Джерела лібералізму

Роман Тиса

Ідеолоґи лібералізму з великим ентузіязмом беруться за дослідження еволюції та за пошук — а часто й вигадування — джерел різних -измів, наприклад, тоталітаризму. Коли-ж мова заходить за початки їхніх власних ідей, вони зазвичай відмовчуються. Тим більше, коли заходить за походження їхніх статків. Тому такі розвідки випадає роботи иншім.

Всім відомо, як у відповідних розділах «Капіталу» Маркс зірвав покривало з таємниці «первісного нагромадження» капіталу. І його справа не залишилась без послідовників. Слідами Маркса йде Іштван Месарош, який нагадує про походження ідейного капіталу нині правлячої кляси — буржуазії. У першому томі своєї книги «Суспільний устрій і форми свідомости» він — поміжн инших — пише й про «батька» лібералізму Джона Локка (1632-1704). Пише наступне:

«Отримуючи щороку за свою службу в уряді (на посаді члена Торгівельної ради, і це була лише одна з його посад) майже астрономічну платню приблизно в 1500 фунтів стерлінґів, Локк не втомлюється співати хвалу біднякам, що заробляють „гріш на день”. ‹…› Більше того, як справжній джентльмен, якому є, що боронити, він також хоче впорядкувати рух злидарів за допомогою драконівської системи перепусток, пропонуючи:

Клясові характеристики й ідеолоґії

Кваме Нкрума

Істнує тісний зв’язок між суспільно-політичним розвитком, боротьбою між суспільними клясами та історією ідеолоґій. Взагалі інтелектуальні рухи чітко відображають напрямки економічного розвитку. У первісних суспільства, де фактично відсутній поділ на кляси, виробнича діяльність людини безпосередньо відбивається на його поглядах та естетичних смаках. Але в клясовому суспільстві зв’язок виробничою діяльністю і культурою не такий очевидний. Слід брати до уваги психолоґію конфліктуючих кляс.

Певні суспільні звички одяг, інститути та орґанізації пов’язані з певними клясами. Можна визначити, до якої кляси певна особа належить, просто подивившись на її зовнішній вигляд, одяг, манеру поведінки. Так само всяка кляса має свої, притаманні тільки їй інститути та орґанізації. Наприклад, кооперативи та профспілки є орґанізаціями робітничої кляси. Професійні асоціяції, торгівельні палати, біржі, ротері-клюби, масонські товариства тощо інститутами середньої кляси, буржуазії.

Листи про історичний матеріалізм 1890-1894

Фрідріх Енгельс

ЕНГЕЛЬС — КОНРАДУ ШМІДТУ

В БЕРЛІН

Лондон, 5 серпня 1890 р.

…Про книгу Пауля Барта[1] я читав у віденському журналі «Deutsche Worte» відзив, написаний злополучним Моріцом Віртом[2], і ця критика лишила у мене невигідне враження також і про саму книгу. Я перегляну її, але мушу сказати, що коли Моріцхен правильно його цитує, то Барт твердить, ніби він в усіх творах Маркса зміг знайти всього лише один приклад залежності філософії і т.д. від матеріальних умов існування, а саме той, що Декарт оголошує тварин машинами. Мені просто шкода людину, яка може писати такі речі. І раз ця людина ще не зрозуміла, що хоч матеріальні умови існування є premium agens[3], це не виключає того, що ідеологічні галузі справляють у свою чергу зворотний, але вторинний вплив на ці матеріальні умови; раз це їй неясно, то вона не здатна розуміти і той предмет, про який пише. Але, кажу знову, це ж усе з других рук, а Моріцхен — небезпечний друг. І матеріалістичне розуміння історії має тепер дуже багато таких друзів, для яких воно є приводом, щоб не вивчати історію. Справа стоїть цілком так само, як тоді, коли Маркс говорив про французьких «марксистів» кінця 1870-х років: «Я знаю тільки одно, що я не марксист».

Ось також у «Volks-Tribüne» точилась дискусія про розподіл продуктів у майбутньому суспільстві — чи відбуватиметься він відповідно до кількості праці, чи інакше[4]. До питання підійшли теж сугубо «матеріалістично» на протилежність відомим ідеалістичним фразам про справедливість. Але, хоч як це дивно, нікому не спало на думку, що спосіб розподілу істотно ж залежить від того, яка кількість продуктів має бути розподілена, і що ця кількість, звичайно, змінюється залежно від прогресу виробництва і організації суспільства, а значить, повинен змінюватись і спосіб розподілу. Але всі учасники дискусії розглядають «соціалістичне суспільство» не як щось таке, /3/ що постійно змінюється і прогресує, а як щось стабільне, раз назавжди встановлене, що повинно, значить, мати також раз назавжди встановлений спосіб розподілу. Та коли міркувати розумно, то можна все-таки: 1) спробувати відшукати спосіб розподілу, з якого буде почато, і 2) постаратися знайти загальну тенденцію дальшого розвитку. Але про це я в усій дискусії не знаходжу ні слова.

Співвідношення між національним й інтернаціональним

Роман Тиса

Питання стоїть так: як співвіднести міжнародну ситуацію й розстановку сил всередині країни? Не підлягає перегляду установка на міжнародну (інтернаціональну) перспективу розвитку. Разом з тим не слід випускати з виду те, що вихідним пунктом такого розвитку є рівень національний. Перемога чи поразка пролєтаріяту в боротьбі за владу — все залежатиме радше від внутрішньодержавних чинників (які завжди постають перед нами як своєрідні та неповторні в кожній країні), ніж від міжнародної ситуації. І це тим більше вірно для мирного часу, ніж для воєнного. І справа тут зовсім не в націоналізмі чи намаганні замкнути революцію в кордонах однієї держави. Саме поняття інтернаціоналізму слід звільнити від туманної ідеолоґії, що перетворює його на порожню фразу, виправдання бездіяльности. Справа революції безкінечно відкладається на потім. Поняття інтернаціоналізму слід наповнити конкретним політичним змістом, який би був достатньо реалістичним, аби заохочувати до дії в конкретній історичній ситуації. Намагання переплигнути національний рівень веде до пасивности, коли ніхто не наважується зробити перший крок, оскільки боїться опинитися в ізоляції. Всі чекають на всіх; всі чекають, коли розпочнеться загальний рух, але ніхто не рухається, і рух так ніколи й не розпочинається. Всі говорять про інтернаціоналізм, але реально не діють ані на міжнародному, ані на національному рівні.

Українська комуністична партія (більшовиків)

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

У кінці листопада і на початку грудня 1917 року, в момент остаточного розриву між Ц.Радою і Совітами, коли Ц.Рада, пропустивши через Україну озброєне козацьке військо, почала обеззброювати «більшовицьке», совітське військо, напередодні 1-го київського з’їзду Совітів, у Києві була випущена листівка від «Соціял-демократії України» до українських робітників, вояків і селян.

Як виявилося на партійній конференції, що відбувалася в Києві у зв’язку з з’їздом, ся проклямація була випущена членами Р.С.Д. партії (більшовиків). На жаль, ми не маємо сієї проклямації, навіть не читали її всю, але початок ми пам’ятаємо добре. Проклямація починалася приблизно так: «Що? Нова партія? Та хіба їх ще мало?» Далі автори, погоджуючись з тим, що партій дійсно не бракує, розповідають, чому потрібна ще одна партія, — партія українців більшовиків, які й виступають під титлом: «с.-д. України». Партія потрібна тому, що інтересів українського робітника і бідности селянської нікому боронити. Бо українські с.-д. і с.-р. злигалися з буржуазією, а російські більшовики, хоч і гарна й революційна партія, а все ж кацапи… вибачайте, там сказано було — «великоруська» чи «російська». На конференції ся проклямація викликала протест проти таких антидисциплінарних і антипартійних вчинків членів партії. Правда, сей протест був значно пом’якшений тим, що конференція ухвалила закласти організацію більшовицьких партійних організацій і присвоїти назву «с.-д. України», яко підзаголовок «РСДРП (більшовиків)».

Український Жовтень

Андрій Здоров

Вступ

– То хіба Ви по-руськи не розумієте?
– Цебто по-панськи? А де ж би ми тут навчились?
Марко Кропивницький. “Доки сонце зійде, роса очі виїсть.” (Дія 1. Ява 4)

Подобно тому, как человечество может прийти к уничтожению классов лишь через переходный период диктатуры угнетенного класса, подобно этому и к неизбежному слиянию всех наций человечество может прийти лишь через переходный период полного освобождения всех угнетенных наций, то есть свободы их отделения.
Ленин В.И. Социалистическая революция и право наций на самоопределение // ПСС. – Т. 27. – С. 256.

Наступного дня після указу Президента В.Ющенка про розпуск Верховної Ради України від 2 квітня 2007 р. найбагатший українець мільярдер Р.Ахметов згадав про 1917 рік. В інтерв’ю „Українській правді” він закликав всіх виконувати рішення Конституційного суду й зберігати правову державу: „Є емоції, є різні точки зору. Але всі ми повинні бути рівними перед законом. Інакше в нас вийде не по європейські, а як у 1917 році”[1]. Ахметов не один, хто бачить загрозу повторення 1917 року. Буржуа всього світу добре пам’ятають цю загрозу й цей урок, що змушує їх досі оглядатися на сплячого велетня й робити вигляд, що вони ставляться до своїх найманих рабів як до людей, до „громадян”. При цьому вони не забувають нагадувати, що саме досвід історії підтверджує їх правоту, їх право на владу й панування. Так було завжди, відколи існують класові суспільства й держави на Землі.

Недоґматичний підхід до марксизму

Карл Корш

Зібрані тут документи призначені не для того, аби стати своєрідним внеском у дискусію, що вже багато місяців відбувається на сторінках журналу, і послужити арґументацією за чи проти марксизму. Дискутувати з приводу спірних питань будь-якої суспільної теорії (навіть якщо це суспільна теорія, яку зазвичай прийнято називати реліґією) немає сенсу доти, доки така дискусія не стане частиною суспільної боротьби, що вона відбувається прямо зараз. Для партії, ґрупи чи кляси, до яких звертається ця суспільна теорія, мають істнувати кілька можливостей діяти. Розбіжності можуть виникнути стосовно до суспільних цілей, тактики, форм орґанізації чи з’ясування того, хто є ворогом, а хто — союзником, хто дотримуються нейтралітету, стратеґічного пляну (якщо такий є), який слід складати, виходячи з тих чи инших міркувань щодо даного суспільного стану чи розвитку. Разом з тим результат будь-якої такої дискусії, що вона має проводитися з матеріялістичних позицій, повинен в будь-якому разі мати значення для вибору поведінки у конкретних умовах не просто окремої людини чи невеличкої купки людей, але значного колєктиву, суспільних мас. В цьому матеріялістичному сенсі немає навіть впевнености в тому, що суспільна теорія під назвою «марксизм» коли-небудь була предметом дискусії в цій країні.

Час від часу ріжних людей питають, чому вони є — чи не є — марксистами, так само, як їх могли би питати, чому вони вірять — чи не вірять — у бога, у науку, у мораль, у расу, клясу, демократію, перемогу, мир чи неминучу руйнацію всієї цивілізації в ядерній війні. Не бракувало також зусиль у філолоґічній і тлумачній царинах, спрямованих на з’ясування питання «що-ж Маркс насправді мав на увазі». І, нарешті, останній, але не найгірший варіянт: безліч безглуздих дискусій, покликаний розв’язати болюче питання, який-же саме бік теорій Маркса, Енґельса та кількох поколінь їхніх послідовників аж до Лєніна, Сталіна чи, скажімо, Лєонтова, представляє найбільш ортодоксальний варіянт Марксової доктрини. Чи рівнем вище: котра з ріжноманітних метод, що їх застосували в ріжний час Геґель, Маркс і марксисти, заслуговує на звання істинно «діялєктичної» методи.