Хто вони, вбивці Альдо Моро?

Панас Веселицький

Хвилі лівацького тероризму прокотились останнім часом практично всім капіталістичним Заходом. У чому ж причина цього явища, на які сили спираються лівоекстремістські організації, як реагують різні політичні партії на криваві злочини терористів? На ці питання дає відповідь книжка Панаса Веселицького «Чорні сліди „червоних бригад “ (хто вбив Альдо Моро)», що її готує до друку Видавництво політичної літератури в Москві. Пропонуємо нашим читачам уривок із цієї книжки.

I

16 березня 1978 року о 8.55 ранку офіцер карабінерів Оресте Леонарді, що вже п’ятнадцять років супроводжував Альдо Моро в усіх поїздках, як звичайно, чекав біля його будинку на вулиці Форте Тріонфале, 79. Зателефонував з автомату дружині, та, побачивши, що Моро виходить, швидко закінчив розмову: «Чао, подзвоню пізніше!»

За кілька хвилин машина лідера ХДП виїхала на вулицю Фані, але перед поворотом різко загальмувала: дорогу несподівано перегородив якийсь «фіат-128». Тієї ж миті пролунали перші постріли. Терористи, які вибігли з-за кущів, принаймні четверо, всі — в формі стюардів італійської авіакомпанії, відкрили автоматний вогонь по машині охорони. За кілька секунд машина нагадувала решето. Продовжити читання ‘Хто вони, вбивці Альдо Моро?’

Advertisements

Спадщина «Республіки Сало»

Яків Валах

У назвах сучасних західноєвропейських праворадикальних партій і груп майже не зустрічаються слова «фашистська», «нацистська». Навпаки, всі ці партії й групи називають себе цілком пристойно — «національна демократія», «соціальний рух», «соціальне оновлення». Відмовилися вони і від зовнішніх фашистських атрибутів: свастики, лікторської в’язки лозини, коричневих і чорних сорочок, старих прапорів і нагрудних знаків. Та коли уважно придивитися до нинішнього праворадикального руху, то за словесною лузгою виразно проступають зловісні риси причепуреного, пристосованого до нових часів, часто навіть трансформованого фашизму. Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій у Москві в червні 1969 року, аналізуючи політику і тактику імперіалізму, визначила, що він породжує фашизм, щоб вести наступ на демократичні права і свободи, принижувати людську гідність, культивувати расизм. Саме тому, нинішній праворадикальний рух цілком справедливо розглядається як відроджений фашизм і дістав назву неофашизму.

Коли мова заходить про неофашизм, ми звикли згадувати насамперед ФРН, де частина колишніх нацистів, уникнувши справедливої кари або відбувши легке покарання, посіла важливі позиції в громадському й політичному житті, навіть створила свою партію. Все це, звичайно, так, і недооцінювати небезпеку західнонімецького неонацизму не можна. Однак у Західній Європі є країна, де неофашизм відродився і діє в цілком інших умовах, де він становить активну і небезпечну політичну силу, представлену в парламенті. Ідеться про Італію і про партію «Італійський соціальний рух». Продовжити читання ‘Спадщина «Республіки Сало»’

«Чорний князь»

Кілька років тому великого розголосу набула скандальна історія, «героєм» якої став генерал Джованні де Лоренцо, тодішній начальник італійської військової розвідки (СІФАР). Виявилося, що він нацьковував своїх підлеглих на тих державних діячів Італії, політика яких здавалася йому надто ліберальною, взяв під контроль їхні приватні телефонні розмови і кореспонденцію. Дії Лоренцо становили частину фашистської змови. Але змова провалилась, генералові Лоренцо не вдалося затиснути Італію в залізний кулак диктатури.

На початку нинішнього року було розкрито ще одну фашистську змову. Щоправда, цього разу Лоренцо грав значно блідішу роль, ніж колись. Ватажком змовників став тепер його близький приятель, керівник неофашистської організації «Національний фронт» Валеріо Боргезе, відомий в Італії під прізвиськом «Чорний князь».

Боргезе має в Італії досить-таки сумну славу ще з 1940-х років. Командир військових частин спеціального призначення італійської фашистської армії, завданням яких були розправи з партизанами, він власноручно підписав накази про розстріл 800 антифашистів. Після розгрому фашизму Боргезе, уникнувши смертної кари, відсидів кілька років за ґратами й 1949 року вийшов на волю. Продовжити читання ‘«Чорний князь»’

Справа генерала Де Лоренцо

Ю. Овсянников

Італія… Низка найрізноманітніших зловживань, скандалів, афер, в котрих замішані впливові особи, зростає тут у такому загрозливому темпі, що в Римі з цього приводу навіть невесело жартують: «Сенсація — це день, коли нема сенсацій». Отже, простий італієць, здавалося б, вже призвичаївся до думки, що найгірші часи ще попереду.

Однак те, про що несподівано розповів журнал «Еспрессо», дійсно пролунало спочатку як грім серед ясного неба: влітку 1964 року з Італії готувався переворот! Клубок подій, що повстали перед італійцями зі сторінок «Еспрессо», був сплетений з досить колоритних «ниток»: тут і розвідка, і контррозвідка з її яскравими персонажами; і вищі офіцери, що збиралися на «конфіденціальні» наради; і мікрофони для підслуховування, обладнані в різних імовірних і неймовірних місцях; ї концтабори, що чекали «запланованих» в’язнів; і сюрпризи в залі суду; і маніпуляції з величезними сумами «додаткових» грошей…

Все це скидалося б на детективний роман, коли б не висновки «Еспрессо» —- сплетені в певній комбінації «нитки» повинні були одного разу обплутати Італію і перетворити її на подобу сьогоднішньої Греції.

— Військовий переворот в Італії? Не може цього бути! Продовжити читання ‘Справа генерала Де Лоренцо’

Мій світ

Карл Маркс

Не вгамують мрій моїх і болю
Ні боги, ні світ оцей —
Воля вища за їх дужу волю
Бурхає з моїх грудей.

В себе вбрав я всіх зірок проміння,
Сяйво усіх світил,
Та не в ситив я свого поління,
Не притишив власних сил.

Глянь! В незмірній боротьбі й двобої,
Мов шукаю талісман,
Марне рвусь я до мети ясної,
Шалом гнаний крізь туман.

Та навкруг — каміння мертве й брили,
Що порив здавили мій,
В полумені неба спопеліли
Промінці моїх надій. Продовжити читання ‘Мій світ’

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (III)

Марсель ван дер Лінден

Глава третя. Від сталінського «великого стрибка» до «Великої Вітчизняної війни» (1929-1941)

З висоти історичного досвіду, не твердячи про історичну неминучість, можна вважати, що роки «нової економічної політики» (неп) були відносно спокійним інтермецо в процесі державного будівництва, що він розпочався 1917 року та завершився близько 1939 року. Соціяльна революція «знизу», що відбувалась наприкінці 1920-х рр., позначала другий етап цього процесу. Політика, якої дотримувались на цьому етапі, була безпрецедентною як своїми маштабами, так й абсолютною жорстокістю.

За ці роки вигляд Радянського Союзу радикально змінився. З 1927 по 1930 р. одночасно відбулись три структурні перетворення. По-перше, режим спромігся закріпитися і зміцнитися. Одночасно зі знищенням внутрішньої політичної опозиції, що гуртувалась навколо Троцького та Бухаріна, себто опозиції всередині партії, та убезпечення центрального політичного апарату від инших нападів режим розширював зовнішню владу на чимдалі ширші сфери суспільного життя. Зокрема профспілки, що їхню відносну автономію суттєво обмежили під час непу, повністю перетворили на орґани партії. По-друге, в сільськогосподарському секторі 1927 року виникло величезне напруження, що призвело до часткового паралічу ринку зерна (спричиненого крім всього иншого «ножицями цін», що вплинуло на відносні ціні на сільськогосподарську та промислову продукцію). Тоді новий режим узяв бика за рога, й у швидкому темпі із застосуванням терористичних метод було колєктивізовано сільське господарство — процес, що він так через фізичну ліквідацію кулаків, як і через подальший голод призвів до безлічі смертей. І, по-третє, із запровадженням п’ятирічних плянів, про що ухвалили рішення 1 квітня 1929 р. (насправді втілення першого п’ятирічного пляну мало розпочатися 1 жовтня 1928 р.), розгорнулась проґрама форсованої модернізації. Абсолютний пріоритет було надано важкій промисловості (надто металюрґії, машинобудуванню і енерґетиці), при цьому не дуже задумувались над наслідками такого розвитку для суспільства загалом. Продовжити читання ‘«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (III)’

Міф про Джорджа Орвелла

Вадим Скуратовський

Років з двадцять тому «Вітчизна» надрукувала добірку англійських афоризмів-дотепів, серед яких особливо впадав в око такий: «Всі звірі рівні, тільки деякі з них рівніші».

Так розпочалося — і одразу ж закінчилося — знайомство українського читача з творчістю англійського письменника Джорджа Орвелла, власне Еріха Артура Блера (1903—1950). А торкався цей «афоризм» історії вигаданої автором такої собі «ферми», де сердеги-тварини поривалися до рівності, проте на заваді їм стали авторитарні інтриги деяких їхніх-таки товаришів (сатиричний роман-прнтча Орвелля «Звіроферма», 1945).

Джордж Орвелл — один із численних міфів західного світу, постійний герой його публіцистики, «політології», літературної критики і взагалі тамтешніх масових комунікацій, де його Ім’я, як і належить у міфологічній учті, ритуально згадується стільки-то разів на день. Упродовж десятиріч цей міф входив, зокрема. до найпоширенішого репертуару антикомуністичної пропаганди в її щонайлютіших редакціях. Скажімо, слова про «імперію зла», що їх пустив гуляти по тому світу один із його провідних політичних лідерів, — похідне почасти від «космічного» кінобойовика «Зоряні війни», взагалі-то розрахованого на американських третьокласників, а почасти — від фабули найбільш відомого орвеллівського роману «1984». написаного в 1949 році. Продовжити читання ‘Міф про Джорджа Орвелла’


Травень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти

Advertisements