«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (IV)

Марсель ван дер Лінден

Глава четверта. Від «Великої Вітчизняної війни» до уподібнення структур Східної Европи (1941–1956)

Раптовий напад Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року остаточно поклав край договору, що упродовж двох років істнував між двома країнами. Швидкісне просування вперед німецької армії змусило радянський режим вдатися до жорстких заходів. На додаток до звичайних військових заходів (мобілізація, проголошення воєнного стану на европейській території СРСР тощо) було вжито низку економічних заходів, таких як переведення на воєнні рейки сільського господарства та промисловости і повна евакуація багатьох промислових підприємств на схід. Героїчні зусилля, які доклали салдати, робітники та інженери підчас евакуації, можна пояснити лише тим, що від самого початку війна велась як народна, оборонна війна. Центральною темою всієї офіційної пропаґанди були патріотизм і ненависть до підступного ворога. Спочатку здавалось, що німецький наступ неможливо зупинити, але під час битви за Москву (взимку 1941/1942 р.) відбулися перші контрнаступи, що вони повторились з подвійною силою під Сталінградом і Курськом (1943 р.). На міжнародному рівні Сталін утворив союз з Великою Британією і США. Щодо своєї гаданої мети «світової революції» він намагався якомога переконливіше заспокоїти заморських союзників, зокрема розпустивши 1943 року Комуністичний Інтернаціонал.

Підчас наступу 1944/1945 р. у Східній Европі Червона Армія наразилась на запеклий опір. Але бойовий дух окупаційних сил нацистської Німеччини в багатьох випадках було підірвано, і великі ґрупи місцевого населення відкрито повставали проти нацистів, ув окремих випадках самотужки звільняючи від них великі території. Орґанізовані сили буржуазії грали незначну ролю в цих подіях: в колишніх країнах «осі» (Угорщина, Румунія, Болгарія)вони були дискредитовані через співпрацю з «дрітте райх», тоді як в країнах-союзницях (Польща, Чехословаччина) за час окупації вони помітно ослаблі. Одночасно деякі державні апарати майже повністю розпалися (насамперед у Польщі).

Загалом прибуття Червоної Армії зустрічали з ентузіязмом. У Польщі, Румунії та Болгарії, коли Червона Армія наближалась, піднімались повстання, що супроводжувались загальними страйками та демонстраціями, захопленням заводів і навіть подобами робітничих рад. Сталін, схоже, спочатку не мав плянів щодо суспільних перетворень на нових зайнятих землях:

«Цілі Сталіна в Европі 1944 і 1945 року були воєнними та територіяльними й не стосувались суспільних перетворень: що стосується суспільства, то вони були консервативними. Як би він хотів „совітезувати“ Польщу, він би не допустив ні повернення до Варшави такої великої кількости довоєнних політиків, що вони змагалися за владу, ні — тим більше! — перетворення питання про приналежність тих чи тих територій Польщі або Радянському Союзові на центральне питання. Наприкінці війни „соціялізм в одній країні“ для Сталіна означав „дружні“ уряди, які управляють „дружніми“ територіями на західних кордонах Радянського Союзу як ґарантія проти можливого відродження Німеччини та капіталізму Заходу»[1].

Розвиток подій у Східній Европі у період 1944–1945 і 1947–1948 рр. можна підсумувати так:

— Під гаслом „народної демократії“ формувались коаліційні уряди з комуністичної партії (або, як варіянт, соціялістичної єдиної партії) та буржуазних партій, при цьому останні в деяких випадках (пере)засновувались за наполяганням комуністів[2].

— Було створено нові центральні державні апарати, які включали — та бюрократизували — орґани самоуправління, створені підчас повстань і ввібрали в себе усіх можливих «проґресивних діячів».

— Господарство було частково націоналізовано: в багатьох випадках це не означало експропріяцію власників. Часто йшлось про захоплення підприємств, які були власністю німецьких загарбників та/або перебували під управлінням самих робітників. Попри проведену націоналізацію великі сеґменти економіки (зокрема сільське господарство та роздрібна торгівля) залишалась у приватних руках.

Загалом на першому етапі східноевропейський «ґлясис» зберігав капіталістичну природу, хоча й під безпосереднім наглядом Радянського Союзу. Все змінилось у 1947–1948 рр. під тиском розходжень, що вони почали проявлятися у відносинах між Радянським Союзом і його колишніми західними союзниками. Тоді поняття «народна демократія» набуло нового значення[3]. Розпочався процес уподібнення суспільно-політичних структур[4], через який буферні держави почали сильно нагадувати СРСР і політично, і економічно. Відбулись три структурні перетворення. Перше: демонтаж залишків політичної бази буржуазної влади. Коаліційні уряди було розпущено, незалежні селянські партії — ліквідовано тощо. В економічній царині запровадили «командне плянування» за радянським зразком[5], зміцнили двосторонню торгівлю з СРСР і зробили особливий наголос на розвиткові важкої промисловости. Друге: консолідація монолітних комуністичних партій. Природа комуністичних партій у ріжних країнах була ріжною. Одні партії, такі як польська, постали після війни, хоча частина партійних кадрів мали і довоєнний досвід роботи. Инші, такі як чехословацька та болгарська, становили реальну політичну силу й до «визволення». Але, незалежно від відмінностей у довоєнній історії, після 1944 року всі комуністичні партії пережили дуже швидке зростання кількости членів. Консолідації цих партій досягали у два способи: через масові чистки[6] і через примусове злиття з соціял-демократичними партіями. Третє: злиття монолітних партій з державними апаратами. Одночасно з «перетворенням на моноліт» комуністичних партій назавжди втратили свою автономію профспілки та відбулась «чистка» державних апаратів. Наслідком стала монополізація комуністичними партіями політичної підтримки суспільства.

Ці три великі зміни відбулись одночасно із заснуванням 1947 року Комінформу, «інформаційного бюра комуністичних партій», що слугувало засобом координації політики Москви з комуністичними партіями закордоном (особливо в «ґлясисі»)[7]. Невдовзі, одначе, на східноевропейському «санітарному кордоні» стався прорив. Починаючи з березня 1948 року, швидко зросло напруження у стосунках між керівництвом у Белграді та Москві. Після стриманого обміну посланнями між центральними комітетами югославської компартії та КПРС 28 червня 1948 року Комуністичну партію Югославії виключили з Комінформу. Керівників партії-вигнанки звинуватили у «ворожій політиці до Радянською Союзу так КПРС», у поширенні наклепів «з арсеналу контрреволюційного троцькізму» та проведенні всередині країни антилєнінської політики, тому що крім иншого вона не провела націоналізацію землі[8].

Історія цього політичного самостійництва складна. В літературі пишуть про глибоку причину розламу, що вона полягала в тім, що югославські комуністи були єдиними, хто вже підчас другої світової війни взяв під контроль більшу частину території власної країни, звільнивши її від німецьких загарбників. Це означає, що керівництво Югославії — як Комуністична партія Китаю, яка порве з Москвою 1963 року, — розпоряджалось автономною політичною базою і не було готове приймати політичне ярмо від КПРС, як було готове керівництво инших східноевропейських країн. Позаяк Югославія також постраждала від сталінської політики у сусідній Греції (нею пожертвували у торгівлі з західними державами), ґрунт для конфлікту був підготовлений уже на ранньому етапі.

Наслідком розриву між Югославією і Радянським Союзом у багатьох західних країнах постали «тітоїстські» ґрупи, а іноді навіть невеличкі співчуваючі Югославії партії. Критика СРСР, сформульована югославськими ідеолоґами, такими як Кардель і Джілас, знайшла в цих колах сприйнятливу авдиторію, а в деяких випадках ця критика йшла далі і стосувалась не тільки Радянського Союзу.

У порівнянні з 1930-ми рр., починаючи з 1944-1945 рр., по-новому розглядались питання структури: «Якщо раніше внутрішня структура Радянської Союзу переживала глибокі перетворення, хоча при цьому його зовнішнє положення залишалось без суттєвих змін, тепер його внутрішня цілісність зіткнулась з важливими змінами у місті країни в зовнішньому світі»[9].

4.i. Теорія деформованої робітничої держави

У 1920-х і 1930-х рр. ліві соціял-демократи зробили вагомий внесок у дискусії щодо Радянської Союзу на Заході. Але підчас другої світової війни та після неї політичний спектр учасників дискусії помітно звузився. Сильніше ніж раніше дискусії тепер відбувались переважно у гурті лівих комуністів і радикальних соціялістів. Більшість ідей прийшла з боку троцькістів, хоча активну участь в них взяли також Бордіґа та його однодумці, ліві соціялісти та инші. Жіль Мартіне, якого можна зарахувати до числа аполоґетів СРСР тих років, 1947 року зазначав, що найбільш плідна та послідовна критика сталінізму з’явилась завдяки IV Інтернаціоналу і його політичній периферії, натомість так звана соціял-демократична думка щодо цього питання була «мертвою»[10].

Панування троцькістської критики, одначе, не означає, що теорія деформованої робітничої держави продовжувала володіти умами чи могла розвиватися. Навпаки: IV Інтернаціонал сам опинився перед серйозними концептуальними проблємами, що вони спричиняли в його лавах гострі суперечки. Троцький, як зазначалось вище, висунув припущення, що або радянську бюрократію скине пролєтарська революція, або її неміцний контроль над владою стабілізується за допомогою контрреволюції, відкрито спрямованої на реставрацію капіталізму. Загалом оцінка розвитку міжнародних подій грала дуже велику ролю в його проґнозах. Врешті-решт він дійшов висновку — цілковито у дусі Комуністичного Інтернаціоналу, — що капіталізм переживає останню стадію свого розвитку. Після вторгнення армії нацистської Німеччини до Бельґії та Нідерляндів він заявив:

«У капіталістичного світу виходу немає, якщо не вважати за вихід затяжну аґонію. Треба готуватися до довгих років, якщо не десятиліть, воєн, повстань, коротких перемир’їв, нових воєн і нових повстань»[11].

Чимдалі частіше буржуазія буде змушена вдаватися до авторитарних політичних форм (бонапартизм, фашизм). Одночасно робітники прокинуться і повстануть. Воєнне насильство зокрема було покликане прискорити політичний розвиток у всіх напрямках: «Ті великі завдання, які вчора ще здавалися відокремленими від нас кількома роками, якщо не десятиліттями, можуть безпосередньо постати перед нами у найближчі два-три роки, навіть раніше»[12]. Це епоха кінцевої боротьби, і саме тому не зможе не змінюватися ситуація у Радянському Союзі.

Після того, як IV Інтернаціонал трохи оговтався від наслідків війни (та смерти Троцького), він спробував суворіше дотримуватися проґнози Троцького, навіть попри те, що швидко виявилось, що він суперечить дійсності. 1946 року орґанізація проголосила, що те, що передбачувані події не відбулися, пояснюється так:

«Хоча війна в Европі одразу не призвела до революційного підйому маштабів і швидкости, на які ми чекали, не можливо заперечувати того, що вона порушила капіталістичну рівновагу в світовому маштабі, у такий спосіб відкривши тривалий період революцій. Вся самокритика, отже, ‹…› стосується по-суті швидкости, а не принципового характеру періоду, який настав після імперіялістичної війни»[13].

Повністю згідно з таким поглядом на розвиток подій відкидалась можливість у Радянському Союзі реставрації капіталізму та передбачався політичний переворот у найближчому майбутньому.

Час од часу проти цього «катастрофізму» висувались емпіричні арґументи[14], але безуспішно. Коли за кілька років міжнародний капіталізм очевидно продемонстрував відновлену динаміку розвитку, а сталінізм показав, що він зберігає більшу стабільність аніж раніше, настрої у гурті троцькістів змінились: вони були змушені визнати факти. Але Мішель Раптіс, найавторитетніший керівник руху, пішов далі і переглянув проґнози на майбутнє світу. 1951 року він опублікував статтю, в якій під враженням від війни в Кореї передбачав неминучість третьої світової війни, що призведе до етапу «сталіноїдних» робітничих держав, який триватиме століття[15]. Отже, хоча раніше вважалось, що сталінізм не зможе пережити другу світову війну, тепер заявлялось, що він вийде переможцем з третьої світової війни, що вона вибухне у найближче майбутнє та призведе до постання режимів радянського типу, які істнуватимуть невизначено довгий час. Цей частковий «ревізіонізм» міг викликати переоцінку всієї теорії деформованої робітничої держави, але цього не сталось[16].

Вперте строге слідування ортодоксії — навіть після усунення чинника часу, який сам Троцький вважав дуже важливим, — призводило до великих труднощів при аналізі подій в Східній Европі. Як розуміти природу нових держав? Якщо визначити їх як бюрократизовані робітничі держави (на підставі чимдалі більшої подібности їхньої соціяльної структури до Радянської Союзу), тоді така концепція стикається з двома теоретичними перепонами, при цьому перша з них має принциповіше значення ніж друга:

а) якщо дотримуватися ортодоксального підходу (слідуючи Марксовій тезі, що тільки самі робітники можуть визволити себе), робітнича держава може постати тільки наслідком автономного, пролєтарського процесу визволення під проводом масової революційної орґанізації; як, отже, можна встановити робітничу державу зверху під проводом сталіністів, яких вважають «завершеними контрреволюціонерами»?

б) у попередніх випадках уподібнення инших держав до першої робітничої держави послідовно поєднувалось із включенням їх до Радянського Союзу (Грузія, Прибалтика, східна Польща тощо); сам Троцький вважав, що «уподібнення структур» инших держав відбуватиметься одночасно зі скасуванням національних кордонів цих держав[17].

У період з 1947 по 1951 рік щодо цих питань оформилось три позиції. Ернест Мандель всі східноевропейські буферні держави — від Югославії до Польщі — досі вважав капіталістичними. Мішель Раптіс погоджувався з цією позицією за винятком Югославії: ця країна, на його думку, була робітничої державою, тому що пережила громадянську війну. Нарешті Джозеф Генсен і Бьорт Кокрен визначали всі окуповані східноевропейські країни як робітничі держави, але від самого початку деформовані бюрократизмом. 1951 року дискусія закінчилась перемогою останньої позиції[18].

Якщо послідовно проглянути офіційні тексти IV Інтернаціоналу, можна бачити, яким важким і тривалим був процес формування певної позиції. 1947 року про буферні держави писали як про капіталістичні країни, що переживають перехідний етап:

«бюрократія [СРСР] врешті-решт продемонструє нездатність успішно провести правдиве уподібнення структур ріжних країн, яке вимагає руйнування капіталізму. Цього можна досягти у великому маштабі тільки через пролєтарську революцію»[19].

1949 року цю позицію переглянули:

«Відмінності між суспільствами СРСР та буферних держав ‹…› є своєю природою якісними, хоча з точки зору кількости суспільство в буферній зоні наближаються радше до радянського суспільства ніж до суспільства „нормальних“ капіталістичних країн, так само як кількісно сам СРСР стоїть ближче до капіталізму ніж до соціялізму»[20].

І нарешті 1951 року дійшли такого висновку:

«Уподібнення структур цих країн структурі СРСР треба вважати таким, що воно в принципі завершилось, а ці країни треба вважати такими, що вони по суті перестали бути капіталістичними країнами»[21].

Наслідки такого розвитку для теорії були такі, що Радянський Союз перестали розглядати як прототип робітничої держави і почали вважати його особливим випадком. Проте сама теорія деформованої робітничої держави залишилась без змін. В цьому сенсі «офіційний» троцькістський рух продовжував дотримуватися старих положень.

4.ii. Теорії державного капіталізму

Теоретичні складнощі прибічників теорії деформованої робітничої держави призвели до появи в троцькістському русі в ріжних частинах світу опозиційних течій. Більшість опозиціонерів засвоїли теорію державного капіталізму. Вони користувались підтримкою головного хранителя політичної спадщини Троцького — його удови Наталії Сєдової. Приблизно з 1946 року Сєдова вважала, що Радянський Союз очевидно більше не можна вважати робітничою державою, і 1951 року порвала з IV Інтернаціоналом. У відкритому листі до найбільш впливової секції орґанізації — до Соціялістичної робітничої партії США — вона так пояснила свій крок:

«Знову і знову він [Троцький] звертав увагу на те, як підкреслював, що утвердження сталінізму в Росії призвело до погіршення економічних, політичних і соціяльних позицій робітничої кляси та до перемоги тиранічної і привілейованої аристократії. Якщо ця тенденція збережеться, — писав він, — революції прийде кінець і відбудеться реставрація капіталізму.

Саме це, на жаль, і сталось, хоча й у нових і неочікуваних формах. Навряд чи знайдеться у світі країна, в якій справжні ідеї і носії соціялізму піддавалися би такому варварському переслідуванню. Всім має бути зрозуміло, що революцію повністю знищив сталінізм. Проте ви продовжуєте стверджувати, що під владою цього огидного режиму Росія досі є робітничою державою. Я вважаю це наругою над соціялізмом»[22].

Ґрандісо/Пере

Близько 1940 року після поразки у боротьбі проти ґенерала Франко в Мексиці сформувалась невеличка ґрупа еспанських троцькістів. Душею цього гуртка еміґрантів був Мануель Фернандес (1911–1989), який писав під псевдонімом Х. Муніс[23] і 1936 року заснував еспанську секцію троцькістського руху за IV Інтернаціонал[24]. 1938 року сталіністи його кинули за ґрати, але наступного року він зміг втекти. Близьким товаришем і співавтором Ґрандісо був французький поет-сюрреаліст Бенжамен Пере (1899–1959), хто також упродовж певного часу жив у Мексиці та писав на політичні теми під псевдонімом «Перальта»[25].

1946 року Ґрандісо і Пере публічно виступили з критикою офіційної троцькістської лінії у питання про клясову природу Радянського Союзу. Головною спонукальною причиною до виступу став «Маніфест», ухвалений на конференції IV Інтернаціоналу в квітні 1946 року. Найважливішою тезою маніфесту була теза про те, що всі події останнього часу підтвердили правильність аналізи Інтернаціоналу, в тому числі аналізи Радянського Союзу[26]. Пере написав про маніфест, який він назвав самовдоволеним документом, негідним IV Інтернаціоналу та просякнутим лицемірною марнотою (vanité béate), брошуру, сповнену гострої критики. Найпізніше після підписання пакту Молотова–Ріббентропа, — стверджував Пере, — мало стати зрозуміло, що від завоювань Жовтневої революції у СРСР нічого не лишилось. Перемогла бюрократична контрреволюція, і встановився державний капіталізм.

Сама по собі ця думка Пере навряд чи може претендувати на оригінальність, проте характеристика, яку він дав бюрократичній верхівці, мала певні новаторські елєменти. Відмовившись від теорії деформованої робітничої держави Троцького, він, одначе, частково поділяв концепцію Троцького, що верхівка була не правлячою клясою, а соціяльною ґрупою нового типу. Перед правлячою клясою, — міркував він у рамках клясичної марксистської теорії, — стоїть історичне завдання розвитку суспільної формації («системи власности»), яка цю клясу породила. Отже, принаймні на початку історичної епохи вона виконує проґресивну ролю. Бюрократична правляча верхівка Радянської Союзу, одначе, була втіленням не поступу, а занепаду й упадку: її, отже, треба описувати інакше. Пере висунув два варіянти:

1) З одного боку, бюрократію можна визначити як «de facto кляса, що її остаточна структура все ще перебуває у процесі формування». Якби ця кляса коли-небудь перетворилась на стійку масу, вона би могла виконати проґресивну ролю порівнювальну з ролею буржуазії.

2) З иншого боку, бюрократію можна визначити як касту, як у брамінів часів занепаду давньоіндійської цивілізації. Пере був переконаний, що ознаки реліґійного характеру такої соціяльної ґрупи, що вона постає у лоні цивілізації, яка переживає упадок, можна було бачити у Радянському Союзі, де Сталін користувався становищем якоїсь подоби пророка[27].

Ґрандісо розвинув ідею «державного капіталізму без зрілої правлячої кляси» у брошурі «Революціонери перед обличчям Росії та світового сталінізму»[28].

Насамперед він, підходячи до питання з точки зору економіки, спробував показати, що в СРСР установився державний капіталізм. Його багатослівна арґументація зводиться до наступного: за капіталізму витрати на зарплатню тримають якомога низькими, а додатковий продукт (втілений у додатковій вартості) використовується капіталістами або для нових капіталовкладень, або для непродуктивного споживання; на противагу цьому у суспільстві перехідного типу, що переживає перехід від капіталізму до соціялізму, рішення про розподіл додаткового продукту має ухвалюватися у демократичний спосіб всім населенням і має зростати рівень життя народних мас. Розвиток Радянського Союзу (в якому падає купівельна спроможність робітників, додатковий продукт йде на забезпечення політики форсованих капіталовкладень і споживання бюрократією) свідчить про істнування не суспільства перехідного типу, а капіталізму.

Далі слідом за Пере Ґрандісо за допомогою історичної аналоґії спробував прояснити клясове положення бюрократії. Він порівняв сучасний світовий капіталізм із занепадом Римської імперії. Коли стародавня імперія увійшла в період упадку, але коли ще не завершився перехід до февдалізму, у правлячих колах відбулась передача влади: патриції — стара, колись переможна кляса — мали дати дорогу новим, енерґійним елєментам без родословної або історії. Цезар і Октавіян були верховними представниками цієї верстви. Вони розшири межі державної влади та в такий спосіб звели останній бастіон на шляху розпаду суспільства. Як ці патриції, — писав Ґрандісо, — світова буржуазія сьогодні переживає труднощі. Як римляни, вона змушена в період занепаду передати владу елєментам, які б правили замість неї та в такий спосіб продовжили життя системи, — соціял-демократам і сталіністам. Якщо дивитися під цим оглядом, державний капіталізм у Радянському Союзі був ознакою виродження: буржуазія виявилась здатною задушити пролєтарську революцію, але не досягла успіху в приведенні до влади активної правлячої кляси. У набагато пізнішій публікації Ґрандісо розвив цю тезу далі та подав у новому світлі теорію «революції управлінців» Бьорнема: управлінці Радянського Союзу, так само як їхні колєґи на Заході, були не правлячою клясою, а радше ознакою того, що стара буржуазія втратила контроль над розвитком подій, а, значить, поступилась місцем реакційним помічникам[29].

Джеймс/Дунаєвская

Провідними діячами «держкапіталістичної» опозиції в американському троцькістському русі стали Сірил Лайонел Роберт Джеймс, революціонер, уродженець Тринідаду, який 1938 року був одним із засновників IV Інтернаціоналу,[30] та Рая Дунаєвская (справжнє ім’я — Рей Спіґел), американка і якийсь час одна зі співробітниць Троцького[31].

1941 року ґрупа, що сформувалась навколо Джеймса та Дунаєвскої, (відома також під назвою «тенденція Джонсона–Форест», згідно з псевдонімами обох) разом з Шахтманом і його прибічниками вийшла з лав Соціялістичної робітничої партії та заснувала Робітничу партію. Але дискусія цієї ґрупи з більшістю у новій орґанізації, яка дотримувалась теорії бюрократичного колєктивізму, чимдалі частіше стосувалась принципових питань. Отже 1948 року тенденція Джонсона–Форест покинула Робітничу партію і — вельми цікаво — знову ввійшла до лав Соціялістичної робітничої партії, в якій залишалась аж до остаточного розриву з троцькізмом 1951 року. Відтоді ґрупа — тепер під назвою «Обличчям до дійсности» — діяла незалежно[32].

Теоретичний розвиток Джеймса та Дунаєвскої у цей період загалом можна підсумувати таким чином. Близько 1940 року обидва дійшли висновку, що теорія Троцького про деформовану робітничу державу була повністю хибною, тому що державну власність на засоби виробництва вона перетворювала на «фетиш» у марксистському розумінні слова[33]. Цей частковий розрив з Троцьким став початком зростаючих розбіжностей. Джеймс і Дунаєвская здійснили всебічну переоцінку марксизму, його метод і філософських засад, в якій — на противагу прийнятим правилам тогочасної анґлосаксонської традиції — повернулись до одного з найважливіших джерел Марксової думки, а саме до Геґеля[34].

Разом з тим відмова від «державного фетишизму» Троцького поєдналась зі зсувом наголосу на продукційні відносини — на те, як вони впливають на життя сучасного робітника. Ґрупа видавала звіти робітників про їхнє щоденне життя[35] і загалом намагалась поєднати всеохоплююче геґельянсько-марксистське бачення з «низовим» підходом.

Так — не без відомих труднощів — постала вельми унікальна теорія державного капіталізму. Першим з публікацією на цю тему виступив Джеймс. Потім Дунаєвская, яка добре зналась на економіці та мала змогу ознайомитися з російськими джерелами, уточнила аналізу[36].

У своїй першій статті на цю тему Джеймс як найважливіший доказ істнування у Радянському Союзі державного капіталізму висунув твердження, що робітники та селяни залежали від зарплати:

«Панування найманої праці перетворюють засоби виробництва на капітал. Засоби виробництва, монополізовані однією частиною суспільства, у ролі капіталу живуть своїм життям і демонструють незалежну динаміку»[37].

Одночасно Джеймс розумів, наймана праця панувала і в перші роки після Жовтневої революції, коли, на його думку, ще істнувала робітнича держава. Цю очевидну несумісність він розв’язав у такий спосіб:

«Чи була наймана праця у лєнінській Росії? Тільки за формою, або так і ні, адже це неминуче в державі перехідного типу, проте радше ні, ніж так. ‹…› Коли у капіталістичному суспільстві головним відношенням є, з одного боку, наймана праця, і з иншого — засоби виробництва в руках кляси капіталістів, у лєнінській Росії відношення було таке: тільки форма найманої праці, з одного боку, адже з иншого боку були засоби виробництва у руках працівника, який володів ними за посередництва держави»[38].

Насправді з цього уривка можна висувати, що суспільство на (державно-)капіталістичне перетворює не так наймана праця, як на це вказую перша цитата, як поєднання найманої праці та брак пролєтарського суверенітету.

Висловивши докази на користь характеристики певного суспільства як державно-капіталістичного, Джеймс зробив другий крок: якщо економічно-політична влада зосереджена в одному місці (в централізованій державі), а робітники та селяни залежать від зарплатні в капіталістичному розумінні цього поняття, тоді, говорячи лоґічно, істнує «національний капіталіст» — капіталіст, що він розпоряджається всією країною, з якої видобувається додаткова вартість. Остання, проте, набуває форми не прибутку як капіталізму вільної конкуренції, а капіталістичної (бюрократичної) «зарплатні».

Ця теза, одначе, породжувала теоретичну проблєму. Капітал, який більше не змагається з иншими капіталами, більше не є капіталом у Марксовому розумінні. Якщо Радянський Союз складається не з багатьох капіталів, а з одного капіталу, як тоді може істнувати ринкова конкуренція? В другій статті Джеймс спробував дати відповідь на це питання. Він спробував знайти розв’язання проблєми в новій сфері — на світовому ринку. Конкуренція Радянського Союзу на світовому ринку з иншими національними капіталами означає, що закон вартости продовжує застосуватися до СРСР.

«Сталінська економіка управляється зарплатами, а ці зарплати реґулюються законом вартости. Величезні видатки клясового суспільства в сучасному світі, необхідність змагатися з иншими державами у постійних технічних революціях виробництва і конкурентній боротьбі на світовому ринку, вибір між автаркією (і неймовірним зростанням вартости виробництва) та проникненням на світовий ринок (а це зазначить відчувати на собі всі коливання ринку), імперіялістична боротьба та відстале господарство — все це змушує Сталіна ставитися до робочої сили точно так само як в Німеччині, себто ставитися до неї як до товару, за який сплачують вартість його творення і відтворення»[39].

У будь-якому разі з цих не зовсім чітких положень так чи так випливали три висновки:

1) СРСР намагався якомога дешевше самостійно виробляти товари, щоби не купувати їх на світовому ринку та/або щоби продавати їх на світовому ринку («необхідність змагатися»).

2) СРСР намагався придбати окремі товари закордоном, тому що їхнє виробництво в країні коштувало би дуже дорого («вибір між автаркією (і неймовірним зростанням вартости виробництва)»).

3) Робоча сила в СРСР була товаром, тому що заробітну плату тримали на якомога низькому рівні («за який сплачують вартість його творення і відтворення»).

Дунаєвская розвила арґументацію Джеймса. Зібравши у трьох статтях великий масив даних про суспільно-економічні відносини в СРСР (із залученням російських джерел) та крім иншого спробувавши показати, що нова правляча кляса, визначена на основі статистичних даних як «найпередовіша» частина інтеліґенції, становила 2,05% населення,[40] вона в нарисі з трьох частин, написаному наприкінці 1946 — на початку 1947 року, розробила більш систематичну теорію. Слідом з Ворроллом, Дунаєвская також виходила з «доказу», що Маркс допускав можливість державного капіталізму. Вона покликалась не на той уривок з Марксового «Капіталу», на який покликався австралієць, а на инше місце, а саме на абзац, в якому йдеться за останню межу всіх капіталістичних суперечностей: злиття всього капіталу в одну велику капіталістичну корпорацію[41].

Далі Дунаєвская, також як Ворролл, спробувала показати, що у СРСР ця теоретична можливість стала дійсністю. Як ортодоксальний марксист, вона стверджує, що за державного капіталізму має діяти основоположний закон капіталізму (себто закон вартости), але спосіб, у який капітал привласнює додаткову вартість, має відріжнятися від «нормального» капіталізму. На її думку, СРСР спостерігається і перше, і друге. З одного боку, привласнення додаткової вартости відбувається по-новому (за централізованим пляном), а з иншого — закон вартости проявляється у багато ріжних способів: загострюється суперечність між багатими та бідними, робітники — щоби уникнути падіння рівня життя — мають продавати свою робочу силу за її ціною, виробництво засобів виробництва важливіше за виробництво споживчих товарів, (приховане) безробіття, неперервна боротьба на світовому ринку з иншими капіталами та постійні кризи, спричинені проблємами координації господарства.

Нова система, згідно з Дунаєвскою, постала в середині 1930-х рр. Контрреволюція відбулась не так, як передбачали марксисти: відбулась не насильницька, а повзуча контрреволюція. Поступово урізали робітничі права. Стахановський рух і відрядна плата відокремили робітників від засобів виробництва. Нарешті 1936 року влада бюрократії як правлячої кляси була узаконена через прийняття нової конституції, а стару більшовицьку ґвардію знищили підчас «великих чисток».

На стахановському русі та повному відокремленні робітників від засобів виробництва, спочатку згадуваних лише спорадично, у подальших творах робився особливий притиск так Джеймсом, як Дунаєвскою, так само як одночасно зростав інтерес, про що йшлось вище, до щоденного життя сучасних робітників. У брошурі «Державний капіталізм і світова революція», написаній 1950 року, Джеймс провів повну аналоґію між високорозвиненими американськими корпораціями з одного боку та радянським державним капіталізмом після 1936 року з иншого. І орґанізація першого типу, і орґанізація другого типу примушувала робітників до нудної, важкої роботи за допомогою тих самих метод (конвейєр, відрядна платня), тоді як розуміння виробничого процесу зосереджувалось в инших місцях, в бюрократичних апаратах і застосувалось для сприяння процесові акумуляції та встановлення суворої дисципліни серед робітників[42].

Якщо розглянути ріжні тематичні твори Джеймса та Дунаєвскої разом, виходить погляд на Радянського Союз як на велетенську капіталістичну корпорацію, яка через державне плянування гнобила та експлоатувала своїх робітників, а також конкурувала на світовому ринку з іноземними корпораціями та країнами.

Касторіядіс/Лєфор

Починаючи з 1946 року, економіст Корнеліюс Касторіядіс, грек за походженням, виступав в опозиції до французької секції IV Інтернаціоналу разом з Клодом Лєфором, філософом близьким до Мерло-Понті[43]. Через назву очолюваної ними орґанізації ґрупа була відома як тенденція Шольо–Монталь. Свої неортодоксальні погляди вони виклали у двох документах з 1946 і 1947 року. Відкидаючи троцькістську теорію, що Радянський Союз попри всі свої недоліки все одно треба захищати від капіталізму як робітничу державу, вони стверджували, що у Радянському Союзі всю владу захопила нова правляча верхівка, бюрократія, і що ця верхівка піклується не про інтереси робітників, а виключно про власні інтереси. Радянський Союз характеризувався як суспільство нового типу, що воно, як західний капіталізм, прагнуло територіяльного розширення[44].

Спочатку теоретичні пошуки Касторіядіса та Лєфора рухались у напрямку «третьої історичної відповіді» (ріжновида бюрократичного колєктивізму), але, починаючи з 1948–1949 рр., вони називали суспільство, в якому правив Сталін, «бюрократичний капіталізм», очевидно, не відчуваючи потреби в обґрунтуванні зміни своїх теоретичних позицій[45]. Чому вони не дуже переймались питанням точної назви «ярлика», який треба застосовувати до СРСР, стало зрозуміло пізніше, коли 1949 року вийшли друком перші числа журналу «Сосьялізм у барбарі» — періодичного видання, яке Касторіядіс, Лєфор і їхні прибічними видавали після виходу 1948 року з IV Інтернаціоналу. Ці інакомислячі хотіли особливо підкреслити те, що у Радянському Союзі попри ліквідацію клясичної приватної власности зберігались експлоатація і гноблення.

Експлоатацію Касторіядіс визначав як суспільні відносини, в рямцях яких певна соціяльна ґрупа — завдяки особливому відношенню до виробничого апарату — здатна привласнювати частку суспільного продукту, що її розмір перевищує розмір внеску цієї ґрупи в процес виробництва. Радянська бюрократія в його очах представляла саме таку ґрупу. Бюрократія врешті-решт управляла засобами виробництва та системою розподілу, а також розпоряджалась фондом суспільного споживання. Вона, отже, уособлювала панування мертвої праці над живою працею. Що вона владарювала й експлоатувала як колєктив (на відміну від традиційною буржуазії), не робило з Радянського Союзу менш капіталістичне суспільство, тому що капіталістична експлоатація означає,

«що виробники не мають у своєму розпорядженні засобів виробництва ані індивідуально (як ремісники), ані колєктивно (як за соціялізму) і що жива праця, замість панування над мертвою працею, підпорядковується їй через посередництво індивідів, які її уособлюють (капіталістів)»[46].

Що в СРСР був лише один всемогутній роботодавець, звісно, змінювало становище робітників, адже, якщо за капіталізму вільної конкуренції наймані працівники могли змінити роботодавця, свобода робітників у Росії була обмежена: загалом вони не могли ані піти з місця роботи, ані покинути країну. В цьому відношенні їхні стан почасти нагадував стан кріпаків.

Ці обмежені можливості робітників пересуватися були пов’язані з практично повною відсутністю будь-яких меж щодо їхньої експлоатації. Якщо за капіталізму вільної конкуренції рівень зарплат й инші умови праці були результатом переговорів між капіталом і працею, у СРСР ці умови в односторонньому порядку нав’язувала бюрократія. Щоправда, вони теж мали певні межі (прим., фізіолоґічний мінімум, необхідний для підтримання у робітників життя), але здатність бюрократії корегувати ці межі була виключно високою. Робітники зі свого боку, позбавлені автономних орґанізацій і зведені до животіння на прожитковий рівень), мали лише дві можливости опору — крадіжка (готових товарів і напівфабрикатів, інструменту тощо) та байдужість, що виражалась крім иншого у виробництві товарі низької якости.

У всій цій ситуації, що її можна було характеризувати як суперечливу єдність тотальної концентрації влади в руках невеличкої соціяльної ґрупи та «жахливої кризи продуктивности праці»[47] були, на думку Касторіядіса, в якомусь сенсі винувати самі російські робітники. А саме: вони не зрозуміли, що експропріяція капіталістів після 1917 року означала тільки «неґативну мотивацію» пролєтарської революції. Позитивний бік мав би означати передачу всього управління робітничій клясі. Робітники Росії теоретично цього не усвідомлювали, а значить, своїми власними діями (чи скоріше своєю бездіяльністю) привели до влади бюрократію:

«Скинувши буржуазний уряд, провівши експропріяцію капіталістів (часто всупереч бажанням більшовиків) і захопивши заводи, робітники вважали, що все, що було потрібно, це передати управління урядові, більшовицькій партії і керівництву профспілок. Вчинивши так, пролєтаріят відмовився від своєї головної роли в новому суспільстві, яке він прагнув створити»[48].

Ставши на ці теоретичні позиції, Касторіядіс і Лєфор наблизились у своїх поглядах до Джеймса та Дунаєвскої. Щоправда, вони не підняли низки питань, які американці вважали надважливими (прим., питання світового ринку), але притиск на відносинах влади на рівні підприємства дуже нагадував підхід тенденції Джонсона–Форест. Не надто дивно, отже, що Шольо–Монталь і Джонсон–Форест підтримували контакт один з одним і що журнал «Сосьялізм у барбарі» публікував твори американців[49].

Кліфф

Іґаль Ґлюкштайн (1917–2000), троцькіст з Палестини, який писав під псевдонімом Тоні Кліфф[50], від 1947 року встав британській секції IV Інтернаціоналу в «держкапіталістичну» опозицію. Після того, як 1947 року він піддав критиці спочатку теорію деформованої робітничої держави, а потім і теорію бюрократичного колєктивізму, він 1948 року опублікував розлогий виклад власних поглядів, якому дав назву «Природа сталінської Росії» (цей твір — зі змінами та доповненнями — пережив не одне видання). До роздумів Кліффа підштовхнули події в Східній Европі після 1944 року. Якщо, як запевняли одні, буферні держави були робітничими державами, тоді Сталін, висновував він, був людиною, що вона здійснила в них пролєтарські революції. Але якщо все було так, виходить, що можливо встановити пролєтарські держави без самодіяльности пролєтаріяту. Кліфф побачив, що він стоїть перед двома взаємовиключними можливостями: або східноевропейський ґлясис складався з робітничих держав, а значить визволення робітничої кляси можливе руками инших, або робітнича кляса може визволитися тільки самостійно, але тоді розпадається теорія деформованої робітничої держави. Для нього розв’язання дилєми було очевидним:

«Коли я підійшов до теорії державного капіталізму, я дійшов до неї не через довгу аналізу закону вартости та економічної статистики в Росії. Геть не так. Я дійшов до неї через просте твердження, що якщо визволення робітничої кляси є акт робітничої кляси, тоді не можливо мати робітничу державу, в якій би при владі не були робітники, які визначають, що відбувається у суспільстві. Отже я мав обирати між тим, що заявляв Троцький, а центральна ідея Троцького полягає в самодіяльності робітників, і формою власности. І вирішив відмовитися від форми вартости як визначального чинника»[51].

Кліфф повернувся до позиції, яку Троцький захищав до 1933 р.: говорити про робітничу державу має сенс лише тоді, коли робітнича кляса дійсно перебувала при політичній владі та безпосередньо здійснювала управління засобами продукції. Щойно це перестало мати місце, зникла можливість говорити про істнування робітничої держави, незалежно від того, чи називати її «деформованою» чи якось інакше. В цьому сенсі поняття робітничої держави ще можна було застосовувати до періоду 1927–1928 рр. (хай навіть у той період встигла постати суспільно автономна бюрократія), але не далі. Перша п’ятирічка представляє революційну якісну зміну: починаючи з цього моменту, бюрократія чимдалі швидше перебирає на себе історичне завдання буржуазії (створення великого пролєтаріяту й акумуляція капіталу)[52].

Кліфф характеризував державний капіталізм, сформований за Сталіна, як «крайню теоретичну межу, якої може досягти капіталізм»[53]. Як робітнича держава є втіленням переходу до соціялізму після пролєтарської революції, так само державний капіталізм у СРСР є останньою перехідною капіталістичною фазою переходу перед соціялістичною революції. Схематично цю ідею можна представити так:

Якщо перехід від державного капіталізму до робітничої держави був вимушено насильницьким, адже не можливо було без боротьби вирвати буржуазну армію з рук правлячої кляси, то перехід у зворотному напрямку, який, як вважав Кліфф, відбувся у СРСР близько 1928 року, був можливий без насильства. Для цього треба було лише поступово ліквідувати в армії внутрішню демократію і замінити її командною структурою, непідзвітною рядовому складу[54].

Якими ж були характерні риси цього державного капіталізму? Кліфф, який показав, що він відносно добре ознайомився з відповідною сучасною літературою[55], поєднав елєменти ріжних попередніх марксистських текстів у своєрідній синтезі, що вона на перший погляд виглядає вельми переконливою. Він погоджувався з Гільфердінґом у тому, що ціновий механізм у Радянському Союзі не виражав автономну економічну діяльність, а слугував — не до кінця свавільно керованим — передаточним ременем, за допомогою якого державний апарат керував виробництвом і поділом праці в рамках всього суспільства. Слідом за Дунаєвскою і Джеймсом він вважав, що окремі підприємства в СРСР були не самостійними господарчими одиницями, але підлеглими гвинтиками великого цілого[56]. Якщо розглядати Радянський Союз окремо, не беручи до уваги міжнародного контексту, тоді він вражаюче нагадує «один великий завод», яким управляють з центру. Капіталістичний характер цього великого державного підприємства стає очевидним, якщо при аналізі зважити на відносини в світовому маштабі: стає зрозумілим, що Радянський Союз як націю можна порівняти з будь-яким окремо взятим капіталістичним підприємством, що воно бореться за виживання в умовах конкуренції.

Кліфф, одначе, в своїй аналізі на цьому не зупинився. Коли Джеймс і Дунаєвская залишили поза увагою уточнення природи конкуренції між СРСР й іноземними конкурентами, він розробив щодо цього власну теорію. Вихідним пунктом для нього стало наступне зауваження:

«Досі відсталість Росії виключала питання виходу російських товарів на іноземні ринки. З иншого боку, російські ринки залишаються закритими для іноземних товарів через монополію зовнішньої торгівлі, яку може зруйнувати лише військова сила»[57].

Цю обставину можна було, одначе, трактувати і так, що Радянський Союз як національне капіталістичне підприємство не конкурує з иншими, іноземними капіталами. А якщо так, тоді чи є загалом сенс говорити про «капітал»? Кліфф вважав, що він може усунути очевидне заперечення за допомогою твердження, що міжнародна конкуренція відбувається не за допомогою товарів, а за допомогою споживчих вартостей у формі озброєнь. Це «нововведення» щодо марксистського закону вартости, який зрештою стосувався лише конкуренції за допомогою реалізованих вартостей (фактичного продажу товарів), захищалось Кліффом так:

«Вартість виражає істнування відносин конкуренції між незалежними виробниками. Результати участи Росії у конкуренції проявляються у піднесенні споживчих вартостей до рівня цілі, причому ціллю є перемога у цій конкурентній боротьбі. Споживчі вартості, таким чином, будучи метою, одночасно залишаються засобами»[58].

Бордіґа

Амадео Бордіґа (1889–1970), колишній вождь Комуністичної партії Італії, виключений з неї 1930 року, до остаточного падіння Муссоліні щодо політичних питань зберігав повну тишу[59]. Одначе відразу після другої світової війни, коли його влив обмежувався невеличким колом ґрупок, що вони животіли на узбіччі політичного життя Франції, Італії та деяких инших країн, він розпочав масивну серію публікацій. Гучно наголошуючи на «незмінности» марксизму (постійній природі принципів історичного матеріялізму, як він їх розумів), Бордіґа вважав найнагальнішим завданням винести уроки з подій недавньої історії.

У цьому процесі критичної реконструкції історії центральне місце займала аналіза суспільства, що постало після Жовтневої революції. З 1946 року до самої своєї смерти 1970 року Бордіґа надрукував вражаючу кількість статей, присвячених Радянському Союзу, які пізніше зібрали в окремі книги. Найвищої точки цей творчий порив, як зазначає Рікерс, сягнув у період між смертю Сталіна (1953 р.) і запуском супутника (1957 р.)[60]. Від инших тогочасних марксистів Бордіґа відріжнявся тим, що прагнув дістати докладні емпіричні відомості про СРСР.

Крім статті, опублікованої раніше під псевдонімом «Альфа»[61], найважливіші твори Бордіґи на цю тему, надруковані переважно анонімно, можна розділити на дві ґрупи. По-перше, є лєкції, прочитані на зборах його політичних орґанізації — Міжнародної комуністичної партії. Ці тривалі виступи видавались з продовженням у партійному орґані «Проґрама комуніста». Варті особливої уваги виступи на зборах в Болоньї 31 жовтня і 1 листопада 1954, надруковані під назвою «Росія і революція у марксистській теорії»[62], а також виступи на зборах в Неаполі 24 і 25 квітня 1955 року та в Ґенуї 6 і 7 серпня 1955 року, опубліковані під назвою «Сучасна соціяльно-економічна структура Росії»[63].

По-друге, є уявні розмови. Кожна з цих розмов (що вони насправді нагадують монолоґи) поділено на три «дні» та виражає точку зору автора щодо тексту, виданого радянською стороною. Відповідно вийшли «Розмова зі Сталіним» (1952), критика Сталінового твору «Економічні проблєми соціялізму в СРСР» (1952)[64] і «Розмова з мертвими» (1956), реакція на «таємну доповідь» Хрущова на XX з’їзді КПРС[65]. Крім того, Бордіґа виступав на найріжноманітніші теми, при цьому майже завжди в своїх виступах згадуючи сталінізм і радянське суспільство[66]. Величезний інтерес до Радянського Союзу, помітний в пізніх творах Бордіґи, демонструвала вся течія «бордіґістів». Цей інтерес був настільки сильним, що глибокі розбіжності щодо питання сталінізму 1952 року спричинили розкол[67].

Бордіґа вважав революцію 1917 року насамперед антифевдальною, себто буржуазною революцією, в якій буржуазія (до якої він зараховував і селянство) і пролєтаріят уклали тимчасовий союз. Така революція при великій ролі пролєтаріяту вела до трьох варіянтів розв’язки:

1) перемога, що вона означає благо переважно для буржуазії, перетворюється у процесі руху в пролєтарську революцію; такою є модель Марксової «безперервної революції»;

2) за перемогою наступає зміцнення влади буржуазії;

3) поразка, що веде до відновлення старого абсолютистського ладу[68].

Більшовики прагнули першого, але зазнали невдачі. Міжнародна буржуазія спромоглася — завдяки відпливу протягом 1920-х рр. хвилі радикального натиску насамперед у Західній і Центральній Европі — реалізувати другий варіянт. Це сталось, здається, без великого кровопролиття і формальної зміни правлячої верхівки під час «тривалого періоду згортання»[69]. Таким чином кайдани февдалізму поступилися місцем жорстокому будівництву капіталізму.

Якщо Троцький та инші вважали Радянський Союз посткапіталістичним утворенням, а Кліфф і однодумці думали, що мають справу з капіталізмом, що розвивається, Бордіґа був переконаний, що має місце тільки початковий капіталізм: «перехід, — як писав він, — не від, а до капіталізму»[70]. Навіть 1952 року Бордіґа продовжував порівнювати етап розвитку сталінського суспільства з розвитком Німеччині, Австрії й Італії після 1848 року[71].

Характеризуючи Радянський Союз як «ранньокапіталістичний», Бордіґа керувався вельми своєрідним розумінням капіталізму. У цьому визначенні геть не важили соціолоґічні фактори, такі як наявність — чи брак — правлячої кляси, або фактори політичні, такі як природа втручання держави у суспільство та економіку: капіталізм мав місце, якщо економіка складалась з підприємств, що вони розраховували доходи та витрати у термінах загального кількісного еквівалента (грошей) і прагнули до максимізації ріжниці між видатками на виробництво та доходами від виробництва (прагнули до максимізації «прибутку»). Це визначення стверджувалась через відокремлення від питання, хто присвоював «прибуток»:

«Капіталізм завжди істнує, коли продукти продаються на ринку або в будь-якому разі „обліковуються“ як активи підприємства, зрозумілого як окремий, але великий господарський острів, при цьому трудовитрати відносяться до грошових зобов’язань. Буржуазне господарство, це — господарство подвійної бухгалтерії. Буржуазний індивід, це — не людська істота, а акціонерне товариство»[72].

«Нами всяка система товарного виробництва у сучасному світі — у світі об’єднаної праці, тобто зосередження робітників на виробничих підприємствах, — визначається як капіталістичне господарство»[73].

Виходячи з цього всеосяжного визначення, очевидно, Бордізі було не важко послідовно лоґічно «довести», що своїм характером радянська економіка є капіталістична. Що радянська держава якісно відріжнялась від держав «нормального капіталізму», не мало, як сказано вище, великого значіння для Бордіґи. Врешті-решт держава належала до надбудови, а, отже, не могла відігравати помітної роли у визначенні продукційних відносин. Крім того, держава у СРСР не уособлювала владу самостійної кляси — вона не більше ніж вважалась представницею такої влади.

У відповідь на позицію Бьорнема Бордіґа заявляв, що протягом усієї історії державна бюрократія лише виробляла знаряддя для правлячих кляс, але самі правлячі кляси ніколи не включала. Всі инші розмови про правлячу бюрократію у Радянському Союзі не мають сенсу ще з однієї причини: більшість населення працює на державу[74]. Хоча капіталізм переміг, не сформувалась нова капіталістична кляса. Держава є лише посередником, «імітаційним каналом», через який експлоатували та гнобили робітничу клясу. Головними одержувачами економічної вигоди з цього стану були російські селяни, а також міжнародна буржуазія[75].

4.iii. Теорії нового способу виробництва

Ґуттманн

Йозеф Ґуттманн (1902–1958) якийсь час вважався у Чехословаччині найбільш багатообіцяючим молодим комуністичним лідером. Він брав участь у роботі Комуністичної партії Чехословаччині з моменту її заснування 1921 року, коли мав лише 19 років. Через вісім років його було обрано членом політбюра та призначено головним редактором партійного орґану «Руде право». 1931 року він увійшов до складу політичного секретаріяту Комуністичного Інтернаціоналу. Ця блискуча політична кар’єра раптово перервалась 1932 року, коли Ґуттманн почав критикувати тактику німецьких комуністів у боротьбі з Гітлером. Звинуваченого у «троцькізмі» (до якого він направду почав відчувати симпатію), 1933 року його зняли з усіх керівних посад у партії[76].

1938 року покинувши Чехословаччину, Ґуттманн через Копенгаґен і Лондон переїхав до Сполучених Штатів Америки. Після прибуття до США він брав активну участь у політичних дискусіях у гурті европейської соціялістичної еміґрації та розробив власну теорію Радянського Союзу, вперше представивши її на відомих зборах вдома у товариша-еміґранта Карла Віттфоґеля, в пізніше, 1944 року, опублікувавши її під псевдонімом «Петер Майєр»[77]. Ґуттманн відкинув tertium-non-datur [закон виключеного третього. — Пер.], що він явно чи неявно був керівним принципом так теоретиків державного капіталізму, як теоретиків (деформованої) робітничої держави. Вони указували на брак у Радянському Союзі основних рис капіталізму або соціялізму й на цій основі припускали, що мають справу з особливим суспільним ладом. Ґуттманн же хотів визнати третю можливість, а саме, що обидва підходи були вірними у частині неґативних положень щодо Радянського Союзу. В СРСР не було буржуазії і не діяв закон вартости, як цілком вірно стверджували «соціялісти» та послідовники теорії «робітничої держави», але так само не було соціяльної рівности, свободи та демократії, як вірно зазначали «держкапіталістичні» теоретики. Тільки поєднання цих двох підходів могло, як вважав Ґуттманн, виробити вірне розуміння того, що таке сталінська формація:

«Починає здаватися, що обидві сторони мають рацію щодо своїх неґативних положень і обидві помиляються, коли стрімко переходять ‹…› до висновків. Можливо, в Росії немає ані капіталізму, ані соціялізму, але є щось третє, щось історично нове»[78].

Розглянувши питання панівної роли держави в економіці, голоду та падіння рівня заробітної плати, нерівності у доходах, безправности робітників та відсутности політичних прав, Ґуттманн дійшов висновку, що у Радянському Союзі були експлоататори й експлоатовані, правителі й піддані. Проте панівна кляса відріжнялась від буржуазії. Схематично концепцію Ґуттманн можна представити так:

Крім того, Ґуттманн виділив у Радянському Союзі проміжні кляси, що їх можна було порівняти з виробниками простих товарів і дрібною буржуазією при капіталізмі (колгоспники, робітнича аристократія (стахановці) тощо). Їхня наявність, одначе, не скасовувала того, що клясові кордони між правителями та робітниками з дивовижною швидкістю зачинялись. Через кумівство, монополію на вищу освіту та успадковане багатство бюрократія в майбутньому включатиме переважно дітей бюрократії.

На відміну від попередніх теоретиків Ґуттманн гостро зауважував структурні суперечності та порушення пропорцій у бюрократичній системі. По-перше, в процесі акумуляції він виявив зачароване коло: позаяк суспільний стан кожного члена правлячої кляси — положення у суспільстві, зарплатня тощо, а час од часу навіть життя і життя його близьких — залежав від виконання пляну, а видатки на виробництво та ціни продукції спускались зверху, кожний бюрократ відчував змушеним скорочувати зарплати та прискорювати темпи виробництва[79]. Але недоїдання робітників через низькі зарплати вело до зменшення продуктивности праці, а, отже, до скорочення вироблення суспільного продукту, так що для виконання пляну за валом продукції бюрократи мали ще більше понижувати рівень життя робітників.

По-друге, відсутність капіталістичних і соціялістичних поправочних чинників (цін і прибутків, з одного боку, та демократичного управління — з иншого) означало, що весь процес плянування ставав безладним:

«Управління і критика „тільки зверху“ не можуть замінити громадського контролю. Якщо накази, спущені зверху, не можливо критикувати, навіть коли вони безглузді та їх не можливо виконати, імітується їхнє виконання. Деспотична система кожного змушує брехати. … Помилки при плянуванні неминучі навіть за наявності найкращих статистичних даних. Але в умовах, що склалися, помилки стають нормою»[80].

Що бюрократія спромоглася зберігати згуртованість, а також перемогти у боротьбі з нацистською Німеччиною, Ґуттманн пояснював перевагами плянової економіки, які все ж були: в надзвичайній ситуації можна було зосередити всіх людей і матеріяли на виконання одного завдання, чому не заважали жадні суспільні перешкоди.

Якщо мав відбуватися правдивий перехід радянського суспільства до соціялізму, для цього політичної революції, яку припускав Троцький, було замало: була потрібна тотальна соціяльна революція, що внесла би якісні зміни в продукційні відносини.

4.iv. Концепції «без назви»

На початку 1950-х рр. відбувся цікавий розвиток теорії. Кілька незалежних марксистів — всі із Західної Німеччини — відкинули назви, якими від 1930-х рр. користувались для опису Радянського Союзу. Вони вважали ці назви надто необдуманими та спробували сформулювати нові теорії, які би були більш «відкритими», ніж старі підходи. Ці автори шукали не так правильний опис, як теорію, яка би якомога краще узгоджувалась з доступними для спостереження фактами. Навіть у гурті тих, хто продовжував триматися за старі теорії, визнавали небажання навішувати на Радянський Союз традиційні «ярлики». Тим-то, приміром, Гельмут Фляйшер, який вважав, що у Радянському Союзі відбулось відкочування до буржуазного стану, писав:

«Якщо як належить взяти до уваги історичні початки цього режиму та його місце в історії, сталінській Росії можна дати лише неоднозначне визначення. Ці два моменти мають принциповіше значіння, ніж якась назва».

Він відповідно відмовився від вживання назв «державний капіталізм», «деформована робітнича держава» або «бюрократичний колєктивізм»[81].

Напевне, цей (тимчасовий) антидоґматизм був пов’язаний з розколом, який стався між Югославією і Радянським Союзом 1949 року, та появою у Федеративній Республіці Німеччина тітоїстського руху, який отримав назву «Незалежна робітнича партія» (НРП)[82]. Хоча НРП була явищем скороминущим (вона істнувала з 1950 по 1951 р.), а Мілован Джілас, провідний ідеолоґ Тіто, у цей період захищав ріжновид теорії державного капіталізму[83], схоже, розмивання комуністичної ортодоксії, про яку свідчили ці явища, спонукала до висування инших, сміливіших концепцій. Нова неортодоксальність почала проявлятися так на лівому крилі німецької соціял-демократії, як у колах, близьких до НРП.

Штернберґ

Економість Фріц Штернберґ (1895–1963)[84], відомий за межами країни з 1926 року, коли він опублікував свій головний твір «Імперіялізм», на початку 1950-х рр. зробив внесок в аналізу Радянського Союзу. З цих творів зрозуміло, що Штернберґ відійшов від троцькізму, до якого він був близький за двадцять років до того, і розробив власний варіянт «демократичного соціялізму».

У книзі «Порівняння капіталізму та соціялізму» (1951), в якій він торкнувся багатьох питань, Штернберґ крім иншого спробував у загальних рисах проаналізувати розвиток російського суспільства після 1917 року з урахуванням змін у міжнародній ситуації. Звертало на себе увагу насамперед те, що він — на відміну від багатьох инших — опирався спокусі навішувати ярлики. Росія — Штернберґ майже ніколи не писав «Радянський Союз» — поклала край февдальним відносинам всередині країни та ліквідувала капіталізм. Це з одного боку. З иншого боку, не вдалось побудувати ні соціялізм, ні навіть щось схоже на соціялізм. Замість цього сформувалась партійна диктатура, що продовжувала деякі традиції царату. Якщо дивитися під оглядом політики, результатом цього неоднозначного стану (який, за Штернберґом, був історично неминучим) стала гібридна форма суспільства, в якій поєднувались проґресивні та реґресивні тенденції: «Безглуздо намагатися дати цій ‹новій формі держави› якусь назву: плутати один бік розвитку Росії з иншим означає вводити в оману»[85].

У своїй реконструкції подій після Жовтневої революції Штернберґ звернув увагу на особливості, вже так само зауважених иншими: чимдалі вужча соціяльна база партійної диктатури (про що свідчить одержавлення профспілок), тенденція до автаркії на світовому ринку тощо. Аналізуючи ці риси, він зазначав, що спочатку, за Лєніна, диктатура партії була спрямована насамперед на придушення старих експлоататорів, але поступово вона перетворилась на диктатуру, яка через суворе реґулювання рівня життя робітників і селян форсувала процес індустріялізації.

До цих добре відомих ідей Штернберґ додав два елєменти від себе. По-перше, він був переконаний, що колєктивізацію сільського господарства можна вірно зрозуміти, тільки якщо бачити в її результатах паралєль з азійським способом виробництва, а саме, що держава володіла машинами, якими користувались колєктивні сільські господарства (тракторами та иншою технікою), означало, що ці колгоспи так само залежали від держави, як сільські громади в давньому Китаї. Незрозуміло, чи вплинула на це судження робота Віттфоґеля. Але коли так, то Штернберґ підійшов до теорії східного деспотизму, безсумнівно, дуже по-сучасному, користуючись концепцією іриґаційного господарства лише як аналоґією.

По-друге, Штернберґ був готовий називати післявоєнну експансію Радянського Союзу в Східній Европі «червоним імперіялізмом» із застереженням, що цей імперіялізм відріжнявся від капіталістичного імперіялізму. Якщо капіталізм у своїх колоніях виступав у спілці з великими землевласниками, то СРСР здійснював аґрарні революції. Якщо капіталізм гальмував індустріялізацію колоній, то СРСР навпаки її стимулював. Якщо капіталізм розширював сферу свого впливу з метою реалізації надлишку товарів з великими прибутками, то Радянський Союз страждав від дефіциту товарів і не мав потреби в продажі їх закордоном. Коротше кажучи, соціяльний зміст «червоного імперіялізму» відріжнявся від змісту західного імперіялізму. Це також означало, за Штернберґом, що Радянському Союзу не обов’язково була притаманна потреба в експансіонізмі, хоча такий експансіонізм міг бути корисним для збереження режиму.

Того ж року, коли вийшла друком його книга, Штернберґ підготував брошуру, присвячену Радянському Союзові, під назвою «Ось і кінець…». У цьому творі він загалом виступив з тими самими ідеями за одним важливим винятком: він більше не говорив про суспільство, яке містило в собі проґресивні та реакційні тенденції, натомість писав про «найбільш реакційну державу в світі», якій загалом слід протистояти на всіх рівнях — політичному, військовому й ідеолоґічному[86].

Сайкон

У 1952–1953 журналіст Дітер Сайкон (народ. 1921)[87] опублікував у «Функен» (незалежному лівосоціялістичному двомісячнику Фріца Лямма та инших) кілька видатних статей, підписавши їх Д.С. Пізніше у відповідь на відгуки на статті, опубліковані Генрі Якобом (він виступив під псевдонімом «Себастіян Франк») і голляндським соціялістом Фрітсом Кіфом, Сайкон розробив свою аналізу далі.

Сайкон, знайомий з творами Штернберґа[88], як і він був обережним у своїх висновках. Відповідаючи своїм критикам, він писав так:

«Більшість спостерігачів дотримується думки, що ми занадто мало знаємо про розвиток Радянського Союзу і що навіть те невеличке знання, яке ми маємо, є неповним і завжди розглядається під особливим кутом зору. Врешті-решт ми маємо справу з унікальним в історії експериментом, і немає можливостей для порівняння. Ми можемо, виходячи з ріжних відправних точок, робити деякі обережні висновки, свідомі того, що з часом вони можуть виявитися хибними»[89].

Для розвитку Радянського Союзу після початку виконання першої п’ятирічки 1928 року, на думку Сайкон, важили три ключові чинники: диктаторська влада невеличкої ґрупи керівників компартії, форсована індустріялізація і поява — із завершенням індустріялізації — широкої верстви технічних і господарчих функціонерів, яким він дав назву «нова інтеліґенція».

Ця нова інтеліґенція посідала у суспільстві дуже важливе місце, адже в умовах зникнення великої приватної власности на засоби виробництва джерелом влади, важливішим за власність, стало знання. Ця верства включала широкий спектр професійних ґруп, що відріжнялись доходом і суспільною владою. Хоча в середньому всі вони жили краще за робітників і селян, всередині цієї верстви майнове розшарування було настільки великим, що рівень життя нижчих прошарків наближався до рівня життя робітників. Отже суспільні кордони між ними були доволі нестійкими.

Найважливішим інструментом, за допомогою якого члени нової інтеліґенції могли завоювати та утримати своє місце у суспільстві, було професійне знання. Мірою того, як знання ставало суспільно дедалі більше монополізованим (адже вищу освіту зроблено недоступною ні для кого крім дітей вихідців з нової інтеліґенції), «носії знання» могли відокремлюватися від решти суспільства та перетворитися на нову правдиву правлячу клясу. Згідно з Сайконом, уже наявним був рух у цьому напрямку, хоча сам процес ще далеко не завершився: «начальники мільйонів дрібних і великих функціонерів поки що не змогли утворити стійкої кляси»[90].

Сайкон не дав прямої відповіді на питання, чи дійде коли-небудь процес клясоутворення фази стабілізації. Насправді він, схоже, доводив протилежне. Він зауважив, що «феноменальне зростання» радянської економіки після 1930 року стало можливим завдяки поєднанню трьох складових: першочерговість виробництва засобів виробництва, дуже низький рівень життя через відносно скромний обсяг виробництва споживчих товарів і великий терор, необхідний, щоби примусити населення йти на жертви, які від нього вимагались[91].

На початку 1950-х рр. Сайкон заявив, що ця політика принесла плоди: розвивалась важка промисловість, зросла військова могутність країни. Отже настав час, коли треба приділяти більше уваги сектору споживчих товарів, про що йдеться також в завданнях останнього п’ятирічного пляну. З’явились можливості або підняти рівень життя нової інтеліґенції, і в такий спосіб сприяти її консолідації як правлячої кляси, або підняти рівень життя робітничої кляси, щоби стверджувати рівність (яка може також уможливити зменшення рівня терору).

Які з цих варіянтів вибере радянське керівництво, залежатиме від відносин влади на вершині соціяльної гієрархії. Сайкон вбачав суперечність між керівництвом партії, з одного боку, та державною і господарською номенклятурою, з иншого. Остання сила, що вона перебрала на себе більше влади під час другої світової війни, працювала на створення клясової держави; перша-ж навпаки гальмувала цей розвиток. Партійне керівництво, стоячи над новою клясою, що народжувалась, чинило опір експансії бюрократії і через чистки намагалось придати суспільній системі нову динаміку. Шукаючи підтримки у широких верств населення, воно прагнуло приборкати бюрократію. Схоже, Сайкон вірив в успіх цього проєкту. Щонайменше в одній своїй статті він висував припущення, що після 1960 року загальний рівень життя переживе значне зростання.

Фрьоліх

Пауль Фрьоліх (1884–1953) був ветераном німецького робітничого руху, який за Ваймарської республіки був депутатом райхстаґу від Комуністичної партії Німеччини, а трохи пізніше (1932 року) від компартії перейшов до Соціял-демократичної партії Німеччини. З 1934 по 1950 років жив в еміґрації у Франції і США. Після повернення до Федеративної Республіки Німеччини він знову вступив до соціял-демократичної партії і крім иншого публікувався у «Функен» — журналі, для якого писав і Сайкон[93].

В останні роки свого життя Фрьоліх працював над книгою про природу радянського режиму. Фраґменти цього незавершеного дослідження були опубліковані тільки через багато років[94], але важливі елєменти теорії Фрьоліха стали відомі уже на початку 1950-х рр. завдяки невеличким публікаціям у західнонімецькій політичній пресі та переписці з иншими лівими соціялістами. Фрьоліх, що він у листі до Роздольського назвав Радянський Союз «новим історичним явищем», додавши, що «для нього ще знайдуть назву, а поки що достатньо просто підняти питання»[95], пояснював початок сталінської диктатури, як більшість теоретиків, великою мірою відсутністю соціялістичної революції на Заході. Проте на відміну від більшості Фрьоліх виводив цю відсутність з об’єктивних причин: не тільки в Росії — ніде ще не було передумов для соціялізму. Російська революція, отже, мала у спробі побудувати соціялізм зазнати поразку. В результаті постав:

«економічний лад, що прагне до капіталістичного розвитку, державницька плянова економіка. Але одночасно вона подолала бар’єри капіталізму, це плянова економіка без капіталістів, в якій закони капіталізму більше не працюють. І ця плянова економіка побудована в суспільстві, в якому панують найжорстокіші суперечності та варварські способи панування — наслідки по суті неготовности до соціялізму»[96].

У посмертно опублікованих фраґментах (що вони частково перетинаються з роздумами, опублікованими за його життя) Фрьоліх намагається досягти глибшого розуміння радянської бюрократії через дослідження ріжниць і відмінностей з «клясичною» правлячою бюрократією, такою як в імперському Китаї. Відштовхуючись від ідеї, що очевидно стабільні бюрократії «китайського» типу могли істнувати тільки у відносно збалянсованих суспільних формаціях, в яких соціяльно-економічний розвиток залишався обмеженим, він дійшов висновку, що радянська бюрократія була явищем геть иншого порядку. В суспільстві, яке постало після Жовтневої революції, Фрьоліх вбачав поєднання низки ненадійних рівноваг, що вони у короткостроковій або довгостроковій перспективі стануть нестабільними.

По-перше, бракувало проміжних прошарків, здатних поглинати та направляти у безпечне русло суперечності між бюрократичною «машиною» і більшістю населення. Якщо, приміром, абсолютистська держава при експлоатації сільського населення упродовж тривалого часу продовжувала користуватися підтримкою аристократії і значної частини буржуазії, то «тоталітарна» радянська бюрократія утворила єдиний державний апарат — експлоататора та гнобителя. Це змусило правлячу верству встановити дуже жорстокий і репресивний режим, що він захитається щойно розпочнеться мобілізація народних мас.

По-друге, правлячий бюрократичний прошарок перетворювався на чимдалі більш закриту правлячу верхівку, яка тримала монополію на освіту для себе і почала демонструвати риси тісно згуртованої касти. Це з часом мало важливі наслідки для здатності верхівки до дії і рішучости в політиці:

«Де можливість управляти стає безсумнівним привілеєм, неминуче зникають моральні бар’єри. Мають ослаблюватися сила воли, готовність до великих жертв, самовідданість, а також негнучкість у підходах до справи як правлячої верстви. Управління перетворюється на рутину. А коли машина починає працювати за шаблоном, вона втрачає здатність пристосовуватися до нових умов»[97].

По-третє, окостеніння правлячої верхівки призвело до поступової бюрократизації. Не тільки робітники, але також ріжні прошарки бюрократії були позбавлені свободи руху та можливостей для вільного прояву ініціятиви. Поведінку почали визначати інтриґи та раболіпство.

По-четверте, формування потужної бюрократії задушило всі форми незалежної думки. Стала неможливою критика, і панувати почало штамповане доктринерство. Партія, що вона колись була форумом для глибоких пошуків і дискусій, виродилась у колєктив звичайнісіньких підлабузників, які віддають і виконують накази.

Всі ці фактори разом означали, що несоціялістична «тоталітарна» бюрократична диктатура у некапіталістичній пляновій економіці була виключно уразливою. Хоча не можна було виключати можливість «непохитности» режиму упродовж якогось часу, падіння його було неминучим.

Кофлер

Ліо Кофлер (1907–1995) був учнем австро-марксиста Макса Адлера і вважав себе «соціялістом-марксистом, який признавався, що з юних років був членом соціял-демократичної партії»[98]. З 1947 по 1950 року працював у Східній Німеччині, але пізніше переїхав до Західної Німеччини[99]. Після переїзду він у швидкому темпі написав кілька брошур про сталінізм. 1951 року він під псевдонімом «Жюль Деверіте» опублікував «Марксистський чи сталіністський марксизм?». У цьому творі він полємізував крім иншого проти тих, хто заявляв про причинний зв’язок між істнуванням плянової економіки та підйомом всеохоплюючої бюрократії. 1952 року вийшла друком велика стаття Кофлер «Випадок Лукача», присвячена угорському філософу, який, на його думку, був одночасно і найбільшим критиком, і найбільшим теоретиком сталінського «бюрократизму»[100]. Одразу після цієї статті з’явилась брошура «Суть і роля сталінської бюрократії».

В цьому останньому творі автор, іноді ухиляючись у бік тітоїзму, спробував проникнути в сутність радянського суспільства. Хоча Кофлер слідом за троцькістами вважав сталінську бюрократію привілейованою суспільною верствою [101], що керується при управлінні пляновим господарством переважно соціялістичними принципами[102], проте він опирався ідеї, що бюрократія самою своєю природою є паразитичною. Що вона прагнула привілеїв і захищала їх, по суті нічого не пояснювало: дійсне питання стосувалось обставин, що вони дозволили бюрократії здобути таку широку владу, яка уможливила не тільки акумуляцію привілеїв, але і збереження їх впродовж багатьох десятиліть[101].

Кофлер стверджував, що навіть післяреволюційне суспільство, що постало б у високорозвиненій капіталістичній країні з довгою демократичною традицією, зіткнулося би з серйозними внутрішніми труднощами. Цілковито у дусі Марксової «Критики Ґотської проґрами» (1875) Кофлер теоретично допускав, що в таких обставинах продовжувала би істнувати суперечність між новим способом виробництва та старим способом розподілу (гроші, буржуазне право), а також бюрократія. Проте у випадку демократичного суспільства перехідного типу ухвалення рішень відбувався би на низовому рівні, що перешкоджало би процесу бюрократичного переродження плянової економіки[104].

У випадку Радянського Союзу, одначе, ситуацію ускладнили инші великі проблєми. По-перше, майже не було ніякої демократичної традиції. Нечисленні сили, які могли завадити появі нової диктатури, були знищені під час громадянської війни. По-друге, Росія близько 1917 року не вийшла на високий рівень промислового виробництва. У високорозвиненій країні акумуляція капіталу та виробництво споживчих товарів відбуваються одночасно (цю концепцію далі Кофлер не пояснює), і акумуляції не відбувається коштом споживання. У слаборозвиненому суспільстві, такому як Радянський Союз, одначе, між двома секторами економіки явною була прірва. Первісна акумуляція, що вона полягала у виробництві засобів виробництва, відбулась за рахунок виробництва споживчих товарів. Бюрократія взяла на себе завдання ліквідації прірви або хоча б недопущення вибухового розвитку. Очевидно, вона діяла як третейській суддя в інтересах цілісності, себто в ім’я підтримування «балянсу» між акумуляцією і споживанням. Але в дійсності вона захищала інтереси акумуляції за рахунок інтересів мас. У рамках цієї політики вона не вагалась поширювати свою владу на чимдалі ширші сфери суспільного життя, в тому числі на сфери культури та духовного життя[105]. Найбільш примітним було те, що сталінська бюрократія на відміну від сучасної бюрократії в капіталістичних країнах складалась з людей, які були «ідеалістами» і суб’єктивно готовими до самопожертви. Кофлер провів певну паралєль з раннєбуржуазною бюрократією XVI і XVII ст.ст. Як тогочасне чиновництво, сформоване у запеклій боротьбі з рудиментами февдалізму, так само сталінська правляча верхівка була самовідданою, а також сповненою оптимізму. Обидві соціяльні ґрупи демонстрували риси, які Маркс і Вебер вважали типовими для ранньої буржуазії:

«Одержимість акумуляцією, старанність і моральне обґрунтування ставлення до роботи, спрямованні на досягнення мети: скрупульозна робота з виховання не тільки власних лав, але насамперед робітничої кляси»[106].

Само собою зрозуміло, що Кофлер поєднав цю аналоґію — яку він не хотів дуже сильно розвивати, адже сталінцям був чужий аскетичний фанатизм і прагнення до ощадливости на особистому рівні, — з тим, що і перша і друга бюрократії служили корисним знаряддям первісного нагромадження капіталу[107]. Виходячи з цієї аналізи, Кофлер дійшов висновку, що сталінізм, так само як бюрократія і терор «рано чи пізно» зникнуть[108]. Щойно буде ліквідовано прірву між акумуляцією і споживанням, з’являться можливості для побудови плянової економіки на демократичних засадах.

4.v. Дискусії і взаємна критика

Дойчерівська дискусія

В середині 1940-х рр. дискусії точились переважно навколо питання, як постав Радянський Союз і де його місце, з марксистської точки зору, в широкій історичній перспективі. Що стосується того, що учасники дискусій думали про кінець цієї суспільної формації, були дві головні думки: або прийде час, коли робітнича кляса вчинить швидку розправу зі сталінською бюрократією, або ця диктатура триматиметься довго, аж поки поступово не скасує сама себе.

Польсько-жидівський публіцист й історик Ісак Дойчер (1907–1967), який до 1940 року був членом IV Інтернаціоналу (та користувався псевдонімом «Йозеф Брен»)[109], протягом 1940-х рр. виробив инший погляд на крах бюрократичного ладу. Цей погляд він висловів у життєписі Сталіна, опублікованому 1949 року. В цьому колосальному творі Дойчер не висловлював жадних сумнівів щодо можливої чи навіть ймовірної швидкої еволюції режиму у бік демократії[110]. Свою проґнозу він розвинув ще далі у книзі «Після Сталіна» (1953), написаній за кілька місяців після смерти Сталіна. В цій книзі він одночасно і захищав теорії деформованої робітничої держави, і повністю перевертав її. Дойчер вважав сталінізм, в якому він вбачав і марксистські елєменти, і «напівазійські» елєменти, історично необхідною диктатурою індустріялізації, яка за короткий проміж часу створила новий, високорозвинений суспільно-економічний лад. Тепер, коли роботу з форсованої індустріялізації було завершено, політичний режим ставав чимдалі більш застарілим:

«Сталінізм історично вичерпав себе. Як будь-яка инша велика революція, Російська революція безжально вдавалась до застосування сили та насильства для встановлення нового суспільного ладу і забезпечення його виживання. Старий режим для збереження свого істнування покладається на силу суспільних звичаїв. Революційний порядок творить нові звичаї за допомогою сили. Тільки після надійного утвердження і зміцнення його матеріяльної бази він може покластися на свою природну живучість: тоді він звільняється від терору, який раніше став в обороні цього режиму»[111].

Події, що відбулись після Сталінової смерти, за Дойчером, були прелюдією до серйозного корегування і пристосування політико-культурної «надбудови» до нового економічного «базису».

Хоча він не виключав можливости рецидиву сталінізму, Дойчер був переконаний, що таке повернення до старих часів, беручи до уваги його несумісність з істнуючою структурою суспільства, не зможе тривати довго. Як другий можливий сценарій він розглядав встановлення військової диктатури, яка могла постати, якби демонтаж сталінізму призвів до безпорядків і послаблення суспільної дисципліни. Такий режим «наполеонівського» типу залишив би економічний лад без змін, але провів би авторитарні перетворення у надбудові, а, можливо, навіть зайняв би у зовнішній політиці аґресивну позицію. Третім — і, за Дойчером, найбільш вірогідним — альтернативним шляхом розвитку подій могла би стати поступова еволюція режиму на чолі з Малєнковим у демократичному напрямку:

«У 1930-х рр. Троцький виступав за „обмежену політичну революцію“, спрямовану проти сталінізму. Він розглядав її не як повномаштабний соціяльний переворот, але як „апаратну операцію“, спрямованої проти керівників політичної поліції і невеличкої кліки, що вона тероризувала народ. Як це часто траплялось з Троцьким, він випередив свій час і у своїй проґнозі передбачив майбутнє, хоча і не зміг передбачити, що за начертаним ним пляном діятиме найближче оточення Сталіна. Що уряд Малєнкова проводить зараз, є тією самою „обмеженою революцією“, передбаченою Троцьким»[112].

Дойчер неодноразово викладав цю теорію «демократизації зверху» у численних контекстах і дотримувався її до самої смерти[113].

Не може бути жадних сумнівів, що Дойчерова концепція представляла відхилення від точки зору Троцького. Коли Троцький міг уявити «політичну революцію» тільки як переворот, влаштований робітничою клясою знизу (він виходив з припущення, що жадна правляча верхівка не погодиться добровільно передати комусь иншому), Дойчер оголошував (частину) бюрократії революційним суб’єктом. Не диво, що цей ревізіонізм викликав шалену критику з боку ортодоксальних троцькістів. Журнал «Форт Інтернешнел» порівняв Дойчера з Едуардом Бернштайном і звинуватив у фантазерстві:

«„Обмежена революція“ Малєнкова поки що залишається продуктом Дойчерової уяви. Ще не встигли висохнути чорнила на сторінках його нової книги, як в історії Радянського Союзу почалась нова кривава глава, і повсталим робітникам Східної Німеччини армія Малєнкова відповіла танками та кулеметами, та арештом усіх страйкуючих»[114].

Критика, щоправда, не завадила деяким троцькістам визнати слушність окремих моментів неортодоксальної теорії Дойчера. Більшість з них, в тому числі Бьорт Кокрен і Геррі Брейвермен, скоро відійшли від троцькістського руху[115].

Крім того, ідеї Дойчера викликали гарячі дебати за межами троцькістських кіл. Французький соціолоґ Раймон Арон піддав їх гострій критиці в антикомуністичному журналі «Пров». Відмовляючи Дойчерову проґнозу в реалістичності, Арон заперечував саму ідею «поступової демократизації» як марну спробу врятувати марксизм, соціялізм і «мрію 1917 року». Набагато ймовірнішою була поява бонапартистської диктатури — цю перспективу Арон вітав з більшим оптимізмом, адже військові керівники, на його думку, хотіли тісніших відносин із Заходом[116].

Дойчер відповів Аронові — та мимохідь своїм критикам-троцькістам — у лівокатолицькому журналі «Еспрі». У своїй відповіді він принципово протистояв авторам — марксистам і ні, — які зображували Радянський Союз закостенілим монолітним блоком. Навіть рішучіше, ніж у «Росії після Сталіна», Дойчер захищав думку, що сталінізм був диктатурою некапіталістичної індустріялізації, яка за допомогою жорстоких метод форсувала розвиток соціялістичного економічного базису та яка в подальшому зможе самостійно демократизуватися — з умови збереження необхідної стабільности всередині країни та на міжнародній арені. Дойчер наголошував на обумовленості його аналізи: щодо зв’язку між індустріялізацією і потребою у демократизації він зауважував:

«Все, що я написав, це те, що індустріялізація потенційно може розбудити демократичні прагнення мас. Цим прагненням, звісно, можуть не дати збутися або протистояти инші фактори»[117].

Так само його тезу про те, що необхідність у великій соціяльно-економічній нерівності знизилась у Радянському Союзі, наполягав він, треба розуміти як заяву про тенденцію. Привілейована меншість врешті-решт буде незацікавлена у збереженні соціяльних антаґонізмів і політичних репресій. Зростання майнової нерівности (та відповідно привілеїв правлячої верхівки) співпало у процесі індустріялізації з необхідністю у сильному матеріяльному заохоченні, а значить і з «широкими інтересами країни». Тепер, коли було ліквідовано початкові злидні населення, стане бажаним поступове вирівнювання доходів. Такий перерозподіл багатств не буде невигідним для правлячої верхівки. Крім того, системі почала заважати політична несвобода (Дойчер сильно на цьому твердженні не наполягав), яку, отже, буде подолано. Якщо міжнародне напруження зросте, тоді це може привести до заморожування процесу демократизації. Якщо так станеться, і одночасно зросте напруга всередині країни, нестабільність у суспільстві може привести до влади російського Бонапарта, що викличе привід нової війни. Оскільки, як сталінський терор всередині країни поєднувався з відносно «мирною» зовнішньою політикою, цей зв’язок — у разі приходу нового Бонапарта — змінить полюси: «він буде змушений закордоном шукати розв’язання внутрішніх проблєм ‹СРСР›»[118].

За кілька місяців американський незалежний соціялістичний журнал «Діссент» надрукував трохи скорочений переклад статті з «Еспрі»[119], який надихнув на дискусію, що вона тривала більше року. Близький до марксизму соціолоґ Люїс Коcер, німецький еміґрант, наполягав, що індустріялізація може привести до демократизації лише та виключно, якщо істнують автономні робітничі орґанізації, які вчать робітниче населення демократії. Що робітники завдяки сталінізмові отримали кращу освіту, в даному разі нічого не означає: ця освіта лише збільшила можливості для ідеолоґічної обробки. Крім того, мішенню критики з боку Коcера стало Дойчерове твердження про можливість досягнення більш рівномірного розподілу доходів:

«Якби більшість товарів в Росії була „безкоштовними товарами“, як, скажімо, вода на сході Сполучених Штатів Америки, за них скоріше за все не точилась би конкурентна боротьба, але чи варто серйозно говорити про такий варіянт?»[120].

Допоки Радянський Союз не перетвориться на робітничий рай, правляча верхівка, яку Косер вважав клясою, намагатиметься триматися за владу. Правляча кляса, писав він, ще ніколи не відмовлялась від своїх привілеїв добровільно, за винятком випадків реального революційного розвитку подій чи гострої загрози такого розвитку.

Анрі Рабассьєр (Гайнц Пехтер) підійшов до критики під иншим кутом. Не заперечуючи можливість відомої демократизації СРСР, він був переконаний, що цей процес мав потенційні структурні межі. На противагу Дойчеру та попереднім критикам Рабассьєр вважав, що він може виявити циклічну схему реформ. В гурті правлячої верхівки нібито істнували ріжні сеґменти, що вони всі були пов’язані з певними ґрупами населення, галузями промисловости або культурними інтересами. Щоразу, коли якась частина бюрократії виступала з пропозицією піти на поступки такій підґрупі та пояснювала необхідність цих поступок, плянувальники в центрі оцінювали, наскільки відповідні заходи сумісні з рештою пляну. Якщо вони виявлялись сумісними, відбувалась «демократизація». Якщо ні, ця частина бюрократії оголошувалась «зрадниками». Повторювались і змінювали одна одну фази «послаблень» і «напруги» повторювались:

«безперервний цикл послаблення і напруження породжує фракції і викидає їх, залучає до виру адміністрування новий управлінський персонал і руйнує його. ‹…› Це дуже не схоже ні на демократію, ні на бонапартизм — єдині дві альтернативі, які Дойчер передбачає для Радянського Союзу після нетривалого „рецидиву“ сталінізму»[121].

Позаяк вони не були породжені реальними змінами в суспільстві, ріжні цикли не відповідали і конкретному змісту зовнішньої політики.

П’єр Тресс у своїй критиці робив притиск на питанні критеріїв, якими Дойчер керувався, коли стверджував, що радянська система була достатньо гнучкою для поступового переходу до демократичного соціялізму. Як обґрунтовувалось Дойчерове припущення, що такий мирний перехід міг відбутися у СРСР, але не у капіталістичних країнах?

«В обох системах присутні певні соціяльні ґрупи, які ріжною мірою є антаґоністами одна одній, а, отже, ведуть відповідну соціяльну боротьбу. Чи може ця боротьба припинитися або бути подолана автоматично самим ходом речей? Чи перешкоди, які треба подолати у процесі таких перетворень, міцніші чи слабші в Росії чи на Заході? Яка система гнучкіша, а яка — жорсткіша? Саме на ці запитання Дойчер має дати відповіді, перш ніж так безтурботно балакати про можливість мирного виходу з режиму сталінізму»[122].

Нарешті Пол Віллен вважав, що Дойчер дуже швидко перейшов до узагальнень: тим-то він дійшов помилкового висновку. Звісно, невірно розглядати бюрократичну верхівку як монолітний блок: у часи великого суспільного напруження дійсно не можна виключати можливість того, що окремі члени верхівки перейдуть на инший бік і приєднаються до мас, забезпечивши їх керівництвом, необхідним у переломний момент. Але що насправді випливало з такої думки? Якщо припустити, що не вся бюрократія послідовно виступатиме проти реформ, чи можна з цього висновувати, що бюрократія очолить процес демократизації? Иншими словами, Дойчер, схоже, надто сильно ототожнював себе з правлячою верхівкою, вбачаючи в ній носіїв добрих намірів, і надто слабо з пригнобленими масами[123].

Дойчер завершив дискусію відповіддю на критику, в якій дав инший систематичний виклад своїх ідей[124], при цьому, щоправда, не давши відповіді на всі заперечення, висунуті його критиками. Цілковито у троцькістському дусі він характеризував радянську бюрократію як «велику амебу», що вона діставала привілеї не завдяки контролю над засобами виробництва, а завдяки контролю над сферою споживання. Соціяльна база правлячої верхівки була, отже, надзвичайно непевною, а вага привілеїв, так само як чіпкість, з якою верхівка за привілеї триматиметься, залежала від загального багатства або злиднів суспільства. Оскільки Радянський Союз увійшов у період переходу від «первісного соціялістичного нагромадження» (концепція, яку Дойчер, схоже, запозичив у Прєображенского)[125] до нормального соціялістичного нагромадження, так що сектор споживчих товарів може розпочати зростати швидше, ріжниця у рівнях життя між правлячою верхівкою і масами може скоротитися. Не вимагаючи стану загального достатку як передумови (як про це писав Косер), Дойчер стверджував, що треба визнати, що такий розвиток матиме зрівняльну дію. Очевидно, що в майбутньому збережуться перекоси у розподілі доходів, але ці перекоси будуть не такими великими як за сталінізму. Боротьба за національний дохід, отже, буде менш вибухонебезпечною: «‹із› зростанням національного доходу змагання за „частки“ прагне бути менш жорстоким і більш цивілізованим: частки нарешті можуть стати „справедливими“»[126].

Цей фактор уможливлював зменшення рівня репресій і з тим самим демократизацію. Звісно, між індустріялізацією і демократизацією не було автоматичного зв’язку, але більше багатств означає зменшення гостроти суспільних суперечностей, а це дозволяє можновладцям правити на основі певного консенсусу та розширити громадянські свободи. Врешті-решт невипадково історія склалась так, що найбільш стійкі буржуазні демократії постали у США та Великій Британії — країнах, які, відносно кажучи, є найзаможніші. Чи вбачає радянська бюрократія в зменшених суспільних суперечностях достатню причину, щоби добровільно відмовитись від своїх привілеїв, цього Дойчер з упевненістю стверджувати не міг. Наскільки вона підтримуватиме реформи — це питання він навмисно залишив відкритим. Одначе те, що він вважав бюрократію здатною піти на певні серйозні реформи, не можна, як стверджував Віллен, тлумачити як капітуляцію перед правлячою верхівкою. Дойчер рішуче наполягав на протилежному: «я відданий насамперед — чи треба це заявити? — не бюрократії ‹…›, а пригнобленим, упослідженим і обманутим народам світу»[127].

Реакція на книгу Бьорнема

«Революційна управлінців» Бьорнема, що вийшла друком у Нью-Йорку 1941 року, потрапила до Західної Европи після другої світової війни. 1947 року її було випущено у французькому перекладі як «L’ère des organisateurs», у німецькому як «Die Revolution der Manager». Реакція громадськости була гучною, а кількість рецензій — вражаючою[128]. Тут я обмежусь обговоренням лише деяких з найяскравіших коментарів.

Твір Бьорнема містив у собі дві головні тези: 1) після падіння капіталізму у деяких країнах постало нове клясове суспільство; 2) те саме неодмінно — або у будь-якому разі дуже ймовірно — повториться у решті країн світу. Загалом критики погоджувались, що перша теза, якщо не повністю, але була вірною хоча б частково. Заперечення лунали або щодо ідеї, що розвиток подій у Радянському Союзі або в инших країнах означав розрив з капіталізмом, або щодо ідеї, що нове клясове суспільство швидко пошириться на решту країн світу[129].

Наприкінці 1947 року в «Цукунфт», щомісячному журналі австрійської соціял-демократії, було надруковано статтю Жака Ганнака, в якій висловлювалась часткова підтримка позиції Бьорнема[130]. Доки американський критик описує те, як у Росії постало нове клясове суспільство, писав Ганнак, з ним важко не погодитись. Але арґументація Бьорнема розпадається, щойно він переходить до пошуку доказів того, що «революція управлінців» переможе всюди. Ганнак зазначав, що «нова кляса» директорів підприємств і технократів змогла піднятися до рівня правителів лише в контексті доволі відсталого суспільства, але в умовах більш розвиненого капіталізму їхня влада, схоже, помітно зменшується. В цьому відношенні вельми показовим було те, що саме в Сполучених Штатах управлінці після «нового курсу» нічого не завоювали. Ганнак, отже, дотримувався тієї думки, що Бьорнемова віра у невідворотність «революції» була необґрунтованою і що він занадто абстрагувався від суспільних передумов, за яких управлінці мала розширити сферу своєї влади.

Німецький комуніст рад Віллі Гун присвятив теорії Бьорнема великий нарис. Гунова головна теза полягала в тім, що Бьорнем правильно звернув увагу на зростаючу владу управлінців, але Бьорнем помилково вивів з цієї влади зникнення капіталізму. Гун дотримувався точки зору, що підйом управлінців представляв лише вираження того, що Маркс називав «скасуванням капіталістичного способу виробництва в рамках самого капіталістичного способу виробництва»: зростаюче відокремлення капіталу як власности від капіталу як реального управління підприємством. Якщо держава узурпувала автономізовану функцію власности (і в такий спосіб стала «правдиво загальним капіталістом») та провела злиття прошарку директорів підприємств на вищому рівні, це не означало розрив з капіталізмом, але навпаки — його подальший розвиток.

Можна було би, вважав Гун, погодитися з Бьорнемом в тому, що «після буржуазного клясового правління прийшла влада не пролєтаріяту, а управлінців», але в такому разі треба було визнавати, що розпочався новий етап капіталістичного розвитку. Позаяк Бьорнем цього не визнавав, він був змушений поставити марксистську теорію з ніг на голову. При визначенні способу виробництва найбільше значенні врешті-решт має визначення економічної структури, а це залежить від відношення між виробниками і засобами виробництва. Це відношення у Радянському Союзі так само відчужене, як і на Заході. Хоча Бьорнем не визнавав цього, він, одначе, заявляв, що differentia specifica [специфічна відмінність. — Пер.] суспільства, в якому панують управлінці, полягає у державній власності на засоби виробництва. Тим самим вирішальним чинником проголошується критерій надбудови: юридичне відношення між державою і засобами виробництва вважається важливішим за економічний базис. Гун дав чіткий висновок: «Бьорнем, який вочевидь на багатьох справляв враження „марксиста“, питомо Марксового погляду не мав»[131].

Лєон Блюм, відомий французький соціяліст, висловився щодо Бьорнема у журналі Французької секції Робітничого Інтернаціоналу «Ревю сосьяліст». Блюм також вважав, що «суспільство управлінців» було нічим иншим як особливою формою капіталізму: у цьому суспільстві робітник не був вільним, його продовжували закріпачувати закони найманої праці, змінились тільки хазяї. Знищення капіталізму відбувається лише тоді, коли ліквідовано всі його відповідні сторони, в втому числі «моральні стосунки», пов’язані з приватною власністю, виражені у «нерівності в усіх формах людської поведінки». Сталінізм не створив суспільства нового типу, а просто довів, що «можливо знищити капіталістичну приватну власність без знищення капіталізму»[132].

У США Блюмову статтю надрукував журнал «Модерн рів’ю»[133], а Петер Майєр (Ґуттманн) написав не неї відгук, скориставшись нагодою, щоби розкритикувати всі теорії державного капіталізму. Чи можна серйозно говорити про капіталізм, якщо держава є власником засобів виробництва? Його відповідь на це запитання була неґативною. Щойно через абсолютну концентрацію капіталу зникла будь-яка конкуренція, перестав діяти закон вартости: ціни на товари більше не зв’язані з вартістю, розподіл засобів виробництва по секторам економіки більше не визначається прибутком, підприємства можуть виживати без прибутків, анархія виробництва поступилась місцем пляновій координації. Зник ринок праці, адже робітники могли продавати свою робочу силу тільки одному роботодавцеві — державі. В результаті, хоча, як вірно зазначав Блюм, продовжувались експлоатація і нерівність, не можна було говорити про істнування (державного) капіталізму:

«Ріжні клясові суспільства мають свої особливі механізми примушення правлячою клясою виробників до виробництва додаткового продукту. Особливість капіталістичного способу експлоатації полягає у продажі робочої сили вільним робітником за вартість; особливість же нового клясового суспільства полягає у закріпаченні робітників державою»[134].

Найширша дискусія відбулась на сторінках «Ревю інтернасьональ», видатного французького журналу, в якому дуже недовгий час викладали свої погляди представники самих ріжних лівих течій. Редакція (під проводом П’єра Навілля) відкрила дискусію у червні 1947 року, заявивши, що Бьорнем — пляґіятор, а його твір — просто копія «Бюрократизації світу» Бруно Ріцці[135].

Далі в дискусію вступив економіст Шарль Беттеляйм, що його зрілі погляди ми розглянемо пізніше. Він відкинув Бьорнемову аналізу зникаючої влади роботодавців і зростаючої влади управлінців як виключно поверхневу. Беттеляйм вважав, що теза про подібність між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом, яку висували колишні троцькісти, є геть непереконливою. Державні підприємства відігравали набагато меншу ролю за Гітлера, ніж припускав Бьорнем, і якщо погодитися з положеннями теорії революції управлінців, як тоді пояснити те, що на окупованих територіях Росії німці розпускали колгоспи та відновлювали приватну власність на засоби виробництва?

Міркуючи про теорію Бьорнема загалом, Беттеляйм вбачав у ній недопустиму ревізію марксистського розуміння історії. У підході, який застосував Бьорнем, кляси визначались не на основі їхнього місця у процесі виробництва, а як ґрупи, що вони одержували ріжні частки суспільних доходів (критерій розподілу доходів). Що в СРСР були ріжні суспільні прошарки з відмінними рівнями заробітної платні, було, за Бьорнемом, достатньою підставою, щоби говорити про «кляси». Беттеляйм ж не поділяв цього підходу: в високооплачуваних ґрупах він бачив лише частини робітничої кляси, які за свою працю отримували відносно вищу винагороду. Стрімка індустріялізація Радянського Союзу та, як наслідок цього, складна орґанізація суспільства не могли не призвести до «принесення в жертву» значної частки доходу більшости робітників для створення «економічних стимулів» високоосвічених кадрів. Найбільш привілейовані службовці в Радянському Союзі були лише виконавцями пляну: їх у будь-який момент могли звільнити з посади. Що Бьорнем розглядав як вираження нового клясового суспільства, було просто непередбачуваними сторонами розвитку «пролєтарського суспільства»: хоча для етапу повстання були характерні зрівняльні риси, історія навчила, що тривалий процес некапіталістичної акумуляції потребує відомого ступеня нерівности[136]. До цих аполоґетичних ноток приєднався і лівий соціяліст Жіль Мартіне[137].

Колишній троцькіст Еме Патрі, який в иншій статті виразив своє захоплення Бьорнемом[138], виступив на захист теорії нового клясового суспільства. Він почав з того, що підняв питання, чи може загалом істнувати «правляча кляса» управлінців, згідно з марксистською теорією (це проблєма, яку раніше недвозначно сформулювали Ворролл і Дунаєвская у зв’язку з державним капіталізмом). Його відповідь була стверджувальною. У ситуації, коли держава була відокремлена від виробничого апарату (як за приватновласницького капіталізму), державна бюрократія завжди становила складовий елємент надбудови і як така не могла оформитися у клясу в марксистському розумінні. Проте у ситуації, коли держава повністю злилась з економікою, а виробництво й обмін були колєктивно орґанізованими процесами, стан речей був иншим. У такій ситуації державні службовці могли перетворитися на політичну й економічну правлячу клясу.

В такому «режимі економічного плянування без політичної демократії» панувала відмінна від приватновласницького капіталізму або соціялізму структура акумуляції. За капіталізму все залежало від зростання капіталу як такого, а значить від розвитку виробництва. Процес зростання проходив неефективно через конкуренцію між виробниками, залежність від ринку та опір з боку робітничих орґанізацій. За соціялізму все оберталось навколо споживання — альфи й омеги творіння. У суспільстві, такому як Радянський Союз, яким керували управлінці, центральним пунктом було зростання виробничого апарату, просто як за капіталізму, але без обмежень, притаманних капіталізмові. В цьому сенсі управлінська економіка була «визволеним капіталізмом»[139].

Що високопосадовці в СРСР могли несподівано втратити свою посаду, не було, як запевняв Беттеляйм, арґументом, який спростовував твердження про клясову природу нової правлячої верхівки. Врешті-решт чи не продовжували істнувати гострі суперечності між роботодавцями також і за капіталізму? Як капіталіст може збанкротувати, так само можливо, що якогось управлінця викинуть із своїх лав члени його ж кляси.

Мішенями критики П’єра Бессеньє стали так Беттеляйм, як Мартіне. В обох він бачив дві принципові ідеї, від яких треба відмовитися: що соціялізм наступає одразу після націоналізації власности і що державний апарат може слугувати одній фракції пролєтаріяту за рахунок иншої. Обидві ідеї, за Бессеньє, означали «повний розрив» з марксистською теорією. Що стосується першої ідеї, то Бессеньє формулами, що нагадували Шахтмана, стверджував відмінність між продукційними відносинами та відносинами власности. Якщо факт націоналізації засобів виробництва і говорив щось, то тільки про спосіб привласнення суспільного продукту (державою), але він не говорив нічого про відносини між людьми в суспільстві. А соціялізм означає вільно об’єднаних виробників, що він свідомо і цілеспрямовано управлять суспільним процесом, — не менше.

Щодо другої ідеї Бессеньє висунув таку арґументацію, що вона, на його думку, була в руслі ортодоксального марксизму: в рамках соціялістичної революції робітничій клясі потрібен державний апарат для зміцнення своєї диктатури над колишньою правлячою клясою. Одночасно зі зміцненням диктатури встановлюються соціялістичні продукційні відносини, що вони — мірою поширення на все суспільство — роблять окрему державу чимдалі менш потрібною: «Безклясове суспільство, соціялізм не можна створити, якщо зберігається держава чи, точніше кажучи, робітнича держава. Вона має зникнути»[140]. Не можливо уявити, що замість цього при соціялістичних відносинах держава зміцнюється, щоби панувати над частиною робітничої кляси. А коли Беттеляйм визнав, що радянський режим захищає привілеї частини робітничої кляси, це означає, що держава з цієї причини є знаряддям у руках привілейованих верств, спрямованим проти непривілейованих. Загалом Беттеляйм і Мартіне прагнули виправдати бюрократичне господарство СРСР, представивши правлячу клясу у вигляді суспільної верстви всередині робітничої кляси.

У спільній відповіді своїм критикам[141] Беттеляйм і Мартіне зробили притиск на ріжниці між соціялістичним суспільством і суспільством, що переходить до соціялізму. В суспільстві перехідного типу неминуче зберігається поділ на розумову та ручну працю, а також на керівників і керованих у процесі роботи Проте цей поділ праці тепер істнує тільки всередині робітничої кляси й, отже, не стосується клясових антаґонізмів. Крім того, в економіці перехідного типу виробництво не може орієнтуватися безпосередньо чисто на споживача: для цього потрібне додаткове розширення виробничих потужностей. Навіть якщо таке суспільство перехідного типу не має протистояти іноземній аґресії, все одно це потрібно. Тим-то невірно вважати це «доказом» на користь істнування нового клясового суспільства, як вважає Патрі.

Крім того, складні обставини акумуляції і поділ праці означали, що всередині робітничої кляси суспільства перехідного типу істнували ріжні рівні винагороди. Зокрема посідачам рідкісних спеціяльностей мали платити краще. Очевидно, що це створювало можливості для зловживання і корупції, але, якщо такі явища і траплялись, вони представляли не систематичну експлоатацію, а паразитизм на суспільстві.

Теза Бессеньє про те, що при визначенні природи суспільства важили не майнові, а продукційні відносини, відкидалась Беттеляймом і Мартіне як «утопічна». Не можливо було відразу після соціялістичної революції встановити суспільство вільно об’єднаних виробників. Спочатку треба змінити відносини власности, і тільки після того, як робітнича держава міцно триматиме економіку в своїх руках, можна переходити до перетворення продукційних відносин. Друге заперечення Бессеньє (держава як знаряддя в руках частини робітничої кляси) також отримало спростування. Зайве нагадувати, що держава, за марксистською теорією, є апаратом гноблення par excellence [у повному розумінні слова. — Пер.]. Але ця сама теорія також передбачала, що держава мала ще одне завдання: реґулювання відносин між правлячими клясами та фракціями всередині цих правлячих кляс. Виходить, що суспільство без клясового гноблення все одно потребуватиме державний апарат.

Свою критику Беттеляйм і Мартіне завершили закликом до оновлення марксистської теорії з метою подолання «сучасної кризи комунізму». Вони вважали дуже примітним, що і сталіністи, і троцькісти допускали, щоби їхня аналіза визначалась одним аспектом історії — міжнародною ізоляцією післяреволюційного суспільства. Сталін користувався ним для виправдання гіпертрофії власної держави — Троцький вважав ізоляцію причиною деформації. Звісно, значіння ізоляції не можна заперечувати. Але набагато важливішими були глибинні закони розвитку суспільства перехідного типу. Постало питання виходу за межі троцькізму та сталінізму як теоретичних орієнтирів. Суперечності радянського суспільства, які замовчував сталінізм, треба розкрити, але аналіза цього суспільства не може задовільнитися «нерухомою системою» троцькістів: потрібен позитивний підхід:

«У поточних обставинах нам здається неможливим проводити критичну аналізу ладу в Росії, якщо нехтувати важливістю досягнень Радянського Союзу та можливостями для розвитку, які за цими досягненнями ховаються»[142].

Критика «державного капіталізму» та «бюрократичного колєктивізму» Манделем

У період з 1946 по 1951 рік знаний бельгійський марксист Ернест Мандель (1923–1995), що він уже у молодому віці заявив про себе як про найважливішого повоєнного теоретика-троцькіста[143], висунув низку заперечень проти теорій державного капіталізму та бюрократичного колєктивізму, які він пізніше повторюватиме у багатьох контекстах, також час од часу розвиватиме.

Його першим важливим внеском у розвиток теми, що є предметом цієї книги, стала резолюція, написана для Міжнародного секретаріяту IV Інтернаціоналу та озаглавлена «Російське питання сьогодні» (1947)[144]. З цього тексту зрозуміло, як арґументи, запозичені в одних опонентів, він спрямовує проти инших опонентів, якщо вони видаються корисними у захисті теорії деформованої робітничої держави. Так ми знаходимо, приміром, аргумент Беттеляйма (якого Мандель характеризував як представника «найбільш завершеного „просталінського“ вираження» сучасного «ревізіонізму»), що нацистська Німеччина та Радянський Союз відріжнялись своїм ладом, адже гітлерівський режим не вважав за потрібне вносити зміни у продукційні відносини та відносини власности на окупованих територіях в Росії[145].

Проти теорії державного капіталізму Мандель як головне заперечення заявляв те, що арґументаця на користь теорії бупа апріорною. Спочатку стверджувалось, Росія є капіталістичною, після чого для доказу правильности арґументації в справу йшли аналоґії між капіталізмом і робітничою державою. Мандель визнавав, що в капіталістичних країнах відбуваються процеси, що вони нагадують Радянський Союз (зокрема зростаюче одержавлення засобів виробництва, автаркічні тенденції національних господарств, рух у бік ширшого використання пляну, «виробництво заради виробництва»), але він вважав, що це ще нічого не доводить. Врешті-решт йдеться про аналоґії між капіталістичним суспільством і «економікою перехідного типу, що вона істнуватиме у кожній робітничій державі до повного зникнення кляс і остаточної перемоги комунізму»[146].

У всякому суспільстві перехідного типу продовжують діяти закони вартости, адже продовжують вироблятися товари. Але цей закон працює по-иншому в цих суспільствах: ціни більше не визначаються загальною нормою прибутки, а гроші більше не перетворюються на капітал. Правильність цієї думки стала очевидною в світлі неузгодженості теорій державного капіталізму. Адже вони були нездатні пояснити, як, з одного боку, бюрократія могла бути «державно-капіталістичною» клясою, тим часом як з иншого — вона допустила істнування відносин власности, що постали після знищення капіталізму, і одночасно придушила новонароджену сільську буржуазію. Крім того, ця теорія не могла пояснити, як можна перевернути майнові відносини без супровідної соціяльної революції. Але найважливішою проблємою для «державних капіталістів» були сталіністські партії за межами Радянського Союзу, які, за цією теорією, мали миттєво по захопленню влади з робітничих партій якось перетворюватися на партії буржуазні. «Це переконання є найбільш вражаючим спростуванням теорії»[147].

Проти теорії бюрократичного колєктивізму Мандель висунув те заперечення, що вона ставила під сумнів «низку базових положень історичного матеріялізму в цілому». Якщо сталінська бюрократія була «клясою», тоді їй бракувало всіх характерних рис инших кляс, що істнували в історії:

а) Всяка кляса в історії характеризується незалежною і основоположною ролею у процесі виробництва (на певному етапі історичного процесу), а також глибоким зв’язком з економічною структурою суспільства.

б) Всяка кляса в історії представляє певний етап історичного розвитку, і це стосується в тому числі кляс, що вони постають у періоди історичних спадів і що їхнє завдання полягає у захисті технічних завоювань тощо; кожна представляє певний етап суспільного поділу праці та розвитку форм власности на засоби виробництва.

в) Всяка кляса в історії є історично необхідним орґаном, що він виконує необхідну функцію з точки зору розвитку продуктивних сил.

г) Всяка кляса в історії, претендуючи на владу — і тим більше на місце правлячої кляси! — свідома своєї роли, має свою особливу ідеолоґію і риси, а також підтримує мінімум сталости в своїх лавах — сталости, яку вона прагне передати в спадок наступних поколінням.

д) Сам Маркс чітко зазначав, що жадна соціяльна ґрупа не може стати клясою просто на основі високого доходу, політичних привілеїв або монополії (на освіту тощо)[148].

Всі ці риси були чужі радянській бюрократії. Ця бюрократія не мала корінного зв’язку зі сферою виробництва, але була паразитичним наростом на відносинах розподілу; вона не уособлювала історичний проґрес, а навпаки гальмувала його; вона не представляла жадних нових відносин власности, але просто підтримувала відносини, що постали з Жовтневої революції; вона не мала ні власної ідеолоґії, ні сталого соціяльного складу. Проте найважливіше, що на відміну від того, що є нормою у клясових суспільствах, особливі інтереси заявленої «правлячої кляси» — виражені у привілеях — були діяметрально протилежними ефективному функціонуванню економіки.

«Бюрократичні колєктивісти», що вони нічого не сказали про закони розвитку та суперечності того типу суспільства, істнування якого вони передбачали, загрожували повністю підірвати марксизм — не тільки теоретично, але також практично. Якщо їхня концепція була вірною, тоді вона врешті-решт означала, що соціялістична революція не була безпосередньо в порядку денному і що робітнича кляса в дійсності не була здатна правити самостійно.

Критика теорії бюрократичного колєктивізму в цьому ранньому тексті видається більш систематичною, ніж критика «державного капіталізму», для якої економічна арґументація була відносно не достатньо розробленою. Все змінилось за чотири роки, коли Мандель опублікував велику полємічну статтю, спрямовану проти теорії державного капіталізму[149]. Нагодою прислужилась низка публікацій з Югославії, в яких ця теорія захищалась[150]. В своїй статті Мандель висунув наступні спростування теорії:

а) В умовах капіталізму гроші виконують одночасно три функції: вони є засобом циркуляції, мірою вартости та потенційним капіталом. Будь-яка сума грошей за капіталізму має особливість, що, коли її дають у борг, її вартість зростає на частку суспільної додаткової вартости (процент). У Радянському Союзі, як у будь-якому суспільстві перехідного типу, гроші продовжували виконувати перші дві функції, але практично повністю втратили функцію приносити процент (що він зберігся лише як незаконне лихварство або в державних позиках, наданих згідно з пляном)[151].

б) В рамкам капіталізму ціни коливаються навколо товарних вартостей під впливом сліпих економічних законів (ринкових законів, монопольних цін тощо). У Радянському Союзі ці коливання визначаються пляном, і ціни є найважливішим реґулятором акумуляції.

в) В умовах капіталізму акумуляція орієнтується виключно на максимізацію прибутків — умова, що досягає кульмінаційної точки в законі тенденції норми прибутку до падіння. Цей закон означає, що капітал має тенденцію рухатися у сектори економіки, де норма прибутку є пропорційно найвищою: тим-то в процесі історії він рухався від основних галузей промисловости до периферії. В Радянському Союзі відбувалось геть протилежне: в цій країні акцент залишався на важкій промисловості.

г) В умовах капіталізму технічні нововведення у промисловості на реґулярній основі не впроваджуються, тому що ці нововведення становлять загрозу втрати вартости (знищення капіталу) для великих мас капіталу у монопольних секторах. У Радянському Союзі нововведення запроваджуються у промисловості в найкоротший можливий термін.

д) В умовах капіталізму внаслідок тенденції норми прибутку до зниження із промислово розвинених країн відбувається вивіз капіталу. З Радянського Союзу капітал не вивозиться. Навпаки: бюрократичний режим ввозить — відкрито або шляхом грабунку — промисловий і сільськогосподарський капітал із васальних держав.

е) В умовах капіталізму внаслідок диспропорцій між виробництвом засобів виробництва та виробництвом споживчих товарів, спричинених гонитвою за прибутком, відбуваються циклічні кризи. У Радянському Союзі така форма розвитку господарства відсутня.

Всі ці обставини, за Манделем, доводили, що в Радянському Союзі не діяв жаден закон розвитку капіталізму. Але ту саму арґументацію можна було вважати слушною і з иншої точки зору:

«Самого факту, що за останні 25 років у Радянському Союзі спромоглися побудувати другу найбільшу промисловість у світі, достатньо для будь-якого марксиста, щоби свідчити про некапіталістичну природу російського суспільства. В умовах тиску капіталу, нагромадженого в світовому маштабі, такий розвиток для якоїсь капіталістичної країни є неможливим. Тільки тому, що Росія — дякувати ‹державній› монополії на зовнішню торгівлю — розірвала зв’язки зі світовим капіталістичним ринком, змогло відбутися безпрецедентне зростання російської промисловости, непідвласної „законам руху монополістичного капіталізму“»[152].

4.vi. Підсумки

Непередбачена стабільність Радянського Союзу та уподібнення соціяльно-політичної структури буферних держав до його структури поставила перед прибічниками теорії деформованої робітничої держави нелегкий вибір: або переглядати позицію Троцького, або продовжувати триматися її, нехтуючи чинником часу. Багато хто обрав перший варіянт.

В гурті прибічників теорії державного капіталізму (в якому провідну ролю почали грати троцькісти-«єретики») постала ціла низка варіянтів. Відмінності між ними стосувались не тільки причин, чому йшлось саме за капіталізм, але також характерних риск, приписуваних капіталізмові.

1) якщо Кліфф, Джеймс і Дунаєвская вважали Радянський Союз одним великим капіталом, Бордіґа розріжняв у ньому велику кількість дрібніших капіталів;

2) якщо Бордіґа, Ґрандісо і Пере вважали, що в Радянському Союзі немає правлячої кляси, Кліфф, Касторіядіс і Лєфор дотримувались протилежної думки;

3) якщо Кліфф, Ґрандісо і Пере розглядали Радянський Союз як зразок останньої фази капіталізму, Бордіґа дотримувався думки, що він представляв ранній етап капіталізму.

У гурті теоретиків нового способу виробництва яскраво проявилися два напрямки. По-перше, спроба Ґуттманн описати внутрішні суперечності та розвиток «нового клясового суспільства». По-друге, спроби в Німеччині проаналізувати Радянський Союз «без навішування ярликів». Що стосується останнього, ріжні автори наголошували на ріжних сторонах питання. І Штернберґ і Фрьоліх намагалися розвивати свої концепції, вдаючись до аналоґій з азійським способом виробництва або дореволюційним Китаєм. Сайкон приділяв особливу увагу інтеліґенції як новій правлячій клясі in statu nascendi [в стані зародження. — Пер.]. Кофлер робив притиск на бюрократичній «верстві» як координаторі процесу початкової акумуляції.

Примітки

[1] Adam Westoby, Communism since World War II, Brighton: Harvester Press, 1985, p. 10.

[2] Щодо Угорщини Г’ю Сетон-Вотсон, приміром, висновує: «У перші місяці спостерігався цікавий парадокс: відродження цих ‹буржуазних› партій було переважно справою рук ґруп аґітаторів-комуністів, що вони пересувались по країні на автівках Червоної Армії» (Hugh Seton-Watson, The East European Revolution, New York: Praeger, 1956, p. 191). Див. також наступний фраґмент промови Клемента Ґоттвальда на зборах компартійних робітників у травні 1945 р.: «Ми маємо постійно нагадувати собі, що на теперішньому етапі ми дотримуємось лінії не соціяльної революції, ‹…› а народно-демократичної» (цит. за: Zbigniew K. Brzezinski, The Soviet Bloc: Unity and Conflict, New York: Praeger, 1961, p. 27).

[3] Heinrich Heiter: Die Veränderung des Konzepts der Volksdemokratie infolge der Bipolarisierung Europas, in: Othmar Nikola Haberl und Lutz Niethammer (Hrsg.), Der Marshall-Plan und die europäische Linke, Frankfurt am Main: EVA, 1986.

[4] Цим поняттям послуговується Тим Волфорт. Див.: Tim Wohlforth, ‘The Theory of Structural Assimilation’, in Adam Westoby and Tim Wohlforth, ‘Communists’ Against Revolution: The Theory of Structural Assimilation, London: Folrose Books, 1978, надто стор. 20–34.

[5] Запровадження п’ятирічних плянів позначає момент, коли завершилось уподібнення ріжних економік: Болгарія і Чехословаччина — 1949 р., Польща та Угорщина — 1950 р., Румунія та Східна Німеччина — 1951 р.

[6] За оцінками Фейто, зі східноевропейських комуністичних партій виключили 2,5 млн чол., себто приблизно чверть усіх членів, а від 125 до 250 тис. чол. потрапили за ґрати. Див.: Férenc Fejtö, Histoire des démocraties populaires, Vol. I, Paris: Maspero, n.d. [1952], p. 246.

[7] При заснуванні Комінформу в польському місті Шклярська Поремба були присутні делєґації комуністичних партій країн Східної Европи та двох найбільших комуністичних партій Західної Европи (італійської і французької).

[8] Відповідні документи за період з 20 березня по 28 червня 1948 р. див. у: Robert Bass and Elizabeth Marbury (eds.), The Soviet-Yugoslav Controversy, 1948–58: A Documentary Record, New York: Prospect Books, 1959, pp. 4-46.

[9] Horst-Dieter Beyerstedt: Marxistische Kritik an der Sowjetunion in der Stalinära (1924–1953). Frankfurt am Main: Peter Lang, 1987, S. 232.

[10] Gilles Martinet, ‘Le socialisme et les sociétés de transition: de Trotsky à Burnham’, in La Revue Internationale, no. 17 (Summer), 1947, pp. 12–30.

[11] Лев Троцкий. Манифест Четвертого Интернационала // «Бюллетень оппозиции» (Париж). — №84 (август–сентябрь–октябрь 1940).

[12] Там само.

[13] Резолюцію з 1946 року «Новий імперіялістичний мир і будівництво партій IV Інтернаціоналу» підготував Ернест Мандель.

[14] Зокрема див.: Tony Cliff [Ygael Gluckstein], ‘All That Glitters Is Not Gold: A Reply to Germain’s “From the ABC to Current Reading: Boom, Revival or Crisis?”’, in Revolutionary Communist Party, British Section of the Fourth International, Internal Bulletin (September, 1947). Кліффова стаття була реакцією на: E. Germain [Ernest Mandel], ‘De l’A.B.C. à la lecture courante: boom, reprise ou crise?’, in Bulletin Intérieur du Secrétariat International, vol. II, no. 16 (July, 1947), pp. 34–37. У своїй статті Мандель заявляв, що «на стадії занепаду капіталізму британська промисловість більше не зможе вирости понад рівень відродження і пережити правдивий бум». Кліфф це заперечував.

[15] Michel Pablo [Michel Raptis], ‘Où allons-nous?’, in Quatrième Internationale, February-April, 1951, pp. 40–50. Про Мішеля Раптіса (1911–1996) див.: Al Richardson, ‘Michel Pablo (1911–1996)’, in Revolutionary History, vol. 6, no. 2–3 (Summer, 1996), pp. 255–256.

[16] На це звернув увагу Блебтрьо-Фавр: Marcel Bleibtreu-Favre, ‘Where Is Pablo Going?’ [1951], in: Cliff Slaughter (ed.), Trotskyism versus Revisionism: A Documentary History, vol. I, London: New Park Publications, 1974, p. 60.

[17] Див., прим.: Leon Trotsky, ‘Balance Sheet of the Finnish Events’, in Fourth International, vol. 1, no. 2, June, 1940, pp. 41–44.

[18] Cliff Conner, ‘From World War II to the Cold War’, in Towards a History of the Fourth International, Part I, New York: Socialist Workers Party, 1973, p. 6.

[19] Fourth International, ‘The Russian Question Today’, in Fourth International, vol. 8, no. 9 (November–December, 1947), pp. 259–273.

[20] Fourth International, ‘The Evolution of the Buffer Countries’, in International Information Bulletin, June, 1949.

[21] Fourth International, 1951, ‘Class Nature of Eastern Europe’ [Resolution of the Third World Congress, introduced by Pierre Frank], in Fourth International, vol. 12, no. 6 (November–December, 1951), pp. 198–200. Щоби відріжняти їх від СРСР, країни «ґлясису» з самого початку називали не «деформованими робітничими державами», а «спотвореними робітничими державами».

[22] Див. листа до Соціялістичної робітничої партії від Наталії Троцької (‘Text of Letter to SWP from Natalia Trotsky’, in The Militant, 4 June, 1951). Разом з листом була надрукована «Відповідь СРП Наталії Сєдовій». Коментар див. у Макса Шахтмана: Max Shachtman, ‘Comrade Natalia’s Indictment’, in Labor Action, 11 June, 1951.

[23] Див.: Louis Sinclair, The IS-Papers, II, Typescript, Amsterdam: International Institute of Social History, p. 338; Rodolphe Prager (ed.), Les Congrès de la IVe Internationale, vol. 1: Naissance de la IVe Internationale, Paris: ed. La Brèche, 1978, p. 432.

[24] Ґрандісо був дитиною еспанських еміґрантів в Мексиці. 1930 року він повернувся до Еспанії, де включився в активну політичну діяльність. Див.: Pierre Broué, ‘Le Mouvement trotskyste en Amérique Latine jusqu’en 1940’, in Cahiers Léon Trotsky, no. 11 (September, 1982), p. 16; Concha Gramonte, ‘Esbozo biografico revolucionario de G. Munis’, Appendix II in G. Munis, Jalones de derrota, promesa de victoria. Critica y teoria de la Revolución Española, Bilbao and Madrid: Edita Zero, 1977, pp. 513–517; Agustin Guillamón Iborra, ‘Munis, vie et oeuvre d’un révolutionnaire méconnu’, in Cahiers Léon Trotsky, no. 50 (May, 1993), pp. 85–98.

[25] Що Перальта, це — псевдонім Пере (1899–1959) можна дізнатися з рукопису з 1946 року, що він зберігається у Міжнародному інституті суспільної історії. На рукописі написано: «Peralta: Pseudonimo empleado en Mexico y como militante de Fomento Obrero Revolucionario, por el poeta frances surrealista Benjamin Peret. G. Munis [Перальта — псевдонім, яким користувався у Мексиці та як активіст Революційного робітничого ферменту французький поет-сюрреаліст Бенжамен Пере. Х. Муніс]». Про Пере див.: Jean-Michel Goutier et al., Benjamin Péret, Paris: ed. Henri Veyrier, 1982.

[26] ‘Manifeste de la conférence d’Avril 1946 de la IVe Internationale aux travailleurs, aux exploités et aux peuples coloniaux du monde entier’, in Quatrième Internationale, April-May, 1946, pp. 36–50.

[27] Peralta [Benjamin Péret], Le ‘Manifeste’ des exégètes, Mexico: Editorial ‘Revolución’, 1946, pp. 3–9.

[28] G. Munis [Manuel Fernandez Grandizo], Los revolucionarios ante Rusia y el stalinismo mundial, Mexico D.F.: Editorial ‘Revolución’, 1946 (брошура була одночасно опублікована як: Les révolutionnaires devant la Russie et le stalinisme mondial, Mexico D.F.: Editorial ‘Revolución’, 1946).

[29] G. Munis, Parti-Etat, stalinisme, révolution, Paris: Spartacus, 1975, pp. 48–62.

[30] Джеймс (1901–1989) переїхав 1931 року з Тринідаду до Великої Британії, де працював спортивним журналістом (висвітлював змагання з крикету). 1936 року він заснував троцькістський Революційний соціялістичний союз, а 1938 року взяв участь в установчій конференції IV Інтернаціоналу. З кінця 1938 р. Джеймс жив у США. 1952 року він був інтернований, а 1953 року йому заборонили в’їзд до США. Наступні п’ять років він прожив у Великій Британії і 1958 року повернувся на Тринідад, де впродовж кількох років виконував обов’язки секретаря Федеральної партії праці Вест-Індії. Джеймс зажив слави як теоретик визволення чорношкірих і як автор книги «Чорношкірі якобінці: Туссен Лувертюр і революції у Санто-Домінґо» (1938). Див.: Paul Buhle (ed.), C.L.R. James: His Life and Work, London: Allison & Busby, 1986; Paul Buhle, C.L.R. James: The Artist as Revolutionary, London: Verso, 1988; Grace Lee Boggs, ‘Thinking and Acting Dialectically: C.L.R. James, the American Years’, in Monthly Review, vol. 45, no. 5 (October, 1993), pp. 38–50; Kent Worcester, C.L.R. James: A Political Biography, Albany: State University of New York Press, 1995; Farrukh Dhongy, C.L.R. James: A Life, New York: Pantheon Books, 2001.

[31] Життєпис див.: ‘Rae Spiegel (Raya Dunayevskaya) (1910–1987)’, in Cahiers Léon Trotsky, no. 31, pp. 125–126; Kevin Anderson, ‘Raya Dunayevskaya, 1910 to 1987, Marxist Economist and Philosopher’, in Review of Radical Political Economics, vol. 20, no. 1 (1988), pp. 62–74; Mihailo Markoviċ, ‘Raya Dunayevskaya: Great Socialist Humanist Who Lived Her Philosophy All Her Life’, in Praxis International, vol. 8, no. 3 (October, 1988), pp. 372–374.

[32] Наскільки мені відомо, серйозного наукового дослідження історії тенденції Джонсона–Форест немає досі. Дані, що наводяться у ріжних публікаціях, не завжди узгоджуються між собою, надто у питання другого періоду членства у IV Інтернаціоналі. Джером і Бюїк пишуть: «1947 року ця ґрупа Джонсона–Форест вдруге вступила до лав Соціялістичної робітничої партії, але 1951 року знову з партії вийшла» (W. Jerome and A. Buick 1967, ‘Soviet State Capitalism? The History of an Idea’, in Survey, no. 62, 1967, p. 68). Пише Ештон Майєрс: «С.Л.Р. Джеймс, відійшовши від Шахтмана, на два роки — 1948 і 1949 — повернувся до Соціялістичної робітничої партії, з якої його виключили» (Constance Ashton Myers, The Prophet’s Army: Trotskyists in America, 1928–1941, Westport: Greenwood Press, 1977, p. 200). Як запевняє Робінсон, «Тоді 1942 року ‹…› ґрупа, що гуртувалась навколо Джеймса та Раї Дунаєвскої, порвала з „шахтманістами“. Пізніше, 1949 року чи біля того, тенденція Джонсона–Форест знову вступила до лав Соціялістичної робітничої партії, після чого через два роки стала діяти повністю незалежно» (Cedric J. Robinson, Black Marxism: The Making of the Black Radical Tradition, London: Zed Books, 1983, p. 389). У своєму розумінні справи я виходжу з заяв самого Джеймса. У передмові до другого видання «Нападаючого соціялістичного суспільства» він пише: «Тенденція Джонсона-Форест була ґрупкою у троцькістському русі, що вона 1940 року відламалась від Соціялістичної робітничої партії і приєдналась до гурту, який згодом став Робітничою партією. Проте всередині Робітничої партії ґрупа вважала за потрібне прояснити свої позиції не тільки щодо еклєктичних стрибків Макса Шахтмана: ми вважали, що треба обов’язково прояснити свої позиції щодо Троцького — позиції, що їх Соціялістична робітнича партія повторювала з ритуальним наголосом. Саме підчас цих дискусій 1947 року ми опублікували „Нападаюче соціялістичне суспільство“. І саме наше серйозне ставлення до основ марксизму привело нас до розставання з безтурботними імпровізаціями Робітничої партії та до повернення 1948 року до Соціялістичної робітничої партії» (C.L.R. James, F. Forest and Ria Stone, The Invading Socialist Society, Detroit: Bewick, 1972, p. 1). І в статті з 1967 р., озаглавленій «Влада чорних», він пише: «‹…› 1951 року мої товариші і я по суті безповоротно порвали з постулятами троцькізму» (C.L.R. James, Spheres of Existence: Selected Writings, London: Allison & Busby, 1980, p. 235).

[33] «Тому, щоб знайти для цього аналогію, ми мусимо кинутися в туманну царину релігійного світу. Тут продукти людської голови видаються обдарованими власним життям, самостійними постатями (Gestalten), які стоять у певних відносинах одні до одних і до людей. Так само стоїть справа в товаровому світі з продуктами людських рук. Це я зву фетишизмом, що пристає до продуктів праці, скоро їх продукується як товари, і що, отже, є невіддільний від товарової продукції» (Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том перший. Книга перша: Процес продукції капіталу. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1933. — Стор. 707).

[34] Див. зокрема: C.L.R. James, Notes on Dialectics [1948], London: Allison & Busby, 1980. У цій книзі Джеймс використовує «Науку лоґіки» Геґеля як посібник для діялєктичної критики Троцького.

[35] Найвідомішим став «еґодокумент» робітника «Пола Романо». Див.: Paul Romano [Phil Singer] and Ria Stone [Grace Lee], The American Worker, Detroit: Facing Reality Publishing Committee, 1946.

[36] Див.: Raya Dunayevskaya [Rae Spiegel], ‘A New Revision of Marxian Economics’, in American Economic Review, vol. 34, no. 3 (September, 1944), pp. 531–537; Raya Dunayevskaya, ‘Revision or Reaffirmation of Marxism? A Rejoinder’, in American Economic Review, vol. 35, no. 3 (September, 1945), pp. 660–664.

[37] J.R. Johnson [C.L.R. James], ‘Russia—A Fascist State’, in New International, VII (1941), pp. 55.

[38] Ibid., p. 56.

[39] J.R. Johnson, ‘Russia and Marxism’, in New International, VII (1941), p. 214.

[40] F. Forest [Rae Spiegel], ‘An Analysis of Russian Economy’, in New International, VIII (December, 1942), pp. 327–332; IX (January, 1943), pp. 17–22; IX (February, 1943), pp. 52–57. Йдеться про третю статтю (стор. 57).

[41] «У кожній даній галузі підприємства централізація досягла б своєї крайньої межі, коли б усі вкладені в неї капітали злилися в один-одним капітал. У кожному даному суспільстві цієї межі було б досягнуто лише в той момент, коли цілий суспільний капітал було б сполучено або в руках одного окремого капіталіста, або в руках одним-одного товариства капіталістів» (Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том перший. — Стор. 538).

[42] C.L.R. James, State Capitalism and World Revolution, Detroit: Facing Reality, 1969, pp. 39–46.

[43] Грецький економіст Касторіядіс (1922–1997) приєднався до троцькістської ґрупи Спіроса Стінаса після того, як він недовгий час був членом комуністичної молодіжної орґанізації. 1945 року він переїхав до Парижу, де довгий час працював в ОБСЕ, одночасно під псевдонімом беручи участь в роботі революційних соціялістичних гуртків. Лєфор (народ. 1924) ще студентом 1943 року вступив до підпільної ґрупи, яка схилялась до троцькізму. Вивчав філософію: його головним вчителем був Моріс Мерло-Понті. З 1946 року він і Касторіядіс співробітничали політично. Див.: Cornelius Castoriadis, ‘An Interview with Cornelius Castoriadis’, in Telos, issue 23 (Spring, 1975), pp. 131–155; Claude Lefort, ‘An Interview with Claude Lefort’, in Telos, issue 30 (Winter, 1976–1977), pp. 173–192; André Liebich, ‘Socialisme ou Barbarie: A Radical Critique of Bureaucracy’, in Our Generation, vol. XII, no. 2 (Autumn, 1977), pp. 55–62; Fabio Ciaramelli, ‘“Socialisme ou Barbarie” e la questione sovietica’, in MondOperaio, vol. 40, no. 1 (1987), pp. 100–106; Giovanni Busino et al., Autonomie et autotransformation de la société: la philosophie militante de Cornelius Castoriadis, Geneva: Droz, 1989; Philippe Gottraux, ‘Socialisme ou Barbarie’: un engagement politique et intellectuel dans la France d’après-guerre, Lausanne: Payot-Lausanne, 1997; Marcel van der Linden, ‘Socialisme ou Barbarie: A French Revolutionary Group (1949–1965)’, in Left History, vol. 5, no. 1 (1998), pp. 7–37; Gérard David, Cornelius Castoriadis: le projet d’autonomie, Paris: Michalon, 2000.

[44] Pierre Chaulieu [Cornelius Castoriadis] et Claude Montal [Claude Lefort], ‘Sur le régime et contre la défense de l’URSS’, in Bulletin Interieur: PCI, no. 31 (August, 1946).

[45] Варто зауважити, що Касторіядіс і Лєфор не вживали термін «державний капіталізм». Пізніше Касторадіс пояснював, що вважав «державний капіталізм» «майже геть безглуздим словосполученням», що веде до «катастрофічної плутанини ‹…›, адже підводить до думки, що економічні закони капіталізму продовжують після зникнення приватно власности, ринку та конкуренції, а це абсурд» (Cornelius Castoriadis, La Société bureaucratique, I: Les rapports de production en Russie, Paris: UGE, 1973, p. 20–21).

[46] Pierre Chaulieu, 1949, ‘Les rapports de production en Russie’, in Socialisme au Barbarie, issue 2 (May–June, 1949), p. 34.

[47] Ibid., p. 47.

[48] Ibid., p. 35.

[49] Брошуру Пола Романо (Філа Сінґера) та Рія Стоун (Ґрейс Лі) опублікували у «Сосіялізм у барбарі» під назвою «Американський робітник» у вигляді серії з кількох частин у 1949–1950 рр. (числа 1–7). 1958 року ґрупа Джеймса і «Сосіялізм у барбарі» надрукували спільну брошуру. Див.:Grace Lee, Pierre Chaulieu and J.R. Johnson, Facing Reality, Detroit: Correspondence, 1958. Історію цих публікацій див.: Grace Lee Boggs, Living for Change: An Autobiography, Minneapolis: University of Minnesota Press, 1998.

[50] Ґлюкштайн/Кліфф народився 1917 року в Палестині. Був троцькістом приблизно з 1938 року. 1947 року переїхав до Британії, але наступного року його вислали з країни, і він осів ув Ірляндії. Ґлюкштайн/Кліфф реґулярно відвідував Британію, бо там жила його родина, і брав участь у дискусіях у гурті британських троцькістів. 1952 року він знову переселився до Британії, де став ватажком — всередині Лєйбористської партії — невеличкої ґрупи «Соушиелист ривью», з якої згодом постали Соціялісти-інтернаціоналісти та Соціялістична робітнича партія (не плутати з однойменною партією в США). Ці відомості одержано під час розмови з автором у Лондоні 9 липня 1979 р. Докладніше див.: Tony Cliff, ‘Tony Cliff Interview’, in The Leveller, September, 1979; Tony Cliff, A World to Win: Life of a Revolutionary, London: Bookmarks, 2000; Ygal Sarney, 2000, ‘A Revolutionary Life’, in International Socialism, vol. II, no. 87 (Summer, 2000), pp. 137–149.

[51] ‘Tony Cliff Interview’, p. 71.

[52] Tony Cliff, ‘The Nature of Stalinist Russia’, trans. C. Dallas, Revolutionary Communist Party, British Section of the Fourth International, Internal Bulletin (June, 1948), pp. 59–60, 81; Tony Cliff, Marxist Theory after Trotsky: Selected Writings, Vol. 3, London: Bookmarks, 2003, pp. 56, 75.

[53] Cliff, ‘The Nature of Stalinist Russia’, p. 62; Cliff, Marxist Theory after Trotsky, p. 58.

[54] Cliff, ‘The Nature of Stalinist Russia’, p. 82.

[55] Див., прим., згадки про «Марксизм і демократію» Лора (стор. 16 вид. 1948 р.; стор. 15 вид. 2003 р.), «Революцію управлінців» Бьорнема (стор. 61 і стор. 57 відповідно) та Гільфердінґову критику державного капіталізму (стор. 97 і стор. 128–129 відповідно).

[56] Упродовж нетривалого часу Кліфф підтримував дружні стосунки с Дунаєвскою. Рей Челлінор пише, що двоє домовились про «поділ праці» у роботі над теорією про природу СРСР: «Я мав листа від Раї [Дунаєвской], в якому вона писала, що познайомилась з Кліффом 1946 року на IV Всесвітньому конґресі [IV Інтернаціоналу]. Вони домовились, що вона візьметься за філософські питання, а Кліфф — за економічні» (Ray[mond] Challinor, ‘The Perspective of the Long Haul’, in Workers’ Liberty, issue 21 (May, 1995), pp. 27–28).

[57] Cliff, ‘The Nature of Stalinist Russia’, p. 99; Cliff, Marxist Theory after Trotsky, p. 91.

[58] Cliff, ‘The Nature of Stalinist Russia’, p. 100; Cliff, Marxist Theory after Trotsky, p. 92. Ріжні автори зазначали, що Кліффова теорія сильно нагадує теорію бюрократичного колєктивізму, адже і перша і друга стверджують, що в межах Радянського Союзу не діє вартости (див., прим.: Christopher Z. Hobson and Ronald D. Tabor, Trotskyism and the Dilemma of Socialism, New York: Greenwood Press, 1988, p. 369). Звісно, є глибокі паралєлі між Кліффом і особливо Джозефом Картером, що він визначив СРСР як «великий національний трест» (Joseph Carter [Joseph Friedman], ‘Bureaucratic Collectivism’, in New International, issue 7 (1941), pp. 216–221; див. главу 3 вище), але при такому тлумаченні Кліффа випускається з виду найважливіша причина, з якої він висунув власну теорію, а саме: теорія бюрократичного колєктивізму, на його думку, не могла пояснити економічне зростання в СРСР. Кліфф називав бюрократичний колєктивізм теорією, що вона була «лише неґативною», а «отже порожньою, абстрактною і довільною» (Cliff, ‘The Nature of Stalinist Russia’, p. 156).

[59] Є дві біоґрафії Бордіґи як політика: Andreina de Clementi, Amadeo Bordiga, Turin: Einaudi, 1971 і Franco Livorsi, Amadeo Bordiga, Rome: Editori Riuniti, 1976. В обох, зрозуміло, найбільшу увагу приділяється «славним дням» молодого Бордіґи. Також див.: Jacques Camatte, ‘Bordiga et la révolution russe: Russie et necessité du communisme’, in Invariance, VII, Second Series, 4 (1974); Jacques Camatte, ‘Introduction’, in Amadeo Bordiga, Structure économique et sociale de la Russie d’aujourd’hui: II, Développement des rapports de production après la Révolution bolchevique, Paris: ed. de l‘Oubli, 1975; Liliana Grilli, Amadeo Bordiga, capitalismo sovietico e comunismo, La Pietra, Milano 1982; Loren Goldner, ‘Amadeo Bordiga: The Agrarian Question and the International Revolutionary Movement’, in Critique, issue 23 (1991), pp. 73–100; Arturo Peregalli and Sandro Saggioro, Amadeo Bordiga (1889–1970): bibliografia, Colibri, Paderno Dugnano 1995; Arturo Peregalli and Sandro Saggioro, Amadeo Bordiga: la sconfitta e gli anni oscuri (1926–1945), Colibri, Milano 1998; Dario Bresciani, ‘Bordiga ou de l’attentisme?’, in Cahiers Léon Trotsky, issue 75 (October, 2001), pp. 23–25.

[60] Christian Riechers, ‘Die Ergebnisse der Revolution “Stalins” in Russland’, in Jahrbuch Arbeiterbewegung, V (1977), S. 139–168. Також див.: Camatte, ‘Introduction’, p. 8. «Що стосується того, що він ‹Бордіґа› називав „російським питанням“, про це він написав чимало ‹…›. Надто у період з 1953 по 1957 р., коли він дуже цим питанням цікавився».

[61] Alfa [Amadeo Bordiga], La Russia Sovietica dalla rivoluzione ad oggi, in «Prometeo», n. 1 (luglio 1946), pp. 24–38.

[62] [Bordiga, Amadeo], Russia e rivoluzione nella teoria marxista. Rapporto alla riunione interfederale di Bologna, in «Il Programma сomunista», 11–25 novembre 1954 (anno III, n. 21); 22 aprile–6 maggio 1955 (anno IV, n. 8). Короткий звіт про збори див.: Cronaca della riunione, in «Il Programma сomunista», 11–25 novembre 1954 (anno III, n. 21).

[63] [Bordiga, Amadeo], Struttura economica e sociale della Russia d’oggi. Rapporto alla riunione di Napoli, in «Il Programma сomunista», 25 maggio–4 giugno 1955 (anno IV, n. 10) e 28 luglio–25 agosto 1955 (anno IV, n. 14); La Russia nella storia mondiale, nella Grande Rivoluzione e nella società contemporanea. Sintesi della relazioni di Bologna, Napoli e Genova, in «Il Programma сomunista», 26 agosto–8 settembre 1955 (anno IV, no. 15) e 9–23 settembre 1955 (anno IV, n. 16); Struttura economica e sociale della Russia d’oggi. Rapporto alla riunioni di Napoli e Genova, in «Il Programma сomunista», 23 settembre–7 ottobre 1955 (anno IV, n. 17), 18 febbraio–2 marzo 1956 (anno V, n. 4), 18 maggio–1 giugno 1956 (anno V, n. 11) e 6–21 giugno 1957 (anno VI, n. 12). Відомості про збори в Неаполі та Ґенуї див.: La riunione interfederale di lavoro a Napoli il 24–25 aprile, in «Il Programma сomunista», 7–21 maggio 1955 (anno IV, n. 9); La grandi questioni storiche della rivoluzione in Russia. La riunione interfederale di Genova del 6 e 7 agosto 1955, in «Il Programma сomunista», 26 agosto–8 settmbre 1955 (anno IV, n. 15). Серію статей про збори в Неаполі та Ґенуї пізніше передруковано з доповненнями в: Struttura economica e sociale della Russia d’oggi, Edizioni Il Programma Comunista, Milano 1976.

[64] [Bordiga, Amadeo], Dialogato con Stalin, in «Il Programma сomunista», 10–24 ottobre 1952 (anno I, n. 1) e 20 novembre–4 dicembre 1952 (anno I, n. 4). Статтю пізніше видали окремою книгою: Dialogato con Stalin, Edizioni Prometeo, Milano 1953.

[65] [Bordiga, Amadeo], Dialogato coi morti: il XX Congresso del Partito Comunista Russo, in «Il Programma сomunista», 3–17 marzo 1956 (anno V, n. 5) e 6–18 maggio 1956 (anno V, n. 10). Див., також: Dialogato coi morti, Edizioni di Il Programma Comunista, Milano 1956.

[66] A. Orso [Amadeo Bordiga], Proprietà e Capitale, in «Prometeo», giugno–luglio 1948 (n. 10), febbraio 1950 (no. 14), novembre 1950 (serie II, n. 1) e luglio–settembre 1952 (serie II, n. 4).

[67] Alberto Vega [R. Maille], ‘La crise du bordiguisme italien’, in Socialisme ou Barbarie, no. 11 (November-December, 1952), pp. 26–46; Onorato Damen, Bordiga: validità e limiti d’una esperienza nella sinistra italiana, EPI, Milano 1977; [Philippe Bourrinet], La gauche communiste d’Italie, Brussels: Courant Communiste International, 1981. Дамен ставить знак рівняння між радянським «капіталізмом» і капіталізмом США, тоді як Бордіґа недвозначно відкидає такий підхід.

[68] [Amadeo Bordiga], La controrivoluzione maestra, in «Battaglia Comunista», 29 agusto–12 settembre 1951 (anno XII, n. 18).

[69] Alfa, op. cit., p. 35.

[70] Dialogato con Stalin, p. 29.

[71] [Bordiga, Amadeo], II Marxismo dei cacagli, in «Battaglia Comunista», 7–30 aprile 1952 (anno XIII, n. 8).

[72] Orso, Proprietà e Capitale, p. 497.

[73] Dialogato con Stalin, p. 17.

[74] «‹…› за державного капіталізму всі є чиновниками» ([Amadeo Bordiga], Le gambe ai cani, in «Battaglia Comunista», 20 maggio–9 giugno (anno XIII, n. 2). Це твердження слід вважати риторичним перебільшенням: в инших місцях знаходимо пасажи про відносну важливість всеохоплюючого державного сектору.

[75] Struttura economica e sociale della Russia d’oggi, p. 507.

[76] Branko Lazitch and Milorad M. Drachkovitch, Biographical Dictionary of the Comintern, Stanford: Hoover Institution Press, 1973, pp. 137–138; Jacques D. Rupnik, 1976, ‘Conflicts au sein du movement communiste en Tchécoslovaquie au début des années trente: l’affaire Guttmann’, in Revue Française de Science Politique, no. 26 (1976), pp. 770–799; Pierre Broué, ‘Sur l’histoire du Parti Communiste Tchécoslovaque’, in Revue Française de Science Politique, no. 32 (1982), pp. 270–274.

[77] У 1970-ті під час одного інтерв’ю Віттфоґель сказав: «Першими, кого ‹після еміґрації до США› я приймав у себе вдома, були ‹…› радикальні фракціонери, перші троцькісти, комуністи та ліві соціял-демократи. Але першою з усіх була людина, що вона здійснила аналізу Радянського Союзу, що вона справила таке сильне враження на Кьостлера, як „клясового суспільства“. Для нас, носіїв приречених троцькістських, лєнінських і напівлєнінських ідей, це дослідження звучало надзвичайно серйозно» (Mathias Greffrath: Die hydraulische Gesellschaft und das Gespenst der asiatischen Restauration. Gespräch mit Karl August Wittfogel, in: Mathias Greffrath, Die Zerstörung einer Zukunft. Gespräche mit emigrierten Sozialwissenschaftlern, Reinbek: Rowohlt, 1979, S. 328). У своїх спогадах Генрі Якобі пише: «Ґюнтер Райманн взявся познайомити мене з Карлом Віттфоґелем. Прийшовши до нього додому, я зустрів там Йозефа Ґуттманна („Пепика“): він і Каляндра були ватажками празьких комуністів. … Щойно він почав говорити, було не можливо не захопитися чіткістю і точністю його висловлювань. Він висунув теорію концепції Радянською Союзу як клясової держави. Керівництво й управління були приватною власністю в руках правлячої кляси. Пізніше він докладно написав про це в „Политикс“ під псевдонімом „Петер Майєр“» (Henry Jacoby: Davongekommen. 10 Jahre Exil 1936–1946. Frankfurt am Main: Sendler, 1983, pp. 120). Докладніше див.: G.L. Ulmen, The Science of Society: Toward an Understanding of the Life and Work of Karl August Wittfogel, The Hague: Mouton, 1978, pp. 266, 566. Цей автор, одначе, помиляється, коли пише, що Ґуттманн пізніше змінив прізвище на Ґордон; див.: Peter Meyer [Josef Guttmann], ‘The Soviet Union: A New Class Society’, in Politics, March, 1944, p. 40; Greffrath, op. cit., p. 328).

[78] Meyer, ‘The Soviet Union: A New Class Society’, in Politics, March, 1944, p. 49.

[79] Лоґічно необхідний зв’язок, а саме що виконання пляну неможливе, якщо ціни та зарплати, що істнували на момент складання пляну, залишаються незмінними, Ґуттманном не обговорюється.

[80] Meyer, ‘The Soviet Union: A New Class Society’, in Politics, April, 1944, p. 83.

[81] Lenz [Helmut Fleischer]: Thesen zur russischen Frage. Die historische Einmaligkeit der russischen Entwicklung, in: pro und contra, Nr. 6 (Juni 1950), S. 8–11. Що Ленц був його псевдонім Гельмут Фляйшер відкрив у листі до автора від 3 лютого 1987 р.

[82] На цю тему див.: Peter Kulemann: Die Linke in Westdeutschland nach 1945. Hannover/Frankfurt am Main: SOAK/ISP, 1978. Цю партію не треба плутати з праворадикальною Незалежною робітничою партією, заснованою 1962 р.

[83] Milovan Djilas, 1951, ‘Thèmes contemporaines: I, Apparences et essence de l’Union Soviétique’, in Questions actuelles du socialisme, no. 1–2 (March–April, 1951), pp. 3–78 (ориґінал: Savremene teme, Beograd: Borba, 1950).

[84] Докладніше про біоґрафію Штернберґа див.: Helga Grebing (Hrsg.): Fritz Sternberg (1895–1963). Für die Zukunft des Sozialismus. Frankfurt am Main: Otto Brenner Stiftung, 1981.

[85] Fritz Sternberg: Kapitalismus und Sozialismus vor dem Weltgericht. Hamburg: Rowohlt, 1951, S. 172.

[86] Fritz Sternberg: So endete es… Von der Oktoberrevolution zum reaktionärsten Staat der Welt. Cologne: Bund Verlag, 1952.

[87] Від 1948 р. Сайсон був редактором «Штуттґартер цайтунг». З 1951 по 1953 рр. публікувався у «Функен». Після 1957 р. він політично почав зсуватися праворуч. 1969 р. очолив відділ закордонних справ консервативної щоденної ґазети «Вельт». Ці відомості почерпнуто з листа Бернда Клємма (Ганновер) до автора від 22 жовтня 1986 р. і з: Karljosef Kreter: Sozialisten in der Adenauer-Zeit. Die Zeitschrift »Funken«. Hamburg: VSA, 1986, S. 94–96, 190.

[88] D[ieter] C[ycon]: Klassenstaat oder „Übergang zum Kommunismus“, in: Funken, III/Nr. 7 (Dezember 1952): S. 6.

[89] D[ieter] C[ycon]: Russische Probleme, in: Funken, III/Nr. 10 (März 1953), S. 9.

[90] D[ieter] C[ycon]: Die innerpolitischen Tendenzen in Sowjetrussland: Der Sieg der „Neuen Intelligenz”’, in: Funken, III/Nr. 6 (November 1952), S. 4.

[91] D[ieter] C[ycon]: Wirtschaftliche Perspektiven der Sowjetunion, in: Funken, III/Nr. 9 (Februar 1953), S. 8. Статті Сайкона викликали велику дискусію. Див. насамперед: Sebastian Franck [Henry Jacoby]: Russische Probleme, in: Funken, III/Nr. 9 (Februar 1953), S. 1–4; Fritz Kief: Und wo bleibt der Mensch?, in: Funken, III/Nr. 9 (Februar 1953), S. 4–6; D.C.: Russische Probleme; Henry Hellmann: Der russische Popanz, in: Funken, III/Nr. 11 (April 1953), S. 5–8; G. Weinberg: Gefährliche Illusionen, in: Funken, III/Nr. 12 (Mai 1953), S. 14–16; Susanne Leonhard: Zur Russlandfrage, in: Funken, IV/Nr. 1 (Juni 1953), S. 8–15. З усіх статей найцікавішою з точки зору мого дослідження є стаття Сузанни Леонгард. Вона на відміну від Сайкона вважала, що радянська бюрократія перетворювалась на чимдалі більш закриту правлячу верхівку, що сама себе відтворює, але не бачили причин, з яких її треба було би ввжати клясою, тому що вона була надто ріжнорідною і незгуртованою. Вона дотримувалась думки, що радянські робітники теж не утворювали кляси, тому що вже давно не було вільного ринку праці з конкуренцією між покупцями робочої сили, так само як не було можливостей для вільної орґанізації. Загалом Радянський Союз вона характеризувала як диктатуру розвитку (без уточнення специфічних рис). Про життя Леонгард (1895–1984), яка багато років провела в сталінському «Архіпелазі ГУЛАГ», див.: Hermann Weber: Susanne Leonhard gestorben, in: Internationale wissenschaftliche Korrespondenz zur Geschichte der deutschen Arbeiterbewegung, Nr. 20 (1984), S. 155–156.

[92] D.C.: Wirtschaftliche Perspektiven der Sowjetunion.

[93] Bernd Klemm: Paul Frölich (1884–1953). Politische Orientierung und theoretische Reflexionen von Linkssozialisten nach dem Zweiten Weltkrieg, in: Internationale wissenschaftliche Korrespondenz zur Geschichte der deutschen Arbeiterbewegung, Nr. 19 (1983), S. 186–229.

[94] Paul Frölich: Beiträge zur Analyse des Stalinismus. Zwei unveröffentlichte Beiträge aus dem Nachlass, in: Jahrbuch Arbeiterbewegung, Nr. 4 (1976), S. 141–158.

[95] Лист до Романа Роздольського від 20 червня 1950 р. (зберігається в архіві Роздольського в Міжнародному іституті суспільної історії). Мою увагу до листа привернув люб’язний Вілберт ван Мірт, архівіст паперів Роздольского.

[96] Paul Frölich: Vom Wege zum Sozialismus, in: Funken, II/Nr. 11 (April 1952), S. 13.

[97] Frölich: Beiträge zur Analyse des Stalinismus, S. 152.

[98] Jules Dévérité [Leo Kofler]: Marxistischer oder stalinistischer Marxismus?. Cologne: Verlag für politische Publizistik, 1951, S. 5. Виділення в ориґіналі.

[99] Бібліоґрафічні дані див.: Dietrich Garstka und Werner Seppmann: Aus der Lebensgeschichte Leo Koflers, in: Ernst Bloch et al. (Hrsg.), Marxismus und Anthropologie. Festschrift für Leo Kofler. Bochum: Germinal, 1980, S. 11–26; Christoph Jünke: Leo Kofler: Leben und Werk (1907-1995). Hamburg: VSA, 2006.

[100] Leo Kofler: Der Fall Lukács. Georg Lukács und der Stalinismus. Cologne: Verlag für politische Publizistik, 1952.

[101] Leo Kofler: Das Wesen und die Rolle der stalinistischen Bürokratie. Cologne: Verlag für politische Publizistik, 1952, S. 25.

[102] Ibid., S. 73.

[103] Ibid., S. 24.

[104] Ibid., S. 19–22.

[105] Ibid., S. 23–24.

[106] Ibid., S. 45.

[107] Ibid.

[108] Ibid., S. 73.

[109] Sam Bornstein and Al Richardson, The War and the International: A History of the Trotskyist Movement in Britain 1937–1949, London: Socialist Platform, 1986, p. 50, note 97. Хоча Дойчер опирався створенню IV Інтернаціоналу, він все одно до нього ввійшов. Див.: Ludger Syré: Isaac Deutscher, Marxist, Publizist, Historiker. Sein Leben und Werk 1907–1967, Hamburg: Junius, 1984, S. 56–57.

[110] Isaac Deutscher, Stalin: A Political Biography, London: Oxford University Press, 1949.

[111] Isaac Deutscher, Russia after Stalin, London: Hamish Hamilton, 1953, pp. 96–97.

[112] Ibid., p. 164.

[113] Див., прим.: Isaak Deutscher, Heretics and Renegades and Other Essays, London: Hamish Hamilton, 1955, надто pp. 113–30 і 173–228; Isaac Deutscher, The Unfinished Revolution: Russia 1917–1967, Oxford: Oxford University Press, 1967.

[114] James P. Cannon, ‘Trotsky or Deutscher?’, in Fourth International, vol. XV, no. 1 (Winter 1954), p. 13. Пізніше до критики приєднались колишні троцькісти, які стали прибічниками теорій державного капіталізму та бюрократичного колєктивізму. Див.: Tony Cliff, ‘The End of the Road. Deutscher’s Capitulation to Stalinism’, in International Socialism, vol. I, n. 15 (Winter 1964–65), pp. 10–20; Julius Jacobson, ‘Isaac Deutscher: The Anatomy of an Apologist’, in New Politics, vol. III, no. 4 (1964), pp. 95–121 and vol. V, no. 2 (1966), pp. 47–85.

[115] Опозиція, в центрі якої стояв Кокрен (1915–1984), почала орґанізовуватися у незалежний рух 1953 року, коли утворилась Соціялістична спілка Америки. З 1954 по 1959 р. ця опозиція видавала журнал «Емерикен соушелист». Першим (прихованим) виступом на захист поглядів Дойчера була ст.: George Clarke [Bert Cochran], ‘Stalin’s Role—Stalin’s Future’, in Fourth International, vol. XIV, no. 1 (January–February, 1953), pp. 5–13. Другою такою спробою стала ст.: Harry Braverman, ‘Russia and Socialism’, in The American Socialist, vol. I, no. 9 (September, 1954), pp. 6–8.

[116] Raymond Aron, ‘La Russie après Staline’, in Preuves, no. 32 (October 1953), pp. 5–13.

[117] Isaac Deutscher, ‘Réponse aux critiques’, in Esprit, no. 212 (March 1954), pp. 350–367.

[118] Коментар щодо дебатів Дойчер—Арон (співчуваючий Дойчеру) див.: Jean Pouillon, ‘Staline: Catoblépas ou Phénix’, in Les Temps Modernes, vol. IX, no. 2 (1954), pp. 2233–2247.

[119] Isaac Deutscher, ‘The Future of Russian Society’, in Dissent, vol. I, no. 3 (Summer 1954), pp. 221–234.

[120] Lewis Coser, ‘But on other terms…’, in Dissent, vol. I, no. 3 (Summer 1954), p. 240

[121] Henri Rabassière [Heinz Pächter], ‘And Can There Be Peace?’, in Dissent, vol. I, no. 3 (Summer 1954), pp. 246.

[122] Pierre Tresse, 1954, ‘Russia: Method of Analysis’, in Dissent, vol. I, no. 4 (Autumn 1954), pp. 402–403.

[123] Paul Willen, ‘What Manner of Change in Russia?’, in Dissent, vol. II, no. 1 (Winter 1955), pp. 71–75.

[124] Isaac Deutscher, ‘Russia in Transition’, in Dissent, vol. II, no. 1 (Winter 1955), pp. 23–39.

[125] Е.А. Преображенский. Новая экономика. Опыт теоретического анализа советского хозяйства. — Москва: Коммунистическая академия, секция экономики, 1926.

[126] Deutscher, ‘Russia in Transition’, p. 27.

[127] Ibid., p. 39.

[128] Див., прим.: Joseph Romano, ‘James Burnham en France: l’import-export de la “révolution managériale” après 1945’, in Revue Française de Science Politique, no. 53 (2003), pp. 257–275.

[129] Я залишаю осторонь статтю Орвелла: George Orwell [Eric Blair], James Burnham and the Managerial Revolution, London: Socialist Book Centre, 1946. В своїй статті Орвелла багато уваги приділяє не так аналізі Радянського Союзу, як «поклонінню владі» Бьорнема.

[130] Jacques Hannak: Die Revolution der Manager, in: Die Zukunft, Nr. 1 (1947), S. 360–364.

[131] Willy Huhn: Manager — keine soziale Revolution. Die Managergesellschaft bei Marx und Burnham, in: pro und contra, Nr. 3 (Januar 1950), S. 22.

[132] Léon Blum, ‘Révolution socialiste ou révolution directorale’, in La Revue Socialiste, Nouvelle série, no. 7 (janvier 1947), p. 7.

[133] Léon Blum, ‘Socialist or Managerial Revolution?’, in Modern Review, no. 1 (1947), pp. 118–129.

[134] Peter Meyer [Josef Guttmann], ‘Reply to Leon Blum’, in Modern Review, no. 1 (1947), p. 319.

[135] [Pierre Naville], ‘L’Avenir est-il à la “classe directorale”?’, in La Revue Internationale, no. 16 (June 1947), pp. 385–387. Як я писав у главі 3, у цій статті вперше прозвучало справжнє ім’я «Бруно Р.».

[136] Charles Bettelheim, ‘Une mystification: la “révolution directorale”’, in La Revue Internationale, no. 16 (June 1947), pp. 387–397.

[137] Gilles Martinet, ‘Le socialisme et les sociétés de transition: de Trotsky à Burnham’, in La Revue Internationale, no. 17 (Summer 1947), pp. 12–30.

[138] Aimé Patri, ‘L’ère des “Organisateurs”. Remarques à propos des conceptions de Burnham’, in Masses – Socialisme et Liberté, no. 11 (October-December 1947), pp. 23–25.

[139] Aimé Patri, ‘Une nouvelle classe dirigeante peut-elle exister?’, in La Revue Internationale, no. 18 (October 1947), p. 100.

[140] Pierre Bessaignet, ‘Réponse à une théorie de la bureaucratie nouvelle’, in La Revue Internationale, no. 18 (October 1947), p. 108.

[141] Крім вищезгаданих статей з «Ревю інтернасіональ» див.: Jean-Paul Martin, ‘Quelques néo-staliniens de La Revue Internationale’, in Quatrième Internationale (September-October 1947), pp. 49–57 (хоча значіння цієї статті з точки зору теорії невеличке).

[142] Charles Bettelheim and Gilles Martinet, ‘Marxisme et démocratie’, in La Revue Internationale, 20 (January–February 1948), pp. 41–42.

[143] Мандель, активний учасник революційно-соціялістичного підпілля під час другої світової війни, після 1945 р. став одним з найвідоміших лідерів і найважливішим теоретиком троцькістського IV Інтернаціоналу. Починаючи з 1945 р., він працював як журналіст і кореспондент для ріжних ґазет («Гет парооль», «Обсерватор», «Попль», «Ґош» та инших). Крім того, з 1954 по 1963 р. він працював радником з економічних питань для бельґійської федерації профспілок ФЖТБ. З 1963 по 1967 р. навчався у Сорбонні і отримав ступінь доктора філософії за книгу «Der Spätkapitalismus». Див.: Robert A. Gorman (ed.), Biographical Dictionary of Marxism, Westport: Greenwood Press, 1986, pp. 209–211; Jan Willem Stutje, ‘Ernest Mandel in Resistance: Revolutionary Socialists in Belgium, 1940–1945’, in Left History, vol. 10, no. 1 (Fall-Winter 2004), pp. 125–152.

[144] Зауважимо вражаючу подібність між проєктом Манделя і резолюцією, ухваленою IV Інтернаціоналом. Див.: E. Germain [Ernest Mandel], ‘Projet de thèses de la 4e Internationale et le Stalinisme’, in Bulletin Interieur du Secrétariat International, November 1947; Fourth International, ‘The Russian Question Today’, in Fourth International, vol. 10, no. 9 (November-December, 1947), pp. 259–273.

[145] Fourth International, op. cit., p. 272.

[146] Ibid.

[147] Ibid.

[148] Ibid., p. 272–273.

[149] E. Germain [Ernest Mandel], ‘La théorie du “capitalisme d’Etat”’, in Quatrième Internationale, vol. IX, no. 5–7 (May–July 1951), pp. 21–33; нім. пер.: E. Germain: Zur Theorie des „Staatskapitalismus“ in Sowjetrussland, in: pro und contra, II/Nr. 7–8 (Juli–August 1951); анґл. пер.: E. Germain, ‘The Theory of “State Capitalism”’, in Fourth International, vol. XII, no. 5 (September–October, 1951), pp. 145–156. Вихід статті у Німеччині викликав дискусію. Опонентом Манделя виступив лівий соціяліст Гайнц Майєр, син старого функціонера із КПН Ернст Майєра, який писав під псевдонімом «Окономікус»: Öconomicus: Zur Analyse der Ökonomie der UdSSR, in: pro und contra, II/Nr. 9 (September 1951), S. 129–131; E. Germain: Nochmals zur Theorie des „russischen“ Staatskapitalismus, in: pro und contra, II/Nr. 11–12 (November–Dezember 1951), S. 172–176. Öconomicus: Zum Problem der russischen Bürokratie, in: pro und contra, III/Nr. 3–4 (März–April 1952), S. 44–47; E. Germain: Diskussion in der Sackgasse, in: pro und contra, III/Nr. 3–4 (März–April 1952), S. 48. Ще один відгук на статтю Манделя написав Гун: Willy Huhn: Lenins Staatskapitalismus 1917 bis 1922, in Funken, II/Nr. 7 (Dezember 1951), S. 3–9. Майєрова аналіза, що вона у багатьох відношеннях нагадувала Бордіґу, по суті зводилась до наступних пунктів: а) визначення принципових рис капіталізму, наведене Манделем, було надто широким (Майєр сам, одначе, вважав достатніми три критерії: робоча сила є товаром, праця є найманою працею і продукти праці мають форму товарів); б) бюрократія за державного капіталізму, це — не правляча чи маєтна кляса, а лише опікун геть анонімного капіталу; в) державний капіталізм має шанси на виживання лише в країнах, які можна вважати слабо пов’язаними з міжнародним капіталізмом.

[150] Djilas, op. cit.

[151] У цьому пункті Мандель погоджується із заувагою, зробленою ще Троцьким. Див.: Leon Trotsky, ‘The Degeneration of Theory and the Theory of Degeneration’ [1933], in Writings of Leon Trotsky [1932–33], New York: Pathfinder, 1972, pp. 222–223.

[152] E. Germain: Zur Theorie des „Staatskapitalismus“ in Sowjetrussland. S. 113.

Пер. з анґл.: «Вперед»

Ориґінал: Marcel van der Linden, Western Marxism and the Soviet Union: A Survey of Critical Theories and Debates since 1917, Leiden–Boston: Brill, 2007, pp. 99–158.