На захист соціалістичного планування

Ернест Мандель

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Період «Холодної війни» став часом ідеологічного гартування і трансформації соціалістичної традиції. Оцінка західними лівими соціальної політики Радянського Союзу відобразилася, з-поміж іншого, у гострій полеміці між адептами й критиками «ринкового соціалізму». Головне питання, довкола якого точилася дискусія, стосувалася, ясна річ, відповідності радянської економіки марксистським критерієм соціалізму.

«Ринковий соціалізм» — це вчення про «органічну сумісність» колективної власності на засоби виробництва з принципами ринкової економіки.  Прихильники такої моделі протиставляли її т.зв. «реальному соціалізму» (офіційний термін брежнєвської пропаганди), буцімто «в основному» побудованому в СРСР та його європейських країнах-сателітах. У цьому сенсі важливою віхою стала стаття відомого економіста (і переконаного троцькіста) Ернеста Манделя (1923–1995), що з’явилася на шпальтах британського часопису «New Left Review» у вересні 1986 року як реакція на поширення й популярність в колах лівих (і не лише лівих) інтелектуалів ідей авторитетного «радянолога» Алека Ноува (Александра Новаковського), викладених ним у книзі «Економіка життєздатного соціалізму» (The Economics of Feasible Socialism, 1983). Як і решта представників «ринкового/демократичного соціалізму» (чеський реформатор Ота Шик, югославський економіст Бранко Горват та ін.), у своєму аналізі Радянського Союзу Ноув виходив з двох фундаментальних припущень.

Елітизм

Кваме Нкрума

Елітизм, це — ідеолоґія буржуазії. Ця ідеолоґія постала у другій половині XIX ст. наслідком роботи двох італійських соціолоґів — Вільфредо Парето (1848-1923)[1] і Ґаетано Моски (1858-1941)[2]. Вони писали в часи, коли середня кляса, котра щойно виборола політичну владу в аристократії, почувала, своєю чергою, небезпеку з боку робітничої кляси, котра швидко зростала та поділяла марксистську ідеолоґію. Парето і Моска прагнули спростувати Маркса та заперечити те, що соціялістична революція, що веде до побудови безклясового суспільства, є можливою. На відміну від Маркса, вони стверджували, що політичний хист визначає, кому правити, і що суспільством завжди керуватиме така собі еліта або спілка еліт.

По суті, прибічники елітизму стверджують, що на практиці реальну владу завжди здійснює меншість, а більшість ніколи не контролюватиме панівну меншість, хай би там які були так звані демократичні інституції. Згуртованість еліт, це — головна сила меншости. Вони невеличкі що до до всієї нації, але вони сильніші, ніж можна було б думати з огляду на їхню чисельність.

Елітизм, це — ідеолоґія, створена саме для капіталізму, і така, що відповідає фактичному пануванню буржуазії в капіталістичному суспільстві. Ба більше: вона розпалює расизм, адже його можна використати, щоб підтримати міт про расову вищість і расову неповноцінність.

Випробування Джеррі Роулінгса

Коджо Янка

Книга Коджо Янки, відомого ганського журналіста й письменника, лауреата премій імені Ленгстона Х’юза та Девідсона, «Випробування Джеррі Роулінгса (відгомін Революції 31 Грудня)» користується популярністю на його батьківщині. Майстерне поєднання нарису, політичного портрета, репортажу, інтерв’ю, документальних матеріалів утворює яскраву й переконливу публіцистичну оповідь. К.Янка виступає не просто як свідок чи безсторонній хронікер революційних подій у країні, він прагне розкрити їх справжній соціально-політичний зміст, пристрасно обстоює справу революції з позицій людини, глибоко переконаної в її закономірній природі, в її прогресивному історичному значенні.

Гана — невелика західноафриканська країна з 11-мільйонним населенням, надзвичайно багата на цінні природні ресурси. Через чотири роки після визволення від британського колоніалізму тут було проголошено республіку (1960 р.). Уряд очолив Кваме Нкрума — лідер Народної партії конвенту, яка з моменту свого утворення (1949 р.) йшла в авангарді боротьби ганського народу за незалежність. У 1966 році уряд Нкруми було повалено й встановлено військову диктатуру, що здійснювала антинародну політику. 1972 року в результаті нового перевороту до влади прийшла Рада національного порятунку. Однак соціальні та економічні суперечності загострювались, і 4 червня 1979 року група офіцерів скинула РНП. Цього разу при владі стала Революційна рада збройних сил на чолі з лейтенантом авіації Джеррі Джоном Роулінгсом. 24 вересня 1979 року вона поступилася місцем цивільній адміністрації, але та не змогла вивести країну з економічної скрути, і 31 грудня 1981 року знову відбувся державний переворот. Країну очолила керована Роулінгсом Тимчасова рада національної оборони.

Син Африки

Західні історики, особливо англійські, малюють ідилічну картинку колоніальних грабунків. Нібито до країни темної, відсталої, країни людожерів і чаклунів прийшов «Великий Білий Брат». Він прийшов сюди начебто ні в чому не зацікавлений, але хапав усе, що бачило око. В одній руці він тримав кодекс законів (англійці вихваляються тим, що ввели в колоніях «гуманне» британське законодавство), а в другій — хрест, щоб і чорним душам відкрити шлях на небо. Так він осідав і «цивілізовував», незважаючи на чорну невдячність місцевого населення, яке чомусь із зброєю в руках захищалося від прогресу.

В дійсності ж, звичайно, все було зовсім інакше. В Західній Африці існували дуже давно великі негритянські імперії, які досягли того ж рівня розвитку, що й деякі європейські держави. Гана, Малі та ряд інших країн відіграють почесну роль у древніх хроніках арабських мандрівників.

Один з них, Ібн Факіх, пише в IX сторіччі, що в «країні Гана золото росте, як морква, і збирають його після заходу сонця». Через двісті років інший арабський мандрівник Аль Бекрі записує, що «імператор Гани збирає податки в розмірі золотого динара за кожного навантаженого сіллю віслюка, який залишає королівство, і два динари за кожен транспорт солі, який прибуває… Все самородне золото, що є в королівстві, належить імператорові; народу дозволяють тільки промивати золотий пісок»…

Знайомство з Ганою

А. Гайна

Наче кінокадри, промайнули строкаті краєвиди Бєлграда, Рабата, Конакрі, Абіджана — і наш літак приземлився на аеродромі в Аккрі.

Ми прилетіли в складі невеличкої групи радянських будівельників та профспілкових діячів в столицю Республіки Гана на запрошення місцевої профспілки працівників будівництва і некваліфікованих робітників.

Мабуть, у кожного, хто навіть не бував у Африці, склалося певне уявлення про цей континент. Але те, що ми побачили на власні очі, перевершило всі наші сподівання.

Аккра зустріла нас умита тривалими дощами, причепурена яскраво-зеленим вбранням, світлими багатоповерховими спорудами, що проглядаються наскрізь, а головне — привітними і теплими посмішками її жителів. Цю привітність і теплоту ми відчували під час всього нашого подорожування по цій жаркій країні. Ганські профспілкові діячі Едвард Дампаре і Самуел Кісі доклали всіх зусиль, щоб наше перебування в Гані було цікавим, приємним і корисним.

У колишньому королівстві Ашанті

Ян Урбаняк

Висока хвиля б’ється об берег, підкидаючи вгору невеличкі рибальські човни. Пахне солоною морською водою, а приємний бриз, що віє від океану, допомагає витримувати немилосердну тропічну спеку.

Ми їдемо вздовж берега від Аккри в напрямку до Такораді — головного порту Гани. Минаємо пальмові гаї й невеличкі села, споруди, які рідко зустрінеш в інших місцях Африки, — замки, точнісінько такі, які зводили в середньовічній Європі. Тут, на Золотому Березі, починаючи з XIV століття, ці замки споруджували французи, португальці, голландці, шведи, датчани, німці й англійці. Будівельний камінь вони привозили з Європи, а натомість везли звідси золото й невільників. Європейці-суперники нерідко зчиняли запеклі сутички. Кінець кінцем взяли верх англійські колонізатори, які проникали все далі вглиб нинішньої Гани, «втихомирюючи» волелюбний народ цієї країни.

Замків-факторій на Золотому Березі було споруджено більше сорока. З них 35 дали пізніше початок різним /59/ містам і населеним пунктам. Деякі будівлі повністю збереглися до наших днів (як наприклад форт Хрістіанбург, що донедавна був резиденцією президента Гани), від інших лишилися самі руїни.

Кеніятта на волі!

Джомо Кеніятта… Десять років тому судова розправа англійських колонізаторів над цією людиною обурила прогресивну громадськість усього світу. Підкуплені свідки, брехливі обвинувачення, порушення елементарних судових норм — нічим тоді не гребували колонізатори, щоб кинути за грати видатного борця за свободу народу Кенії, керівника першої політичної партії в країні — Союзу африканців Кенії. У програмі Союзу були найважливіші вимоги кенійців — земельна реформа, ліквідація расової дискримінації, рівноправність негрів, національна незалежність.

12 тисяч англійських фунтів витратили колонізатори на підкуп фальшивих свідків «злочинної діяльності» обвинуваченого!

Кеніятту було засуджено до 7-ми років ув’язнення в каторжній тюрмі…

«Білі нервуються в Кенії»

Жахливо живуть сьогодні негри — 99 процентів населення англійської колонії Кенії. Вони загнані в резервати, які займають менше чверті площі колонії. На решті території панують білі поміщики. Їм належить коло 4 мільйонів гектарів найплодючіших земель. Тут вони вирощують найцінніші експортні культури — кофе, чай, бавовну. Чорним дозволяється культивувати лише маїс, картоплю тощо. Середній заробіток африканського робітника становить менше одного фунта стерлінгів на місяць, щоб купити хоча б сорочку, треба кілька місяців заощаджувати кожний пенс на їжі. Заробіток чорного складає пересічно 200 шилінгів на рік, білого фахівця — понад 3 тисячі шилінгів на місяць. В країні існує лише кілька дрібних напівкустарних підприємств. Величезні природні багатства країни, зокрема копалини, — золото, срібло, сода, сіль та ін. — захоплені білими.

З 1890 року, відтоді як Кенія стала британською колонією, корінні жителі країни перебувають в умовах цілковитої майнової та юридичної нерівноправності. Незважаючи на шалену пропаганду колонізаторів, які доводять, що чорний — людина «нижчої раси» і зобов’язаний слухатися своїх панів, кенійці відчувають пекучу ненависть до поневолювачів. Білі намагаються тримати кенійців у темряві. Лише один процент корінного населення колонії вміє читати й писати. Кенійці майже повністю позбавлені політичних прав. За законом брати участь у голосуванні мають право лише люди, які досягли 21 року. Крім того треба бути письменним, заробляти на рік не менше 60 фунтів, займати «відповідальну посаду» і т. д. і т. п.

Що розповів мені Самсон

Клаус Фішер

Дванадцять кроків уперед — поворот, — дванадцять кроків назад — поворот, — дванадцять кроків уперед…

Крізь загратовані вікна маленьких напівтемних камер безперервно долинають монотонні кроки британського вартового. У в’язниці — одній з багатьох у британській колонії Кенії — в переповнених камерах знемагають сотні африканців.

– Я не зрадник, ні, я не розкажу нічого… — тихесенько стогне в кутку однієї з камер молодий африканець. Він лежить на підлозі, на купі соломи, яку йому кинули тюремники. Руки, спина, голова в нього нестерпно болять, бо на кожному допиті його били, по-звірячому били. На тілі живого місця не зоставили. Але Самсон гордий: він не зрадив своїх друзів, свій народ. Через силу перевертається він на другий бік, намагаючись побачити невеликий клаптик неба за гратами, неба його любимої вітчизни, над якою в цей час опускаються присмерки.