Сіскайський експеримент: лібертарна казка в Південній Африці часів апартгейту

Квин Слободян

На типовому ґлобусі можна бачити нерівномірну мозаїку кольорів, що вони розподілені по ріжним плямам, найменші з яких розташовані в Европі й Африці, а в Азії і Північній Америці вони утворюють фіґури більших розмірів. Це звична для нас мапа світу — мапа, якій нас навчають з дитинства: на ній кожний клаптик землі має свій прапор, гімн, національний костюм і кухню.

Але помилкою було би дивитися на світ лише як на картинку-головоломку з ріжних країн. Насправді на території кожної країни є численні райони з незвичним юридичним статусом, особливі території і райони, на які поширюється спеціяльна юрисдикція. Світ незалежних країн рясніє окремими зонами — містами-державами, областями-притулками, анклавами, портами-франко, «парками високих технолоґій», безмитними районами та «вузлами новаторських рішень і винаходів», — і сьогодні ці зони визначають політику в способи, які ми тільки починаємо розуміти.

Адорно про задоволення

Джексон Ґарсія

1. Критика психоаналізи

Теодор Адорно, архібуркотун Франкфуртської школи критичної теорії, коротенький, але важливий розділ «Minima moralia» присвячує критиці фройдівської психоаналізи. То там, то тут у творі згадується поняття «задоволення»: основна тема фройдівської теорії, що вона у центрі людської поведінки розташовує так званий «принцип задоволення». Ба більше, вся книга просякнута мовою психоаналізи та рясніє поняттями з цієї сфери.

Наскільки це є відображенням чогось глибшого, ніж просто пристосування до власних потреб корисної теоретичної термінолоґії? Я стверджую, що ідеї Адорно зазнали впливу психоаналізи набагато більше, ніж прийнято вважати. У цьому нарисі я спробую прослідкувати цей вплив і розкрити важливість для критичної філософії Адорно поняття задоволення. В остаточному підсумку Адорно погоджується з Фройдом, що задоволення є головним спонукальним мотивом людської діяльности, проте він не визнає Фройдове визначення задоволення, висуваючи припущення, що грубе фізіолоґічне задоволення того типу, на якому наголошує Фройд, є продуктом буржуазної ідеолоґії. За Адорно, задоволення, це — невизначена безцільність, що її в сучасному суспільстві підмінили синтетичними альтернативами.

Дати задній хід вантажному потягу

Джефф Манн

Рец. на кн.: Per Espen Stoknes, Tomorrow’s Economy: A Guide to Creating Healthy Green Growth
MIT, 2022, 360 pp.
Jason Hickel, Less Is More: How Degrowth Will Save the World
Windmill, 2021, 318 pp.
Tim Jackson, Post Growth: Life after Capitalism
Polity, 2021, 228 pp.
Giorgos Kallis, Susan Paulson, Giacomo D’Alisa and Federico Demaria, The Case for Degrowth
Polity, 2020, 140 pp.

Важко зрозуміти, як можна говорити про сучасну економіку і не говорити про зростання: продуктивність, підприємницьку «готовність ризикувати» та цикл високої економічної активности й акумуляції капіталу. Економічне зростання прийнято вважати процесом природним і автоматичним, відсутність його свідчить про те, що щось йому заважає. Відповідно метою економічної політики представляється зняття зі зростання «пут», так наче економіка, це — продукуюча багатство тварина, завжди жадаюча руху, і її треба лише випустити на свободу.

Принципи політики у лібералізмі, фашизмі і соціялізмі

Міхайло Марковіч

Поза очевидними відмінностями між теорією і практикою лібералізму, фашизму і соціялізму можна віднайти рису, спільну для традиційної політики як «сфери відчуження», і це — жорстока, аморальна, праґматична боротьба за владу, коли індивід і соціяльна ґрупа прагнуть звести инших індивідів і соціяльні ґрупи до рівня об’єкту. Звідси постає питання, чи можна в майбутньому раз і на завжди подолати межі політики як такої і за яких умов суспільні відносини і процеси могли б реґулюватися у спосіб, що він вже не є політичним у звичному значінні слова. Хай там як, але позаяк ми продовжуємо жити у політичних суспільствах, відмінності між ріжними політичними системами ХХ ст. зберігають величезне теоретичне і практичне значіння.

Якщо порівняти політичні вчення лібералізму, фашизму і соціялізму, можна одразу помітити одну важливу відмінність: мета політики і raison d’être [сенс істнування. — Пер.] політичних інституцій у першому випадку розглядається з точку зору ізольованого індивіда, у другому — з точки зору нації або раси, у третьому — з точки зору кляси, пролєтаріяту.

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (V)

Марсель ван дер Лінден

Глава п’ята. Від ХХ з’їзду КПРС до придушення «Празької весни» (1956–1968)

1956 рік ознаменував поворотний пункт у світі «реального соціялізму». Було розпущено Комінформ, від заснування якого не минуло ще й 10 років. На ХХ з’їзді КПРС знамениту промову зі засудженням Сталіна й сталінізму виголосив Хрущов. У Будапешті буйна юрба скинула статую диктатора, що він помер три роки тому, а у польському місті Познані почалося повстання. Так в Угорщині, як у Польщі формувалися робітничі ради. Лад у придунайській республіці відновили російські танки.

Ці події, що недивно, наробили чимало галасу в гурті західних комуністів. У багатьох країнах сформувалася опозиція. До прикладу, велика ґрупа інтелєктуалів, в тому числі Едвард Томпсон і Джон Севіл, — ґрупа, що вона згодом почне видавати журнал «Нью лефт рів’ю», покинула Комуністичну партію Великої Британії. Розкололася комуністична партія у Данії: орґанізацію покинув і створив нову партію колишній лідер партії Аксель Ларсен. Французьку компартію покинув Еме Сезер; крім нього, з партії пішли такі інтелєктуали як Роже Вайян, Клод Руа і Жак Франсіс Ролян.

Опір в иншому місці

Кевін Окот

Рец. на кн.: Cedric Robinson, Black Marxism, Penguin, 436 pp., 2021,
Joshua Myers, Cedric Robinson: The Time of the Black Radical Tradition, Polity, 276 pp., 2021.

Назва книги Седріка Робінсона «Чорний марксизм» вводить в оману. Віднесення до відділу «марксизм» навряд чи є правильним для книги, яка ставить під сумнів сумісність чорного радикалізму з марксистською політикою, тим більше враховуючи деякі сторони історії, соціолоґії і політичної теорії. Небажання Робінсона бути зарахованим до певної катеґорії не завжди йшлося йому на руку. Коли «Чорний марксизм» було вперше видано «Зед пресс» у Лондоні 1983 року, наукова спільнота зустріла її мовчанням. Вона погано продалася; наклад скоро закінчився, але вживані примірники та фотокопії поширювалися і передавались з рук в руки аспірантами і молодшими викладачами, що обіймали в університетах другорядні посади. Коли 1994 року у Південно-Африканській Республіці впав апартгейд, несподівано для всіх новий уряд включив книгу до навчальної проґрами для чорношкірих студентів. 2000 року історик Робін Д.Ґ. Келлі, який знав Робінсона особисто (Робінсон був членом наукової ради із захисту дисертації Келлі), курував американське видання книги, познайомивши з «Чорним марксизмом» ширшу авдиторію. Неймовірно, але відтоді вона — настільна книга нового покоління радикалів і активістів.

Робінсон виріс ув Оукленді і ходив до старшої школи Берклі-гай, знаної своїм радикалізмом у політиці, досягненнями в освіті та… расизмом. 1959 року він поступив до Університету Каліфорнії в Берклі, де разом з Джоном Гьорманом Блейком очолив осередок Національної асоціяції сприяння проґресу кольорового населення (НААКП): якось вони запросили виступити Мелколма Ікса, але університет захід скасував. Після невдалої операції у затоці Свиней (1961 р.) Робінсон орґанізував демонстрації солідарности з Кубою, через що був відсторонений від занять. Крім того, він разом з Блейком проводив політичні збори чорношкірих студентів, готуючи ґрунт, на якому наприкінці 1960-х рр. постане афро-американістика. Афро-американська асоціяція — читацький гурток студентів Берклі, до якої входили Г’ю Ньютон і Боббі Сіл, — уявляла афро-американістику як щось більше за наукову дисципліну. Для Робінсона, що він був на кілька років старший за Ньютона та Сіла, вона означала революційну політику визволення чорношкірих.

Уречевлення пролєтаріяту

Герберт Маркузе

Я почну з нового формулювання уречевленого поняття пролєтаріяту: пролєтаріят самим своїм істнуванням є потенційно революційною силою, при цьому ця риса є визначальною у його істнуванні. З умов його істнування витікає також його (потенційне) завдання перетворення суспільства — здійснення його істнування. Власне я хотів би виступити на захист цього уречевлення, яке має щонайменше ту перевагу, що воно кладе край безнадійним пошукам втраченого революційного суб’єкту, а втрата його пояснюється інтеґрацією більшости робітничої кляси у капіталістичну систему. Робітнича кляса залишається «онтолоґічним» антаґоністом капіталу і потенційно революційним суб’єктом, але це значно розширена робітнича кляса, що її межі більше не співпадають з контурами пролєтаріяту, намальованими Марксом.

Пізній капіталізм дав робітничій клясі нове визначення: сьогодні у розвинутих країнах промислові робітники вже не становлять більшість цієї кляси. «Депролєтаризація» робітничої кляси проявляються не тільки у зростанні рівня життя та долученні до сфери споживання — це тенденція, вкорінена в самому розвитку виробництва, що воно інтеґрує широкі верстви непролєтарських працівників (службовців, технічних спеціялістів, інженерів, постійно зростаючої приватної бюрократії і чиновництва, що вони забезпечують так створення, як і реалізацію додаткової вартости) у робітничу клясу. Всі вони мають продавати свою робочу силу і відокремлені від розпорядження засобами виробництва. У цій надзвичайно розширеній робітничій клясі розрив між розумовою і фізичною працею скорочується, знання і освіта стають здобутком кожного, однак ці досягнення нівелюються тією мірою, якою система відтворює саму себе почерез продуктивність непродуктивної праці, яка не збільшує суспільне багатство, а радше знищує його і зловживає ним через марнотратне виробництво, запляноване старіння, автономну від суспільних потреб військову промисловість, маніпуляцію свідомістю і підсвідомістю тощо.

Де тепер ці корони?

Джон Фут

Рец. на кн.: Ian Campbell, Holy War: The Untold Story of Catholic Italy’s Crusade against the Ethiopian Orthodox Church
Hursrt, 449 pp, November 2021

У травні 1937 року італійські війська підійшли до віддаленого району Етіопії, де височів монастир Дебре-Лібанос. Прислав їх Родольфо Ґраціяні, один з командувачів італійським силами вторгнення у жовтні 1935 року, а тепер віце-король Італійської Східної Африки. В лютому 1937 року в Аддис-Абебі він пережив замах на себе. Прагнучи помститися за цей запах, італійці за три дні вбили більше 19 тисяч людей (п’яту частину населення міста): ця кривава різанина одержала назву за датою, в яку почалась — 12 якатіта. Людей спалювали живцем в домах або забивали до смерти на вулиці. Инших доправляли до таборів затриманих, умови утримування в яких були жахливими: в таборах людей катували або страчували. Але цього Ґраціяні було замало. Він заявив, що замах на його життя сплянувала етіопська церква, і вже в лікарні почав плянувати знищення її найважливішого центру — монастиря в Дебре-Лібаносі, заснованого у XIII ст. Приводом для нападу послужило те, що двоє чоловіків, які намагалися вбити Ґраціяні в Аддис-Абебі, ймовірно, тікали через райони навколо монастиря (Дебре-Лібанос розташований приблизно в дев’яноста кілометрах на північ від міста). Плян — а він зберігся в архівах італійської колоніяльної адміністрації — полягав у тому, щоби винищити всю тамтешню реліґійну громаду. Здійснення масового вбивства доручили підручному Ґраціяні ґенералу Малетті, що він командував мусульманським батальйоном з ерітрейських, лівійських і сомалійських салдатів. Той факт, що італійська армія вела своєрідний «джихад» проти етіопської православної церкви, залишається незручною правдою для тих праворадикалів, які плекають пієтет до Муссоліні й одночасно розпалюють ісламофобію.

Михайло Драгоманов і Пєр Жозеф Прудон

Панас Феденко

Не потрібно доводити, що політичні погляди Драгоманова склалися під значим впливом французького соціяліста Прудона (1809-1863). Цього не заперечував і сам Драгоманів, який нерідко називав себе «останнім Прудонівцем». А проте цих слів Драгоманова не можна приймати без застережень. Драгоманів не був безкритичним учнем, а зрілою людиною, і вмів із досить хаотичної Прудонової системи вибрати для себе те, що відповідало його власним переконанням і суспільному розвиткові доби, коли він жив і був молодший від Прудона більш, ніж на ціле покоління.

Що Драгоманів ішов у своїх поглядах иншим шляхом, незалежно від Прудона, можна побачити хоча б на такому прикладі: як відомо, Прудон ставився до парляментаризму негативно. Зате Драгоманів високо цінив роль парляментів і так званої формальної демократії для поступу й розвитку суспільства, зокрема для політичного дозрівання нижчих шарів суспільства. Розуміється, сила Прудон вплинула на його теоретичні спроби. Він і в своїх «наукових» працях зоставався агітатором і пропагандистом нової віри, яку він вмів популярно та з запалом викласти своїм читачам.

Чотири години в Шатілі

Жан Жене

У Шатілі та Сабрі ґої влаштували різанину ґоїв, а на шибеницю тягнуть жидів?

Менахем Беґін

Ніхто, ніщо, ніякі прозові прийоми не зможуть передати те, якими були ці шість місяців, а надто перші тижні, що їх федаї провели у горах Джерашу й Аджлуну в Йорданії. Про ці події встигли розповісти до мене: виклали хронолоґію подій, написали про перемоги та помилки Орґанізації Визволення Палестини. Відчуття у повітрі, колір неба, землі та дерев — я можу розповісти про це. Але не про відчуття легкого сп’яніння, плавного руху — наче летиш — над землею, блиск в очах кожного, відкритість стосунків — не тільки між самими федаями, але також між ними та керівництвом. Там, під деревами, все і всі рухались жваво, безтурботно, переповнені щастям від дива, яким було це нове життя, і в цих флюїдах було щось дивовижно стримане, обережне, скритне, захищене, як буває, коли моляться, безмовно. Все належало всім. Кожний був на самоті. Й одночасно не на самоті. Одне слово, всі були і усміхнені, І зосереджені. Район Йордану, до якого вони через політичне рішення відступили, був поясом, що простягнувся від сирійського кордону до Ес-Сальту, і з одного боку його межею була річка Йордан, а з иншого — дорога з Джерашу на Ірбід. Близько шістдесят кілометрів завдовжки та двадцять кілометрів завширшки, це був гірський район, вкритий кам’яними дубами, невеличкими йорданськими селами та деінде посівами. В цьому районі під деревами та покритими маскувальним візерунком палатками федаї облаштували табори для бойових загонів з легкою та напівважкою зброєю.

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (IV)

Марсель ван дер Лінден

Глава четверта. Від «Великої Вітчизняної війни» до уподібнення структур Східної Европи (1941–1956)

Раптовий напад Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року остаточно поклав край договору, що упродовж двох років істнував між двома країнами. Швидкісне просування вперед німецької армії змусило радянський режим вдатися до жорстких заходів. На додаток до звичайних військових заходів (мобілізація, проголошення воєнного стану на европейській території СРСР тощо) було вжито низку економічних заходів, таких як переведення на воєнні рейки сільського господарства та промисловости і повна евакуація багатьох промислових підприємств на схід. Героїчні зусилля, які доклали салдати, робітники та інженери підчас евакуації, можна пояснити лише тим, що від самого початку війна велась як народна, оборонна війна. Центральною темою всієї офіційної пропаґанди були патріотизм і ненависть до підступного ворога. Спочатку здавалось, що німецький наступ неможливо зупинити, але під час битви за Москву (взимку 1941/1942 р.) відбулися перші контрнаступи, що вони повторились з подвійною силою під Сталінградом і Курськом (1943 р.). На міжнародному рівні Сталін утворив союз з Великою Британією і США. Щодо своєї гаданої мети «світової революції» він намагався якомога переконливіше заспокоїти заморських союзників, зокрема розпустивши 1943 року Комуністичний Інтернаціонал.

Апотеоза шовінізму і імперіялізму

М. Стиранка

З приводу 150-тиріччя перемоги царсько-російських військ над Наполеоном під Бородіно розгорнулася в СССР хвиля російського імперіялістичного шовінізму. Для ствердження цього факту було б уже досить матеріялів, що появилися на сторінках центральної московської преси. Проте партія вважала за потрібне поширити святкування так званої вітчизняної війни проти Наполеона — під цим гаслом проходить уся кампанія — і на всі національні республіки, зокрема на Україну та Білорусь.

Діялектика Бородінських святкувань зовсім нескомплікована і носить на собі відпечаток усього того примітивізму, що вспів розгорнутися в умовах тоталітарного совєтського режиму за сорок років. На урочистих зборах, присвячених 150-річчю «Вітчизняної війни» у Кремлівському палаці з’їздів, що відбулися в половині жовтня і в яких взяла участь уся кремлівсько-совєтська знать — прийнято в зв’язку з тим цілий ряд історично-політичних догм. Вони мають мало що спільного з історичною правдою, але зате так конструйовані, щоб стали ще однією опорою заплянованої на XXII з’їзді програми «відмирання» націй в СССР, та цементом для зміцнення єдности так званого совєтського народу.

Куба: виняток чи аванґард боротьби проти колоніялізму?

Ернесто Ґевара

Робітнича кляса є клясою плідною і творчою, саме вона створює все матеріяльне багатство, що істнує в країні. І допоки влада не належить їй, допоки робітнича кляса дозволяє, щоби влада була в руках хазяїв, які її експлоатують, в руках спекулянтів, землевласників, монополій, в руках закордонних чи національних інтересів, і допоки зброя буде на службі цих сил, а не в руках робітників, робітнича кляса буде змушена животіти, хай там якими великими будуть крихти, що падають з панського столу.

Фідель Кастро

Ще ніколи в Америці не траплялося події, яка мала б такі особливі характеристики, таке глибоке коріння і такі епохальні наслідки для доли проґресивних рухів континенту, як наша революційна війна. У самому крайньому випадку находяться таки, хто вважає її головною подією Америки, такою, що вона своїм значенням є наступною після трилоґії, до якої входять Російська революція, перемога над гітлерівською армією і наступні суспільні перетворення та перемога Китайської революції.

Щодо Мюнхена

Жан-Поль Сартр

Той, хто заявляє про суверенітет держави Ізраїль, а також переконаний, що так само на суверенітет мають право палестинці, і той, хто вважає палестинське питання принциповим, має визнати, що політика керівництва Ізраїля є буквально божевільною і навмисно спрямована на уникнення будь-якого розв’язання цього питання. Тим-то не схибить той, хто заявить, що політично між Ізраїлем і палестинцями стан війни. У цій війні єдиною зброєю палестинців є тероризм. Це жахлива зброя, але пригноблені иншої не мають, і французи, які з розумінням ставилися до тероризму Фронту національного визволення, спрямованого проти французів, мають тепер з розумінням поставитися до терористичних актів палестинців. Цей покинутий, зраджений, вигнаний народ може показати хоробрість і силу своєї ненависти тільки через орґанізацію смертоносних нападів. Звісно, їх треба розглядати під оглядом політики, оцінюючи задумані результати у порівнянні з результатами реально досягнутими. Крім того, нам треба не забувати про гостре питання дійсних відносин між урядами арабських держав, жадна з яких не є соціялістичною і не стоїть на шляху соціялістичного розвитку, та федаями, що підводить нас до запитання, чи не ці февдальні диктатури є головними ворогами палестинців, адже деякі з цих диктатур підтримували їх на словах і одночасно прагнули винищити їх, і чи не мають головні зусилля палестинців, що їхня війна неминуче веде до соціялізму, бути спрямовані на боротьбу в союзі з народами Близького Сходу проти держав, які їх гноблять. Але цим питанням варто присвятити окрему статтю.

Українське питання в поглядах представників російської суспільної думки ХІХ-го ст.

Аркадій Животко
«Право народности на самостійний розвиток, на власну, так мовити, Історію, полягає в незмінних законах моральної природи людини, здійснюється ходом всесвітньої історії. Яле це природне право залишилося б мертвою літерою, якби здійснення його не було забезпечене зовнішньою умовою — політичною самостійністю народу… Для того, щоб самостійний (самобытный) розвиток народу в культурному (умственном), моральному та економічному відношенні був забезпечений, цей народ мусить створити свою державу, мати свою національну верховну владу».

(А. Г р а д о в с к і й: «Національний вопросъ въ исторіи и литературѣ», СПБ., 1873, ст. 12).[1]

«Вимога підтримати свою національність, як самостійну й відокремлену одиницю, цілком законна, бо вона відповідає прагненню, щоб ідеї, в які людина вірує, мова, якою вона говорить, життьові цілі, що їх вона собі ставить, увійшли живим елементом до будуччини й переродились би, але не вимерли. …Дійсний патріотизм для особи полягає в усвідомленні природних вимог своєї нації, критичним розумінням вимог загальнолюдського поступу».

(П. Л а в р о в ъ, «Историческія Письма» 172).[2]

Відозва з приводу російського вторгнення на Вкраїну

До всіх людей доброї воли

Товариші! Громадяни! Браття і сестри!

Вторгнення збройних сил Російської Федерації на Вкраїну за підтримки «народної міліції» Луганської Народної Республіки та Донецької Народної Республіки, розпочате вранці 24 лютого цього року, є страшною політичною помилкою і злочинною військовою авантюрою. Керівництво Російської Федерації лицемірно називає його «спеціальною військовою операцією». Це неправда: від самого початку йдеться про повномаштабну війну із застосуванням всіх видів звичайного озброєння.

Гірко визнавати, але у лютому 2022 року Російська Федерація повторила «подвиг» нацистської Німеччини червня 1941-го. Згадаймо слова старої воєнної пісні:

«Київ бомбили. Оголосили,
Що почалася війна».

Страшно про це думати, в це не хочеться вірити, але це так. Хочеться, щоби це був лише сон, але це не страшний сон — це страшна дійсність.

Ідеолоґічне прикриття війни — «демілітаризація і денацифікація України, визволення українців з-під ярма київського режиму» — омана. Вірно, що правляча верхівка та панівна кляса Української Республіки далеко не альтруїстичні носії ідеалів демократії, українська демократія далеко не довершана. Ймовірне приєднання до НАТО чи підйом націоналізму останніх років, це — останнє, що потрібно для благополуччя українського народу та для всебічного розвитку людини в Україні. Але не фашистському режимові Російської Федерації, який душить поступ та свободу в своїй країні, визначати зовнішню чи внутрішню політику нашої країни! Не загарбникам вирішувати долю її керівників! Демократія не прилітає на крилатих ракетах. Не на російських танках прийде на Вкраїну правдиве народовладдя, рівноправ’я і гуманізм. Думати інакше — небезпечна ілюзія та злочин — злочин проти історії та майбуття. Хай там якими шляхетними намірами та гаслами прикривати інтервенцію й окупацію, український народ ніколи з нею не змириться. Окупант зазнає поразки. Иншого не знає історія — ані України, ані инших країн.

Луї Альтюссер: ідеолоґія й ідеолоґічні державні апарати

Роман Тиса

У першій половині 1960-х рр. Луї Альтюссер, французький філософ і член компартії, запропонував своєрідне трактування творчости Карла Маркса, що воно стало вельми впливовим у наступному десятиріччі, в тому числі за межами Франції. Міжнародну славу йому принесли книги «За Маркса» та «Читати „Капітал“», в яких кидався виклик — популярним на той час течіям — марксизмові-гуманізмові та геґельянській інтерпретації Маркса і робилась спроба розробки нової марксистської філософії.

Від католицизму до марксизму

Луї П’єр Альтюссер народився 16 жовтня 1918 року в передмісті Алжиру, столиці однойменного французького володіння ув Африці, в родині банківського службовця. Дитячі і юнацькі літа минули в Алжирі, Марселі та Ліоні. Набожний католик, він був членом молодіжної католицької орґанізації і навіть збирався стати монахом-трапістом. Одначе переміг потяг до науки, і влітку 1939 року Альтюссер вступив до престижної Вищої нормальної школи (Париж). Перш, ніж розпочалось навчання, почалась друга світова війна (1939-1945), і першокурсника Альтюссера призвали до армії. Влітку 1940 року він потрапив у полон, в якому провів наступні п’ять років: працював у табірному лязареті.

Милован Джілас: Розмови з Сталіном

Панас Феденко

Милован Джілас: Розмови з Сталіном, Нью Йорк, 1962, стор. 214. (Milovan Djilas: Conversations with Stalin, Harcourt, Brace et World, Inc., New York, 1962.

Автор відомий своїми попередніми книгами, що були видані англійською мовою: «Нова кляса» і «Країна без справедливости». Джілас був у комуністичній Югославії другою особою після Тіта. Однак його натура, що шукає справедливости в суспільстві, не могла миритися з комуністичною практикою, яка суперечить теорії комуністів. Джілас «збунтувався». За свою критику комуністичного режиму в Югославії він був засуджений на ув’язнення. Однак ця кара не змінила його поглядів і намірів розкривати злочини і всякі неподобства комуністичного режиму. Джілас, випущений на волю, написав спомини про свої зустрічі з Сталіном і передав їх видавництву в вільному світі. Ця книжка вийшла саме в час політичного зближення між Хрущовим і Тітом. Тому що в цій книжці Джілас описує факти з життя Сталіна і згадує непохвально також Хрущова, югославський диктатор рішив поставити автора книжки перед суд, і Джіласа засуджено знову на довголітнє ув’язнення «за розголошення державних тайн».

Книга Джіласа дає більше ніж каже її заголовок. Автор описує в ній не тільки свої розмови з Сталіном, але й зустрічі з найвидатнішими діячами Комуністичної Партії Сов. Союзу, як в ділових розмовах, так і на інтимних сходинах з «дачі» Сталіна, під Москвою. Джілас згадує, як він, бувши в Югославії, ідеалізував Сталіна і його режим. Навіть при перших відвідинах совєтської держави при кінці другої світової війни Джілас не хотів бачити непривітної дійсности в комуністичній імперії і холодного цинізму та жорстокості! а диктаторів. Джіласа посилав уряд Югославії до Сталіна як до «старшого брата», в надії на його поміч (політичну й мілітарну) для комуністичного уряду Тіта. Зустріч з совєтською бюрократією та її вождями принесла Джіласові і його товаришам гірке розчарування.

Проблеми соціялізації

Карл Каутський

Передмова.

Московські большевики з великою впертістю й самопевністю, але з меншим успіхом, намагаються обгрунтувати й поширити ідею, ніби-то їхній учитель Лєнін є основоположником цілком нового напрямку теоретичної соціялістичної думки й творцем нової правдиво-соціялістичної та дійсно-пролетарської методи будування соціялістичного ладу в умовах економічно-відсталої країни. Цю ідею вони силкуються прищепити не тільки пролетарським масам С. С. С. Р., але й намагаються культивувати її поза межами свого Союзу, називаючи свою науку «лєнінізмом», який мав-би доповнити й «удосконалити» марксизм.

Критичну оцінку московсько-большевицького «лєнінізму» з погляду наукового соціялізму, ц. т. з погляду марксистського, ми маємо намір дати незабаром в ннших наших виданнях. Тут же зазначимо лише те, що московські большевики безперечно мають рацію, коли себе самих і своїх прихильників відмежовують од всього міжнароднього пролетарсько-соціялістичного руху. Цей рух, писав К. Каутський в недавній своїй праці, в практичній своїй чинності все йшов тими шляхами та користувався тими методами боротьби і позитивно-творчої праці, які вказував марксизм, хоч правда не всі течії пролетарсько-визвольної думки та не всі класово-партійні орґанізації міжнароднього пролетарського руху також і теоретично визнавали себе прихильниками науки К. Маркса й Фр. Енґельса. «Лєніністи-комуністи та марксисти-соціял-демократи ріжняться між собою не самою тільки назвою, але й ідеолоґічним та методолоґічним підходом до справи соціялістичного будівництва нового суспільного ладу.

Пальміро Тольятті

Михайло Кучер

1958 року Комітет неамериканської діяльности США визнав Тольятті, голову італійської комуністичної партії, найбільш небезпечною людиною поза совєтсько-московською імперією. Ні зовнішній вигляд Тольятті, ані його поведінка не зраджували ознак такої характеристики. Пальміро Тольятті керував найбільшою в Західній Европі комуністичною партією, яка нараховує 1,6 мільйона членів. Ідеолог італійської комуністичної партії мав вплив на комуністів сусідніх країн, зокрема в районі Середземного моря, його впливу не уникнув і Моріс Торез, голова французької комуністичної партії. Торез і Тольятті в останніх роках свого життя зустрілися з опозицією молодих, які з симпатією споглядали не на Москву, а на Пекін. Тольятті належав до ґенерації, що сформувалася /15/ за першої світової війни. Ця ґенерація вождів вже сходить або зійшла зі сцени. Разом з тим нова ґенерація комуністів приходить до голосу з дещо іншими ідеями. Доба беззастережного панування Москви скінчилася разом з життям Вільяма Фостера, Єлизавети Флінн (США), Юрія Дімітрова (Болгарія), Болеслава Бєрута (Польща), Тореза (Франція) й Тольятті (Італія). Їхня смерть, разом з виникненням величезної комуністичної країни в Азії, започаткувала нову добу комунізму. Ще не можна з певністю визначити, де в майбутньому буде центр світового комунізму, але з певними підставами можна твердити, що значення Москви значно зменшиться. До голосу приходить також чорний континент, увага якого зосереджена на расовому питанні білих та чорних. Тому Африці ближчий Пекін, як Москва.

Політичний заповіт Тольятті цікавий зокрема в сьогоднішню критичну добу совєтсько- китайського конфлікту. Московський комунізм вперше за своє існування зустрівся з такою гострою критикою, яка знайшла сильний міжнародний відгомін. Політичний заповіт Тольятті виявляє погляди італійської комуністичної партії на становище, в якому опинився міжнародний комунізм.