Большевицький бонапартизм

А. Бабенко (Іван Майстренко)

Роздумуючи над подіями Великої Французької революції мимо волі задаємо собі запитання: що було б якби Робесп’єр не дозволив якобінському «болотові» в Конвенті 9. термідора арештувати й ґільотинувати себе, а, навпаки, якби він сам заарештував й розправився з своїми супротивниками?

Років з двадцять тому це запитання було б схолястичне й безпредметне. Тепер воно є глибоко актуальне, бо дуже нав’язується з дійсністю большевицької революції, яка має дивовижну подібність з революцією якобінською.

Большевизм так само як і якобінська партія мав три течії: ліву, праву й центр. І тай само як тоді Робесп’єр, спираючись на центр, розгромив с п о ч а т к у лівих гебертистів, потім правих дантонистів, потім сам був усунутий термідоріянським переворотом безпринципного центру (болота), так і в Росії Сталін, очоляючи центр, ліквідував с п о ч а т к у ліве крило в партії (троцькістів), потім праве крило (бухарінців) і тільки сам Сталін зумів врятуватися від термідору; не дозволивши, щоб большевицьке болото (центр) скинуло його, як то сталось з Робесп’єром, а, навпаки, сам усунув центр державним переворотом 1937 року (так звана «єжовщина»).

Якобінська революція йшла вгору до ліквідації лівої й правої течій в якобінстві. Так само большевицька революція йшла вгору, до ліквідації троцькізму й правого ухилу. Якобінська й большевицька партії були революційно-творчими доки вони очоляли народну революцію. Революція завжди має в собі абсолютно чисті від всякого компромісу з минулим ідеали (ліві тенденції) і спробу поступитися тими ідеалами перед реальною дійсністю (праві тенденції). Ці тенденції відбиваються в партії, що очоляє революцію, в формі ухилів — лівого (гебертисти в якобінстві і троцькісти в большевизмі) і правого (дантонисти в якобінстві і бухарінці в большевизмі). Продовжити читання ‘Большевицький бонапартизм’

Естафета реґіонального сепаратизму: Катанґа, Біяфра, Донбас

Роман Тиса

…найбільша та найпоширеніша помилка — неспроможність вирватися за межі власної культурної оболонки та звичка прикладати до инших … мірило, що не може бути ним, у невидющості до відмінностей там, де на перший погляд все те саме, і невмінні побачити схожість там, де все має вигляд геть иншого.

Антоніо Ґрамші

Тому найкраща фортеця — це прихильність народу, бо якщо ти йому ненависний, ніякі фортеці тебе не врятують — на допомогу повсталому людові завжди поспішать чужинці.

Нікколо Мак’явеллі

1. Вступ

Громадянська війна на Донбасі є головною подією кризи, в яку країна сповзла наприкінці 2013 р. Сама криза своєю чергою є найважливішим фактом новочасної історії України — історії після 1991 р.

Розмовами про україно-російську війну, а тим більше про «гібридну війну» Росії проти України, що ведуться вже сьомий рік, приховують одну важливу річ: у 2013-2014 рр. зазнали історичної поразки українська буржуазія і буржуазна Україна. Буржуазія відмовляється вірити, що відчуження великої частки населення і розвал країни на чотири частини (три маріонеткові держави й одна анексована територія) — справа її рук, і всіляко прагне замаскувати правду «гібридними» вигадками. Продовжити читання ‘Естафета реґіонального сепаратизму: Катанґа, Біяфра, Донбас’

Політика

Пол Ґрифитс

Кардью

«Ідеолоґія правлячої кляси присутня в її мистецтві неявно; ідеолоґія революційної кляси має виражатися у мистецтві цієї кляси відкрито. Проґресивні ідеї мають освітити наче яскравий ліхтарик пильне павутиння буржуазної ідеолоґії в аванґарді, так щоби всі правдиво проґресивні сили, якщо такі присутні в аванґарді, знайшли собі вихід, перейшли на бік народу та зробили позитивний внесок у революційний рух»[1].

Слова Корнеліюса Кардью сповнені надії, що її разом з ним на початку 1970-х рр. — у часи, коли стало очевидно, що політична верхівка на Заході одступає від ідеалізму та реформ, а музичний аванґард на своєму рівні покинув опозицію і пішов на компроміс з панівною культурою, — мали кілька композиторів з його покоління. Булез, колись молодий паризький баламут, диригував Брамса в Лондоні та Нью-Йорку. Видавництва, фірми ґрамзапису, радіо та телєбачення примирились з найбільш єретичною музикою Кейджа. Твори молодого Штокгавзена викладали у музичних училищах і консерваторіях. Якщо прийнятною могла стати музика будь-якого виду, тоді єдиним способом залишатися неприйнятним багатьом молодим композиторам здавалась сильна політична заява. Продовжити читання ‘Політика’

Бекет і політика?

Террі Іґлтон

У вересні 1941-го року один із найбільш — на перший погляд — аполітичних авторів XX ст. приєднався до підпільної збройної боротьби проти фашизму. Самюель Бекет, що він задемонстрував побільшену — як на знаного песиміста — сприйнятливість щодо вибору слушного моменту, народившись у Велику п’ятницю (до того-ж п’ятницю 13-го!) 1906-го року, від 1937-го року мешкав у Парижі, своєю волею пішовши на вигнання подібно до багатьох видатних ірляндських письменників. Ірляндці — на відміну від їхніх колишніх колоніяльних хазяїв — завжди були космополітичною нацією: від мандрівних ченців Середньовіччя до виконавчих директорів доби «кельтського тигра». Коли одних гнітюча атмосфера колоніяльного режиму перетворювала на націоналістів, з инших вона робила громадян світу. Джойс, Сінґ, Бекет і Томас МакҐріві — носії двох-трьох культур заразом, двох-трьох мов — яскраво зоріли в космополітичній, ріжномовній атмосфері Европи зрілого модернізму; так само як півстоліття потому їхні співвітчизники палко вітатимуть Европейський Союз. Вступивши до лав модерністів, одержимих мовними /175/ справами, вони мали змогу видобутися за межі нації, що в ній мова, зростаючи на мінному полі політики, ніколи не була лише мовою як такою.

1940-го року Бекет добровільно став до лав французької армії, де був водієм санітарної машини; проте коли німці вдерлися до країни, він і його дружина Сюзен мусили тікати на південь. За два дні нацисти вже крокували Парижем. Після короткочасної зупинки в таборі для біженців у Тулузі вони, виснажені та нужденні, прибули до друга, що жив ув Аркашоні на Атлантичному узбережжі. Кілька місяців по тому, почасти зваблені підбадьорливими казками про буцімто пристойне поводження німців у столиці, пара вернула до своєї паризької квартири; сувору зиму 1940/41 року вони пережили на вбогій овочевій дієті. Джеймс Ноулсон, офіційний біоґраф Бекета, вбачає в цих фактах прообраз буйних розмов Владіміра й Естраґона про моркву, редис і ріпу в «Чекаючи на Ґодо»[1]. Бекетові герої (що в їх змалюванні дається взнаки воєнний досвід письменника) — вульґарні матеріялісти, надто заклопотані справою біолоґічного виживання, щоби присвятити себе чомусь такому величному, як суб’єктивність. Вони радше тіло, ніж душа: механічні асамбляжі тілесних частин, як у Свіфта, Стьорна, як у «Третьому поліцейському» Фленна О’Брайєна — романі, в якому людські тіла демонструють непристойний нахил зливатися в одноцілість із велосипедами. Продовжити читання ‘Бекет і політика?’

Мир і революція

Ернесто Карденаль

Ім’я Ернесто Карденаля добре відоме світові, знають його й читачі «Всесвіту» (див. №№ 2, 4, 1981 р.). Колишній священик, поет, а нині міністр культури в уряді відродження Нікарагуа, він багато років свого життя віддав і віддає справі боротьби за незалежність і свободу своєї країни, за краще майбутнє її дочок і синів. Як міністр культури він очолив кампанію боротьби за ліквідацію неписьменності, вважаючи, що найбільшим досягненням революції буде формування соціалістичних норм поведінки, соціалістичної свідомості визволеного народу. Палко бажаючи побачити свою батьківщину оновленою і сильною, він усвідомлює, що це можливо за умови загального миру в світі.. Тому такою пристрасною була його промова на Конференції за роззброєння і мир, скликаній 1981 р. прогресивними викладачами Гарвардського університету (США). Промову передруковуємо з кубинського журналу «Каса де лас Амерікас».

Після поразки у В’єтнамі, уотергейтського скандалу, драми із заложниками в Тегерані та низки економічних провалів суспільства споживання нинішня адміністрація США вирішила пошукати для своєї країни якесь нове обличчя. Однією з причин сучасної тяжкої кризи, коли американські стратеги розводяться про можливість «обмеженої» кількамісячної ядерної війни,, є саме пошук цього нового обличчя: обличчя Сполучених Штатів Америки як визнаного лідера західного світу. Причому обличчя це повинне бути значною мірою войовничим.

В імперській стратегії США переплітаються військові, політичні та економічні аспекти. Адже посилення гонки озброєнь активізує й економіку. Лише одна компанія «Дженерал дайнемікс» має намір продати Пентагонові 1388 нових літаків-винищувачів F-16. Астрономічні суми, що їх одержить індустрія смерті, важко собі уявити. Продовжити читання ‘Мир і революція’

Людина і міт

Хосе Карлос Мар’ятеґі

І

В усіх дослідженнях сучасних інтелєктуалів щодо світової кризи доходять одного висновку: буржуазна цивілізація страждає від відсутности міту, віри, надії. Відсутність міту є свідченням її матеріяльного банкрутства. Раціоналістичний досвід по суті — хоча це звучить парадоксально — навчив людство гіркої істини, що розум не може запропонувати жадного виходу. Раціоналізм лише дискредитував розум. Муссоліні сказав, що демаґоґи вбили ідею свободи. Точніше, безумовно, було б сказати, що ідею розуму вбили раціоналісти. Розум викорінив з душі буржуазної цивілізації залишки її старих мітів. Західна людина тривалий час тримала розум і науку на вівтарі померлих богів. Одначе ані розум, ані наука не є мітом. Ані розум, ані наука не можуть задовольнити потяг людини до безкінечного. Сам розум продемонстрував людям, що його замало. І тільки міт має одну цінну рису — наповнювати глибинне «я».

Розум і наука розклали і знищили престиж старовинних реліґій.

Ойкен[1] у своїй книжці про сенс і ціну життя чітко і точно пояснив механізм цього розкладання. Наукова творчість збагатила людину новим почуттям — почуттям власної сили. Людина, що її раніше лякали надприродні явища, згодом відкрила неймовірну силу для змінювання і удосконалювання природи. Почуття сили викорінило у людській душі залишки старої метафізики.

Одначе людина, за визначенням філософії, є метафізичною твариною. Без метафізичного розуміння життя вона не може жити продуктивно. Міт рухає людину в історії. Історію творять одержимі й освячені вищим віруванням носії надлюдської надії; решта людей є безіменним драматичним хором. Криза буржуазної цивілізації стала очевистою, ця цивілізація визнала брак міту. Ренан[2] у часи гордовитого позитивізму меланхолічно відзначав занепад реліґії і переймався майбутнім европейської цивілізації. «Віруючі люди», — писав він, — «нині живуть у темряві. Як вони житимуть після нас?» Безнадійне питання і досі чекає на відповідь. Продовжити читання ‘Людина і міт’

Андре Ґорц і прощання з пролєтаріятом

Роман Тиса

Між екзистенціялізмом і марксизмом

Андре Ґорц (справжнє ім’я — Ґергарт Гірш) народився 1923 року у Відні, у дрібнобуржуазній родині. Після аншлюсу та початку другої світової війни 1939 р. він разом з матір’ю, що вона не хотіла, щоби сина забрали в армію, переїхав до східної Швайцарії (до 1957 року, коли він отримає французький паспорт, він буде особою без громадянства). 1945 року Ґорц закінчив політехнічний інститут у Лозанні за спеціяльністю інженер-хемік. Ще будучи студентом і членом літературних гуртків, він зацікавився філософією Едмунда Гуссерля та творчістю Жана-Поля Сартра. Зустріч з останнім, що сталась наступного року, мала вирішальне значіння для ідейного розвитку Ґорца.

Після переїзду 1949 р. до Франції Ґорц працював перекладачем, секретарем, журналістом. Свої перші твори — нариси «Зрадник» (Le Traître, 1958) і «Мораль історії» (La Morale de l’histoire, 1959) — він написав під впливом, з одного боку, екзистенціялізму та марксизму — з иншого; у першому — автобіоґрафічному — він міркує над можливостями самовиробництва індивіда у сучасному світі, у другому окреслює теорію відчуження, базуючись на ранніх творах Маркса, і стверджує, що відчуження переживає не тільки робітник, але також «масова людина» — споживач і підприємець. Продовжити читання ‘Андре Ґорц і прощання з пролєтаріятом’

Поразка «нової лівиці»?

Герберт Маркузе

Перш ніж перейти до обговорення причин поразки «нової лівиці», ми маємо з’ясувати два питання: по-перше, хто така «нова лівиця»; по-друге, чи дійсно вона програла.

Для початку кілька зауваг щодо першого пункту. «Нова лівиця» складається з політичних ґруп, розташованих ліворуч від традиційних комуністичних партій; ці ґрупи досі не мають якихось нових орґанізаційних форм, не мають масової бази й ізольовані від робітничої кляси, надто у Сполучених Штатах Америки. Тим часом сильні лібертарні, антиавторитарні моменти, що спочатку характеризували «нову лівицю», зникли або виродилися у новий «ґруповий авторитаризм». Але те, що відріжняє і в принципі визначає цей рух, полягає в тім, що він переосмислив поняття революції, збагативши його новими можливостями для свободи та новим потенціялом для соціялістичного розвитку, створеними (та миттєво загальмованими) розвиненим капіталізмом. Наслідком такого розвитку постали нові виміри суспільних перетворень. Перетворення вже більше не визначають просто як економічний чи політичний переворот, як встановлення нового способу продукції та нових інститутів, але визначають насамперед як революцію у структурі потреб і у можливостях для їхнього задоволення.

Поняття революції від самого початку було частиною марксистської теорії: соціялізм, це — якісно инше суспільство, суспільство, в якому відбулись докорінні перетворення стосунків між людьми та стосунків між людиною і природою. Одначе під тиском економічної моці капіталізму, змушені до співістнування, соціялістичні країни, схоже, були приречені з часом перенести акцент на продукцію засобів виробництва, на розширення продуктивного сектора економіки і майже тільки його. Така розстановка пріоритетів неминуче призвела до підпорядкування індивіда потребам роботи (підпорядкування, що за певних обставин може бути «демократичним» і може означати раціональнішу та ефективнішу форму виробництва, а також більш справедливий розподіл продуктів). Продовжити читання ‘Поразка «нової лівиці»?’

Елдридж Клівер і революція люмпенів

Роман Тиса

Люмен-пролєтаріят користується у марксистів поганою репутацією. Відколи Карл Маркс затаврував Наполеона III як голову паризького люмпен-пролєтаріяту («французька буржуазія повстала проти панування робітничого пролєтаріяту — і дала панування люмпен-пролєтаріятові з шефом „спілки 10 грудня“ на чолі»), люмпени — босяки, déclassé, lazzaroni, underclass — вважалися резервною армією контрреволюції. Хоча якщо придивитися ближче, можна бачити, що у професійних революціонерів, злодіїв і безробітних є щонайменше одна спільна риса — неучасть в економічній діяльності та випадіння з процесу виробництва додаткової вартости.

Практика національно-визвольних змагань і соціяльної боротьби «довгих шістдесятих» (1954—1973 рр.) внесла корективи в теорію. Франц Фанон реабілітував люмпен-пролєтарів: вони «є однією з найбільш самочинних і найбільш радикальних революційних сил колонізованого народу». Щоправда, він же зазначив, «що кожен національно-визвольний рух має приділяти люмпен-пролєтаріятові якомога більше уваги: той постійно відгукується на заклики до повстання; але якщо повстання вирішить впоратися власними силами, люмпен-пролєтаріят — ця маса голодних і деклясованих — все одно кинеться у вир збройної боротьби, візьме участь у протистоянні, але вже на боці гнобителя». Це в колоніях. А що в метрополії? Продовжити читання ‘Елдридж Клівер і революція люмпенів’

Іштван Месарош і формаційна криза капіталізму

Роман Тиса

Учень Лукача

Іштван Месарош — один з останніх помітних представників «західного марксизму» — сукупної назви для марксистських течій, що розвивалися у Західній Европі та Північній Америці у період від першою світової війни до розпаду Радянського Союзу, Югославії і Чехословаччини. Він народився у Будапешті, у неповній родині — його виховувала мати, робітниця авіязаводу. Підробивши дату народження, 1942 року, а це були часи другої світової війни, він сам поступив робітником на завод і працював у механічному цеху. Після війни, 1949 року Месарош виграв стипендію і поступив до Будапештського університету. За кілька місяців після початку навчання його мало не виключили з університету через те, що він публічно виступив на захист піонера «західного марксизму», філософа і літературознавця Дьйордя Лукача, який втратив прихильність тодішнього сталіністського керівництва Угорської партії трудящих. Рішення ректора про відрахування студента Месароша скасувала колєґіяльна рада. Наступного року у відповідь на заборону до вистави у Народному театрі клясичної п’єси Міхая Вьорьошмарті «Чонґор і Тюнде», названої владою «песимістичною», він написав докладний захист твору, що його надрукував літературний журнал «Тіллаґ». 1951 року нарис було відзначено авторитетною премією ім. Аттіли Йожефа, п’єсу повернули до репертуару, а Лукач, який на той час очолював Інститут естетики при Будапештському університеті, призначив Месароша своїм асистентом.

З 1950 по 1956 р. Месарош брав активну участь у дискусіях з питань культури та літератури як член Угорської спілки письменників, про що він пізніше напише в «Повстанні інтелєктуалів в Угорщині» (La rivolta degli intellettuali in Ungheria, 1958). Його твір «Народний характер мистецтва та літератури» став предметом гарячого обговорення на гуртку Петефі, що він сформувався всередині Робітничої спілки молоді та стояв на початку угорського руху за оновлення суспільства і народного повстання 1956 р. Месарош входив до редакційної ради журналу «Есмілет», заснованого Лукачем, письменником Тібором Дері, художником Аурелем Бернатом, композитором Зольтаном Кодаї та иншими провідними діячами угорської культури. Продовжити читання ‘Іштван Месарош і формаційна криза капіталізму’

Ми дуже любимо Ґрєту. До критики політеколоґії пізнього капіталізму

Віктор Петруша

Ми дуже любили Гленду й наділили її останньою беззмінною досконалістю. Піднісши її на недосяжну висоту, ми вбережемо її від падіння, і шанувальники зможуть і далі обожнювати її, бо живі не сходять з хреста.
Хуліо Кортасар. Ми дуже любимо Гленду

Ніхто в світі, ніхто в історії не здобув свободи, апелюючи до моральних почуттів гнобителів.
Ассата Шакур. Ассата: Автобіоґрафія

Еколоґічні проблєми давно привертають увагу громадськости, тільки якщо ще десять років тому представлена вона була окремими активістами та ґрупами, сьогодні про еколоґію — підтоплення Венеції, пожежі в лісах Австралії і Сибіру, острови зі сміття в Тихому океані, загальне підвищення температури на Землі та зміна клімату — говорять всі. Речницею тих, хто вимагає негайні заходи для зупинення процесів, що вони ризикують стати незворотними, стала шведська школярка Ґрєта Тунберґ. 2018 року вона почала пікетувати національний парлямент і скоро вийшла на міжнародну арену — тепер виступає перед можновладцями з ріжних країн. Виступає і вимагає негайних дій. Загалом станом на вересень 2019 року в еколоґічних протестах взяли участь чотири мільйони людей, у 150 країнах сумарно було проведено 2500 подій ріжного маштабу[1]. Одначе заходи, що їх пропонують послідовники Ґрєти — або инші «звичайні люди», що вони раптом зацікавилися темою еколоґії, — і що вони мають зарадити у питанні зміни клімату, і форма протесту є абсурдними, ба навіть ґротескними.

Абстрактна людина — винуватець еколоґічних траґедій…

Коли нам говорять, що людина, або антропогенні чинники, є головним винуватцем еколоґічної катастрофи одразу виникають сумніви щодо такої сміливої, можна навіть сказати, зухвалої абстракції. Так, неможливо заперечувати важливість людського фактору для зміни клімату, забруднення атмосфери та довкілля. Проте яка саме людина мається на увазі? Звичайний найманий робітник чи виконавчий директор корпорації, де цей найманий робітник працює? Споживач портативної техніки з ґлобальної Півночі чи виробник цієї техніки з ґлобального Півдня? Бідний, що задовольняє свої базові потреби, чи багатий, що він на додачу до базових задовольняє свої неприродні потреби — потреби нагромадження матеріяльного багатства та капіталу? Продовжити читання ‘Ми дуже любимо Ґрєту. До критики політеколоґії пізнього капіталізму’

Що вважати роботою?

Кетріна Форрестер

Рец. на кн.: Colin Crouch, Will the Gig Economy Prevail?, Polity, 140 pp., February, 2019

ТРУДОВІ ДОГОВОРИ своєю природою є несиметричними. Хоча в принципі договори укладаються між двома вільними та рівними сторонами, коли договір підписує працівник, він вступає у нерівноправні стосунки. Робота може стати першим кроком на шляху самоствердження, слугувати обов’язковою перепусткою у великий світ та виступати показником статусу та ознакою незалежности, й трудовий договір історично протиставляли рабству, кріпацтву та иншим формам особистої залежности. Разом з тим робітничі рухи завжди стверджували, що наймана праця загалом є своєрідним зарплатним рабством: під час найму над тобою панують і тебе експлоатують. Так чи так наймана праця передбачає істнування певної ієрархії: мати роботу означає перебувати у повному розпорядженні роботодавця. Боротьба за поліпшення умов праці — за гідну зарплату, за право на профспілку, на захист від дискримінації, на вільний час і дозвілля, декретну відпустку та лікарняні — ведеться з метою збалянсувати трудовий договір й обмежити владу начальства.

Як пише соціолоґ Колін Крауч, «економіка гнучкої зайнятости» (gig economy) відкриває перед роботодавцями нові можливості для маскування своєї влади. Людей, що працюють на такі онлайн-плятформи, як Uber, Lyft і Deliveroo, зараховують не до найманих працівників, а до самозайнятих. Заявляють, що вони є мобільними підприємцями, вільними обирати, коли, як і на кого працювати. На практиці це не так. На відміну від музикантів і артистів (а саме сфера розваг дала «економіці гнучкої зайнятости» назву ‘gig’ [виступ, концерт. — Пер.]), більшість «робітників з ненормованим робочим часом» (gig workers) не працюють на низку орґанізацій, а залежать у своєму заробітку від однієї-двох великих компаній. Продовжити читання ‘Що вважати роботою?’

Формальна лоґіка і діялєктична лоґіка

Анрі Лєфевр

Лоґіка, якщо її розуміти запропонованим чином[1], визначається инакше по відношенню до традиційної логіки і навіть по відношенню до деяких теорій лоґіки, заснованих на вивченні окремих експериментальних наук (фізика, хімія, біолоґія).

А) Згідно з традиційною концепцією лоґіки Арістотеля, істнує тісний зв’язок між лоґікою і ґраматикою[2].

Ґраматика виходить з принципової відмінності між змістом і формою мови. Розмовне твердження передбачає сполучення кількох слів: «йде дощ», «небо синє» тощо. Твердження може бути правдивим або хибним, воно може позначати певні об’єкти, воно має значення, зміст. Ґраматика не займається сенсом, змістом, правдивістю або хибністю твердження, вона лише переймається способом сполучення слів: вона визначає певні загальні риси, певні «кляси» слів, що робить їх частинами мови, предметами ґраматики, що вона має реґулювати їх використання: іменник, прикметник, дієслово, підмет, означення тощо.

Маючи в своєму розпорядженні ці кляси слів і керуючись правилами їх вжитку у певній мові, ґраматика лише береться до коригування мовлення, тобто за додержання правил. Відмінність між правдивим і хибним поступається місцем відмінності між ґраматично правильним і неправильним. Ґраматика визначає ґраматичні форми (за зовнішніми ознаками і з точки зору ґраматики), незалежно від змісту. Продовжити читання ‘Формальна лоґіка і діялєктична лоґіка’

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)

М. О. Скрипник.

VII. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У ПЕРШОМУ ПЕРІОДІ СВОГО ІСНУВАННЯ.

Таким чином з початком лютого 18 року на всьому терені України було скинено владу поміщиків та буржуазії, і натомісць запанувала влада Рад.

Всупереч всім сумнівам і розмовам, буцім-то Україна повинна йти иншим шляхом соціяльного розвитку, ніж робоче-селянська Росія, всупереч всім центробіжним силам, як також і всій інерції націоналізму, що повинен був розвинутися в наслідок царату і влади поміщиків та буржуазії — кінець кінцем в результаті жорстокої, хоч може не дуже довгої, лише кількамісячної боротьби вся влада у містах перейшла до рук рад робочих і салдатських, а по селах — селянських депутатів. В центрі була вища державна установа ВУЦВИК і уряд його — Н а р о д н і й  С е к р е т а р і я т.

Придивимося до фактичних відносин у цей перший період Радянського будівництва на Україні. Цей період ще й досі має свій вплив на дальший хід подій, хоч майже зовсім не має документів: вони згоріли в пожежі революційної боротьби.

Владу робітників та селян в дійсності було скорше декляровано на Україні, аніж проведено. Наче по наказу та й в дійсності по наказу капіталу зупинилися всі індустріяльні підприємства, всі копальні, фабрики і заводи. Пролетаріят станув перед загрозою безробіття. Вся технична адміністрація підприємств не лише за страх, а навіть за совість, як вірні слуги своїх велико-буржуазних володарів, псувала машини, перешкоджувала діяльності пролетаріяту. Продовжити читання ‘Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)’

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (II)

М. О. Скрипник

V. БОРОТЬБА ЗА ЖОВТЕНЬ НА УКРАЇНІ.

Таким чином картину соціяльних відносин за часи перед самим жовтнем можна характеризувати, як стан де-якої рівноваги сил в певному, дуже своєрідному трикутникові. В існуванні трьох ворожих сил, що боролись за владу, лежить дуже характерна риса Україні того часу. Сили Тимчасового Уряду, цеб-то лагеря великої буржуазії, сили УЦР — лагеря дрібної буржуазії, зі всіма її спільниками і, нарешті, — сили революційного пролетаріяту. Але в цьому трикутникові роля Тимчасового Уряду ставала все меншою і всім ходом історії та соціяльних відносин була засуджена на загибіль у боротьбі проти двох инших сил.

Революційну боротьбу в жовтні 17 року можна скрізь по всій Україні характеризувати в основі однаково: при перших вістках з Петербургу і Москви про збройну боротьбу робітників за владу рад, робітництво підіймається і в більш-менш упертій боротьбі перемагає війська Тимчасового Уряду. Найбільшої жорстокости ця боротьба досягла у Киїзі та Катеринославі, менше сутичок було в Харкові, Одесі та инших місцях. У Київі. Контр-революційний генералітет і меншовицько-есерівський комісарський склад, на чолі юнкерів та офіцеріз, сам почав наступати проти робітництва, захопивши до полону керовників Київської Ради Робітничих і Салдатських Депутатів, а також більшовицькі комітети. Але робітники арсеналу і инших заводів з рушницями, а потім і з гарматами, в кілька-денному бої примусили юнкерів та офіцерів скласти зброю і здатися на волю переможців. Так само було в Катеринославі й по инших містах. Продовжити читання ‘Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (II)’

Начерк історіі пролетарської революції на Вкраїні (I)

М. О. Скрипник

І. НА ПЕРЕДОДНІ.

Соціяльно-політичні умови далеко в меньшій степені сприяли розвиткові революційно-пролетарського руху на Україні, ніж у Росії.

Кількість пролетаріяту що до всього населення значно меньша. Пролетаріят скупчений найбільш на сході та півдні України: в Донецькому, Криворожському районах, Катеринославському і т. п. Робочі переважно недавнього сільсько-господарського походження, але не були тісно звязані з сільським населенням українського села, виходячи, як, напр., горняки з Орловської, та инших губерній Россії. Розвій сільсько-господарської індустрії — цукрових заводів, винниць і инш. сприяв до де-якої міри тому, що по великих латифундіях південної України скупчується вже сільсько-господарський пролетаріят, але про те пролетаріят на Вкраїні складав лише невеличку частину населення України, не маючи значного впливу на все життя, хоча своєю революційною боротьбою вже вів за собою в 1902-1907 роках селянство. Мало організований, здатний до революційних випадів, але неприготований до впертої повсякчасної боротьби, робітник України не виробив, як то було в Росії, постійних організацій, об’єднаних непереривним розвитком.

Соціял-демократична організація більшовиків по великих містах — в Катеринославі, Миколаїві, Одесі, а також у Донбасі існувала весь час, але це були окремі необ’єднані у маштабі країни гуртки і комітети. На всьому протязі революційної боротьби до скинення царату можно пригадати лишь де-які кроки до крайового об’єднання соціял-демократичних організацій, се є проведення конференції більшовіків у кінці 1904 року і инші подібні наради. До того же імперіялистична війна майже остаточно розбила шереги революційних робочих організацій, закинувши одних на фронт, війни а других, за одверту боротьбу против неї, — у в’язниці та на заслання. Продовжити читання ‘Начерк історіі пролетарської революції на Вкраїні (I)’

Декілька способів вбивства

Хуліо Кортасар

Просто як у казці про пастуха й вовків: вторгнення до Нікараґуа, що про нього говорили останні місяців, усе ніяк не відбудеться, тим-то в Европі схильні розглядати ситуацію як застійну. Увагу людей привертають инші вихори насилля: потрохи починають забувати, що істнує Центральна Америка. Саме на це і розраховує одна з останніх реінкарнацій Макіявеллі та розробляє иншу, більш небезпечну стратеґію — не таку прямолінійну як на Ґренади.

На шахівниці останніх тижнів розігрувалися наступні партії (не за хронолоґічним порядком):

— Відкрита чи прихована відмова Вашингтону на будь-які чіткі та чесні перемовини з Нікараґуа з питань припинення військової і економічної допомоги США Сальвадору й Гондурасу, що вона спрямовується на підтримку інтервенції у Нікараґуа антисандіністських сил, і взаємного припинення Нікараґуа будь-яких зв’язків з повстанцями Сальвадору та підтримки цих повстанців.

— Відмова у візі команданте Томасу Борхе, необхідної для його присутності на переговорах щодо цих та инших питань з представниками адміністрації Рейґана у Вашингтоні.

— Кредит у 25 мільйонів долярів, що його офіційно Конґрес США надав ЦРУ для провадження операцій «з дестабілізації сандіністського уряду».

— Викриття ґазети «Нью-Йорк Таймз» про літак, який хотіли використати для бомбардування Манаґуа, а його було придбано у США за кошти, опосередковано надані ЦРУ та передані контрреволюціонерові Едену Пасторі[1].

— Зізнання в Манаґуа — у присутности журналістів і телєкамер — пілота Амадора Нарваеса, захопленого у полон сандіністами, що з них випливає, що авіяудари по Нікараґуа завдаються з території Гондурасу під прямим керівництвом ЦРУ та за участи місцевих військових і арґентинських радників, які тренують сили сомосівців. Продовжити читання ‘Декілька способів вбивства’

Що чекає на Болівію?

Тоні Вуд

Криза, що призвела до форсованого усунення Ево Моралєса з посади президента, почалася вночі проти понеділка, 21 жовтня. У неділю проходили президентські та парляментські вибори, і за попередніми підрахунками, оприлюдненими болівійськими виборчими орґанами того ж дня, Моралєс випереджав свого найближчого суперника Карлоса Меси на 8% — для уникнення другого туру цього було недостатньо. Це був неофіційний підрахунок за даними 84% виборчих бюлетенів, і у понеділок Верховний виборчий суд припинив його, щоби почати офіційне підрахування голосів. Одначе під тиском Орґанізації американських держав Верховний виборчий суд відновив неофіційне підрахування голосів і згодом оприлюднив оновлену статистику. Цього разу дані базувались на 95% відсотках голосів і демонстрували відрив Моралєса у трохи більше ніж 10%. Якби цей відрив підтвердився, цього б вистачило, аби ґарантувати йому четвертий президентський термін.

Чи була ця зміна у неофіційному підрахунку доказом фальсифікації виборів? «Рух до соціялізму» (МАС) Моралєса користає з більшої підтримки у сільській місцевості, аніж инші партії, тому з точки зору соціолоґії чи статистики прикінцеве помітне зростання голосів не мало б дивувати. Проте супротивники Моралєса оголосили вибори нелєґітимними, а Меса назвав вибори фальсифікованими до початку самих виборів. В цьому немає нічого дивного: болівійська верхівка опиралася Моралєсу, починаючи з самого першого терміну, після його приголомшливої перемогу на виборах 2005 року. Проте саме значна більшість МАС 2009 і 2014 років, а також період стабільного економічного зростання зробила з Болівії взірцевий приклад «рожевої хвилі» — повороту ліворуч у політиці Латинської Америки в останні двадцять років. Помітно зменшились бідність і рівень нерівности, запроваджувались заходи задля усунення столітньої дискримінації індіянської більшости (62% населення країни), включно з укладенням нової «багатонаціональної» конституції, ратифікованої на референдумі 2009 року, поширенням освіти і створенням робочих місць для представників аймара і кечуа. Продовжити читання ‘Що чекає на Болівію?’

Антиутопія і тоталітарна держава в літературі й кіно

Роман Тиса

Художня література зрідка спонукає до розмови про політику чи державний устрій. Зазвичай, у центрі оповіді стоїть доля окремої людини або родини, набагато рідше — суспільної кляси або нації (як в історичному романі). Розгледіти в «середньостатистичному» літературному творі характеристики державного ладу — навіть в політичному детективі — нелегко. Але є два жанри, що вони самі по собі є аналізою держави, позаяк рідкісний твір, писаний в одному з цих жанрів, обходиться без більш-менш докладного опису суспільно-політичної системи. Йдеться про утопію і антиутопію.

Слово «утопія» (від грецької приставки οὐ- зі значенням «ні» й іменника τόπος — «місце» з типовим для топонімів суфіксом -ία) з’явилось у XVI ст. у назві книги (1516) анґлійського правознавця і державного діяча Томаса Мора (1478-1535) про ідеальний громадський лад на далекому острові Утопія. Назва книги стала загальною для всього жанру мрійництва про неістнуючу, але бажану державу — сильну, стабільну, справедливу. За минулі п’ять століть було написано багато утопій. Найвідомішими — крім вищезгаданої — стали «Місто сонця» (La città del sole, 1602) Томмазо Кампанелли (1568-1639), «Нова Атлантида» (New Atlantis, 1624) Френсіса Бекона (1561-1626), «Звістки нізвідки» (News from Nowhere, 1890) Вільяма Морріса (1834-1896). Місце дії цих творів мірою наближення до XX в. чимдалі частіше переносилося із заморських територій у майбутнє (яке бачилось світлим) і за межі Землі. Згодом майбуття письменникам-фантастам почало видаватися не таким безхмарним. Ба більше — проґнозована будучина перестала представлятися бажаною. Так виникла «антиутопія» — одночасно продовження утопії і її заперечення, утопія зі знаком «мінус», література-застереження. У минулому столітті було створено багато антиутопій — повістей, романів, кінофільмів. Одним з першопрохідців жанру вважається російський письменник Євґеній Замятін (1884-1937) і його книга «Ми» (Мы)[1]. Продовжити читання ‘Антиутопія і тоталітарна держава в літературі й кіно’

Утопія в беллетристиці

Леся Українка

Заголовок сеї розвідки, боюся, одразу може настроїти дуже скептично не одного з моїх читачів: «Утопія, та ще й беллетристична! Чи воно ж тепер пора гаяти час на утопії, коли життя владно вимагає будування позітивних, не утопічних ідеалів, та не так ідеалів, як реальних форм їх здійснення?» Провидячи це, я гадаю, що краще одразу вмовитися про термінологію. Що таке утопія? В науковому значінні це — якась така теорія впорядкування громадського життя, що не має ніяких шансів на здійснення і через те їй «нема місця» в реальному світі. В літературному значінні це — образ прийдешнього життя людського громадянства, змальований на тлі якогось позітивного, а часом і негативного ідеалу. Цей образ не конче мусить бути «утопічним» в науковому значінні, навпаки, коли така літературна «утопія» талановита або геніальна, то в ній завжди є хоч зерно чогось тривкого, здатного до життя, чогось такого, що доповнює наукову теорію, дає їй нову барву або хоч новий відтінок. Беллетристична утопія єсть або принаймні повинна бути тим «барвистим деревом життя», що помагає нам оцінити психологічну вартість «сірої теорії» для часів прийдешніх.

Вже в найдавніших пам’ятниках людської творчости ми стрічаємо елементи літературної утопії. Місце наукової теорії займала тоді прімітивна мораль і початкове звичаєве право, а на основі їх фантазія людська ткала візерунки бажаної прийдешности або вимареного, фантастичного минулого, зливаючи їх обох не раз в одну нероздільну фантасмагорію. Цікаво, що ці прімітивні «утопії», раз укоренившись у людських головах, ніколи вже не зникали без сліду, тільки перетворювались, «модернізувались», а все таки щось лишалось від них аж до самих новітніх наших часів — видно, людськості найтяжче забути свої мрії, либонь, тяжче, ніж свою реальну історію… Справді, хіба ж не вживаємо ми таких виразів, як, напр., «соціялістичний рай»? І не чудно нам, що слова й розуміння, такі далекі межи собою на просторах віків, єднаються раптом в одно речення без жадних переходів, так, наче між прадавньою легендою про рай і новітньою теорією соціялізму єсть якийсь кревний зв’язок. Продовжити читання ‘Утопія в беллетристиці’


Серпень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти