Про соціялістичні теорії національної проблеми

Всеволод Голубничий

І

В нашій літературі на тему становища до національної проблеми з боку марксизму, соціялізму та більшовизму досі ще не було такої поважної і систематичної розвідки, як та, що написав проф. Панас Феденко.[1] Навіть в УРСР, як би там вони не перекручували цю тематику, вже ось років з тридцять не з’являлося про це жодної книжки. А сумно, бо ця проблематика вельми актуальна.

Праця П.Феденка складається з двох розділів: «Марксистські теорії національного питання» і «Більшовицькі теорії національного питання до жовтневого перевороту 1917 року». Крім того, в кожному розділі є по п’ять підрозділів, кожен з яких висвітлює окрему тему. Книжка дещо нагадує формою збірник довідкового матеріялу про становище окремих керівників соціялістичного руху до окремих аспектів і цілости національної проблеми. Матеріял у документований доречними цитатами з першоджерел. Коментарі, пояснення й критичні зауваги — дуже стислі, не зайві.

Першим у книжці йде виклад поглядів Маркса та Енґельса. П.Феденко вказує на їх історичну еволюцію та зміни під впливом подій перед революцією 1848 року, під час її і після неї, окремо зупиняється на висвітленні становища Маркса до «неісторичних націй», слов’ян, до Польщі, Росії та Австро-Угорщини, а також шкіцує Марксів інтернаціоналізм та тактику в національному питанні на терені І Інтернаціоналу. Загальний висновок П.Феденка про Маркса та Енґельса той, що їх погляди на національне питання не були систематичними: «Уривки думок, що часто стоять у суперечності між собою, розкидані в різних журнальних статтях, промовах і в приватних листах, писані нашвидку, лишають читачеві право різним способом толкувати їх принагідні суди й вироки».

Далі йде резюме теорій Карла Кавтського. Він був першим, що вклав погляди Маркса та Енґельса на національну проблему в логічну /70/ доктрину, зробивши її складовою частиною загальної теорії історичного матеріялізму. Він дав ортодоксальну економічну інтерпретацію походженню націй з капіталізму та буржуазії і зробив з цього логічну екстраполяцію в майбутнє, твердячи, що при соціялізмі наступить загальна асиміляція, злиття всіх мов і культур. Від Кавтського навчилися цієї механістичної доктрини всі інші соціялісти, зокрема більшовики. Щойно після 1917 р. в Кавтського настала деяка еволюція в поглядах: він став більше цінити вагу таких факторів, як загальна освіта національними мовами, почав сумніватися, чи справді світ іде до великодержавности, і т.д.

Далі П.Феденко виклав національне питання у творах «австро-марксистів» — Карла Реннера та Отто Бауера, які українським читачам є найменше відомі. Ці теоретики створили ориґінальну в соціялістичному русі концепцію національного питання, значно відійшовши від Маркса й Кавтського. Вони здефініювали націю як культурно-психологічний феномен, відкинули теорію про злиття націй (виходячи з факту, що навіть «неісторичні нації» Австро-Угорщини не виявили ніяких тенденцій до асиміляції) І висунули тезу, що при соціялізмі нації, навпаки, будуть розмежовуватись, а не зникати. Згідно з такими поглядами на націю, «австро-марксисти» обстоювали творення соціялістичних партій національних, а не мішаних, а практичну розв’язку національної проблеми пропонували у формі демократичної федерації народів з культурною і навіть персональною автономією. Ця остання була їх найцікавішою пропозицією. Там, де перемішання національностей не дає змоги провести адміністративне розмежування, «австро-марксисти» запропонували створити для національних меншостей екстериторіяльні добровільні національні союзи у формі корпорацій. До них могли б належати члени даної національности, де б вони не проживали. В національних справах ці союзи мали б необмежені права, їм мали б підлягати школи, преса, театри, наукові установи даної національности тощо, і федеральний уряд у ці справи не мав би втручатися. Під усіма іншими поглядами громадяни федерації мали б бути рівними і жити спільно в одній державі, Як відомо, ці теорії «австро-марксистів» зробили значний вплив на демократичних соціялістів і навіть трохи на російських меншовиків, на протилежність до більшовиків, а закон Української Центральної Ради від 8 січня 1918 р. запровадив персональну автономію у формі національних союзів для меншин України. (Недавно Б.Левицький слушно підніс у нью-йоркській «Вільній Україні» пропозицію вимагати, щоб для українців у РРФСР та Казахстані було запроваджено такого роду персональну автономію, як практичну розв’язку їх сучасної проблеми). Подібну, хоч і виниклу стихійно, а не з законодавства, персональну автономію мають українці у США, Канаді і фактично в усіх інших демократичних країнах, де вони об’єднані в національні союзи, що мають під своєю управою школи, пресу і т.д. /71/

Потім у книжці П.Феденка йде надто короткий підрозділ про погляди Юліяна Бачинського, українського марксиста-самостійника, що перший виступив ще в 1895 р. за державну незалежність України. Складається враження, що погляди Бачинського на національне питання були проміжними між: кавтськіянським економізмом і культурницьким «австро-марксизмом», з значною дозою свого власного національного волюнтаризму. Бачинського треба б дослідити уважніше. Кінцевим у розділі про марксизм іде виклад поглядів Рози Люксембурґ у польській справі. Тому що Польща в той час належала до великоросійського ринку, Р.Люксембурґ не бачила ніякого «наукового обґрунтування» (тобто… економічного сенсу!) для її самостійності. Виходячи з цього, вона заперечувала поважність національного питання взагалі. Отже люксембурґіянство можна розглядати як доведення кавтськіянства до остаточного абсурду.

Друга половина книжки П.Феденка присвячена більшовизмові, головно Ленінові. Починається вона підрозділом про спір Леніна з «Бундом» і УСДРП за принципи організації партії. Ленін обстоював суворий централізм і неподільність партії, а євреї та українці вимагали федеративного принципу, автономії національних партій та децентралізації влади ЦК РСДРП. Кінчилося це, як відомо, розколом. У цьому підрозділі автор наводить зокрема цінне свідчення про використання Леніном українського робітника Оксента Лоли в боротьбі проти українських соціял-демократів. Лола потім від більшовиків відійшов і жалівся особисто Феденкові, що вони його одурили.

В наступному підрозділі викладається еволюція поглядів і тактики Леніна після розколу РСДРП і до 1913 року. За цей час Ленін покинув гасло «самовизначення тільки пролетаріяту» і погодився на гасло «автономії» націй у централізованій державі. Велику ролю в зіпхненні Леніна на цю трохи проґресивнішу позицію відограв український соціял-демократ Лев Юркевич-Рибалка. Автор наводить тут цінні матеріяли з невідомої брошури Юркевича проти Леніна. (Цю брошуру, до речі, нам слід було б перевидати в серії документів української політичної думки, бо вона, очевидно, така ж важлива й цікава, як і подібно невідома брошура «До хвилі» В.Шахрая).

Далі в книжці наводяться матеріяли про Ленінові та Сталінові погляди між 1913 і 1917 рр., зокрема на націю, як таку, на національну мову та культуру, про становище більшовиків до націоналізму, воєнного патріотизму, про їх спробу розрізняти націоналізми націй поневолених і поневолюючих, про їх теорію клясової структури національних культур тощо. Робота П.Феденка кінчається на теоріях до 1917 р., і тому в ній немає дальшої проблематики: переходу Леніна від автономізму до федералізму, переходу Сталіна до виправдання та використання російського шовінізму і т.д., як немає і новітніх теорій націонал-комуністів про «свій власний шлях до соціялізму» та про «поліцентризм» соціялістичного бльоку. /72/

Книжку П.Феденка не можна переоцінити, бо її навіть немає з чим порівнювати в літературі українською мовою. Проте для того, хто хотів би з користю прочитати цю студію, варто вказати і на деякі її важливіші недоліки.

II

Найслабше розробленим у ній є перший підрозділ — про Маркса й Енґельса. Недостатньо тут викладені погляди Маркса та Енґельса на Росію, їх різке принципове засудження загарбництва Москви супроти сусідніх народів, у т.ч. й українського.[2] Не висвітлено й Марксову аналізу причин особливої реакційности російського імперіялізму. Про погляди Маркса й Енґельса на Україну та українців не сказано нічого, окрім того, що в 1849 р. вони вважали українців «неісторичною нацією», приреченою на зникнення. Слід мати на увазі, що пізніше, в 1855 р., в статті «Німеччина і панславізм» Енґельс писав про «малоросіян» уже дещо інше: «З поширенням серед них цивілізації потреба їхньої національно-історичної діяльности ставатиме помітнішою». Під цивілізацією, ясно, тут розуміються економічний розвиток, індустріялізація, вихід із сільської ізоляції. Таке щодо українців мало хто передбачав в Европі в той час. А крім того, Енґельс не раз вказував у своїх статтях, що «малоросіяни» — це окрема нація, відмінна від росіян і поляків, зокрема підкреслював, що вони мають свою окрему мову, культуру та економічний лад (відсутність «общини») і що вони були загарбані сусідами насильно.[3]

Не цілком правильним є твердження П.Феденка, що Польща завжди була «улюбленою нацією» Маркса та Енґельса і що вони змінили під кінець свою підтримку реставрації історичних кордонів Польщі тільки тактично. Приватне листування між Марксом і Енґельсом це заперечує: в ньому під кінець знати велике розчарування поляками, і оцінки для поляків дуже неприємні. А про одну з причин, чому Маркс і Енґельс перестали підтримувати історичні кордони Польщі, читаємо в Енґельса таке: «Коли люди говорять, що, вимагаючи реставрації Польщі, треба покликатися на принцип національностей, то вони лише доводять, що нічого не знають про те, про що говорять; реставрація Польщі означала б відбудову держави, складеної щонайменше з чотирьох національностей!» І він тут перелічує та описує поляків, українців, литовців та білорусів.

З другого боку, не легко погодитись і з інтерпретацією П.Феденка, що твердження «Комуністичного маніфесту», що робітники не /73/ мають батьківщини», є «відлученим від цілого ходу думок цього памфлету», а що в майбутньому, на думку Маркса, пролетаріят стане «національним», «утвердить сам себе як націю». Радше здається, що пролетаріят не має у Маркса батьківщини тому, що й буржуазія її не має, капіталізм бо стає інтернаціональним, світовим, космополітичним. Отже тут є логіка, а не випадкова фраза. А утвердження пролетаріяту «як нації» після революції, мабуть, слід розуміти в англосакському сенсі синонімности нації й держави; тобто, взявши владу, пролетаріят утверджує себе як державу. Це може не мати нічого спільного з етнічною концепцією нації. В часи «Комуністичного маніфесту» етнічне поняття нації ще не було виробленим, а Марксові воно було тим більше далеким. Слід пам’ятати, що Маркс сам не мав батьківщини. Він весь час жив на еміґрації — в Парижі, Лондоні, Брюсселі, обертався головно серед таких же, як він сам, експатріянтів та еміґрантів-заробітчан {добру половину членів І Інтернаціоналу становили еміґранти). Маркс мав зовсім мало зносин з інтелігенцією, науковими та культурними колами країн свого замешкання, жив, як багато з нас, в «еміґраційному ґетто». Все це мало поважний вплив на його теорії і погляди на національне питання.

Ленін насвітлений у книжці П.Феденка як повний суперечностей, але хитрий тактик. Переконливих доказів та ілюстрацій до цього наведено в книжці багато, але самого такого висновку, як на мене, замало. Варто було уточнити   м е т у   Ленінової тактики, і тоді його позиція в національному питанні не виглядала б аж такою суперечливою. Більшовики звичайно пояснюють, що метою Ленінової тактики було підпорядкувати національне питання цілям соціялістичної революції, запрягти його, так би мовити, до воза радянської влади. Але, коли порівняти Ленінову тактику в національному питанні з його тактикою, наприклад, у питаннях селянському, профспілковому чи середпартійної боротьби, то відразу виявиться, що справжня її мета була більш суб’єктивною: йому йшлося насамперед про владу, свою особисту владу. Той факт, що він проголосив безземельних селян пролетаріятом, а з цього зробив висновок, що Росія готова до пролетарської революції, можна пояснити тільки його особистою засліпленістю. Він не хотів бачити, що ті селяни хотіли стати власниками, а не боротися за соціялізм. Коли ж під час революції це вже стало надто очевидним, Ленін пішов і на те, щоб відібрати в есерів земельну програму і перетворити сільський пролетаріят на власників, аби тільки здобути його підтримку для своєї влади. Підпорядкування профспілок державі і розгром «Робітничої опозиції» в партії в 1921 р. теж виглядають не тактикою в інтересах робітництва та соціялізму, а тільки заходами в інтересах Ленінової влади. Взагалі мені здається, що майбутні історики, проаналізувавши всю ідеологічну шкаралупу, знайдуть, що Ленін був лише другим з черги світовим генієм науки про захоплення та утримання влади — другим Макіявеллі. А коли дивитися з цього штандпункту і на Ленінову /74/ тактику в національному питанні, то стає яснішим і те, чому він один з-поміж усіх російських політиків спромігся не бути російським шовіністом, зміг дивитися на «гордість великоросів» як на предмет і на словах обіцяв «націоналам» усе, «вплоть до отдєлєнія». Він бо був розумнішим за всіх тодішніх політиків, а не обертався «в зачарованому колі діялектики», як це вийшло у П.Феденка.

Поза цими небагатьма недоліками праця П.Феденка добра, і її варто рекомендувати кожному, хто хоче навчитися у такій складній проблемі, як національне питання. Матеріял, зібраний і систематизований П.Феденком, навіває багато думок і висновків.

Хронологічний виклад соціялістичних теорій національної проблеми чітко виявляє процес і напрям їх історичного розвитку. У Маркса, Енґельса і Кавтського зауважуємо методологію та мету студіювання національного питання значно інші, ніж у всіх пізніших теоретиків. Маркс, Енґельс і Кавтський підходили до національного питання більше як науковці, ніж як політики. Вони не пропонували ніякої   п р о г р а м и   розв’язки національної проблеми, що виходила б з їх власних бажань чи інтересів, а лише намагалися збагнути та пояснити об’єктивні закономірності, причини і наслідки. Вони теоретизували про те, як національне питання   р о з в ‘ я ж е т ь с я, а не про те, як його   т р е б а   р о з в ‘ я з а т и. Майбутнє злиття націй ввижалося їм не як мета, а як закон, як неминучість, що прийде сама собою. Ця теорія була в них логічною дедукцією з спостережень і припущень, екстраполяцією можливости розвитку економіки й суспільства. Що вони помилились у своїх передбаченнях, це інша справа. В оцінці ваги, значення й природи національного питання помилилися всі старі соціялісти без вийнятку. Тут важливо відзначити лише те, що ортодоксальні марксисти помилилися як науковці, а не як політики. Науковці часто помиляються, тільки помилки їх. так би мовити, ненавмисні, не дурні, а раціональні в межах людського розуму. В часи Маркса все національне питання справді зводилося приблизно до того, як він його бачив і описував. Тоді, в середині XIX стол. воно ледве чи й було іншим. Але відтоді час і обставини змінились, а Маркс цих змін не передбачив.

Інакше стоїть справа з теорією національного питання у більшовицьких теоретиків. Науковий соціялізм скінчився на Кавтському. Все після нього була вже чиста політика й волюнтаризм. Марксові прогнози про злиття націй більшовики перетворили на програму, на ціль своєї політики. Коли Маркс казав, що при соціялізмі нації   з і л л ю т ь с я , то Ленін сказав, що для соціялізму   п о т р і б н о , щоб вони   в ж е   з л и в а л и с я. Якби, мовляв, РРФСР не завоювала УНР, то московський пролетаріят помер би з голоду і т.д. (так ніби Україна не могла б продати Росії хліба!). Сталін же пішов на практиці ще далі: щоб зілляти нації, він їх винищував, вистрілював, виморював голодом, виселяв з їх територій, і все це, мовляв, було потрібне для соціялізму. /75/

Слід сказати, що в кінцевому рахунку і «австро-марксизм» був не науковим соціялізмом, а телеологічним і політичним. Якими б чесними й людяними демократами не були Реннер і Бауер, проте факт залишається фактом, що їхньою кінцевою, суб’єктивною метою було збереження єдиної й неподільної Австро-Угорщини, а не повна розв’язка національної проблеми. Подібно російські меншовики обстоюють федеративну Росію і т.д., а французькі соціялісти, як і комуністи. є проти усамостійнення Альжіру. За все це хід історії їх бив і б’є, нічого з їх заінтересованих пропозицій не виходить і не вийде.

Правда, неслушно було б сказати, що у Маркса й Енґельса був тільки науковий, незаінтересований підхід до національного питання. Чиста наука не існує, політика проникає все. В кожній теорії буває тільки більше або менше науки і політики. Коли Маркс писав, що І Інтернаціонал підтримує боротьбу Ірляндії за самостійність «для того, щоб прискорити соціялістичну революцію в Англії», то це можна розуміти тільки як тактичну, а не принципову підтримку. Ленін так це й зрозумів і поширив цей погляд на все національне питання. Але, коли Енґельс — правда, таки пізно, бо аж 12 вересня 1882 р., і то в приватному листі до Кавтського, — писав, що після перемоги в метрополіях пролетаріят повинен привести всі колонії «якнайшвидше до самостійности», то це вже був принцип, а не тактика, бо далі він каже: «Одна річ цілком певна: насильством переможний пролетаріят не зможе ощасливити жодного чужого народу, не поховавши при тому й свою власну перемогу». Ленін же зробив навпаки. Він повів російські колонії не до самостійности, а назад, від самостійности в російське ярмо.

III

Чому соціялісти у своїй більшості помилилися в оцінці національного питання і стосовних передбаченнях? На це ще ніхто не дав вичерпної відповіді, але книжка П.Феденка вже дає частковий матеріял для такої відповіді. Насамперед, сьогодні вже ясно, що самого явища нації клясики соціялізму до кінця не зрозуміли. Це видно найяскравіше з того, що всі вони без вийнятку помилилися в оцінці єврейської нації. Всі — і Маркс, і Кавтський, і Бауер, і Ленін — одноголосно твердили, що євреї не є нацією і що вони приречені на асиміляцію. Раз такого в дійсності не сталося, не зважаючи на справді вийняткове становище євреїв у світі, значить соціялісти дефініювали поняття нації неправильно, завузько.

Соціялізм виріс із соціяльного питання, яке в XIX стол. було, безперечно, гострішим, ніж питання національне. Методологічно соціяльне питання було аналітичним: треба було досліджувати клясовий поділ суспільства, вплив економічного фактору, фактору власности і т.д. Національне ж питання, навпаки, виявилося методологічно /76/ синтетичним. У ньому відбивається все суспільство, а не частина його, його детермінує цілий комплекс різних факторів, а не один тільки фактор економічний. От чому національне питання виявилося дуже складним і соціялістичним науковцям XIX стол. недостатньо ясним.

У зв’язку з цим відзначенням різниці між аналізою і синтезою в методології варто згадати й те, що, народившися серед великих розміром, високорозвинутих і соціяльно споляризованих націй Західньої Европи, клясичний соціялізм, не зважаючи на те, що його моделем був колективізм, не зміг чомусь піднестися від аналізи до синтези і подивитися на націю не тільки як на суспільство роз’єднаних кляс, але й як на колектив, що тримається купи. Під час першої світової війни соціялісти, правда, почали саме так дивитися на свої нації; але це була в них не нова теорія, а лише вияв патріотизму. До рівня теорії починає підноситися погляд на націю як на колектив щойно у малих націй нашого часу, і то лише там, де основними соціяльними поневолювачами були чужинці-імперіялісти. Сьогодні такі націоналісти, як Нассер, Сукарно чи Нкрума, дивляться на свої нації як на колектив і націоналізують власність капіталістів, будують державну індустрію і плянове господарство в ім’я національних, а не клясових, пролетарських інтересів. Таким чином, у малих розміром, «безбуржуазних» колоніяльних націй націоналізм і соціялізм злилися в новій синтезі. Що з цього вийде, ще не ясно, але такий новий факт є, хоч марксизм його й не передбачав.

Маркс зробив висновок про закономірність злиття націй лише на підставі того, що, мовляв, існування націй — економічно невиправдане й непотрібне, кордони перешкоджають рухові товарів і тому мусять упасти, а з розширенням ринків і з розвитком засобів комунікації населення, мови й культури будуть перемішуватись і т.д. Якщо брати річ абстрактно і мислити категоріями тисячоліть, все це, може, виглядає логічним. Але для пояснення конкретних явищ у житті націй в конкретніших, ніж уявні, відтинках часу всього цього було і є замало. Наприклад, у наш час створюється об’єднаний європейський ринок. Митні кордони, що перешкоджали рухові товарів, справді падають. Але виявляється, що падають вони в національних інтересах Німеччини, Франції, Італії і т.д. Нації ніяк не стали на перешкоді цьому; навпаки, вони сіли за спільний стіл і договорилися до спільного інтересу. Очевидно, могла б і УНР договоритися з РРФСР у 1918 р. або й сьогодні {якби Україна й Росія жили окремо) про взаємно вигідну торгівлю, і кордони зовсім цьому не перешкоджали б. Правда, коли є кордон, тоді є і взаємно вигідна торгівля, а коли кордону нема, тоді є експлуатація, грабунок, що для одного з двох є вигіднішим; але тоді ж і виникає національне питання.

Вивчення історії показує, що в минулому ще не було жодного випадку, щоб народи зникали і зливалися в наслідок торговельних і інших, але мирних зносин між собою. Бували зникнення народні /77/ лише в наслідок завоювань і іншого насильства. В новітні часи теж ніде ніяке зникнення націй не відбувається, найклясичнішим доказом чого є Швайцарія. Якщо після митних упадуть в Европі і політичні кордони і створяться Сполучені Штати Европи, то це буде Щвайцарія, тільки більшого розміру, а не злиття націй. Там, де немає насильства нації над нацією (як у Швайцарії), мовно-культурна асиміляція і перемішання через подружжя та переселення виявляються кількісно значно меншими, ніж природний приріст не асимільованого, корінного масиву націй. Цього статистично встановленого факту Маркс, ясно, не знав, бо він і не був відомим у його час. Але й теоретично можна встановити закономірність, що без насильства злиття націй може мати місце лише тоді, коли темп приросту неасимільованого населення буде постійно меншим, ніж: темп приросту мішаних подруж та темп міґрації населення, а такого ще ніколи не бувало (за вийнятком, і то лише частковим, у євреїв та деяких дрібних племен) і ледве чи може бути — бо чому воно мало б так бути?

Теорія про злиття мов теж виявляється здебільшого механістичним нонсенсом. Існує природна   з м і н а   мов, але це ж інша справа, це ж не злиття. Навіть як слід ще не доведено, що й явище діялектів зникає назавжди, бо в межичасі, здається, виникають нові, інші діялекти. Вважалося, що злиття мов є необхідною передумовою для технічного проґресу в майбутньому, адже треба, щоб люди розуміли одне одного. Тепер же виявляється, що, навпаки, технічний проґрес стає на перешкоді злиттю мов. Уже винайдене і починається виробництво машин-автоматів, що блискавично перекладають з однієї мови на іншу, покищо, правда, тільки на письмі, а не звуком. Але розвиток цих машин, без сумніву, буде продовжуватися, і їх виробництво, мабуть, виявиться швидшим, легшим і дешевшим, ніж навіть навчання чужих мов у школах. Отже, в перспективі злиття мов таки ніяк не видно!

Взагалі в усьому комплексі проявів життя національних спільнот досі відбувався безконечний перехід однієї якости в іншу, а не механістичне їх сумування і перетворення в щось кінцеве, остаточне, єдине. Процес розвитку досі був наскрізь діялектичним: було не тільки злиття, а й одночасний поділ, не лише об’єднання, а й відокремлення, не тільки відмирання старого, а й народжування нового, і нема ніяких підстав думати, що якимсь чудом все це колись скінчиться в якомусь монізмі.

Після смерти Маркса настало в суспільстві багато якісних змін, що ускладнили національне питання і піднесли його на ступінь актуальности, рівний, а подекуди й гостріший за питання соціяльне. У XX стол. настала детально не передбачена Марксом широка й глибока демократизація суспільства. Після 1880 р. масово поширилося по світу шкільництво рідною мовою, серед населення розповсюдилася письмовисть, розвинулися преса, радіо, кіно, населення здобуло /78/ рівне право голосу у виборах, прискорився масовий перехід з села до міста і взагалі розвинулася та цивілізація, про яку Енґельс говорив у зв’язку з українцями. Письменний виходень з простого народу, навчений грамоти рідною мовою, набув почуття людської гідности й самопошани. Національна культура та історія стали надбанням широких народніх мас, а не тільки упривілейованих кляс, як у часи Маркса. Наслідок цього, правда, вийшов не завжди ідеальний, бо загальна освіта мас ще й досі низька, люди ще абсолютизують у своїй уяві культурні та історичні вартості і не в стані бачити їх релятивність через порівняння з іншими. Щойно освіченим масам своя власна історія та культура видається вершком вартостей і досягнень. У мас панівних націй з цього освіченого примітивізму народжується шовінізм, презирство до чужих, а особливо до підвладних їм народів. Такою є тепер та «гордість великоросів», про яку писав Ленін. З неї походить дискримінація і гноблення національних меншин та колоніяльних народів. У поневолених націй також бувають прояви примітивного шовінізму, хоч загалом шкільна освіта, преса тощо породжують у них радше стремління до рівности, гідність, впевненість і волю до спротиву поневолювачам. На наших очах, протягом останніх десяти років прокинулася Африка. А це сталося тому, що в повоєнний період там виросло покоління освіченої молоді і сьогодні всі діти вчаться бодай у чотириклясних школах.

Нічого такого за часів клясичного соціялізму не було і не передбачалося. Припускалося, що шкільництво розвинеться лише після перемоги соціялізму. Так само за останні 70-100 років зріст життєвого стандарту серед більшости населення передових країн дещо зменшив соціяльні антагонізми. Більшість людей почала жити «не хлібом єдиним», стала цінити нові, загальносуспільні та загальнолюдські, отже — національні вартості. Настала поважна зміна і в інтелектуальній атмосфері. Романтизм і утопізм відійшли, настав перехід до реалізму, практицизму і наукового світогляду. Це супроводилося перенесенням цілей з майбутнього в сучасне, і люди почали вимагати кращого життя і здійснювати його вже тепер. Народні маси в чималій мірі перестали бути заляканими й пригнобленими, покірними своїй долі і стали розуміти, що вони самі мають право і здатні організувати своє життя у своїх спільних інтересах.

Весь цей процес демократизації суспільства мав величезний, вирішальний вплив на національне питання і національну свідомість. Перетворивши ж марксизм із науки в телеологію, соціялісти й комуністи XX стол. не знайшли потрібним по-науковому переоцінити дійсність і розвинути нову теорію відповідно до неї. Керуючися власними цілями, власними політичними інтересами, вони самі стали чи не наймаркантнішим прикладом і доказом помилковості своїх ненаукових теорій національного питання. Вони не зауважили і не усвідомили того, як і коли вони самі стали поводитися не як соціялісти /79/ та інтернаціоналісти, а як крайні націоналісти та шовіністи супроти тих націй, яким вони всякими засобами відмовляють право на свободу та самостійність. Вони не помітили того, як історичний розвиток їх власних націй захлиснув їх самих з головою у свій потік і поніс на пороги і скелі міжнаціональних конфліктів. Тільки Сталін виявився достатнім циніком, щоб визнати з часом цей факт і одверто стати по боці шовіністичних російських бюрократів-недоуків.

Національне питання в сьогоднішньому світі дуже напружене. Воно залишається нерозв’язаним не тільки в СРСР, а, як недавно показав інший український автор, і в комуністичному Китаї.[4] Існує воно також і у взаєминах між СРСР і Китаєм, і між СРСР та країнами Східньої Европи, тобто, у стосунках між соціялістичними країнами, в середині соціялістичного табору. Отже виходить, це феномен зовсім не буржуазний! Гостро стоїть тепер національне питання також в середині Індії, в Індонезії, на Цейльоні, в Маляї, в Альжірі, швидко загострюється воно в етнічно перемішаній Африці. А навіть в Европі останнім часом дає воно себе відчути. Віками забуті валлійці в Англії раптом відродили свою стару мову і поширили на ній шкільництво. У французькій Бретані і в італійському Тіролі росте рух за автономію. Варто пам’ятати весь час, що на Україні, якби вона стала завтра самостійною, існувало б гостре національне питання, бо на нашій батьківщині є значна національна меншина природних її мешканців і повноправних громадян. /80/

Примітки

[1] Панас Феденко: Марксистські і большевицькі теорії національного питання. Мюнхен, Інститут для вивчення СРСР, 1960, 78 стор. (Досліди і матеріяли. Серія І, ч. 61).

[2] Див. переклади трьох статтей Маркса та Енґельса про це українською мовою у «Впереді», ч. 7-8 (27-28), 1952.

[3] Див. В.Голуб, «Енґельс про Україну й українців», «Вперед», ч. 5 (78), 1957.

[4] Lydia Holubnychy, “Chinese Treatments of the Nationality Problem in Sinkiang,” The East Turkic Review, Vol. II, No. 4, December 1960, рр. 81-116.

Джерело: «Сучасність», Мюнхен. — №8, 1961. — Стор. 70-80.

Advertisements

0 Responses to “Про соціялістичні теорії національної проблеми”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Бер »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: