Герберт Маркузе
Я хотів би дати попередні відповіді на два питання, підняті у зв’язку з моєю доповіддю*, на які я не мав часу відповісти.
Я хотів би зазначити, що ці питання підняли студенти, і я був би дуже радий, якби студенти могли взяти участь в обговоренні. В Сполучених Штатах Америки (і це одна з тамтешніх переваг) після такої лєкції слово надається не моїм колєґам, а студентам. Я дуже люблю своїх колєґ, але я дуже хотів би почути, що скажуть студенти і що цікавить студентів.
Перше питання стосується «революційного суб’єкта». Як ми можемо сьогодні в ситуації, що вона очевидячки відріжняється від часів Маркса й Енґельса, — як ми можемо сьогодні виявити революційного суб’єкта?
Я хотів би дати дуже приблизне визначення революційного суб’єкта. Це кляса або ґрупа, що вона через свою ролю та місце в суспільстві відчуває життєву потребу у зміні цієї системи і готова заради цієї зміни ризикнути всім, що має та може отримати у рамках установленої системи, — потребу в докорінних перетвореннях, які насправді означатимуть знищення і скасування істнуючої системи. Я повторюю: така кляса або ґрупа повинна мати життєву потребу в революції і мати змогу якщо не здійснити таку революцію, то хоча б розпочати її.
Якщо ми візьмемо на озброєння це поняття революційного суб’єкта, ми маємо визнати, що революція без участи промислової робітничої кляси все ще неуявна. Я не можу припустити, що істнує якай технічно розвинена країна, в якій без участи промислової робітничої кляси можна здійснити революцію. З иншого боку, саме у найпередовіших країнах капіталістичного світу більшість робітничої кляси не відчуває життєвої потреби в революції, не готова, і цю більшість можна зрозуміти, — не готова ризикнути тим, що має, заради зовсім нової суспільної системи.
Чи можливо узгодити ці дві вочевидь суперечливі дійсності? Тут ми маємо справу з одним з випадків, коли проявляється самий конкретний зміст на перших погляд надзвичайно абстрактних і філософських понять діялєктичної лоґіки. У рамках марксистської традиції розріжняють революційний суб’єкт an sich (сам по собі, в собі) і революційний суб’єкт für sich (для себе). Якщо застосувати цю відмінність до ситуації з робітничими клясами в промислово розвинених країнах, можна стверджувати, що робітничі кляси в цих країнах становлять революційний суб’єкт an sich (в собі) тією мірою, якою вони залишаються людською основою процесу матеріяльного виробництва, і є єдиними клясами, що вони через свою ролю у процесі виробництва здатні зупинити та направити його в новому напрямку.
Я сказав, що робітничі кляси промислово розвинених країн залишаються an sich (самі по собі) революційним суб’єктом тієї мірою, якою вони зберігають центральне і головне місце у процесі виробництва. З огляду на глибокі перетворення, що їх переживає капіталізм на цьому етапі свого розвитку, а саме скорочення кількости «синіх комірців» порівняно кількістю «білих комірців», я ввів додаткову обставину («тією мірою»). Оскільки в процесі виробництва відіграють чимдалі менш помітну ролю некваліфіковані або низькокваліфіковані робітники, виробництво все більше тяжіє до автоматизації, а важливість для процесу виробництва старих промислових робітничих кляс зменшується. Але ми ще далеко не досягли точки, коли ця тенденція у розвитку змінить базову ситуацію, — навіть у Сполучених Штатах Америки.
Але якщо промислові робітничі кляси залишаються an sich (самі по собі) революційним суб’єктом, вони не є революційним суб’єктом für sich (для себе): вони не виробили політичну і клясову свідомість, яка є у процесі революції вирішальною силою. А цієї політичної і клясової свідомости вони не мають тому, що вони великою мірою вбудовані в капіталістичну систему — вбудовані не тільки через динаміку самого робочого процесу, але також тому, що великою мірою поділять прагнення і цілі капіталістичної системи.
Гадаю, неможливо знайти виправдання для того, хто, вважаючи марксистську теорію не доґмою, але критичною теорією, не звертає сьогодні уваги на той факт (і применшує його вагу), що великою мірою робітничі кляси у промислово розвинених країнах утворюють клясу не тільки в капіталістичній системі, але також клясу капіталістичної системи. Вони витісняють — або їх примушують витісняти — зі свідомости свій стан, свої дійсні потреби, свої дійсні інтереси, і в цьому сенсі вони вважають, відчувають і діють так, як приписує система панування і гноблення.
Тепер якими є можливості для виділення об’єктивного, революційного потенціялу промислових робітних кляс? Протидіяти вбудовуванню в систему може революційна робітнича кляса; виробити свідомість, усвідомлення того, що робітничі кляси в розвинутих капіталістичних країнах — попри високий рівень життя — насправді живуть у нестерпних умовах, може революційна партія. Під час цієї дискусії на конференції неодноразово наголошувалось, що є нестерпні умови крім зубожіння, злиднів, Verelendung.
Так зване «суспільство достатку», так зване «суспільство споживання» нестерпне у своїй аґресивності, марнотратстві, жорстокості, лицемірстві. Воно нестерпне, тому що продовжує безкінечно відтворювати віджиті форми боротьби за виживання, продовжує відтворювати злидні й експлоатацію, нелюдські умови праці, творить ріжноманітні, чимраз новіші форми нагляду та контролю, хоча має у своєму розпорядженні технічні засоби для правдивої автоматизації виробництва. Це нестерпне суспільство, тому що воно поширює товарні форми відносин на все суспільство, на всі виміри суспільних відносин.
Ці нестерпні умови істнують, але вони ще не призвели до появи політичної свідомости і не викликали насущної потреби в докорінних змінах. Ще немає політичної партії, що вона виконає ролю вироблення політичної свідомости та політичної практики. Навпаки, у найбільших комуністичних партіях наочно проявились консервативні (соціял-демократичні) тенденції.
У таких умовах завдання вироблення радикальної політичної свідомости та практики випадає невбудованим у систему ґрупам, ґрупам, що їхня свідомість і потреби ще не стали частиною системи панування, і які через це здатні й готові до вироблення радикальної свідомости. Вони свідомі життєвої потреби у змінах — не тільки в інститутах, не тільки у продукційних відносинах, але також у самому революційному суб’єкті як типі людини, в його цінностях і прагненнях.
Я вважаю, що студентська інтеліґенція сьогодні є такою ґрупою — не революційною силою самою по собі, але, як я казав раніше, детонатором, каталізатором, бойовою меншістю. І в буржуазному суспільстві вона більше не є freischwebende Intelligenz [інтеліґенцією у вільному польоті. — Пер.] або якоюсь иншою ґрупою на узбіччі суспільного життя.
Студентська інтеліґенція потенційно є революційною ґрупою, тому що з цієї ґрупи капіталізм набиратиме свої майбутні кадри для виробничого процесу — своїх технолоґів, вчених, інженерів, математиків, навіть соціолоґів і психолоґів, а, можливо, навіть філософів! Ця ґрупа, отже, відіграватиме чимдалі важливішу ролю у самому процесі виробництва.
Я хотів нагадати про доповідь, подану на цю конференцію Ернстом Фішером і, на жаль, не прочитану. У своїй доповіді Ернст Фішер зазначає, що в повстанні студентської інтеліґенції з одкритим бунтом проти суспільства виступає одна з найпотужніших продуктивних сил й одна з найбільш занедбаних і пригноблених суспільних сил: моральна, інстинктивна, біолоґічна та фізіолоґічна — навіть так скажу — відраза до умов і цінностей капіталістичної системи.
Тепер питання самоуправління. Приклад наприкінці моєї доповіді вже указує пункт, з якого виходить моя критика. Я переконаний, що самоуправління є стадією, етапом самого революційного процесу, тільки якщо і коли нові форми управління задіються чоловіками та жінками, готовими та здатним направити капіталістичний процес виробництва у принципово відмінному напрямку до нового образу життя.
Раніше тут уже було сказано, що самоуправління, це — образ життя. Я погодився з цим і спитав: який образ якого життя? Образ життя, за якого люди більше не задовольняють репресивні, аґресивні потреби та прагнення клясового суспільства і за якого вони більше не займаються виробництвом тих самих засобів для осягнення тих самих цілей. Иншими словами, самоуправління на підприємствах, на заводах, у маґазинах може бути визвольним способом управління, лише якщо визвольні перетворення відбуваються всередині управляючих ґруп. Інакше перетворення не розірвуть неперервність товарних форм і товарного виробництва та не виведуть на новий рівень адміністрування суспільства і суспільних відносин.
Одним словом, щоби бути не просто зміною у формі адміністрування, самоуправління має розвиватися у середині робітничої кляси, яка вже розбила кайдани клясового суспільства. Ми не можемо сподіватися на диво, що така зміна у процесі самоуправління відбудеться після його встановлення. Започаткувавши процес самоуправління без внесення змін у суб’єктивні умови, ми отримуємо той самий результат, тільки в більшому маштабі. Це вже може бути великим поступом — не варто применшувати вагу цього досягнення, але це очевидно не початок соціялістичного суспільства як якісно відмінної форми життя.
Примітка
* Мається на увазі доповідь, опублікована в журналі «Праксіс інтернешнл» під назвою «Царство свободи і царство необхідности: переосмислення» (див.: Praxis International, Vol. 5, No. 1-2, 1969, pp. 20-25). — Прим. «Вперед».
Пер. з анґл. за: Herbert Marcuse, “Revolutionary Subject and Self-government”, in Praxis International, Vol. 5, No. 1-2, 1969, pp. 326-329.
Вперед 