Чому читати «Капітал» сьогодні?

Міхаель Гайнрих

Зовсім не є самозрозумілим, що сьогодні потрібно інтенсивно читати «Капітал». Перший том вийшов 1867 року, тобто 140 років тому. Цілком виправдане питання, чи викладений у цій книзі аналіз сьогодні взагалі актуальний. Хіба відтоді не змінилося багато чого? Що «Капітал» сьогодні став багато в чому нерелевантним, твердять не тільки праві критики Маркса, а й ціла низка лівих критиків капіталізму. Зрештою, потрібно читати «Капітал» самому, аби мати змогу відповісти на це питання. Маркс писав «Капітал» у 1860-х і 1870-х роках у Лондоні. Близько середини ХІХ ст. капіталістичний спосіб виробництва найдалі просунувся в Англії; лише з великим відставанням йшли Франція, Німеччина та США. Беззаперечним капіталістичним осередком тоді був Лондон. Тут знаходився найважливіший у світі фінансовий центр, тут билося серце капіталістичного світу.

У парламенті та пресі економічні питання обговорювали жвавіше та інтенсивніше, ніж в інших країнах. «Політична економія», як тоді називали економічну науку, на початку ХІХ ст. найрозвинутішою була в Англії, а в бібліотеці Британського музею в Лондоні знаходилося найбільше на той час зібрання економічної літератури. Тож те, що Маркс на вимогу пруського уряду мусив залишити Париж та переселився 1849 року до Лондона, було величезним щасливим випадком: у жодному іншому місці світу він не міг би вивчити капіталізм краще, ніж там.

Спадкоємець іудейської мудрості

Олександр Карпець

У сім’ї потомствених франкфуртських рабинів, де панував дух ортодоксального іудаїзму, 23 березня 1900 року народився хлопчик, якому було призначено стати одним із корифеїв психоаналізу. Еріх Фромм із гумором згадував, що один його прадід, ревний іудей, днями вивчав Талмуд у своїй лавці, яка ледь давала кошти до існування, та коли до магазину заходив випадковий покупець, він чемно направляв його до сусіднього, а сам знову заглиблювався в Писання. Фромм вивчав психологію, філософію, соціологію в університетах Гейдельберга, Мюнхена, Франкфурта, де слухав лекції Макса Вебера, Генріха Ріккерта, Карла Ясперса… У 22 роки здобув ступінь доктора філософії; 1930 року закінчив Інститут психоаналізу в Берліні й став практикуючим аналітиком.

Психоаналіз звичайно зводять до обивательської балачки про едипів комплекс, секс… Головне зовсім в іншому: Зігмунд Фройд спростував ілюзію про те, що людьми керує лише свідомість; він довів, що ними рухає величезний масив несвідомого; він помилково вважав психічну енергію (лібідо) виключно сексуальною, а її пригнічення вважав причиною неврозу… Саме Фромм очистив психоаналіз від надлишку «сексуалізму».

Ідеологія національної трагедії

Український націонал-комунізм як продукт антагоністичних світоглядів

Петро Кузик

Український націонал-комунізм як довершена доктрина з’явився на початку 1919 р. з виданням у Саратові праці натхненників Української комуністичної партії В.Шахрая та С.Мазлаха “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною”.

Написаний усього за чотири тижні у стилі революційного оптимізму, безкомпромісності та непідробної ідейної щирості, цей документ можна сміливо назвати “Українським комуністичним маніфестом”, – писав свого часу І.Лисяк-Рудницький1.

Автори “До хвилі” виходили з теоретичних положень класиків революційного марксизму: світ, вважали вони, перебуває у вогні боротьби капіталізму з пробудженим пролетаріатом. Однак класичні марксистські догми вони оригінально застосували до українських умов: в ім’я революції і згідно з теорією Маркса, вірили вони, Україна має стати справді незалежною соціалістичною державою; тільки у Самостійній Робітничо-Селянській Совітській Україні можуть справедливо втілюватись принципи комунізму, лише вона здатна підготувати грунт для звершення революції в Україні.

Студенти як революціонери

Роман Тиса

Студенти вищих навчальних закладів є тимчасово деклясованим елєментом. На п’ять-сім років, протягом яких триває навчання, вони «зависають» або — можливо, так краще сказати — опиняються на «нічийній землі» між клясами. Йдеться в першу чергу про 17-18-літніх. Закінчивши школу та вступивши до університету, вони стають на шлях, що веде їх від батьківської домівки і пов’язаного з нею соціального оточення до свого власного місця в одній з кляс, причому не завжди заздалегідь відомо в якій. Перебування у цьому «міжклясовому стані» перешкоджає формуванню клясової — буржуазної чи пролєтарської — свідомости, себто на цей час студенти є відкритими — чи можна навіть сказати вразливими — для ідей. Якщо я не помиляюсь, ще Маркузе вбачив в них, як в одній з соціяльних ґруп, не вбудованих в капіталістичну систему, потенційний революційний суб’єкт. Правильність такого припущення підтвердили бурхливі події в світових столицях в кінці 1960-х — на початку 1970-х, в яких студентство взяло найактивнішу участь.

Скрипник: український патріот… більшовик, інтернаціоналіст

Геннадій Ефіменко

Головною рисою історії України ХХ ст. була її суперечливість. Однак вона була похідною від суперечливості вчинків осіб, які творили українську історію. Такою особою був Микола Скрипник (1872-1933), один з найбільш визначних українських радянських діячів; 7 липня виповнюється 70 років з дня його трагічної загибелі. З погляду сьогодення іноді буває важко зрозуміти мотиви та мету його вчинків. Він обіймав чимало державних посад: голова Народного секретаріату (уряду більшовицької УНР), нарком внутрішніх справ, юстиції та генеральний прокурор, голова Держплану УСРР тощо. Однак в Історію він увійшов саме як нарком освіти (1927—1933), що провів гігантську роботу на ниві національно-культурного розвитку України та сприяв національному відродженню.

Діяльність М.Скрипника не вкладається у якесь прокрустове ложе, іноді здається, що одні його вчинки логічно заперечували інші. Беззаперечна підтримка основних напрямків соціально-економічної політики більшовицького керівництва, його методів внутріпартійного і державного управління та відданість ідеї «окремішності» національно-культурного розвитку української нації. Визнання «злиття націй» кінцевою метою у національному питанні та наміри здійснювати нічим не обмежене національне будівництво і розвинути національну самосвідомість українців.

Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «Психологічна Европа»

Іван Дзюба

У свідомості більш-менш освіченої публіки прізвище Миколи Хвильового неодмінно асоціюється — крім акту самогубства — з гаслом «Геть від Москви» і, відповідно, орієнтацією на «психологічну Европу», меншою мірою — з «ідеєю азіятського ренесансу». Це гасло і ця ідея належать до загальновідомого про Хвильового. А загальновідоме — і це теж загальновідомо — є найбільшим ворогом пізнання. Звідси — необхідність знову і знову звертатися до загальновідомого.

Тут спробую показати, що не тільки в уявленні пересічного читача зміст обох ідей Хвильового («европейської» та «азійської») збіднений і спрощений, а й у спеціальних літературознавчих працях не всі їхні аспекти наголошені.

Почати з того, що обидві ідеї зазвичай сприймаються в контексті публіцистики Хвильового, а контекст його поезії та прози залишається поза увагою (за винятком моментів естетичних — європейських «слідів» у стилістиці його прози, — але це інше питання).

Із мороку забуття.Мазлах (Робсмен) Сергій Михайлович

О.П.Юренко

«Україна може бути лише самостійною! Повірте, іншого виходу немає. І в сьому нічого ні поганого, ні шкідливого немає. Для України, розуміється. Для робітниче- селянської України, розуміється. Як і для Совітської Росії — ми так гадаємо. А не для єдиної і неділимої Росії Мілюкових, Родзянок, розуміється. Але ж на всіх не угодиш!»!, ці рядки із книги, написаної багато десятиліть тому, у них — її головна ідея, що не втратила свого значення і наприкінці двадцятого століття. Назва книги «До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною?)». Відразу після виходу у світ у 1919 р. вона стала рідкістю, розійшовшись в Україні і поза її межами. За книгою полювали, її вилучали, нищили, забороняли, замовчували. За висловлені відкрито думки авторам довелося розплачуватись все життя. Правда, доля відміряла його кожному з них по-різному. Василь Шахрай був страчений денікінцями на Кубані того ж таки 1919 року, а для Сергія Мазлаха трагічним став 1937 рік. Минуле Мазлаха — а книга «До хвилі» була чи найзначнішим моментом у ньому — пригадали підручні Єжова, готуючи його знищення.

З тих пір про нього майже не згадувалося, неначе морок історичного небуття поглинув його назавжди. Але зараз є не лише можливість, а й необхідність розповісти про цю людину.

Сергій Михайлович Робсман (прізвище Мазлах було взяте з метою конспірації після повернення з еміграції у 1907 р.2) народився в 1878 р. у селі Іванівка на території нинішнього Антрацитівського району Луганської області3.

Теоретик націонал-комунізму – Василь Шахрай

А. Б-ко (Іван Майстренко)

Поняття «націонал-комунізм» скомпромітоване й засуджене сталіністами як буржуазне переродження в комунізмі. І треба сказати, що в сьогоднішній дійсності це слово не зовсім вдале, бо найбільшими «націонал-комуністами», в розумінні апології власного націоналізму, є російські сталіністи, які безкарно нав’язують усім народам СССР російське старшобратство, возводячи в ранг попередників комунізму царя Петра Першого, Суворова і всіх носіїв російської імперіялістичної експансії, так суворо засудженої Марксом і Енгельсом. І от найбільші оборонці власного націоналізму російські сталіністи є сьогодні суддями над поняттям «націонал-комунізм». Проте по відношенню до старого українського большевика Шахрая ми залишаємо цю назву націонал-комуніста тому, що Шахрай сам першим ужив це слово і сам назвав свою політичну течію «націонал-комунізмом».

Це було сорок років тому. Шахрай був тоді членом першого робітниче-селянського уряду України, народнім секретарем по військовим справам, членом трійки від цього уряду на Берестейських мирних переговорах, а пізніше емігрантом в РСФСР, де він в Саратові, разом з іншим українським большевиком Сергієм Мазлахом (єврей по національності), випустив книжку «До хвилі (Що діється на Україні й з Україною)», де підсумував досвід боротьби за радянську владу на Україні і висунув ідею незалежної від Москви «Української Комуністичної Партії (большевиків)», поклавши в її основу ідею націонал-комунізму. Сам Шахрай був перед тим молодим гімназіяльним учителем на Полтавщині, закінчив, здається, Московський університет, володів німецькою, французькою й англійською мовами і був людиною добре освіченою, розумною і надзвичайно динамічною. Це був тип справжнього революційного вождя, яким йому одначе не довелося стати через свій єретичний ухил в комунізмі і через передчасну загибіль: він був розстріляний денікінцями на Кубані в Краснодарі в 1919 році. Його колеґа Сергій Мазлах був людиною значно слабшою інтелектуально і персонально: Книжка «До хвилі», як говорили тоді в Україні була написана одним Шахраєм і Мазлах підписав її тільки як однодумець, Шахрая, – пізніше Мазлах нічим не проявив себе по лінії націонал-комунізму. В роки непу він був керівником Центрального Статистичного Управління УССР, а в 30-их роках ліквідований мабуть за співпрацю з Шахраєм.

Чи має комуніст Вітчизну? Українська відповідь

Володимир Свербигуз

“День”, Київ. №196, 27 жовтня 2001.

Трагічна доля провідників українського націонал–комунізму… На цю тему написано вже чимало; але досі аж ніяк не тільки архівних дослідників, але й активних політиків хвилює питання: якою мірою можна поєднати щирі комуністичні переконання та відданість Україні, її інтересам? Так, вони вірили, чи хотіли вірити в «світле майбутнє», борсалися між комунізмом і патріотизмом, поки Кремль «залізною рукою» не зламав їхні, загалом ідеалістичні потуги вщент. Враховуючи той вплив, що його має у нашому суспільстві Компартія України, поставлене питання здається зовсім не риторичним. Чи мають право сучасні комуністи або інші рухи, що вважають себе лівими, називатися продовжувачами справи націонал-комуністів? На це, та багато інших запитань можна отримати відповідь у матеріалі В.Свербигуза, що розглядає маловідомі аспекти історичного шляху цього своєрідного, суто українського політичного напрямку, пов’язаного з іменами Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Миколи Хвильового. Стиль та орфографію архівних документів збережено.

«Краплені» карти Західної Європи: до сорокаліття подій у Північній Ірландії

Петро Бажан
Политком (http://politcom.org.ua). 2 червня 2009.

Країни західної демократії не люблять показувати свої непривабливі сторони. Для східних мешканців усе має виглядати неначе в казці: привітні менеджери, чуйні власники, товариська корпорація.

Історія країн, які нині є членами ЄС і дбайливо розбудовують свій добробут, повна кривавих плям. І ці плями не завжди закінчуються Нюрнбергом.

Цьогорічний сорокалітній ювілей подій у Північній Ірландії нечасто пригадують. Втім, дарма: механізм боротьби зі спротивом місцевого населення, який нині застосовується в боротьбі з афганськими партизанами та інших країнах Сходу, напрацьовувався в Ольстері та Північній Ірландії.

Запитання тов. Леніну

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Тов. Леніне! Ми повинні „покаятися“ і перед вами … От ся брошура написана головним чином для вас… Зовсім не випадковим є той факт, що ми часто посилалися на ваші статті. І робили ми се не тільки для того, щоб послатися просто на авторитет. І не для того, щоб „прикритися“ вашим іменем, що от, мовляв, „сам“ Ленін так думає. І не для того, щоб бути просто „чесним з собою“ і не видавати за „своє“ те, що сказане другими. В окремих випадках були й сі мотиви. Але не в них сила.

А сила ось у чому. Ми не знаємо, хто має більше права сказати про себе: держава – се я!, чи Людовік XIV французький, чи ви в Совітській Росії. У всякому разі в своїй партії більшовиків ви могли б сказати се ще заздалегідь, до революції в жовтні 1917 року. Під час революції ми не раз бачили, з яким хистом ви керували масовим рухом, як влучно ви вживали різні гасла, як правильно ви намацували пульс історичної хвилі. Ми не раз переконувалися в тому, що ви стоїте на своєму місці не дурно.

До історії українського ліво-соціялістичного руху в Галичині (Підчасвоєнні «Драгоманівки» 1916-18 рр.)

Роман Роздольський

«Де ви, мої товариші, колишні. Розбіглись ви, немов стежки по лісі…»
(Л. Українка)

«Zpod mogi? g?osy s?ysze: Towarzysze!
… “Jakiz ty nam towarzysz?
Co my czynimy – ty marzysz…»
(A. Strzyz)

Писати про почини українського ліво-соціялістичного руху в Галичині неможливо, поминувши історію т. зв. «Драгоманівок». Сучасному читачеві, мабуть, небагато відомо про ті тайні самоосвітні гуртки молоді, сіткою яких покриті були майже всі гімназії та вчительські семінарії Сх. Галичини напередодні та під час першої світової війни1914-18 -pp. Історично Драгоманівки прийшли на зміну колишнім гімназійним «Громадам»1860-80 pp. Але, як сама назва говорить, Драгоманівки були згори ліво-поступовими організаціями з більш або менш виразною соціялістичною закраскою, і тим саме ріжнилися від давних хлопомансько-українофільських Громад.

Враження від однієї виставки політичного мистецтва

Рoмaн Πiщąлoв

Я був на виставці «Погляди» в Центрі сучасного мистецтва, який розташований на території Києво-Могилянської академії (вул. Г. Сковороди, 2). Анонсована як «виставка політичного мистецтва», вона представила роботи художників, об’єднаних у ґрупу «Худрада». Загальне враження від експозиції залишилось таке, що художники взялися за формулювання чи висвітлення проблем, всю складність яких вони до кінця не усвідомили, а відтак не змогли ні чітко сформулювати їх, ані вирішити (якщо, звичайно, таке завдання вони перед собою взагалі ставили). Два десятки представлених на виставці робіт нагадували якісь відходи… ні, навіть не самих витворів мистецтва, а ідей, до того ж не зовсім ориґінальних. Відходи чужих ідей.

Мені здається, що, коли берешся за політичне мистецтво, важливо не втрачати пильність і слідкувати за тим, щоб на шляху, незалежно від напрямку руху (чи від мистецтва до політики, чи навпаки), не тільки не розгубити властивостей одного, не набувши властивостей другого, але зробити так, аби витвір політичного мистецтва демонстрував гармонійне поєднання елементів одного й другого. Інакше виходить або шалена пропаґанда, або безформні згустки напівнатяків і напівжестів. Це тим більше важливо для художників, які зараховують себе до продовжувачів «лівої» традиції (а я розумію, що художники «Поглядів» вважають себе саме такими).

Як постав марксизм Роздольського

Кріс Форд

Наступні спогади були написані українським марксистом Романом Роздольським (1898-1967), автором відомих книжок «Написання «Капіталу» Маркса» та «До національного питання. Фрідріх Енгельс і проблема «неісторичних» народів». Ця сторінка історії соціалістичного руху довгий час була забута. Роздольський – єдиний, хто пережив трагедію, що безжально поглинула першопроходців, про яких він пише. Настав зручний час для нової публікації його спогадів тоді, коли українське питання знов поставлено на порядок денний повсталими масами. Але в той же час ніколи досі обізнаність про українську марксистську традицію не була на такому низькому рівні, і, що прикро, навіть у Галичині, про яку далі йтиме мова.  Відомий інтелектуал Богдан Кравченко якось прокоментував: «нас називали неісторичними народами і ми є такими в тому, що забули нашу історію». Таким чином, публікуючи цю роботу ми робимо невеличкий внесок для відновлення втраченої пам’яті про українську ліву.

Росія, Польща й Україна

Фрідріх Енґельс

Польща, як майже й всі інші європейські країни, населена людьми різних національностей. Основна маса населення, ядро його міці, без сумніву, складається з властивих поляків, які говорять польською мовою. Але з 1390 року властива Польща була об’єднана в Великим Князівством Литовським, котре, аж до останнього розподілу 1794 року, творило собою складову частину Польської Республіки. Північні провінції на Балтійському морі посідалися властивими литовцями, народом, що говорив мовою ясно відрізненою від його слов’янських сусідів. Ці литовці були в великій мірі покорені німецькими еміґрантами, котрі, знову ж в свою чергу, не могли утриматись проти литовських Великих Князів. Далі на південь і схід від теперішнього королівства Польщі знаходились білоруси, які говорять мовою поміж польською й російською, хоч більш зближеною до останньої. І нарешті південні провінції були заселені так званими малоросіянами, мова яких нині розглядається найліпшими авторитетами як цілком відмінна від великоросійської (яку ми по звичці звемо російською). Тому, якщо люди говорять, — щоб вимагати реставрації Польщі, треба покликатись на принцип національностей, то вони тільки доказують, що вони нічого не знають про те, про що говорять, бо реставрація Польщі означає відбудову держави складеної щонайменше з чотирьох різних національностей!

Думки з приводу російсько-турецької війни 1852-53 рр.

Карл Маркс

Якщо поглянути на російсько-турецький конфлікт з воєнної точки зору, то він виглядає так. Торгівельне значення Дарданелів і Босфору робить їх також одночасно й першорядними воєнними позиціями, тобто, такими позиціями, які будуть мати вирішальне значення в кожній війні. Аналогічними пунктами є Гібралтар та Гельсінгер на Зунді. Але Дарданели навіть є важливішими за ці пункти в наслідок свого географічного положення. Гармати Гібралтару й Гельсінгера не можуть панувати над всією шириною тих проток, в яких вони лежать, і потребують ще співдії фльоти для того, щоб мати можливість цілком заткнути ті протоки.

Протоки ж Дарданел і Босфору, навпаки, настільки вузькі, що невелика кількість фортів, побудованих в відповідних місцях і добре озброєних, — як це й робить Росія зразу ж після захоплення проток, — може ставити спротив об’єднаним фльотам цілого світу, якщо вони спробують туди проникнути. Чорне море стало б в такому випадку нічим іншим, як російським морем, навіть ще в більшій мірі, ніж Ладозьке озеро, що лежить в серці Росії. Спротив кавказців міг би бути скоро зламаний голодом.

До історії російського імперіялізму в XIX столітті

Карл Маркс

Трапляється так, що російські кріпаки розуміють емансипацію зовсім інакше, ніж уряд, а російське дворянство розуміє її ще по іншому. «Милосердний Цар» через те відкрив, що справжня емансипація кріпаків є несумісна з його автократією[1], так само як милосердний Папа Пій IX свого часу відкрив, що італійська емансипація є несумісна з умовами існування папства. Тому «милосердний Цар» зрозумів, що в загарбницькій війні та в продовженні традиційної закордонної політики Росії, яка, як відзначає російський історик Карамзін, є «незмінною», полягає єдиний засіб відтягнути революцію вдома. Князь Долгоруков в своїй праці «Lа Vérité sur la Russie» в 1860 році критично знищив вигадку про «золотий вік» заведений Олександром II, вигадку, що ретельно розповсюджувалась по всій Европі платними російськими перами, починаючи від 1856 року, вигадку, що була голосно проголошена Декабристами в 1859 р. та повторювана, як папугою, паном Фоґтом в його «Studien».