Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (закінчення[1]) (II)

А. Кіров

І

Після встановлення радянської влади в Одесі перед партією постало завдання перевести низку заходів, які б налагодили порушене виробниче життя, підупале до того ж через різку й гостру грошову кризу. Переведення цих заходів натрапляло на надзвичайний опір буржуазії, яка стояла на чолі антирадянських партій та організацій.

По-перше, треба зазначати, що радянські органи в Одесі не стали зразу на шлях переведення націоналізації промисловости й банків. За того саботажу капіталістів, що тоді був, здійснення робітничого контролю, звичайно, не могло дати істотних наслідків, хоча з технічним персоналом через деякі поступки й невтручання до виконання їхніх технічних функцій, можна було б умовитися; про це свідчать, між иншим, резолюції технічного персоналу на різних підприємствах, де є заяви про свою згоду працювати з радянською владою.

Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (I)

А. Кіров

Лютнева революція викликала до життя цілий ряд організацій, покликаних замінити прогнилу самодержавно-бюрократичну державну машину. Одною з таких організацій був «Румчерод», що виник в травні 1917 р. Діяльність його, згідно з розподілом території, що його прийняла Всеросійська нарада Рад робітничих і салдатських депутатів, поширювалася на румфронт, чорноморську флоту і губерні: Херсонську, Басарабську, Таврську, частини Подільської та Волинської губерень з центром у м. Одесі. Вже один перелік цих місцевостей повинен дати нам уяву про ті надто складні умови, в яких довелося робити Румчеродові особливо після завоювання його комуністичною партією.

Межуючи з Румунією, що на її території були розташовані російські частини й запільні установи, Румчерод, з огляду на цілий ряд умов, — одною з них була відірваність від центра, — мусив самостійно встановляти взаємовідносини з Румунією, союзними державами і в звязку з цим розвязувати цілий ряд питань, що мали загальнодержавне значіння. Маючи в себе в запіллі Київщину, де панувала Центральна Рада, Румчерод повинен був поставити перед собою завдання нейтралізувати її впливи на свої території.

Палестинське питання в перші повоєнні роки (1945—1947 рр.)

В. В. Григор’єв

Понад чверть століття однією з найгостріших причин напруження на Близькому Сході залишається так зване палестинське питання. Воно є наслідком експансіоністського курсу правлячих кіл Ізраїлю та політики імперіалістичних кіл, що стоять за їх спиною, а також грубого зневажання національних прав арабського народу Палестини. Існування протягом тривалого часу близькосхідної кризи постійно становить загрозу справі миру в усьому світі. Досить нагадати про чотири спалахи /131/ війни в цьому районі, щоб усвідомити жагучу необхідність ліквідації близькосхідної кризи.

Радянський Союз і прогресивні сили всього світу виступають за встановлення міцного і справедливого миру на Близькому Сході для всіх держав і народів цього району. Але це слід розуміти, як вказував на Женевській мирній конференції по Близькому Сходу міністр закордонних справ СРСР А. А. Громико, так, що буде забезпечена справедливість і щодо арабського народу Палестини, без представників якого неможливо розглядати і розв’язувати палестинську проблему[1].

Палестинська проблема є наслідком агресивної політики імперіалістів Заходу і має глибоке коріння. Тому великий науковий і практичний інтерес викликає історія виникнення та особливого загострення цього питання в перші повоєнні роки.

Маніфест до всіх робітників, селян та салдатів України

4—25 (11—12 ст. ст.) грудня 1917 р. відбувся 1-ий Всеукраїнський З’їзд Рад Робітничих, Салдатських та Селянських Депутатів (в м. Харкові), який проголосив владу Рад.

26 (13 ст. ст.) грудня 1917 р. «всю повноту державної влади» на Україні взяв на себе перший Радянський уряд, перший — «Центральний Виконавчий Комітет Рад Р., С. та С. Депутатів України» який обрав перший Р.Н.К. — «Народний Секретаріят» і звернувся «до всіх робітників, селян та солдатів України» з першим маніфестом про утворення Радянської влади та про її завдання й ухвалив перші декрети про землю, про права народів та про робітничий контроль над виробництвом. /І/

МАНІФЕСТ
До всіх робітників, селян та салдатів України

Дружнім натиском робітників, салдатів та селян усієї Росії був скинутий уряд народнього обману, уряд Керенського. Всеросійські з’їзди робітничих, салдатських та селянських депутатів, де брали участь і Ради України, утворили нову владу — уряд народніх мас в особі Ради Народніх Комісарів, що є Робітничо-Селянським урядом Російської Федеративної Республіки.

Тільки після цього змогли здійснитися всі вимоги робітників та бідніших селян. Негайно було видано декрета про передачу селянам цієї землі без викупу й з усім інтвентарем, не чекаючи скликання Установчих Зборів, про робітничий контроль над виробництвом і 8-годинний робочий день та декрет про мир. Тільки народня влада спромоглася повести країну до миру, гідного революційного народу, тільки вона запровадила в армії виборність, зробивши її чисто народньою. Ці діяння радянського уряду стріли палкі почуття трудящих по всій країні, серед усіх народів, що входять до складу Російської Федеративної Республіки. Ради Робітничих, Салдатських та Селянських Депутатів підтримують Раду Народніх Комісарів.

Жовтневий період на Чернігівщині[1] (II)

В. Щербаков

V. Наступ Червоного війська та перебування червоногвардійських загонів на Чернігівщині

Ще до того, як Рада Народніх Комісарів поставила ультиматум Центральній Раді, червоному військові не раз доводилося стикатися з петлюрівськими частинами на території Чернігівщини. На початку грудня на станції Сновська трапився такий епізод.

19 стрілковому полкові дано завдання перекинутись на Дін для боротьби з білогвардійщиною. В звязку з тим, що петлюрівські частини, зайнявши Бахмач, не пропускали війська через станцію, в Сновській скликано було екстренні збори ротних комітетів з представниками від салдатів щоб вирішити питання про взяття станції Бахмач. На збори запрошено було представників місцевих громадських організацій. Керував зборами Військово-революційний комітет полку. Командир полку Валуєв, доповівши зборам, що військові частини Центральної Ради вирішили не пропускати радянського війська через територію України і що на пропозицію прийняти делегатів для переговорів петлюрівський полковник Менза спочатку відмовився, а потім запропонував останнім від станції Мени піти пішки до станції Бондарівки, звідки делегацію з зав’язаними очима буде приведено до штабу війська Центральної Ради, — став вимагати від полку виконання наказу ставки й здобуття станції Бахмач боєм. Відповідаючи Валуєву, низка промовців висловлюється проти війни з військовими частинами Центральної Ради. Член Головного Виконавчого комітету Лібаво-роменської залізниці Ласовський закликає салдатів не проливати братньої крови й заявляє, що на випадок насильного просування більшовицьких частин, залізничники застрайкують. В такому ж дусі висловлюється голова Сновської Ради Ніколаєвський. Після гарячих дебатів збори ухвалили резолюцію відмовитись від наступу на Бахмач і погодитись на відправлення 19 полку на Дін через Брянськ[2]. /115/

Жовтневий період на Чернігівщині (I)

В. Щербаков

I. Стан губерні перед Жовтневою революцією

Уряд Керенського, зазнавши поразки в Жовтневі дні в Ленінграді, а після і в Москві, вирішив в боротьбі проти більшовиків спертися на місця. Чи то через свою короткозорість і цілковите незнання того, що робиться на місцях, чи просто для того, щоб хоч за що-небудь узятися в момент своєї передсмертної агонії, він розсилає своїх вершників, шле цілі пакунки телеграм своїм низовим органам, звертається з відозвою до всього населення, закликаючи його до боротьби з революцією, просячи в нього допомоги й порятунку.

Але жодної, хоч трохи серйозної, підпори на місцях уряд Керенського в цей час не мав.

Стан Чернігівщини що до цього показовий. Почнім з місцевої влади.

Навряд чи можна говорити про твердість, авторитет і будь-яку певну роботу місцевої губерської влади Чернігівщини з самого моменту Лютневої революції. Вивчаючи архівні матеріяли переджовтневого періоду, що характеризують діяльність місцевої влади в цей протяг часу, доводиться дивуватися з того безладдя, хаосу та браку будь-якої творчої доцільности в роботі цього часу. Писали, ухвалювали, радилися, виносили резолюції, але майже нічого не доводили до кінця. Єдиного провідного органу, якому б безперечно підлягали всі инші і який уміло б скеровував роботу й життя губерні в певне річище, не було. Навіть установи та організації, що містилися в самому Чернігові, і ті робили так, як вони розуміли й хотіли, а не так, як їм наказував Губерський Комісар Тимчасового Уряду разом з Губерським Виконавчим Комітетом громадських організацій. Міські думи й земські самоврядування — фактичні господарі губерні — тільки формально приймали вказівки Губерського Комісара. Повітові центри фактично жили сами по собі і жодних представників губерської влади не знали й не почували, та й не мали потреби в них. Брак спеціяльного економічного тяжіння до Чернігова ще більше посилював цей момент безвладдя губерської влади. А повітові центри були в такому ж, приблизно, становищі /299/ відносно низових об’єднань. Волості й села жили своїм власним життям і ніякого керовництва від повітової влади не мали.

Зімбабве, це — заклик до Африки прокинутися

Мотсоко Феко*

Колоніяльне знищення Зімбабве розпочалося 1895 року — після того, як головний представник британського імперіялізму Сесіл Роудз[1] заявив:

«Зачищення краю дикунів можна досягнути за два-три роки за допомогою певної кількости кулеметів. Я стверджую, що ми — головна раса в світі, що чим більше світу ми візьмемо в облогу, тим краще буде для людської раси».

Після того як Зімбабве захопили почерез колоніяльний тероризм і перейменували на Родезію, Британія запропонувала волю злочинцям, якщо вони поїдуть до «Родезії», де матимуть вільну землю та золоті рудні для самих себе та Британської імперії.

Коли «Амбує» Неханда[2] — ця шанована патріотична жінка й героїчна донька Африки — орґанізувала африканський опір британському колоніяльному тероризмові, імперіялістичні загарбники вбили та повісили її. Це зробили, аби показати, що стається з тими африканцями, хто опирається колоніяльному тероризмові.

У 1960-х роках слідком за забороною минулих визвольних рухів проти британського колоніялізму африканці Зімбабве — щоб надати своїй визвольній боротьбі новий імпульс — створили ЗАПУ[3] та ЗАНУ[4]. Як вона ставала сильнішою та вдавалася до ґерильї, колоніялісти під приводом Йєна Сміта[5], колоніяльного прем’єр-міністра, оголосили власну «незалежність». Це було повстанням проти британської корони. Але Британія ніколи не придушить повстання її европейських колоністів.

Якби Муґабе програв, його би всі носили на руках

Юсуф Серункума*

Розмови про крайнощі в політиці Роберта Муґабе — такого еталонного «африканського диктатора» — будуть неповними, якщо не порівняти його з уґандійцем Іді Аміном[1]. Цікаво, що Муґабе заробляв собі репутацію героя-переможця в антиколоніяльній боротьбі саме тоді, коли Амін розставався з владою, себто 1979 року, а вже 1980 року став прем’єр-міністром Зімбабве. Прийшовши до влади та поклавши край пануванню меншости з гурту білих поселенців, він удостоївся порівняння з Нельсоном Манделою — ще одним чорношкірим, що прийшов до влади через чотирнадцять років, так само витіснивши з влади білих. Як сказав по смерти останнього Славой Жижок: «Мандела, це — не Муґабе»[2]. Якщо Манделу всі — вельми некритично — вважають героєм, то Муґабе, просто як колись Іді Аміну, всі без зайвих роздумів приділяють місце головного лиходія нашого часу.

В обох країнах — Південно-Африканській Республіці та Зімбабве — кінець влади білих поселенців поставив перед антиколоніяльною інтеліґенцією дуже схожі питання, але в ріжних контекстах: питання політики й економіки. Якщо Південна Африка вибрала шлях вреґулювання політичного питання без визначення певного терміну розв’язання економічного/земельного питання[3], позаяк багато керівників Африканського національного конґресу під гуркіт заяв про стратеґічний компроміс шукали можливостей поживитися з результатів боротьби[4], то керівництво Зімбабве, своєю чергою, розглядало визволення у нерозривному зв’язку з економікою. Тим-то визволення означало наступальне та одночасне проведення політичних і економічних реформ. Саме в цьому пункті стає доречнішим порівняння Іді Аміна та Роберта Муґабе: визволення не може бути просто політичним.