Питання російського колоніалізму в українській думці. Політична залежність, ідентичність та економічний розвиток*

Степан Величенко

До 90-річчя видання книги С.Мазлаха та В.Шахрая «До хвилі»

«Але [чи] обурюються продукційні сили великих держав? Навпаки, продукційні сили колоній обурюються проти об’єднання». — В.Шахрай і С.Мазлах, «До хвилі. Що діється на Вкраїні й з Україною» (1919)

Якщо Росія мала імперію, то чи була Україна колонією?

Протягом 1989-1991 рр. 8 з 13 українських політичних партій у своїх програмах визначали Україну як експлуатовану колонію[1]. після 1991 р. літературні критики, використовуючи «колоніальний дискурс-аналіз», застосовували термін «постколоніальний» щодо незалежної України, що передбачає її колишній колоніальний статус[2]. політичні аналітики також визначають Україну до 1991 р. як колонію. Вони теж указують на невтішні наслідки російського правління в Україні після 1991 р., на загрозу, яку становить залежність від російських енергоносіїв, і привертали увагу до подібностей між Україною та колишніми колоніями «третього світу»[3]. Проте вони не намагаються аналізувати українсько-російські стосунки в категоріях «теорії залежності» (dependency theory) і не розглядають російський «неоколоніалізм» після 1991 р. як проблему. В іноземній науці це є віддзеркаленням хибного (але модного) неоліберального погляду, що в ХХІ ст. економічна самодостатність для політичної незалежності нібито не є доконечною, а внутрішній розвиток вимагає інтеґрації до світової економіки, спеціалізації виробництва та безмежних нерегульованих чужоземних інвестицій. Тим часом, хоча українські дослідники й показують, що оскільки майже всі важливі українські компанії та корпорації, як і майже всі їхні засоби виробництва, а також ЗМІ належать росіянам, то Україна не інтеґрується в світову економіку, а реінтеґрується в національну російську економіку, їхні дослідження не мають впливу ані на чужоземних науковців, ані на урядову політику чи на свідомість пересічних громадян[4].

Історики розходяться в думках щодо того, чи можна колоніальну парадигму застосовувати стосовно України, і чи розвиток України був прискорений завдяки контактам із Росією, чи, навпаки, затриманий внаслідок її політичної залежності. Перший нарис історії України, який визначав царську Україну як колонію, було видруковано в радянській Україні 1922 р.[5] У 1932 р. в совєтських історичних працях зазначалося, що хоча російський капітал і відіграв певну роль у розвиткові своїх колоніальних українських земель, усе ж історично він був більш важливий як сила, що до 50-х рр. ХІХ ст. витіснила українських купців та крамарів із внутрішнього ринку. Ці тексти відводили ключову роль внутрішній еволюції українських земель, а також впливові західноєвропейського капіталу на розвиток українських земель, а колоніальний статус України вважали наслідком її незбалансованого розвитку[6]. Праці, написані в часи другої світової війни, відображаючи тимчасове офіційне терпіння окремих проявів неросійських патріотизмів, продовжували розрізняти капіталізм, який сприяв розвиткові українських земель, і царську політику, що колонізувала Україну, проте вже не характеризували українську дрібну буржуазію як «антиколоніальну» чи «проґресивну», як це подавали попередні дослідження[7]. Повоєнні дослідження визначали підросійську Україну як «напівколонію», якій, попри її форсовану інтеґрацію до складу імперії й політичні репресії, був властивий «проґресивний» економічний розвиток. Якщо «ліберальна» версія цієї інтерпретації вказувала, що політичний статус України перешкоджав її економічному розвиткові, то «жорстка» версія вже стверджувала, що несприятливий вплив позначався лише на важкій промисловості, а загалом Україна відчувала лише переваги від її місця в імперському розподілі праці. Обидві версії визначали Західну Україну як австрійську «колонію» й були схильні більше звинувачувати чужоземний капітал, ніж Росію, в «експлуатації» та в тому, що українська економіка не досягла вищого рівня розвитку[8].

Українські історики після 1991 р. не пов’язували економічний розвиток із національною буржуазією, проте розглядали царську Україну як колонію. Вони наголошували на тому, що російське політичне панування спричинилось до незбалансованості та недорозвиненості економіки українських земель. Дискримінаційні інвестиції та тарифні сітки, високі податки та низький рівень урядових витрат, надрозвиненість сільського господарства та видобувної промисловості і, натомість, недорозвиненість інших галузей виробництва спричинились до того, що 1917 р. більшість українців були, як і раніше, задіяні в сільському господарстві[9].

Перша загальна історія України, у якій стверджувалося, що УРСР була колонією, з’явилась поза межами України 1986 р.[10], та мало хто поділяв цю думку. Уже за часів незалежності один історик стверджував, що всі радянські республіки стали більшовицькими колоніями після 1922 р. і що комуністична економічна політика мала катастрофічні наслідки для всіх республік, а окремі підручники визначали радянську Україну як колонію, а українську комуністичну партію – як колоніальну адміністрацію, яка обслуговувала інтереси «окупаційного режиму»[11]. Натомість, більшість авторів або утримувались від оцінювання характеру зв’язку між російським політичним домінуванням та українським економічним розвитком після 1917 р., або не застосовували терміна «колоніальний» для позначання незбалансованості між розвитком промисловості, сільського господарства та споживанням, приявність якої вони фіксували в УРСР. Загальним консенсусом є наразі те, що надмірно централізована природа радянської економічної системи є причиною недорозвиненості соціально-економічного розвитку України і що ціна економічної модернізації УРСР була над¬то високою[12].

Один історик після здобуття незалежності звернув увагу на нерівнозначність стосунків України й Росії, а також на вплив внутрішніх і географічних чинників на розвиток України до 1917 р. Він зауважив, що царська Україна відповідно до усталеної дефініції не була колонією і що її відсталість щодо Західної Європи має розумітись як частина ширшої реґіональної проблеми, чиє коріння лежить в міжнародному розподілі праці, який усталився в xVI ст. Родючість земель визначила те, що Україна все одно посіла б місце як сільськогосподарський, а не промисловий реґіон, на світовому ринку, навіть як би царська мануфактурна та залізнична політика не була свідомо «колоніальною». Радянська Україна побіжно згадана як «імперська провінція», утім, її розвиток не аналізується в цих термінах[13].

Нині після 1991 р. російські історики також звернули увагу на неоднозначний статус України за царів і комісарів[14]. На їхню думку, хоча до 1917 р. щодо українців і застосовували політику «русифікації», усе ж вони сплачували нижчі прямі податки, а також отримували дещо більші урядові субсидії, ніж росіяни в етнічних російських губерніях, які не більше, ніж українці, відповідали за урядову політику. Царський протекціонізм приносив користь усім частинам імперії, і те, що саме етнічні російські провінції стали промисловими центрами, було наслідком радше географічних обставин, ніж політики уряду. Ці відмінності збереглися і до 1917 р., попри намагання партійного керівництва збалансувати розвиток у неросійських реґіонах. До 1917 р., як і в подальший час, українські землі мали осередки важкої промисловості, а українці обіймали високі посади в центральній адміністрації, домінували в реґіональних органах влади і страждали не більше, ніж інші. Якщо СРСР і був імперією, то досить незвичайною, оскільки його неросійські «колонії» як постачали до етнічної російської «метрополії» сировину, так і розвивались за її рахунок[15].

Відмінності між позиціями науковців щодо «колоніального» статусу України віддзеркалено й в суспільстві. Національно свідомі люди вважають, що «російський колоніалізм» існує, і саме він відповідальний за бідність в Україні. Вони схвалюють боротьбу представників їхньої нації в минулому проти «російського колоніалізму» та розглядають цю боротьбу як важливий приклад національної звитяги.

Повоєнні ліві інтелектуали в Західній Європі та Америці, як відомо, успішно поширили ідею, що довоєнні європейські імперії експлуатували колонії, а також протягом ХХ ст. сприяли усвідомлюванню власної провини за це в освічених прошарків колишніх «імперських» країн. Вони успішно отримували фінансування з приватних та публічних фондів і створили інституції, які мають займатися «відшкодуванням» (retribution) «колоніальним жертвам» у «третьому світі»[16]. В українському контексті центристські та праві партії були б найзацікавленішими в залученні арґументів колоніалізму на підтримку своїх вимог про «відшкодування» (reparations) і/або політики «постколоніальної деколонізації» української свідомості. після 1991 р. лише одна партія формально висунула подібні вимоги, і тому виникають сумніви щодо того, наскільки вимоги навіть лише моральної компенсації за втрати в минулому від Росії можуть отримати широку підтримку громадськості. Щонайменше сторіччя масової російської імміґрації, як і масова офіційна пропаґанда про «дружбу народів» та «возз’єднання», призвели до того, що багато українців і росіян уважають себе пов’язаними історично. Для них СРСР не був імперією, а радше спільним проєктом, який не мав бути знищений. Будь-які натяки на «російське колоніальне домінування» ці люди найчастіше зустрічають з обуренням. Їхня думка відбиває повоєнну радянську пропаґанду яка стверджувала, що обидва народи відіграли ключову роль у створенні спільноти, що гармонізувала локально-етнографічну та наднаціональну політичну ідентичність, перемогла нацистську Німеччину та стала світовою ядерною потугою. Українці та росіяни взаємодіяли та змінювалися протягом цього процесу, і, якщо й була певна реґіональна нерівність між двома республіками, то вона не була значною та не дозволяє твердити про існування «колоніалізму»[17]. Добре відображали цю позицію два депутати зі східних областей, які 1996 р. на сесії парламенту звинувачували у неправдивості згаданий вище підручник, який трактує радянський період як «окупацію», та закликали уряд вилучити його зі шкіл[18].

З огляду на наявність різних думок щодо колоніального статусу України під російським пануванням та значення цієї проблеми для розуміння минулого та майбутнього країни, у цій статті ми спробуємо визначити місце колоніалізму в модерній українській думці. У центрі уваги цієї статті також такі питання: коли освічені українці почали використовувати термін «колоніалізм» для позначення статусу своєї країни під російським пануванням і що вони під ним розуміли; коли вони почали розглядати Україну як національну економічну одиницю; як вони розуміли зв’язок між політичним підпорядкуванням та матеріальним проґресом; а також, коли вони почали бачити зв’язок між економічним розвитком та націо¬нальною ідентичністю?

Колоніалізм: абсолютне добро, необхідне зло чи зубожіння без проґресу?

Термін «колоніалізм» має моральне, політичне, а також і правове навантаження, оскільки він передбачає, що відокремлення периферійної території від держави, що її називають імперією, є леґітимним, проте відокремлення периферійної території від країни, що називають національною державою, — то вже ні. Це сучасне розуміння, своєю чергою, засноване на довільному припущенні, що певна часова перспектива може леґітимізувати історичне підкорення територіяльно сусіднього народу певному політичному центру, але не леґітимізує підкорення народів та територій, які відокремлені від цього центру морем або океаном[19]. Отже, попри чітку принципову опозицію всім рухам, спрямованим на відокремлення, заявлену 1960 р. ООН у «Декларації про надання незалежності колоніальним країнам та народам», на практиці ця організація не трактувала «деколонізацію» як порушення територіальної цілісності, й у 60-80-х рр. ХХ ст., посилаючись на право щодо самовизначення, схвалила відокремлення колишніх колоній від європейських метрополій, але лише в тих випадках, коли колонії були відокремлені від метрополії морем чи океаном. Це вибіркове застосування права на самовизначення було детерміноване інтересами національних держав-членів ООН. Більшість із них були багатоетнічними, і їхні уряди відмовлялись визнати відокремлення на основі вимоги національного самовизначення як абсолютний принцип або як положення міжнародного права, оскільки тоді будь-яка національна меншина, що мешкала на теренах їхньої держави, могла би посилатись на цей принцип[20].

На початку ХХ ст. критики британської, французької, німецької та голландської політики в їхніх заморських володіннях почали використовувати термін «колоніалізм» для позначання нелеґітимного контролю однієї чужоземної групи над іншою. Контролю, який створював перепони для нормального економічного розвитку підкореної спільноти. Це не було загальновизнане значення терміна, оскільки тогочасні словники визначали «колоніалізм» як розселення (resettlement). До створення 1919 р. мандатної системи Ліґи Націй громадська думка розглядала колоніальне питання як частину внутрішньої політики, тоді як правління колоніями було за¬конним згідно з тогочасним міжнародним правом, приписи якого, утім, не застосо¬вувались щодо колоній[21]. Після другої світової війни колонії стали суб’єктами міжнародного права, і законність «колоніалізму» було поставлено під сумнів. До того ж неґативні конотації примусового контролю та економічної експлуатації, які від початку пов’язувались із терміном «колоніалізм» інтелектуальними критиками, стали частиною його загальноприйнятого визначення в усіх мовах, а конфліктуючі сторони в «холодній війні» вживали цей термін для звинувачення супротивника. Бандунська конференція 1955 р. засудила чужоземну «колоніальну експлуатацію» та чуже правління як такі, що суперечать базовим правам людини, те ж саме було зроблено й у Декларації ООН 1960 р.

Європейці з етичних позицій критикували колоніальну діяльність своїх урядів починаючи від XVI ст. та цікавились соціально-економічними наслідками їхнього правління в колоніях від кінця ХІХ ст.[22] Спостерігаючи утворення Німецької ім¬перії як об’єднаної самодостатньої території, захищеної тарифами, британські та французькі коментатори почали закликати власні уряди взяти на озброєння політику німецького уряду й використовувати надлишковий капітал метрополії, щоб перетворити свої заморські володіння на царину торгівлі, інвестицій та джерел сировини. прибічники та супротивники цієї політики розходились у тому, чи зможе такий неомеркантилістський протекціонізм бути корисним для слаборозвинених залежних територій у нетривалій перспективі, надавши їм ґарантовані ринки та джерела капіталу; утім, обидві сторони сходились у тому, що в довшій перспективі європейське правління сприятиме їхньому розвиткові. під час цих дискусій громадська зацікавленість цим питанням стала особливо високою між 1899 та 1906 рр., коли до Європи надходили новини про англо-бурську війну, поділи Китаю, італійське вторгнення до північної Африки, німецьку різанину в Західній Африці (Намібії), а також про жахливу ситуацію в бельгійському Конґо. У своїх спробах пояснити зв’язок між цими подіями в колоніях і політикою урядів метрополії європейські інтелектуали почали використовувати терміни «імперіалізм» та «колоніалізм».

Найбільш систематичне та впливове на міжнародному рівні звинувачення практикам, які зазвичай нині найбільше асоціюються з цими двома термінами, висунув 1902 р. Джон Гобсон, який стверджував, що попри експлуатацію, яка буде тривати доти, доки не буде встановлено міжнародну наглядову владу, яка її припинить, імперське правління все ж стимулює розвиток колоній[23]. Цей висновок віддзеркалював усталений ліберальний погляд на промисловий капіталізм у колоніях як на неминуче зло, що, до речі, відповідало поглядам Маркса на цю проблему. Коментарі Маркса щодо цього не спирались на детальне дослідження теми і були розпорошені по його основних книжках, епістолярії та газетних публікаціях. Відповідно, їх не можна визначати як теорію. Вони є радше «припущенням», що, за винятком Ірландії, де британський уряд свідомо стримував розвиток промисловості, капіталізм, який запроваджувався імперською владою в докапіталістичних колоніальних суспільствах, був «проґресивним» і визвольним (liberating)[24].

Маркс засудив жахливі руйнівні наслідки цього чужоземного домінування, утім, він уважав, що реґіони, які залишаться поза теренами капіталізму, прирече¬ні залишатися відсталими — як селяни в національних державах, яких безжальні механізми ринку ще не змусили урбанізуватися та модернізуватися. Як і Адам Сміт та Гобсон, Маркс був переконаний, що участь у світовому ринку змушує всіх розвиватися. Хоча на схилі свого життя Маркс був готовий визнати, що капіталізм може набувати різних форм у різних країнах, він все ж не відмовився від свого твердження, що, за винятком Ірландії, де соціалістична революція могла вибухнути раніше, ніж в Англії, остаточне звільнення колонізованих народів буде радше наслідком антикапіталістичної революції в Європі, а не антиімперіалістичних революцій у самих колоніях[25].

Бернард Шоу, який захищав британське правління в південній Африці, та Едвард Бернштайн, який підтримував німецьку політику в Китаї, мали схожі настанови щодо права більш розвинених країн модернізувати відсталі. Аналогічно 7-й конґрес другого Соціалістичного інтернаціоналу 1907 р. засуджував будь-який «колоніалізм» як нерівноправний. проте конґрес не закликав до відокремлення, оскільки соціалісти вважали, що Європа є настільки могутньою, що будь-які подібні політичні ініціативи в колоніях не матимуть жодного позитивного результату[26]. Того ж року Карл Каутський, найавторитетніший європейський марксистський мислитель у період між 1895 і 1914 рр., дещо cкоригував ідеї свого вчителя щодо «колоніалізму», коли зазначив, що імперська влада сприяє розвиткові певних царин життя в колоніях лише тоді, коли це ґарантує зростання імперських прибутків[27]. У цьому вигляді ідею про розвиток попри залежність було теоретично обґрунтовано в Європі Рудольфом Гільфердінґом («Фінансовий капітал», 1910) та Розою Люксембурґ («Накопичення капіталу», 1913).

Ленін 1914 р. обґрунтовував в економічних термінах логіку відокремлення України від Росії, а також те, що Росії слід мати власну національну державу без жодних підданих неросіян. Того року у промові він зазначав, що Росія «висмоктує все» з недорозвиненої України, а натомість нічого не дає у відповідь — твердження, яке можна тлумачити як визнання економічного колоніалізму. Проте ця промова ніколи пізніше в СРСР ані цитувалася, ані друкувалася[28]. Ленін у своїй праці «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» (1916) далі стверджував, що у своїй «монопольній» стадії капіталізм перестає бути «проґресивним» і що в колоніях він став радше перешкодою, ніж умовою індустріалізації. Це твердження передбачало, що колоніалізм спричиняє зубожіння без проґресу, і, відповідно, відокремлення від імперій та їхніх економік через національні антиімперіалістичні революції, очолені «проґресивною» буржуазією, є цілком можливим. Водночас відокремлення є необхідною передумовою для індустріального розвитку колоній. Важливо зазначити, що Ленін пізніше стверджував, що він мав на увазі не лише заморські імперії, але й Російську[29]. Але хоч ці ідеї були основою більшовицької політики щодо країн Азії та Африки, коли Москва давала вказівки місцевим національним комуністичним партіям виступати проти селянських захоплень землі, допомагати «антиімперіалістичній національній буржуазії» захопити владу і через участь у коаліційних урядах домагатись проведення прорадянської зовнішньої політики, їх усе ж не було застосовано щодо України. Х з’їзд РКП(б) (1920 р.) підтримав ідею про те, що економічна недорозвиненість і нерівність є основою «національних» та колоніальних проблем — але не в Україні. Усупереч думці Маркса також зазначалось, що революція в колоніях не є залежною від антикапіталістичної революції в Європі — хоч ніби революція в Україні залежала від революції в Росії. Комінтерн 1928 р. проголосив, що в колоніях «імперіалізм» є економічно шкідливий[30].

Незважаючи на згадку про Україну як колонію в праці «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму», Ленін усе ж стверджував, що хоч Росія досягла стадії «монополістичного капіталізму», у її економіці зберігається багато докапіталістичних складників. Це передбачало, що царський колоніялізм був усе ж «проґресивним» і відокремлення було б економічно шкідливим для неросіян, які, відповідно, мали брати участь у загальноімперській антикапіталістичній революції, а не в національно-визвольній та антиімперіалістичній боротьбі. Ленін розвинув ці ідеї в іншій важливій статті 1916 р., у якій він визначив три групи країн, залежно від сили їхнього «буржуазно-демократичного» національного руху. Уважаючи, що цей рух був сильнішим у Східній Європі, ніж в Азії та Африці, утім, водночас не пояснюючи, чому, на його думку, невеличке за чисельністю Товариство українських поступовців було впливовішим, ніж Індійський національний конґрес, Ленін стверджував, що соціалісти мають підтримувати «антиімперіалістичні національні революції», очолені «проґресивною» дрібною буржуазією, у таких країнах, як Індія або Ірландія, натомість, у царській Україні їхнє завдання — «об’єднати» робітників пригніченої та панівної нації. Хоча він розглядав Україну та інші залежні передвоєнні східноєвропейські території як «пригнічені нації», а не як «колонії», різниця між ними, на його думку, була лише в ступені — колонії, на відміну від пригнічених націй, не мають капіталу[31] — Ленін ніби був переконаний, що «після революції» робітники колишніх пригнічених націй будуть «обов’язково тяжіти» до союзу та інтеґрації з соціалістичними державами, і прямо визнавав, що захист ним «права націй на самовизначення» не означає, що він підтримує відокремлення не¬російських теренів від імперії Романових[32]. Ця позиція відображає арґументи, викладені в його праці «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), написаної з перспективи того, що капіталізм є необхідне зло. Використовуючи часті посилання на випадок південної України, Ленін доводив, усупереч тому, що він пізніше писав в «Імперіалізмі», що вивіз капіталу за межі метрополії є «проґресивним», оскільки він сприяє розвиткові капіталістичних стосунків на анексованих територіях і створює великі економічні одиниці з раціональним поділом праці.

Сталін не написав нічого про залежність та розвиток як у загальному плані, так і щодо підросійської України, проте, як видається, він уважав, що попри те, що неросіяни були політично пригніченими до 1917 р., усе ж у їхніх реґіонах відбувався жвавий економічний розвиток. 1918 р. він уперше заявив, що неросійські «буржуазні націоналісти» колишньої імперії Романових є «реакційними» й, відповідно, не є тими, хто може вимагати «права на самовизначення»[33]. Хоча Ленін за два місяці відкинув це розрізнення, зауваживши, що «комунізм не може бути нав’язано за допомогою сили», сталінські ідеї з’являються в промовах, виголошених більшовиць¬кими лідерами влітку 1920 р. в Україні, з метою обґрунтувати леґітимність власного правління[34]. 1920 р. Сталін пояснював, що Росія та її «прикордонні реґіони» є економічно взаємозалежними і тому радянський уряд має протистояти будь-яким спробам відокремлення цих реґіонів як «контрреволюційним», оскільки без Росії вони приречені стати жертвою «імперіалістичних» сил, маючи на увазі західноєвро¬пейські країни[35]. У промовах, виголошених між 1921 і 1924 рр., Сталін ставив Україну на такий самий рівень промислового розвитку, як і центральну Росію, що передбачало, що Україна не є колонією[36].

Міхаіл Покровський у 20-х рр. ХХ ст. не розглядав українські губернії як колонію, оскільки вони не були культурно відсталими, а з іншого боку — не були ринком для капіталу або джерелом сировини. У Малій радянській енциклопедії Україну не згадують у статті про колонії, проте її визначено як «російську колонію» в статті, присвяченій самій Україні[37].

Сталінська централізація та репресії ніби потвердили те, що говорили против¬ники більшовицької влади від початку, стверджуючи, що вона, по суті, є відродженням імперського російського колоніалізму. Ані думка цих людей, ані сталінська політика після 1929 р., проте, не вплинули на досить значний загал прихильних до СРСР європейських та американських лібералів, соціалістів і азійських та африканських націоналістів, які продовжували вірити радянській риториці про збалансований розвиток республік СРСР. Розуміючи «капіталізм», згідно з «Імперіалізмом» Леніна, як причину «імперіалізму» й «колоніалізму», які виснажують «третій світ», вони, утім, не розглядали «соціалістичну» більшовицьку Росію як учасника «неоімперіалістичного» проєкту ХХ ст., попри територіальні надбання, які здійснювали РСФСР і СРСР до самого кінця свого існування, а заувага Леніна 1917 р. про те, що він писав про Японію, а насправді мав на увазі Росію, забулась. Такі впливові організації, як, для прикладу, Антиімперіалістична ліґа (1929), Конґрес народів проти імперіалізму (1948), Рух за колоніальну свободу (1949), Американський африканський комітет (1953), або іґнорували, або підтримували російські великодержавні ініціативи в Євразії, уважаючи, що «колоніальна експлуатація» — це вже справа минулого для цієї частини світу, і фокусували свою увагу на американському та європейському «імперіалізмі»[38]. Коли президент Цейлону на Бандунській конференції 1955 р. зауважив, що радянський колоніалізм має бути зліквідовано, як і будь-який інший колоніалізм, Джавахарлал Неру відповів, що цієї теми немає в порядку денному конференції, і закрив обговорення[39]. Світова громадська думка не розглядала ухвалену 1960 р. ООН «Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам та народам» як таку, що може застосовуватись щодо СРСР.

Серед інших впливових думок щодо залежності та розвитку слід згадати погляди неомеркантилістського критика британської імперії Фрідріха Ліста. У своїх працях, написаних на початку ХІХ ст., він наголошував, що людство поділене на нації — не на аморфні «спільноти», як писав Сміт, і що економіка має сприяти розвитку націй, і, відповідно, нації мають використовувати політичні механізми для розвитку економіки та розпилення багатства, оскільки вільна торгівля цього зробити не може. Ліст поділяв впливову в ті часи думку, що провідні європейські нації мають право розвивати інші частини Європи та світ загалом, виходячи з власних інтересів. проте, усупереч поширеним поглядам, він уважав, що промисловість і контрольована торгівля, а не сільське господарство й вільна торгівля, є справжнім джерелом добробуту[40].

У Європі чехи першими проголосили, що навіть малі бідні нації мають право на політичну незалежність й індустріальний розвиток[41]. Ірландські націоналісти, які вважали свою країну найстарішою континентальною колонією, почали аналізувати вплив англійського правління на розвиток Ірландії на початку ХХ ст., а перше узагальнююче дослідження цієї теми з’явилося між 1919 та 1921 рр. У ньому йшлося, що англійське законодавство стримувало розвиток ірландської промисловості, і, таким чином, прирікало значну частину мешканців на злиденне існування[42].

Поза межами Європи протягом 60-х рр. XIX ст. освічені індуси найбільшої у світі колонії були, імовірно, першими, хто пов’язав політичний націоналізм з економічним розвитком, а їхні рефлексії про становище власної країни можна розглядати як попередника пізнішого ленінського звинувачення імперського правління як зубожіння без проґресу — погляду, який був ближчим до думок Ліста, ніж Маркса. Висловлюючи сумніви з приводу проголошуваної позитивності британського прав¬ління і розуміючи, що для широких верств бідність є значно важливішим питанням, ніж проблеми конституційного устрою, окремі індуси почали звинувачувати чужоземне правління в тяжкому становищі своєї країни. Вони політизували економічні питання і додали експлуатацію та соціальне підкорення до списку національних образ. У головних працях, що з’явились у 80-х рр. xIx ст., як і в численних важливих дослідженнях, що вийшли друком у Лондоні на початку ХХ ст., стверджувалось, що Британія тримає Індію бідною, оскільки необґрунтовано «зливає» частину її валового щорічного продукту, не даючи їй нічого у відповідь, і що держава має почати сприяти економічному розвиткові Індії[43].

Україна як колонія до 1917 р.

Юридично жоден правлячий режим, за винятком нацистської Німеччини, не розглядав українські землі як «колонію». До 1917 р. українські землі були інтеґральними частинами імперій, що управлялись централізованою бюрократією і не становили окремих адміністративних одиниць, які б управлялись окремо від метрополії. Габсбурги розглядали Східну Галичину як законно отримані коронні землі, а поляки між 1917 і 1939 рр. вважали їхні західноукраїнські воєводства невід’ємною частиною «історичної Польщі». Царські чиновники не розглядали «малоросіян» як етнічно відмінну групу від номінально панівної в імперії «російської» нації, до того ж «малоросіяни» не підлягали дії окремої правової системи, що також не дозволяло їх формально відрізняти від інших груп. Відповідно, Україну можна порівнювати з Ірландією, Алжиром і Кореєю (Чосен) — територіями, які правляча імперська влада розглядала як частину метрополії (home country), а населення яких намагалась асимілювати.

Попри те, що були й такі, що розглядали Сибір як колонію, усе ж більшість освічених росіян до 1917 р. уявляли Росію радше як країну, яка «сама себе колонізує», але не колонізує інші країни. Вони не виробили жодної «антиімперіалістичної» чи «антиколоніальної» теорії стосовно урядової політики щодо неросіян і не розглядали себе як «імперіялістів», а ті, хто намагались провести розрізнення між «російською метрополією» та російською «периферією», розходились у тому, де саме має бути проведено цю уявну межу. Дехто почав розглядати розселення східнослов’янських селян у східному напрямку як «колонізацію» того типу, що західноєвропейці здійснювали у своїх заморських володіннях, проте ніхто не вживав терміна «колонія» щодо українських земель[44]. Те, що сьогодні науковці називають будівництвом Російської імперії, самі росіяни тоді вважали державним будівництвом.

Освічені українці почали вживати терміни «колонія» та «колоніалізм» щодо своїх губерній на початку ХХ ст. Однак думку про те, що ці терени є економічно відсталі й недорозвинені, висловлювали ще українські поміщики в 20-х рр. XIX ст., дивуючись, чому політичний союз з Росією не приносить «Малоросії» (чернігівській, полтавській і Харківській губерніям) процвітання та розвитку. Тридцятьма роками по тому це реґіональне невдоволення посилилось, і ті, хто вважали, що податки та маршрути залізниці надають переваги мешканцям губерній центральної Росії, почали особливо цікавитись характером стосунків столиці й південних губерній[45].

Першою важливою працею, що відображала цю точку зору, було дослідження українського економіста Миколи Яснопольського (1871), який показав, що «південна Росія», до якої він включав південні губернії імперії з переважно українським населенням, а також «Малоросію» та губернії південно-Західного краю (Київську, Волинську та подільську), була економічно менш розвинена, ніж «північна Росія». Тоді як «південна Росія», незважаючи на вигідне географічне розташування, приявність природних ресурсів і численніше населення, залишалась сільськогосподарським реґіоном, «північна Росія», завдяки своєму впливові на економічну політику уряду, була здатна залучити більше ресурсів для розвитку промисловості. Оскільки представники петербурзької бюрократії не цілком усвідомлювали справжні інтереси реґіонів, їхня політика більше фаворизувала північ, ніж південь, попри те, що економічно розвинений південь міг би принести велику користь всій країні[46].

Яснопольський продовжував свої дослідження в 90-х рр. XIX ст., коли підприємці московського реґіону та російські економічні націоналісти, які стверджували, що промисловий розвиток Центральної Росії буде корисним для всіх частин імперії, активно підтримували політику Вітте, спрямовану на збільшення податків та зменшення публічних витрат[47]. У важливій двотомовій праці Яснопольський показав, що фіскальна система розподіляє податки та витрати вкрай нерівномірно в межах імперії, яку він поділив на адміністративні, а не національні одиниці, відповідно до офіційного адміністративно-територіального устрою. У першому томі він пов’язав реґіональний податковий тягар із політикою, спрямованою на оподаткування споживчих товарів, а не прибутків, що призводить до того, що заможні сплачують менше, ніж бідні[48]. У другому томі Яснопольський стверджував, що відмінності у витратах між Санкт-Петербурґом та рештою імперії є значно вищими, ніж відповідні відмінності між столицею та провінціями в європейських національних державах, що, на його думку, пояснювалось тим, що Росія була значно більш централізованою державою. Яснопольський робив висновок, що політична децентралізація та реґіональна автономія є необхідними для досягання справедливого розподілу податків і витрат, що є запорукою збалансованого розвитку в майбутньому[49].

Український економіст у своїх працях використовував французькі, німецькі й австрійські дослідження середини ХІХ ст., присвячені державним фінансам. Автори цих праць, які хоча й не були соціалістами, але критично ставились до вільної торгівлі «ліберальних економістів», байдужих до історичних обставин та політичних небезпек економічної нерівності, стверджували, що найзаможніші провінції в національних державах досягли свого становища завдяки надмірно централізаторській політиці урядів, які розподіляли податки й витрати упереджено на користь столичних реґіонів. Шлях до розв’язання цієї проблеми вони вбачали в самоврядуванні та децентралізації, які, як очікувалось, приведуть до більш збалансованих та раціональних витрат, оскільки гроші краще витрачати там, де їх зароблено[50].

Зазначу, що хоча на праці Яснопольського надалі посилались для доведення поневоленого колоніального статусу України, сам Яснопольський писав їх не з національної перспективи. Він не згадував про політичне підпорядкування і порівнював «Росію» радше з національними державами, ніж з імперіями. Він також не узагальнював щодо «України» та «Росії» і показував, що центральні російські губернії, за винятком Московської та петербурзької, були не в кращому фінансовому становищі, ніж неросійські реґіони.

Яснопольський зацікавився реґіональним виміром імперської фінансової політики, коли студентом перебував в Україні. Він брав участь у національному русі і надрукував свою головну працю тоді, коли активісти цього руху обговорювали проблему самостійності. Утім, на його дослідження не вплинула спопуляризована Костомаровим, Кулішем і Шевченком у 40-х рр. XIX ст. нова ідея про те, що три «малоросійські», три «південно-західні» та дві «новоросійські» губернії Російської імперії утворюють етнічну та культурну одиницю з назвою «Україна». перші спроби використати цю ідею, аналізуючи економічні проблеми, здійснили вже інші дослідники. 1880 р. Сергій Подолинський уперше виокремив із державної статистики дані щодо восьми губерній імперії Романових, які об’єднав в окрему національну економічну одиницю, яку назвав «Україною». До неї він спочатку також долучив і Східну Галичину, що перебувала під владою Габсбургів. На основі своїх підрахунків він дійшов висновку, що «українська» промисловість розвивається синхронно з західноєвропейською[51].

Згодом, 1895 р., Юліан Бачинський прямо схарактеризував економіку в українських етнічних землях як «недорозвинену». Він також першим ужив термін «колонія» для визначення становища Східної Галичини як ринку для німецького капіталу. Розглядаючи Україну з перспективи промислового капіталістичного колоніалізму як необхідного зла, він, імовірно під впливом Ліста, уважав, що темпи розвитку в Галичині пошвидшаться після того, як імперія Габсбургів стане конституційною монархією. Бачинський також зазначав, що поширення капіталізму й ринків у глобальному масштабі пришвидшить економічний розвиток, стимулюватиме буржуазні національні рухи та створить передумови для утворення національних держав. політичне домінування центру може спричинитися до експлуатації та недорозвиненості в периферійних реґіонах, проте навіть там капіталізм все одно сприятиме розвиткові промисловості та появі національної буржуазії, зацікавленої в політичній лібералізації. Якщо вона досягне успіху, утверджуючи конституційний лад й отримуючи територіальні автономії, капіталістична індустріалізація буде розвиватись інтенсивніше на цих усе ще залежних територіях і приведе буржуазію та націоналістичних інтелектуалів до усвідомлення того, що подальший розвиток має відбуватись у напрямку відокремлення та створення самостійної держави[52]. Царська Україна розвивалась за схожим сценарієм, хоча її експлуатували рівночасно російський і польський капітал. І якщо Росія стане конституційною монархією й капіталізм розвинеться настільки, наскільки це можливо, «українська буржуазія», своєю чергою, розпочне «жахливу боротьбу» за політичну незалежність, потрібну для подальшого економічного розвитку — боротьбу, яку мають очолити українські соціал-демократи[53].

Наприкінці ХІХ ст. українські інтелектуали все ще розходились щодо того, де саме проходять кордони «України». Дехто включав Галичину до складу «України», інші — обмежували її територію вісьмома губерніями Російської імперії, у яких «малоросіяни» становили більшість населення. Іноді до складу «України» зараховували також Крим. Дехто пропонував уважати «Україною» і Чорноморську, Кубанську, Курську, Воронезьку та Бесарабську губернії, де українці становили лише близько 50% населення. попри цю непевність, у цей період уже остаточно сформувалось уявлення про те, що існує економічна одиниця «Україна», що відповідає етнокультурній одиниці «Україна» і яка, як стверджував Шевченко, була пригнічена «Росією».

Яснопольський статистично показав нерівномірність у розподілі бюджетних коштів між українськими й російськими губерніями, а Подолинський визначив «Україну» як економічну одиницю з капіталістичною економікою. Бачинський привернув увагу до зв’язку між розвитком, залежністю та незалежністю, а активісти національного руху почали обговорювати, які саме проблеми — економічні чи політичні — є пріоритетними.

Іван Франко у впливовій статті, спрямованій проти марксистських економічних детерміністів, які іґнорували національне питання, у дусі Ліста зазначав, що бажання зліквідувати економічну експлуатацію неминуче передбачає звільнення країни як від чужоземних, так і від власних експлуататорів. Він також зауважував, що економічна реальність змушує кожну націю «з залізною необхідністю» боротись за економічну незалежність і прирікає її на підкорення, зубожіння та занепад, якщо вона втрачає бачення цього ідеалу та не намагається втілити його в життя[54]. Українські інтелектуали все ще не використовували термін «імперіалізм» чи «колоніалізм», коли аналізували українсько-російські стосунки. Якщо вони і згадували про «колоністів», то мали на увазі неукраїнських поселенців в Україні, а також українських імміґрантів у внутрішніх російських губерніях, а Австрію та Росію позначали зазвичай не як «імперії», а як багатонаціональні держави.

Ситуація змінилась після 1905 р., коли перші теоретичні праці, присвячені колоніалізму, почали з’являтись у Західній Європі, а соціалістичний Інтернаціонал засудив колоніалізм як явище. У самій Російській імперії цензуру було послаблено, і ліберали, спостерігаючи зубожіння сіл та промислову депресію, стверджували, що високі податки й тарифи лише погіршують ситуацію. почали друкуватись дані перепису 1897 р., як і результати багатьох інших статистичних досліджень, а українське питання стало предметом публічного обговорення в Думі. На цьому тлі дебати про можливість відокремлення всередині соціал-демократичної Революційної української партії 1905 р., які включали й обговорення зв’язку між політичним статусом та економічним розвитком, спричинились до перших детальних досліджень економіки царської України та формулювання ідеї про те, що Україна є російською колонією.

У статті, що відкривала дискусію, прибічник незалежності Дмитро Антонович, здавалось, глузував із механістичного способу мислення тих, хто виступав проти відокремлення. Він зазначав, що економічна експлуатація обґрунтовує необхідність політичного відокремлення, але оскільки «наукові дослідження ще не показали, що розвиток українських продуктивних сил було призупинено через її союз [з Росією]…», то, продовжував він, партія зазвичай не має виступати за відокремлення. Відповідаючи на думки Антоновича, ще один член РУП Микола Порш, який також виступав за незалежність України, але вважав, що в короткостроковій перспективі партія зможе отримати більшу підтримку, якщо буде виступати за автономію, зазначав, що національне поневолення заважає нормальному розвиткові продуктивних сил. Утім, він також зауважував, що якщо продуктивні сили не припиняють свого розвитку й за лаштунками національного питання немає «економічних конфліктів», тоді РУП не має вимагати відокремлення України. Зрештою, усі погоджувалися, що політична автономія була б найкращими ліками проти політичного поневолення[55].

Порш 1907 р., тепер уже лідер Української соціал-демократичної робітничої партії, пояснював детальніше, що він мав на увазі, коли намагався за допомогою матеріалістичного обґрунтування переконати скептично налаштованих соціал-демократів підтримати автономістську позицію. Він писав, що розвиток української економіки стримується через «бюрократичне підкорення», яке саме по собі не було продуктом капіталізму і могло створювати як централізаційні, так і децентралізаційні сили. Якщо централізовану царську автократію буде замінено багатонаціональним демократичним федеральним урядом, це «підкорення» перестане існувати, і хоча Україна, як і раніше, залишатиметься поєднаною з Росією економічними зв’язками, завади її розвиткові зникнуть[56].

Розмірковуючи над цим розрізненням двома роками по тому, Порш стверджував, що царська економічна політика, що визначається інтересами російської буржуазії, намагається «вбити» розвиток капіталізму в підкорених націях імперії так само, як це робить британська політика в Ірландії та Індії. На підтвердження своєї думки, що в короткостроковій перспективі національна територіальна автономія буде спри¬яти «проґресивному» капіталістичному розвиткові в Україні, він наводив приклад Канади й Австралії, які почали процвітати після того, як Британія надала їм автономію, і зараз були багатшими, ніж могли б бути, якби отримали незалежність, оскільки Британія боронила їх від завоювання більш потужними країнами[57]. Порш, цілком у дусі свого часу, розумів капіталізм як неминуче зло і пояснював незбалансований розвиток України надмірною централізацією та репресивною культурною політикою імперської влади, проте все ж не вживав термін «колоніалізм» на позна¬чення українсько-російських стосунків. На відміну від Яснопольського, він не пропонував лікувати українські хвороби, змінюючи центральну урядову політику. Він також не сподівався, як це робив Бачинський, що економічна динаміка зможе породити політичну незалежність. Порш пояснював, що децентралізоване прийняття рішень на основі національної територіальної автономії буде сприяти капіталістичній індустріалізації, яка розгорталась в Україні.

Порш називав Росію «державою націй», а не імперією, і стверджував, що підмосковська Україна виявилась нездатною розвинутись далі того рівня, на якому вона перебувала, через неґативні «централістські тенденції в фінансовій економічній політиці», а не через «колоніалізм». Він зазначав, що подібних тенденцій уже немає в Західній Європі, де уряди усвідомили, що централізована експлуатація периферійних реґіонів була економічно ірраціональною і що розвиток вимагає децентралізації[58]. В есеї, який спростовував твердження про те, що українська нація не має майбутнього, оскільки «малоросіяни» виявились неспроможними розвинути власну торгівлю та промисловість, і що «капіталізм говорить російською», Порш ішов за Карлом Реннером й Отто Бауером, які вважали, що розвиток пролетаріату сприяв формуванню модерних націй. Він пояснював, що капіталізм сприяє створенню націй і національних міст через обезземелення селян, яке змушує їх переселятися до міст і задешево продавати власну працю. Їхня чисельність ґарантує, що ці безземельні українські міґранти зможуть асимілювати імміґрантів-поселенців із внутрішніх російських губерній, тоді як зростання рівня національної свідомості допоможе згодом націоналізувати копіталізм у містах, і добре ділове чуття, яке демонструють зараз російські кампанії в Україні, підкаже їм, що слід рекламувати товари українською. Порш також зазначав, що індустріалізація спирається на чужоземний капітал у всіх країнах, і в Україні, де російський капітал становить лише незначну частку чужоземних інвестицій, національний капітал зрештою витіснить російський, а згодом й інші, як це сталось у європейських країнах. Якщо російська мова є панівною в Україні, то це — наслідок урядової політики, а не «капіталізму», мова якого буде визначатися місцевими українськими торгівцями та робітниками[59].

Микола Стасюк 1906 р., так само як порш, сприйняв необхідність капіталіс¬тичного промислового розвитку й також стверджував, що цьому найкраще слугуватиме автономія в межах федеративної Росії. Цитуючи більше Каутського, ніж Ліста, щодо бажання кожної європейської нації мати свою власну капіталістичну промисловість і завдяки цьому бути незалежною від інших, Стасюк стверджував, що величезна ціна будь-якої сепаратистської війни проти Росії буде економічно нищівною для України, яка, за існуючих політичних умов, що їх він визначив швидше як «пригноблюючі», ніж як «колоніальні», відчуває зубожіння без поступу. Розвиток гальмувався не лише через царську фінансову політику, додавав він, а й через західноєвропейський капітал, який підтримував її, тому що саме цей капітал привласнював прибутки замість того, щоб реінвестувати їх в Україну[59]. Два інші автори, які зазначали, що Україна постачала непропорційну кількість податків, продовольства й сировини до центральної Росії та решти імперії, також не використовували термін «колоніалізм» на позначення цієї ситуації[60].

Лише 1911 р. Стасюк уперше друком відверто ствердив, що існує «російський колоніалізм», який експлуатує та стримує розвиток «української» національної економічної одиниці. Розвиваючи ідею у своїй ранній статті про царську Україну, яка зазнає зубожіння без поступу, тепер Стасюк наголошував, що вона була експлуатованою колонією індустріально більш розвинених польських і російських реґіонів не тому, що вона експортувала до них дешеву сировину та продовольство, а тому, що надавала їм власний ринок для продажу готової продукції промислового виробництва за завищеними цінами. Наводячи арґументи проти російських націоналістів, які підкреслювали, що зв’язки між центральною Росією та її прикордон¬ними областями були природними й вигідними для всіх, Стасюк пояснював, що Україна залежала від Росії не тому, що вона мала економічну потребу в Росії, а тому, що Росія домінувала над нею політично[61].

Обґрунтування Бачинським національного сепаратизму в економічних термінах, твердження Порша, що капіталізм не доконечно має русифікувати, але може й українізувати маси, а також позначення Стасюком політики, що перешкоджала розвиткові капіталізму як колоніальної, а України як колонії, були новими для того часу, коли найосвіченіші українці поділяли народницькі погляди на капіталістичну індустріалізацію як на руйнівну силу, що трансформує їхнє «традиційне» аграрне суспільство в небажаному напрямку. Народжені в суперечках соціал-демократів щодо прийнятності національних прагнень, ці ідеї були передумовою для розуміння того, що Україна й Росія є не лише двома етнокультурними одиницями, але й двома економічними суб’єктами. Щодо цієї перспективи українські національні прагнення були законними та «проґресивними», оскільки вони були наслідком індустріалізації, а їхнє придушення перешкоджало її розвиткові. Оскільки російське правління заважало економічному розвиткові, який був передумовою українського національного розвитку в сучасному світі, воно мало бути змінене або зліквідоване. Тоді як Порш бачив можливість поступу попри залежність і стверджував, що немає нагальних економічних мотивів для сепаратизму, Стасюк уважав відсутність поступу в Україні економічним виправданням відокремлення України від Росії. Зрештою, теза про те, що «російський колоніалізм» стримує капіталістичний розвиток України, означала, що «модернізація» не загрожує українській ідентичності, а є передумовою її майбутнього існування. Хоча, як видається, ці арґументи не змінили точку зору російських соціал-демократів та їхніх симпатиків, вони, утім, позначили появу нового напрямку думки в Україні, яка більше не розглядала російське правління лише в антиіндустріальних культурно-лінґвістичних термінах[62].

Є деякі свідчення популяризації цих ідей. посилаючись на Яснопольського, Д. Антонович змалював експлуататорську природу системи оподаткування в простих термінах для селян у своєму памфлеті «Дядько Дмитро» (1900). Еклектична Українська народна партія (1902) тим часом розглядала становище України та мету своєї політичної діяльності в досить невиразних антиколоніальних термінах. програму партії написав її засновник Микола Міхновський — перший, хто висунув думку про нелеґітимність російського правління в Україні з точки зору міжнародного права, і перший організатор націоналістичного терористичного осередку в царській Україні, та все ж він не позначав Україну як «колонію». Утім, він помістив українське питання в контекст «пригноблених народів» світу і вказав на те, що імперська та¬рифна та фінансова політика була дискримінаційною щодо України на користь російських провінцій. Міхновський потрактовував Україну як один з «пригноблених народів» світу, що бореться за національну свободу під прапором соціалізму. Він стверджував, що лише національне визволення зможе принести соціальну свободу, а експропріація власності визначалась як доконечна умова національної свободи: «пролетаріат правлячої нації і пролетаріат пригнобленої нації є двома різними кла¬сами з відмінними інтересами»[63]. У період Другої думи 1907 р. й українські селянські депутати виявили свою обізнаність щодо економічної нерівності України й Росії, зазначаючи у своїх скаргах, що центральний уряд збирає в їхніх губерніях податків більше, ніж витрачає на їхній розвиток[64].

«Колоніалізм», проте, був усе ж марґінальним для української національної думки, яка залишалася переважно народницькою і зосереджувалась радше на лінґвістично-культурних, ніж на соціально-економічних проблемах[65]. УНП була невеликою маловпливовою групою, статей щодо залежності та розвитку було опубліковано мало, і спалах війни залишив небагато часу, щоб розвинути та поширити ці погляди[66]. До 1917 р. більшість активістів визнали, що децентралізація покращить економіку, але вони вважали, що економічна експлуатація лише опосередковано впливає на становище України[67].

Так, Михайло Грушевський, який особисто вважав Україну російською колонією й в одній статті подавав українські землі як джерело сировини і прибутків для російської метрополії, не використовував термінів «колонія» чи «колоніалізм» у своїх публікаціях[68]. Грушевський надавав мінімального значення зв’язкам між нацією та економічним розвитком і розглядав російське домінування як політичне, а не економічне, без зв’язку з капіталізмом. У брошурах, написаних під час війни, він не згадував російську економічну експлуатацію України, а натомість зазначав, що російське правління порушило історичні зв’язки України з Західною Європою. при цьому він не наголошував на тому факті, що історично Україна експортувала та імпортувала однакові товари як на Схід, так і на Захід. Як представник національного руху, Грушевський відображав панівну серед освічених українців точку зору про те, що їхній народ — не «колонізовані тубільці», а пригноблена надмірно бюрократизованою та централізованою Росією бездержавна нація. У традиції Конта та Дюркгайма тогочасна українська інтеліґенція вбачала проблеми свого суспільства в правових, політичних, моральних, але не в економічних умовах. показовою, імовірно, була точка зору Трохима Зінківського, який уважав, що економічний гніт був менш деструктивним для нації, ніж культурні утиски, які він позначив як «цивілізоване варварство», що прагне знищити душу нації, руйнуючи її мораль та культуру[69].

Оскільки тих, хто думав про Україну в соціально-економічних термінах, було небагато, а їхній вплив був обмежений, передвоєнний український націоналізм можна вважати радше близьким за духом до «традиціоналістського» ірландського й індійського, ніж до «модернізованого» мексиканського або китайського націоналізмів. показово, що коли західноукраїнські національні лідери під час Балканських воєн 1912 р. організували у Львові проавстрійський Український інформаційний комітет із метою поширення власних поглядів, вони не використовували «антиколоніальні» ідеї у своїх публікаціях. Аналогічно чинив і його наступник, Союз Визволення України (СВУ), утворений 1914 р. Натомість, вони протиставляли європейській цивілізації Росію, як ворожу «азійську імперію»[70]. Незалежно від того, чому вони так чинили, малоймовірним є те, що відсутність «антиколоніальних» ідей у цій літературі послабила українські позиції на міжнародній арені, оскільки тогочасні уряди та громадська думка, до яких вони апелювали, уважали колоніалізм законним, а колонії внутрішньою справою кожної імперії[71[.

Україна як колонія після 1917 р.

У 1917 р. Центральна Рада обґрунтовувала національну політичну незалежність посиланням на акт волі — право на самовизначення. Офіційна газета Центральної Ради («Селянська Спілка») часом згадувала про українську колоніальну залежність від Росії, але її лідери не пояснювали відокремлення як реакцію на колоніяльну економічну експлуатацію[72]. У 1918 р. Українська народна партія розпалася, і її спадкоємиця, Українська партія соціалістів-самостійників, відмовилася від інтернаціонально-антиколоніальної перспективи своєї попередниці. Жоден український національний уряд не використовував антиколоніальні ідеї у своїх зверненнях до американських та західноєвропейських урядовців, які, своєю чергою, не розглядали Росію як імперію з колоніальними володіннями[73].

Більшовики в Україні також не використовували цю ідею. перші резолюції місцевої партії, яка де-факто була партією російських колоністів-поселенців, не відводили жодної «проґресивної» ролі буржуазії або націоналізму й пояснювали, що призначення України як постачальника сировини та ринку збуту Росії означає, що вона не може бути незалежною. «повстання в Україні розвивається під гаслом відновлення революційного об’єднання України з Росією», — стверджувала резолюція 1918 р., яка передбачала приєднання України до комуністичного глобального ладу як частини Російської республіки[74]. Партійні маніфести зосереджувались насамперед на класовій природі революції[75]. Натомість, представники українських есерів, соціал-демократів та українські більшовики (федералісти), які розчарувалися в політиці Леніна, Сталіна та Троцького, використовували у своїх працях образ України як експлуатованої царською Росією колонії і розходились лише щодо питання: чи має «пролетаріат» підтримувати, чи боротися з «буржуазною національною державою», уособленою Центральною Радою і пізніше Директорією?[76]

У двох публікаціях, що вийшли 1919 р., українські комуністи визначили російський «колоніалізм» та глобальний індустріальний капіталізм як сили, що принесли Україні проґрес, але за певну ціну, так само як і в інших місцях. Наслідуючи Бачинського та Порша і, як і вони, відокремлюючи визнання історичної ролі капі¬талізму в Україні від засудження російської політики, ці дві публікації подали український національний рух як «проґресивний» наслідок соціально-економічного розвитку, властивий колоніальним країнам. полемізуючи з російськими більшовиками, які стверджували, що економічний розвиток створив на основі Російської імперії величезну інтеґровану економічну одиницю, невід’ємною частиною якої була також Україна, і що український сепаратистський націоналізм, очолений реакційними інтелектуалами, землевласниками та дрібною буржуазією, може економічно підірвати революцію, українські комуністи пояснювали, що глобальний індустріальний капіталізм перетворив Україну на розвинену російську колонію, а її мешканців на сучасну націю. Наслідуючи «Імперіалізм» Леніна, вони стверджували, що подальший розвиток буде можливий за умови відокремлення від імперії та утворення соціалістичної України з її власною комуністичною партією, незалежною від російських більшовиків. Вони також зазначали, що економічні зв’язки та продуктивні сили можуть вести не конче до союзу, але й до відокремлення, як це, зокрема, демонструє приклад відокремлення Норвегії від Швеції 1905 р., коли попри тісні економічні зв’язки ці країни успішно існували далі вже як незалежні держави. На їхню думку, український національний визвольний рух був не буржуазним етно-лінґвістичним феноменом, а одним зі світових «проґресивних», демократичних, «антикапіталістичних» та «антиімперіалістичних» рухів, що були породжені капіталізмом і мали на меті створення національної держави[77].

Українська комуністична партія, що існувала недовго, була, окрім того, єдиною партією, яка прямо визначала Україну як економічно експлуатовану російську колонію. У своєму меморандумі 1920 р. до третього Інтернаціоналу вона визначила Україну як колонію Росії та напівколонію європейського капіталу, яка була менш розвиненою, ніж Росія, але розвивалася швидше. У декларації також зазначалося, що капіталізм утягував Україну до світового ринку та перетворював її на національну економічну одиницю, подальший розвиток якої залежав від звільнення від Росії шляхом «антиімперіалістичної» революції на чолі з власною національною комуністичною партією. Російський колоніалізм проявлявся не лише в матеріяльній експлуатації, але й у практиці поселення російських робітників в українських містах як колоністів. Не розуміючи ані мови, ані українських національних проблем, вони були основною базою підтримки ВКП(б), яка також не мала розуміння цих проблем і тому чинила опір розвиткові української «буржуазної національної революції» та відштовхувала українців від соціалістичної революції[78]. Оскільки українські комуністи також характеризували стосунки Радянської України та Росії після 1917 р. як «колоніальні», харківське більшовицьке керівництво засудило їх 1920 р. — за два роки до того, як Сталін почав свою кампанію проти мусульманських комуністів, які робили подібні заяви проти Росії[79]. Скоротившись до 150 членів 1924 р., УКП саморозпустилася 1925 р., але партійні та безпартійні українці, що критикували політику Москви щодо України, продовжували розглядати цю політику в «колоніальних» термінах. Неоднозначне зображення Олександром Довженком російського більшовизму в його «Звенигорі» (1928) та «Арсеналі» (1929) залишаються, імовірно, найзначнішим вираженням цієї ідеї[80].

Протягом 20-х рр. ХХ ст. історики мусили бути уважними до долі УКП, а також до того, що Ленін і Сталін ніколи не розглядали Україну як колонію. До 1934 р., однак, відсутність офіційних керівних принципів та широкі інтерпретаційні рамки зробили колоніалізм в українській історії до 1917 р. цілком прийнятним предметом дослідження. Тоді додаткову доречність цьому додавали спроби Москви пов’язати європейський «антикапіталізм» з «антиколоніалізмом третього світу» як частину зовнішньої стратегії, спрямованої проти Британії та Франції. Ця стратегія відводила українцям, що жили у трьох державах-членах французької Малої Антанти: Польщі, Румунії та Чехословаччині — роль «антиімперіалістичної» сили. п’ятий конґрес Комінтерну (1924) скеровував комуністів цих країн до об’єднання з «буржуазними націоналістами» і до експлуатації ситуації довкола утисків українських меншин[81]. З цією роллю в «боротьбі проти імперіалізму» після 1917 р., аналогічною до ролі азійських та африканських колоніальних рухів у «третьому світі», радянська Українська національна держава мала слугувати моделлю для Європи так само, як совєтські азійські республіки слугували моделями для Азії, й так само, як вони, Україна повинна була мати й «колоніальне минуле». Відповідно, історики мали можливість опублікувати значну кількість досліджень з української економічної історії, пов’язаних із проблемою колоніалізму[82].

Матвій Яворський у 20-х рр. ХХ ст. створив головну синтетичну працю з української історії ХІХ ст., де пояснював, як чужоземний капітал відіграв ключову роль у розвитку української важкої промисловості, тоді як російська політика стримувала розвиток економіки України, робила її незбалансованою і тому колоніальною[83]. Він старанно намагався зобразити російських робітників і більшовиків в Україні як частину українського революційного руху, «національну буржуазію» як «проґресивну», але лише доти, як більшовики взяли владу, а українську революцію як радше антикапіталістичну, ніж антиімперіалістичну[84]. Інші були менш обережними: «Між лютим та жовтнем 1917 року Україна надає нам приклад буржуазно-демократичної революції в пригнобленій колонізованій країні»[85].

Тема колоніального статусу України фіґурувала в дискусіях, що передували при¬йняттю першого п’ятирічного плану, і були пов’язані з питанням, чи були революції в Україні та Росії ідентичними або відмінними подіями. проєкти п’ятирічного плану, усупереч резолюції ХІІ з’їзду партії 1923 р., яка передбачала розв’язання «національного питання» шляхом зрівняння рівня економічного розвитку різних реґіонів СРСР за допомогою пільгової політики на неросійських теренах, передбачали розміщення інвестицій і будівництва в різних частинах держави, мало зважаючи на національні кордони[86]. Ті, хто виступали на захист проєкту, доводили, що Україна не є недороз¬виненим реґіоном СРСР і тому не потребує окремого підходу, або просто розглядали Євразію під російським правлінням як єдину національну економічну одиницю, усередині якої неросійські інтереси були неважливими при просторовому розподілі інвестицій і розвитку. Опозиціонери наголошували, що Україна має пріоритетне право на отримання інвестицій через її спадщину колоніальної відсталості.

Впливове обґрунтування цієї позиції видрукував Михайло Волобуєв 1928 р. Він стверджував, що термін «колонія» стосується не лише заморських країн, які отримують капітал з метрополії, як це визначав Ленін, а його можна застосовувати й щодо таких реґіонів, як Україна, де капіталізм уже розвинувся попри політичну залежність, і які можна назвати «колоніями європейського типу». Якщо п’ятирічний план не розглядатиме Україну як окрему економічну одиницю і позбавлятиме її інвестицій на користь центрального російського промислового реґіону, тоді, на думку Волобуєва, Україна знову перетвориться на колонію, якою вона була, і не стане рівноправною соціалістичною республікою, якою вона має бути, та не буде підготовлена до майбутньої інтеґрації до світової соціалістичної економіки[87]. Критики швидко засудили автора за твердження, що колоніалізм зберігся в СРСР після 1917 р., але не за характерис¬тику України як колонії за царів. Так само в паралельній дискусії ті, хто засуджували погляд, що українська революція була відмінною від російської, не погоджувалися зі своїми опонентами щодо визначення природи колоніалізму в Україні, а також не мали згоди щодо питання, чи були головні центри колоніалізму зросійщеними містами — адже навіть російські або зросійщені робітники могли бути революцій¬ними 88. Але, за винятком однієї особи[89], жоден з інших учасників не заперечував, що вона була колонією. Утім, до кінця 30-х рр. ХХ ст. офіційна історіографія перестала називати царську Україну колонією, а російську політику щодо неї — колоніальною.

Ця зміна інтерпретації була частиною ширших змін, що відбулися в історіографії протягом 30-х рр. ХХ ст., коли Сталін став вимагати від істориків створення російськоцентричних державницьких синтез історії імперської Росії, які б наголошували радше на подібностях між росіянами і неросіянами, ніж на відмінностях між ними[90]. Угода про ненапад між СРСР, Францією та Польщею 1932 р. також відіграла свою роль, тому що вона зменшувала важливість України в радянській зовнішній політиці. Оскільки тепер Україна більше не могла прислужитися спробам дестабілізувати реґіон на західному кордоні, який відтепер мав залишатися стабільним, не було міжнародної політичної користі в збереженні історичного наративу, який привертав би увагу до «колоніального» минулого. Відповідно, у дослідженні, що вперше з’явився 1939 р., і протягом більш ніж двадцяти років залишався базовим радянським наративом з економічної історії імперської Росії, Петро Лященко зображує Україну за царату не як колонію з незбалансованою соціально-економічною структурою, а як «реґіон російського капіталізму», «нерозривно та органічно» інтеґрований до Росії[91].

Протягом періоду «лібералізації» у 60-х рр. ХХ ст. ідея про те, що Україна була колонією, відродилася в дисидентських публікаціях. Один «реформістський» історик навіть спромігся відкрито поставити під сумнів офіційний погляд на статус царської України, зазначивши у своїй публікації на сторінках офіційного історичного журналу, що Україна була економічно експлуатованою попри її відносно високий рівень індустріалізації[92]. Це було відразу розкритиковано, й до погіршення політичної ситуації 1972 р. лише один інший історик припустив, що цю тему не було належним чином досліджено і вона потребує більш пильної уваги[93].

Після 1921 р. соціалісти за кордоном ще раз, слідом за українськими комуністами, засудили радянське правління в Україні на початку 20-х рр. ХХ ст. як «колоніальне» в ленінському сенсі, тобто як зубожіння без поступу[94]. Микола Шаповал у 1928 р. опублікував працю, яка, імовірно, була першою спробою статистично обґрунтувати «колоніальну залежність» радянської України[95]. Немарксистські історики аналізували незбалансований розвиток радянської України в подібних термінах. Беручи поняття економічної експлуатації, яке широко використовували не лише марксисти, а й ліберали, соціалісти і навіть католики для засудження капіталістичних Британії та Франції, вони повертали його супроти соціалістичного Радянського Союзу.

Політичні лідери еміґрації, своєю чергою, використовували ці міжвоєнні дослідження радянської економічної політики для обґрунтування законності їхніх вимог незалежності арґументом про те, що колоніальна залежність України від Росії продовжує існувати[96]. Один автор, для прикладу, зазначав, що п’ятирічний план відокремив Радянську Україну від світової економіки і підпорядкував її інтересам централізованої системи, заснованої на принципах російського економічного націоналізму, а не реґіональної рівноправності. Той факт, що план передбачав збільшення українського виробництва пшениці та цукрового буряку тоді, коли світові ціни на них були низькими, означав, що Росія буде її єдиним ринком, а водночас непропорційно малі інвестиції в обробну та харчову промисловість, а також у будівництво нових підприємств, прирікали Україну залишатися ринком збуту для промислових товарів із Росії[97]. Автор стверджував, що тоді як царська влада іноді стримувала розвиток України, а чужоземний капітал допоміг їй, радянський режим взагалі не зробив для України нічого корисного. У ще одному дослідженні вказувалось на колоніальний статус за царів і комісарів та було зроблено одну з перших спроб статистично продемонструвати, що у світовій економіці всі українські етнічні території слугували переважно постачальниками продовольства та імпортерами готових товарів[98]. Націоналістичне підпілля, зосереджене в Західній Україні, у період другої світової війни також поширювало ідею про те, що Україна була слаборозвиненою експлуатованою російською колонією як до, так і після 1917 р.[99]

Останню основну групу статей, що зображували царську та совєтську Україну як російську колонію, маємо протягом 50–70-х рр. ХХ ст.[100] Вони були написані здебільшого нерадянськими українцями, які представляли різні сторони політичного спектру, і відображали тогочасну «реформістську» думку; з огляду на «холодну війну» єдиними не-українцями, які погоджувалися з цією позицією, були політичні консерватори[101]. Показово, що ті, хто в Європі та північній Америці симпатизував або підтримував азійський та африканський «антиколоніалізм», іґнорував українців. Аналогічно чинили науковці, які цікавились «теорією залежності», які так само іґнорували увесь радянський блок[102]. Повоєнні антисталінські марксисти, зі свого боку, дійсно розглядали радянсько-східноєвропейські стосунки в імперських колоніальних термінах, і немарксисти, аналізуючи ці стосунки, теж використовували теорію залежності, але жодна група не досліджувала під цим кутом зору стосунки радянських республік[103].

Іван Лисяк-Рудницький та Олександр Оглоблин у цьому питанні розходились із панівною течією в українській думці того часу. Вони стверджували, що царська Україна не була колонією, а Оглоблин уточнював, що, хоча царська економічна політика в принципі може розглядатися як «колоніальна», у цілому розвиток модерної української економіки залишається недослідженим[104]. Подібно, у досить ориґінальній статті, присвяченій цій проблемі, Всеволод Голубничий розрізнював Україну як територіальну одиницю та українців, які мешкають в Україні. Тоді як українці в царській Україні були «колонізованою нацією», оскільки вони становили меншість населення в містах, українські губернії все ж не були колоніями. Голубничий також зазначав, що українські губернії були краще розвиненими, ніж внутрішні російські, рівень життя там був вищий, російський капітал у них був незначний і вони не були економічно інтеґрованими з Росією. Якщо експлуатація й мала місце, то лише через бюджетну політику. Відсутність колоніальних стосунків потверджується, зокрема, тим, що уряд не намагався обмежити чужоземні інвестиції в Україну. Голубничий визнавав наявність складників колоніалізму після 1917 р., але не вважав УРСР колонією, оскільки вона мала швидкий темп індустріального розвитку, а рівень прибутку на душу населення був близьким до італійського і значно перевищував аналогічні показники будь-яких сучасних або колишніх колоній[105].

У 80-х рр. ХХ ст. неукраїнські історики повоєнної економіки також мали сумніви щодо того, наскільки свідомо урядова політика дискримінувала Україну як національну одиницю. Вони застерігали щодо переоцінювання впливу політичного домінування на економічний розвиток і вважали, що колоніалізм, якщо він й існував у Радянській Україні, то мав незначний вплив на її розвиток. Набагато важливішими в поясненні територіального розподілу промисловості, інвестицій, витрат і прибутків в імперській Росії та СРСР були стратегічні військові й географічні міркування та ринкові сили, які далеко не завжди сприяють промисловому розвиткові. Ці дослідники нагадують нам, що низькі ціни й прибутки могли бути наслідком як низького попиту й високого рівня постачання, так і монополістичної центральної ринкової регуляції. Не факт, що незалежна Україна з цієї перспективи мала б якесь інше місце в міжнародному розподілі праці, ніж те, яке вона мала, а її мешканці не були б заможнішими[106]. У 80-х рр. ХХ ст. історики також переглянули питання колоніального статусу підавстрійської Східної Галичини і дійшли висновку, що вона була заможнішою, ніж уважалося[107], а закордонні аналітики Росії та СРСР почали розглядати «Росію» не як державу, яка «можливо, мала риси імперії», а як «державу, що була імперією»[108]. Наприкінці сторіччя історики назагал вже сприймали керовану Росією Євразію як імперський простір із колоніями та порівнювали її з імперіями, що мали заморські колоніальні володіння. питання про те, який саме погляд утвердиться щодо України, наразі залишається відкритим[109].

Висновки

До першої світової війни маємо надзвичайно мало досліджень, присвячених впливові російського політичного панування на український соціально-економічний розвиток. Бачинський та Порш доводили, що європейський капіталізм, як частина глобального історичного процесу, розвивав українську економіку попри російське правління, і не називали політику, що, на їхню думку, перешкоджала цьому розвиткові, «колоніальною». Цей термін Стасюк застосував щодо українсько-російських стосунків уперше 1911 р., у розумінні зубожіння без проґресу. Тогочасні національно свідомі українці не вважали себе колонізованим народом, не визначали себе як «антиколоніалістів» і не порівнювали Україну з іншими «колонізованими» суспільствами. Утім, незважаючи на те, що ідея про те, що Україна була експлуатованою колонією, була марґінальною в довоєнній думці, її поява заслуговує на увагу. Вона засвідчила, що інтелектуали почали розуміти, що національний рух не має обмежуватися боротьбою за культурні права, але й має опікуватись покращенням еконо¬мічного добробуту мешканців. «Визволення» мало означати більше, ніж можливість публічного використання рідної мови, оскільки російське політичне домінування базувалося не лише на культурному, але також і на економічному пригнічуванні нації. Хоча цього наразі не можна остаточно довести на підставі опублікованих джерел, поява ідеї про «колоніальний» статус України в працях Бачинського, Порша та Стасюка все ж дозволяє припустити, що вони зазнали більшого впливу Ліста та Каутського, ніж Маркса — і це питання, варте окремого дослідження.

Під час революції українські комуністи, що захищали державну незалежність і для яких етно-лінґвістичні критерії не могли адекватно виражати національність, зображували національний рух як один зі світових революційних антиколоніальних націоналізмів, що породив капіталізм. Оскільки російські більшовики були такою ж загрозою для українського економічного розвитку й національного руху, якою був свого часу царат, вони стверджували, що лише незалежна національна комуністична партія буде здатна побудувати соціалізм в Україні. Цей аналіз українського націоналізму як антиколоніального національного визвольного руху, здійснений українськими комуністами, хоча й маловідомий за кордоном і асоційований після 1945 р. з поняттям «антиімперіалізм», яке зазнало сильного російсько-радянського впливу і зараз відкинуте, як і всі інші базовані на теорії модернізації та звинувачені в економічному детермінізмі пояснення націоналізму, таки заслуговує на увагу. Він може бути цікавий не лише тим дослідникам, які цікавляться питаннями трансформації марксизму на філософію модернізованого націоналізму та націоналізації комунізму[110]. Він також набуває нової актуальності у світлі катастрофічних наслідків впливу неоліберального глобалізованого капіталізму на життєві стандарти та виробництво в усьому світі, а також і з огляду на подальше домінування російського капіталу в Україні після 1991 р.

До 30-х рр. ХХ ст. українські радянські історики приділяли увагу модерній економічній історії й зображували царську Україну як колонію. Але партія врешті-решт зупинила їхні спроби створити схему національної історії з «проґресивною» національною буржуазією, яка очолювала українську антиімперіалістичну революцію проти Росії. Після 1945 р. історики або взагалі припинили визначати Україну як колонію, або використовували термін «напівколонія» для визначення її статусу до 1917 р. Офіційна інтерпретація стверджувала, що, незважаючи на політичні та культурні утиски, Україна все ж отримувала економічні переваги як частина царської Росії. У межах офіційної марксистської схеми це означало, що Україна не мала економічної бази для «проґресивної національної буржуазії», сепаратистського націоналізму та самостійної комуністичної партії. Відповідно, єдиним леґітимним представником українських інтересів 1917 р. була ніби більшовицька партія, яка очолила революцію, що була швидше антикапіталістичною, ніж антиімперіалістичною, і радше соціалістичною, ніж націоналістичною. Деякі повоєнні історики стверджували, що Росія сприяла розвитку України, а чужозем¬ний капітал, навпаки, був її головним експлуататором, при цьому взагалі не зга¬дуючи про те, що політика царського уряду могла якось перешкоджати розвитко¬ві України.

Українці за кордоном після 1918 р. почали все частіше використовувати терміни «колоніалізм» та «колонія» як щодо царської, так і щодо радянської України, як додаткове звинувачення проти російського панування. Більшість синтез національної історії, написаних за кордоном, також використовували термін «колоніалізм» у такому описовому сенсі, як метафору для позначення несправедливості, що асоціювалась із зовнішнім гнітом, що часом лише вводило в оману читачів. Незрозуміло, для прикладу, яке відношення до «колоніалізму» має, зокрема, така загалом позитивно оцінювана політика, як столипінські реформи. Оскільки більшість авторів, що писали після 1945 р., не були марксистами, їхня характеристика України як колонії не ставила її в контекст світового капіталізму й не впливала на їхню інтерпретацію революції 1917 р. Вони описували Україну як бідну й покладали відповідальність за це на російський колоніалізм, а їхнє розуміння колоніалізму зазнало впливу насамперед Шумпетера. Вони не використовували теорій модернізації та залежності, як і теорій способу виробництва, й, за двома винятками[111], не розробляли детально та не намагалися популяризувати ідею Волобуєва про те, що існували «колонії європейського типу», а також не шукали зв’язку між цією ідею та популярною тоді концепцією «внутрішнього колоніалізму». Українці діаспори мало цікавилися «антиколоніальними» націоналістами «третього світу» або їхніми симпатиками, які, своєю чергою, іґнорували українців.

Українські інтелектуали не використовували слово «колоніалізм» щодо неґативних культурних наслідків російського політичного панування. Вони стверджували, що це панування спричинилось радше до «денаціоналізації» та неповноцінності. Термін «колоніалізм» не з’являється ані в першій дискусії, присвяченій питанню культурної залежності від Росії, що виникла в 90-х рр. ХІХ ст. між Борисом Грінченком та Михайлом Драгомановим[112], ані в пізнішій дискусії, започаткованій напередодні війни Дмитром Донцовим, який закликав відкинути російське культурне домінування[113], ані в дискусіях 20-х рр. ХХ ст., що стосувалися прийнятних моделей для розвитку української культури, у ході яких Микола Хвильовий та Євген Маланюк знову засудили українське «психологічне рабство» щодо Росії[114].

Наприкінці ХХ ст. окремі історики поставили під сумнів твердження, що Україна була колонією, на підставі емпіричного порівняльного аналізу — що відрізняє їхні погляди від «жорсткої лінії» радянської інтерпретації, яка засновувалась на ідеологічних засадах і мала на меті обґрунтування леґітимності радянського панування. привертаючи увагу до впливу на розвиток економіки таких чинників, як динаміка світового ринку та географія, вказуючи на багатонаціональний склад імперської та радянської еліти, вони зробили висновок, що пояснення української відсталості колоніальною експлуатацією з боку росіян надто спрощує ситуацію. Ця інтерпретація збігалася з появою ревізіоністських поглядів на європейське імперіалістичне панування в Африці та Азії, які стверджували, що воно в більшості випадків не мало відмінностей у країнах, де воно існувало. Спеціалізація, різниця в рівнях багатства, відсутність самостійності, зазначали ревізіоністи, не може пояснюватися виключно чужоземним політичним контролем. За винятком реґіонів із великою кількістю чужоземних поселенців-колоністів, колоніальне панування не було нездоланною перешкодою для зростання (тобто виробництва більшої кількості товарів та послуг без соціальних змін). В окремих галузях залежність могла гальмувати розвиток (приріст продукції на душу населення, який призводить до соціальної трансформації), і ситуація могла викликати незадоволення, проте залежність не обов’язково спричинялась до зубожіння[115]. Так само, історики з країн Південно-Східної Європи зазначали, що балканські країни, які здобули незалежність після 1878 р., не відчували економічного зростання протягом наступних 35 років, тоді як Боснія під австрійським пануванням, як і Османська імперія, активно розвивались[116].

Післямова. Колоніалізм,  ґлобалізація та історичний ревізіонізм

Як зазначалося на початку статті, Україна, незважаючи на наявність формальної незалежності, і сьогодні залишається залежною від Росії. Це означає, що колоніалізм — це не лише історичний феномен, а умова, що визначає сучасність і породжує в країні нові конфлікти, і тому він вартий прискіпливої уваги. політично це вказує також на те, що сьогодні імперіалізм є більшою загрозою для України, ніж фашизм.

«Ревізіоністське» заперечення характеристики царської та радянської України як російської колонії породжує чимало запитань. На емпіричному рівні це нагадує нам про необхідність розрізняти наслідки включення України до складу Росії та наслідки її входження до індустріальної капіталістичної системи, що, своєю чергою, вимагає розмежування між наслідками економічно вмотивованої державної політики в українських губерніях і наслідками експансії світового ринку на цих теренах. Це також змушує тих, хто критично оцінює наслідки російського політичного домінування над українським економічним розвитком, переосмислити власні підставові припущення. Чи означала б незалежність у світовій капіталістичній економіці благоденство? Чи політика незалежної України, яка б потребувала чужоземного капіталу, будувалася навколо експорту сировини, коли попит був значним? Чи український уряд у ХІХ ст. впорався б з несприятливими економічними наслідками наявності відкритих кордонів, низькими врожаями в сільському господарстві, високим рівнем народжуваності та високими цінами на паливо й зміг би забезпечити при цьому для свого народу вищий рівень життя, ніж той, який він мав за царів? Чи побудував би він Одесу й домовився б про угоду з турками швидше за Росію, щоб отримати прямий доступ до зовнішніх ринків через Дарданелли? Чи зміг би він перешкодити торговельним партнерам установлювати високі мита на готову експортну продукцію? Чи використовував би державні монополії, які не обов’язково сприяють зростанню випуску продукції, але які напевно забезпечують централі¬зований контроль та надають правителям джерело фінансової підтримки без підняття рівня життєвих стандартів? Чи міг би український уряд підвищувати подат¬ки або залучити чужоземний капітал, необхідний для фінансування транспортної інфраструктури, технічної освіти й субсидій виробникам, які Росія не забезпечувала, а також сприяти вільній кваліфікованій робочій силі, провести земельну реформу та встановити правління закону? Чи виросли б життєві стандарти, якби ресурси йшли на субсидії, зброю і посилення протекціонізму[117]? Чи «модернізаційна парадигма» з її наголосом на тому, що всі країни мають розвиватися за зразком північно-Західної Європи чи Америки й в якій немає місця для «імперіалізму» або «колоніалізму», є придатною? Якщо це не російське правління, а вну¬трішні культурні та соціальні «перепони» стримували модернізацію й породжували «відсталість», то чи не був тоді український націоналізм, породжений цими перешкодами, швидше «традиціоналістським», ніж модерним? Чи була, отже, українська культура перешкодою або каналом для розвитку модернізації? Чи мають українські історики під впливом постмодерністської критики відкинути модернізаційну модель?

Поряд із цими питаннями варто пригадати й напрямок подальших досліджень, що його запропонував сорок років тому Голубничий, який звернув увагу на доміну¬вання російськомовних мешканців в українських містах із кінця ХІХ ст. чи можуть українці зробити міста українськими, запитував він. «Тут починається тема культур¬ного колоніалізму або його спадщини». І це приводить нас до питання: якщо Укра¬їна не була колонією, то чи можна застосовувати щодо неї «постколоніальну теорію»? Або інакше: чи може Україна бути «постколоніальною», якщо російськомовні й неосовєцькі клани домінують у ній і надалі[118]?

Наразі не бачимо істориків, які б узялися написати таку «ревізіоністську» історію російського панування. Ті кілька дослідників, які після 1991 р. зверталися до історії російського колоніалізму, написали не надто багато ґрунтовних наукових досліджень. проте є також історики, як-от Наталя Яковенко, які стверджують, що вже час на ненаціональний «постмодерністський ревізіонізм», який уже кілька десятиріч роз¬вивається в Америці та Європі. На їхню думку, слід відкинути «революційну пара¬дигму» (народницьку, націоналістичну і/або марксистську) і разом із ними залеж¬ність, гніт та опір як історично значущі категорії. Таким чином, ці дослідники схвалюють те, що «малороси» робили кар’єри в імперії, незважаючи на те що мало¬роси на службі у неї допомагали підкорювати інших і пишатися тут нема чого. Ір¬ландські патріоти не пишаються тим, що їхні земляки будували англійську імперію, і це при тому, що Британія дала своїм колоніям дещо більше, ніж каралухи та само¬вари. B існуючих умовах такі «ревізіоністи» не лише припинять вивчення проблеми колоніалізму, але й будуть обґрунтовувати чужоземне панування.

Безвідносно до переваг сучасних ненаціональних постмодерністських підходів їхні українські прибічники у своїй гонитві за цими останніми «західними» модами, здається, не помічають того, що ці підходи з’явилися в країнах, які або ніколи не були колоніями, або управлялись так давно, що нині їхня залежність у минулому є суто науковою проблемою, без жодних політичних забарвлень. У таких умовах, зрозуміло, денаціоналізація історії може принести певну користь. Ірландських та грецьких дослідників, які в такий спосіб пишуть свою історію, критикують опоненти, але в тих країнах відсутні зовнішні політичні впливи — ніхто не сподівається, що англійці або турки будуть використовувати наукову дискусію, щоб обґрунтувати своє панування. Україна ж є незалежною менше 20 років. певна частина її населен¬ня й досі вважає себе громадянами іншої або навіть неіснуючої країни, а сучасні російські вожді на чолі з Путіним відверто говорять про бажання відновити панування над «Малоросією». У цих умовах неполітизовані наукові дискусії про «постмодерністський ненаціональний ревізіонізм» історії підросійської частини України є неможливими.

Більшість істориків, які нині працюють у межах модифікованої національної парадигми, якщо й порівнюють Україну з іншими країнами, то тільки з Європою або Росією. Це все особливо прикро з огляду на популярність імперії та глобального капіталізму як дослідницьких напрямків. Зважаючи на це, буде корисним коротко переглянути, чи можна Україну обґрунтовано вважати російською колонією, і якщо так, як досліджувати та оцінювати цю ситуацію[119].

Можна назвати такі арґументи проти того, що українські землі були російською колонією — які до певної міри стосуються також, для прикладу, таких країн, як Ірландія та Корея. по-перше, Україна — це європейська країна, її не можна порівнювати з неєвропейськими. по-друге, «колоніальний дискурс» в українській інтелектуальній історії був марґінальним, а опір російському правлінню зазвичай висловлювався в термінах республіканського націоналізму, «утрачених прав» та лібералізму. по-третє, сам термін «колоніалізм» з’явився пізно, й оскільки самі українці були як колонізаторами, так і колонізованими, вони мають більше спільного з метрополіями, аніж з колоніями. по-четверте, як окремі провінції імперії українські землі не могли бути колоніями, які нібито мусять бути леґально-адміністративно відокремлені від метрополії. Нарешті, деякі російські націоналісти та «малороси», які вважають, що українці й росіяни «генетично споріднені», додали б, що «гніт» між двома «братами» неможливий. Але такі нонсенси навіть не варті уваги. Хіба ж не загальновідомо, що британці й американці також були генетично споріднені 1776 р., як й іспанці й латиноамериканські креольські революціонери, а також і як серби та хорвати в ХІХ ст., і в кожному випадку бачимо і гніт, і війни.

У відповідь на перший арґумент можна зазначити, що хоча українські землі були зачеплені всіма важливими трансформаціями, що сформували Європу, шлях інтеґрації українського населення до європейської орбіти був визначений залежністю від чужоземних потуг. У даному разі йдеться про те, що ідеї запозичувалися людьми, які перебували в іншому соціально-економічному контексті, ніж той, де ці ідеї вироблялися. Тому цей контекст та взаємодія заслуговують на не меншу увагу, ніж сам факт наявності цих ідей. поряд із цим, інтелектуальний поділ на європейські національні рухи й рухи «третього світу», який визначає трактування України як «малої європейської бездержавної нації» в материковій імперії, а не як «колонії» заморської імперії, є сумнівним. Для залежних народів більш важливим, ніж земля, що поєднує їх із метрополією, є питання про те, наскільки метрополія була більше або менше промислово та торговельно розвинена, ніж її супротивники. Варто за¬значити, що Енгельс уважав Ірландію колонією через її близькість, а не віддаленість від Англії. Ця близькість відіграла ключову роль у тому, що креольськe населення в Ірландії було радше імперським і лоялістським, аніж сепаратистським, як то було в південній Америці. Це також зробило ірландський націоналізм загрозою для Британії в той спосіб, у який, для прикладу, індійський націоналізм ніколи не міг нею стати.

Оскільки Україна була географічною частиною Європи, Північно-Західна Європа, а не сама Україна, була джерелом імпульсів, що формували українське суспільство, — після 1709 р. через посередництво Росії. Соціальна боротьба відбувалася на національній арені, проте ця арена була створена глобальною економікою, в якій домінувала Північно-Західна Європа. В Україні, як на інших залежних територіях світу, європейські впливи потрапляли в специфічні соціально-економічні умови, i те, що Україна географічно є європейською країною, а «третій світ» є неєвропейським, тут не має значення. чи є країна колонією — це визначається не за географічним положенням, а за тим, як впливи Північно-Західної Європи взаємодіяли з місцевими обставинами та витворили певні залежності. Саме тому Україну можна і треба порівнювати не лише з Європою, але й із колоніями, і тому слід визначити, якого типу колонією була Україна.

На арґумент щодо дискурсу можна відповісти, що, незважаючи на пізню появу слова «колоніалізм» та його обмежений вплив на свідомість населення, його теоретична значущість залишається високою. Концепції та значення змінюються, і тео¬ретичний концепт «колоніалізму» залишається корисним, навіть якщо свідомо люди не використовували цей термін для того, щоб описати ту ситуацію, в якій вони перебували. Едмунд Берк міг критикувати і засуджувати «імперію», навіть якщо слова «імперіялізм» ще не існувало. Історик цікавиться опозиційною критикою домінації; українська відповідь і опір російському правлінню завжди існували, і той факт, що це почало називатися «колоніальним» лише в певний період, не є аж таким важливим.

Щодо третього арґументу про українців як поселенців та адміністраторів по всій імперії, де вони ідентифікували себе з правителями, то треба пам’ятати, що ідентифікація підкорених із правителями спостерігалася в усіх імперіях, і те, що українці були, як, для прикладу, ірландці, і колонізаторами, і колонізованими, а поза межами України могли бути «більшими росіянами, ніж самі росіяни», було лише окремим проявом ширшого феномену, який все ж не скасовує наявності домінування.

Нарешті, треба зазначити, що, хоча українські губернії не відокремлювалися формально від інших губерній імперії, до самого 1917 р. зберігалися певні особливості, що вказували на їхню схожість між собою і відрізняли їх від неукраїнських губерній. І тут знову можна згадати випадок Ірландії, яка політично хоча й була частиною Сполученого Королівства (у 1801–1918 рр.), але і в адміністративному, і в культурному плані залишалася відмінною від Англії.

Якщо Російська Україна була колонією, будь-який ретельний аналіз не може обмежуватися лише сферами культури/репрезентації, як це роблять сучасні постмодерні дослідники української літератури. Не може він також обмежуватися і двосторонніми російсько-українськими економічними відносинами, як це робилося в дослідженнях, проаналізованих в цій статті. Такий аналіз має також помістити українські землі в контекст європейської та світової економіки і порівняти їх із іншими колоніями.

Історики зазвичай виокремлюють чотири типи колоній, всередині яких відносини між землею, капіталом, місцевим населенням та поселенцями відрізняються: адміністративні (Південна Азія), плантаційні (Вест-Індія), змішані поселенські (Латинська Америка), поселенські (Канада, США). Ці відмінності, своєю чергою, модифікували всередині колоній той специфічний тип капіталістичної модернізації, який застосовували метрополії щодо власних колоній. Немає сумнівів, що українські історики в межах цієї порівняльно-колоніальної перспективи могли б розпочати аналізувати, як царський та радянський різновиди модернізації взаємодіяли з місцевими українськими умовами. Це не означає, що слід порівнювати винятково те, наскільки випадок України збігається з іншими колоніальними ситуаціями, але вимагає й аналізу того, як капіталізм, модернізація та індустріалізація викликали різні національні реакції в різних місцях за різних обставин. Таке дослідження зможе показати, наскільки національне було продуктом глобального, і таким чином підкреслити значення національних питань в сучасних умовах, одночасно уникаючи мітів про винятковість, які виникають через зосередженість на одному національному аспекті.

Примітки

* Цей текст — змінена й доповнена версія статті «The Issue of Russian Colonialism in Ukrainian Thought. Dependency Identity and Development», надрукованої у часописі «Ab Imperio» (2002, №1, С. 323-367). Друкуємо за люб’язного дозволу автора й редакції «Ab Imperio».

[1] Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій / Упоряд. О.В.Гарань. — К., 1991.

[2] Ukraine in the 1990s / Ed. By M/Pavlyshyn and J.E.M.Clarke. — Melbourne, 1992. — Pp. 1-76, 133-145; Shkandrij M. Russia and Ukraine. Literature and the Discourse of Empire From Napoleon to Postcolonial Times. — Montreal, 2001.

[3] Motyl A. Dillemas of Independence: Ukraine After Totalitarianism. — New York, 1993. — Pp. 99, 127; Kuzio T. Ukraine: State and Nation Building. — London, 1998. — Pp. 16, 63; Михальченко М. Становлення нових політичних інститутів і національно-державний розвиток України // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття: Кол. Монографія / Ред. М.О.Шульга. — К., 1999. — С. 287-288; Van Zon H. The Political Economy of Independent Ukraine. — New York, 2000. — Pp. 9-10, 110.

[4] Van Zon. The Political Economy… — Pp. 17-79; D’Anieri P. Economic Independence in Ukrainian-Russian Relations. — Albany, 1999; Кісельов С. Російські фінансово-промислові групи в Україні // Вісник школи політичної аналітики. — 2003. — №4, http://www.spa.ukma.kiev.ua/visnyk/index.php?op=view&t=46; Сікора Б. Російська економічна експансія в Україні. — Київ, 2003. — C. 83-198; Кисельов С. Украина российская. Нефть с молоком // Аргументы и факты в Украине. — 2005. — №12; Pavliuk О. Russia’s Integration with the West and the States ‘in Between’. // Russia’s Engagement with the West / Ed. bу A.J.Motyl et al. — New York; London, 2005. — Pp. 194-205. Про неолібералізм див.: Harvey D. A Brief History of Neoliberalism. — 2005.

[5] Єфименко О. Історія українського народу. — Харків, 1922. — С. 163-165. Це посмертне видання підготував Дмитро Багалій, додавши до ориґінального тексту Єфименко власний нарис, присвячений українській історії ХІХ ст.

[6] Яворський М. Нарис історії України. Репринтне видання. — Аделаіде, 1987. — С. 173, 204-207, 212, 225, 234; Редін М. та ін. Історія України. — Харків, 1932. — Т. 1. Передкапіталістична доба. — С. 170, 208, 302, 331-334; Він же. За більшовицький поворот у викладанні історії // Більшовик України. — 1931. — №11. — С. 87-88. Автори зазначених праць чітко розрізняють реакційний російський колоніалізм, який заважав капіталістичному розвитку в національних колоніях, і глобальний капіталізм, який сприяв промисловому й сільськогосподарському розвиткові. 3-й том «Матеріалів до економічно-соціальної історії України ХІХ століття» Михайла Слабченка, у якому мала аналізуватись Україна як об’єкт французького та російського колоніального суперництва, залишився неопублікованим та вважається втраченим. Див.: Санцевич А. Видатний український історик М.Є.Слабченко. — К., 1993. — С. 54.

[7] Белоусов С.М. й ін. Історія України. Короткий курс. — К., 1941. — С. 174, 198; Гуслистий К. й ін. Нарис історії України. — Уфа, 1942. — С. 122, 162-163.

[8] Касименко й ін. Історія Української РСР. — К., 1955. — Т. 1. — С. 537, 542-547, 610; Дубина К. й ін. Історія Української РСР. — К., 1967. — Т. 1. — С. 454, 604, 607; Голобуцький О. Економічна історія Української РСР. — К., 1970. — С. 258, 268, 277. Голобуцький вказує на існування колоніальної політики, проте, на відміну від «Тез до трьохсотріччя возз’єднання України з Росією», не використовує термін «напівколонія». Хромов О. Економічне значення возз’єднання України з Росією // Вісник академії наук УРСР. — 1954. — №4. — С. 84-90. Хромов розглядає Україну як напівколонію європейського капіталу й уважає, що це було причиною її незбалансованого розвитку.

[9] Дорошенко Д. Нарис історії України. — Варшава, 1933. — Т. 2. — С. 341; Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х тт. — Мюнхен, 1976. — Т. 2. — С 384-385; Chirovsky N. An Introduction to Ukrainian History. — New York, 1986. — Vol. III. — Рр. 118-189; Subtelny О. Ukraine: A History. — Toronto, 1994. — Pp. 268-269; Magocsi P.R. A History of Ukraine. — Toronto, 1996. — P. 326. Маґочій не вживає термін «колоніалізм», проте його характеристика розвитку української економіки відповідає змістові цього поняття. Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1993. — С. 109, 199; Борисенко В. Курс української історії. — К., 1998. — С. 462; Історія України. Нове бачення / За ред. В.Смолія. — К., 1995. — Т. 1. — С. 276; Україна крізь віки. — К., 1999. — Т. 9. — С. 168, 186; Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства / За ред. Б. Лановика. — К., 1994. — С. 208, 281, 294; Лановик Б. та ін. Економічна історія України і світу. — К., 1999. — С. 476, 501, 572, 583, 594; Лукашевич Л.М. Україна. Історико-економічний огляд. — К, 1997. — С. 61, 142-145, 201; Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні. — К, 1999. — С. 62-65.

[10] Chirovksy N. An Introduction… — Vol. III. — Pp. 455-458, 488-490.

[11] Брайчевський М. Конспект історії України… — С. 148, 150, 177, 184, 198; Турченко Ф., Панченко П. Тимченко С. Новітня історія України. Частина друга (1945-1995). — К., 1995. — С. 186; Лановик й ін. Економічна історія України… — С. 620.

[12] Subtelny O. Ukraine… — Pp. 528-529; Magocsi P.R. A History of Ukraine… — Pp. 536, 553, 667; Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). — К., 1999 (Україна крізь віки; Т. 11); Баран В. Україна в умовах системної кризи (1946-1980 рр.). — К., 2000 (Україна крізь віки; Т. 13).

[13] Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. — К., 1996. — С. 23-24, 60, 206; Грицак Я. Стеблій Ф. й ін. Історія України. — Л., 1996. — С. 170, 264, 270.

[14] Дослідження російського правління в Євразії як Російської імперії — це нова тема для російських істориків. Публікації, підготовлені вже після 1991 р. співпрацівниками Інституту слов’янознавства РАН, а також Центру українських і білоруських досліджень Московського університету, які критично оцінюють стосунки України й Росії і ставлять питання домінування та розвитку, відображають думку меншості в сучасній Росії. Див.: Константинов С, Ушаков А. Восприятие истории народов СРСР в России и исторические образы России на постсоветском пространстве // Национальные истории в советском и постсоветских государствах / Под ред. К.Аймермахера. — М, 1999. — С. 78-82. Прямі засудження «Росії» як імперської колоніальної потуги трапляються рідко. Див.: Авторханов А. Империя Кремля. Советский тип колониализма. — Нью-Йорк, 1988 (передруковано у Вільнюсі 1990 р.); Аджиев А. Мы из рода половецкого. — Рыбинск, 1992.

[15] Mironov В.N. A Social History of Russian Empire, 1700-1917. — Boulder, 2000. — Vol. II. — Pp. 9-10; Рыбаков Б. и др. История России. — М., 1995. — Т. 1. — С. 16; Кулешов С. и др. Национальная политика России: история и современность. — М., 1997. — С. 35, 174-179, 296-305; Никонов А., Вдовин А., Зорин В. Русский народ в национальной политике ХХ в. — М., 1998. — С. 11-13, 167, 173, 201-210.

[16] Bauer P.T. The Economics of Resentment. Colonialism and Underdevelopment // Journal of Contemporary History. — 1969. — №1. — P. 51. Ідею «третього світу» як групи країн, що поділяють спільні інтереси, історично визначені непривілейованою позицією на світовому ринку, нині розвінчана як міф. Див.: Waites B. Europe and the Third World. — New York, 1999. — Pp. XIV-XVII, 308-313.

[17] Публікації Фонду Горбачова відображають ці погляди: Республика Украина. — М., 1993. — С. 3-6; Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. — К, 1996. — С. 194-196, 741-742. Автори зазначають, що той самий режим, який експлуатував Україну економічно, водночас реалізовував її геополітичні інтереси, захищаючи її західні та південні кордони від її історичних ворогів. Згодом у складі СРСР досвід українців був трагічним, але проґресивним. Див. також: Wanner C. Burden of Dreams. History and Identity in Post-Soviet Ukraine. — University Park, PA. — 1998. — Pp. 133-135.

[18] Васильев В. От Киевской Руси к независимой Украине: новые концепции украинской истории // Национальные истории в советском и постсоветском государствах… — С. 219.

[19] Соціологи зазначають, що оскільки всі держави створені за допомогою схожих методів, те, чи будуть вони надалі позначатись як «імперії» або як «національні держави», залежить насамперед від погляду їхніх еліт на це питання, а також від того, яке значення вкладалось у ці терміни в певний період. Див.: Lustick I.S. State-Building Failure Failure in British Ireland and French Algeria. — Berkley, 1985; Lustick I.S. Unsettled States, Disputed Lands. — Ithaca, 1993; Beissinger M. The Persisting Ambiguity of Empire // Post-Soviet Affairs. — 1995. — Vol. II. — Pp. 149-184.

[20] «Водне розрізнення» було корисним для СРСР і було фактично схвалене і його супротивниками часів «холодної війни»: Buchheit L.C. Secession. The Legitimacy of Self-Determination. — New Haven, 1978. — Pp. 1-42, 87-97; Tomuschat С. Self-Determination in a Post-Colonial World // Modern Law of Self Determination / Ed. by C.Tomuschat. — Dordrecht, 1993. — Pp. 1-21; Murswiek D. The Issue of a Right of Secession. — Reconsidered // Modern Law of Self Determination… — Dordrecht, 1993. — Pp. 23-25. Декларація ООН вміщена у зазначеній вище праці (с. 283-285).

[21] Quayle C.Q. Liberation Struggles in International Law. — Philadelphia, 1991. — Pp. 82-121.

[22] Fieldhouse D.K. The West and the Third World. Trade Colonialism Dependence and Development. — Oxford, 1999. — Рp. 10-34.

[23]     Hobson J.A. Imperialism. A Study. 3rd edition. — Ann Arbor, 1965. — Pp. 80, 223-284, 308-315. Французькі критики почали висловлювати сумніви щодо того, що економічний ефект імперської системи їхньої країни був позитивним для колоній, вже на початку ХХ ст., i вперше детально обґрунтували цей погляд 1910 р.: Harmond J. Domination and Colonization. — Paris, 1910. Див. також: Girault A. The Colonial Tariff Policy of France. — London, 1916. Колонії мали сплачувати мито з власного експорту до Франції, тоді як французький імпорт митом не обкладався. Критики засуджували це, проте не вимагали надання колоніям незалежності. Вони стверджували, що рівні економічні умови будуть вигідні як для колоній, так і для самої Франції.

[24] Brewer A. Marxist Theories of Imperialism. — London, 1980. — Pp. 51-60; Warren B. Imperialism: Pioneer of Capitalism. — London, 1980; Ireland and and the Irish Question. A Collection of Writings by Karl Marx and Frederick Engels / Ed. by R.Dixon. — New York, 1972. На відміну від зазначених антологій, у вступі до російського перекладу творів Маркса та Енгельса зазначалось, що вони не вважали, що капіталізм приніс проґрес до колоній: К.Маркс и Ф.Энгельс о колониальной системе капитализма / Под ред. А.С.Дергуновой. — М., 1969.

[25] Маркс не розглядав традиціоналізм як єдину альтернативу «проґресивному» колоніальному правлінню й підтримував «реформістські» антиколоніальні рухи, які не відкидали транснаціональну капіталістичну взаємозалежність: «Факт колоніального гніту ще не є приводом для безумовної підтримки всіх рухів, що ведуться від імені пригнічених, або підставою звільнення їх від внутрішньої та міжнародної відповідальності». Brenner Е. Really Existing Nationalism. — Oxford, 1995. — P. 181. Невідомо, наскільки добре ці погляди Маркса були відомі в соціалістичному середовищі до 1917 р., як і його пізніші застереження щодо «відсталих» груп та припущення, що вони можуть зробити свій внесок у проґрес, які були висловлені насамперед в нотатках та листуванні, а не в друкованих працях. Енгельс підтримував тих російських марксистів, які замовчували зауваження Маркса про те, що в Росії соціалізму не мусить передувати капіталістичне знищення селянства.

[26] Gankin O.H., Fisher H.H. The Bolsheviks and the World War. — Stanford, 1940. — Рp. 52-53; Marxism and Asia / H.Carrere d’Encausse, S.Schram. — London, 1969. — Pp. 22-23.

[27] Kautsky К. Socialism and Colonial Policy. — Belfast, 1975. — Pp. 21-23, 28-31. Каутський стверджував, що в Європі національна незалежність була б вигідна для пролетаріату, оскільки вона б пришвидшила промисловий розвиток. Втім, він був проти поділу Російської імперії на окремі національні держави, й сумнівався в існуванні української національності: Die Vereinigten Staaten Miteleuropas. — Stutgart, 1916.

[28] Невідомо, чи існує ориґінал тексту промови. Повний текст стенограми французькою мовою з посиланням на німецькі та українські мовні варіанти, де йдеться лише про жахливу російську експлуатацію: Serbyn R. Lenine et la question Ukrainienneen 1914: Le discourse ‘separatiste’ de Zurich // Pluriel. — 1981. — № 25. — P. 81-85. Див. також: Кравчук П. Під проводом благородних ідей. — Торонто, 1969. — С. 28-29.

[29] У передмові до видання 1917 р. він писав, що цензура змусила його вставити Японію та Корею замість Росії: «Уважний читач легко заступить [у відповідних фраґментах] Японію Росією, а Корею Фінляндією, Польщею, Курляндією, Україною… або іншим реґіоном, заселеним невеликоросіянами», Ленин В.И. Полное собрание сочинений. — Т. 27. — С. 302, 420.

[30] Warren B. Imperialism: Pioneer of Capitalism… — Pp. 82-83; Fieldhouse K. The West and the Third World… — Pp. 35, 50-54; The Communist Internatioal, 1919-1943 / Ed. By J.Degras. — London, 1971. — Vol. I. — Р. 38.

[31] Ленин В.И. Полное собрание сочинений. — Т. ХХVІІ. — С. 260-262, Т. XXX. — С. 36.

[32] Там само. — Т. XXX. — С. 37. Лист, у якому Ленін згадує про заборону відокремлення, не надрукований в «Полном собрании сочинений». Натомість він був надрукований у: Ленин В.И. Сочинения. — Т. XIX. — С. 452-454. Троцький у своїй праці «Війна та Інтернаціонал» (1914) зазначав, що національна держава не здатна більше функціонувати як самостійна економічна одиниця, й, відповідно, самовизначення означає «вільне» приєднання до Сполучених Штатів Європи.

[33] Сталин И.В. Сочинения. — Т. IV. — С. 31-32.

[34] Ленин В. И. Сочинения… — Т. XXXVIII. — С. 156-162. Місяцем пізніше Ленін говорив, що більшовики «завоювали» Україну (С. 313). Хоча російський більшовицький уряд заявляв про свою незацікавленість у так званій громадянській війні в Україні, за день до промови Леніна Червона Армія витіснила український уряд з його тимчасової штаб-квартири у Вінниці: Юрчук В.І. та ін. Первый съезд коммунистической партии (большевиков) Украины (5-12 июля 1918 года). — К, 1988. — С. 126.

[35] Stalin J.V. Marxism and the National Question. — San Francisco, 1975. — Pp. 124-125. Едвард Карр також уважав, що залежність від якоїсь західноєвропейської країни була аналогічною залежності від Росії: Carr E.H. The Bolshevik Revolution, 1917-1923. — London, 1950-1953. — Vol. I. — P. 273. За цією логікою британські або французькі комуністичні уряди мали б право повторно окупувати Індію, Ірландію або Алжир.

[36] Stalin J.V. Marxism and the National Question . — Pp. 145, 159, 166, 202-203. Критику сталінської думки про те, що політичний гніт існував без економічного, див. у: Галузо П.Г. Аграрные отношения на юге Казахстана в 1867-1914 гг. — Алма-Ата, 1965. — С. 18-27.

[37] Покровский М. К вопросу об особенности исторического развития России // Покровский М. Историческая наука и борьба классов. — М., 1925. — С. 225-226; Малая советская энциклопедия. — М., 1929-1931. — Т. 4. — С. 48, 53; Т. 9. — С. 116.

[38] Оскільки це засудження «імперіалізму» виступало у вигляді «антиколоніалізму», а колоніалізм розумівся як інтеґральна частина сучасного капіталізму, воно не включало у список винуватців СРСР. Такий підхід об’єднував комуністів, більшість інтеліґенції в Азії та Африці, а також лівих лібералів в Європі та Америці. Цей підхід також передбачав, що всі, хто перебувають під зовнішнім домінуванням, мають право на національну незалежність, що будь-яка боротьба за незалежність мусить мати наднаціональний характер і бути спільною, а опір має обов’язково включати опір колоніалізму власної нації. Див.: Howe S. Anticolonialism in British Politics. The Left and the End of Empire, 1918-1964. — Oxford, 1993. — Pp. 1-2, 27-40; MacFarlane S.N. Superpower Rivalry and the Third World Radicalism. The Idea of National Liberation. — London, 1985. — Pp. 42-130; Smith A.D. State and Nation in the Third World. — Brighton, 1983. — Pp. 37-58.

[39] Souvarine B. The USSR, a Colonial Power // Problems of the Peoples of the USSR. — 1961. — № 8. — P. 5. Підсумкова декларація засуджувала «колоніалізм в усіх його проявах», не згадуючи жодної конкретної країни.

[40] Ідея про те, що для економічного розвитку потрібна політична незалежність, яка, своєю чергою, вимагає автаркії, стала загальнопоширеною після 1945 р. і до того ж помилково асоціювалась винятково з марксизмом. Ця тенденція була особливо помітною в Азії та Африці, де лідери «національно-визвольних» рухів почали застосовувати націоналістичні економічні програми з марксистсько-ленінською фразеологією, які заперечували будь-яку роль іноземного капіталу й намагались змінити характер, а іноді й взагалі зупинити інтеґрацію їхніх країн до світового ринку, так само, як це зробили радянські лідери у 30-х рр. ХХ ст. Див.: Arndt H.W. Есопотіс Development. The History of an Idea. — Chicago, 1987; Hodgkin T. Some African and Third World Theories of Imperialism // Studies in the Theory of Imperialism / Ed. by R.Owen, B.Sutclife. — London, 1972. — Pp. 93-114.

[41] «Національна система політичної економії» (1841) Ліста до 1891 р. була перекладена з німецької на російську, французьку та англійську мови. Див.: Szporluk R. Communism and Nationalism: Karl Marx versus Friedrich List. — Oxford, 1988. — Рр. 118-130, 152-168. Див. також український переклад: Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста / Пер. з англ. Г.Касьянов. — К., 1998.

[42] Це дослідження сьогодні піддане критиці за численні помилки та недосконалу методологію: Johnson D.S., Kennedy L. Nationalist Historiography and the Decline of the Irish Economy. George О’Вгіеп Revisited // Ireland’s Histories. Aspects of State, Society and Ideology / Ed. by S.Huton, P.Stewart. — London, 1991. — Рр. 11-35.

[43] Bhattacharya S. Approaches to the Colonial Economy in India // Tradition and Modernity. India and Japan Towards the Twenty-First Century / Н.Yamaguchi, H.Yanagisawa. — New Delhi, 1997. — Pp. 44-54; Chandra B. The Rise and Growth of Economic Nationalism in India. — New Delhi, 1966. — Pp. 636, 643, 741; FieldHouse D.K. The West and the Third World … — Pp. 192-195; Waites B. Europe and the Third World… — Pp. 152-155. Два останні автори підсумували серйозні арґументи, спрямовані проти цієї інтерпретації. Індійські націоналісти до першої світової війни боялися Росії й бажали автономії, а не відокремлення від імперії.

[44] Sunderland W. The «Colonization Question»: Visions of Colonization in Late Imperial Russia // Jahrbϋcher fϋr Geschichte Osteuropas. — 2000. — Vol. 48. — №2. — P. 212; Totz V. Russia. — London, 2001. — Pp. 156-174.

[45] Оглоблин О. Проблема української економіки в науковій і громадській думці ХІХ—ХХ в. // Червоний шлях. — 1928. — №9-10. — С. 172, 220; Редін М. та ін. Історія України… — 207, 220.

[46] Яснопольський М. Экономическая будущность юга России и современная его отсталость // Отечественные записки. — 1871. — №3. — Часть 2. — С. 268-301; №4. Ч. 2. — С. 116-117.

[47] Вітте перебував під впливом ідей Ліста, й хоча він був звільнений з посади міністра фінансів у 1903 р., уряд все ж продовжував започаткований ним курс. Особливо впливовим був його радник Дмітрій Менделєєв. Див. його працi: Менделеев Д. К познанию России. — СПб., 1906. — С. 94-98, 131-132; Його ж. Проблемы экономического развития России. — М., 1960. Ліст був значно менш популярний серед російських інтелектуалів, ніж Маркс: Van Lane T. Sergei Witte and the Industrialization of Russia. — New York, 1973. — P. 63.

[48] Яснопольский М. О географическом распределении государственных доходов в России. — К., 1890. — С. 135, 167-168, 179-180, 183.

[49] Яснопольский М. О географическом распределении государственных расходов в России. — К., 1897. — С. 561-584.

[50] Яснопольський М. О географическом распределении… — С. 4-27, 67. Він цитує Л.Деляверне (L.DeLavergne), К.Рау (K.H.Rau), А.Ваґнера (A.Wagner), В.Рошера (W.Roscher), Е.Мішлеру (E.Mischlera), але не згадує Ліста. Німецька «історична економіка» була досить популярною серед науковців Російської імперії. Див.: Kingston Mann Е. In Search of the True West. — Princeton, 1999. — Pp. 115-128. Чому Яснопольський не проаналізував реґіональну нерівність, яку він дослідив, у національних термінах, а також зв’язок між поміркованою ліберальною антипротекціоністською критикою фінансової політики уряду, яку він уважав впливовою, й українськими культурними вимогами, — це питання, що заслуговують на увагу.

[51] Подолинський С. Ремесла і фабрики на Україні. — Женева, 1880.

[52] Бачинський Ю. Україна irredenta. 3-тє вид. — Берлін, 1924. — С. 39-43, 68-69, 76-77, 142-150.

[53] Там само. — С. 87-97. У 1894 р. в листі до Михайла Драгоманова Бачинський писав, що країни намагаються здобути незалежність для того, щоб отримати можливості для кращого економічного розвитку. Це дозволяє припускати, що він читав Ліста.

[54] Франко І. Поза межами можливого//Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. — К., 1986. — Т. 45. — С. 281-285.

[55] Войнилович С. [псевдо]. Ще про неіснуюче питання // Праця. — 1905. — №12. — С. 4-5; Чацкий [псевдо]. З приводу неіснуючого питання // Праця. — №13-14. — С. 2.

[56] Порш М. До питання про автономію // Літературно-науковий вісник. — 1907. —
Т. 39. — С. 344-359.

[57] Порш М. Про автономію України. — К., 1907. — С. 9, 14, 17, 25, 81-90, 118-119.

[58] Порш М. Робітництво в Україні. Нариси по статистиці праці // Записки українського наукового товариства в Києві. — 1913. — Т. 11. — С. 155; Т. 12. — С. 131; Гордієнко М. [псевдо]. Україна в державному бюджеті Росії // Літературно-науковий вісник. — 1912. — Т. 59. — С. 138-141. На початку 40-х рр. ХХ ст. Порш жив у Берліні, й втратив свій архів під час бомбування. Див.: Жук А. Пам’яті Миколи Порша (1877-1944) // Сучасність. — 1962. — №1. — С. 64.

[59] Порш М. П. Струве в українській справі // Літературно-науковий вісник. — 1912. — Т. 58. — С. 333-341; у скороченому вигляді надруковано в: Гордієнко М. [псевдо] Капитализм и русская культура на Украине // Украинская жизнь. — 1912. — №9. — С. 16-32. Його арґументи повторюють ідеї Ліста і є відповіддю на праці одного з російських шанувальників Ліста, Петра Струве: Струве П. Общерусская культура и украинский партикуляризм // Русская мысль. — 1912. — Январь. — С. 65-86. Ліст стверджував, що конституційний уряд заохочуватиме індустріалізацію, проте в друкованих працях немає прямих вказівок на те, що цю ідею українські автори запозичили саме в нього. За винятком Яснопольського, жоден з українських авторів, який писав на цю тему, не включав до своєї бібліографії теоретичні праці, на які спиралось дослідження.

[59] Стасюк М. Автономія і розвиток України. — СПб., 1906. — С. 10-12, 21, 25-30.

[60] Соколов Н. Украина в государственном бюджете России // Украинский вестник. — 1906. — №2. — С. 97-102. Ця стаття є викладом основних ідей двотомової праці Яснопольського. У ній стверджується, що надмірна централізація, яка заважає рівноправному розподілу багатства, робить бідні реґіони біднішими, а багаті багатшими. Див. також: Гехтер М. Значіння України в економічнім житті Росії // Літературно-науковий вісник. — 1909. — №11. — С. 288-301.

[61] Стасюк М. Економічні відносини України до Великоросії і Польщі // Записки українського наукового товариства в Києві. — 1911. — Т. 8. — С. 88-112; 1912. — Т. 9. — С. 62-120.

[62] Вишневський О. [О. Скоропис-Йолтуховський]. На переломі. — Львів, 1905. — С. 74; Залізняк М. Сучасна велика індустрія і її значініє // Літературно-науковий вісник. — 1913. — Квітень. — С. 65; Ковалевський М. При джерелах боротьби. — Інсбрук, 1960. — С 46–47, 153-154.

[63] Програма української народної партії // Українські політичні партії кінця ХІХ— початку ХХ століття / За ред. В. Ф. Шевченка. — Київ, 1993. — С. 46-55; Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ — початку ХХ століття. — Київ, 1996. — С. 33-37.

[64] Reshetar J. The Ukrainian Revolution. — Princeton, 1952. — Р. 40.

[65] Це відображено у змісті двох нещодавніх антологій: Towards an Intellectual History of Ukraine. An Anthology of Ukrainian Thought from 1710 to 1995 / Ed. by R.Lindheim, G.Luckyj. — Toronto, 1996; Націоналізм. Антологія / Ред. О.Проценко, В.Лісовий. — К., 2000; Selected Contributions of Ukrainian Scholars to Economics / Ed. by I.S.Koropeckyj. — Cambridge, MA, 1984. У цій книзі представлені науковці-економісти, які всі, за винятком одного, були антисоціалістами. Імовірно, тому вони іґнорували колоніалізм як проблему, проте ця тема не обговорюється в книзі. Хоркіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні. — К, 1994. Авторка розглядає соціалістів з позанауко-вих кіл, які писали економічні праці, але вона не розглядає царську Україну як колонію й не аналізує колоніалізм як окрему проблему. Див.: Українська економічна думка / Ред. С.Злупко. — Київ, 1998, де розміщено ориґінальний нарис Голубничого, але автор не розглядає цю тему в своїй книзі: Злупко С. Економічна думка України: від давнини до сучасності. — Львів, 2000.

[66] Майбутній радянський український міністр Григорій Гринько, для прикладу, 1912 р. вважав, що Україна була нездатна економічно відокремитися від Росії, й що найбільш корисним для України є саме федеративний устрій. Він також зазначав, що навіть якщо Україна була б об’єктом російської імперіалістичної експлуатації, це все одно було б краще, ніж бути об’єктом німецького чи британського імперіалізму, тому що Україна була «обізнана з російським імперіалізмом» і могла б «з ним дати ради»: Ковалевський М. При джерелах боротьби… — С. 142.

[67] У головному есе «Чудацькі думки про Українську національну справу» (1891) Драгоманов порівнював долю України з периферійними народами в Британії та Франції у виключно політичній термінології: Драгоманов М.П. Вибране / Ред. Р. Міщук. — К., 1991. — С. 514-536. Див. також: Грушевский М. Национальный вопрос и автономія // Украинский вестник. — 1906. — №1. — С. 8. Його ж. Украинский вопрос (3 видання), 1914-1917 рр.) // Українське питання / Ред., перекл. М. Тимощук. — К., 1997.

[68] Грушевський М. Спомини//Київ. — 1989. — №8. — С. 131; Грушевський М. Українці // Формы национального движения в современных государствах / Ред. А.И.Кастелянский. — СПб., 1910. — С. 155, 319-320. Hrushevsky M. The Historical Evolution of the Ukrainian Problem. — London, 1906; 1915; Його ж. Украинский вопрос // Українське питання / Ред., перекл. М.Тимощук. — К., 1997; Грушевський М. Вибрані праці. — Нью-Йорк, 1960. — С. 61-65.

[69] Писання Трохима Зінківського/Ред. В. Чайченко. — Львів, 1893. — Т. 1. — С XX-II.

[70] Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали / Упорядкування Р.Сольчаник та Т.Гунчак. — Нью-Йорк, 1983. — Т. 1. — С. 219-227. Східні українці неґативно ставилися до СВУ частково тому, що він ставив національні інтереси вище соціальних: Патер І. Союз Визволення України. — К., 2000. Автор перелічує та коротко викладає зміст всіх публікацій цієї організації. СВУ брала участь у базованому в Лозанні проґерманському Союзі національностей. Див.: Senn A.E. The Russian Revolution in Switzerland, 1914-1917. — Madison, 1971. — Рр. 64-69, 176-186.

[71] Стосунки між українською націоналістичною ідеологією та політичною тактикою її лідерів заслуговують на детальний аналіз, але оминання «антиколоніальних» ідей у пропаганді під час війни видається не відмовою від принципів в інтересах компромісу, а радше наслідком марґінального значення колоніалізму в передвоєнній українській думці. У 40-х рр. XIX ст., коли засновники українського націоналізму закликали до незалежної України без монархів та поміщиків, вони вважали соціальну революцію такою ж важливою, як і національне визволення. Шукаючи союзників серед номінальних ворогів України: російських лібералів та чиновників, польського духовенства та землевласників, а згодом і серед європейських урядів — пізніші націоналістичні лідери вже пом’якшували радикальні соціальні гасла своїх програм: Чорновол І. Політичні концепції київської «старої громади»: від проросійського народництва до нової ери // Сучасність. — 2000. — №12. — С. 145-148. Пор. також зміни інтерпретацій у виданнях 1901 та 1916 років популярної історії України Лонгина Цегельського: Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of Interpretations of Ukraine’s Past In Polish, Russian and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. — Edmonton, 1992. — Р. 175.

[72] Козуб І. Доба і доля. Спогади. — К., 1996. — С. 167. На Конґресі поневолених народів, що був організований Центральною Радою у вересні 1917 р. і відбувся за участі представників неросійських національностей Російської імперії, «російський колоніалізм» фіґурував лише одного разу в промові делеґата-сіоніста. Під сумкова резолюція визначила політичну централізацію як перешкоду для економічного розвитку людства й як засіб, за допомогою якого не-робочий клас центру експлуатує окраїни. Делеґати закликали до створення децентралізованої багатонаціональної федеративної республіканської Російської держави: Верстюк В.Ф. та ін. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1996. — Т. 1. — С. 298; Реєнт О., Андрусишин В. З’їзд поневолених народів. — К., 1994. — С. 50.

[73] Британія, Франція та Америка вважали, що право на самовизначення Вудро Вільсона може бути застосоване лише до колишніх німецьких та австрійських володінь у Східній Європі. Тоді як фахівці розуміли, що поняття «Росія» не покривало всю територію імперії й деякі висловлювались за підтримку української незалежності, лідери Антанти формально ніколи так і не визнали незалежності України, оскільки вони бажали бачити Україну як частину федеративної небільшовицької Російської республіки. Див.: Bonsai S. Suitors and Supplicants. The Little Nations at Versailles. — New York, 1946. — Pр. 135-144; Seymour C. The Intimate Papers of Col. House. — Boston, 1926. — Vol. ІІ. — Pр. 193-200; Gelfand L.E. The Inquiry. American Preparations for Peace, 1917-1919. — Westport, 1976; Brinkley G.A. Allied Policy and French Intervention in the Ukraine, 1917-1920 // The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution / Ed. by T.Hunchak. — Cambridge, MA, 1977. — Pp. 323-361; Sharp A. The Versailles Settlement: Peacemaking in Paris, 1919. — New York, 1991.

[74] Областной съезд РСДРП (б-ков) // Летопись революции. — 1926. — Сент.—окт. — С 76-78, 85-86; Юрчук В.І. та ін. Первый съезд коммунистической партии… — С. 94, 96, 126-127. В пізніших дебатах ті, хто опирались формуванню реґіонального осередку партії, обґрунтовували свою позицію як у культурно-історичних, так і в соціально-економічних термінах: Юрчук В.І. та ін. Первый съезд коммунистической партии… — С 172-173. Менш ніж за рік після взяття влади місцеві більшовики вже стверджували, що тісні «історичні, економічні та культурні зв’язки», що існують між Українською та Російською республіками, роблять їх невіддільними: Корецький В. та ін. Історія держави і права Української РСР, 1917-1960. — К., 1961. — С. 162.

[75] Більшовицька пропаганда приділяла більше уваги національному питанню після 1920 р.: Короливский С. и др. Гражданская война на Украине. — К., 1967. — І: №530, №669; ІІ: №208, №358, №427, №670; №731.

[76] Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції, 1917-1920. — Нью-Йорк, 1969. — Т. 3. — С. 96-97.

[77] Mazlakh S., Shakhrai V. On the Current Situation in Ukraine. — Ann Arbor, 1970. — P. 63-65, 79-83. Ця книжка — бібліографічна рідкість, яка ще не перевидана в Україні, — як і майже всі видання українських комуністів, які, вочевидь, не мають нічого спільного з російською філією — Комуністичною партією України. Див. також: Левинский В. Царская Россия и украинский вопрос. — Женева, 1917. — С. 70. Султан Галієв, який у червні 1918 р. в Казані заснував Російську мусульманську комуністичну партію, трьома місяцями раніше стверджував, що революція не усунула б відмінностей між жертвами та виконавцями колоніалізму: «Якщо революція переможе в Англії, пролетаріат продовжить пригнічувати колонії…» Цит. за: Bennigsen A., Quelquejay C. Islam and the Soviet Union. — London, 1967. — Р. 114. Чи були знайомі з ідеями Галієва Мазлах та Шахрай, які мешкали в Саратові, коли писали свою книгу, залишається невідомим.

[78] Документи українського комунізму / Ред. І.Майстренко. — Нью-Йорк, 1962. — С 52, 55, 63.

[79] Українські комуністи робили розрізнення між реакційним «колоніальним» та проґресивним «автономістським» крилами всередині Комуністичної партії України. Блакитний В. Комуністична партія України і шляхи її зміцнення // Сучасність. — 1994. — №1. — С. 151-155; Чірко В. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів // Український історичний журнал. — 1968. — №12. — С. 29-30. Скоротившись до 150 членів у 1924 р., Українська комуністична партія саморозпустилася у 1925 р.: Mace J. Communism and the Dilemmas of National Liberation. — Cambridge, MA, 1983. — P. 74-83. Автор наводить коротку історію партії та подає список її головних публікацій.

[80] Uzwyszyn R.J. Between Ukrainian Cinema and Modernism: Alexander Dovzhenko’s Silent Trilogy . Ph.D. Dissertation. — New York University , 2000. — Pр. 28-398. Довженко був лівим українським соціалістом-революціонером протягом революції, боровся проти більшовиків і був пов’язаний із колишніми українськими комуністами протягом 20-х рр. ХХ ст.

[81] Cinquieme congres de l’internationale communiste. Compte rendu analytique. — Paris, 1924. — Pp. 427-431. Тодішній перший секретар української компартії Каганович стверджував, що Україна має слугувати моделлю для «західних народів». Цит. за: Mace J. Communism and the Dilemmas of National Liberation… — P. 107; див. також с. 94 щодо резолюції Комінтерну.

[82] Зокрема, праці Олександра Оглоблина, Михайла Слабченка та Костянтина Воблого, а також «Записки соціально-економічного відділу ВУАН» (1923-1927).

[83] Він не називав Україну колонією у своїй першій історичній праці «Історія боротьби класів на Україні» (Полтава, 1921). Курйозний випадок трапився 1922 р., коли рецензент Яворський критикував Багалія за твердження, що за царату Україна була експлуатована через державний бюджет, яке Багалій зробив у своєму додатку до «Історії українського народу» О.Єфименко, тоді як у власному дослідженні, опублікованому наступного року, визначаючи Україну як колонію, він не згадував про економічну експлуатацію: Кравченко В.В. І.Яворський та Д.І.Багалій в світлі архівних документів // Схід-Захід. — 1998. — №1. — С. 198.

[84] Яворський М. Україна в епоху капіталізму. — К., 1924-1925. — Т. 1-3; Його ж. Проблема української національної демократичної революції у 1917 р., її історичні основи та її рухові сили // Червоний шлях. — 1927. — № 2. — С. 123, 127-128.

[85] Річицький А. Нарис з історії української революції. — Харків, 1930. — С. 23-24. Також: Эрде Д. Революция на Украине: от керенщины до немецкой оккупации. — Харьков, 1927.

[86] Микола Скрипник міркував в цьому напрямку вже у 1918 р.: Юрчук та ін. Вказ. праця. — С. 129; Holubnichy V. Some Economic Aspects of Relations among the Soviet Republics // Ethnic Minorities in the Soviet Union / Ed. by E. Goldhagen. — New York, 1968. — Р. 52; Graziosi A. A New Peculiar State. — Westport, Conn, 2000. — Рp. 27, 30, 36-37, 51.

[87] Волобуєв М. До проблеми української економіки // Документи українського комунізму… — С. 156, 186, 191, 201. Волобуєв висловлював погляди українських комуністів, які гуртувалися навколо Олександра Шумського. Він відмовився від своїх поглядів через два роки: Його ж. Проти економічної платформи націоналізму // Більшовик України. — 1930. — №5-6. — С. 54-60; Mace J. Communism and the Dilemmas of National Liberation … — Pp. 168-189.

[88] Дискусія розпочалась у 1926 р., коли член Політбюро Володимир Затонський піддав критиці ідею про те, що українська революція мала особливий характер: Сухино-Хоменко В. З приводу особливостей пролетарської революції на Україні // Літопис революції. — 1928. — №4. — С. 79-119; Рєдькіна І. До питання про особливості пролетарської революції на Україні // Літопис революції. — 1928. — №6. — С. 333-350; Рубач М. Треба дійсно виправити // Літопис революції. — 1930. — №3-4. — С. 267-278; Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia. Soviet Russian and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914-1991. — New York, 1993. — Рр. 47-52.

[89] Скубицкий Т. Классовая борьба в украинской исторической литературе // Историк-марксист. — 1930. — №17. — С. 27-40. Скубицький був засуджений за заперечення колоніального статусу України й був змушений відмовитися від своїх поглядів: Резолюція ради українського товариства істориків-марксистів 30 жовтня 1930 р. // Літопис революції. — 1930. — №5. — Б.С; та: Лист до редакції // Там само.

[90] Tillet L. The Great Friendship. — Chapel Hill, NC, 1969; Brandenburger D., Dubrovsky A.M. «The People Need a Tsar»: The Emergence of National Bolshevism as Stalinist Ideology // Europe-Asia Studies. — 1998. — July. — Р. 873-892; idem. Proletarian Internationalism, «Soviet Patriotism» аnd the Rise of Russocentric Etatism during the Stalinist 1930’s // Left History. — 1999. — №2. — Р. 88-93. Velychenko S. Shaping Identity… — Рр. 159-167, 179-190.

[91] Lyashchenko Р. History of the National Economy of Russia. — New York, 1949. — Рр. 347, 567-570. У трьох наступних виданнях Лященко, який не був марксистом, подав більше інформації про Україну, але не змінив своєї інтерпретації. Його загальна оцінка характеру впливу царської економічної політики на неросіян, хоча й була неоднозначною, також залишилася незмінною. Згідно з офіційним поглядом про історичну користь від об’єднання з Росією та марксовим розумінням колоніалізму як необхідного зла, Лященко стверджував, що це об’єднання мало проґресивне значення для неросіян, незважаючи на економічну експлуатацію (С. 569). Водночас він також зауважував, що індустріальний капіталізм «прирік» національні околиці — але не Україну — на «відстале колоніальне» існування (С. 721-722). У виданні 1956 р. останню фразу було замінено на «уповільнений розвиток»: Лященко П.И. История народного хозяйства СССР. 4е изд. — М., 1956. — Т. 2. — C. 418, 476-485, 568. БСЭ. — Т. 55. — М., 1947. — С. 898-919. У цьому виданні вже не згадується про колоніальний статус навіть у статті про Україну.

[92] Dzuba I. Internationalism or Russifcation. — London, 1968. — Pp. 82-91. Див. також українське видання: Дзюба І.М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К., 2005; Лугова О. Про становище України в період капіталізму // Український історичний журнал. — 1967. — № 3. — С. 15-25.

[93] Боровой С.Я. До питання про становище України в період капіталізму // Український історичний журнал. — 1967. — №9. — С. 113-121; Гуржій О. В.І.Ленін про економічний розвиток України // Український історичний журнал. — 1967. — №10. — С. 40-51; Сарбей В. Період капіталізму // Гуржій О.І. та ін. Ленінська теоретична спадщина в українській радянській історіографії. — К., 1969. — С. 100-107.

[94] Мазепа И. Большевизм и оккупация Украины. — Львов, 1922. — С. 81, 148; див. також: Шаповал Н. Большевизм и Украина. — Прага, 1926. — С. 8, 28.

[95] Шаповал М. Велика революція. — Прага, 1928. — С. 216-234.

[96] Українська націоналістична позиція була значно посилена після 1927 р., коли після входження Німеччини до Ліги Націй та перевороту Пілсудського в Польщі обидві країни запропонували таємну підтримку емігрантським антибільшовицьким політичним партіям, що представляли неросійські національності: Koebner K., Schmidt H.D. Imperialism. The Story and Signifcance of a Political Word. — Cambridge, 1965. — Pр. 270-300; Mikulcz S. Prometeizm w polityce II Rzeczy pospolitej. — Warsaw, 1971.

[97] Ґловінський Є., Мацієвич К., Садовський В. Сучасні проблеми економіки України // Праці Українського наукового інституту. — Варшава, 1931. — Т. 3. — С. 81, 85, 104, 127-128, 134, 138-139.

[98] Коберський К. Україна в світовому господарстві. — Прага, 1933; Сціборський М. Україна в цифрах. — Торонто, 1940. — С. 37-39.

[99] Полтава П. Збірник підпільних писань. — Мюнхен, 1959. — С 93-104; Дяків-Горновий О. Ідея і чин. Повна збірка творів. — Нью-Йорк, 1968. — С. 204-219.

[100] Винар В. Економічний колоніялізм в Україні. — Париж, 1958; Соловей Д. Украина в системе советского колониализма. — Mюнхен, 1959; Його ж. Політика ЦК КПРС у плануванні розвитку промисловості та промислових кадрів на Україні. — Мюнхен, 1960; Kononenko K. Ukraine and Russia: A History of the Economic Relations between Russia and Ukraine, 1654-1917. — Milwaukee, 1968; The Ukraine within the USSR: An Economic Balance Sheet / Ed. by I.Koropeckyi. — New York, 1977; Koropeckyi І. Development in the Shadow. — Edmonton, 1990.

[101] Їхній погляд походив від неокласичного розуміння імперіалізму та колоніалізму як політичного феномену, що вказував на «відсталість» даної імперської влади. Як зазначали Кант і Конт, а також Йозеф Шумпетер у своїй «Соціології імперіалізму» (1919), імперіалізм і колоніалізм несумісні з сучасним капіталізмом. Див.: Kolarz W. Russia and Her Colonies. — New York, 1952; The Idea of Colonialism / Ed. by R.Strausz-Hupe, H.W.Hazard. — New York, 1958. Див. також публікації фінансованого США Інституту для дослідження СРСР у Мюнхені.

[102] Fieldhouse D.K. The West and the Third World. — Pp. 54-67, 348-355; Waites B. Europe and the Third World. — P. 10-13; Imperialism and After / Ed. by M.Mommsen, J.Osterhammel. — London, 1986. — Pp. 191-124, 313-358.

[103] Brown M.B. The Economics of Imperialism. — London, 1974. — Pp. 285-304; Dominant Powers and Subordinate States. The United States in Latin America and the Soviet Union in Eastern Europe / Ed. by J.Triska. — Durham, 1986. — Pp. 310-341, 450-452.

[104] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Київ, 1994. — Т. 1. — С. 149, 168-169 (посилання 11); idem. The Role of Ukraine in Modern History // Essays in Modern Ukrainian History / Ed. by I.L.Rudnytsky. — Alberta, 1987. — Pp. 15-16; Оглоблин О. Проблема схеми історії України ХІХ-ХХ століття // Український історик. — 1971. — №1-2. Ця розвдіка вийшла також окремим виданням у 1973 р. у Мюнхені.

[105] Голубничий В. До питання про економічний колоніялізм на Україні // Його ж. Три лекції про економіку України. — Нью-Йорк, 1969. — С. 18-24, передруковано в: Українська економічна думка / Ред. С.Злупко. — Київ, 1998. — С. 437-444. Голубничий систематично розглядав аспекти економічного розвитку для доведення зубожіння і порівнював українські показники матеріального добробуту з російськими, а також показниками інших республік СРСР: Holubnichy V. Some Economic Aspects of Relations Among the Soviet Republics // Holubnychy V. Есопотіс Aspects of Relations Among the Soviet Republics // Ethnic Minorities in the Soviet Union / Ed. by E.Goldhagen. — New York, 1968. — Pр. 50-120.

[106] Spechter M. The Economic Advantages of Being Peripheral: Subordinate Nations in Multinational Empires. East European Politics and Society. — 1989. — Vol. 3. — P. 448-464; idem. Development of the Ukrainian Economy, 1854-1917: The Imperial View // Ukrainian Economic History / Ed. by I.S.Koropeckyj. — Cambridge, MA, 1991. — Pp. 261-276; Gatrell P. Ethnicity and Empire in Russia’s Borderland History // Historical Journal. — 1995. — September. — Pp. 722-723. В.Аллен (W.Allen) погодився, що радянська політика була спрямована на те, щоб зробити Україну залежною від Росії протягом 1930-х рр., але зазначав, що географічний чинник був важливішим, ніж царська або радянська політика, у формуванні її слаборозвиненої обробної та важкої промисловості: АІІеп W. The Ukraine. A History. — New York, 1940. — Pр. 368-370.

[107] Hryniuk S. The Economic Development of Eastern Galicia in Late Austrian Times: Some Agendas for Future Work // Економіка України: минуле, сучасне і майбутнє / За ред. М.Герасимчука та ін. — К., 1993. — С. 275-290; idem. Polish Lords and Ukrainian Peasants. Confict Deference and Accommodation in Eastern Galicia in the Late Nineteenth Century // Austrian History Yearbook . — 1993. — Vol. 24. — Pр. 119-132.

[108] Rowley D. Interpretations of the End of the Soviet Union: Three Paradigms // Kritika. — 2001. — Spring. — Pр. 418–419. Хоча русофільські або соціалістичні симпатії могли відігравати певну роль, проте парадигмами, які використовували совєтологи, як зазначає Роулі, були саме тоталітарні та модернізаційні моделі, які змушували їх розглядати СРСР саме як національну державу з проблемою національностей, а не як імперію.

[109] Dominant Powers and Subordinate States. The United States in Latin America and the Soviet Union in Eastern Europe / Ed. by J.Triska. — Durham, 1986; Lieven D. Empire: The Russian Empire and its Rivals . — London, 2000; Kappeler A. The Russian Empire: A Multiethnic History. — London, 2001. В той час, як Каппелер стримано визнає, що Україна була колонією (С. 322), Лівен із цього приводу взагалі не висловлюється.

[110] Ці ідеї були розвинені лівими есерами, які емігрували з України. Шаповал бачив аграрну революцію в Україні як частину глобальної аграрної революції в колонізованих країнах проти світового капіталу, що була б необхідною прелюдією до пролетарської революції в індустріальних країнах. «Той, хто захищає світову революцію, має звільнити Україну, і той, хто підтримує українську свободу, об’єктивно служить справі світової соціалістичної революції». Шаповал М. Світова революція, Росія і Україна // Борітеся — поборете. — 1920. — №1. — С. 4-8, 44.

[111] Mace J. Communism and the Dilemmas of National Liberation; Krawchenko B. Social Change and National Consciousness in Twentieth Century Ukraine. — Basingstoke, 1985.

[112] Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994.

[113] Донцов Д. Національні гермафродити // Наш голос. — 1911. — № 9-10; Його ж. Модерне москвофільство. — К, 1913. Реакція на Донцова була ворожою. Його опоненти слідом за Драгомановим зазначали, що, хоча в довготерміновій перспективі українці відмовляться від російських культурних впливів, у короткій перспективі вони отримали користь від них: Драгоманов М. Чудацькі думки // Mischuk. Op. Cit. — Pp. 555, 557; Залізняк М. Про модерне москвофільство // Літературно-науковий вісник. — 1913. — № 11. — С. 360-371; Петлюра С. Листи до Дмитра Донцова // Літературно-науковий вісник. — 1931. — №11. — С. 984-985; Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть. — К, 1993. — С. 138-139.

[114] Маланюк Є. Pro domo sua // Веселка. — 1923. — № 7-8. — С. 54-55; Його ж. Ідеї і дії // Веселка. — 1923. — № 9-10. — С. 39–40. У його найвизначнішій праці, написаній 1926 р., але не пропущеній цензурою, Хвильовий стверджував: «Колонія Україна чи ні, — ми чуємо такі розмови довгий час. У наших умовах це є небезпечним питанням». Хвильовий М. Україна чи Малоросія // Хвильовий М. Твори в двох томах. – К, 1991. — С 91. Див. також: Mykola Khvylovy. The Cultural Renaissance in Ukraine. Polemical Pamphlets 1925-1926 / Ed. by M.Shkandrij. — Edmonton, 1986.

[115] Fieldhouse D.K. The West and the Third World… — Pp. 164-186, 354; Waites B. Europe and the Third World. — Р. 313.

[116] Palairet M. The Balkan Economies c. 1800-1914. Evolution without Development. — Cambridge, UK, 1997. — Pp. 362-370.

[117] П.Вайлз (P.Wiles) уважає, що економічно Україна в ХХ ст. розвивалася б найкраще, якби була незалежною комуністичною державою: Wiles Р. Comparison with Some Alternatives // The Ukraine within the USSR: An Economic Balance Sheet / Ed. by I.S.Koropeckyj. — New York, 1977. — Pp. 300-311.

[118] Голубничий В. Три лекції про економіку України. — Нью-Йорк, 1969. — С. 24. Постколоніалізм і так має серйозні методологічні хиби. Окрім антиєвропейського ухилу, ця теорія базується на вибірковому застосуванні однієї категорії: колишньої залежності. Залишається незрозумілим, чому залежність має скасовувати всі відмінності й чому ця теорія не застосовується щодо країн на зразок Англії, Росії, Китаю, Франції чи США, оскільки всі вони також колись були залежними. Див: Величенко С. Постколоніялізм, Европа та Українська історія // Україна модерна. — 2003. — Вип. 9. — С. 237-248.

[119] Clearly J. Outrageous Fortune, Capital and Culture in Modern Ireland. — Dublin, 2006; Was Ireland a Colony? / Ed. by T.McDonough. — Dublin, 2005; Ireland and the British Empire / Ed. by K.Kenny. — Oxford, 2004; Chari S., Verdery K. Thinking between the Posts: Postcolonialism, Postsocialism, and Ethnography after the Cold War // Comparative Studies in Society and History. — 2009. — №1. — Рр. 6-34; Velychenko S. Nationalizing and Denationalizing the Past: Ukraine and Russia in Comparative Context // Ab Imperio. — 2007. — №1. — Рр. 477-494; Величенко С. Де починається національна історія // Критика. — 2006. — №9.

Переклад з англійської Марини Домановської та Володимира Склокіна

Надруковано в: Кравченко В. (ред.). Історична пам’ять і тоталітаризм: досвід Східної та Центральної Європи. — Харків: ХТМТ, 2009. — C. 300-344.