Робітнича держава, термідор і бонапартизм (історично-теоретична перевірка)

stalin-74Лев Троцький

Зовнішня політика сталінської бюрократії — по обох своїх каналах: головному, дипльоматичному і допоміжному, комінтернівському — завершила різький поворот в сторону Ліги Народів, status quo, союзу з реформістами і буржуазною демократією. Внутрішня політика повернула одночасно в сторону ринку і «заможнього колгоспника». Новий розгром опозиційних, півопозиційних груп і окремих більш-менш критичних елементів, нова масова чистка партії мають за завдання розв’язати Сталінові руки для правого курсу. Фактично справа йде про поворот до старого органічного курсу (ставка на кулака, союз з Гомінданом, Англо-російський комітет і пр.), тільки в ширшому маштабі і в незрівняно трудніших умовинах. Куди провадить цей курс? Слово «термідор» знову багатьом на устах. На жаль, це слово стерлося від вжитку, втратило конкретний вміст і стало недостаточним для характеристики як того етапу, через котрий проходить сталінська бюрократія, так і тої катастрофи, котру вона підготовляє. Перше всього треба умовитися про терміни.

Спори про «термідор» в минулому.

Питання «термідору» тісно звязане а історією лівої опозиції в СРСР. Зараз булоб не легко встановити, хто перший вдався до історичної аналогії з Термідором. У всякому разі в 1920 р. позиції розпреділилися приміром так. Група «демократичного центризму» (замучений Сталіном на засланні В. М. Смирнов, Сапранов і др.) твердили: «Термідор, доконаний факт»! Сторонники платформи лівої опозиції, більшовики-леніііці, категорично опрокидали це твердження. По цій лінії й наступив розкол. Хто був правий? Щоби відповісти на це питання, треба точно опреділити, що властиво обі групи розуміли під «термідором»: історичні аналогії допускають рівні толкування, а тим самим і зловживання. Продовжити читання ‘Робітнича держава, термідор і бонапартизм (історично-теоретична перевірка)’

Герберт Маркузе у пошуках революційного суб’єкту

marcuseРоман Тиса

Герберт Маркузе представляє рідкісний випадок в історії, коли філософ ще за свого життя пережив популярність, порівнювану зі славою провідного політика, спортсмена чи артиста. У революційні 1960-ті рр. він стояв у центрі широкої громадської дискусії: ідеї Маркузе обговорювались не лише на сторінках спеціялізованих журналів, але й у масовій пресі. Для одних він був радикальним критиком індустріяльного суспільства та «батьком „нової лівиці“», для инших — ревізіоністом й антимарксистом. У ненависті до нього об’єднались американські консервативні праві й ліберальні демократи, католики й ортодоксальні марксисти, московська «Правда» і Французька комуністична партія. З моменту смерти філософа минуло більше сорока років, але інтерес до його творчости не згасає, його твори — зокрема «Одновимірна людина» — називають пророчими.

Професор філософії

Герберт Маркузе народився 19 липня 1898 року в Берліні, в родині успішного підприємця. Його дитинство та юність були типовими для молодої людини з буржуазного середовища. Середню освіту одержував у ґімназіях. 1916 року призвали до армії: другий рік тривала перша світова війна (1914-1918). Саме під час служби в армії почалось політична освіта Маркузе і відбулось перше знайомство з марксизмом. Після Листопадової революції 1918 року брав участь у русі салдатських рад. Продовжити читання ‘Герберт Маркузе у пошуках революційного суб’єкту’

Розум і історична практика

praxisМіхайло Марковіч

І

Є щонайменше три ріжних причини, що через них більшість сучасних філософів або проголошують себе некомпетентними і безсилими в тому, щоби помітно вплинути на хід подій у своїх суспільствах, або — катеґоричніше — проголошують, що творення майбутнього ніяк не стосується філософії.

Перша причина полягає у тому, що філософія у принципі не має нічого спільного з реальною історією. Її завдання, згідно з аналітичною філософію, полягає у проясненні головних понять і розв’язуванні плутанини, спричиненої неправильним користуванням мовою. Инша школа — феноменолоґічна — вважає, що функція філософії — строгий опис позачасових сутностей. Навіть багато марксистів, проявляючи щиру зацікавленість у створенні нового суспільства майбутнього, залишають це завдання політикам, а тимчасом затишно займаються вивченням головних законів світу і затівають війни з конкуруючими ідеолоґіями.

Друга причина цього небажання висловлюватися щодо майбутнього — методолоґічна. Направду деякі клясичні філософи вважали питання досконалого, розумного, справедливого суспільства по-справжньому філософським питанням. Проте утопічні погляди, що постали у результаті таких роздумів, не можуть задовольнити критерію перевірки, прийнятому в сучасній філософії. Як нелоґічні твердження, яким бракує достатніх емпіричних доказів, їх не можна ані перевірити, ані фальсифікувати. Як щось, що ще не є даним, ці погляди не можуть стати предметом розгляду феноменолоґії. Як вільне дослідження ідеальних можливостей, їх не можна вивести з істнуючих «законів науки». Продовжити читання ‘Розум і історична практика’

Динамо-машинами, ногами, кулаками, сіллю

algeriaАдам Шац

Рец. на кн.: Raphaëlle Branche, Papa, qu’as-tu fait en Algérie? Enquête sur un silence familial, La Découverte, 2020, 512 pp.

Коли 1956 року Жак Карбоннель поїхав служити до Алжиру, його дружина Жанна попросила його нічого від неї не приховувати. «Ти хочеш, щоби я розповів тобі все?» — писав він невдовзі по прибуттю. — «Це огидно, а ти така хороша. Ми затримуємо підозрілих: одних випускаємо, инших вбиваємо. У ґазетах тобі показують вбитих утікачів. Це несправжні утікачі! Декого ми виштовхуємо з гелікоптерів над їхніми рідними селами. Злочини, що їм немає виправдання. Воєнного розв’язання питання тут немає». Через три дні, повернувшись з дводенної операції, він докладніше розповів про спосіб, у який армія поводиться з небалакучими повстанцями: «Наповнюємо їх водою. Вставляємо шлянг у рота, в задній прохід і відкриваємо кран».

Карбоннель був одним з 1,5 мільйонів призовників (appelés), посланих до Алжиру придушити національне повстання: ціле покоління молодих, 20-річних людей. (Населення Франції 1954 року становило 43,3 млн чол.). Але це була не війна — принаймні офіційно. Алжир завоювали 1830 року, а з 1848 року ним управляли як складовою частиною Франції, розділеною на три департаменти. В Алжирі жило більше мільйона европейських колоністів, що вони мали французьке громадянство. В Алжирі французі почувалися chez eux [як вдома. — Пер.]; казали, що Середземне море відокремлювало Францію від Алжиру так, як Сена в Парижі розділяла місто на Лівий і Правий берег. Коли повстанці Фронту національного визволення (Front de Libération Nationale) у листопаді 1954 року розпочали війну за незалежність, Франція вважала їх не бійцями, а «особами поза законом» (hors-la-loi). На момент здобуття Алжиром незалежности в липня 1962 року у війні загинули сотні тисяч алжирців і близько 24 тис. французьких військових. Алжир скинув більш як столітнє ярмо колоніялізму, а Франція втратила своє найцінніше імперське володіння. Продовжити читання ‘Динамо-машинами, ногами, кулаками, сіллю’

Ленін як учений*

Микола Скрипник

Коли ми говоримо про Леніна, як про вченого, то може не один, як з закордонних, так і з наших кваліфікованих професорів-академиків, запитати: „А де ж наукові твори Леніна, де ті фоліянти грубих книжок із посиланнями на сотні матеріялів, де б на кожній сторінці рябіло від цитат, де була б уся амуніція звичайного академічного твору?” Треба визнати, що у Леніна таких творів нема. Але чи це свідчить про те, що у Леніна нема наукових творів? Ні. Це свідчить про те, що у нього нема звичайних „гелертерських” творів. Це свідчить про те, що Ленін прокладав цілком нові шляхи в науці, що якраз і характеризує його наукові твори.

Треба заздалегідь сказати, що вже перші Ленінові кроки, що характеризують його наукову творчість, вказують, що його твори не мають нічого спільного з творами офіційної академічної роботи. Наукова діяльність Леніна не була розрахована на визнання його науковости в офіційних наукових колах. Як порівняти Ленінові твори навіть із творами його попередника Плеханова, то побачимо велику ріжницю у зовнішньому їхньому вигляді. Продовжити читання ‘Ленін як учений*’

За порогом «третього світу»

Роман Тиса

Цього року, напевне, побачимо багато статей, інтерв’ю, телєвізійних проґрам, документальних фільмів, круглим столів, присвячених тридцятиріччю розпаду Радянської Союзу, а також — хотілося би бачити і такі — підсумкам перших тридцяти років розвитку України. Можливо, побачимо огляди старих проґнозів. А деякі проґнози тридцятирічної давнини щодо місця країн колишнього СРСР на політично-економічній мапі світу справдились. Писались вони, так би мовити, на порозі «третього світу». Тім цікавіше їх читати сьогодні, сидячи за порогом «третього світу».

У березневому числі московського журналу «Век ХХ и мир» за 1990 рік у статті «Нове повстання мас. СРСР на порозі „третього світу“» Татьяна Ворожєйкіна застерігала від західоцетризму та закликала серйозно цікавитися «третім світом»:

«Коли ми, спираючись на власний неґативний досвід, розмірковуємо про переваги соціяльно-економічної еволюції, то у свідомості нашій, зазвичай, істнує образ сучасних західних суспільств. Вони набагато успішніше за  нас розв’язали не тільки економічні й політичні, але також соціяльні проблєми, забезпечивши більшості громадян гідний людини рівень життя. Одначе такий розвиток, що інтеґрує суспільство, досі мав місце лише у центрах світової капіталістичної системи. Його не повторили ані в дореволюційній Росії, ані в країнах сьогоднішньої Латинської Америки. … Продовжити читання ‘За порогом «третього світу»’

Протосоціялізм і пізній капіталізм: до теоретичної синтези, базованої на аналізі Баро

Герберт Маркузе

Значущість Баро для аналізи пізнього капіталізму

У наступному тексті йдеться насамперед про питання, розглянуті у книзі Баро, що мають універсальне значення, що воно виходить за рямці аналізи НДР. Це означає, що сформульовані ним поняття, які в рямцях його буття (себто у рямцях «реального соціялізму») вже не можливо розвивати, можуть мати стосунок також до пізнього капіталізму. Друга частина цього нарису є моїм внеском у аналізу тенденцій пізнього капіталізму, відповідних тенденціям, підміченим Баро у протосоціялізмі. Його книга є не просто критикою «реального соціялізму», але одночасно марксистською аналізою періоду переходу до повного соціялізму. За останні десятиліття це найвагоміший внесок у марксистську теорію і практику.

Перетворення методи Баро

Коли хтось говорить, що більшість критики Баро можна прикласти, mutatis mutandis [із належними змінами. — Пер.], до пізнього капіталізму і що альтернатива є дійсною, mutatis mutandis, для обох суспільних ладів, це не означає, що Баро викладає щось на кшталт теорії конверґенції. Він радше продемонстрував єдність проґресу і руйнування, продуктивности і репресій, задоволення і бажання, вкорінену в структурах обох цих — дуже ріжних — суспільств. Цю єдність, що її у вельми ріжних формах можна спостерігати в обох суспільствах (і що її стабілізуючий потенціял марксизм фатально недооцінив), можна зруйнувати лише у соціялізмі, якого реально поки що немає. Продовжити читання ‘Протосоціялізм і пізній капіталізм: до теоретичної синтези, базованої на аналізі Баро’

Гвінея-Бісау: національно-визвольна революція та шляхи становлення незалежності держави

В.В. Будяков

За останні 30 років у житті народів Африки відбулися великі за своїм історичним значенням зміни: розпалася колоніальна система імперіалізму, на шлях незалежного розвитку вийшли народи близько 40 країн континенту.

Ці успіхи стали можливими тільки завдяки тому, що в боротьбі проти імперіалізму і його системи колоніального панування єдиним фронтом виступили три основні революційні сили сучасності — соціалізм, міжнародний робітничий рух і національно-визвольна боротьба пригноблених народів. Як підкреслив Генеральний секретар ЦК КПРС Л.І. Брежнєв у промові на Всесвітньому конгресі миролюбних сил, «там, де є колоніалізм, буде боротьба за національне визволення»[1]. На третьому етапі загальної кризи капіталізму визвольний процес в Африці став всеосяжним, /120/ охопив всі країни континенту, в тому числі й африканські колонії Португалії: так звану португальську Гвінею, Анголу й Мозамбік. Продовжити читання ‘Гвінея-Бісау: національно-визвольна революція та шляхи становлення незалежності держави’

Філософське поняття революції

Ґайо Петровіч

ХХ століття є не лише століттям великого науково-технічного проґресу, що привів людство на поріг остаточного досягнення щастя (або кінцевої загибелі) — воно є також століттям великих революцій.

Успіхи і поразки революцій, революційні і контрреволюційні течії та рухи, дії і наміри, думки і почуття пронизують суспільне і приватне життя людей по всьому світові так, що це «явище» вже не можна не зауважувати. Хтось вважає, що ми «вже живемо у розпал світової революції». Це невеличке перебільшення, одначе зустріч з революцією у той чи той спосіб здається неминучою, а визначення відношення до неї — обов’язковим. Проте перш ніж визначитися — за революцію або проти неї, спочатку треба спитати себе, що таке революція (або чим вона може бути). У сучасній соціолоґії і журналістиці істнує багато ріжних концепцій: щоби всі ці концепції відтворити чи проаналізувати, нам би не вистачило цієї статті. Вистачить і того, якщо мені вдасться розкрити і підтвердити власну концепцію революції. Продовжити читання ‘Філософське поняття революції’

Спротив чи конформізм

Карлус Маріґела

Бразильці стоять перед вибором — або опиратися ситуації, що склалася після перевороту 1-го квітня[1], або підкоритися їй.

Підкорення, це — смерть. Щонайменше, це — жити навколішки. Терпіти нескінченне приниження. Страждати від упослідження загонів військової поліції (ІПМ) та їх шефів-інквізиторів.

Раніше ми мали так звану «представницьку демократію». За цієї демократії інфляція йшла прискореними темпами. Усім заправляли північноамериканські трасти. Панував лятифундизм. Не мали права голосу мільйони простих людей: права голосу були позбавлені неписьменні та військові. Комуністи мали право голосувати, але не могли бути обраними. Це була унормована демократія. І унормована тому, що принаймні поважали права особистости, хоча обмеження участі людей у цій демократії було вражаючим і несправедливим. Своєю структурою ця демократія була перешкодою на шляху соціяльних реформ — так званих «основних реформ». Хай там які істнували можливості, з усією повагою до прав особистости, відчувався застій. Поступувати мирно така демократія не могла. Фактично так і сталося: демократію скасували. Контрольний постріл у неї зробили правиця і бразильський військовий фашизм. Продовжити читання ‘Спротив чи конформізм’

«Великий демократичний джихад»?

Алєксандр Тарасов

Захід є Захід,
А Схід є Схід,
І їм не зійтися вдвох,
Допоки Землю і Небеса
на Суд не покличе Бог;
Та Сходу і Заходу вже нема,
границь нема поготів,
Як сильні стають лицем у лице,
хоч вони із різних світів!

Джозеф Редьярд Кіплінґ

Знайома всім точка зору на захоплення Кувейту Іраком, що вона, коротко кажучи, зводиться до низки труїзмів («Хусейн — скажений диктатор», «виклик світовій спільноті», «аґресія аморальна», «ми маємо покарати агресора, що зарвався»), не задовольняє мене через дві основні причини. По-перше, вона рішуче нічого не пояснює у «феномені» Саддама Хусейна (і я впевнений — навмисно). І по-друге, вона відразливо фарисейська.

Спробую обґрунтувати обидві позиції. Отже, у численних публікаціях Саддама Хусейна підносять нам як «скаженого диктатора», що загордився і вважає себе новим Наполеоном або Салах ед-Діном — і саме цим, мовляв, пояснюються усі його дії. Продовжити читання ‘«Великий демократичний джихад»?’

Аванґард і кіч

Клемент Ґрінберґ

Одна й та сама цивілізація одночасно продукує дві такі ріжні речі, як-от поему Томаса Стернза Еліота і популярну пісеньку, картину Брака і обкладинку «Сетедей івнінг пост». Усі чотири витвори схожі на культуру та формально становлять частину однієї культури і продукт одного й того самого суспільства. Тут, одначе, їхня подібність закінчується. Вірш Еліота і вірш Едді Ґеста[1] — чи є настільки широкий погляд на культуру, що він дозволив би нам вгледіти між ними чіткий зв’язок? Що така відмінність істнує в рямцях єдиної культурної традиції, і що вважається сама собою зрозумілою, чи вказує це на те, що відмінність є природним станом речей? Чи це щось нове й притаманне лише нашому часу?

Щоби відповісти на це запитання, потрібно щось більше за звичайне дослідження з естетики. Мені здається, потрібне докладніше та ориґінальніше — ніж це робили дотепер — дослідження зв’язку між естетичним досвідом, що його переживає конкретна — не узагальнена — людина, і суспільно-історичними контекстами, серед яких цей досвід переживають. В результаті отримаємо відповідь не лише на вище поставлене запитання, але й на инші, можливо, важливіші питання. Продовжити читання ‘Аванґард і кіч’

Леза, леза, леза. Як США, щоби врятувати світ від комунізму, підбурювали до масових вбивств

Ґевін Джейкобсон

Рец. на кн.: Vincent Bevins, The Jakarta Method: Washington’s Anticommunist Crusade and the Mass Murder Program that Shaped Our World, PublicAffairs Books, 320 p.

Село Петулу на острові Балі відоме чаплями — кококанами — що вони із заходом сонця спускаються на дерева. Надвечір тисячі коричневих єґипетських чапель і малайських жовтих чапель здіймаються з сусідніх рисових полів, а потім величезною зграєю налітають на гілки, що висять над місцевим храмом. Вперше вони прилетіли сюди на початку листопада 1965 року, за місяць після того, як індонезійська армія, бандити і воєнізовані загони смерти почали винищувати підозрюваних у членстві в Індонезійській комуністичній партії (ІКП). Подорожуючи країною на початку 2000-х рр., я познайомився з чоловіком, який вважав, що кококани, це — душі померлих, що повертаються, яких місцеві дуже цінують за їхню гадану здатність відвертати лихо.

З жовтня 1965 та по березень 1966 року на острові Балі було вбито близько 80 тис. людей (5 % населення острова), а загалом на архіпелазі було вбито не менше 420 тис.. ЦРУ назвало цю різанину «одним з найстрашнішим і найкоротших кровопролить нашого часу». Жертв зганяли в одне місце й розстрілювали, душили або рубали мачете і залізною арматурою. У похмуро-сюрреалістичному фільмі Джошуа Оппенгаймера «Акт вбивства» (2012) кат з Північної Суматри згадує лютий садизм: «Ми засовували ломаччя їм у задній прохід доти, поки вони не вмирали. Ломаками ламали їм шиї. Вішали. Душили їх дротом. Відрубували голови. Давили машинами». Трупи скидали у колодязі, викидали в річки і озера або ховали у неглибоких могилах під банановими деревами. Річка Брантас у Східній Яві була завалена трупами без голів. Як пише Вінсент Бевінс у книжці «Джакартська метода», це був «вибух насилля» проти ІКП, що нагадував «апокаліптичну бійню». Продовжити читання ‘Леза, леза, леза. Як США, щоби врятувати світ від комунізму, підбурювали до масових вбивств’

Зіткнення зі старовиною

Саймон Рейнолдс

У своїй книзі «Постпродукція» Буррійо заявляє, що сьогодні вирішальна зміна полягає у «позитивному переосмисленні рімейку». Його захоплення сучасною культурою виглядає як, образно кажучи, погляд зі сонячної сторони вулиці на синдроми, критично розібрані в моїй книзі «Ретроманія». За його словами, художники-постпродуценти розмивають кордон між споживанням і виробництвом. Розхвалюючи блошиний ринок як зразкове місце для пошуку художнього натхнення, Буррійо ставить собі за мету врятувати еклєктизм від поблажливого ставлення з боку старіючих модерністів, що вони розглядають його як негармонійний, слабкий, «загрузлий в кічі». Він парирує претенсії, висунуті анти-постмодерністами, такими як Ів-Ален Буа, які засуджують «лоґіку старовинних дрібничок і припасовування цінностей культури під такий собі єдиний міжнародний стиль». На відміну від героїчних модерністів, що занурювалися у невідомі глибини, «ді-джеї, інтернет-сьорфінгісти та художники-постпродуценти» виробляють навички плавання, що дозволяють їм знаходити «ориґінальні шляхи крізь символи».

Зрозуміло, що теза Буррійо про те, що «постпродукцію розглядають уже не як проблєму, але як культурну екосистему» (чим більше матеріялу, тим веселіше), виконує ролю дотепної реакції на тривогу, висловлену такими людьми як я, що надмірна кількість впливів і образів душить здатність молодих митців до самобутньої творчости. Проте велика частина творів, які він хвалить, схоже, побудована на суміші ідей, колись давно уже бачених у поп-арті, мистецтві присвоювання чужих образів, Дюшанових готових об’єктах, скульптурах зі сміття тощо. Сама мова Буррійо — вельми специфічна — часто нагадує ремікс уривку з невимушеної бесіди про мікшування і кураторську діяльність з Брайєном Іно. Продовжити читання ‘Зіткнення зі старовиною’

Стів Біко і боротьба за свідомість чорношкірого

Роман Тиса

Emancipate yourselves from mental slavery,
None but ourselves can free our minds.
Bob Marley

Революційна хвиля, що прокотилася світом у 1950-х — 1970-х рр., породила чимало нових ідейних рухів, орґанізацій, незалежних держав. Перше місце тут займає африканський континент — арена багаторічної запеклої боротьби проти колоніялізму, імперіялізму, расизму. За двадцять років, що минули від початку національно-визвольної війни в Алжирі 1954 р. до закінчення війн у портуґальських колоніях 1974 р., політична мапа Африки змінилась до невпізнання. За винятком Південної Африки всюди було скинуто ярмо колоніялізму.

У Південно-Африканській Республіці довше за инші країни континенту панувала біла меншість, що вона встановила жорстокий режим расової сеґреґації і гноблення більшости корінних мешканців країни — режим апартхейду. Найвідомішим за межами Південної Африки противником апартхейду був Африканський Національний Конґрес, очолюваний Нелсоном Манделою. Але боротьбу за визволення корінного населення вів не тільки АНК — були й инші орґанізації, такі як Південно-Африканська Комуністична Партія, Панафриканський Конґрес Азанії, Південно-Африканська Студентська Орґанізація. Траґічною є постать засновника та лідера ПАСО Стіва Біко: в ній борець-мученик за громадянські права (подібний до Фреда Гемтона і Джорджа Джексона в США) поєднався зі студентським ватажком (таким як Руді Дучке у ФРН). Продовжити читання ‘Стів Біко і боротьба за свідомість чорношкірого’

Війна та революція

Карл Корш

Відношення війни до революції стало одним з найважливіших питань нашої епохи. Крім того це відношення стало одним з найбільш заплутаних питань нашого часу, коли бувші прибічники політики невтручання виступають за втручання, пацифісти шумно вимагають війни, націонал-соціялізм прагне імперії та миру, а комуністи-проповідники революційної клясової війни смиренно відхиляють насильство як знаряддя внутрішньодержавної та міжнародної політики.

Тоді як підхід до питань війни та миру загалом не матиме жадного сенсу, уважне ознайомлення з історією покаже, що війна, якою ми її знаємо сьогодні, була неявно притаманна сучасному буржуазному суспільству від самого його початку — від XV і XVI ст.ст., і що — і це ще цікавіше — всі кроки історичного розвитку шляхом проґресу супроводжувались якщо не самою війною, то низкою насильницьких подій, причому війна завжди становила важливу частину цих подій. Це зовсім не означає, звичайно, що війну — та инші форми колєктивного насильства — неможливо поступово впорядкувати та врешті-решт повністю усунути з життя людського суспільства. Зараз йдеться не за таку дальню перспективу. Центральною темою цього твору є відношення війни до революції у наш час, а також ріжні суперечливі та взаємодоповнюючі тенденції, що їх можна розкрити у попередніх фазах історичного розвитку. Продовжити читання ‘Війна та революція’

Інтерв’ю з Гербертом Маркузе

Ричард Кьорні та Герберт Маркузе

— Як марксист зі світовою славою і натхненник студентських революцій у США та Европі в 1960-х рр. Ви задали багатьом своїм прихильникам загадку, звернувшись в останніх творах — «Контрреволюція і бунт» і «Мистецтво і революція» (щоправда, цей останній ще не вийшов друком) — до питань естетики, зокрема відносин між мистецтвом і політикою. Як Ви, пане Маркузе, могли би пояснити або обґрунтувати такий поворот у своїй роботі?

— Ну, мені здається цілком очевидним, що промислово-розвинені країни давно досягли рівня багатства та продуктивности, який бачився Марксові достатнім для будівництва соціялістичного суспільства. Відповідно кількісне зростання матеріяльного виробництва зараз розглядається як недостатнє, а якісне суспільне перетворення — як необхідне. Таке якісне перетворення, звісно, передбачає нові та невідчужуючі умови праці, розподілу матеріяльних благ і життя, але тільки цього замало. Якісне перетворення, необхідне для побудови правдиво соціялістичного суспільства (себто того, чого ми ще не бачили) залежить від инших цінностей — своїм характером не так економічних (кількісних), як естетичних (якісних). Це перетворення зі свого боку потребує більшого, ніж просто задоволення потреб: крім иншого воно потребує зміни природи самих потреб. Тим-то марксистська революція у наші часи, якщо вона прагне перемоги, має звернути увагу і на мистецтво. Продовжити читання ‘Інтерв’ю з Гербертом Маркузе’

Лєнінова «Держава і революція»

Лючіо Коллєтті

Основна тема твору — тема незабутня, тема, до якої повертаєшся подумки, коли думаєш про «Державу і революцію», це — тема революції як акту руйнівного та насильницького. Революція не може бути тільки завоюванням влади — вона має бути також знищенням старої держави. «Суть справи в тім,» — пише Лєнін, — «чи зберігається стара державна машина, … чи її руйнують…». Sprengen, zerbrechen, руйнувати, ламати — таким є весь тон твору. Лєнін полємізує не проти того, хто не бажає завоювання влади. Мішенню його нападу є не реформізм. Навпаки — він полємізує проти того, хто бажає завоювання влади, але без знищення старої держави. Автором, якого він бере на приціл, є Кауцький. Але не так Кауцький, зауважимо це, що проявився після 1917 року (прим., у «Тероризмі і комунізмі»), як Кауцький періоду боротьби з опортунізмом — Кауцький, що він бажає революції, завоювання влади, проте не бажає знищення старої державної машини.

Перше враження, що виникає у читача, що це — непримиренний, але сектантський, грубий, просякнутий «азійською несамовитістю» твір, своєрідне «вихваляння насильства заради насильства». Уявлення про «революцію», що воно, схоже, постає з твору, як здається, криє в собі зведення революції до її найбільших стихійних і зовнішніх проявів: захоплення Зимового палацу, підпал міністерства внутрішніх справ, арешт і страта членів старого уряду. І саме таке тлумачення визначало долю «Держави і революції» упродовж усього сталінського періоду, протягом більше як двадцяти п’яти років, з 1928 по 1953 рік, не тільки в Росії, але також у всіх комуністичних партіях світу. Революція, це — насильство. Кауцький — соціял-демократ, тому що не бажає насильства. Не можливо бути комуністами й не бажати насильницького захоплення влади. У цей час, до самого кінця 1953 року, той, хто, будучи активним членом комуністичної партії (в тому числі італійської), наважився б оскаржити цю необхідність насильства, опинився б у тому самому положенні, в якому сьогодні опиняється той, хто ставить під сумнів «мирний і конституційний шлях». Продовжити читання ‘Лєнінова «Держава і революція»’

Історія і психологія

Макс Горкгаймер

Протягом останніх десятиліть зв’язок історії та психології обговорювали чимало разів. Утім, ви не чекаєте від мене ні доповіді про ті почасти відомі дискусії в літературі, ні систематичного розгортання різних аспектів, яке сьогодні пропонує проблему, а чекаєте на окреслення ролі, яка належить психології в рамках теорії історії, що відповідає стану соціальних наук. Відповідно до цієї мети треба пояснити поняття історії, яким ми тут послуговуємось. У філософії саме чинність деяких значень історії, що їх підпорядковано гетерогенним інтелектуальним намірам, також ускладнює порозуміння щодо будь-якого окремого питання.

Насамперед протиставляють одне одному два логічно різних поняття історії. Перше поняття походить од систем, які, спираючись на Канта, виникли в останні десятиріччя ХІХ століття як реакція на матеріалістичні тенденції в науці й суспільстві. Спільність їхнього вчення в тому, щоби здобувати сенс природи, мистецтва, історії не через безпосереднє заглиблення саме в ці царини, а завдяки аналізові відповідного їм пізнання. Із засадничого погляду цієї філософії, який полягає в тому, що світ має суб’єктивне походження, випливає зведення своєрідности буттєвих сфер до різноманітних функціональних способів суб’єкта пізнання. Те, що згідно з його сутністю є природою, слід з’ясовувати через систематичне виведення конститутивних методів природничої науки, і так само за допомоги викладу історичних методів хотіли пояснити те, чим є історія. Тому поняття історії в межах цієї філософії повсякчас орієнтовано на факт історичної науки; така історична наука принципово може стосуватися історіографії не властиво критично, а лише апологетично, навіть і тоді, коли остання, зі своїми методами і способами розуміння, не встигає за загальним станом пізнання. Продовжити читання ‘Історія і психологія’

Скальпель Воннегута

Олексій Звєрєв

При транспортуванні нейтронної бомби сталося лихо: бомба вибухнула посеред шосе поблизу міста Мідленд-Сіті, штат Огайо. Радянські читачі пам’ятають це місто: воно описане в романі Курта Воннегута «Сніданок для чемпіонів». Звичайне, «середнє» американське місто — не краще й не гірше за інші. Тепер тут ніхто не живе. Тіла загиблих — понад сто тисяч чоловік, зокрема й п’ятьох смертників, що очікували на страту в місцевій в’язниці, — поховані під бетоном на центральній площі.

А більше нічого не змінилося після вибуху. Будинки залишилися цілі й неушкоджені. Телефонний зв’язок не перервався. В спорожнілих барах холодильні установки й далі виробляють лід для коктейлів. На екранах невимкнених телевізорів красуються естрадні зірки.

Сюди можна приїхати — на екскурсію. Туристів розміщують у навколишніх мотелях. По місту їх возять у супроводі озброєних солдатів. Категорично заборонено торкатися будь-чого руками. Чоловіки мають тримати руки в кишенях, жінки — згорненими на грудях. У Мідленд-Сіті працює спеціальна кіно-група. Вибух — подія століття. Необхідно. щоб плівка зберегла все так, як було в момент вибуху. Стрічка збере мільйони глядачів. Продюсер заробить грубі гроші. Так починається цей твір. Продовжити читання ‘Скальпель Воннегута’


Вересень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти