезної імперії, саме існування сили якої, навіть після набуття світової ваги, ніколи не переставало сприйматися радше на віру, ніж як факт. З початку вісімнадцятого століття і досі жоден автор, незалежно від того звеличував він Росію чи гудив, не вважав за можливе обійтися без того, щоб спочатку переконати читачів у тому, що вона таки існує насправді.

Комунізм інків

Микола Пашко

Коли в кінці XV століття Колумб відкрив для європейців Американськнй континент, туди з благословення іспанського короля ринули загони завойовників-конкістадорів, що в пошуках золота вогнем і мечем нищили тамтешні досить розвинені цивілізації, перетворивши в руїни міста, мільйонами вбиваючи місцеве населення. Це загальновідомо, і мова піде далі про те, що ж то були за держави, зокрема держава інків Тауантінсуйю — „країна чотирьох сторін світу”. Це була імперія в Андах, що мала територію 2.754.000 квадратних кілометрів і понад 10 мільйонів чоловік населення. (Для порівняння: Україна в ті часи — XVI століття — мала близько п’яти мільйонів мешканців).

Найбільшим народом, що населяв цю державу, був кечуа, а назва одного з його племен чи касти, що захопила всю владу, — інки. Вони оголосили себе синами Сонця, доводили свою божественну природу, наполягали на не менш божественній місії — „ощасливити” всі підлеглі їм народи, а також на власній геніальності й непомильності. Кожного, хто ставив це під сумнів, чекала негайна смерть. На чолі держави стояв сапа інка — правитель, що безконтрольно порядкував усім життям і майном підлеглих.

Внутрішній і зовнішній пролетаріати в західному світі

Арнольд Тойнбі

Внутрішній пролетаріат

На завершення нашого огляду внутрішніх пролетаріатів звернімося до близького нам прикладу. Чи мали місце вищенаведені характерні явища в історії Заходу? Якщо ми поставимо собі за мету знайти докази існування внутрішнього пролетаріату в надрах західної цивілізації, ми їх виявимо безліч.

Ми вже відзначали, що з одного регулярного джерела постачання внутрішнього пролетаріату наше західне суспільство набирало людей у грандіозних кількостях. За останні чотириста років соціальний організм західної цивілізації живився людськими ресурсами щонайменше десятьох цивілізацій, які перебували в процесі розпаду. І коли в такий спосіб вони були зведені до рівня внутрішнього пролетаріату нашого західного суспільства, розпочався активний процес стандартизації, який уже стер — і в окремих випадках повністю — характерні ознаки, що ними ці неоднорідні маси колись відрізнялися одна від одної.

Від вузького “культурництва” до всебічної національної державної революції

Микола Ковалевський

До питання про генезу українського соціально-революційного руху

Читачі не візьмуть мені за зле, коли свій короткий і неповний спомин про початки українського соціяльно-революційного руху почну з маленького епізоду з передреволюційних часів у Києві. В кінці лютого 1914р. я був арештований в зв’язку з викриттям української революційної організації, котра приготовляла масову демонстрацію протесту (першу в тих часах) проти заборони російського уряду святкування сотих роковин народження Тараса Шевченка. Справа ця була дуже цікавою з погляду розвитку українського суспільного руху, однак не про це хочу зараз оповідати. Після короткого переслухання жандармською владою у Старо-Київському “участку”, що містився недалеко від Софійської площі, мене відіслали до Лук’янівської в’язниці – знак, що доведеться трохи довше сидіти в неволі.

Потягнулися довгі сірі дні, подібні один до одного як дві краплі води. Я сидів в наріжній камері №2, яка була в самому кінці вузенького “коридору політичного корпусу” в’язниці. Після кількох днів, коли очі звикли до півтемряви, що панувала завжди в камері (віконце було маленьке під самою стелею високо, зауважив я на грубих мурах камери, численні втримані в камені написи). Це були головним чином прізвища тих в’язнів, що колись тут сиділи і хотіли залишити про себе слід, щоб інші довідались про їх судьбу.

Український комуністичний маніфест

Іван Лисяк-Рудницький

„До хвилі. Що діється на Україні і з Україною” — книга з небуденною історією. Первісне її видання появилося на початку 1919 року в Саратові. Автори, Сергій Мазлах і Василь Шахрай, були українські комуністи, що під час німецької окупації мусіли покинути батьківщину й тимчасово перебували в радянській Росії. Це перше видання недоступне від десятиліть. Примірники, що збереглися в Радянському Союзі, заховані від людського ока в спецфондах бібліотек. Здається, що ні один примірник видання 1919 року не опинився в жадній бібліотеці на Заході. Існування цього важливого твору було відоме західнім дослідникам із згадок та полеміки у радянській літературі 1920-их років, але їм ніяк не доводилося дістати текст до своїх рук. Щойно недавно пощастило видавництву „Пролог” у Нью-Йорку відшукати один примірник, що походив, мабуть, з якоїсь приватної збірки. Нове, здійснене „Прологом”, друге українське видання появилося в 1967 році.

Врешті, 1970 року видавництво Мічіґанського університету випустило англійський переклад, зроблений проф. Петром Й. Потічним Таким чином голос Мазлаха й Шахрая з півстолітнім запізненням таки дійшов до світової наукової громадськости. Обох авторів у той час уже давним-давно не було серед живих. Шахрай загинув ще в 1919 році, убитий російськими білогвардійцями на Кубанщині, де він працював у протиденікінському підпіллі, Мазлах зникнув у сталінських чистках 1930-их рр.