Син Африки

Західні історики, особливо англійські, малюють ідилічну картинку колоніальних грабунків. Нібито до країни темної, відсталої, країни людожерів і чаклунів прийшов «Великий Білий Брат». Він прийшов сюди начебто ні в чому не зацікавлений, але хапав усе, що бачило око. В одній руці він тримав кодекс законів (англійці вихваляються тим, що ввели в колоніях «гуманне» британське законодавство), а в другій — хрест, щоб і чорним душам відкрити шлях на небо. Так він осідав і «цивілізовував», незважаючи на чорну невдячність місцевого населення, яке чомусь із зброєю в руках захищалося від прогресу.

В дійсності ж, звичайно, все було зовсім інакше. В Західній Африці існували дуже давно великі негритянські імперії, які досягли того ж рівня розвитку, що й деякі європейські держави. Гана, Малі та ряд інших країн відіграють почесну роль у древніх хроніках арабських мандрівників.

Один з них, Ібн Факіх, пише в IX сторіччі, що в «країні Гана золото росте, як морква, і збирають його після заходу сонця». Через двісті років інший арабський мандрівник Аль Бекрі записує, що «імператор Гани збирає податки в розмірі золотого динара за кожного навантаженого сіллю віслюка, який залишає королівство, і два динари за кожен транспорт солі, який прибуває… Все самородне золото, що є в королівстві, належить імператорові; народу дозволяють тільки промивати золотий пісок»…

Коли сьогодні західна преса намагається пояснити трагедію Конго «нездатністю негрів управляти своєю країною», — варто пригадати, що по Нью-Йорку ще гуляли ведмеді, коли в атласі Карла V, короля Франції, було вміщено великий портрет з підписом: «Цей негритянський імператор називається Муса Малі і є володарем негрів Гвінеї».

* * *

Від матері, навернутої місіонерами до християнства, він успадкував віру в бога. Від батька, негритянського ремісника, — наполегливість, працьовитість, витривалість: щоб утримати чотирьох дружин і багатьох дітей, батькові треба було тяжко працювати. Дуже тяжко, і в цьому молодий Кваме міг переконатися, — адже країна його жила ще майже у кам’яному віці… XX сторіччя.

Життєвий шлях Кваме Нкруми є водночас і типовим, і неповторним: здібного й талановитого юнака взяли під свою опіку колоніальна влада і місіонери. Адже вони розуміли, наскільки важливо для них спиратися на «чорні» кадри, просякнуті «європейським» духом, досить освічені і разом з тим віддані білим хазяям. Але в переважній більшості талановиті представники чорної молоді одверталися від своїх хазяїв і не раз ставали ватажками боротьби за незалежність. Для Нкруми до деякої міри університетом в цій галузі було навчання в Сполучених Штатах, чого він домігся завдяки своїй надзвичайній наполегливості і допомозі родини. Там протягом майже десяти років він багато чого навчився, а головне, побачив, що таке расизм. Нкрума багато читав; він буквально поглинав філософські праці, познайомився з творами Маркса. Навчаючись в університеті, він водночас заробляв собі на прожиття, не гребуючи ніякою працею.

Кваме здалеку уважно стежив за життям своєї країни. Переїхавши відразу ж після війни до Лондона для продовження навчання, він починає брати участь у політичному русі, вступає до студентських організацій. Саме тоді на території Великобританії перебуває водночас кілька сотень негритянських студентів з Африки, з яких лейбористський уряд вирішив виховати національні адміністративні кадри в колоніях, добре розуміючи, що в колоніальній системі хоч дещо треба змінити. Студентські організації перебувають під впливом радикального робітничого руху; серед молодих студентських діячів є чимало комуністів, які вбачають у комуністичній партії єдину політичну силу, що висуває безкомпромісну програму народного визволення. Близьким до цієї партії стає і Нкрума. Навчання в Лондоні він не закінчує і повертається на батьківщину, щоб зайняти посаду генерального секретаря партії Об’єднаної Конвенції, — першої політичної партії Золотого Берега, що народилася після другої світової війни.

Після недовгої боротьби керівна роль від реформістської, скомпрометованої співробітництвом з колоніальною адміністрацією Об’єднаної Конвенції переходить до нової партії, фактично заснованої Нкрумою, — Народної партії Конвенції, яка невдовзі стає найбільшою в країні організованою політичною силою. Колонізатори спочатку намагаються вжити класичних методів репресії: вони оголошують нелегальними деякі прогресивні організації, заарештовують активних діячів, забороняють газети. Нкрума був також заарештований. Коли ж це не допомагає, — а рух незалежності /5/ росте й дедалі ширшає, — британський уряд іде на поступки. Починається довгий період переговорів, в яких Нкрума грає чільну роль. Лондон викручується, компонує нові й нові конституції, розширює рамки самостійності, але не хоче погодитися на висунуті Народною партією Конвенції вимоги негайного самоврядування. Проте після повстання в Кенії (т.зв. рух Мау-Мау), загострення конфліктів у цілій Африці, уроків Азії, Лондон починає розуміти, що колонії він утримати не зможе, а якщо зволікати далі, то це буде роздмухуванням пожежі на всьому Чорному континенті. Отже, британський уряд йде на першу поступку: він дозволяє вибори до Територіальних Зборів, які завершуються беззастережною перемогою Народної партії. Незабаром Кваме Нкрума стає першим прем’єром незалежної країни Гани, — бо таку історичну назву обрала для себе колишня колонія Золотий Берег.

* * *

Роки 1959–1960 виводять Гану на широку світову арену як незалежну, повноправну державу. Цьому сприяв дальший розвиток народно-визвольного руху в Африці: проголошення незалежності Гвінеї, уряд якої з першої ж хвилини зайняв стійку політичну лінію у внутрішній та міжнародній політиці, події в Конго та ін.

Чималу роль тут відіграло також і розчарування в американській політиці. З свого навчання в США Кваме виніс враження, що Сполучені Штати займають антиколоніалістську позицію. В той час президент Рузвельт дав американській політиці новий напрям. Але після війни, особливо після повного включення США в НАТО, більшість членів якого є власниками колоній, Кваме Нкрума зрозумів, що, незважаючи на галасливі декларації й обіцянки, Захід аж ніяк не квапиться з економічною допомогою іншим країнам, якщо не вбачає в цьому безпосереднього стратегічного інтересу для себе. Сотні мільйонів доларів пливли на розв’язування війни в Лаосі; країни, що їх вважали у Вашінгтоні «стратегічно важливими для гри із Сходом», одержували кредити. А тимчасом Гана не могла допроситися позики, яка допомогла б розв’язати низку господарських проблем.

На прикладі Куби Кваме Нкрума переконався, що допомога і кредити соціалістичних держав сприяють розвиткові економіки відсталих країн, що світло приходить все ж зі Сходу, що, як писав Нкрума у своїй автобіографії в 1956 році, «постає потреба створення соціалістичного суспільства». Саме життя, самий хід подій вивели африканські держави і всі народи на єдино правильний шлях — шлях боротьби проти імперіалізму.

* * *

Нещодавно Гана справляла свій день народження: п’ятий рік проголошення незалежності. Від цього часу вона перетворилася на республіку, що посіла своє повноправне місце в Організації Об’єднаних Націй. Кваме Нкрума з трибуни ООН проголосив велику промову, його уважно слухали представники 99 держав, а радіо негайно переказало зміст промови Нкруми на весь світ.

Довгий і складний шлях до нового життя пройшов хлопчик з малесенького села Нкрофул, розташованого в районі із звучною назвою Нзіме…

(Переклад з польської) /6/

Джерело: Всесвіт (Київ). — 1962. — №6. — С. 5–6.