Архів для 29.09.2022

Уречевлення пролєтаріяту

labor-1977Герберт Маркузе

Я почну з нового формулювання уречевленого поняття пролєтаріяту: пролєтаріят самим своїм істнуванням є потенційно революційною силою, при цьому ця риса є визначальною у його істнуванні. З умов його істнування витікає також його (потенційне) завдання перетворення суспільства — здійснення його істнування. Власне я хотів би виступити на захист цього уречевлення, яке має щонайменше ту перевагу, що воно кладе край безнадійним пошукам втраченого революційного суб’єкту, а втрата його пояснюється інтеґрацією більшости робітничої кляси у капіталістичну систему. Робітнича кляса залишається «онтолоґічним» антаґоністом капіталу і потенційно революційним суб’єктом, але це значно розширена робітнича кляса, що її межі більше не співпадають з контурами пролєтаріяту, намальованими Марксом.

Пізній капіталізм дав робітничій клясі нове визначення: сьогодні у розвинутих країнах промислові робітники вже не становлять більшість цієї кляси. «Депролєтаризація» робітничої кляси проявляються не тільки у зростанні рівня життя та долученні до сфери споживання — це тенденція, вкорінена в самому розвитку виробництва, що воно інтеґрує широкі верстви непролєтарських працівників (службовців, технічних спеціялістів, інженерів, постійно зростаючої приватної бюрократії і чиновництва, що вони забезпечують так створення, як і реалізацію додаткової вартости) у робітничу клясу. Всі вони мають продавати свою робочу силу і відокремлені від розпорядження засобами виробництва. У цій надзвичайно розширеній робітничій клясі розрив між розумовою і фізичною працею скорочується, знання і освіта стають здобутком кожного, однак ці досягнення нівелюються тією мірою, якою система відтворює саму себе почерез продуктивність непродуктивної праці, яка не збільшує суспільне багатство, а радше знищує його і зловживає ним через марнотратне виробництво, запляноване старіння, автономну від суспільних потреб військову промисловість, маніпуляцію свідомістю і підсвідомістю тощо. Продовжити читання ‘Уречевлення пролєтаріяту’

Де тепер ці корони?

debre-impiccatiДжон Фут

Рец. на кн.: Ian Campbell, Holy War: The Untold Story of Catholic Italy’s Crusade against the Ethiopian Orthodox Church
Hursrt, 449 pp, November 2021

У травні 1937 року італійські війська підійшли до віддаленого району Етіопії, де височів монастир Дебре-Лібанос. Прислав їх Родольфо Ґраціяні, один з командувачів італійським силами вторгнення у жовтні 1935 року, а тепер віце-король Італійської Східної Африки. В лютому 1937 року в Аддис-Абебі він пережив замах на себе. Прагнучи помститися за цей запах, італійці за три дні вбили більше 19 тисяч людей (п’яту частину населення міста): ця кривава різанина одержала назву за датою, в яку почалась — 12 якатіта. Людей спалювали живцем в домах або забивали до смерти на вулиці. Инших доправляли до таборів затриманих, умови утримування в яких були жахливими: в таборах людей катували або страчували. Але цього Ґраціяні було замало. Він заявив, що замах на його життя сплянувала етіопська церква, і вже в лікарні почав плянувати знищення її найважливішого центру — монастиря в Дебре-Лібаносі, заснованого у XIII ст. Приводом для нападу послужило те, що двоє чоловіків, які намагалися вбити Ґраціяні в Аддис-Абебі, ймовірно, тікали через райони навколо монастиря (Дебре-Лібанос розташований приблизно в дев’яноста кілометрах на північ від міста). Плян — а він зберігся в архівах італійської колоніяльної адміністрації — полягав у тому, щоби винищити всю тамтешню реліґійну громаду. Здійснення масового вбивства доручили підручному Ґраціяні ґенералу Малетті, що він командував мусульманським батальйоном з ерітрейських, лівійських і сомалійських салдатів. Той факт, що італійська армія вела своєрідний «джихад» проти етіопської православної церкви, залишається незручною правдою для тих праворадикалів, які плекають пієтет до Муссоліні й одночасно розпалюють ісламофобію. Продовжити читання ‘Де тепер ці корони?’

Михайло Драгоманов і Пєр Жозеф Прудон

proudhonПанас Феденко

Не потрібно доводити, що політичні погляди Драгоманова склалися під значим впливом французького соціяліста Прудона (1809-1863). Цього не заперечував і сам Драгоманів, який нерідко називав себе «останнім Прудонівцем». А проте цих слів Драгоманова не можна приймати без застережень. Драгоманів не був безкритичним учнем, а зрілою людиною, і вмів із досить хаотичної Прудонової системи вибрати для себе те, що відповідало його власним переконанням і суспільному розвиткові доби, коли він жив і був молодший від Прудона більш, ніж на ціле покоління.

Що Драгоманів ішов у своїх поглядах иншим шляхом, незалежно від Прудона, можна побачити хоча б на такому прикладі: як відомо, Прудон ставився до парляментаризму негативно. Зате Драгоманів високо цінив роль парляментів і так званої формальної демократії для поступу й розвитку суспільства, зокрема для політичного дозрівання нижчих шарів суспільства. Розуміється, сила Прудон вплинула на його теоретичні спроби. Він і в своїх «наукових» працях зоставався агітатором і пропагандистом нової віри, яку він вмів популярно та з запалом викласти своїм читачам. Продовжити читання ‘Михайло Драгоманов і Пєр Жозеф Прудон’

Чотири години в Шатілі

sabrachatilaЖан Жене

У Шатілі та Сабрі ґої влаштували різанину ґоїв, а на шибеницю тягнуть жидів?

Менахем Беґін

Ніхто, ніщо, ніякі прозові прийоми не зможуть передати те, якими були ці шість місяців, а надто перші тижні, що їх федаї провели у горах Джерашу й Аджлуну в Йорданії. Про ці події встигли розповісти до мене: виклали хронолоґію подій, написали про перемоги та помилки Орґанізації Визволення Палестини. Відчуття у повітрі, колір неба, землі та дерев — я можу розповісти про це. Але не про відчуття легкого сп’яніння, плавного руху — наче летиш — над землею, блиск в очах кожного, відкритість стосунків — не тільки між самими федаями, але також між ними та керівництвом. Там, під деревами, все і всі рухались жваво, безтурботно, переповнені щастям від дива, яким було це нове життя, і в цих флюїдах було щось дивовижно стримане, обережне, скритне, захищене, як буває, коли моляться, безмовно. Все належало всім. Кожний був на самоті. Й одночасно не на самоті. Одне слово, всі були і усміхнені, І зосереджені. Район Йордану, до якого вони через політичне рішення відступили, був поясом, що простягнувся від сирійського кордону до Ес-Сальту, і з одного боку його межею була річка Йордан, а з иншого — дорога з Джерашу на Ірбід. Близько шістдесят кілометрів завдовжки та двадцять кілометрів завширшки, це був гірський район, вкритий кам’яними дубами, невеличкими йорданськими селами та деінде посівами. В цьому районі під деревами та покритими маскувальним візерунком палатками федаї облаштували табори для бойових загонів з легкою та напівважкою зброєю. Продовжити читання ‘Чотири години в Шатілі’

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (IV)

mnhfМарсель ван дер Лінден

Глава четверта. Від «Великої Вітчизняної війни» до уподібнення структур Східної Европи (1941–1956)

Раптовий напад Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року остаточно поклав край договору, що упродовж двох років істнував між двома країнами. Швидкісне просування вперед німецької армії змусило радянський режим вдатися до жорстких заходів. На додаток до звичайних військових заходів (мобілізація, проголошення воєнного стану на европейській території СРСР тощо) було вжито низку економічних заходів, таких як переведення на воєнні рейки сільського господарства та промисловости і повна евакуація багатьох промислових підприємств на схід. Героїчні зусилля, які доклали салдати, робітники та інженери підчас евакуації, можна пояснити лише тим, що від самого початку війна велась як народна, оборонна війна. Центральною темою всієї офіційної пропаґанди були патріотизм і ненависть до підступного ворога. Спочатку здавалось, що німецький наступ неможливо зупинити, але під час битви за Москву (взимку 1941/1942 р.) відбулися перші контрнаступи, що вони повторились з подвійною силою під Сталінградом і Курськом (1943 р.). На міжнародному рівні Сталін утворив союз з Великою Британією і США. Щодо своєї гаданої мети «світової революції» він намагався якомога переконливіше заспокоїти заморських союзників, зокрема розпустивши 1943 року Комуністичний Інтернаціонал. Продовжити читання ‘«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (IV)’

Апотеоза шовінізму і імперіялізму

1812М. Стиранка

З приводу 150-тиріччя перемоги царсько-російських військ над Наполеоном під Бородіно розгорнулася в СССР хвиля російського імперіялістичного шовінізму. Для ствердження цього факту було б уже досить матеріялів, що появилися на сторінках центральної московської преси. Проте партія вважала за потрібне поширити святкування так званої вітчизняної війни проти Наполеона — під цим гаслом проходить уся кампанія — і на всі національні республіки, зокрема на Україну та Білорусь.

Діялектика Бородінських святкувань зовсім нескомплікована і носить на собі відпечаток усього того примітивізму, що вспів розгорнутися в умовах тоталітарного совєтського режиму за сорок років. На урочистих зборах, присвячених 150-річчю «Вітчизняної війни» у Кремлівському палаці з’їздів, що відбулися в половині жовтня і в яких взяла участь уся кремлівсько-совєтська знать — прийнято в зв’язку з тим цілий ряд історично-політичних догм. Вони мають мало що спільного з історичною правдою, але зате так конструйовані, щоб стали ще однією опорою заплянованої на XXII з’їзді програми «відмирання» націй в СССР, та цементом для зміцнення єдности так званого совєтського народу. Продовжити читання ‘Апотеоза шовінізму і імперіялізму’

Куба: виняток чи аванґард боротьби проти колоніялізму?

cubafidelЕрнесто Ґевара

Робітнича кляса є клясою плідною і творчою, саме вона створює все матеріяльне багатство, що істнує в країні. І допоки влада не належить їй, допоки робітнича кляса дозволяє, щоби влада була в руках хазяїв, які її експлоатують, в руках спекулянтів, землевласників, монополій, в руках закордонних чи національних інтересів, і допоки зброя буде на службі цих сил, а не в руках робітників, робітнича кляса буде змушена животіти, хай там якими великими будуть крихти, що падають з панського столу.

Фідель Кастро

Ще ніколи в Америці не траплялося події, яка мала б такі особливі характеристики, таке глибоке коріння і такі епохальні наслідки для доли проґресивних рухів континенту, як наша революційна війна. У самому крайньому випадку находяться таки, хто вважає її головною подією Америки, такою, що вона своїм значенням є наступною після трилоґії, до якої входять Російська революція, перемога над гітлерівською армією і наступні суспільні перетворення та перемога Китайської революції. Продовжити читання ‘Куба: виняток чи аванґард боротьби проти колоніялізму?’

Щодо Мюнхена

munchen-72Жан-Поль Сартр

Той, хто заявляє про суверенітет держави Ізраїль, а також переконаний, що так само на суверенітет мають право палестинці, і той, хто вважає палестинське питання принциповим, має визнати, що політика керівництва Ізраїля є буквально божевільною і навмисно спрямована на уникнення будь-якого розв’язання цього питання. Тим-то не схибить той, хто заявить, що політично між Ізраїлем і палестинцями стан війни. У цій війні єдиною зброєю палестинців є тероризм. Це жахлива зброя, але пригноблені иншої не мають, і французи, які з розумінням ставилися до тероризму Фронту національного визволення, спрямованого проти французів, мають тепер з розумінням поставитися до терористичних актів палестинців. Цей покинутий, зраджений, вигнаний народ може показати хоробрість і силу своєї ненависти тільки через орґанізацію смертоносних нападів. Звісно, їх треба розглядати під оглядом політики, оцінюючи задумані результати у порівнянні з результатами реально досягнутими. Крім того, нам треба не забувати про гостре питання дійсних відносин між урядами арабських держав, жадна з яких не є соціялістичною і не стоїть на шляху соціялістичного розвитку, та федаями, що підводить нас до запитання, чи не ці февдальні диктатури є головними ворогами палестинців, адже деякі з цих диктатур підтримували їх на словах і одночасно прагнули винищити їх, і чи не мають головні зусилля палестинців, що їхня війна неминуче веде до соціялізму, бути спрямовані на боротьбу в союзі з народами Близького Сходу проти держав, які їх гноблять. Але цим питанням варто присвятити окрему статтю. Продовжити читання ‘Щодо Мюнхена’

Українське питання в поглядах представників російської суспільної думки ХІХ-го ст.

ukrpeasАркадій Животко
«Право народности на самостійний розвиток, на власну, так мовити, Історію, полягає в незмінних законах моральної природи людини, здійснюється ходом всесвітньої історії. Яле це природне право залишилося б мертвою літерою, якби здійснення його не було забезпечене зовнішньою умовою — політичною самостійністю народу… Для того, щоб самостійний (самобытный) розвиток народу в культурному (умственном), моральному та економічному відношенні був забезпечений, цей народ мусить створити свою державу, мати свою національну верховну владу».

(А. Г р а д о в с к і й: «Національний вопросъ въ исторіи и литературѣ», СПБ., 1873, ст. 12).[1]

«Вимога підтримати свою національність, як самостійну й відокремлену одиницю, цілком законна, бо вона відповідає прагненню, щоб ідеї, в які людина вірує, мова, якою вона говорить, життьові цілі, що їх вона собі ставить, увійшли живим елементом до будуччини й переродились би, але не вимерли. …Дійсний патріотизм для особи полягає в усвідомленні природних вимог своєї нації, критичним розумінням вимог загальнолюдського поступу».

(П. Л а в р о в ъ, «Историческія Письма» 172).[2] Продовжити читання ‘Українське питання в поглядах представників російської суспільної думки ХІХ-го ст.’


Вересень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти