М.Волобуєв, В.Доброгаєв та їх опоненти

Всеволод Голубничий

Так звана „волобуєвщина” цікавить нас у цій статті головно як історичний факт постання певної концепції в українській економічній науці. Ми маємо на меті зібрати докупи порозкидані факти про постання її, описати її головні риси та те, як вона була зустрінута в час постання. Нашою метою не є оцінка цієї концепції. Ми самі розцінюємо мету статті лише як внесок до пізнання історії ідеологічної боротьби в Україні в 20-х роках біжучого [XX] століття, як додаток до історії хвильовизму й інших проявів українського націонал-комунізму.

Михайло Волобуєв увійшов у сучасну історію України через факт написання лише двох статей, п.з. „До проблеми української економіки”, що були надруковані в центральному теоретичному органі ЦК КП(б)У „Більшовик України” в чч. 2 й З за 1928 рік. Сам цей факт вже вказує на те, якої історичної ваги були ті дві статті!

Свідки, що знали М.Волобуєва ближче, говорять, що він не був економістом, а лише педагогом[1]. Таке свідчення підтверджується до певної міри й нашим власним спостереженням в українських і російських економічних публікаціях 1920-х років, у яких ніде не зустрічається ім’я М.Волобуєва. Щобільше, не був М.Волобуєв до написання цих статтей відомим і читачам головних партійних газет і журналів, включаючи й „Більшовик України”. Не можна знайти його прізвища і серед більш-менш видатних партійців України того часу. Одначе, надрукування його статтей у центральному органі ЦК КП(б)У може промовляти лише за те, що або М.Волобуєв був викладачем у якійсь партійній школі, або в ЦК, а в редакції „Б.У.” він мав сильних заступників, або ідеї, що він їх висунув, були співзвучні з цілеспрямованнями тодішнього ЦК.

Не є Волобуєв і безпрецендентний зі своєю економічною концепцією. Фактично, його історична заслуга полягає лише в тому, /7/ що він узагальнив і об’єднав розрізнені факти в одну систему і виклав її в часі й місці, де вона була найбільш необхідна. Це був час шумськізму й хвильовізму в КП(б)У — філософсько-мистецької і політичної доктрини української радянської самостійности. Ця доктрина потребувала економічної бази. Її і дав М.Волобуєв.

У своїх статтях М.Волобуєв переказує, а потім філософськи об’єднує в нову доктрину факти, думки й. тези, викладені в творах істориків української економіки проф. М.Слабченка й О.Оглоблина, та в писаннях своїх сучасників — економістів Віктора Доброгаєва та Григорія Гринька. Основні арґументи про економічне становище України в СССР Волобуєв запозичив у Віктора Доброгаєва. Тому саме цього останнього треба вважати науковим батьком волобуєвщини.

Про Віктора Доброгаєва відомо, що він був молодим добрим економістом-фінансовиком, який постійно писав на бюджетні теми в харківському журналі „Хозяйство Украины”, викладав у якомусь фінансовому інституті, а також працював у Наркомфіні УССР. У часи революції він був членом т.зв. „кобеляцьких комуністів”, але пізніше до КП(б)У не належав. Помер В.Доброгаєв від туберкульози на початку 1930-х років[2].

Праця Михайла Волобуєва поділена на дві головні частини: економічне становище України в царській Росії і таке ж становище її в СССР. У першій частині, спираючись на фактичні матеріяли професорів Слабченка й Оглоблина та на загальні теоретичні положення Леніна й Маркса про імперіялізм, Волобуєв визначує колоніяльне становище України в економіці Російської Імперії, при чому розвиває нові положення про поняття колонії.

Оформлення своїх власних теоретичних положень В.Волобуєв починає дискусією з російським істориком-марксистом М.Покровським, який заступав думку, що Російська Імперія сама була колонією західньоевропейських імперіялістів, але одночасно мала й свої власні колонії у прикордонних загарбаних територіях. Одначе між колоніями Росії М.Покровськия не згадує України, Білорусії, Польщі, Фінляндії, а лише середньо-азійські країни та Кавказ. І це не випадково, бо, згідно дефініції М.Покровського, колонія є країна менш культурна, ніж метрополія, та служить для метрополії лише ринком сировини та місцем експорту капіталу. /8/

М.Волобуєв відзначає, що така дефініція М.Покровського „занадто загальна” і непридатна для визначення місця України, Польщі й інших країн в економіці імперії, бо ці країни не були і не є культурно нижчими від Росії, а крім того „до всіх цих країн, не можна обмежуватись визначенням їхньої економічної ролі, як ринку сировини. Адже ж усі вони мали власну обробну промисловість. Однак, все це аж ніяк не значить, що країни ці не були колоніями Росії”.

Отже, у М.Волобуєва дефініція поняття „колонії” інша. Він каже, що колонія зовсім не обов’язково мусить бути відсталішою економічно за метрополію. Щоб обґрунтувати цю тезу, він вводить нові поняття і розрізняв колонії „европейського типу” і колонії „азійського типу”. У випадку азійського типу колоній відбувається економічна експлуатація відсталих господарських формацій передовою капіталістичною економікою метрополії. У випадку европейського типу колоній ці колонії є капіталістичними, розвинутими, але політично несамостійними. До европейеького типу колоній належить і Україна. Далі М.Волобуєв приводить статистичні показники про експлуатацію України царською Росією. Згідно цих даних, з 1893 по 1910 рік Росія мала з України державних прибутків 3.289,6 міль. карб., а видатків на Україні за цей час зробила 2.605,2 міль. карб., тобто норма зиску Росії з України становила 21%.

У другій частині своєї праці М.Волобуєв натякає, що економічне становище України в СССР не змінилося у порівнянні з передреволюційним часом. Тут він покликується на статті В.Доброгаєва в журналі „Хозяйство Украины”, в яких той, маючи у себе бюджетні дані Наркомфіну УССР, твердить, що Москва не повернула Україні протягом 1925-27 рр. 20% державних доходів України.

Одночасно М.Волобуєв гостро критикував „залишки” і „спадщину” колоніялізму, що ще існують в СССР. Він каже, що „за один з яскравих виразів спадщини старого слід уважати той факт, що значна частина радянських урядовців у центрі й на місцях розцінює Союз Республік не як спілку рівноправних одиниць, покликану забезпечити вільний розвиток національних республік[3], /9/ а як крок до ліквідації цих республік, як початок утворення так званої „єдиної неділимої”.

Далі М.Волобуєв детально критикує Держплян СССР за його проект економічного районування України, який розподіляє Україну на дві частини. Опираючись при цьому на статті Г.Гринька, він каже, що „в підході загально-союзних органів до України… встановити треба підхід, як до народньо-господарського цілого”. Звертаючи увагу на відому дискусію Сталіна з Троцьким щодо питання можливости соціялізму в одній країні, М.Волобуєв. влучно, підтримуючи Сталіна, б’є його ж. Він каже, що в одному СССР побудувати соціялізм можна, бо ж СССР це не одна країна!

Поруч з цим М.Волобуєв вимагає від Держпляну СССР „підвищити темп зросту української обрібної промисловости”, зокрема металюрґійної, текстильної, товарів широкого споживання. Він критикує плян перенесення ваги цукроварної промисловости з України[4] та насміхається з того, що Інститут Цукрової Промисловости будують у Москві, а не в Україні[5].

Нарешті, нав’язуючи до першої частини своєї праці, до своєї дефініції колоній, М.Волобуєв обґрунтовує свою загальну тезу необхідности економічної самостійности України в такий спосіб. Тому, що Україна була (а натякається, що вона такою залишається) колонією европейського типу, тобто, не відсталою у порівнянні з метрополією, вона мусить увійти в майбутнє світове соціялістичне господарство, як самостійна господарська одиниця, а не як злита з Росією частина СССР. То тільки колонії азійського типу мали б входити до світового соціялістичного господарства через економічну систему своїх колишніх метрополій, які при соціялізмі мають допомагати тим відсталим колоніям розвиватися. М.Волобуєв каже; „Колонії ж европейського типу, скинувши залежність свою від економік (у соціялістичній революції) ввійшли б як рівноправні частини до світового господарського комплексу. Вони б стали залежні не від окремих частин цього світового господарства, а від усього світового господарства, як єдности”. З огляду на таку перспективу майбутнього, М.Волобуєв вимагає, щоб вже й нині центральні господарські органи направляли економіку України на… такий „курс будівництва…, який до певної міри обрахував би неминучість безпосереднього включення /10/ національних організмів, що до складу СССР входять , до складу світового соціялістичного господарства”.

Виступ Михайла Волобуєва з такою концепцією у центральному партійному органі, ще й в час, коли подібні концепції в інших галузях висували Шумський та Хвильовий, викликав у офіційних колах України дискусію у формі статтей, брошур та виступів на зборах. У М.Волобуєва, а з ним і В.Доброгаєва, було два головних типи опонентів: такі, що прямо заперечували його ідеї (як Е.Гірчак та М.Скрипник), і такі, що критикували, але хиталися і самі (як А.Річицький).

Е.Ф.Гірчак, з яким погоджувався офіційно й М.Скрипник, виступив у „Більшовику України”, ч. 6, 1928 р., з критичною статтею п.з. „Волобуєвщина”[7], яка репрезентувала формальну атаку партійного проводу КП(б)У на концепцію М.Волобуєва. У цій статті Е.Гірчак. так охарактеризував і обвинуватив волобуєвщину:

„В статье. М.Волобуева мы найдём целую систему политических утверждений и мнений. Главные из них такие:

1) Противопоставление Украины сегодняшнего дня, т.е. Советской Украины, Украине того времени, когда она была в состоянии колонии бывшей Росийской империи. Это противопоставление так освещается, что положение колониальной Украины лучше, нежели положение Советской Украины.

2) Оспаривание того действительного факта, что Октябрьская социалистическая революция не осуществила свои лозунги национального освобождения угнетённых наций, в первую очередь Украины.

3) Обоснование теории неизбежности и необходимости выхода Советской Украины из Союза Советских республик.

4) Противопоставление Советской Украины другим республикам Союза, в первую очередь РСФСР.

5) Обоснование теории борьбы двух зкономик — украинской и русской.

6) Непонимание сущности Союза Советских республик.

7) Отрицание существования украинской пролетарской государственности и экономической, политической и культурной консолидации /11/ Советской Украины.

8) Обвинение всей партии ВКП(б) и КП(б)У в уклоне в политике по национальному вопросу в сторону великодержавного российского шовинизма.

9) Разжигание национальной вражды между рабочими России и Украины.

10) Троцкизм в вопросе о строительстве социализма в одной стране.

11) Троцкизм в вопросе об угрозе „национальной ограниченности”.

Все эти мысли и утверждения, содержащиеся в этой статье, и составляют её сущность, сущность волобуевщины, сущность экономической платформы шумскизма, хвилевизма.”

Більшість з цих обвинувачень, кинутих проти М.Волобуєва Е.Гірчаком, є посередньою, а то й тенденційною дедукцією зі статті. Сам М.Волобуев до таких крайніх формулювань ніколи не доходив, що й признавав другий його опонент — Андрій Річицький, і що ствердив і він сам у покаянному листі до редакції „Більшовика України”.
„”
Позиція Е.Гірчака, а з ним і М.Скрипника, при нападах на Волобуєва (як перед тим на О.Шумського та М.Хвильовото) є позицією тогочасного центризму українських большевиків. Об’єктивно, якщо дивитися тепер ретроспективно, вони були знаряддям Москви в атаці на українських комуністів-самостійників, але суб’єктивно, в тих умовах і обставинах, і Е.Гірчак, і М.Скрипник вірили, що вони діють саме на користь України. Обидва вони стоять на позиції боротьби „за правду”; обидва вірять у чистоту ленінізму у національному питанні, в його послідовність і непротирічивість; обидва переконані, що Сталін і його партія ніколи не допустять російський шовінізм до спотворення революції; обидва стоять на позиції ХІІ-го з’їзду ВКП(б), на позиції боротьби на два фронти в національному питанні — проти українського і проти російського націоналізму, вважаючи, що своїми антагонізмами обидва шкодять і розв’язці національного питання, і справі визволення пролетаріяту. Ясно, що тепер ця позиція виглядає лише помилковою. Ясно, що М.Волобуев, О.Шумський, М.Хвильовий бачили далі, ніж Е.Гірчак і М. Скрипник, але на той час, /12/ у тих обставинах, це були лише різні позиції серед українських комуністів.

Е.Гірчак майже зовсім не займається критикою Волобуєва з економічних позицій. Його критика чисто політична, і зводиться вона до тверджень, протилежних до вищезазначених одинадцяти точок обвинувачень М.Волобуєва. Е.Гірчак щиро й переконано твердить, що революція таки розв’язала національне питання, що УССР є самостійною державою, що Росія не експлуатує Україну, і що все добре, а Волобуєв наплутав і т.д.

Дещо відмінну позицію у цій полеміці зайняв колишній лідер укапістів Андрій Річицький[8] . Його позиція — це щось середнє поміж позицією М.Волобуєва і позицією Е.Гірчака—М.Скрипника. Він теж атакує М.Волобуєва за ухил від лінії партії, теж уважає цей ухил „ведучим до націоналізму і фашизму”, але одночасно він пробує глибше й серйозніше проаналізувати те, про що говорить М. Волобуєв, пробує розібратись у самій економічній концепції Волобуєва—Доброгаєва.

Свої позиції А.Річицький викладає у формі глибокодумних стверджень протиріч, де відчувається, що він дуже добре розуміє свого опонента, але ще не певний, чи він має рацію. Наприклад, А.Річицький говорить таке:

„Або ж СРСР є єдино можлива форма диктатури пролетаріяту, будівництва соціялізму та братерського співжиття визволених від ярма й імперіялізму народів, є форма організації пролетарської державности на переходову добу та взаємовідносин націй до їх злиття, щоправда, з окремими частковими хибами через бюрократичні перекручування; або ж СРСР є така державна система, що не розв’язує національного питання, і всі такі перекручення з неї неминуче випливають, тобто вона в основі своїй є не соціялістична і не інтернаціоналістична. М.Волобуєв стоїть на ґрунті цього другого погляду на систему СССР щодо економічного будівництва”[9],

Виходить, що А.Річицький стоїть на ґрунті першого погляду, на систему СССР, але це лише виходить. Не подібно до Е.Гірчака, А.Річицький признає принаймні існування „часткових хиб” і „бюрократичних перекручень” в СССР, але й не хоче ще думати, що це сама система породжує ці недоліки. З такою позицією підходить /13/ А.Річицький і до аналізи чисто економічних положень М.Волобуєва. Він обвинувачує М.Волобуєва й В.Доброгаєва, що вони брали для своїх статтей статистичний матеріял з дискусійних фахових статтей, що писалися з приводу складання першої п’ятирічки, що в дійсності, мовляв, такого страшного стану не існувало, бо плян ще не був навіть розроблений у той час, не то що затверджений. Так само дані М.Волобуєва про експлуатацію України царською Росією, на думку А.Річицького, є дуже применшені. Він знаходить джерело, на яке покликався М.Волобуєв, і твердить, що в тому джерелі нічого подібного не сказано і т.д. У загальному, каже він, дані про дореволюційний період у М.Волобуєва є применшені, а про післяреволюційні — перебільшені.

Натомісць А. Річицький приводить свої власні дані, які він бере з творів М.Порша та Мальцева про дореволюційні відносини, і з офіційних даних Укрдержпляну про післяреволюційні відносини. З цих даних А.Річицького виходить, що в періоді між 1898 і 1913 рр. царська Росія мала не 21%, як казав М.Волобуєв, а 44-45% зиску з України, а в періоді між 1925 і 1928 рр. — не 20%, як казав М.Волобуєв, а лише 8-14%[10]. У висновку А.Річицький каже, що, мовляв, Україна справді втрачає на користь Союзу 8-14% своїх державних прибутків, але ж, мовляв у порівнянні з минулим, ситуація зовсім не така погана (в той час як для М.Волобуєва й В.Доброгаєва нічого не змінилося). Крім цього, вірить А.Річицький, „Держплян у своїй п’ятилітці сподівається знизити і цей відсоток до нуля”.

Хиткість позиції А.Річицького побудована в основному на тому, що для нього виступ М.Волобуєва невчасний. Він каже, що, мовляв як таке може говорити М.Волобусв, коли ми переживаємо час найбільшого національного піднесення України, коли проходить українізація, створено окремий центр українських профспілок, творяться окремі частини української Червоної Армії, провадиться робота над об’єднанням у складі УССР усіх прилеглих до неї територій з українським населенням. Гр.Гринько в Держпляні СССР таки не допустив до плянування України не як одного господарського цілого і т.д.[11] /14/

У такій постановці питання не можна не побачити широкого переконання, властивого з цих самих причин і М.Скрипникові та Е.Гірчакові, що все, мовляв, гаразд, українські справи йдуть дуже добре, а такі ухильники, як М.Волобуєв, просто помиляються. У А.Річицького також відчувається віра в партію, що, мовляв, хоч бюрократичні перекручення і є, все ж партія ні до чого страшного не допустить. За цю ілюзію А.Річицький, як М.Скрипник і Е.Гірчак, мусів пізніше заплатити своїм життям.

Характеристично, що в полеміці проти М.Волобуєва не виступив жаден московський економіст чи співробітник Держпляну. Російські шовіністи тоді ще не були всесильними і впливовими, а ховалися за маскою партійного інтернаціоналізму та діяли зпідтишка, пропонуючи партії різні, загорнуті в соціялістичну фразеологію, єдинонеділимські проекти, як проект економічного розподілу України, автором якого був В.Г.Александров[12], з яким і зводив основний бій М.Волобуєв.

Виступ М.Волобуева співпав у часі й тематиці з подібними виступами закордоном, на еміграції. Так, у „Тризубі”[13] Є.Ґловінський зробив подібну аналізу бюджету СССР і УССР і прийшов до висновку, що „1/4 до 1/5 своїх державних прибутків Україна віддає за свої межі”. Так само Власенко у „Новій Україні”[14], цитуючи ті самі статті Віктора Доброгаєва, що цитував і Волобуєв, приходить до однакових з Волобуєвим висновків.

Такі виступи закордоном серед „націоналістичної реакції”, як також і дуже прихильний відгук на сам виступ М.Волобуєва у львівському „Ділі”[15], очевидно, підсилювали віру в свою правоту в опонентів М.Волобуєва — Е.Гірчака, М.Скрипника, А.Річицького, та й показували самому М.Волобуєву, хто його справжні союзники й приятелі. Не виключено, що молодий комуніст не дуже радів з того, що його вітає націоналістична еміґрація, і це, може, було однією з причин, чому він вибрав шлях розкаяння перед своїми критиками, радше ніж, наприклад, втечу закордон[16].

Покаяння М.Волобуєва було в формі листа до редакції „Більшовика України”[17], як також пізніше в нових двох статтях п.з. „Проти економічної плятформи націоналізму”, що друкувалися в „Більшовику України” чч. 5-6 за 1930 рік[18]. У: поташному листі /15/ М.Волобуєв каже, що факти, на яких він основував свою теорію, є правдиві, але помилка його в тому, що він прийняв ці факти не як вийнятки, а як правило і в дійсності ж, мовляв, вийнятки, лише пережитки і залишки минулого, а в цілості своїй, звичайно, положення України в СССР не погане і Україна не є колонією Росії. Отже, фактично, у цьому листі М.Волобуєв схилився до позиції А.Річицького, але не уступив цілком перед Е,Гірчаком.

Остаточна перемога російської шовіністичної бюрократії у Всесоюзній Комуністичній, Партії (большевиків) і в державі, що наступила з початком 1930-х років, як відомо, не помилувала ні М.Волобуєва, ні його опонентів. Про долю М.Волобуєва є вказівки, що на початку 1930-х років він був засланий до концтабору[19], а інше. джерело подає, що в 1938 році він був розстріляний[20].

———

Бібліографічний показник

[1] П. Р а д ч е н к о, К. Б а т и р. Українські радянські державницькі концепції, „Наша боротьба”, орган ЦК УРДП, ч. З, 1946 р., стор. 58.

[2] П. Р а д ч е н к о і К. Б а т и р, цит., стор. 58.

[3] Оця вставка яскраво ілюструє ідеологію М. Волобуєва, подібно як і Хвильового чи Шумського, Всі вони думали, що Союз покликаний для розвитку республік і тому є корисним. Коли ж це їхнє сподівання не справджувалося, вони, виступали проти такого Союзу. Це пояснює, чому вони були з Москвою, і чому вони були проти Москви. Це формулювання, одначе, не ориґінальне. Його М.Волобуєв взяв з резолюції XII з’їзду ВКП(б) по національному питанню. Див. „КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК”, часть І, издание 7, 1953 г., стор. 715.

Примітка редакції: Автор цієї статті утотожнює політичні концепції О.Шумського, М.Скрипника, М.Хвильового з економічними концепціями В.Волобуєва—В.Доброгаєва. Проте, М.Хвильовий, /17/ О.Шумський, М.Скрипник, Е.Гірчак, в ревізії взаємовідносин російського і українського большевизму, виходили з інтернаціональних прямувань. М.Волобуєв — В.Доброгаєв — з ідей української національної демократії.

Пор. лист Й.Сталіна з 26.IV.1936 р. до Кагановича та інших членів Політбюро ЦК КП(б)У після двогодинної його розмови з О.Шумським (Й.Сталин. Сочинения, т. 8, стр. 149-154) та наведений вище лист М.Волобуєва до преси. Ред.

[4] Цей арґумент дав підставу М.Скрипнику обвинуватити М.Волобуєва в егоїстичному націоналізмі. У промові на III з’їзді КПЗУ він сказав, що то тільки націоналісти хочуть монополізувати якусь продукцію для своєї країни, не звертаючи уваги на те, що цукровий буряк може економно рости і в Росії, і в Сибірі (Див. М.Скрипник, „Статті й промови”, том II, част. 2-а; ДВОУ, Харків, 1931 р., стор. 106-107).

[5] Тільки через 26 років після цього згадав про цю об’єктивну істину і Микита Хрущов. У „Правді” за 21.III.1954 р. він каже; „Цукровий буряк, як відомо, вирощується головно в Україні та в південних районах Центральної чорноземної смуги, а Науково-дослідний Інститут цукрового полеводства знаходиться під Москвою, в Ленінському районі. Чи існує необхідність в тому, щоб цей Інститут знаходився біля Москви? Ледве. Очевидно, він тут знаходиться тому, що деякі працівники керуються не інтересами науки”. Проте, за отаку ж саму об’єктивну критику імперського бюрократичного централізму Михайла Волобуєва розстріляли!

[6] М. С к р и. п н и к. З приводу економічної платформи націоналізму, в „Статті і промови”, том II, част. 1-а; ДВОУ, Харків, 1931 р.

[7] Передруковано в збірці Е.Ф. Гірчак : „На два фронта в борьбе с национализмом”. Госиздат, Москва-Ленинград, 1930 г., стор. 110-121. Звідси й беремо наступну цитату.

[8] Анд. Р і ч и ц ь к и й. „До проблеми ліквідації пережитків колоніяльности та націоналізму. Відповідь Мих. Волобуєву”, ДВУ, 1928 р., 99 стор. /17/

[9] Там же, стор. 16.

[10] А. Р і ч и ц ь к и й, цит., стор. 90.

[11] Там же, стор. 63 й далі.

[12] Б.Г. Александров пропонував зв’язати індустріяльне Лівобережжя України в один вузол з Ростовом, Північним Кавказом і Керчю, а аґрарне Правобережжя плянувати як окрему господарську одиницю. Цей же Александров був і автором проекту Дніпрогесу. Його за російський націоналізм ніколи не покарали, і ще в 1950 році він жив і працював інженером в Мелітополі („Известия”, 7.Х.1950 р.).

[13] Є. Ґ л о в і н с ь к и й. Фінанси України, „Тризуб”, Париж, чч. 13-14-15, квітень 1928 р.

[14] В л а с е н к о. Фінанси України, „Нова Україна”, Прага, 4.XII,1927 р.

[15] „Діло”, Львів, 21 лютого 1928 р,; цит. у Гірчака.

[16] У ті часи втекти закордон М.Волобуев міг, так як міг лишитись закордоном і М.Хвильовий, коли в 1928 році відвідував Відень.

[17] Лист приведено у Е.Гірчака, цит., стор. 215-216.

[18] Авторові цих рядків не вдалося віднайти ці статті для прочитання. Одначе, вже з заголовку їх ясно, що це статті щонайменше самокритичні.

[19] П. Р а д ч е н к о  і  К. Б а т и р, цит., „Наша Боротьба”, ч.3, 1946 р., стор. 59.

[20] „Історія революційної боротьби в Наддніпрянській Україні”, передрук підпільних матеріялів (ОУН), Чужина, 1949 р., стор. 25. /18/

Джерело: Український збірник. — Мюнхен: Інститут для вивчення СРСР, 1956. — Стор. 7-18.