Естетика Геґеля

С. Федчишин

Геґель і його доба

Відкриття Америки та спричинене ним переміщення шляхів світової торговлі було поворотним пунктом в історії Німеччини. Економічна та торговельна могутність Німеччини почала катастрофічно падати, а вслід за цим розвалювалась і без того гнила, «римська імперія німецького народу». З нагоди тисячоліття цієї, злощасної для Німеччини, римської імперії в 1801 році тоді тридцятилітній Вільгельм Фрідріх Геґель[1] писав в одній із перших своїх політичних розвідок, що Німеччина його часу, в політичному відношенні дуже подібна на Італію часів Макіявеллі. Їй бракує єдности, а значить — і сили, вона являє собою узаконену беззаконність, чи то «конститутивну анархію». Всім відомий бюрократизм та безсилля законодавчих, судових та адміністративних імперських установ того /73/ часу ось як прекрасно малює Геґель: «Видається загальна постанова, яку треба виповнити, а на випадок відмови питання вирішується судом. Коли відмова не становиться предметом розбору суду, то постанова прямо не виповнюється. Коли ж вона становиться предметом судового розбору, то можливо, що відмова не буде засуджена, коли ж відмова буде засуджена, то постанова не виповняється. Але це теоретичне рішення повинно бути виповнено, а кара повинна бути здійснена. Тому віддається наказ примусового виконання кари. Але і цей наказ не виконується. Тоді повинен послідувати наказ проти його невиконавців, щоби примусити їх до виконання. Цей наказ, однак, не має успіху. Тоді приходиться видати декрет, щоби покарати тих, які не виконали його в відношенні до тих, хто не підпорядкувався йому, і т. д. Суха історія розказувати, як повертаються в фікцію ступінь за ступенем накази, що мають за ціль приводити в дію закон»[2].

Навряд чи можна лучше схарактеризувати безсилля тодішнього фіктивно-«загальнонімецького» уряду. Але Геґель не остановився на цій негативній характеристиці політичного стану Німеччини. Він не вагався зробити із неї крайні логічні висновки, а саме що тодішня Німеччина вже більш не держава, і коли вона хоче бути такою, то їй треба ліквідувати політичну і фінансову анархію та запровадити сильну, централізовану владу, як одну із важливіших передумов її відродження. Це був могутній революційний голос представника південно-німецької буржуазії, яка без краю терпіла від феодальної розпорошености і вимагала так потрібної для неї сильної влади та ліквідації всіх та всяких феодальних пережитків.

Та не треба думати, що Геґель був безумовним прихильником централізації. В листі до Нітгаммера за 11 лютого 1808 року напередодні введення Наполеоновського кодексу в південно-західній Німеччині висловлював надію, що тоді «зникнуть теперішні характерні особливості централізації і організації, в яких немає справедливости, немає ґарантій, немає популярности, а є лиш сваволя і мудрування окремих осіб», а в листі за 22 лютого він дає позитивну характеристику свойого розуміння правильної державної організації. «Вона є, — пише він, — не в одному командуванні, а в дійсній прилюдності, без якої не може бути і речи про виховання і волю народу, і біда Німеччини в тім, що в ній нема „прилюдности, тоб-то звичаю, щоби уряд доводив до відома народу /74/ про стан держави, витрачання державних коштів, стан державних боргів, організацію установ і т. ин.“»

Як бачимо, Геґель дуже живо відкликався на політичні події дня. В цьому нас переконує ще й ціла низка фактів. Ось хоч би його відношення до французької революції. Підчас перебування в Тібінгені він захоплювався французькою революцією та приймав вмісті з Шеллінгом участь в засадженні дерева свободи. І в той же час його денник-альбом переповнений революційними гаслами в роді: «In tyrannos!», «Vive la liberte!», «Vive Jean Jagues!», і не дивно, що університетські власті підозрювали в нім автора нелегально розповсюджуваного німецького перекладу «Марсельєзи».

Цей революційний настрій не покинув його і підчас перебування в Швайцарії. Там він мав можливість наочно познайомитися зі славетною тоді швайцарською «демократією», яка, одначе, зробила на нього погане вражіння своїм дріб’язковим, загуміковим політиканством та інтригантством. Саме підчас його перебування там відбувалися чергові вибори бернської «Верховної Ради». Про ці вибори він писав Шеллінгові: «Я не в силах описати усього, що тільки не робиться (підчас виборів — С.Ф.), до якої степени всі інтриги при князівських дворах при помочі двоюрідних братів та сестер є ніщо в порівнянні з тими комбінаціями, які тут практикуються. Батько вибирає свойого сина або зятя, який має найбільше придане, і т. д. Щоби мати поняття про аристократичне правління, треба провести тут одну зиму перед пасхою, коли відбуваються вибори до Ради»[3].

Але найбільш характерним для Геґеля того часу було його відношення до Наполеона. «Я бачив імператора[4], цю світову душу, в той час, коли він проїздив по місту з метою рекогноскування; до речи, тебе охоплює дивне почуття, коли бачиш таку істоту, сконцентровану тут в однім пункті, верхи на коні і в той же час верховода та керуючого світом».

Ці патетичні слова стануть зрозумілі, коли прийняти на увагу, що саме французька революція знищила не лиш французький, але і німецький феодалізм. Куди не з’являлись побідні орли армії Наполеона — феодалізм танув, як сніг, і всякі спроби відновити його заздалегідь були засуджені на невдачу.

І тому німецькі карликові деспоти почали помалу приспособлюватись до нового режиму, щоби лиш зберегти своє та побільше загарбати чужого. Скориставшись з цього, Наполеон знищив більше /75/ 100 маленьких держав та їхнім коштом збільшив Баварію, Віртенберг і Баден, які разом з десятком поменших середньонімецьких держав під напором Франції розірвали всі свої звязки з імперією і утворили Райнський союз під протекторатом французького імператора.

В цих країнах було введено буржуазне французьке законодавство (цивільний кодекс Наполеона), що не в малій мірі співдіяло розкрепаченню промисловости та виходові її на широкі рейки капіталістичного розвитку. Правда, середньонімецький капіталізм не поспівав в свойому розвитку за англійським та французьким, але все-таки міг похвалитися деякими успіхами як в галузі бавовняного, суконного та шовкового виробництва, так і в галузі машинобудівництва та других видів металообробки.

Приручивши таким чином середньонімецькі держави, Наполеон негайно розправився з Прусією, яку теж примусив перевести буржуазні реформи та ліквідувати крепацькі та васальні відносини, відірвавши від неї попередньо самі промислові західні провінції (Вестфалію, яку він віддав свойому братові Жерому) та польські землі, з яких утворив варшавське князівство.

Хоч як половинчаті були реформи Штайна і Гарденберга, в Прусії все-таки і вони зіграли свою прогресивну ролю. Правда, селянство одержало «волю» коштом повернення одної третини землі, яка належала їм підчас крепацтва, поміщикам та коштом затрати величезних грошевих та збіжжевих засобів на викуп феодальних повинностей, а ремесники все більше підпадали під гніт немилосердної експлоатації скупщика, і обидві класи вмісті, крім того, терпіли від непомірного податкового пресу: але зате золотий дощ з зібраних податкових сум попадав в кешені обуржуазілих юнкерів та часто-густо і чистокровних капіталістів, які вкладали їх в нові галузі виробництва, поширювали існуючі.

Як бачимо, Наполеон з усіх сил помагав німецькій буржуазії залізною мітлою вимітати все феодальне сміття, і тому немає нічого дивного в тім, що навіть після його занепаду у багатьох її ідеологів збереглися самі глибокі почуття пошани та співчування. «Навколо нас, — писав Геґель Німгаммерові, відбуваються великі події, велике видовисько доставляє нам саморозпад великого генія; це — саме трагічне; вся маса посередности давить без устану, і примирення всім своїм абсолютним олов’яним тягарем до того часу, поки не стягне вниз і не поставить її на одному рівні з собою; головна пружина всього цього процесу, причина, завдяки якій ця маса має силу і остається, діючи хором, на верху, є в тім, що велика індивідуальність сама примушена давати їй право на це, тоб-то сама веде до загибели». (Письма Геґеля і до Геґеля. І, стор. 37). /76/

Однак, не зважаючи на весь «олов’яний тягар посередности», що навалився на «великого генія», Геґель переконаний в тім, що «світовий дух нашого часу» скомандував іти вперед; така команда зустрічає опір; ця істота іде, як закована в броню стальна фаланга, непобідимо і так само ледве помітно, як сонце, все вперед, не зупиняючись перед перепонами; незчислимі легкі закони, що борються за і проти цього духу, роз’їжджають з боків, більшість з них зовсім не знає, в чім діло, і дістає лиш удари в голову як би від невидимої руки». «Самий правильний розрахунок, звичайно, пильно слідити за прямуючим вперед велетнем, —тоді можна навіть задержуватися по дорозі, влаштовувати навіть ділові, старанно працюючі компанії, співдіючи намазуванню клею для задержання велетня, і для власної розваги помагати діловій суєті. Реакції, про яку ми стільки чуємо, я чекав: вона хоче досягнути свойого: la verite en la repoussant, on l’embrasse (відштовхуючи істину, ми обнімаємо її) — ось глибокорозумна приповідка Якобі». (Письма Геґеля і до Геґеля, стор. 401, 402).

Геґель прекрасно розуміє, що ніяка реакція не в стані задержати поступовий історичний процес, який, не зважаючи ні на які перешкоди, іде вперед з такою ж конечністю, як і сонце. Класові організації, що борються за і проти цього прогресивного історичного процесу, можуть тільки прискорити або до деякої міри гальмувати цей процес, але ні в якому разі не остановити, і всіх, хто намагається стати поперек дороги об’єктивно назрілому ходові подій, колісниця історії відкидає далеко в сторону.

Але Геґель інтересувався не лиш всесвітньо-історичними проблемами — він вдумливо ставився і до тих процесів, які відбувалися під впливом французької революції в маленьких південно-німецьких державах, зокрема в його ріднім Віртенбергу. Цьому питанню він посвятив дві статті, а саме: «Про найновіші внутрішні взаємини Віртенбергу і особливо про устрій магістрату» і «Оцінка вийшовших з друку нарад земських станів Віртенбергу в 1805 і 1816 р.».

В перший статті Геґель висловлюється за поступові реформи, гостро критикує стару віртенбергську конституцію, яка «вертиться навколо одного чоловіка, котрий ex providencia maiorum (з провидіння вищих) об’єднує в собі всі власті та не дає ніякої Гарантії свойого признання людських прав і пошани до них», картає маленького віртенбергського деспота та його прибічників, яких «примушує йти на реформи лише страх перед небезпекою, що грозить упадком держави», і підносить до небес тих прогресивних буржуазних політиків, які «під впливом ідеї справедливости підносяться над своїми дрібними інтересами та хоробро вимагають політичних /77/ реформ. Така, — закінчує він статтю — ріжниця між „страхом, який примушений“ та „відвагою, яка хоче”».

Не менш цікава і друга стаття, в якій Геґель обстоює нову конституцію, запропоновану королем земським чинам, і різко критикує послідніх за їхнє вимагання повернути стару середньовікову конституцію. Він обвинувачує земські чини в назадництві і зауважує, що химерно вимагати повернення старого права після революційної бурі, що прокотилася по усій Німеччині і була страшними жорнами, які вже подавно перемололи хибні поняття про право та пересуди, про державний устрій.

Але революційні бурі минули, настала реакція, по всій Европі виступила на сцену нова революційна класа — пролетаріят. Цього було достаточно, щоби відстрашити слабу боязливу німецьку буржуазію від революції й зблизити її з піднявшою голову феодальною реакцією.

В ті часи Геґель переїхав на постійну працю в Берлінський університет і навіть напередодні французької революції 1830 р. був вибраний його ректором. Це були часи жорстокого переслідування по усій Німеччині «демагогів» (революційної німецької молоди). Зміна політичної ситуації не могла не відбитися на його політичних поглядах. Ця зміна найбільш яскраво виявилась в його статті «Про англійський біль про реформу», в якій Геґель становиться на сторону консервативних торі. Він виступає проти поширення виборчих прав навіть на нову промислову буржуазію «Нової Англії». Такий свій погляд від аргументує тим, що опозиція, коли переконається, що вона не в силі боротися з парламентскою більшістю, «може попробувати шукати сили в народі, і тоді замість реформи може вийти революція».

Так завершився логічний круг розвитку політичного світогляду Геґеля переполохом перед революцією. Ще декілька років тому він вихваляв французьку революцію і називав французьку реставрацію «п’ятнадцятилітнім фарсом», а сьогодні mutatis mutandis англійський біль про виборчу реформу називає раною «в благородні внутрішності» англійської конституції.

Невже ж не характерний для Геґеля і для його епохи той факт, що він в часи найвищого підйому революційної хвилі в 1808 р. писав Нітгаммерові: « … з кожним днем я переконуюсь, що теоретична праця може дати більше, чим практична; коли царство думки революційоновано, то дійсність повинна уступити», а в часи реакції він проголошував принцип примирення з дійсністю за формулою: «Все, що дійсне — розумне і все, що розумне — дійсне». /78/

Однак, не треба ні в якому разі перебільшувати питомої ваги консервативної сторони геґелівської філософії. Вирішуючи це питання, ми повинні взяти до уваги весь комплекс тих складних обставин, в яких розвивалася німецька ідеалістична філософія. Ми ні в якому разі не маємо права приміняти одну і ту же мірку до, скажімо, французької та німецької філософії.

Це прекрасно показав Енґельс в своїй книзі «Людвіг Фоєрбах». «Подібно тому, як у Франції вісімнадцятого століття, в Німеччині девятнадцятого століття філософська революція була вступом до політичного перевороту. Але ж як несхожі одна на одну ці філософські революції. Французи ведуть одверту війну з усією офіціяльною наукою, з церквою, часто навіть з державою. Їхні твори друкуються по ту сторону кордону, в Голяндії або в Англії, а сами вони нерідко переселяються в Бастілію. Навпаки, німці — професори, державою призначені наставники молоди: їхні твори — одобрені начальством підручники, а система Геґеля — корона усього філософського розвитку — начеб-то підноситься в ранг королівсько-пруської державної філософії. І за тими професорами в їхні педантично темних словах, в їхніх незґрабних скучних періодах ховалася революція. Тай невже ж люди, що вважалися тоді представниками революції — ліберали, — не були самими завзятими противниками цієї філософії, що переповнила туманністю людські голови. Все ж те, чого не помічали ні уряд, ні ліберали, бачив уже в 1833 р. по крайній мірі, один чоловік, правда, він називався Гайнріх Гайне».

Що ж саме бачив Гайне в філософії? Про це він красномовно розказує в одному із своїх листів у Німеччину 40-х років [XIX ст..]. «…Коли я якось висловив своє незадоволення з приводу слів (Геґеля — С.Ф.): „Усе, що є — розумно“, він дивно якось усміхнувся та й замітив: „Можна би також сказати — повинно існувати все, що розумне“. Сказавши це, він поспішно оглянувся навкруги… Тільки пізніше я зрозумів подібні вислови».

Після цих слів нам буде дивно, коли ми в уже цитованій праці Енґельса сторінкою далі прочитаємо : «її (діялектики Геґеля — С.Ф) консерватизм відносний, її революційний характер безумовний…»

Правда, кількома рядками дальше Енґельс оговорюється, що він виклав погляди Геґеля різкіш, чим вони виложені у його самого, але це єдиний висновок, до якого може привести його метода. А що торкається консервативних елементів у філософії Геґеля, то це наносний, чужерідний наріст на його моністичній методі, який можна сміло усунути без шкоди для послідньої. /79/

Місце естетики в системі Геґеля

Філософія Геґеля є найвищим щаблем розвитку і завершенням німецького класичного ідеалізму. В ній Геґель подав увесь світ природи, історії і духовного життя як вічний процес виникання, розвою та зникання речей, понять та ідей. Це і є та діялектична метода[5], яку Маркс поставив, по його власних словах, з голови на ноги, щоби розкрити раціонально ядро, яке було сховане в геґелівській філософії під містичною оболонкою.

В той час як геґелівська метода, хоч і в перевернутому виді, ввійшла складовою частиною в сучасну матеріялістичну науку, його система, хоч і була «величним підсумком усього попереднього розвитку» і несвідомо вказувала «шлях, що веде з лабіринту систем до дійсного і позитивного пізнання світу» (Енґельс), має для нас менше значіння, а подекуди і зовсім тратить його в наслідок того, що Геґель в системі зраджував своїй же методі, намагаючись досягнути «абсолютної істини» і тим самим заперечуючи і спиняючи діялектичний процес.

Але ця остання хиба геґелівської системи є загальним недоліком усіх систем тому, що система не може не бути застиглим на даному ступені процесом. Система є підсумком людського досвіду в тій чи іншій царині життя чи науки за певний період.

Вся справа тільки в тому, чи вважати систему «природним» закінченням процесу, чи тільки тимчасовим підсумком досягнень, які, може, завтра прийдеться реконструювати в нову систему в залежності від нагромадження нового досвіду, що, може, підтверджує одну частину системи, а заперечує або вносить поправки в другу.

Ще Чернишевський писав з цього приводу в своїй рецензії на російський переклад Арістотелівського твору «Про поезію», що «система — лиш тимчасові палітурки для науки, і, коли ви дійсно виросли вище понять (даної С.Ф.) системи, ви не будете відкидати науку, а складете нову її систему. Систематичність науки не гальмує її розвитку»[6].

З останнім розумінням системи можна погодитись і марксизмові, хоч він зрікається побудування систем і замінює їх менш статистичними теоріями, які виникають в процесі прикладання матеріялістично-діялектичної методи до досліджування певної галузи науки. /80/

Не зважаючи, одначе, на вищенаведений недолік геґелівської системи, ми, марксисти, не можемо забувати, що Геґель був універсальним розумом свого часу й що він в своїх творах часто спускається зі своїх ідеалістичних висот на «конкретний історичний ґрунт» (його власний вираз), тоб-то, висловлюючись ясніше, дає прекрасну і, як це не дивно, часто матеріялістичну аналізу окремих історичних проблем.

Ми не можемо байдуже й безчинно пройти повз ті незлічимі матеріялістичні перли, що розсипано по ідеялістичному морю геґелівської системи. Правда, ці перли встигли обрости в ідеялістичній геґелівській системі містичним лушпинням (скаралущею), але і це не повинно нас відстрашити і від додаткової праці по очистці із-під наносної містичної «ахінеї» (вираз Леніна).

Ми не можемо тут зупинятися на геґелівській «Феноменології духу», в якій він розглядає розвиток індивідуальної свідомости на різних її ступенях, який був для нього не чим іншим, як відтворенням ступенів, історично пройдених людською свідомістю. Ми по-стараємось лиш показати, як побудовано систему Геґеля і яке місце займає в ній естетика.

Першою частиною його універсальної системи є логіка, в якій Геґель показує діялектичний розвиток логічних категорій від буття до абсолютної їдеї. Абсолютна ідея, яка на початку логіки була абстрактним буттям, в кінці її переходить у форму безпосереднього буття — природи. Таким чином Геґель переходить від логіки до філософії природи, а відціль — до філософії духу, що є найголовнішою частиною його філософії.

Тут абсолютна ідея виступає спочатку як суб’єктивний дух, втілений в антропології, феноменології й психології, а потім — як об’єктивний дух, втілений в праві морали та обичайности. Синтезою суб’єктивного та об’єктивного духу є абсолютний дух.

Абсолютний дух виявляється повністю в світовій історії і в свою чергу проходить три степені розвитку. Перша — коли він спокійно споглядає в повній свободі свою суть — є мистецтво; друга — коли дух побожно уявляє собі свою суть — є релігія; і, нарешті, третя — коли дух розуміє, мислить свою суть в розуміннях та пізнає її — є філософія.

Навряд чи найдеться в усій світовій філософії більш грандіозна по універсальності та струнка по своїй побудові система[7], ніж /81/ геґелівська, і не має нічого дивного в тім, що деякі ідеалістичні вчені порівнюють її з готичним кафедральним собором[8]. Але й матеріялісти вміли достойно оцінити позитивні прикмети геґелівської системи — правда, не забуваючи при тім і про негативні. Ось що пише з цього приводу Енґельс в свойому творі «Людвіг Фоєрбах»: «Тому, що Геґель був не тільки творчим генієм, але й людиною з енциклопедичною вченістю, то всюди, де він виступав, він творив епоху. Без сумніву, в силу вимог системи він досить часто примушений був прибігати до тих насильних конструкцій (побудувань), які до цього часу викликають такі страшні крики між його ворогами-пігмеями. Але ці побудуванння є для нього лише рямцями для праці, риштуванням для його будівлі. Хто, не спиняючися біля нього, добувається в середину будівлі, той знаходить там незлічимі скарби, які до теперішнього часу зберегли свою повну вартість» (стор. 33 рос. перекладу Плеханова, Москва, 1918).

Цих скарбів, що зберегли, на думку Енґельса, повну вартість і тепер, чи не найбільше в геґелівській естетиці. Недарма другий видатний теоретик марксизму Плеханов писав, що саме в естетиці Геґель найбільш охоче знижується на «конкретний історичний ґрунт» і що деякі його думки про розвиток мистецтва не знаходять собі рівних в усій світовій літературі.

Але до цього часу марксисти — за винятком Плеханова — якось зовсім не цікавились естетикою Геґеля. Це зовсім не заслужено. Глибоке вивчення її, хоч би тому цікаве, що вона була вихідною точкою не лише для позитивіста Тена й народника Чернишевського, але й для марксиста Плеханова, при чім всі вони взяли з неї незвичайно багато плідних думок. І це зовсім зрозуміло тому, що Геґель, з одного боку, великий, оригінальний філософ, а з другого — прекрасний знавець мистецтва[9].

Раніше, ніж приступити до викладу і критики геґелівської естетики, ми дозволимо собі навести декілька біографічних довідок, що звязані з цим питанням.

Геґель ще замолоду почав цікавитися естетикою. Він переклав, напр., трактат Лонгіна «Про піднесле». Правда, в той же час він /82/ захоплювався читанням сантиментального дидактичного міщанського роману «Подорож Софії з Мемеля в Саксонію» Йоганна Гермеса, але одночасно він дуже уважно вивчав і грецьких класиків Гомера, Евріпіда, Софокл і ін. І даремно Шопенгавер висміював Геґеля, що, мовляв, його улюбленим твором була «Подорож Софії з Мемеля в Саксонію»б в той час, як моїм (Шопенгавера – Прим. С.Ф.) улюбленим автором є Гомер. Геґель умів цінити античну літературу і культуру чи не ліпше за Шопенгавера. В цьому нас переконують ті погляди, які він висловлював не раз в своїх творах, а також в директорських промовах у Нюренберзі. «Коли допустити, — пише він в одному з листів до Нітгаммера, — що взагалі треба виходити з прекрасних зразків, то для вищої освіти повинна бути і лишатися головним чином література греків, а також римлян. Досконалість і краса цих майстерних творів повинні бути духовною купелею, хрещенням для непосвячених, що накладає на душу незгладний відбиток і всилює потяг і смак до мистецтва та науки. Для цього посвячення не досить загального зовнішнього знайомства з античними — ми повинні поріднитися з ними, щоби пройнятися їхнім повітрям, уявленнями, звичаями, навіть, коли хочете, їхніми помилками і пересудами і стати горожанами цього світу — найкращого з усього, що коли-небудь існувало… Я гадаю, що не впаду в перебільшення, коли скажу, що чоловік, що не знає античних творів, прожив, не знаючи краси».

Як бачимо, Геґель не то що недооцінював античного мистецтва, як цього хотілось би Шопенгаверові, але навпаки, він настільки ним зачарований, що іноді впадає в повну переоцінку античної культури та значіння її для його сучасности, вимагаючи органічного злиття з нею та просякнення навіть її пересудами. Одначе, це зовсім зрозуміло для Геґеля, що в його часи антична культура була об’єктом найстараннішого досліджування і мала великий вплив на цілу тодішню європейську культуру.

Вплив мистецтва стимулував в свою чергу в Геґеля зацікавлення і новішим мистецтвом Це особливо проявилось в берлінський період його діяльности, коли він міг досхочу користуватись усіми незлічимими художніми скарбами, що їх так багато було в тодішній пруській столиці. Всі його біографи одноголосно констатують той молодецький запал, з яким він відвідував музеї, галереї, концерти, театр і т. ін., всюди стараючись не лише задоволити свої естетичні почуття, але й зібрати матеріал до своїх лекцій по естетиці.

Ці лекції Геґель вперше читав в 1818 р. в Гейдельберзі, а послідній раз в 1828-29 р.р. — в Берлині. Один з його учнів, Гото, /83/ видав ці лекції в 1835-38 р.р. на підставі посмертних записок Геґеля та записів лекцій його слухачами, в тім числі і своїх власних. Вони і є головним матеріалом для дослідження поглядів Геґеля на мистецтво тому, що в енциклопедії і феноменології посвящаються мистецтву лише дуже маленькі розділи, в яких коротко та схематично виложено ті погляди, які трактуються в «Лекціях по естетиці» в розгорнутому виді і підтверджуються багатішим фактичним матеріалом з історії мистецтв, що має підчас навіть самостійну вартість.

Стан естетики в часи Геґеля в Німеччині

«Нічим не кишать наші часи більше, як естетиками»[10] — писав сучасник Геґеля Ріхтер. І це зовсім справедливо. Естетика в тім часі цікавила найбільш широкі шари німецької буржуазії. Вона була для неї наряду з філософією одним із засобів для розрядження своєї соціальної енергії, тому що галузь політики була монополією феодальних клас, і тим самим активна участь буржуазії в політичнім житті була зведена до мінімуму.

Типовими представниками тодішньої німецької буржуазії були не хто інший, як Гете і Шіллер. Але вони обидва не пішли одним шляхом. Останній шукав порятунку від німецької вбогости під покрівлею кантівського ідеалу, в той час як Гете, хоч і погорджував вбогістю соціяльного оточення, але, будучи до нього прикований об’єктивними умовами, намагався знайти вихід в примиренні з дійсністю, щоби мати можливість творити всесвітньо історичне діло на «ідеологічному фронті». Другими словами, він — як каже Маркс в своїй статті з приводу книги Гріна «Про Гете з людської точки погляду» — не вагався «віддаватися дріб’язковим ділам і menus plasair (придворним забавам) одного з найбільш нікчемних німецьких дворів», щоб мати змогу одночасно в своїх геніальних творах їдко висміювати тодішню німецьку буржуазію.

І тому не дивно, що в таких умовах і другі ідеологи буржуазії звертали свої очі в сторону розроблення тих чи інших ідеологічних проблем, в тім числі естетичних.

В таких соціяльних умовах зовсім природно родиться особливе замилування і звязане з ним вивчення античної культури і мистецтва, росте німецька класична література, філософія, і в тім числі одна з її складових частин — естетика.

В усіх університетах читалося окремі курси естетики, кожний філософ творив свою систему естетики, а книги з естетики росли /84/ в ті часи в Німеччині, по авторитетних свідоцтвах сучасників, як гриби після дощу.

Я не спинятимуся на естетиці Канта, яка знайшла Марксів- ського інтерпретатора в особі Л. Зівельчинської. Формальна і суб’єктивна естетика Канта породила або, принаймні, намагалася виправдати той однобокий естетизм, який в особі Шіллера і почасти в Гете був рівнозначний з втечею від життя і який знайшов своє завершення в естетичній системі Шеллінга, для якого мистецтво є «байдужність ідеального в реальнім».

Цей однобокий естетизм знайшов палке заперечення в особі Фіхте і Гердера. Перший всупереч Шіллерові вважав, що письменник не може не вмішуватися в суспільне життя і повинен старатися його перебудувати, інакше його письменницька творчість — пусті звуки на потіху неробів, а другий ніяк не міг погодитися з думкою Канта і Шіллера, що мистецтво — гра, і вважає кантівську естетику (як і його філософію в цілому) конструкцією пустих і темних абстракцій. І в свою чергу Шіллер і Кант платили їм тою ж монетою, називаючи Фіхте «неуком в естетиці» (Шіллер), а Гердера — повзучим емпіриком, «який псує голови людей тим, що осмілює їх робити загальні висновки на підставі голого емпіричного глузду, без того, щоб продумати принципи» (Кант).

Геґель як і в філософії, так і в естетиці був завершителем ідей німецького ідеалізму. «Світовий дух дійшов до цього пункту» — любив Геґель казати про свою філософію. «Кожний ступінь має свою осібну форму в істинній системі філософії: ніщо не страчено, всі принципи збережені, тому що послідня філософія (і ми додали б — естетика, прим. С.Ф.) є сукупність усіх форм. Ця конкретна ідея є результат зусиль духу зробитися об’єктом для самого себе, пізнати самого себе шляхом серйозної праці, що продовжувалась майже дві з половиною тисячі літ: tantum molis erat, se ipsam cognoscere mentem (стільки праці коштувало розумові пізнати самого себе)».

І, дійсно, геґелівська естетика є підсумок естетичних вчень грецько-римського і новішого європейського періодів. Не трудно було б показати, які елементи платонівської, аристотелівської і плотинової естетик ввійшли складовою частиною в геґелівську, але ми згадаємо лиш його безпосередніх попередників.

Про кантівську естетику Геґель говорив у свойому курсі з історії філософії, що це «перше розумне слово про красу». Він хвалить Канта за формулування тої думки, що прекрасний лише той предмет, форма якого оцінюється як основа насолоди при його представленні. /85/

Фіхте цінить Геґеля, як того, хто в своїй філософії «я» підготовив ґрунт для розуміння іронії[11], яке грає в ній визначну ролю.

Без сумніву, визначний вплив на нього мала й естетика Гердера, особливо в питанні про рішаюче значіння в естетиці змісту перед формою.

Але найбільш близька його естетика до шеллінгіянської, що виросла як логічне продовження естетичних поглядів Канта і Шіллера і була дуже важним етапом в розвитку естетики в Німеччині. На ній ми спинимось трошки докладніше.

Естетика Шеллінга

Вся філософська система Шеллінга носить на собі тавро своєрідного естетизму, але, з другого боку — як він сам це зазначає в своїх лекціях з філософії мистецтва — остання є лише повторенням його системи в вищій потенції[12].

Основним лейтмотивом його естетики, як і філософії, є принцип тотожности протилежностей і їхня єдність в «Абсолютнім».

Мистецтво, на його думку, є одночасно і свідома, і несвідома діяльність. Воно є виявом свідомої діяльности, в якій, одначе, величезну ролю грають і елементи несвідомости. Твори, в яких немає елементів несвідомости, в дуже малій степені є художніми творами.

І тому, на його думку, в художникові об’єднані дві діяльності, одна — свобідна, що зветься надхненням, а друга — рефлективна, свідома.

Мистецтво є для нього щось реальне, об єктивне, а філософія — ідеальне, суб’єктивне; відсіль філософію мистецтва він визначає як науку, яка має за ціль представити реальне, що є в мистецтві, як ідеальне.

«Я конструюю, — пише Шеллінг, — в філософії мистецтва не просто мистецтво як мистецтво, як щось особливе, але я конструюю універсум в формі мистецтва (підкреслення Шеллінга), і філософія мистецтва є наука про всесвіт (das All) в формі або потенції мистецтва»[13].

Це і по його думці, абсолютна наука про мистецтво. Щоби ясніше виявити цей його погляд, скажімо, що, напр., музику він вважає «прототипічним ритмом природи і самого універсуму (всесвіту), який проривається за допомогою мистецтва в відображенім світі»[14]. /86/

Таким чином, естетика Шеллінга має якийсь космологічний характер, а естетична діяльність є для нього синтезою теоретичної і практичної діяльности, і сам світ є sui generis художнім твором. «Те, що по цей бік свідомости уявляється нам, як дійсний світ, по той бік свідомости, як ідеальний світ мистецтва, — продукт одної і тої ж діяльности».

Коли дійсний світ є в такій же мірі художнім твором («продуктом одної і тої ж діяльности»), що і твір мистецтва, то виникає запитання, хто ж його творець.

«Цей творець, — каже Шеллінг, — це бог і людський геній, лише шматок абсолютности бога. Це вічне поняття чоловіка в бозі як безпосередньої причини його творчости, є те, що ми називаємо генієм, який є божественним, що живе в чоловіці. Це є, так сказати б, кусень абсолютности бога. Всякий мистець може тому лише постільки творити, поскільки він звязаний з вічним поняттям власної істоти в бозі»[15].

Ми в другому місці покажемо, як це ідеалістичне та містичне розуміння генія трансформувалось у Геґеля і Чернишевського і послужило основою для матеріялістичного визначення цього розуміння в Плеханова, а тут спинімося ще на тім, як уявляє собі Шеллінг розуміння краси.

На його думку, краса є прообраз абсолютного в мистецтві, так же, як, напр., в філософії прообразом абсолютного є правдиве. В свою чергу правда і краса є лише два різні способи розглядання абсолютного. В другому місці він розглядає красу як безкінечне, висловлене в конечній формі. Відсіль і його вчення про єдність форми і змісту, яке привело його до проголошення «чистого мистецтва», що не служить ніяким зовнішнім цілям, ні почуттьовості, ні економічній користі, ані другим життьовим потребам.

В свойому вченні про єдність форми і змісту художнього твору Шеллінг перший виступив проти штучного відриву форми від змісту в «критичній» естетиці Канта. Слідом за ним в цьому пітанні пішов пізніше Геґель. Що ж до теорії «чистого мистецтва для мистецтва» і визнання мистецтва свобідним від утилітарних інтересів, то тут Шеллінг є продовжувачем тих традицій Канта, яким Геґель протиставив думку про «службове» (в гарному розумінні цього слова) значіння мистецтва[16], як «першого вчителя народів». /87/

Шеллінг читав свої лекції майже рівночасно зі Шлегелем і навіть прохав посліднього прислати йому для перегляду свої лекції. Коли порівняти лекції цих обох філософів, ми побачимо одну дуже характерну для обох ріжницю. Лекції Шлегеля побудовані й ілюстровані багатішим, конкретним і фактичним матеріалом, в той час як лекції Шеллінга — до речи, написані more geomеtrico «Етики» Спінози — намагалися втиснути естетику в узькі рямці його філософії тотожности і замість дійсного, конкретного мистецтва мали за об’єкт дослідження в вищій мірі абстрактну, якусь космологічну, чи то космічну схему «мистецтва в собі». В добавок естетика Шеллінга претендує бути своєрідною естетичною релігією майбутнього.

І тому не дивно, що вона весь час носилась «в темних хмарах абстракції і в розрідженім повітрі верхніх шарів абстракції» (Енґельс) та займалася більш або менш штучними конструкціями.

Шеллінг на протязі всієї своєї «філософії мистецтва», висловлюючись образно, весь час літає в небесах, і навіть тоді, коли спускається на «грішну землю» він, за малими винятками, не оперує конкретними об’єктами мистецтва. Візьмімо маленький приклад; «Форма музики, — пише він[17], — як форма реально розгляданих ідей, як форм буття і життя небесних тіл, як таких; тому музика — не що інше, як засвоєний ритм і гармонія самого видимого універсуму». А далі Шеллінг пише, що першим, хто висказав подібний погляд, був Пітагор, та що його не зрозуміли, і продовжує: «В світі планет пануючим є ритм, його рухи є чиста мелодія; в світі комет панує гармонія. Як весь сучасний світ підлягає центротяжній силі супроти універсуму, так сказать би, нудьгує за центром, так і комети, яких рухи виражають тільки гармонійний хаос без усякого ритму, і як, навпаки, життя і діла старовинних (народів), а рівно їхнє мистецтво було експансивне і центробіжне, тоб-то в собі самому абсолютне і ритмічне, так також і в рухах планет аналогічно панує центробіжна сила — експансія безконечного в конечне». (Там же 503—504).

Тільки-що наведені цитати, як і багато попередніх, ясно показують, яким «високим стилем» написана ця найбільш абстрактна з усіх німецьких естетик. І не дивно, що вона не мала значного впливу на широкі громадські кола. Зате дуже багато плодовитих думок, порозкиданих по його творах, почерпнули із неї найбільш глибокі мислителі того часу, в першу чергу — Зольгер і Геґель.

В чім же головна заслуга Шеллінга в естетиці? Він правильно поставив важніші проблеми естетики. Але, як зазначає Плеханов, одна справа — поставити певну проблему, а друга справа — ЇЇ вирішити. Якраз це друге завдання було поверх його сил. Воно було виконано його філософським спадкоємцем Геґелем.

Примітки

[1] Геґель родився в 1770 році (27 серпня) в місті Штутгарті в сем’ї князівського урядника, якого предки, як протестанти, із-за релігійних переслідувань емігрували з католицької Австрії в лютеранський Віртенберг. Після закінчення вищої освіти був декілька років домашнім вчителем, спочатку у одного бернського патриція, Штайгера, а потім у франкфуртського купця, Гоґеля. Одержавши після смерти батька маленьку спадщину (біля 3000 гульденів), покидає учителювання та займається науковою працею. В 1801 році він захищає в Єні свою дисертацію «Про орбіти планет» і приступає до праці над «Феноменологією духу», що є одним з найглибших його творів. Після битви під Єною та непорозумінь з Шеллінгом він переїздить до Бамбергу, де займається редакторською працею, а в 1808 році назначається директором гімназії в Норінберзі, де енергійно працює над своєю «Наукою логіки». Тільки в 1816 році здійснилась його мрія перейти на академічну працю в один з німецьких університетів. Побувши два роки професором в Гайдельберзі, переходить в постійну працю в берлінський університет, в якому досягнув світової слави як основоположник найбільш глибокої і послідовної з систем німецького класичного ідеалізму. Геґель умер в 1831 році від холери, хоч дехто вважає, що немаловажну ролю в його смерті зіграв, той факт, що після перших же ударів революційної бурі 1830 року демократичне студентство відсахнулось від свойого вчителя, а його ж власні ученики почали видвигати на перший план революційні моменти в його вченні. С.Ф.

[2] Цит. по кн. Куно Фішер — Геґель т. І, С. П. б., 1902, стор. 62—63. Тому що у Харкові немає повної збірки творів Геґеля, нам часто приходилось користуватись багатими виписками із творів та листів Геґеля, які подає Куно Фішер в вищеназваному двотомному творі про Геґеля.

[3] Ibid. стор. 72—73.

[4] Геґель бачив Наполеона в 1806 р. після битви під Єною.

[5] Що до самої методи, то вона, на думку Геґеля, «є абсолютна, єдина вища, безконечна сила, якій ніщо не може протистояти; це стремління розуму найти і пізнати себе в кожній речі». (Логіка Т. 2). Цю зовсім правильну думку Геґеля Маркс інтерпретував в тім розумінні, що метода і вироблена за її допомогою теорія є не що інше, як дороговказ до дії. С.Ф.

[6] Гл. Чернышевский. Эстетика и поэзия. С. П. б., 1893, стор. 113.

[7] Енциклопедична система Геґеля мала своїх — правда, невдалих — попередників. Ще брати Шлегелі і поет-романтик Гарденберг — як подає Гайм у своїй книзі «Романтична Школа» — намагались написати енциклопедію, але це підприємство було вище їхніх сил. Як французька буржуазія 18-го віку в особі Дідро та енциклопедистів створила знамениту французьку енциклопедію, так і німецький класичний ідеалізм в особі Геґеля виповнив заповітну мрію німецької буржуазії. (С.Ф.)

[8] Гл. на пр. Н. Glöckner —- Vischers Aesthetik in ihrem Verhältnis zu Heg-els Phenomenologie des Geistes. Leipzig. 1920. Стор. 27.

[9] Цю останню прикмету доводиться визнати за Геґелем, не зважаючи на те, що він, як дійсний син своєї епохи, висловлював часто погляди, що тепер визнані за помилкові, напр., він недооцінював «Пісню про Нібелунгів». Це зрозуміло для марксиста, тим більш, що ми не визнаємо за естетичними нормами абсолютного характеру.

[10] Цит. по Самсонову. — «Ист. эстетических учений», ч. І, стор. 21.

[11] «Порожнеча і нікчемність всіх речей, виключаючи мене, — ось перша сторона іронії» — формулує Геґель це розуміння в своїх «лекціях з естетики».

[12] Гл. Schelling’s Sämtliche Werke. Stuttgart u. Augsburg. Cottasche Budhandlung 1859, Band V, стор. 363.

[13] Там же стор. 368.

[14] Там же стор. 369.

[15] Там же стор. 460.

[16] «… Мистецтво носить своє призначення і свою конечну мету не в самому собі, але… його розуміння лежить в чім іншім, чому воно служить засобом. Мистецтво в цьому випадку є лише один із багатьох засобів, який показав себе пожиточним і примінимим для виховавчих цілей. Але тут саме ми дійшли до тієї границі, якій повинно перестати бути ціллю для себе самого, поскільки воно або знижується до голої гри та забави, або до простого навчального засобу». Hegels Werke Band X. Vorlesungen iiber Aesthetik. Herausgegeben von Notho. Berün, 1842, част. І, стор. 66-67.

[17] Schellings Werke В. V. Стор. 501.

Джерело: С. Федчишин. Естетика Геґеля // «Гарт». — 1928. — № 2 (лютий). — Стор. 73—89.

0 Responses to “Естетика Геґеля”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Вересень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: