Український мілітаризм

Володимир Винниченко

Цікаве, характерне явище помічалось на Національному Українському Конґресі: як тільки виступав на трібуні оратор від війська, більша частина конґресу починала радісно хвилюватись. І кожна промова військового оратора зустрічалась і провожалась гучними оплесками.

В самих тих промовах нічого особливого не було. Часом від тих промов навіть натягало демаґогією, пахло кроввю, застарілою ненавистю, цвілим козаколюбством. Але оплески все одно лопотіли так, немов би ті промовці казали якісь нечувані істини і кликали до чогось надзвичайно гарного.

Зрозуміти настрій тих учасників конґресу, що захоплювались військовими промовами, не дуже трудно. Занадто довго, занадто нахабно, безпардонно й погордливо топтали українську націю, українську ідею, топтали й нівечили все, що кожним виносилось з дитинства й кохалось в душі. Занадто довго ми ходили з заціпленими зубами, згорблені, принишклі, занадто недосяжною здавалась кожному його мрія.