The Taj Mahal Travellers

Poмaн Πiщąлoβ

ЯПОНСЬКИЙ ІМПРОВІЗАЦІЙНИЙ ГУРТ TAJ MAHAL TRAVELLERS був заснований у 1969 році викладачем Токійського університету мистецтв, скрипалем Такехіса Косуґі, та кількома його студентами.

Такехіса Косуґі вважається найважливішою та найвпливовішою фігурою японського авангарду. Він народився у 1938 році в Токіо. Року 1960, ще студентом університету, разом з іншим студентом, Ясунао Тоне, він заснував Group Ongaku, яка стала першим імпровізаційним колективом у Японії. На противагу західній опус-музиці, в якій композиція раз і назавжди визначена та задокументована в нотах, і поп-музиці, яка робиться за жорсткою схемою куплет-приспів-програш, Група Онґаку займалася спонтанною музикою без будь-якої особливої форми, імпровізацією. Це підхід був запозичений у джазу, але на відміну від джазу, де імпровізація — за винятком фрі-джазу — переважно обертається навколо домінантного акорду, тобто є обмеженою головним мотивом п’єси, японські музиканти вирішили не тільки звільнитися від зобов’язань грати мотиви, але й відкинути звичай грати обов’язково на музичних інструментах — грати допускалось і на немузичних. Ба більше, їхні виступи часто мали характер анти-музичних геппенінґів, відбувалися на антисоціальних заходах типу „святкування” 17-ї річниці поразки Японії у другій світовій війні (1939-1945). Записи цього музикування збереглись, і їх можна послухати на компакт-диску “Music of the Group Ongaku” (Hear Sound Art Library, 1996) і на вініловій платівці з такою самою назвою (Seer Sound Archive, 2011). Судячи із цих записів, Онґаку працювали на перехресті конкретної музики та фрі-джазу — тут і грюкання по кухонному начинню, і підслухана розмова в радіоприймачі, й істеричне соло на саксофоні, й стогін електроскрипки. Звучання всього цього добряче деформовано ефектами. Група проіснувала не довго і в 1962 році розпалась. Того ж року Косуґі закінчив університет і почав виступати з імпровізаціями на скрипці, в тому числі в Європі, де на нього звернули увагу художники мистецького руху Fluxus.

Робітники та батьківщина

Роман Роздольський

Мова про той уривок, у якому автори «Маніфесту» змальовують стосунки пролетаріату та батьківщини. Читаємо в ньому:

Далі комуністам закидають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність.

Робітники не мають батьківщини. В них не можна відняти того, чого в них немає. Тому що пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватись як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні.

Національна відособленість і протилежності народів зникають все більше й більше вже з розвитком буржуазії, свободою торгівлі, світовим ринком, одноманітністю промислового виробництва і відповідних до нього життьових умов.

Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення. Об’єднана діяльність, принаймні цивілізованих країн, є одна з перших умов його визволення.

В тій мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивіда другим, буде знищена і експлуатація однієї нації другою.

Разом із протилежністю класів всередині нації відпаде і вороже ставлення націй одної до одної.[1]

А за кілька сторінок до цього:

Коли й не за змістом, то за формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є насамперед боротьба національна. Пролетаріат кожної країни мусить, звичайно, насамперед покінчити з своєю власною буржуазією.[2]

Непальська революція та перспективи поширення маоїстських рухів у країнах Південної Азії

Денис Пілаш

Південна Азія, яка охоплює сім незалежних держав (Республіка Індія, Ісламська Республіка Пакистан, Народна Республіка Бангладеш, Федеративна Демократична Республіка Непал, Демократична Соціалістична Республіка Шрі-Ланка, Королівство Бутан та Республіка Мальдіви), на початку ХХІ ст. стала ареною розгортання антисистемних рухів ліворадикального спрямування – подібно до Латинської Америки, що також характеризується високим рівнем соціально-класового розшарування населення та разючими показниками коефіцієнту Джині. Підґрунтям для цього стала колоніальна спадщина й контрасти соціально-економічного розвитку регіону.

Ситуація в Південній та Південно-Східній Азії суперечлива: на тлі високих темпів економічного зростання, успіхів частини країн регіонів в індустріалізації та високотехнологічних секторах, проблеми відсталості селянських районів виглядають ще контрастніше. Рух до лідерства у сфері інформаційних технологій може суміщатися зі збереженням пережитків кастової, релігійної та етнічної сегрегації. Країни Індійського субконтиненту, попри усі спроби завершити «зелену революцію», залишають за собою сумнівне лідерство за чисельністю безземельного селянства.

«Третій світ» і революція

Ерік Гобсбаум

У січні 1974 року генерал Велета Абебе зупинився в казармах Годе з метою інспекції… Наступного дня Палац отримав неймовірну депешу: генерала арештували солдати й примушують його їсти те, що їдять вони. Та їда настільки очевидно зіпсована, що дехто потерпає, коли б генерал не захворів та не помер. Імператор [Ефіопії] послав десант своєї Гвардії, яка визволила генерала й поклала його до госпіталю.

Ришард Капущінскі. Імператор (1983, р. 120)

Ми перебили всю худобу [університетської експериментальної ферми], яку тільки змогли. Але, поки ми їх різали, розкричалися селянські жінки: Ох, бідні тварини! І нащо вони їх отак нищать? Що вони їм зробили? Коли ті панії (señoras) розрепетувалися, ох, лишенько! То ми й перестали, але встигли перебити близько чверті, щось із вісімдесят голів. Хотіли ж перебити усіх, і таки перебили б, коли б не розверещалися ті селянки. Ми були ще там, коли один пан на коні, це туди, де Аякучо, подався розказати їм, що сталося. Отож наступного дня про це говорила радіостанція La Voz. Ми якраз верталися додому, і дехто з товаришів мав оті маленькі приймачики, то ми слухали, і було нам ой же й приємно!

Молодий боєць «Сендеро луміносо». «Тьємпос» (1990, р. 198)

І

Хоч би як ми інтерпретували зміни в «третьому світі» та його поступовий розкол, розпад, усе це відрізнялося від «першого світу» в одному фундаментальному відношенні. Він становив світову зону революції: щойно здійсненої, близької /392/ чи можливої. Ну а «перший світ», коли розпочалася глобальна «холодна війна», був назагал, у політичному й соціальному відношеннях, стабільним. Хоч би що там помалу закипало на дні казана «другого світу», але воно було заховане під накривкою партійної влади й потенційної інтервенції радянських військ. А з другого боку зовсім небагато держав «третього світу», малих чи великих, пройшло через період від 1950 року (чи від дати його заснування) без своїх революцій, без військових переворотів, покликаних придушити революцію, чи запобігти, а чи посприяти революції, а чи без якої-небудь іншої форми внутрішнього збройного конфлікту. Основними винятками на день написання цієї книги є Індія та ще кілька колоній, керованих авторитарними патерналістами-довгожителями, на кшталт д-ра Банди з Малаві (колишньої колонії Ньясаленд) та незахитаного (до 1994 року) М. Фелікса Уфуе-Буаньї з Берега Слонової Кістки (Кот д’Івуар). Ця невигойна соціально-політична нестабільність «третього світу» й становила його спільний знаменник.

«Третій світ»

Ерік Гобсбаум

[Я припустив], що без читання книжок вечірнє життя в їхніх [єгипетських] сільських маєтках має бути нудотою та що м’яке крісло й гарна книжка на прохолодній веранді зробили б це життя приємнішим. Мій друг відказав зразу ж: «А ви не подумали, що такого землевласника, котрий розсівся б у себе на веранді з яскравим світлом над головою, могли б легко застрелити?» Справді, як я сам про це не подумав?

Расел Паша, 1949

Щоразу, коли сільська розмова звертала на тему взаємодопомоги та пропозицій грошових позичок як частини такої допомоги односельцям, рідко обходилося без жалісного оплакування дедалі меншої співпраці між селянами… Подібні твердження завжди підпиралися посиланнями на факт, що сільські люди стають дедалі розважливішими у своєму підході до грошових справ. І при цьому селяни неодмінно згадували те, що називають «добрими старими часами», коли люди були завжди готові прийти на допомогу потерпілому.

М.б.Абдул Рахім, 1973

І

Деколонізація й революція драматично перекраяли політичну мапу світу. Число визнаних міжнародною спільнотою незалежних держав в Азії зросло в п’ять разів. А в Африці, там, де 1939 року була одна держава, тепер налічувалося близько п’ятдесяти. Навіть в обох Америках, де деколонізація початку XIX століття /312/ створила добрі два десятки латиноамериканських республік, нова хвиля деколонізації додала ще дванадцять. Однак важить тут не кількість їх, а їхня незмірна (й дедалі більша) демографічна вага, а також той тиск, який вони справляють своєю сукупністю.

Лист до «нової лівиці»

Чарльз Райт Міллс

Коли я оце взявся написати Вам, я почуваюся трохи «вільніше», ніж зазвичай. Причина, мені здається, в тім, що більшість часу я пишу для людей, чиї неясні переконання та цінності здаються мені такими, що від моїх відріжняються. Але у випадку з Вами, я відчуваю, що у нас є щось спільне, що воно дозволяє нам скоріше та вірніше «знайти спільну мову». Ваша книга «Подолати апатію» спонукає мене написати Вам з приводу кількох проблєм, перед якими, на мою думкую, ми опинились. Я не сподіваюсь запропонувати остаточного вирішення жодної з них; я лише хочу підняти кілька питань.

Не буде перебільшенням сказати, що по завершенню другої світової війни в Британії та Сполучених Штатах самовдоволені консерватори, втомлені ліберали та розчаровані радикали продовжували старі розмові старою мовою, в якій питання розмиваються, а потенційна дискусія заглушається. Панує залізобетонна самовпевненість, процвітає пошліть двопартійности. Немає потреби — після Вашої книжки — пояснювати, чому все це стало можливим серед «людей взагалі» країн-членів НАТО; разом з тим, можливо, варто звернути увагу на один напрямок роботи у царині культури, а саме прославляння апатії інтеліґенцією.

Коротка аналіза соціяльної структури «портуґальської» Ґвінеї

Амілкар Кабрал

Стислий виклад доповіді на семінарі, орґанізованому Центром ім. Ф.Фанона в Мілані, 1-3 травня 1964 року

Аналіза соціяльної структури в Ґвінеї може стати підмурівком нашої боротьби за національне визволення. Ми маємо уважно вдивлятися у ріжноманіття соціяльних станів і уникати їх протиставлення.

Отже, в сільській місцевості ми можемо виявити, з одного боку, ґрупу, яку можна охарактеризувати як напівфевдальну, представлену народом фула. З иншого боку, є народ баланта, який можна було-б назвати суспільством «без держави». Істнує також багато проміжних станів між цими двома етнічними крайнощами. Тоді як загалом можна ототожнити ісламістів із напівфевдалізмом, а відповідно анімістів — з відсутністю будь-якого недержавним устроєм, варто зазначити, що серед анімістів істнує етнічна ґрупа мандяків, яка вже на момент прибуття портуґальців демонструвала ознаки февдального ладу.

Якою є соціяльна стратифікація народу фула? Для початку ми розглянемо ґрупу вождів, привілейовану верству та реліґійну верхівку, потім — ремісників та дяула, що являють собою чисельних торговців, і нарешті поговоримо про селян. Ще не клавши початок економічній аналізі кожної з цих ґруп, уже можна помітити, що вожді та їхнє оточення, незважаючи на збереження традицій колєктивного володіння землею, мають вагомі привілеї стосовно прав власности на землю та використання праці инших. Унаслідок цього селяни, залежні від вождя, змушені працювати на нього протягом певного періоду щороку. Ремісники посідають важливе місце в соціяльно-економічній системі народу фула і є представниками тієї галузі, що переробляє сировину, починаючи ковалями на найнижчій сходинці цієї драбини, шкірниками тощо, себто є представниками, так-би мовити, зародкової галузі. Ґрупа дяула, яку деякі дослідники вважають такою, що вона стоїть вище за ремісників, не відіграє аж такої важливої ролі. Проте вони мають певні можливості для накопичення грошей. Ґрупа селян здебільшого є безправною та експлоатованою клясою всередині народу фула.

Клясова боротьба у Франції 1848-1850

Карл Маркс

ВСТУП.

Марксова праця, що виходить оце новим виданням, є перша його спроба пояснити за допомогою свого матеріялістичного розуміння певний відтинок сучасної історії, виходячи з даного економічного становища. В «Комуністичному Маніфесті» теорію цю застосовано в загальних рисах до всієї новітньої історії; а в своїх статтях у «Nеuе Rheinische Zeitung» Маркс і я ввесь час користалися з неї, щоб пояснити тогочасні політичні події. Тут, навпаки, йшло про те, щоб довести внутрішній причиновий зв’язок у довголітньому процесі розвитку, так само критичному, як і типовому для цілої Европи, тобто йшло про те, щоб згідно з розумінням автора звести політичні події, кінець-кінцем, до діяння економічних причин.

Оцінюючи події й ряди подій сучасної історії, ніколи не буває можливости дійти до останніх економічних причин. Навіть ще й тепер, коли відповідна фахова преса дає такий багатий матеріял, неможливо навіть в Англії простежити день-крізь-день хід промисловости та торговлі на світовому ринку та ті зміни, що відбуваються в способах виробництва, так, щоб для кожного, якого завгодно моменту можна було зробити загальний підсумок із цих по-різноманітному переплутаних факторів, що ввесь час міняються. Крім того, важливіші з цих факторів здебільшого довгий час діють приховано, поки раптом і з силою не виходять на поверхню. Ніколи не можна здобути ясної картини економічної історії даного періоду, поки цей період ще не скінчився, її можна здобути тільки потім, після того, як зібрано й перевірено матеріял. Статистика є тут конче потрібний допомічний матеріял, а вона завжди плентається ззаду. Тому для історії біжучих подій надто часто доводиться розглядати цей найважливіший чинник, як сталий, економічне становище, що було на початку відповідного періоду, як дане для цілого періоду й незмінне, абож брати на увагу тільки такі зміни в цьому становищі, які постають із явних подій і через те так само явні, як і ці події. Через це матеріялістичний /3/ метод мусить тут надто часто обмежуватися на тому, щоб звести політичні конфлікти до боротьби інтересів суспільних кляс та клясових фракцій, що вже були, що їх дав економічний розвиток, та показати, що окремі політичні партії є більш-менш адекватні політичні вияви цих самих кляс та їхніх фракцій.

До критики насильства

Вальтер Беньямін

Завдання критики насильства можна викласти як виявлення відношення цієї критики до права і справедливості. Бо певне явище, яку б дію воно не чинило, перетворюється на насильство у точному сенсі цього слова лише тоді, коли зачіпає моральні питання. Царину цих питань визначують поняття права та справедливості. Щодо першого з них, очевидно, що саме мета та засоби її досягнення утворюють фундаментальні відношення будь-якого правопорядку. Окрім того – шукати насильство варто лише у сфері засобів, а не цілей. Ці спостереження дають критиці насильства набагато більше, а також, мабуть, щось зовсім інше, ніж на перший погляд. Бо коли насильство є засобом, то мірило для його критики видається без зволікань знайденим. Воно постає у питанні, чи за певних обставин насильство стає засобом для досягнення справедливих або несправедливих цілей. Критика насильства імпліцитно передбачалася б тоді системою справедливих цілей. Втім, цього не відбувається. Бо те, що ця система, – уявімо її навіть застрахованою від усіх сумнівів, – міститиме в собі, не буде критерієм для принципу насильства, а лише для випадків його застосування. Відкритим і надалі залишалося б питання, чи моральним є застосування насильства на рівні засадничих принципів і засобів задля досягнення справедливих цілей. Вирішення цього питання потребує ще одного, глибшого критерію, котрим розрізнювалася би сфера засобів без розгляду цілей, котрим вони слугують.