Про ідеолоґію люмпенів

Елдридж Клівер

Насправді час, це — безперервний потік матерії у русі та взаємодії. Об’єктивно всесвіт не знає часу, і час, це — катеґорія, що її породжує відношення між формою та рухом. Якщо ми візьмемо якусь окрему частку матерії у русі з метою проаналізувати її, наші зусилля зазнають краху, тому що частину ми приймаємо за ціле. І оскільки ми є людьми, і кожний з нас знає не все, а всі ми знаємо щось, я наважуся стверджувати, що це часткове розуміння є коренем всього зла. І от ми тут: кожен з нас зі шматком своєї окремої дійсности, а все разом виглядає як фраґменти китайської головоломки.

Коли доходить до вивчення та аналізи суспільних, політичних і економічних проблєм, через те, що ми схоплюємо дійсність лише частково, виникає прикра кризова ситуація. А оскільки обговорення суспільних, політичних і економічних проблєм завжди є справою прибічників тих чи инших ідей, у хід йде хитромудра арґументація та навмисне перекручення фактів, призначене не випускати нас з болота плутанини, з якого багато проблєм виглядають таким, що їх розв’язати неможливо. В першу чергу, щоб люди почали рухатися разом, об’єднані спільним пляном, вони мають погодитися з певною точкою зору, розуміти її та поділяти. Само по собі це вже доволі складне завдання, навіть якщо нашою найбільшою проблємою є просто зібрати до купи частинки головоломки. Але коли крім цього ми стикаємось з віроломством і шахрайством, ми опиняємось у ситуації, коли нас поганяють батогом, а ми йдемо, спотикаючись, зашорені, як худоба, б’ємось, вмираємо та боремось за мету що її ані розуміємо, ані поділяємо. Інколи ми називаємо це долею або невезінням, або кажемо, що це прокляття. Прокляття! Почасти тому, що людина проклята з самого початку, приречена, як приречена шерехтіти по джунґлях мавпа, почасти тому, що є люди, що навмисно роблять все, аби прокляття не знімалось.

33 тези

Герберт Маркузе

1. Після військової поразки гітлерівського фашизму (що був незрілою та ізольованою формою капіталістичної перебудови) світ переживає розділення на неофашистський і радянський табори. Залишки демократично-ліберальних форм будуть або розплющені двома таборами, або поглинутими ними. Держави, що в них стара правляча кляса вижила у війні економічно та політично, у передбачуваному майбутньому чимдалі більше фашизовуватимуться, тоді як инші увійдуть до радянського табору.

2. Неофашистські та радянські суспільства є економічними та клясовими ворогами, і війна між ними вірогідна. Але й перші, й другі, у властивий їм спосіб панування, є антиреволюційними та налаштованими вороже до соціялістичного розвитку. Війна могла б змусити радянську державу зайняти нову, радикальнішу «лінію». Зсув такого штибу був би поверхневим і оборотним за характером: у разі успіху його би нейтралізовало значення зростання моці радянської держави.

3. За цих обставин для революційної теорії є тільки одна альтернатива: нещадно та відкрито критикувати обидві системи та безкомпромісно підтримувати ортодоксальну марксистську теорію у противенство обом. Перед лицем політичної дійсности така позиція була б безпорадною, абстрактною та аполітичною, одначе в умовах, коли хибною є політична дійсність загалом, тільки аполітична позиція, можливо, є єдиною політичною істиною.

III Інтернаціонал і колоніяльна проблема

Андрій Річицький

На 15 липня у Москві скликається другий комуністичний конгрес. На порядку дня в числі инших поставлено „національне і колоніяльне питання”.

Це питання в соціяльній революції відограє надзвичайну ролю, з розвязки його можно сказати почнеться світова соціяльна революція пролетаріяту, — це питання варте того, щоб міжнародне робітниче товариство — III Комуністичний Інтернаціонал віддав йому належну увагу.

Великим тягарем лежить на европейському пролетаріятові колоніяльна політика імперіялізму, гніт і поневолення купкою імперіялістичних держав всіх народів світу. І в кращі моменти своєї клясової боротьби пролетаріят цих держав-хижаків піднімав свій голос протесту проти колоніяльної політики.

Та в часи найбільшого розцвіту фінансового капіталу, імперіялізму і грабіжництва народів пролетаріят пануючих над світом держав в особах своїх вождів упав до стану підголоска імперіялістичної буржуазії, його теоретики почали виправдувати імперіялізм і колоніяльну політику, або латати її „мирним” „демократичним” шматтям, як це робить Каутський.

Про соціялістичні теорії національної проблеми

Всеволод Голубничий

І

В нашій літературі на тему становища до національної проблеми з боку марксизму, соціялізму та більшовизму досі ще не було такої поважної і систематичної розвідки, як та, що написав проф. Панас Феденко.[1] Навіть в УРСР, як би там вони не перекручували цю тематику, вже ось років з тридцять не з’являлося про це жодної книжки. А сумно, бо ця проблематика вельми актуальна.

Праця П.Феденка складається з двох розділів: «Марксистські теорії національного питання» і «Більшовицькі теорії національного питання до жовтневого перевороту 1917 року». Крім того, в кожному розділі є по п’ять підрозділів, кожен з яких висвітлює окрему тему. Книжка дещо нагадує формою збірник довідкового матеріялу про становище окремих керівників соціялістичного руху до окремих аспектів і цілости національної проблеми. Матеріял у документований доречними цитатами з першоджерел. Коментарі, пояснення й критичні зауваги — дуже стислі, не зайві.

Першим у книжці йде виклад поглядів Маркса та Енґельса. П.Феденко вказує на їх історичну еволюцію та зміни під впливом подій перед революцією 1848 року, під час її і після неї, окремо зупиняється на висвітленні становища Маркса до «неісторичних націй», слов’ян, до Польщі, Росії та Австро-Угорщини, а також шкіцує Марксів інтернаціоналізм та тактику в національному питанні на терені І Інтернаціоналу. Загальний висновок П.Феденка про Маркса та Енґельса той, що їх погляди на національне питання не були систематичними: «Уривки думок, що часто стоять у суперечності між собою, розкидані в різних журнальних статтях, промовах і в приватних листах, писані нашвидку, лишають читачеві право різним способом толкувати їх принагідні суди й вироки».

Марксистські і большевицькі теорії національного питання

Панас Феденко

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Марксистські теорії національного питання /5/

ПОГЛЯДИ МАРКСА І ЕНҐЕЛЬСА НА НАЦІЮ, НАЦІОНАЛЬНІСТЬ І НА ВИРІШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ.

Загально відомо, що ні Маркс ні Енґельс не лишили систематичної теорії національного питання. Вони висловлювалися принагідно в тій чи іншій практичній справі національній, яка вимагала вирішення. Із цих їх заяв і тверджень можна зробити деякі висновки, як це й робили послідовники марксизму. Ученики Маркса й Енґельса, хоч уживали тієї самої методи, приходили часто до зовсім протилежних результатів і в теорії національного питання і в поглядах на практичну політику соціялістичних партій у національній справі. Досить назвати імена Карла Каутського, Отта Бауера, Карла Реннера (псевдонім — Рудольф Шпрінґер), Рози Люксембурґ або Гайнріха Кунова, щоб було ясно, що «спектр» марксистських теорій національного питання дуже широкий. Названі автори iurant in verba magistrorum [цінять слова вчителів] (Маркса й Енґельса), наводять різні цитати із їх праць і листів для підтвердження своїх поглядів. Але оскільки Маркс та Енґельс не лишили закінченої теорії національного питання, то їх послідовникам доводиться йти напомацки, вибирати те, що їм здається ближчим до духа Марксової системи.

Авторові цієї праці доведеться спинитися головним чином над творами Маркса й Енґельса та послідовників марксизму з країн Середньої Европи. Це з тої причини, що в країнах Західньої Европи вже віддавна існують національні держави, і в цих державах національне питання не є пекуче. Інше бачимо в Центральній і Східній Европі, з їх конґломератом національностей різного культурного рівня, неоднакової релігії, мови і раси. Ці національні проблеми вимагали від соціялістів практичного рішення, а тому в цих країнах національне питання було бойовою проблемою, на яку мусіли теоретики і практики соціялістичного руху дати ясну відповідь. Цим пояснюється, що в Центральній і Східній Европі соціялістична література на теми національного питання дуже обширна. Натомість із західньо-европейських національних рухів тільки Ірляндія викликала до себе зацікавлення соціялістичних теоретиків. Пограничні спори за державне розмежування між Німеччиною та Францією (Ельзас) або між Австрією та Італією (Південний Тироль, Трієст) не будили великого інтересу між соціялістами. /7/

М.Волобуєв, В.Доброгаєв та їх опоненти

Всеволод Голубничий

Так звана „волобуєвщина” цікавить нас у цій статті головно як історичний факт постання певної концепції в українській економічній науці. Ми маємо на меті зібрати докупи порозкидані факти про постання її, описати її головні риси та те, як вона була зустрінута в час постання. Нашою метою не є оцінка цієї концепції. Ми самі розцінюємо мету статті лише як внесок до пізнання історії ідеологічної боротьби в Україні в 20-х роках біжучого [XX] століття, як додаток до історії хвильовизму й інших проявів українського націонал-комунізму.

Михайло Волобуєв увійшов у сучасну історію України через факт написання лише двох статей, п.з. „До проблеми української економіки”, що були надруковані в центральному теоретичному органі ЦК КП(б)У „Більшовик України” в чч. 2 й З за 1928 рік. Сам цей факт вже вказує на те, якої історичної ваги були ті дві статті!

Свідки, що знали М.Волобуєва ближче, говорять, що він не був економістом, а лише педагогом[1]. Таке свідчення підтверджується до певної міри й нашим власним спостереженням в українських і російських економічних публікаціях 1920-х років, у яких ніде не зустрічається ім’я М.Волобуєва. Щобільше, не був М.Волобуєв до написання цих статтей відомим і читачам головних партійних газет і журналів, включаючи й „Більшовик України”. Не можна знайти його прізвища і серед більш-менш видатних партійців України того часу. Одначе, надрукування його статтей у центральному органі ЦК КП(б)У може промовляти лише за те, що або М.Волобуєв був викладачем у якійсь партійній школі, або в ЦК, а в редакції „Б.У.” він мав сильних заступників, або ідеї, що він їх висунув, були співзвучні з цілеспрямованнями тодішнього ЦК.

До проблеми української економіки

Михайло Волобуєв

I. Вступні зауваження

Теоретичних робот, присвячених радянському господарству, покищо небагато: перед радянськими економістами стоїть стільки суто практичних завдань, що для теоретичної аналізи просто не вистачає часу. Проте потреба теоретичного обґрунтовання практичних заходів, потреба в теорії, як знарядді прогнозу, досить гостро відчувається і практиками, і теоретиками. Ми стаємо свідками того, як за останній час ширяться дискусії в питаннях соціяльної природи нашого радянського господарства, тенденції його розвитку тощо.

Не дивно, що саме по цій лінії з’ясування взаємин соціялістичного і товарово-капіталістичного секторів нашого господарства, тенденції розвитку цих секторів і загального напрямку економічного росту, в першу чергу прямувала аналіза. Безперечно, ці проблеми є центральні. Було б однак помилкою вважати, що цими проблемами й обмежується теоретична аналіза господарства СРСР.

Не слід забувати, що наше господарство є складна є д н і с т ь, і що до окремих частин цієї складної єдности слід підходити, як до суцільних народньо-господарських комплексів.