Послання до оліґархів[1]

Каміло Торрес

Звертатися до тих, хто не бажає слухати і не може почути, — справа нелегка. Але це обов’язок — історичний обов’язок у час, коли колумбійська оліґархія намагається примножити несправедливість і зло, вже заподіяні нею батьківщині й колумбійцям.

Упродовж 150 років ця економічна каста, ця купка сімей, що володіє практично всіма багатствами Колумбії, узурпувала політичну владу задля власного збагачення. Щоби дурити людям голову та зберігати владу, вони вдавались до всіляких хитромудрих вивертів і шахрайства.

Вони вигадали поділ на лібералів і консерваторів. Цей поділ, що його народ не розумів, слугував для того, щоб посіяти розбрат між ріжними народними верствами. Цей давній розбрат, що його батьки передавали в спадок дітям, слугував лише оліґархії. Поки бідні сваряться, багаті керують собі на користь. Бідні не розуміли політики багатих, й усю лють, що накопичувалась у них через голод, неграмотність, бездомність, безземельність і безробіття, — усе невдоволення бідняки-ліберали зганяли на бідняках-консерваторах, а бідняки-консерватори — на бідняках-лібералах. Оліґархи, що вони довели бідняків до злиднів, радісно спостерігали осторонь, маючи зиск і керуючи країною. Єдине, що відріжняло оліґархів-лібералів від оліґархів-консерваторів, було питання розподілу бюджету і посад. Національного бюджету та державних доходів було замало для всіх оліґархів — консерваторів і лібералів. Тим-то вони завзято змагалися за владу, розраховувались за свої передвиборчі обіцянки посадами та ділили бюджет, повністю виключаючи конкурентне політичне уґрупування.

«Розправа» з «верховним» «патріархом»

Маріо Бенедетті

Передусім хочу пояснити, що в цій статті йтиметься про три романи — «Розправа з методом» Алехо Карпентьєра (Куба), «Ми, Верховний» Аугусто Роа Бастоса (Парагвай) та «Осінь патріарха» Габріеля Гарсіа Маркеса (Колумбія) — і в назві її немає самоцінної гри слів. З дивовижною (а може, й закономірною) випадковістю ці видатні романісти звернулися до однієї теми, розповівши про феномен латиноамериканського диктатора, цього «надпатріарха», який в одному романі (у Роа Бастоса) має ім’я та прізвище, а в двох інших виступає як символічна істота.

Напівсерйозно, напівжартома Карпентьєр якось казав, що його герой на 40 відсотків складається з Мачадо, на 10 відсотків з Гусмана Бланко, на 10 відсотків з Сіпріано Кастро, на 10 відсотків з Естрада Кабрери, на 20 відсотків з Трухільйо та на 10 відсотків з Порфіріо Діаса, а також має деякі риси Сомоси та Хуана Вісенте Гомеса[1].

Назви романів іронічні — іронією просякнутий і зміст творів. Іронія Карпентьєра зачіпає не лише героїв, а й самого Декарта; іронія Роа Бастоса виказує себе в гіперболізації хитрощів та марнославства протагоніста; іронія Гарсіа Маркеса полягає в тому, що він пропонує справжнього «патріарха» — майже без лапок — для того, щоб потім руйнація міфа справила особливо сильне враження.

Алі Шаріяті й ісламська революція

Роман Тиса

Іранська революція 1978-1979 рр. і повалення шахського режиму були одними з найдраматичніших подій кінця XX ст. Хай там як ставитися до Ісламської республіки, яка постала наслідком революції, не можна не вразитися силою руху, що він охопив найширші народні маси та включив представників всіх сучасних політичних течій (крім монархістів, звісно). Хоча ідеолоґічна геґемонія належала ісламським богословам і правникам, а саме поняття «ісламської революції» тісно пов’язано з вождем революції Рухоллою Мусаві Хомейні (імамом Хомейні), були й инші джерела, що живили процес формування ідейного обличчя подій 1978-1979 рр. Одним з таких джерел були ідеї Алі Шаріяті — соціолоґа, шкільного вчителя, університетського викладача та проповідника, який у своїх поглядах прагнув поєднати сучасний соціялізм і традиційний шиїзм. Його передчасна смерть у самий переддень Іранської революції, у червні 1977 р., нагадує смерть иншого революціонера — нікараґуанця Карлоса Фонсеки, що він, так само як і Шаріяті, не дожив до рішучих битв і кінцевої перемоги народної революції, яку наближав своєю практичною і теоретичною діяльністю.

Небайдужий мусульманин

Алі Шаріяті народився 23 листопада 1933 року в Кахаці, селищі неподалік міста Сабзевар, в провінції Хорасан, розташованій на північному сході Ірану на кордоні з Туркменією й Афґаністаном. Його батько Мохаммад Тагі Шаріяті походив з династії духовних наставників і був ісламським богословом-реформатором та шкільним вчителем. На початку 1940-х рр. Шаріяті-старший заснував Центр поширення ісламських істин, в якому виступи проти атеїзму поєднував з критикою обскурантизму доґматичного ісламу. Сам іслам він сприймав як вчення, просякнуте проґресивним духом. Мати, Захра Аміні, походила з селянської родини.

Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979

Л.Л.

У 1953 р. шах Різа Паглаві вступив на іранський /37/ престол. У лютому 1978 р. «Іслямська революція» скинула його з цього престолу і провідник релігійного руху — Аятолла Хомейні — дефакто перебрав владу. У США почали критикувати президента Картера за цей найгірший «промах» його адміністрації в зовнішній політиці, — допущення несподіваної революції в Ірані, яка перевернула догори ногами цілу післявоєнну американську стратегію в Середньому Сході, Кілька місяців пізніше, у вересні 1979 р., СРСР заявив, що революція зійшла на манівці й розпочав критику Хомейні. Щоб зрозуміти ці головокружні події й причетність до них великих потуг, ми мусимо заглянути на ввесь післявоєнний розвиток Ірану.

У 1979 р. забутий шах Паглаві перебував у Мехіко, де відпочивав з дружиною й дітьми, де вчився грати в теніс від професійних гравців і випивав коктейли з Річардом Ніксоном і іншими старими — колись, здавалося, всемогутніми — друзями. Але, до 1978 р., перський король був союзником, протеже, на якого США покладали великі надії. Його кар’єра тісно зв’язана з політикою США за останню чверть століття й з важливістю нафтової промисловости в світовій політиці після Другої світової війни.

Куди крокує прочанин?

Константин Жоль, Дмитро Видрін

В останні десятиліття в мусульманських країнах різко зросла релігійна, політична і навіть економічна роль ісламу. Цьому сприяли труднощі розвитку цих країн, поглиблення соціальної і матеріальної нерівності, протест проти засилля привнесених із Заходу звичаїв капіталістичного суспільства, намагання імперіалізму поставити під свій контроль багатющі місцеві природні ресурси, неврегульованість близькосхідного конфлікту.

Зростання релігійних настроїв у країнах мусульманського світу виявляється по-різному. Серед мусульманської інтелігенції посилилося зацікавлення традиційними духовними цінностями. Проглядається явна тенденція до політизації культурної спадщини мусульман під егідою ісламу.

«Ісламський Ренесанс» в країнах Близького й Середнього Сходу стимулював активізацію пропагандистської діяльності буржуазних сходознавці в-політологів. На цій хвилі було «перевідкрито» радянські республіки Середньої Азії, а в лексиконі західних ідеологів з’явився вислів «червоний іслам». Західні «експерти», йдучи за від жилою традицією, продовжують називати республіки Радянського Сходу «мусульманськими», намагаючись довести, ніби релігійний фактор є домінуючим у способі життя радянських народів Середньої Азії.

Афганістан: сутички, що переросли у війну

Тарас Кузьо

На протязі багатьох років радянська преса практично іґнорувала ролю свого війська в Афганістані. Тоді Москва не відчувала значної потреби інформувати про війну, яка показала свою непопулярність в самій країні та за кордоном. Тому радянська преса применшувала значення «обмеженого континґенту» (як Москва називає свої окупаційні сили), і повідомлення про військові дії обмежувалися інформацією про бої війська кабульського режиму з муджагедінами.

В 1983 р. за Андропова радянська преса почала повідомляти більше про маштаби боїв та про участь радянського війська в них. Гнів у лавах радянського війська на брак інформації до тих часів можна побачити з листа, що його написав додому молодий радянський сержант: «Щиро кажучи, я здивований, наскільки мало написано про Афганістан та про радянських людей … що часто ризикують своїм життям».

Населення Радянського Союзу поступово підготовляли до ведення тривалої війни з жертвами. На початку 1983 р. військова газета Красная звезда визнала, що «солдати та офіцери дійсно зустрічаються з небезпекою … на афганській землі». На грудень 1983 р. та сама газета відчула себе змушеною написати, що війна набирає «всенаціонального характеру». Мир існував тільки в районах, що були під контролем радянського війська, хоч навіть тут він був «нетривалим і нестабільним». Багато газет визнало, що «тяжка боротьба ще попереду».

Афганістан: наклепи і реальність

Анрі Аллег

В обстановці гострого протиборства утверджується новий лад у демократичному Афганістані. Корінні соціально-економічні перетворення зустрічають різку протидію з боку внутрішньої контрреволюції, підтримуваної силами імперіалізму з-за кордону.

«Ми пишаємося тим, що в своїй боротьбі за благо афганського народу дістаємо тверду підтримку і величезну інтернаціональну допомогу з боку Країни Рад, славної КПРС, — сказав під час візиту до СРСР у жовтні 1980 р. Бабрак Кармаль. — Ленінська політика Радянського Союзу по відношенню до Афганістану — це чудовий і високий приклад пролетарського інтернаціоналізму в дії, яскравий зразок братерської допомоги нашому народові, який обрав шлях революції, шлях порятунку од відсталості, шлях прогресу.

Минуть роки і століття, афганський народ побудує справедливе суспільство, однак він завжди і завжди буде вдячний своєму брату і щирому другові — народу Радянського Союзу».

В міру того, як революційна влада домагається дальших успіхів у справі будівництва нового життя, ті, хто був уведений в оману брехливою імперіалістичною пропагандою, починають усе більше усвідомлювати неправильність своїх дій. Про методи цієї буржуазної пропаганди та дійсний стан справ в Афганістані пише в своєму репортажі спеціальний кореспондент газети «Юманіте», відомий французький публіцист і письменник, давній автор «Всесвіту» Анрі Аллег.

Афґаністан — СРСР

Тарас Легкий

I. Минула перша річниця інвазії Афґаністану військами Радянського Союзу. Спроби Кремля скріпити авторитет режиму Народно-демократичної партії Афґаністану (НДПА) затягуються довше, ніж було сподівано. Представники бюрократії радянської і кабульської держав недавно проголосили успіхи на шляху «нормалізації», хоч не подали і ніде не можна знайти жодного доказу таких успіхів. Навпаки, число біженців в таборах у Пакістані і в Ірані чимраз більше зростає; цілий ряд партизанських груп далі бореться проти окупаційного війська і залишків афґанського війська; поширюється вороже ставлення до окупації серед міського населення, не оминаючи й членів НДПА. Огляд подій на переломі — від краху режиму і інвазії СРСР, до першої окупації — доказує, що мілітарна «розв’язка» тільки призвела до ще глибшої внутрішньої кризи.

Команда Червоної Армії старалась обмежити ролю своїх частин до утримання спокою в містах і до контролі головних шляхів і аеродромів; афґанське військо мало продовжувати боротьбу з партизанськими групами. Такий поділ функцій не вдався через постійний розклад афґанського війська і перехід значної його частини до партизанів, і через зріст спротиву міського населення після інвазії. Червоноармійці мусіли взяти участь у боях поза головними містами, вживаючи для цього танки і МіГи. Нездатність танків на гірському терені Афґаністану незадовго показалася; тому якихось 240 озброєних гелікоптерів і моторизовану піхоту чинено до антипартизанських походів. Ряд заворушень в Кабулі та провінційних столицях примусив команду Червоної Армії асигнувати все більше солдатів на нічну стійку і на /62/ придушення страйків і демонстрацій. В афґанському війську придушували заколоти. В результаті роля Червоної Армії в Афґаністані значно збільшилася; за перший рік згинуло коло 12 000 червоноармійців. Немає перспектив на скорий вихід радянських військ з Афґаністану.