Відозва з приводу російського вторгнення на Вкраїну

До всіх людей доброї воли

Товариші! Громадяни! Браття і сестри!

Вторгнення збройних сил Російської Федерації на Вкраїну за підтримки «народної міліції» Луганської Народної Республіки та Донецької Народної Республіки, розпочате вранці 24 лютого цього року, є страшною політичною помилкою і злочинною військовою авантюрою. Керівництво Російської Федерації лицемірно називає його «спеціальною військовою операцією». Це неправда: від самого початку йдеться про повномаштабну війну із застосуванням всіх видів звичайного озброєння.

Гірко визнавати, але у лютому 2022 року Російська Федерація повторила «подвиг» нацистської Німеччини червня 1941-го. Згадаймо слова старої воєнної пісні:

«Київ бомбили. Оголосили,
Що почалася війна».

Страшно про це думати, в це не хочеться вірити, але це так. Хочеться, щоби це був лише сон, але це не страшний сон — це страшна дійсність.

Ідеолоґічне прикриття війни — «демілітаризація і денацифікація України, визволення українців з-під ярма київського режиму» — омана. Вірно, що правляча верхівка та панівна кляса Української Республіки далеко не альтруїстичні носії ідеалів демократії, українська демократія далеко не довершана. Ймовірне приєднання до НАТО чи підйом націоналізму останніх років, це — останнє, що потрібно для благополуччя українського народу та для всебічного розвитку людини в Україні. Але не фашистському режимові Російської Федерації, який душить поступ та свободу в своїй країні, визначати зовнішню чи внутрішню політику нашої країни! Не загарбникам вирішувати долю її керівників! Демократія не прилітає на крилатих ракетах. Не на російських танках прийде на Вкраїну правдиве народовладдя, рівноправ’я і гуманізм. Думати інакше — небезпечна ілюзія та злочин — злочин проти історії та майбуття. Хай там якими шляхетними намірами та гаслами прикривати інтервенцію й окупацію, український народ ніколи з нею не змириться. Окупант зазнає поразки. Иншого не знає історія — ані України, ані инших країн. Продовжити читання ‘Відозва з приводу російського вторгнення на Вкраїну’

Луї Альтюссер: ідеолоґія й ідеолоґічні державні апарати

althusРоман Тиса

У першій половині 1960-х рр. Луї Альтюссер, французький філософ і член компартії, запропонував своєрідне трактування творчости Карла Маркса, що воно стало вельми впливовим у наступному десятиріччі, в тому числі за межами Франції. Міжнародну славу йому принесли книги «За Маркса» та «Читати „Капітал“», в яких кидався виклик — популярним на той час — марксизмові-гуманізмові та геґельянській інтерпретації Маркса і робилась спроба розробки нової марксистської філософії.

Від католицизму до марксизму

Луї П’єр Альтюссер народився 1918 року в передмісті Алжиру, столиці однойменного французького володіння ув Африці, в родині банківського службовця. Дитячі і юнацькі літа його минули в Алжирі, Марселі та Ліоні. Набожний католик, він був членом молодіжної католицької орґанізації і навіть збирався стати монахом-трапістом. Одначе переміг потяг до науки, і влітку 1939 року Альтюссер вступив до престижної Вищої нормальної школи (Париж). Перш, ніж розпочалось навчання, почалась друга світова війна (1939-1945), і першокурсника Альтюссера призвали до армії. Влітку 1940 року він потрапив у полон, в якому провів наступні п’ять років: працював у табірному лазареті. Продовжити читання ‘Луї Альтюссер: ідеолоґія й ідеолоґічні державні апарати’

Милован Джілас: Розмови з Сталіном

djilas-1962Панас Феденко

Милован Джілас: Розмови з Сталіном, Нью Йорк, 1962, стор. 214. (Milovan Djilas: Conversations with Stalin, Harcourt, Brace et World, Inc., New York, 1962.

Автор відомий своїми попередніми книгами, що були видані англійською мовою: «Нова кляса» і «Країна без справедливости». Джілас був у комуністичній Югославії другою особою після Тіта. Однак його натура, що шукає справедливости в суспільстві, не могла миритися з комуністичною практикою, яка суперечить теорії комуністів. Джілас «збунтувався». За свою критику комуністичного режиму в Югославії він був засуджений на ув’язнення. Однак ця кара не змінила його поглядів і намірів розкривати злочини і всякі неподобства комуністичного режиму. Джілас, випущений на волю, написав спомини про свої зустрічі з Сталіном і передав їх видавництву в вільному світі. Ця книжка вийшла саме в час політичного зближення між Хрущовим і Тітом. Тому що в цій книжці Джілас описує факти з життя Сталіна і згадує непохвально також Хрущова, югославський диктатор рішив поставити автора книжки перед суд, і Джіласа засуджено знову на довголітнє ув’язнення «за розголошення державних тайн».

Книга Джіласа дає більше ніж каже її заголовок. Автор описує в ній не тільки свої розмови з Сталіном, але й зустрічі з найвидатнішими діячами Комуністичної Партії Сов. Союзу, як в ділових розмовах, так і на інтимних сходинах з «дачі» Сталіна, під Москвою. Джілас згадує, як він, бувши в Югославії, ідеалізував Сталіна і його режим. Навіть при перших відвідинах совєтської держави при кінці другої світової війни Джілас не хотів бачити непривітної дійсности в комуністичній імперії і холодного цинізму та жорстокості! а диктаторів. Джіласа посилав уряд Югославії до Сталіна як до «старшого брата», в надії на його поміч (політичну й мілітарну) для комуністичного уряду Тіта. Зустріч з совєтською бюрократією та її вождями принесла Джіласові і його товаришам гірке розчарування. Продовжити читання ‘Милован Джілас: Розмови з Сталіном’

Проблеми соціялізації

keepcalmКарл Каутський

Передмова.

Московські большевики з великою впертістю й самопевністю, але з меншим успіхом, намагаються обгрунтувати й поширити ідею, ніби-то їхній учитель Лєнін є основоположником цілком нового напрямку теоретичної соціялістичної думки й творцем нової правдиво-соціялістичної та дійсно-пролетарської методи будування соціялістичного ладу в умовах економічно-відсталої країни. Цю ідею вони силкуються прищепити не тільки пролетарським масам С. С. С. Р., але й намагаються культивувати її поза межами свого Союзу, називаючи свою науку «лєнінізмом», який мав-би доповнити й «удосконалити» марксизм.

Критичну оцінку московсько-большевицького «лєнінізму» з погляду наукового соціялізму, ц. т. з погляду марксистського, ми маємо намір дати незабаром в ннших наших виданнях. Тут же зазначимо лише те, що московські большевики безперечно мають рацію, коли себе самих і своїх прихильників відмежовують од всього міжнароднього пролетарсько-соціялістичного руху. Цей рух, писав К. Каутський в недавній своїй праці, в практичній своїй чинності все йшов тими шляхами та користувався тими методами боротьби і позитивно-творчої праці, які вказував марксизм, хоч правда не всі течії пролетарсько-визвольної думки та не всі класово-партійні орґанізації міжнароднього пролетарського руху також і теоретично визнавали себе прихильниками науки К. Маркса й Фр. Енґельса. «Лєніністи-комуністи та марксисти-соціял-демократи ріжняться між собою не самою тільки назвою, але й ідеолоґічним та методолоґічним підходом до справи соціялістичного будівництва нового суспільного ладу. Продовжити читання ‘Проблеми соціялізації’

Пальміро Тольятті

togliattiМихайло Кучер

1958 року Комітет неамериканської діяльности США визнав Тольятті, голову італійської комуністичної партії, найбільш небезпечною людиною поза совєтсько-московською імперією. Ні зовнішній вигляд Тольятті, ані його поведінка не зраджували ознак такої характеристики. Пальміро Тольятті керував найбільшою в Західній Европі комуністичною партією, яка нараховує 1,6 мільйона членів. Ідеолог італійської комуністичної партії мав вплив на комуністів сусідніх країн, зокрема в районі Середземного моря, його впливу не уникнув і Моріс Торез, голова французької комуністичної партії. Торез і Тольятті в останніх роках свого життя зустрілися з опозицією молодих, які з симпатією споглядали не на Москву, а на Пекін. Тольятті належав до ґенерації, що сформувалася /15/ за першої світової війни. Ця ґенерація вождів вже сходить або зійшла зі сцени. Разом з тим нова ґенерація комуністів приходить до голосу з дещо іншими ідеями. Доба беззастережного панування Москви скінчилася разом з життям Вільяма Фостера, Єлизавети Флінн (США), Юрія Дімітрова (Болгарія), Болеслава Бєрута (Польща), Тореза (Франція) й Тольятті (Італія). Їхня смерть, разом з виникненням величезної комуністичної країни в Азії, започаткувала нову добу комунізму. Ще не можна з певністю визначити, де в майбутньому буде центр світового комунізму, але з певними підставами можна твердити, що значення Москви значно зменшиться. До голосу приходить також чорний континент, увага якого зосереджена на расовому питанні білих та чорних. Тому Африці ближчий Пекін, як Москва.

Політичний заповіт Тольятті цікавий зокрема в сьогоднішню критичну добу совєтсько- китайського конфлікту. Московський комунізм вперше за своє існування зустрівся з такою гострою критикою, яка знайшла сильний міжнародний відгомін. Політичний заповіт Тольятті виявляє погляди італійської комуністичної партії на становище, в якому опинився міжнародний комунізм. Продовжити читання ‘Пальміро Тольятті’

Режіс Дебре як марксист

debray-67Перрі Андерсон і Робін Блекбьорн

У цей самий час, як ми готуємось до друку, в Болівії перед судом має постати Режіс Дебре. Військова влада, що вона прагне засудити його, наперед проголосила його «винним» за нею ж сфабрикованими звинуваченнями. Історія його затримання, катування і ув’язнення під час виконання журналістського завдання (взяти інтерв’ю у Че Ґевари) тепер відома всьому світові. Проте болівійська військова диктатура сама підготувала помсту Дебре. Режим Баррьєнтоса[1] ув’язнив його за його ідеї — і це ув’язнення привернуло до цих ідей нечувану увагу всього світу.

Режіс Дебре — автор трьох тісно пов’язаних між собою досліджень про латиноамериканську революцію. Разом вони безумовно утворюють один з найбільш яскравих прикладів марксистсько-лєнінської аналізи, що з’явилась за останні роки. Що насамперед виріжняє твори Дебре, так це їхній безжалісно лєнінський наголос на здійсненні революції як політичному, технічному та воєнному питанні. Саме це забезпечує творам внутрішню єдність і ясний тон — тон нагальної потреби, що він нагадує спори та маніфести щодо повстання з 1917 року. Будь-який відступ та складнощі розглядаються під оглядом пошуку способів зупинити відступ і подолати складнощі. Їх дійсно можна вітати, якщо винесено уроки з них. Революція у порядку денному тут і зараз — хай навіть для здійснення її знадобляться величезні та дорогі зусилля. Завдання тлумача — прояснити революційну практику через теоретичне перетворення революційного досвіду. Продовжити читання ‘Режіс Дебре як марксист’

Довгі десятиліття світових революцій

rev-68Роман Тиса

У статті «Періодизація 60-х» Фредрик Джеймісон робить кілька цікавих зауважень[1]. По-перше, 1960-ті рр., як ми їх знаємо, — низка славетних протестів, повстань і революцій — почались і закінчились у «третьому світі». По-друге, почалось це бурхливе десятиліття у 1950-х рр., а закінчилось у 1970-х рр. За Джеймісоном, 1960-ті рр. народилися з Алжирської революції (1954-1962), незалежности Ґани (1957) і Конґолезької кризи (1960-1965). Крапку в історії 1960-х рр. поставив військовий переворот у Чилі (1973). Отже, 1960-ті рр. були довгими і тривали з 1954 до 1973 р.

Довгі 1960-ті рр. охоплюють такі політичні події (список неповний, а показовий):

— Алжирська революція 1954-1962 рр.;
— В’єтнамська війна 1959-1975 рр.;
— Угорське повстання 1956 р.;
— «відлига» у СРСР 1956-1968 р.;
— Кубинська революція 1959 р.;
— Війни за незалежність у портуґальських колоніях ув Африці 1961-1974 рр.;
— «Культурна революція» у Китаї 1966-1974 рр.;
— «Празька весна» у Чехословаччині 1968 р.,
— «Червоний травень» у Франції 1968 р,;
— «Спекотна осінь» ув Італії 1969 р. Продовжити читання ‘Довгі десятиліття світових революцій’

Нерівний обмін і надексплоатація. Марксизм і соціолоґізм

superexploracaoРуй Мауро Маріні

Нерівний обмін і надексплоатація: декілька уточнень

Наступний уривок з журналу «Десвентурас» довільно трактує питання нерівного обміну й надексплоатації праці. Мої «критики» воліють довести, що нерівний обмін — так, як його аналізую я, — насправді не є нерівним, що він не змушує залежні країни відповідати на нього надексплоатацією праці (хоча головна причина надексплоатації, як я вже зазначав, не у цьому)[1]. Нижче ми побачимо, як саме вони це доводять, розпочавши з деяких поправок.

На с. 16 йдеться про нібито абсурдність мого арґументу про те, що експорт харчових продуктів, зменшуючи вартість змінного капіталу і в такий спосіб збільшуючи вартостевий склад капіталу, посилює тенденцію до зниження норми прибутку в розвинутих капіталістичних країнах. Натомість — звернувшись і до математики — «Десвентурас» заявляють, що зі зменшенням змінного капіталу зростає вага й частка додаткової вартости, а значить — очевидно — зростає і норма прибутку. Крім того, наші «критики» стверджують, що «з иншого боку, було б нелоґічно припускати, що через зменшення V — завдяки експорту харчових продуктів Латинської Америки — мав би зростати C» (с. 16, курсив авторів). Продовжити читання ‘Нерівний обмін і надексплоатація. Марксизм і соціолоґізм’

Теорія розвитку і її криза

brazilarchТеотоніу Дус Сантус

Латинська Америка переживає глибоку кризу. Економічну кризу, що головно позначена зниженням темпів зростання і зростаючою світовою заборгованістю, а це відріжняє 1960-ті і 1970-ті рр. від оптимістичних 1950-х рр. Політичну й інституційну кризу, позначену державними переворотами, що йдуть один за одним, і народними рухами, які дедалі більше радикалізуються. Суспільною кризою, що їй притаманна поразка популізму й зіткнення нових, абсолютно протилежних, і очевидні хитання у широких суспільних верствах.

Але нам йдеться не про загальну кризу[1]. Цю главу присвячено наслідкам цієї ситуації для суспільних наук.

У 1950-ті рр. у Латинській Америці в суспільних науках панував величезний оптимізм, що зростав разом з вірою в самих себе інтелєктуалів, які сподівалися самоствердитися.

У дійсності культивувався критичний погляд на наукові дослідження Европи та США. Він сягнув крайнього романтизму, який полягав у тім, щоби створити латиноамериканську суспільну науку. Головне, що цей критичний підхід породив власну латиноамериканську тематику. Це найважливіша, позитивна сторона цього підходу[2].

Проте критичний підхід до «погляду з колоніяльних центрів» не призвів до появи аналоґічної позиції щодо тенденцій і суперечностей внутрішнього розвитку. Продовжити читання ‘Теорія розвитку і її криза’

Виправдана підривна діяльність і її історичне значення[1]

janhusОрландо Фальс Борда

Світ слів містить неочікувані речі, подекуди настільки витончені, що їхнє справжнє значіння відкривається лише ґеніяльним письменникам або мовознавцям, які роблять захоплюючий пошук цього значіння сенсом власного життя[2]. Дилєтант ж приречений жити в спрощеному світі слів, в якому речі тлумачать згідно з шаблонами, що вони за традицією передаються від батьків дітям. Часто поняття позначають глибокі протилежності — «чорне» і «біле», а позаяк традиція є сильною, ці первинні протилежності переходять у сферу морали. Так з’являються слова, що позначають «добре» і «погане», «прийнятне» і «негідне», за допомогою яких уже змалечку навчають поводитися правильно.

Так склалось, що пошуку нових відтінків і вимірів для відображення реального життя, зазвичай не вчать. Це — природньо, адже навчання дітей є процесом спрощеним. Лише згодом, уже у зрілому віці, починає вимальовуватися ця темна безодня двозначности та розпливчастости. Проникаючи до цього невловимого світу, люди з подивом одкривають для себе, що зіткнення з реальністю може надати нових барв однотонним поняттям і словам, що позначають речі, перетворюючи давно знайомі поняття і слова на нісенітницю. Продовжити читання ‘Виправдана підривна діяльність і її історичне значення[1]’

Нагірний Карабах: театр імперських дій і сучасне поле бою

karabachМацек Вишневський

Спірна територія

Гірський анклав між Чорним і Каспійським морем, традиційно населений переважно вірменами, за який сперечаються Вірменія і Азербайджан, протягом століть побував під владою росіян, турків, персів. У самій його назві залишили слід три імперії: «нагірний» означає «високий» в російській мові, «кара», це — «чорний» турецькою, а «бах», це — «сад» перською мовою (хоча вірмени віддають перевагу назві «Арцах», що походить від імени стародавнього царя Арташеса). У ньому і сьогодні діють три країни — нащадки цих імперій — Туреччина, Росія й Іран (а також нова силою реґіонального маштабу Ізраїль), розглядаючи цю територію як арену протистояння. Гарним прикладом цього протистояння є нещодавня кровопролитна війна між Азербайджаном і вірменськими сепаратистськими силами, що вона почалася з масивного наступу Баку 27 вересня і завершилася домовленістю про припиненням вогню 10 листопада 2020 року. Ця війна позбавила життя 6 тисяч людей — переважно військових, але були серед жертв і цивільні.

В умовах розпаду СРСР, що дало поштовх до відкритих міжетнічних конфліктів, досі придавлених вагою радянської бюрократії, і хитання влади під ногами Горбачова, що він спочатку начебто розумів вимоги вірмен, але швидко дав задній хід, розпочалася перша кривава війна, яка мляво тліла вже з 1988 року, вибухнула по-справжньому на початку 1990-х рр. і тривала до 1994 року, заливши по собі 30 тисяч загиблих і більш ніж мільйон біженців. Наслідком впевненої військової перемоги Нагірний Карабах відокремився від Азербайджану та під назвою «республіка» Арцах одержав незалежність. Щоправда, країну, що вона за міжнародним правом перебуває у складі Азербайджану, визнали лише Абхазія (Грузія), Південна Осетія (Грузія) і Придністров’я (Молдова) — такі самі сепаратистські республіки та республіки з невизначеним статусом, залишки розпаду — чи «демонтажу згори» (як сказав про це Стівен Коєн) — Радянського Союзу, допомагаючи яким Росія намагалася відновити свій вплив у реґіоні. Продовжити читання ‘Нагірний Карабах: театр імперських дій і сучасне поле бою’

Ораторство, усна творчість, культура

demosthenesАнтоніо Ґрамші

Зошит 16, §‹21›. Ораторство, усна творчість, культура. Маколі в своєму нарисі «Аттичні оратори» (перевірити точність цитати) пояснює легкість, з якою греки — навіть найрозумніші з них — по-дитячому піддавалися омані софізмів, тим, що в грецькій освіті та загалом у житті переважало живе й усне мовлення. Традиція усної творчости та ораторського мистецтва виробляє вміння добирати — і то напрочуд швидко — на перший погляд блискучі арґументи, що примушують замовкнути супротивника та приголомшують слухача[1]. Це спостереження може виявитися слушним також щодо деяких явищ сучасного життя і хиткости культурної бази окремих соціяльних ґруп, таких, як міські робітники. Воно ж частково пояснює недовіру селян до інтелєктуалів на мітинґах: селяни, що у них пошук підходящого вислову забирає чимало часу, почувши чуже розглагольствування, спочатку засліплюються його яскравим світлом, але приходять — завдяки здоровому глузду, що він зрештою витісняє емоції, викликані захоплюючими уяву словами, — до того, що чують у цих словах нерозуміння суті справи та поверховість, а отже почувають недовіру до виголошеного.

Не забути й инше спостереження Маколі: він згадує вислів Євгена Савойського, який сказав, що найвеличнішими полководцями ставали ті, хто раптом очолював війська й поставав перед необхідністю міркувати над великими та складними маневрами[2]. Себто, якщо в своїй професії стаєш рабом дрібниць, то перетворюєшся на бюрократа: за деревами не бачиш лісу; дотримуєшся реґляменту, а не стратеґічного пляну. А великі воєначальники думають одночасно про одне й инше — і про пайок для салдат, і про широке маневрування тощо. Продовжити читання ‘Ораторство, усна творчість, культура’

Природа й суспільство у Маркса та Енґельса

nugАдальберт Фоґараші

Історично-методологічне дослідження деяких основних понять історичного матеріялізму з особливим узглядненням діялектики історичного матеріялізму

І. МАРКСОВЕ Й ЕНҐЕЛЬСОВЕ РОЗУМІННЯ ПРИРОДИ Й ПРИРОДОЗНАВСТВА

В передмові до першого видання „Капіталу” Маркс говорить з програмною тонкістю: „Навіть тоді, коли суспільство натрапить на слід природного закону свого розвитку, (а остаточна мета цього твору — розкрити закони економічного розвитку сучасного суспільства), навіть тоді воно не може ні перестрибнути через природні фази розвитку, ні спинити їх декретами”.

На цій самій сторінці находимо: „З мого погляду, — а я вважаю розвиток економічної формації суспільства за природно-історичний процес…”

А ще перед тим: „Тут, по суті, справа не в нижчому або у вищому ступені розвитку суспільних антагонізмів, що виникають із природних законів капіталістичної продукції. Справа в самих законах, що відбуваються й діють із непохитною неминучістю”. Продовжити читання ‘Природа й суспільство у Маркса та Енґельса’

До питання про економічний колоніялізм на Україні

holub-3Всеволод Голубничий

У цьому питанні в українській літературі як на еміґрації, так і на батьківщині панує багато непорозуміння, опрощення й пропаґандизму. В УРСР часто розкидаються фразою, що, мовляв, Україна була колонією (або ще й «напівколонією» — щось таке!) царської Росії, а на еміґрації полюбляють твердження, що Україна є й зараз колонією Росії. Однак, колоніялізм є дуже складним явищем і розкидатися цим словом без поважного обґрунтування не рекомендується. В світі існують встановлені в науці (як, напр., і в документах Об’єднаних Націй) поняття й дефініції колоній і колоніялізму, ці поняття треба знати і з ними порівнювати становище України. А своє власне, якесь «українське» поняття колоніялізму, що пасувало б лише до України (чи Україна до нього) вигадувати не варт, бо світ його не визнає.

Насамперед треба наголосити, що в авторитетній світовій літературі зараз  р о з р і з н я є т ь с я  політичний колоніялізм і економічний колоніялізм, які хоч і часто пов’язані, проте далеко не завжди. (Крім того розрізняється ще й культурний колоніялізм, демографічний, соціяльний тощо, але це не буде нашою темою).

Дефініцію політичного колоніялізму можна просто подати так. Усі несуверенні країни й території, що є під владою інших держав, в суті речі є політично колоніями. Під цю категорію підпадає і те, що прямо зветься колонією (напр., Гонконґ), і різні «мандатні» чи «трестові» території (острови у Тихому океані), і різні протекторати тощо. Україну, поскільки вона не суверенна, не важко окреслити колонією в політичному сенсі, хоча й це треба робити обґрунтовано, з поясненнями (див. про це нижчеподану працю д-ра Б.Т. Галайчука). Але не слід змішувати політичний і економічний колоніялізм. Продовжити читання ‘До питання про економічний колоніялізм на Україні’

Україна в системі всесоюзного, европейського й світового господарства

holub-2Всеволод Голубничий

Під кутом зору економічних зв’язків та інтеґрації пореволюційну історію України слід поділити на три періоди: 1) період перед п’ятирічками, коли відбувалася дуже важлива зміна напрямків економічних зв’язків головних українських земель в бік Росії; 2) період сталінських п’ятирічок, 1929—1955, коли мала місце інтенсивна насильна інтеґрація української економіки з економікою Росії; 3) сучасний період, що характеризується помітною дезінтеґрацією економічних зв’язків між Україною і Росією та поворотом розвитку господарства України до напрямків торгівлі і спеціялізації, далеко більше згідних з економічним законом порівняльної вигоди, ніж раніше. (Стосовно міжвоєнного періоду мова тут йтиме головно про центральні й східні українські землі. Питання про те, чи була економіка Західньої України достатньо інтеґрована в економіку країн, що її окупували, як і ще раніше — питання інтеґрації з Австро-Угорщиною ще не є вичерпно досліджені. Але можна гадати, що поскільки економічний рівень розвитку західно-українських земель був завжди нижчий за рівень розвитку країн-окупантів, інтеґрація економіки Західньої України могла бути значно більшою, ніж на Центральній і Східній Україні).

У двадцятих роках, після перемоги радянської влади на Україні, в напрямках і структурі економічних зв’язків України з її сусідами і світом настали радикальні зміни. Поперше, обірвалися зв’язки України із Західньою Европою. В наслідок націоналізації (без відшкодування) чужоземних капіталів на Україні та відмови уряду СРСР сплачувати закордонні царські борги, приплив чужих капітало-вкладів на Україну припинився цілком, і разом з тим дуже різко сповільнилася індустріялізація України в цей перший період. В наслідок усамостійнення Польщі й Прибалтицьких держав різко зменшилася й зовнішня торгівля України з ними. Натомість зросла торгівля України з Росією та іншими частинами СРСР, хоча об’єм цього приросту був значно менший за об’єм втрат української торгівлі із Західньою й Східньою Европою. Настали зміни і в сільсько-господарському експорті України. Продовжити читання ‘Україна в системі всесоюзного, европейського й світового господарства’

Україна в системі всеросійського, европейського й світового господарства

holub-1-0Всеволод Голубничий

Якщо розуміти під реґіональними ринками значний розвиток торгівлі поміж містом і довколишніми селами та панськими маєтками, то такі регіональні ринки розвинулися на Україні в другій половині XVI століття, головно на базі ярмарків. Якщо під національним ринком розуміти звичайний розвиток торгівлі поміж містами, то український національний ринок створився в першій половині XVII століття на базі розвитку магнатських мануфактур та ремісництва. Одночасно з українським національним ринком, розвинувся й російський національний ринок на Московщині і польський у Польщі.

Остаточно український національний ринок оформився за козацько-гетьманської держави. Починаючи від Богдана Хмельницького, державний скарб збирав пограничне мито, т. зв. «індукту» (довізне) й «евекту» (вивізне). Після поразки гетьмана Мазепи, царським указом 1714 р. заборонено вивіз усіх товарів з України через всі кордони окрім московського. На цьому кордоні мито збиралося в московську скарбницю. В 1720-х роках усю зовнішню торгівлю України передано московським купцям. У той же час запроваджено на Україні московські гроші, а вживання польських та інших заборонено. В 1752 р. російський сенат видав указ не брати «портового» (закордонного) мита з російських товарів, що вивозяться на Україну, а в 1754 р. зовсім скасовано всі мита поміж Московією й Україною. Продовжити читання ‘Україна в системі всеросійського, европейського й світового господарства’

Дайте світло! Наш вихід!

thomas-lightsКіт Томас

Рец. на кн.: Ritchie Bobertson, The Enlightenment: The Pursuit of Happiness, 1680-1790, Allen Lane, 2020, 984 pp.

1 листопада 1755 року в Лісабоні внаслідок землетрусу, після якого почалася пожежа і сталася повінь, загинуло від тридцяти до шістдесяти тисяч людей. Природна катастрофа, як стверджували всі священники, була карою божою за гріховність. Джон Веслі, засновник методистської церкви, вбачав у ній священну помсту за жорстокості портуґальської інквізиції. Слабший землетрус поблизу одного іподрому в Йоркширі він тлумачив як инше божественне втручання: бог «навмисно обрав таке місце, де щороку буває великий наплив панів і дворянства». У грудні 1797 року віра в божественне управління людським життям спонукала Ґеорґа III віддати наказ про загальний подячний молебень за нещодавні британські перемоги на морі. Один з учасників молебня дякував богові за своєчасний сильний вітер, що він завадив голляндцям висадити на шотляндському березі десятитисячний десант. Немає сумнівів, що для парафіян він звучав переконливо. Але на той час багато хто з людей почав відчувати, що для штормів, так само як для землетрусів, істнують природні причини.

Переміна в способі мислення є однією з тем об’ємистої книги Річі Робертсона про Просвітництво. У цьому томі, товщиною майже тисяча сторінок, в якому все вельми переконливо та ретельно задокументовано, досліджується історія Европи XVIII ст. — історія розставання з хибними уявленнями, зокрема з уявленнями, поширюваними церковниками та пов’язаними з надприродними силами. Мета всієї справи — прийти до розуміння світу, що його джерелом є не визнаний авторитет, а поєднання розуму й емпіричного спостереження. Робертсон нагадує нам, що коли берлінський пастор 1784 року спитав Канта «що таке Просвітництво?» («Was ist Aufklärung?»), Кант відповів, що це вихід людей зі стану неповноліття, набуття здатности самостійно думати та вирішувати щодо себе самих (Selbstdenken). Його гаслом було: «Sapere aude!» — «Зважся на свою думку!». Продовжити читання ‘Дайте світло! Наш вихід!’

Робітнича держава, термідор і бонапартизм (історично-теоретична перевірка)

stalin-74Лев Троцький

Зовнішня політика сталінської бюрократії — по обох своїх каналах: головному, дипльоматичному і допоміжному, комінтернівському — завершила різький поворот в сторону Ліги Народів, status quo, союзу з реформістами і буржуазною демократією. Внутрішня політика повернула одночасно в сторону ринку і «заможнього колгоспника». Новий розгром опозиційних, півопозиційних груп і окремих більш-менш критичних елементів, нова масова чистка партії мають за завдання розв’язати Сталінові руки для правого курсу. Фактично справа йде про поворот до старого органічного курсу (ставка на кулака, союз з Гомінданом, Англо-російський комітет і пр.), тільки в ширшому маштабі і в незрівняно трудніших умовинах. Куди провадить цей курс? Слово «термідор» знову багатьом на устах. На жаль, це слово стерлося від вжитку, втратило конкретний вміст і стало недостаточним для характеристики як того етапу, через котрий проходить сталінська бюрократія, так і тої катастрофи, котру вона підготовляє. Перше всього треба умовитися про терміни.

Спори про «термідор» в минулому.

Питання «термідору» тісно звязане а історією лівої опозиції в СРСР. Зараз булоб не легко встановити, хто перший вдався до історичної аналогії з Термідором. У всякому разі в 1920 р. позиції розпреділилися приміром так. Група «демократичного центризму» (замучений Сталіном на засланні В. М. Смирнов, Сапранов і др.) твердили: «Термідор, доконаний факт»! Сторонники платформи лівої опозиції, більшовики-леніііці, категорично опрокидали це твердження. По цій лінії й наступив розкол. Хто був правий? Щоби відповісти на це питання, треба точно опреділити, що властиво обі групи розуміли під «термідором»: історичні аналогії допускають рівні толкування, а тим самим і зловживання. Продовжити читання ‘Робітнича держава, термідор і бонапартизм (історично-теоретична перевірка)’

Герберт Маркузе у пошуках революційного суб’єкта

marcuseРоман Тиса

Герберт Маркузе представляє рідкісний випадок в історії, коли філософ ще за свого життя пережив популярність, порівнювану зі славою провідного політика, спортсмена чи артиста. У революційні 1960-ті рр. він стояв у центрі широкої громадської дискусії: ідеї Маркузе обговорювались не лише на сторінках спеціялізованих журналів, але й у масовій пресі. Для одних він був радикальним критиком індустріяльного суспільства та «батьком „нової лівиці“», для инших — ревізіоністом й антимарксистом. У ненависті до нього об’єднались американські консервативні праві й ліберальні демократи, католики й ортодоксальні марксисти, московська «Правда» і Французька комуністична партія. З моменту смерти філософа минуло більше сорока років, але інтерес до його творчости не згасає, його твори — зокрема «Одновимірна людина» — називають пророчими.

Професор філософії

Герберт Маркузе народився 19 липня 1898 року в Берліні, в родині успішного підприємця. Його дитинство та юність були типовими для молодої людини з буржуазного середовища. Середню освіту одержував у ґімназіях. 1916 року призвали до армії: другий рік тривала перша світова війна (1914-1918). Саме під час служби в армії почалось політична освіта Маркузе і відбулось перше знайомство з марксизмом. Після Листопадової революції 1918 року брав участь у русі салдатських рад. Продовжити читання ‘Герберт Маркузе у пошуках революційного суб’єкта’

Розум і історична практика

praxisМіхайло Марковіч

І

Є щонайменше три ріжних причини, що через них більшість сучасних філософів або проголошують себе некомпетентними і безсилими в тому, щоби помітно вплинути на хід подій у своїх суспільствах, або — катеґоричніше — проголошують, що творення майбутнього ніяк не стосується філософії.

Перша причина полягає у тому, що філософія у принципі не має нічого спільного з реальною історією. Її завдання, згідно з аналітичною філософію, полягає у проясненні головних понять і розв’язуванні плутанини, спричиненої неправильним користуванням мовою. Инша школа — феноменолоґічна — вважає, що функція філософії — строгий опис позачасових сутностей. Навіть багато марксистів, проявляючи щиру зацікавленість у створенні нового суспільства майбутнього, залишають це завдання політикам, а тимчасом затишно займаються вивченням головних законів світу і затівають війни з конкуруючими ідеолоґіями.

Друга причина цього небажання висловлюватися щодо майбутнього — методолоґічна. Направду деякі клясичні філософи вважали питання досконалого, розумного, справедливого суспільства по-справжньому філософським питанням. Проте утопічні погляди, що постали у результаті таких роздумів, не можуть задовольнити критерію перевірки, прийнятому в сучасній філософії. Як нелоґічні твердження, яким бракує достатніх емпіричних доказів, їх не можна ані перевірити, ані фальсифікувати. Як щось, що ще не є даним, ці погляди не можуть стати предметом розгляду феноменолоґії. Як вільне дослідження ідеальних можливостей, їх не можна вивести з істнуючих «законів науки». Продовжити читання ‘Розум і історична практика’


Серпень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти