Алжирська революція 1954-1962

Роман Тиса

Цей рік є ювілейним для Алжиру. Виповнюється 50 років з підписання (18 березня) історичних Ев’янських угод, що вони поклали край семирічній війни в цій північно-африканській країні та відкрили їй шлях до незалежности. Проголошена 5 липня 1962 року незалежність після занепаду та заціпеніння колоніяльного періоду відродила алжирській народ до життя, повернула його в історію, в якій йому відмовляли впродовж більше ніж ста років. Алжирська національно-демократична революція мала величезне значення не тільки для алжирців, але й для народів усього світу. Перемога цієї революції зіграла велику ролю в розвалі французької та світової колоніяльної системи, ставши другою — після В’єтнаму — великою поразкою Франції в колоніях. Війна за незалежність Алжиру мала в Европі та світі такий суспільний резонанс, що його можна порівняти хіба тільки з відгуком на війну у В’єтнамі десять років по тому. Крім того вона стала першим випадком, коли поразка в колоніях і спровокована нею політична криза призвели до зміни політичного режиму в метрополії (у Франції ледь не стався військовий переворот і впала Четверта Республіка) —  себто своєрідною перемогою «третього світу» над «першим» на території останнього. В цьому відношенні Алжирська революція може послужити наочною ілюстрацією до етапу «село захоплює місто» партизанської стратеґії Мао Цзе-дуна, тільки не в національному, а в міжнародному маштабі. Иншою такою ілюстрацією може стати «революція гвоздик» 1974 року в Портуґалії, що вона була б неможлива без успіхів національно-визвольних сил в портуґальських колоніях в Африці, тривала і запекла боротьба в яких заслуговує на окрему розмову.

1 Передісторія

1.1 «Французький» Алжир

Прагнучи заволодіти колоніями у західній та північній Африці, впродовж XIX ст. Франція пляномірно наступала на території, заселені переважно мусульманами. 1830 року останній французький король з дому Бурбонів, Карл X, намагаючись відволікти увагу своїх підданих від реакційної політики всередині країни та захопити їх закордонними пригодами, направив до Алжиру військову експедицію. 5 липня того-ж року французька армія ввійшла до міста Алжир. Попри очікування суверена його піддані не захопились африканською екзотикою і через три тижні усунули його самого від влади.

Вирвавши північно-африканські території з обіймів свого слабшого суперника — Османської імперії, повноправною господинею в Алжирі Франція стана не відразу. Остання велика війна з тубільцями — придушення повстання під проводом Абд аль-Кадіра — завершилась тільки 1847 року. З тих пір французькому пануванню в Алжирі нічого не загрожувало, якщо не рахувати повстань арабів 1864 року та берберів 1871-го. Без суттєвих змін колоніяльний режим проістнував до другої світової війни (1939-1945).

Адміністративно країну було поділено на три департаменти: Оран (захід), Алжир (центр) і Константин (схід). Була здійснена масова експропріяція у місцевого населення родючої землі та передача її у володіння білим переселенцям — переважно французам (але не тільки французам — до Алжиру переселялися еспанці, італійці, німці). З 1830 по 1940 колонізовані втратили 3.445.000 гектарів землі.[1] Станом на 1954 рік з 10,1 млн. гектарів родючої землі 2,7 млн. га (26%) належало 22 тис. французьких землевласників (3,3% землевласників), майже половина з яких (9 тис. чол.) володіла ділянками більше 50 га. 631 тис. землевласників-мусульман мали 7,4 млн. га землі наділами переважно по 1-10 га і менше (таких малоземельних селян-бідняків нараховувалось бл. 440 тис.; їх називали феллахами). 571 тис. алжирців були безземельними  сезонними робітниками, головним чином хаммесами, себто працюючими за 1/5-1/10 врожаю, утворюючи таким чином масу сільського пролєтаріяту.[2]

За більш ніж сто років Алжир був колонізований французами настільки, що його почали називати «заморською Францією». Хоча 1,029 млн. колоністів[3] становили абсолютну меншість (близько 13%) населення країни, великі приморські міста були наполовину французькими (на селі взагалі жило лише 196 тис. колоністів[4]). Наприклад, у другому за населенням алжирському місті Орані европейці складали 60% мешканців. Туристи в Алжирі цілком могли уявити себе у французькому Марселі, а Оран нагадував еспанське місто. Впродовж широких центральних вулиць і бульварів височіли будинки европейської архітектури з кав’ярнями на перших поверхах; на міських пляжах загоряла французька молодь. Европейці жили у найбагатших кварталах, в їх руках зосередились найбільш родючі землі, більшість промислових і торгівельних підприємств, а разом з ними політична та адміністративна влада. До Франції надходили поштові листівки, на яких Алжир зображали виключно у романтичних тонах; якщо на них і зображались тубільці, то тільки як екзотичних персонажів з казок «Тисячі й однієї ночі». Хай там як його називали французи чи яким він постав в їх уяві, колоніяльна дійсність суттєво ріжнилась від реалій метрополії, і Франція в Алжирі істнували тільки для меншости.

На початку 1950-х в країні проживало більше 8 млн. мусульман (арабів і берберів), 90% з яких були неписьменними.[5] Мусульманське населення страждало від хронічного безробіття, відсутности медичного обслуговування, а часто просто від голоду.[6] Більшість тих, хто роботу мав, працювали на селі, зокрема, як батраки на фермах білих колоністів. Французьке громадянство, а з ним і політичні права були у небагатьох алжирських мусульман. Тому багато хто був змушений шукати кращої долі на чужині. Наприкінці XIX ст. розпочалась трудова міґрація. Протягом першої світової війни (1914-1918) до Франції для роботи на заводах прибули 119 тис. алжирців.[7] До початку 1950-х число алжирських робітників у метрополії зросло до 280 тис.[8] Працювали вони переважно на найменш оплачуваних роботах.

Економічні та соціяльні наслідки колоніялізму були фізичними і психолоґічними. Корінне населення позбавлялось не тільки культури та ідентичности — йому відмовляли у самостійній історії, незалежній від історії колонізатора. Вся робота ідеолоґічної машини в метрополії була спрямована на створення і зміцнення уявлення, що колонізований до приходу поселенця ніколи не істнував, що він був ніким. Колонізатор ввів його до історії, наповнив його життям сенсом, зробив його повноцінним. Без колонізатора колонізований ніщо.

1.2 Алжирський націоналізм

Ще підчас першої світової війни у французькій армії воювала як французи, так і вихідці з французьких колоній, в тому числі з Алжиру. Вони служили у легкій піхоті, легкій кавалерії та допоміжних військах. З проголошенням права народів на самовизначення, висунуте після закінчення війни і російськими більшовиками, і американським президентом Вудро Вілсоном, алжирська інтеліґенція почала обмірковувати перспективи якщо не політичної незалежности, то бодай автономії чи якогось самоврядування.

На початку антифранцузький рух очолив Хадж Абд аль-Кадір, онук лєґендарного Абд аль-Кадіра і член Центрального Комітету Французької Комуністичної партії (ФКП). 1926 року він заснував орґанізацію «Північно-Африканська Зірка», яка стала першою алжирською націоналістичною партією та проістнувала до 1937 року. Невдовзі після її створення до її лав увійшов Ахмед Мессалі Хадж (майбутній голова партії та провідний діяч національно-визвольного руху в 1930-50-х), і «Північно-Африканська Зірка» відокремилась від ФКП (котра вважала питання незалежности Алжиру передчасним). Попри розбіжності у поглядах на політичне майбутнє північно-африканської країни обидві орґанізації продовжувала підтримувати союзницькі стосунки.

1937 року, коли французька влада розпустила «Зірку», Мессалі Хадж заснував Партію Алжирського Народу, що вона виступала за повну незалежність Алжиру, загальне виборче право, свободу преси і зібрань, шкільну освіту з арабською мовою викладання, конфіскацію великих землеволодінь. Після її заборони 1946 року її місце зайняли Рух за Тріюмф Демократичних Свобод того самого Мессалі Хаджа, Демократичний Союз Алжирського Маніфесту Ферхата Аббаса та Спеціяльна Орґанізація Бена Белли. Ці орґанізації стали прямими попередниками Фронту Національного Визволення (ФНВ), а їх члени — майбутніми кадрами збройної боротьби. Всі вони виступали або за широку автономію Алжиру в складі нової французької федерації, або за повну політичну незалежність. Рух за Тріюмф і Демократичний Союз вели політичну боротьбу шляхом аґітації та участі у виборах, Спеціяльна Орґанізація виступала за збройну боротьбу та до неї готувалась.

Після поразки 1940 року представники «Вільної Франції» набирали добровольців по всій французькій колоніяльній імперії, в тому числі серед корінного населення Алжиру, обіцяючи — в разі перемоги над німцями та італійцями — надання Алжиру незалежності. Вербувальники спромоглися дістати значних успіхів, і проти фашизму — спочатку у Північній Африці, а пізніше у Південній Европі — билися тисячі алжирських арабів (3-я алжирська піхотна дивізія була повністю укомплектована вихідцями з Алжиру, 60% з яких складали мусульмани[9]). Зокрема, в французькій армії в Европі служили один з майбутніх лідерів ФНВ Ахмед Бен Белла та майбутній революційний теоретик Франц Фанон. Але французька влада не збиралась дотримуватися свого слова. Війна закінчилася, а країна залишалась колоніяльним володінням.

З останніми залпами війни в Европі визволенням повіяло й у повітрі Африки, але французи не квапились з деколонізацією. У відповідь на нехтування прагненнями народу по Алжиру прокотилась хвиля спонтанних виступів мас.

1.3 Перше насилля

1-го травня 1945 року по всій країні пройшли першотравневі демонстрації алжирців, орґанізовані Партією Алжирського Народу. У столиці та деяких инших містах поліція відкрила вогонь по демонстрантах. Були вбиті десятки людей, сотні отримала поранення. В одному тільки місті Алжир було вбито 11 людей[10]. Відповіддю алжирців, що вона не забарилася, стало повстання.

8-го травня, у день, коли прийшла звістка про капітуляцію Німеччини, низка демонстрацій з цієї нагоди відбулась у містах північно-східного Алжиру, в тодішньому департаменті Константин. На демонстраціях виднілись і антиколоніяльні гасла та вимоги незалежности. В містах Сетіф і Ґельм демонстрації були розігнані поліцією із застосуванням кулеметів. Розлючені учасники ходи в Сетіфі взялися за кинджали, палиці, каміння й почали вбивати всіх стрічних европейців. Почалися погроми колоністів, які тривали кілька днів і в яких загинуло більше 100 людей, в тому числі мер-соціяліст Сетіфа.

Заворушення швидко охопили весь північно-східний Алжир, перетворившись на справжнє повстання. У 20 містах і містечках країни в ньому взяли участь до 50 тис. чол.[11] Повстанці, озброєні мисливськими рушницями і трофейними автоматами, підпалювали ферми колоністів, вбивали цивільних европейців, нападали на загони урядових військ. Дії повстанців були неузгодженими, тому французька влада відносно швидко змогла придушити повстання. У місті Сетіф було проголошено військовий стан. На алжирців кинули до 12.000 салдатів, підтриманих авіацією, флотом, поліцією та цивільною ґвардією (загонами «самооборони» колоністів). Райони повстання були розгромлені: міста й села спалювались, населення винищувалось без розбору, цивільних розстрілювали без суду. Різанина тривала до 17 травня, коли зброю склали останні загони повстанців. Жертвами французької влади стали, за різними оцінками, від 6.000 до 45.000 алжирців.[12]

1.4 Підйом національно-визвольного руху

На початку 1950-х алжирський національно-визвольний рух переживав підйом. Момент був дуже вдалим. Поразка французької армії під Дьєн-Бьен-Фу у В’єтнамі в травні 1954 року та вимушений вихід з Індокитаю, виведення британських військ з Єгипту, що розпочалось восени 1954-го, успіх націоналістів Тунісу, що вони завоювали автономію для своєї країни, і посилення збройної боротьби патріотів Марокко створили нову ситуацію на світовій арені та у північно-африканському реґіоні. На цьому тлі алжирці, відчуваючи себе, з одного боку, творцями практично всього алжирського національного багатства, а з иншого — найбільш безправною ґрупою населення, з відвертою ворожістю ставилися до французької влади. Розпочалась підготовка до збройної боротьби: закупівля зброї та припасів, військове навчання алжирських еміґрантів в арабських країнах, пропаґанда, спрямована на політичне та дипломатичне забезпечення майбутнього повстання.

2 День Усіх Святих

Першу пробу сил алжирські повстанці провели в ніч проти 1-го листопада 1954 року (у день католицького свята Всіх Святих), коли у 30 пунктах країни було здійснено більше 100 нападів й актів саботажу. В нападах взяли участь більше 1000 бойовиків. Були вбиті десятки французьких салдат і поліцейських, зруйновані кілька поліцейських відділків та адміністративних будівель, були розгромлені кілька складів і підприємств. Алжирці провели експропріації: в місті Алжир підрозділ Рабаха Бітата захопив 25 млн. французьких франків (≈50 тис. доларів США), в Кабілії повстанці Белкасима Крима — 2 млн. франків (≈4 тис. доларів).[13]

Разом з тим, незважаючи на раптовість нападу і відчайдушну хоробрість нападників, французи змогли відбити більшість атак, в тому числі через недостатню cкоординованість дій (наприклад, в Орані атака на казарми розпочалась передчасно, і вогнем у відповідь були вбиті відразу вісім нападників).

3 Фронт Національного Визволення

3.1 Створення

Відповідальність за напади 1-го листопада взяв на себе нещодавно створений Фронт національного визволення (ФНВ). Його орґанізаторами та першими керівниками стали колишні члени Спеціяльної Орґанізації та инших націоналістичних ґруп — Аміруш Аїт Хамудаа, Ахмед Бен Белла, Мустафа Бен Булаїд, Ларбі Бен М’хіді, Рабах Бітат, Мухаммед Будіяф, Мурад Дідуш, Мухаммед Кідер і Белкасим Крим. Місцем своєї штаб-квартири обрали єгипетську столицю Каїр, тодішній центр арабського націоналізму та антиімперіялізму на Близькому Сході. Велика частина прихильників Фронту базувалася в Тунісі, инша — в Марокко.

З дев’яти перших керівник ФНВ через два роки війни лише один буде живим і на волі, що було звичайним як для керівних, так і для рядових учасників боротьби. Взагалі сільський партизан чи міський бойовик від моменту приєднання до національного руху до своєї загибелі чи арешту проводив у русі не більше року.

Попервах у французької влади виникло враження, що ФНВ налаштований прорадянські та прагне встановити на території Алжиру комуністичний режим. Насправді, керівництво ФНВ зовсім не прагнуло будувати в Алжирі соціялізм. Частина з них бачила своїм ідеалом ісламську республіку, инші говорили про соціялізм, але в розпливчатих термінах, і в цілому відкладали розробку соціяльної проґрами до вирішення головного завдання — завоювання незалежности. На таємній конференції повстанських командирів та лідерів ФНВ у долині Суммам (Кабілія), що відбулась у серпні-вересні 1956 року, була прийнята Суммамська плятформа, в якій наголошувалось на необхідності аґрарної реформи при збереженні приватної власности.

3.2 Армія Національного Визволення

Збройне крило ФНВ називалось Армією Національного Визволення (АНВ). Вона складалась з шести вілаїв (автономних реґіональних командувань). Боротьба велась переважно у сільській місцевості, в горах Кабілії (центр, на північ від Алжиру) й Ауресу (схід, неподалік кордону з Тунісом), де партизани орґанізовувались у фауджі (чота), катіба (сотня) та фаїлеки (курінь).[14] Сильні осередки опору в містах істнували в Орані й Алжирі.

Постійні бійці називались муджахедами, тимчасові (наприклад, селяни, що залучались до виконання завдань час від часу, але більшу частину часу вели свій звичайний образ життя — працювали в полі) — мусабілеями.[15] Були й допоміжні «службовці», які займались збиранням розвідувальних даних, передачею інформації та матеріяльним забезпеченням бійців.

Перші збройні акції виявили слабкості повстанців. На початковому етапі партизани та підпільники не мали стійких джерел фінансування, їм бракувало озброєння й боєприпасів і, нарешті, у них не було досвіду боротьби в Індокитаї, який мали французькі військові. Головним озброєнням на початку війни були пістолети і рушниці (німецькі «Маузери»).[16] За кілька років з’явились напівавтоматичні рушниці та пістолети-кулемети часів другої світової війни (часто німецького виробництва MP40). Важкі кулемети, міномети чи протитанкові ґранатомети (американські «базуки») були рідкістю навіть у Тунісі — основній базі «зовнішньої армії».

Иншою поширеною причиною неуспіху перших партизанських операцій була слабка військова підготовка. Цей недолік були покликані усунути навчальні табори, створені ФНВ у Марокко та Тунісі. Щомісяця сотні навчених бійців перетинали алжирські кордони, аби поповнити лави АНВ. Якщо у листопаді 1954 в АНВ було тільки кілька сотень постійних бійців і трохи більше тисячі допоміжних.[17], то до 1956 року чисельність АНВ зросла до 46.000, причому приблизно половина з цього числа була постійними партизанами «внутрішньої армії», діючої безпосередньо на території Алжиру. 1956 року армія складалась з 85 катіба, 1958 — з 37, 1960 — з 121. Активність армії поширювалась на 2/3 території країни. Кількість бойових операцій, актів саботажу та окремих замахів виросла з 998 у листопаді 1955 до 2624 у березні 1956 і 2837 у липні 1956. Протягом 1956 бійці АНВ і підпільники ФНВ вбили 527 французів і 3569 алжирців-колябораціоністів.[18]

3.3 Політико-адміністративні орґанізації

За мірою розгортання національно-визвольної боротьби виникла потреба у точнішій координації дій різних вілаїв, а в середині вілаїв — зон і окремих загонів. На конференції у долині Суммам ухвалили рішення про створення мережі політико-адміністративних орґанізацій (ПАО).

Структуру ПАО утворювали комітети ФНВ різного рівня (вілаї, зони, райони, сектори) на чолі з політичними комісарами. В основі всієї структури лежали розташовані в дуарах (поселеннях селян-бідняків) орґани управління — «комітети трьох» (голова, його політичний і адміністративний помічники) і «народні збори п’яти» (голова — член «комітету трьох», скарбничий, управляючий майном ФНВ-АНВ, медик і вповноважений у справах культури). Крім того, у розпорядженні «комітету трьох» були особи, що займались питаннями матеріяльно-технічного забезпечення та безпеки, виконували поліцейські функції.[19]

У містах структури ПАО розроблялись детальніше, спираючись, зазвичай, на ґрупи (керівник, збирач «революційного податку» на користь ФНВ, відповідальних за зв’язок і пропаґанду), а ті — на осередки з 3-4 чол. Майже при кожній ґрупі був підрозділ фидаїв (бойовиків), командир котрого був еквівалентом сільського політичного помічника з «комітету трьох».[20]

До речі, про збір «революційного податку»: по Алжиру в 1956-1957 він забезпечував приплив до скарбниці ФНВ щорічно 12 млрд. франків (≈28,57 млн. доларів); ще 8 млрд. франків (≈19 млн. доларів) давала допомога арабських країн).[21]

Головним завданням ПАО була підміна французької адміністрації де тільки можливо. Використовуючи нечисленність колоніяльних службовців на місцях, ПАО заповнювали «вакуум влади» своїми людьми або ж підкоряли собі (звичайно, таємно) нижчих чиновників-алжирців. Навіть там, де було багато европейців і колоніяльний апарат був міцним, ПАО діяли як його невловимий двійник.[22] Робота цих орґанізацій сприяла політизації широких мас і перетворенню національно-визвольної боротьби на справжню народну війну.

3.4 Алжирська Комуністична партія

Заснована 1924 року як відділення Комуністичної Партії Франції, Алжирська Комуністична партія (АКП) 1935 року стала незалежною орґанізацією. АКП, недооцінивши значення переходу до збройної боротьби та не зрозумівши її справжнього маштабу, спочатку поставилась до ФНВ з пересторогою. Але незабаром знайшла своє місце у цій боротьбі. Наприкінці 1954 року АКП встановила контакти з повстанцями та почала надавати їм всіляку підтримку. По всій країні був орґанізований рух солідарности з ФНВ, збір зброї, медикаментів і грошових коштів для нього, а в містах — допомагала підпіллю ФНВ боєприпасами.[23]

У червні 1955-го АКП взяла курс на активну участь у збройній боротьбі і створила військову організацію «Борці за визволення», що вона діяла в містах Алжир, Оран, Константин і Бліда, і загони «червоних макі» (партизанів) у долині Шеліф (на заході Алжиру). Через це у вересні 1955 діяльність АКП була заборонена колоніяльною владою. У підпіллі АКП продовжувала нелєґально видавати ґазету «Ліберте», пізніше налагодила випуск журналів «Реаліте альжерієнн е марксизм» і «Аль-Джазаїр аль-Муджахеда», вела аґітацію серед французьких салдат.[24]

У липні 1956 р. за угодою між АКП і ФНВ, партизани АКП влилися у лави АНВ. Таким чином АКП об’єднала свої політичні й військові зусилля із зусиллями ФНВ. Половина з 40 членів центрального комітету партії, що вступили до АНВ, або загинули в боях, або ж пройшли через в’язниці та концтабори.[25] Ще раніше, у квітні того самого 1956 року, до ФНВ влився Демократичний Союз Алжирського Маніфесту на чолі з Ферхатом Аббасом і Тауфіком аль-Мадані, які остаточно переконались у безперспективності мирної боротьби.[26]

3.5 Алжирський Національний Рух

Для протидії зусиллям ФНВ був створений Алжирський Національний Рух (АНР), членів і прибічників якого називали «мессаліти» — за іменем їх голови Ахмеда Мессалі Хаджа. Кажуть, що його підтримували і частково фінансували французи, які протиставляли його ФНВ, аби заперечити істнування єдиного представника прагнень алжирського народу. Хай там якими були обставини створення АНР, але керівники ФНВ виступали за єдину стратеґію і тактику боротьби за національну незалежність, за обєднання всіх політичних сил в одній єдиній орґанізації. Відтак, будь-які конкуруючі ґрупи — навіть ті, що висували гасла національного визволення, — розглядались як вороги.

Голова АНР Мессалі Хадж був одним із засновників і керівників кількох попередніх незалежницьких спілок і партій, ветераном руху за національне визволення і в будь-якому формуванні претендував на ролю лідера. ФНВ заперечував вождізм, тому в ФНВ він місця для себе не бачив. Він знайшов підтримку серед алжирських еміґрантів у Франції, які обожнювали його і в минулому, але не серед алжирців в самому Алжирі. Ще на ранньому етапі війни АНВ знищила невеличкі збройні ґрупи АНР, що діяли на той час в Алжирі, а на французькій землі розгорнула проти АНР збройну боротьбу, що вона отримала назву «війни в кав’ярнях» (оскільки бомбові напади на «мессалітів» та їх вбивства часто траплялись саме у кафе). Жертвами цієї «війни» стали до 10 тис. людей.[27] Після цього АНР практично припинив істнувати як реальна політична сила.

4 Епізоди війни

4.1 Філіппвілль

За мірою розгортання національно-визвольної війни ФНВ намагався перенести боротьбу з сільської місцевості (основної арени бойових дій у перші місяці війни) в місто. 20 серпня 1955 загони з кількох сотень алжирських повстанців, підтриманих мирним населенням, зробили спробу захопити місто Філіппвілль (колоніяльна назва міста Скікда в тодішньому департаменті Константин), в якому стояв ґарнізон з 400 французьких військових. Обидві сторони проявили по відношення до свого противна надзвичайну жорстокість, мордуючи всіх підряд. Під час штурму бійці ФНВ вбили 71 білого й 52 мусульман, в тому числі цивільних поселенців і дітей, втративши вбитими 134 чол. і ще кілька сот пораненими.[28]

У терористичних акціях, розв’язаних колоніяльними військами, поліцією та білою міліцією після боїв у Філіппвіллі, а також після нападу того-ж дня на селище Ель-Халія (теж у департаменті Константин), загинуло, за різними оцінками, від 1300 до 12.000 алжирців — бійців ФНВ і цивільних.[29] В Ель-Халія французькі військові літаки поливали вулиці дощем куль, не розбираючи, в кого стріляють.[30] У Філіппвіллі міська адміністрація наказала зібрати всіх молодих чоловіків-алжирців — цивільних мешканців міста на стадіоні, де всіх їх було вбито.[31]

4.2 Палестро

Відмовляючись офіційно визнавати те, що відбувалось в Алжирі, війною, на практиці французький уряд діяв так, як діють у стані війни: провів часткову мобілізацію. В армію були призвані резервісти. Почали прибувати погано підготовлені до протипартизанської війні салдати. 21 травня 1956 під Палестро (на південний схід від Алжиру) взвод таких новобранців потрапив в засідку, орґанізовану підрозділом ім. Алі Ходжа. В бою загинули 16 французьких військовослужбовців і лише один партизан. Загибель салдат під Палестро викликала великий шум у французькій пресі, це — була перша загибель резервістів в Алжирській війні і найбільші одноразові втрати з моменту початку бойових дій.

Розлючені невдачею в горах військові вирішили відігратися на цивільному населенні в місті Алжирі. 27 травня 6 тис. військових і 1,5 тис. поліцейських, блокувавши з усіх сторін Казбах (арабський квартал міста), провели в ньому масові обшуки і арешти. Були затримані бл. 5 тис. алжирців.

4.3 Суец

26 липня 1956 президент Єгипту Абдель Нассер оголосив про націоналізацію Суецького каналу і закриття його для ізраїльських суден, що викликало невдоволення у країн, в яких жили головні акціонери каналу, — Великої Британії та Франції. Проти Єгипту почала готуватися аґресія. Для Франції удар по цій країні був не тільки захистом комерційних інтересів французьких акціонерів каналу, а й спробою повалити Нассера і позбавити підтримки з боку Єгипту алжирських націоналістів.

29 жовтня ізраїльські війська почали наступ на Синайському півострові, а 31 жовтня Єгипет почала бомбити британо-французька авіація. Через п’ять днів британські та французькі парашутисти висадилися в зоні Суецького каналу, до якого на той час підійшла ізраїльська армія. Швидко і ціною незначних втрат (200 убитих у ізраїльтян, 22 у британців і 10 у французів; число вбитих єгипетських салдатів, за різними оцінках, склало від 1500 до 3500) була досягнута головна мета операції — взятий під контроль Суецький канал (хоча його акваторія була заблокована затопленими єгиптянами судами).

Але військова перемога обернулася політичною поразкою і великим ударом по престижу Великобританії і Франції на міжнародній арені. Вже на наступний день після початку британо-французької аґресії США і СРСР зажадали припинення вогню і негайного виведення військ. Під дипломатичним тиском з боку свого союзника по НАТО і в умовах загрози війни з СРСР інтервенти були змушені підкоритися. Незабаром після припинення вогню (6 листопада) почалася евакуація військ. Інтервенція провалилася. Нассер встояв і продовжував надавати ФНВ різноманітну допомогу. АНВ було передано велику кількість зброї, кинутої інтервентами після евакуації.

4.4 Битва за Алжир

Тим часом, як протягом літа 1956 року між повстанцями та французьким урядом у Белграді та Римі велись таємні мирні переговори, в Алжирі колоністи почали організовуватися у неофіційні мілітаризовані спілки та терористичні групи. Одна з таких, «Французький північноафриканський союз», в ніч проти 10 серпня заклала бомбу в Казбасі (арабському кварталі Алжиру). Внаслідок вибуху загинули 73 людини. Мирні переговори перервались.

У відповідь на посилення терору проти алжирців, а також з метою привернути увагу до боротьби алжирців світової та французької громадськости, восени 1956 року ФНВ зробив другу спробу розширення бойових дій у містах, в першу чергу в столиці. Найвідомішими нападами цієї нової міської кампанії, що вона отримала назву «битви за Алжир», стали вибухи 30 вересня 1956 роки. Три жінки-підпільниці заклали бомби одночасно на трьох цивільних об’єктах в центрі столиці: у кав’ярні (виконавець — Зохра Дріф), поблизу входу до иншої кав’ярні  (Самія Лахдарі) та в будівлі офісу Air France (Джаміля Бухіред; ця бомба не спрацювала). Протягом зими-весни 1957 року бойовики ФНВ здійснювали в середньому по 800 нападів (вбивств, вибухів) на місяць. 28-го січні 1957 року практично всі алжирці вийшли на тижневий загальний страйк, приурочений до обговорення алжирського питання в ООН.[32] Страйк підтримали більшість алжирських робітників у Франції — у Парижі, за французькими оцінками, на роботу не вийшли 82% алжирців.[33]

Відновити порядок в алжирській столиці за будь-яку ціну доручили командиру 10-ї повітрянодесантній дивізії, ґенералу Жаку Массю. І він не зупинився ні перед якими засобами: в місті ввели комендантську годину для алжирців; рух алжирців між арабськими кварталами і европейськими контролювався за допомогою системи блокпостів; була введена колєктивна відповідальність мешканців будинку, кварталу чи вулиці за дії кожного мешканця; при допитах полонених повстанців — і навіть просто підозрюваних у зв’язках з ФНВ — широко застосовувались тортури.[34] За перші 10 місяців «битви за столицю» через допити пройшли 80 тис. чол. (7 тис. з них «зникли»; зокрема, так «зник» один з лідерів ФНВ Ларбі Бен М’хіді.[35]), 24 тис. були заарештовані та затримані без суду на тривалий термін, 30 тис. були «взяті під спостереження».[36]

«Автономна зона міста Алжира» була розгромлена. Французи вбили близько 1400 фидаїв. Керівник ФНВ у місті Ясеф Сааді був затриманий 24 вересня 1957 року та до кінця війни просидів у тюрмі як військовополонений.[37] Знищення цієї мережі ФНВ стало великим ударом по національним силам.

5 Протиповстанські заходи

5.1 Нарощування французької військової присутности в Алжирі

Станом на листопад 1954 року в Алжирі було 60 тис. французьких військ — відносно небагато.[38] Невдовзі після початку бойових дій французький уряд заходився нарощувати військовий континґент у своєму заморському володінні. Взимку 1954/55 рр. до Алжир прибули підрозділи Іноземного Лєґіону. Слідом за ними до Північної Африки перекинули повітрянодесантні та піхотні частини реґулярної армії, підтримані авіацією й флотом. Хоча офіційна Франція до останнього часу (аж до 1999 року) відмовлятиметься називати конфлікт в Алжирі війною, сам проведе часткову мобілізацію; до армії будуть призвані резервісти.

Війна змусила Францію тримати величезну армію в 1,2 млн. чол.[39] З цього числа третина постійно перебувала в Алжирі[40], озброєна гарматами, мінометами й танками, підтримана з повітря літаками і гелікоптерами. У війні взяв участь навіть флот. За сім років службу в Алжирі пройдуть 8,5 млн. чол., в тому числі 22-й президент Франції Жак Ширак.

Значна чисельна перевага колоніяльної армії поступова звела нанівець перевагу партизан у раптовості та невловимості. Як наслідок, втрати АНВ різко зросли: з 77 тис. за перші чотири роки повстання (з листопада 1954 по вересень 1958) до 68 тис. лише за один рік з жовтня 1958 по листопад 1959.[41]

Щомісячні втрати французької армії в Алжирі у 1956-1957 становили 780 вбитих і поранених.[42]

5.2 Лінія Моріса

У грудні 1957 головнокомандувач французької армії в Алжирі, ґенерал Рауль Салан, запровадив мережу контролю за країною, поділивши її на зони. В кожній зоні на постійній основі розташовувався ґарнізон, відповідальний за всі протипартизанські операції в своїй зоні. Ця система різко зменшила число нападів з боку ФНВ і водночас скувала та позбавила мобільності велику кількість військ.

Той самий Салан наказав спорудити вздовж кордонів з Марокко і Тунісом систему укріплених ліній, що вони мали б надійно ізолювати «внутрішню армію» АНВ від «зовнішньою» та перекрити першій шляхи поповнення живою силою та постачання зброї. Найбільш відомою з цих прикордонних укріплень стала «лінія Моріса» (названа так на честь тодішнього міністера оборони Франції Андре Моріса). Вздовж 460-км кордону з Тунісом простяглися кілька металевих сітчастих парканів з елєктрикою під напругою 5000 В. Паркани оточували огорожі з колючого дроту та мінних полів. Лінію охороняли 12,9 тис. «прикордонників», розміщених у блокпостах.[43] Схожа лінія перекривала 720 км кордону з Марокко. Її патрулювали 9,5 тис. чол.[44]

Епізодичні обстріли прикордонних ліній з мінометів та прориви не могли переломити ситуацію на користь партизан. Відтак, якщо у 1955-1957, до спорудження «лінії Моріса», з Тунісу до Алжиру щомісяця переходило близько 1000 навчених бійців, то на початку 1958 щомісячні втрати АНВ на кордоні сягали 3000 чол.[45]

5.3 Насильницькі переселення

Намагаючись позбавити партизан підтримки місцевого населення, французьке командування вирішило «звільнити» сільську місцевість від населення. Операції з насильницького переміщення селян проводились під приводом «захисту селян від терору заколотників». Заради цього спустошувалися цілі області; райони найбільшої активності АНВ за допомогою напалму і артилерії перетворювалися на «зону випаленої землі», а їх жителів відправляли до так званих «центрів переґрупування» (перші такі «центри» з’явились у квітні 1955.[46]). Так дощенту були зруйновані 8 тис. селищ.[47], а більше 2 млн. чол. пройшли через оточені колючим дротом «центри переґрупування» (по суті — концентраційні табори), включаючи тих 400 тис., що вони були інтерновані у політичних таборах. 300 тис. алжирців втекли до Тунісу та Марокко, а 700 тис. селян знайшли притулок у містах.[48]

5.4 Тортури

При допитувані арештованих членів ФНВ — чи навіть просто підозрюваних у співпраці з національно-визвольними силами — французька армія та поліція широко застосовувала тортури, катуючи однаково як чоловіків, так і жінок (ґвалтування затриманих алжирок було для салдат і поліцейських «нормою»). Найбільш відомими місцями катувань були Вілла Сесіні в місті Алжирі (в якій під час «битви за Алжир» 1957 року серед инших допитував підпільників і Жан-Марі Ле Пен.[49]) і Ферма Амеціяна в Константині (через допити на ній пройшло 100 тис. чол.[50]). Тих, хто не витримував тортур і помирав, колоніяльна влада оголошувала «зниклими».

Крім того, що алжирців жорстоко били, їх катували елєктрострумом, припікали орґани тіла сиґаретами, на кілька хвилин занурювали голову в воду, позбавляючи можливости дихати, позбавляли сну та їжі на кілька діб, вводили їм «сироватки правди» (на основі пентоталу), що розв’язували язика. Призначених «зникнути» скидали у море з гелікоптерів у так званих «польотах смерті» (перед польотом жертву за допомогою наркотиків доводили до непритомного стану; пізніше, аби трупи не спливали, до ніг жертв почали прикріпляти шматки бетону).[51]

Катування алжирців не проходили безслідно для самих мучитель: з 1956 року серед французьких поліцейських почастішали випадки самогубства та божевілля.[52]

5.5 Спеціяльні Адміністративні Секції

З часом французька армія почала грати важливу ролю в управлінні Алжиром через систему Спеціяльних Адміністративних Секцій (САС), створених 1955 року. Загалом в цих секціях служило до 600 офіцерів[53], і головне їх  завдання полягало в «завоюванні сердець й умів» алжирців. Виконувалось воно через налагоджування контакту з мусульманським населенням у віддалених реґіонах, боротьбу з націоналістичними ідеями, послаблення впливу ФНВ в сільській місцевості та створення сприятливого образу французького панування в Алжирі.

Для цього службовці САС вербували добровольців чи перевербовували полонених бійців АНВ, яких потім «повертали» в АНВ, аби ті виступали як розвідники для французької армії та постачальники дезінформації для національно-визвольних сил. Часто вербовка супроводжувалась катуваннями чи погрозами — у разі відмови співпрацювати з французькими силами — розправитися з рідними.[54]

6 Шлях до миру і незалежности

6.1 Падіння Французької Четвертої республіки

Відносні військові успіхи в колонії не могли вирішити економічно-політичних проблєм, що наростали в метрополії. Франція утримувала величезну армію, що викликало брак робочої сили та різке зростання військових витрат (на 30% тільки в 1956). Закупівля військових матеріялів (головним чином у США) збільшили дефіцит зовнішньоторговельного балансу країни на 20%. Зросли й витрати колоніяльної адміністрації в Алжирі, що призвело до зростання податкового тягаря: кожен день війни в Алжирі коштував Франції 1957 року 2 млрд. франків (≈4,8 млн. доларів).[55] Фінансовий тягар війни й нездатність урядових кабінетів Четвертої республіки вирішити алжирську проблєму серйозно загострили ситуацію навесні 1958.

Жорстокі методи, до яких вдавалась французька армія у війні з партизанами та підпільниками, викликали осуд світової спільноти та обурення громадськости всередині самої Франції. Французьке-ж населення Алжиру навпаки — чимраз далі наполегливіше вимагало збільшення числа каральних акцій. 13 травня 1958 на вулиці столиці вийшло 20 тис. демонстрантів, які вимагали від армії рішучого придушення алжирського повстанського руху та збереження «Французького Алжиру».

Скориставшись ситуацією, ґенерал Салан спробував здійснити військовий переворот. Він швидко зімпровізував «Комітет громадської безпеки», призначивши себе його головою і погрожував втрутитися у внутрішньофранцузькі політичні справи. 24 травня десантники з Алжиру висадилися на Корсиці та без бою взяли острів під свій контроль. У штабі Салана почали готувати десантну операцію в Парижі. Вище керівництво країни охопила паніка.

За цих обставин всі сторони потенційної громадянської війни побачили спасіння у постаті ґенерала Шарля де Ґолля. Ґенерал вже більше десяти років не займався політикою, проте саме в цьому герої другої світової війни всі бачили єдиного авторитета, спроможного вивести країну з кризи — вдруге врятувати Францію. Призначення ґенерала на пост прем’єр-міністера хотіли й заколотники — вона вважали що він, як колишній військовий, не допустить «здачі» Алжиру. 29 травня парлямент проголосував за призначення де Ґолля прем’єр-міністером, і 1 червня він заступив на пост.

6.2 Де Ґолль

Вже 4 червня де Ґолль поїхав до Алжиру, де заявив колоністам і ґенералам: «Я зрозумів вас!» Цю заяву всі тлумачили на свій лад. Колоністи зрозуміли її так, що новий прем’єр-міністер втримає Алжир у рямцях французької колоніяльної імперії. Насправді-ж сам де Ґолль щодо майбутнього «Французького Алжиру» був налаштований песимістично. Він усвідомлював, що процес деколонізації неможливо зупинити і що військовим шляхом алжирську проблєму вирішити неможливо.

У вересні 1958 у Франції відбувся референдум з приводу нової конституції, що її було прийнято переважною більшістю виборців, а в грудні де Ґолля було обрано президентом нової, П’ятої Французької республіки.

Поразка у «битві за Алжир» і зменшення потоку бійців і зброї з-за кордону супроводжувались перемогами алжирського національного руху на дипломатичному фронті. Алжирська війна постійно перебувала у центрі уваги світового співтовариства та підривала міжнародний престиж Франції. У вересні 1958 в Тунісі був сформований Тимчасовий уряд Алжирської республіки (ТУАР) на чолі з Ферхатом Аббасом. Його тут-же визнали Китай, Марокко, Туніс і низка инших африканських країн. Хоча ФНВ не вдалося зірвати участь алжирців у референдумі з приводу нової конституції (це були перші в історії Франції вибори, до яких були допущенні алжирці), їхня участь не змінили ставлення колонізованих до колонізаторів.

У жовтні 1958, ще прем’єр-міністером, де Ґолль оприлюднив п’ятирічний плян економічного розвитку Алжиру (т.зв. «плян Константин»), а на догоду ультраправим пообіцяв великий військовий наступ на партизан. Крім того, він висунув ініціятиву під назвою «Мир хоробрих» — амністію для повстанців, які добровільно складуть зброю. До цього часу обидві сторони, зазвичай, вбивали полонених, і партизани не мали особливої мотивації здаватися у полон; тепер вона з’явилась, що стурбувало не лише керівництво ФНВ, але й колоністів (ті продовжували вважати, що із заарештованими членам ФНВ слід поводитися не як з військовополоненими, але як із бандитами).[56]

У грудні 1958 ґенерал Салан, керівник травневого пучу, був усунутий з поста головнокомандувача армією та відкликаний з Алжиру. Його місце зайняв ґенерал Моріс Шалль. Разом із Саланом з колонії були відкликані найбільш аґресивно та непримиренно налаштовані офіцери-десантники.

Обіцяний де Ґоллем військовий наступ розпочався у лютому 1959 року. Він складався з низки операцій, що проводились послідовно в різних районах країни до весни 1960 року. Спрямовані вони були на розгром основних сил партизан і їх баз і проходили за таким пляном: місцеві війська блокували шляхи ймовірного відступу партизан, а високомобільні підрозділи десантників й Іноземного лєґіону прочісували оточений район. Ефект цих операцій був нищівним. Вже в березні 1959 командування АНВ наказало своїм силам розосередитися і діяти ґрупами не більше взводу. Згідно з французьким даними, за один рік з кінця 1958 по кінець 1959 противник втратив більше людей, ніж за всі попередні чотири роки війни.[57]

6.3 Тиждень барикад

В офіційній заяві, зроблений 16 вересня 1959 року, Шарль де Ґолль вперше вжив по відношенню до Алжиру слово «самовизначення». Саме самовизначення колонії він почав розглядати як найліпший вихід із ситуації, що склалась в країні, і це викликало різке обурення «ультра» (французької крайньої правиці).

Політична ситуація знову загострилась 24 січня 1960 року французькі колоністи за підтримки білої міліції орґанізували у столиці Алжиру демонстрацію проти незалежности Алжиру. Демонстранти — як згодом виявилось, помилково — розраховували на підтримку ґенерала-десантника Массю, а тому діяли не тільки словом, але й ділом — на вулицях почали споруджуватись барикади.

Де Ґолль наказав ґенералу Шаллю кинути проти демонстрантів поліцейських. Шалль оголосив у місті стан облоги, ввів у місто 10-у повітрянодесантну дивізію, але заборонив застосовувати проти демонстрантів вогнепальну зброю. Хоча 20 барикадників і були вбиті під час перестрілки на бульварі Лаферр’єр,[58] в цілому десантники поставилися до заколотників з розумінням, якщо не з симпатією.

Стривожений таким розвитком подій, де Ґолль перекинув до Алжиру 25-ю повітрянодесантну дивізію. Ця військова частина зберігала вірність президенту і в короткий термін змогла придушити заколот і навести лад на вулицях. В історію Алжирської війни ці події увійшли під назвою «Тиждень барикад».

6.4 Пуч ґенералів

У квітні 1961 року французькі військові в Алжирі зробили останню спробу зупинити рух до незалежності Алжиру та зорганізували військовий путч («пуч ґенералів»). У ніч проти 22 квітня ґенерали Шалль, Жуо та Зеллер і підпорядковані їм частини Іноземного лєґіону зайняли мерію, палац ґенерал-ґубернатора, центральний комісаріят поліції та аеропорт міста Алжир. 23 квітня, після прибуття до Алжиру з Еспанії ґенерала Салана, пучисти оголосили про формування в Алжирі військового уряду.

Того самого дня ультраправі зорґанізували кілька терактів у Парижі — вибухи пролунали в аеропорті Орлі, на Ліонському вокзалі та вокзалі Аустерліц. Ввечері по радіо виступив Шарль де Ґолль, який різко засудив пуч і закликав громадян і військових вжати всі необхідних заходи для його придушення.

Наступного для, 24 квітня, більше, ніж 12 млн. чол. на знак протесту проти дій ґенералів оголосили одногодинний загальнонаціональний страйк, що він супроводжувався масовими демонстраціями і мітинґами протесту.[59] Того ж дня де Ґолль увів у дію статтю конституції, що наділяла його необмеженими повноваженнями.

25 квітня у Париж була введена 16-а піхотна дивізія, до Франції були відкликані деякі вірні уряду частини з Німеччини. Тим часом в Алжирі пучисті спробували захопити базу французьких ВМС у Мерс-ель-Кебір, у якій перебував командувач вірних де Ґоллю частин в колонії, адмірал Кервель, але операція зазнала невдачі. Пучисти почали евакуювати Оран, і стало зрозуміло, що пуч провалився. У ніч проти 26 квітня ґенерал Шалль вирішив припинити боротьбу та — разом із Зеллером — капітулював. Салан і Жуо втекли у підпілля.

6.5 Ев’янські угоди

Перші мирні переговори між ТУАР і французьким урядом розпочались влітку 1961 року й закінчились безрезультатно. Протягом року де Ґолль зробив кілька заяв, в яких йшлося про можливу зміну міжнародного статусу Алжиру. Проте практичного втілення всі ці слова чекали до зими 1962, коли між французьким урядом і ФНВ відновились мирні переговори. Проходили вони у невеличкому містечку Ев’ян-ле-Бен (що у Верхній Савойї, в Альпах). 18 березня 1962 були підписані Ев’янські угоди, за якими з 19 березня між воюючими сторонами оголошувалось перемир’я.

Крім припинення вогню, Ев’янські угоди передбачали проведення в Алжирі референдуму з питання незалежности та — у разі її схвалення — визнання її Францією. Також, згідно з угодами, власність французьких громадян в Алжирі могла відчужуватися лише за умови виплати відповідної компенсації, алжирцям відкривали вільний в’їзд до Франції, колишня метрополія зобов’язувалась за три роки вивести всі свої війська з Алжиру, за винятком військово-морської бази в Мерс-ель-Кебірі, що її залишали у розпорядженні французьких ВМС до 1977.

6.6 Секретна армійська організація

Тоді, як одні офіцери французької армії та поліції були обурені жорстокістю, з якою велась колоніяльна війна (так у вересні 1957 року на знак протесту проти застосування тортур свій пост залишив ґенеральний секретар алжирської поліції Поль Тетґан, а з армії звільнився ґенерал Жак де Боллардьє), инші виступали за ескалацію насильства. Незадоволені політикою президента де Ґолля, вони у січні 1961 року на території Еспанії, в Мадриді, сформували «Секретну армійську організацію» (ОАС). Очолили орґанізацію юрист П’єр Лаґґалар, колишній головнокомандувач військами в Алжирі ґенерал Рауль Салан і правопопулістський громадський діяч Жан-Жак Сусіні.

Члени ОАС намагалися за будь-яку ціну зупинити мирний процес, що він почав намічатися після референдуму 8 січня 1961, на якому 75% французів у Франції та 70% в Алжирі висловились за надання Алжиру незалежности.[60] Цей підпільне військове уґруповання займалось саботажем і тероризмом, нападаючи як на алжирців, так і на европейців. До кінця лютого 1962 терористи провела 5.000 замахів в Алжирі і 657 у Франції. До числа жертв ледь не потрапив президент де Ґолль: 8 вересня 1961 на автодорозі на схід від Парижу, між Ножан-сюр-Сен і Ромії-сюр-Сен, його лімузин проїхав повз пластикову бомбу, яка не вибухнула з технічних причин).[61]

Після Ев’янських угод ОАС надіялась скомпрометувати ФНВ, спровокувавши його на відновлення широкомаштабних бойових дій попри домовленість про перемир’я. Так протягом трьох весняних місяців 1962 року ОАС розгорнула в Алжирі небачену до того кампанію терору, закладаючи щодня більше 100 бомб. Цілями терористів ставали лікарні, школи, французькі військові пости. На 12 квітня список жертв ОАС в Алжирі налічував 239 европейців і 1383 араби.[62] Ефект цих акцій виявився зворотним від бажаного: вони остаточно дискредитували «ультра» в очах більшости французів.

6.7 Незалежність Алжиру

На референдумі 7 квітня 1962 року 91% французів висловили свою підтримку домовленостям, досягнутим в Ев’яні. 17 червня Тимчасовий Виконавчий Орґан Алжиру уклав мирову угоду з ОАС (яку схвалив ТУАР) на умовах амністії оасівцям і поповнення «сил підтримки порядку» АНВ европейцями. Частина ОАС (в Орані) не визнала цієї угоди й продовжувала терор до 26 червня. Але на решті території країни угода дозволила безперешкодно провести підготовку до референдуму про незалежність.

1 липня 1962 року 99% алжирських виборців, включаючи европейців, проголосували за незалежність країни. У той самий день підрозділи АНВ вступили до багатьох міст, де їх вітав народ. 3 липня незалежність Алжиру була офіційно визнана Францією і проголошена головою Тимчасового Виконавчого Орґану. Негайно прибувший з Тунісу Тимчасовий уряд вирішив вважати днем незалежності 5 липня — дату символічну (за 132 роки до цього, 5 липня 1830 французи зайняли місто Алжир).[63]

6.8 Вихід европейських колоністів

Ще у вересні 1961 року европейські колоністи почали залишати Алжир. Паралєльно з цим ОАС почала проводити в Алжирі тактику «випаленої землі», підриваючи та підпалюючи промислові підприємства, адміністративні будівлі, школи, лікарні. Протягом кількох місяців Алжир залишили більше 820 тис. европейців, виїжджаючи переважно до Франції. Лише 5 тис. еспанців поїхали до Еспанії, а 8,5 тис. жидів — до Ізраїлю.[64] В країні залишилось бл. 170 тис. европейців.[65]

Французький уряд не очікував такого припливу еміґрантів. Для їхнього прийому не велась ніяка підготовка, і багатьом по приїзді прийшлось спасти на міських вулицях або на покинутих фермах. Тисячі майбутніх переселенців тижнями чекали на свою чергу сісти на судно до Европи в Алжирському порту.

Разом з европейцями батьківщину залишали мусульмани-коляборціоністи, що вони боялися — небезпідставно — помсти з боку нової влади за свою відданість французам. Більшу частину цих переселенців становили колишні військовослужбовці допоміжних підрозділів, а також ті, хто був зв’язаний з колоніяльною адміністрацією. Разом Алжир покинуло бл. 90 тис. алжирців-мусульман.

6.9 Жертви колоніяльної війни

Як у кожній великій війні, число жертв Алжирської війни не піддається точному підрахунку. Втрати французької армії відразу після закінчення війни оцінювалися в 17,5 тис. загиблих — саме це цифра найбільш поширена. Инші джерела наводять вищі оцінки — до 25 тис. загиблих.[66] Також під час війни були вбиті та пропали безвісти 3600 цивільних французів — жителів Алжиру.[67] На території Франції загинуло 4300 осіб — жертви конфліктів між алжирськими національними уґрупованнями те тероризму французьких ультраправих.

Що стосується алжирців, то алжирські джерела використовують цифри від 1 до 1,5 млн. усіх загиблих у війні,[68] і ще 2 млн. алжирців, переміщених до концтаборів.[69] Історик Бенжамен Стора наводить цифру 150 тис. убитих[70], але це, очевидно, тільки число вбитих членів ФНВ. В будь-якому разі до цього числа слід додати 12 тис. жертв внутрішніх конфліктів між Алжирський національним рухом і Фронтом національного звільнення та всередині них. Втрати цивільного населення серед алжирців французькі історики оцінюють від 300 до 460 тис. (себто 4-5% населення).[71] Така розбіжність у цифрах пояснюється прагненням французьких колонізаторів зменшити маштаби власних злочинів, які — якби вони були скоєні в Европі — були б названі ґеноцидом і стали б предметом розгляду в міжнародному суді типу Нюрнберзького. Після війни в Алжирі залишилося 500 тис. вдів і 350 тис. сиріт.[72]

Після проголошення незалежности Алжиру колябораціоністи мусульманського походження, які брали участь у бойових діях на боці французів, — всупереч угодам і контролю Міжнародного Червоного Хреста — піддавалися переслідуванням, арештовувалися, і багато хто з них був убитий. Число загиблих у цих післявоєнних репресіях коливається, згідно з різними джерелами, від 10.000 до 150.000 чол. Найбільш правдоподібна оцінка: 15.000-30.000.[73]

7 Перші роки незалежности (1962-1965)

7.1 Ахмед Бен Белла

У вересні 1962 року були скликані Національні Конституційні Збори, які обрали першого президента Алжирської Народно-Демократичної Республіки. Ним став один з лідерів ФНВ Ферхат Аббас. Наступного року, після прийняття першої конституції, на загальних президентських виборах переміг Ахмед Бен Белла, один з дев’яти «історичних керівників» ФНВ.

Із завоюванням незалежности був узятий курс на «арабський соціялізм» з упором на політичне та економічне самоврядування на всіх рівнях. Протягом перших років були націоналізовані виробництво тютюну та засоби масової інформації, проведена експропріяція покинутої землі, було з 70% до 40% зменшено безробіття, побудовані власні нафтопереробні заводи, 1,5 млн. дітей пішли до школи.[74] Держава заохочувала створення комітетів самоврядування на промислових підприємствах, і до 1964 року такі комітети діяли на 413 підприємствах з 15,5 тис. працівників.

У міжнародних справах Алжир активно брав участь в русі неприєднання і підтримував антиколоніяльну й антиімперіялістичну боротьбу в Африці. На установчій конференції Орґанізації Африканської Єдности (Аддис-Абеба, Етіопія, 1963 р.) Бен Белла виступив з ініціятивою створення Комітету Визволення Африки, покликаного координувати підтримку, що вона надається визвольним рухам на континенті; алжирське уряд виділив для його діяльности 100 млн. франків (≈ 20 млн. доларів). В Алжирі розташовувалися відділення АНК (Африканський Національний Конґрес з Південно-Африканської Республіки), СВАПО (Орґанізація народів південно-західної Африки з Намібії), МПЛА (Народний рух за визволення Анґоли), ЗАПУ (Союз африканського народу Зімбабве) та инших національно-визвольних орґанізацій. У підготовці до військової експедиції в Конґо до Алжиру приїздив Ернесто Ґевара.

Фракційна боротьба всередині ФНВ призвела до змін у правлячій верхівці. 19 червня 1965 року, напередодні другої конференції країн Африки й Азії, що мала відбутися у місті Алжирі, у результаті швидкого безкровного перевороту Бен Белла був усунутий від влади та відправився під домашній арешт. Влада перейшла до рук Революційної Ради, яку очолив Хуарі Бумедьєнн (міністер оборони в уряді Бен Белли).

7.2 Аґрарна реформа

Орґанізована державою аґрарна реформа в Алжирі розпочалася тільки в 1970-х, але стихійний перерозподіл земельної власности почався набагато раніше. Уже на завершальному етапі революції, після початку втечі европейських поселенців, селяни почали захоплювати ферми, покинути колишніми власниками-французами, і створювати на їх базі своєрідні кооперативи за зразком югославських підприємств, керованих самими працівниками. Молода держава узаконювало самозахоплення і вітала створення на селі самоврядних підприємств. Рух отримав такий широкий розмах, що до 1964 року самоврядний сектор охоплював 2 тис. господарств, на яких були зайняті 300 тис. працівників, що давали 60-70% всієї продукції сільського господарства. 1 жовтня 1963 була націоналізована вся земельна власність, що вона була фактично кинута европейцями, але юридично все ще належала їм. Націоналізовані 5 тис. ферм алжирський уряд розглядав як репарацій за зруйновані під час війни 8 тис. алжирських селищ.[75]

7.3 Співпраця з Францією

Через особливе значення Алжиру для Франції після здобуття незалежности колишня метрополія стала головним торгівельним партнером Алжиру, брала участь у розробці нафтогазових родовищ у Сахарі, будівництві системи середньої освіти. Проте з роками рівень співпраці — особливо після евакуації останніх французьких військових баз у другій половині 1960-х — зменшився. Зокрема, у квітні 1964 року була призупинена частина Ев’янських угод, що стосувалась вільного руху робочої сили та капіталів.[76] З 1963 по 1965 французька державна допомога — як фінансова у вигляді ґрантів і пільгових кредитів, так і у царині культури й освіти — скоротилась удвічі з 1197 до 675 млн. франків (≈240 и 135 млн. доларів відповідно).[77]

8 Деякі коментарі та висновки

8.1 Рушійна сила революції

Алжирська революція була по суті селянською революцією, і рушійною силою її виступили селяни, що розгорнули збройну боротьбу під проводом революційної інтеліґенції (вихідців з селян і дрібної буржуазії). Вони стали соціяльною базою революції. Селяни виступали не тільки проти колоністів, але й проти привілейованої верстви каїдів (сільських старшин), що вони через своє становище були вбудовані у колоніяльну систему та користувалися певними привілеями (наприклад, залишали собі 10% зібраних із селян податків).

8.2 Керівництво революції

Керівництво складалось з революційної інтеліґенції (вихідців з селян і дрібної буржуазії). Найвище керівництво революції майже весь час перебувало закордоном у вимушеній політичній еміґрації.

8.3 Паралєльні орґани влади

Невдовзі після початку бойових дій розгорнулась робота зі створення у підпіллі паралєльних орґанів влади. Ці орґани займалися, де це було можливо, витісненням і підміною колоніяльної адміністрації, політизацією широких народних мас, сприяли виробленню у них революційної свідомости та набуття народом перших навичок самоврядування.

8.4 Єдність орґанізації

Фронт Національного Визволення виступив як єдина революційна сила, вповноважена представляти інтереси алжирського народу. Ніяких коаліцій. Всі конкуруючі політичні орґанізації були змушені або приєднатися до ФНВ, або саморозпуститися, або були знищенні чи витіснені з політичної сцени. При цьому всередині ФНВ йшла фракційна боротьба, істнувало протистояння між «внутрішньої армією» та «зовнішньою армією», між Національною радою Алжирської революції і Тимчасовим урядом Алжирської республіки, пізніше — між «правими» і «лівими» в уряді Бен Белли..

Склались умови, в яких населення, в тому числі колоністи, було змушене обирати, на якому воно боці. Нейтралітет не допускався. Власне, до цього з самого початку підштовхувала своїми діями і колоніяльна влада, і колоністи, і вся система колоніяльного панування в Алжирі.

8.5 Роля робітничої кляси

Робітники (міські робітники) в Алжирі становили мізерну кількість — близько 1%. Зорґанізовані в профспілки під проводом комуністичної партії та вбудовані в колоніяльну систему (відіграючи в ній по суті ролю «середньої кляси»), вони не підтримали національно-визвольну боротьбу. Підтримка в містах з’явилась тільки після формування 1956 року Загальної спілки алжирських трудящих, які відіграла важливу ролю в орґанізації загального страйку в січні 1957 року.

Робітнича кляса метрополії проявляла пасивність аж до 1957 року, коли почало погіршуватися її економічне становище. До алжирських робітників-міґрантів французькі робітники ставилися вороже.

8.6 Роля люмпен-пролєтаріяту

Алжирський люмпен-пролєтаріят був продуктом колоніяльної системи. Безземельні селяни переселялись до міст, де вони живуть у нетрях з випадкового заробітку, дрібної торгівлі тощо. Ці колишні селяни є найбільш пригнобленою верствою міського населення, не клясою навіть, а деклясованим елєментом. Через непевний економічний стан люмпен-пролєтаріят вільний від клясової свідомости, а відтак і відкритий до будь-якої пропаґанди, в тому числі революційної. Разом з тим його свідомість нестійка, і так само швидко, як він приєднується до революційної справи, він може приєднатися і до контрреволюції. В Алжирі люмпен-пролєтаріят виступив союзником революційного селянства в місті, «міським аванґардом» революції.

8.7 Роля жінок

Більшість мусульманок з тих, хто взяв активну участь у боротьбі, були членами ФНВ. Загальна кількість жінок-учасниць Алжирської війни становила бл. 11 тис.[78] Приблизно 20% з цього числа були мешканками міст, а 80% — сіл (ця пропорція загалом співпадає із співвідношенням між кількістю міських і сільських жителів Алжиру на той час). Жінки-міщанки, що вони, зазвичай, походили з дрібнобуржуазних родин і мали якусь освіту (часто — університетську), приєднувались до боротьби через свої переконання; вступ до ФНВ був їх свідомим вибором. Селянки-ж йшли у партизани, тому що в партизанах були їхні чоловіки, або-ж через неможливість дотримуватися нейтралітету.

На повстанській війни жінки виступали у різних ролях — як бойових, так і небойових. Вони служили бійцями партизанських загонів на селі, розвідниками і зв’язковими міських терористичних ґруп, виконавцями терористичних актів, збирачами коштів на потреби національно-визвольної боротьби, а також медсестрами, прачками, кухарками тощо.

Жінки служили й на боці французьких військових і поліцейських підрозділів, одначе їх число в армії та поліції було незначним.

8.8 Харкі

Харкі називали алжирців-мусульман (на відміну від алжирців европейського походження та алжирських жидів), які воювали у допоміжних військах французької колоніяльної армії. Дехто з них був ветеранами «Вільної Франції» часів другої світової війни, инші — колишніми салдатами колоніяльних військ у В’єтнамі. Пізніше цим словом почали називати не тільки військових, але й цивільних алжирців, що вони виступали за збереження Алжиру за Францією.

Харкі служили як у підрозділах, скомплектованих виключно з алжирців-мусульман (під командуванням білих офіцерів-християн), так і у змішаних підрозділах. За французькими даними, 1962 року — останнього року війни — у французькій армії служили 236 тис. алжирців (приблизно в чотири рази більше, ніж у той самий час мав бійців ФНВ). За иншими відомостями, їх було менше, але їх число перевищувало 180 тис.[79]

8.9 Етапи поступок і репресій

Етапи поступок (поміркованих соціяльних реформ типу «пляна Сустелля» (1955) чи «пляна Константин» (1958)) змінюються етапами шаленого тиску на національний рух (військового наступу на партизан і підпільну мережу). І перше, і друге слід розглядати тільки як тактичні дії колонізатора, спрямовані на досягнення його головної стратеґічної мети — збереження колоніяльного панування, збереження status quo. Проблєма з поступками полягає в тім, що оскільки вони походять від колонізаторів — панівної ґрупи, яка тримає владу в своїх руках, на них не можна погоджуватися. Адже так само швидко, як панівна ґрупа на них йде, вона може від них відмовитися. Будь-яки розмови про поступки чи переговори про реформи чи мирні переговори мають проводитися тільки після позбавлення колонізатора (чи панівної ґрупи) влади.

8.10 Зовнішня допомога

Суттєва зовнішня допомога (грошима та матеріялами) надходила з Єгипту та инших арабських країн. Партизанам допомагали військові радники з Югославії та СРСР. На завершальному етапі війни СРСР почав поставляли і зброю, в першу чергу для «зовнішньої армії», розташованої в Марокко й Тунісі.

8.11 Пропаґанда й аґітація

ФНВ вів активну роботу з поширення відомостей про боротьбу алжирського народу за незалежність серед світової громадськості, і ця робота виявлялась вельми дієвою. Наприклад, за перші шість місяців 1956 року провідна американська ґазета «Нью-Йорк таймс» надрукувала одинадцять редакторських коментарів і сорок дві статті з Алжирського питання на першій шпальті.[80] Також ФНВ брав участь у Бандунзькій конференції країн Азії та Африки (Індонезія, 1955 р.), яка започаткувала рух неприєднання. Користуючись кожною нагодою потрапити у фокус уваги засобів масової інформації та іноземних політиків, алжирці розповсюджували фотоґрафії з місця бойових дій та різноманітні пропаґандистські брошури. На Алжир віщала радіостанція «Голос Алжиру». Головне періодичне видання ФНВ — ґазета «Муджахід», яка видавалася у Тунісі з 1956 року, виходила накладом 3 тис. примірників для Алжиру і 10 тис. примірників для Тунісу та решти світу.[81] Ці наклади навряд чи можна порівняти з маштабами французької пропаґанди.

Французький Інформаційний Центр тільки один памфлєт, призначений для розповсюдження по всьому світу, надрукував анґлійською накладом 110 тис. прим., німецькою — 31 тис. й еспанською — 25 тис. Протягом лише одного періоду січень—лютий 1957-го (періоду підготовки та початку обговорення Алжирського питання на Ґенеральній Асамблєї ООН) Центр випусти 1,65 млн. сторінок друкованої пропаґанди (1,28 млн. з яких були присвячені Алжиру), що перевищувало обсяг друкованих матеріялів за весь 1955 рік. На початку 1957 року французи витратили 450 тис. дол. на рекляму «Французького Алжиру» у тридцять одній великий ґазеті США.[82] Серед місцевих американських телєканалів розповсюджувались безкоштовні копії фільмів, в яких тема асиміляції та мирного співістнування двох — християнської та мусульманської — спільнот поступово поступалась місцем темі «зіткнення цивілізацій», боротьби між «добром» (Европою) і «злом» (ісламом), нового хрестового походу.

8.12 Лицемірство колонізатора

Французький уряд до останнього часу (аж до 1999) відмовлялився називати події в Алжирі війною, хоча методи «замирення», яких він застосував у колонії, методи були цілком воєнними.

Протягом перших кількох років і поліція, і армія заперечували систематичне застосування торту до алжирців, хоча катування заарештованих почались практично з перших місяців війни. Навіть коли у застосуванні торту зізнались, це називали «виключними випадками». Потім винуватцями назвали іноземців (наприклад, колишніх салдатів СС, що служили в Іноземному лєґіоні), але все одне відмовлялись оприлюднити висновки службових розслідувань.

Коли Алжир був французьким володінням, присутність в колонії білих поселенців (бл. 13% всього населення) не вважалось загрозою мусульманськім цінностям чи арабській культурі. Щойно ситуація змінилась, і постала перспектива переїзду до Франції великої кількости алжирців, французи відмовились приймати всіх бажаючих, посилаючись на ризик «алжирізації» чи «арабізації», «небезпеку» для французької культури. Хоча, навіть якби до Франції переїхали всі алжирці, їх відсоток у загальній кількості населення навряд чи б перевищив відсоток колоністів в Алжирі, у праві на в’їзд до метрополії відмовляли навіть харкі — відданим французам колябораціоністам.

8.13 Підготовка революції

Революції вибухають не зненацька. Зненацька вони вибухають тільки для обивателя. Революціонер, який працює над підготовкою революції, має розуміти, що за будь-якою революцією стоїть тривала, багаторічна історія боротьби, кропіткої підготовчої роботи, надзусиль, жертв.

Примітки

[1] Mahfoud Bennoune. Algerian Peasants and National Liberation. Washington: Middle East Research and Information Project, 1976. P. 13.

[2] Mahfoud Bennoune. The Making of Contemporary Algeria, 1830-1987. Cambridge: Cambridge University Press, 1988. P. 61-62.

[3] Bruno Etienne. Les Problèmes juridiques des minorities européennes au Maghreb. Paris: CNRS, 1968. P. 34.

[4] Bruno Etienne. Les Problèmes juridiques des minorities européennes au Maghreb. Paris: CNRS, 1968. P. 34.

[5] David C. Gordon. The Passing of French Algeria. London: Oxford University Press, 1966. P. 51.

[6] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 4-5.

[7] Charles Robert Ageron. Algérie contemporaine (1830-1976). Paris: Presses Universitaires de France, 1977. P. 71.

[8] “L’Evolution économique. Deuxième partie. Questions sociales et culturelles,” ND, no. 1963 (1954), p. 6.

[9] Paul Gaujac. Le Corps expéditionnaire français en Italie 1943-1945. Paris: Histoire et collections, 2003. P. 31.

[10] Abdelhamid Benzine, Boualem Khalfa, Henri Alleg, La Grande Aventure d’Alger républicain. Paris: Messidor-Temps Actuels, 1987. P. 39.

[11] Роберт Ланда. История Алжира XX века. — Москва: Институт востоковедения Российской Академии Наук, 1999. — С. 95.

[12] Alistair Horne. A Savage War of Peace: Algeria 1954–1962. New York: Viking Press, 1977. P. 27.

[13] Роберт Ланда. История алжирской революции 1954-1962. — Москва: «Наука», 1983. — С. 39-40.

[14] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 15.

[15] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 15.

[16] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 5.

[17] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 11.

[18] L’ère des dècolanisations. Actes du colloque d’Aux-en-Provence. Paris, 1995. Pp.58-49.

[19] Роберт Ланда. История Алжира XX века. — Москва: Институт востоковедения Российской Академии Наук, 1999. — С. 117-118.

[20] Аlf Heggoy. Insurgency and Counterinsurgency in Algeria. Bloomington: Indiana University Press, 1972. Pp. 111-127.

[21] Jean-André Faucher. L’Algérie rebelle. Paris: Éditions Du Grand Damier, 1957. P. 202.

[22] Роберт Ланда. История алжирской революции 1954-1962. — Москва: «Наука», 1983. — С. 119.

[23] Роберт Ланда. История Алжира XX века. — Москва: Институт востоковедения Российской Академии Наук, 1999. — С. 113.

[24] Роберт Ланда. История Алжира XX века. — Москва: Институт востоковедения Российской Академии Наук, 1999. — С. 113.

[25] Анри Аллег. Бойцы в плену. — Москва: «Молодая гвардия», 1962. — С. 58-197.

[26] Phillip C. Naylor. France and Algeria: A History of Decolonization and Transformation. Gainesville: University Press of Florida, 2000. P. 10.

[27] Omar Carlier. Violence(s) // Mohamed Harbi, Benjamin Stora (dir.). La Guerre d’Algérie. Paris: Éditions Hachette Littérature, 2005. P. 511.

[28] Paul Aussaresses. The Battle of the Casbah: Terrorism and Counterterrorism in Algeria 1955-1957. New York: Enigma Books, 2006. P. 41.

[29] Frantz Fanon. Les Damnés de la terre. Paris: Éditions François Maspero, 1961. P. 48.

[30] Gisèle Halimi. Milk for the Orange Tree. London: Quartet Books, 1990. P. 114.

[31] Phillip C. Naylor. France and Algeria: A History of Decolonization and Transformation. Gainesville: University Press of Florida, 2000. P. 86.

[32] Joel Beinin. Workers and Peasants in the Modern Middle East. Cambridge University Press, 2001. P. 130.

[33] Phillip C. Naylor. France and Algeria: A History of Decolonization and Transformation. Gainesville: University Press of Florida, 2000. P. 130.

[34] Adam Shatz. The Torture of Algiers (The New York Review of Books, November 21, 2002).

[35] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 9. Через багато років з мемуарів учасника подій Поля Оссареса (Aussaresses P. Je n’ai pas tout dit. Ultimes révélations au service de la France. P., 2008) стало відомо, що «зникнути» М’хіді допомогли французькі військові, що його заарештували. Коли він відмовився співпрацювати з колонізаторами, його повісили без суду і слідства.

[36] Николай Генчев. Алжирската национална революция 1954-1962. — София: «Наука и изкуство», 1967. — С. 172.

[37] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 14.

[38] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 8.

[39] Роберт Ланда. История Алжира XX века. — Москва: Институт востоковедения Российской Академии Наук, 1999. — С. 124.

[40] David Galula. Pacification in Algeria, 1956-1958. Santa Monica: Rand, 2006. P. 25.

[41] Роберт Ланда. Алжир сбрасывает оковы. — Москва: «Соцэкгиз», 1961. — С. 112.

[42] Роберт Ланда. История алжирской революции 1954-1962. — Москва: «Наука», 1983. — С. 94.

[43] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 10.

[44] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 10.

[45] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 10.

[46] Adam Shatz. The Torture of Algiers (The New York Review of Books, November 21, 2002).

[47] Adam Shatz. The Torture of Algiers (The New York Review of Books, November 21, 2002).

[48] Роберт Ланда. История Алжира XX века. — Москва: Институт востоковедения Российской Академии Наук, 1999. — С. 121.

[49] Adam Shatz. The Torture of Algiers (The New York Review of Books, November 21, 2002).

[50] Adam Shatz. The Torture of Algiers (The New York Review of Books, November 21, 2002).

[51] Des guerres d’Indochine et d’Algérie aux dictatures d’Amérique latine. Un entretien avec Marie-Monique Robin. Hommes & Libertés, revue de la LDH. N°128, oct.—déc. 2004.

[52] Frantz Fanon. Toward the African Revolution. New York: Grove Press, 1994. P. 66.

[53] David Galula. Pacification in Algeria, 1956-1958. Santa Monica: Rand, 2006. P. 24.

[54] Martin S. Alexander, J. F. V. Kieger. France and the Algerian War: Strategy, Operations, and Diplomacy / Journal of Strategic Studies. Vol. 25, No. 2, June 2002. Pp. 6-7.

[55] Роберт Ланда. История алжирской революции 1954-1962. — Москва: «Наука», 1983. — С. 112.

[56] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P.  11.

[57] Вооруженная борьба народов Африки за свободу и независимость / под ред. В.Л.Тягуненко. — Москва: «Наука», 1974. — С. 189-190.

[58] Thierry Meyssan. Quand le stay-behind voulait remplacer De Gaulle / Le Réseau Voltaire, 10 Septembre 2001.

[59] Adam Roberts. Civil Resistance to Military Coups // Journal of Peace Research (Oslo). Vol. 12, no. 1, 1975. Pp. 19-36.

[60] French Vote for Algerian Freedom / BBC On This Day 8 January.

[61] De Gaulle Escapes Death Trap // Miami News. 9 September, 1961.

[62] К.В.Жаринов. Терроризм и террористы. Исторический справочник / под общ. ред. А.Е.Тараса. — Минск: «Харвест», 1999. — С. 289.

[63] Роберт Ланда. История алжирской революции 1954-1962. — Москва: «Наука», 1983. — С. 198.

[64] Phillip C. Naylor. France and Algeria: A History of Decolonization and Transformation. Gainesville: University Press of Florida, 2000. P. 44.

[65] Роберт Ланда. История алжирской революции 1954-1962. — Москва: «Наука», 1983. — С. 187.

[66] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 3.

[67] Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P. 3.

[68] Роберт Ланда. История Алжира XX века. — Москва: Институт востоковедения Российской Академии Наук, 1999. — С. 119.

[69] Роберт Ланда. История Алжира XX века. — Москва: Институт востоковедения Российской Академии Наук, 1999. — С. 121.

[70] Benjamin Stora. Les mots de la guerre d’Algérie. Éditions Presses Universitaires du Mirail, 2005. P. 24.

[71] Benjamin Stora. Les mots de la guerre d’Algérie. Éditions Presses Universitaires du Mirail, 2005. P. 24.

[72] Нерушимая дружба и братство. — Москва: Издательство политической литературы 1964. — С. 52.

[73] Benjamin Stora. Les mots de la guerre d’Algérie. Éditions Presses Universitaires du Mirail, 2005. P. 24.

[74] Phillip C. Naylor. France and Algeria: A History of Decolonization and Transformation. Gainesville: University Press of Florida, 2000. P. 73.

[75] Davi Ottaway, Marina Ottaway. Algeria: The Politics of a Socialist Revolution. Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1970. P. 151.

[76] Phillip C. Naylor. France and Algeria: A History of Decolonization and Transformation. Gainesville: University Press of Florida, 2000. P. 55.

[77] Phillip C. Naylor. France and Algeria: A History of Decolonization and Transformation. Gainesville: University Press of Florida, 2000. P. 61.

[78] Gerard De Groot, Corinna Peniston-Bird. A Soldier and a Woman: Sexual Integration in the Military. New York: Longman, 2000. P. 247.

[79] Gregory D. Peterson. The French Experience in Algeria, 1954-1962: Blueprint for U.S. Operations in Iraq. Leavenworth: School of Advanced Military Studies. P. 33.

[80] Miloud Barkaoui. The New York Times and the Algerian Revolution, 1956-1962: An Analysis of a Major Newspaper’s Reporting of Events. University of Keele, 1988. Pp. 282-283.

[81] Matthew Connelly. A Diplomatic Revolution: Algeria’s Fight for Independence and the Origins of the Post-Cold War Era. Oxford University Press, 2003. P. 135.

[82] Matthew Connelly. A Diplomatic Revolution: Algeria’s Fight for Independence and the Origins of the Post-Cold War Era. Oxford University Press, 2003. P. 128.

Рекомендована література

Роберт Ланда. История Алжира XX века. — Москва: Институт востоковедения Российской Академии Наук, 1999.

Mahfoud Bennoune. The Making of Contemporary Algeria, 1830-1987. Cambridge: Cambridge University Press, 1988.

Matthew Connelly. A Diplomatic Revolution: Algeria’s Fight for Independence and the Origins of the Post-Cold War Era. Oxford University Press, 2003.

Frantz Fanon. A Dying Colonialism. New York: Grove Press, 1994.

Frantz Fanon. The Wretched of the Earth. New York: Grove Press, 2004.

Frantz Fanon. Toward the African Revolution. New York: Grove Press, 1994.

Alistair Horne. A Savage War of Peace: Algeria 1954-1962. New York: Viking Press, 1977.

Phillip C. Naylor. France and Algeria: A History of Decolonization and Transformation. Gainesville: University Press of Florida, 2000.

Рекомендоване кіно

Битва за Алжир (араб. معركة الجزائر; італ. La Battaglia di Algeri, 1966; Алжир—Італія; реж. Джилло Понтекорво).

Допит (фр. La Question, 1977; Франція; реж. Лоран Ейнеман).

Темна ніч 17 жовтня 1961 року (фр. Nuit noire 17 octobre 1961, 2005; Франція; реж. Алан Тасма).

Поза законом (араб. خارجون عن القانون‎; фр. Hors-la-loi, 2010; Алжир—Франція; реж. Рашид Бушареб).