Влада народу! Розмова з Джоном Ленноном і Йоко Оно

Тарік Алі: Ваш останній альбом[1] і публічні заяви, надто інтерв’ю для журналу «Роллінг стоун»[2], свідчать про радикалізацію і політизацію ваших поглядів. Коли це почалось?

Джон Леннон: Знаєте, я завжди цікавився політикою, завжди був проти статус-кво. Це дуже звичайна річ, якщо ти виростаєш, як я, в атмосфері ненависти до поліції і страху перед нею, як перед природним ворогом, а також якщо ти вчишся зневажати армію як щось, куди забирають, а потім кидають вмирати десь далеко. Я хочу сказати, що це складова робітничої кляси; хоча з роками, коли дорослішаєш і заводиш сім’ю, коли тебе поглинає система, це ставлення зношується. Що стосується мене, то я ніколи не був аполітичним, хоча у «кислотні роки», десь у 1965 або 1966 році, більше значіння для мене мала реліґія. І ця реліґія напряму була результатом усього цього суперзіркового лайна — реліґія була кляпан для скидання відчуття гноблення. Я міркував так: «Ладно. У житті є ще щось, чи не так? Це ще не все, вірно?».

Але знаєте, я завжди був якоюсь мірою політичним. У двох книжках, які я написав[3], хай вони і написані своєрідною джойсіянською тарабарщиною, є кілька випадів проти реліґії, а також п’єса про робітника та капіталіста. Я з дитинства висміював систему. У школі я видавав рукописні журнали та роздавав їх друзям. Я дуже добре усвідомлював, що таке кляса, як то кажуть, із затаєною образою, тому що я знав, що зі мною відбувається, і я знав про клясове гноблення, жертвами якого ми є: це, чорт забирай, факт, але коли в світі ураганного «бітла» це загубилось, я на якийсь час віддалився від дійсности.

Революційний суб’єкт і самоуправління

Герберт Маркузе

Я хотів би дати попередні відповіді на два питання, підняті у зв’язку з моєю доповіддю*, на які я не мав часу відповісти.

Я хотів би зазначити, що ці питання підняли студенти, і я був би дуже радий, якби студенти могли взяти участь в обговоренні. В Сполучених Штатах Америки (і це одна з тамтешніх переваг) після такої лєкції слово надається не моїм колєґам, а студентам. Я дуже люблю своїх колєґ, але я дуже хотів би почути, що скажуть студенти і що цікавить студентів.

Перше питання стосується «революційного суб’єкта». Як ми можемо сьогодні в ситуації, що вона очевидячки відріжняється від часів Маркса й Енґельса, — як ми можемо сьогодні виявити революційного суб’єкта?

Я хотів би дати дуже приблизне визначення революційного суб’єкта. Це кляса або ґрупа, що вона через свою ролю та місце в суспільстві відчуває життєву потребу у зміні цієї системи і готова заради цієї зміни ризикнути всім, що має та може отримати у рамках установленої системи, — потребу в докорінних перетвореннях, які насправді означатимуть знищення і скасування істнуючої системи. Я повторюю: така кляса або ґрупа повинна мати життєву потребу в революції і мати змогу якщо не здійснити таку революцію, то хоча б розпочати її.

«В.Р. — таємниці орґанізму»: перемога комуністичного минулого над сексуальною несвободою

Роман Тиса

Фільм «В.Р. — таємниці орґанізму» (1971) режисер Душан Макавеєв присвятив життю і вченню Вільгельма Райха (1897-1957), австрійського неофройдиста й неортодоксального марксиста, піонера сексуальної просвіти, політики та революції. Якщо Зиґмунд Фройд стверджував, що витіснення сексуального в підсвідоме необхідне для будь-якого орґанізованого суспільного життя, його учень Райх пов’язував сексуальне гноблення з патріярхальним, клясовим суспільством загалом і капіталізмом зокрема. Нестримні, стихійні орґіястичні форми сексуального пошуку та самовираження Райх вважав початками свободи. Фройд вважав, що придушення сексуальности має здоровий потенціял, якщо знайти для нього альтернативні шляхи символічного вираження (приміром, мистецтво). Натомість Райх стверджував, що блокування сексуальної енерґії неминуче спричиняє неврози. Якщо усунути статеву блокаду, розв’язуються внутрішні психолоґічні конфлікти. Проте це не просто питання ґенітального орґазму: для цього потрібна загальна емансипація психічних і фізичних сил. Стійке визволення сексуальности можливе лише за умови скасування приватної власности, основи капіталізму, через що має зникнути сама потреба у придушенні сексуальної поведінки. Людська потреба у сексуальному задоволенні може реалізуватися лише у суспільстві, відданому не ідеї безкінечного урізноманітнення товарів, а ідеї задоволення людських потреб, тобто при соціялізмі.

Герберт Маркузе у пошуках революційного суб’єкта

Роман Тиса

Герберт Маркузе представляє рідкісний випадок в історії, коли філософ ще за свого життя пережив популярність, порівнювану зі славою провідного політика, спортсмена чи артиста. У революційні 1960-ті рр. він стояв у центрі широкої громадської дискусії: ідеї Маркузе обговорювались не лише на сторінках спеціялізованих журналів, але й у масовій пресі. Для одних він був радикальним критиком індустріяльного суспільства та «батьком „нової лівиці“», для инших — ревізіоністом й антимарксистом. У ненависті до нього об’єднались американські консервативні праві й ліберальні демократи, католики й ортодоксальні марксисти, московська «Правда» і Французька комуністична партія. З моменту смерти філософа минуло більше сорока років, але інтерес до його творчости не згасає, його твори — зокрема «Одновимірна людина» — називають пророчими.

Професор філософії

Герберт Маркузе народився 19 липня 1898 року в Берліні, в родині успішного підприємця. Його дитинство та юність були типовими для молодої людини з буржуазного середовища. Середню освіту одержував у ґімназіях. 1916 року призвали до армії: другий рік тривала перша світова війна (1914-1918). Саме під час служби в армії почалось політична освіта Маркузе і відбулось перше знайомство з марксизмом. Після Листопадової революції 1918 року брав участь у русі салдатських рад.

Марксизм і «нова лівиця»

Ісак Дойчер

Навесні 1967 року Ісак Дойчер шість тижнів провів у Гарпьор-коледж (тепер це Університет штату Нью-Йорк у місті Бінемтоні) як почесний запрошений професор політолоґії. Надрукований нижче обмін думками є частиною записаної на плівку дискусії зі студентами коледжу, надрукованої у першому числі «Нью лефт форум» — студентського журналу, започаткованого за участи Ісака Дойчера. Крім самого Дойчера в дискусії взяли участь Ерік Дейвіс, Ален Вайтмен, Ґері Вьорцел і професор Мелвін Ляймен.

Дойчер розпочав зі спроби з’ясувати, у чому так звана нова лівиця бачить свою відмінність від инших радикальних ґруп минулого, та критично розглянув її заявку на дотримання праґматичної, неідеолоґічної позиції.

Ісак Дойчер: Термін «ідеолоґія» у ріжних мовах і ріжних контекстах означає ріжні речі. Навіть в анґлійський мові. І плутанина у термінах віддзеркалює плутанину в головах. Знайшлись навіть автори, що вони кілька років тому проголосили «кінець ідеолоґії». Що вони мали на увазі? Якщо придивитися до їхньої заяви ретельніше, можна бачити, що заявити вони хотіли про «кінець комунізму та марксизму»; проте оскільки це звучало б банально, тривіяльно, реакційно, вони сформулювали свою заяву солідніше: кінець ідеолоґії! Треба відкинути великі прагнення й ідеї змінити суспільство, адже вони старомодні, — ось на чому вони наголошували. Коли ці автори проголосили кінець ідеолоґії, насправді вони заявили про кінець своєї ідеолоґії, про пошук душевного спокою і примирення з істнуючим суспільством. У гурті цих «пророків» були ріжні колишні ліваки, колишні комуністи, колишні соціялісти та колишні троцькісти.

Поразка «нової лівиці»?

Герберт Маркузе

Перш ніж перейти до обговорення причин поразки «нової лівиці», ми маємо з’ясувати два питання: по-перше, хто така «нова лівиця»; по-друге, чи дійсно вона програла.

Для початку кілька зауваг щодо першого пункту. «Нова лівиця» складається з політичних ґруп, розташованих ліворуч від традиційних комуністичних партій; ці ґрупи досі не мають якихось нових орґанізаційних форм, не мають масової бази й ізольовані від робітничої кляси, надто у Сполучених Штатах Америки. Тим часом сильні лібертарні, антиавторитарні моменти, що спочатку характеризували «нову лівицю», зникли або виродилися у новий «ґруповий авторитаризм». Але те, що відріжняє і в принципі визначає цей рух, полягає в тім, що він переосмислив поняття революції, збагативши його новими можливостями для свободи та новим потенціялом для соціялістичного розвитку, створеними (та миттєво загальмованими) розвиненим капіталізмом. Наслідком такого розвитку постали нові виміри суспільних перетворень. Перетворення вже більше не визначають просто як економічний чи політичний переворот, як встановлення нового способу продукції та нових інститутів, але визначають насамперед як революцію у структурі потреб і у можливостях для їхнього задоволення.

Поняття революції від самого початку було частиною марксистської теорії: соціялізм, це — якісно инше суспільство, суспільство, в якому відбулись докорінні перетворення стосунків між людьми та стосунків між людиною і природою. Одначе під тиском економічної моці капіталізму, змушені до співістнування, соціялістичні країни, схоже, були приречені з часом перенести акцент на продукцію засобів виробництва, на розширення продуктивного сектора економіки і майже тільки його. Така розстановка пріоритетів неминуче призвела до підпорядкування індивіда потребам роботи (підпорядкування, що за певних обставин може бути «демократичним» і може означати раціональнішу та ефективнішу форму виробництва, а також більш справедливий розподіл продуктів).

Елдридж Клівер і революція люмпенів

Роман Тиса

Люмен-пролєтаріят користується у марксистів поганою репутацією. Відколи Карл Маркс затаврував Наполеона III як голову паризького люмпен-пролєтаріяту («французька буржуазія повстала проти панування робітничого пролєтаріяту — і дала панування люмпен-пролєтаріятові з шефом „спілки 10 грудня“ на чолі»), люмпени — босяки, déclassé, lazzaroni, underclass — вважалися резервною армією контрреволюції. Хоча якщо придивитися до них ближче, можна бачити, що у професійних революціонерів, злодіїв і безробітних є щонайменше одна спільна риса — неучасть в економічній діяльності та випадіння з процесу виробництва додаткової вартости.

Практика національно-визвольних змагань і соціяльної боротьби «довгих шістдесятих» (1954—1973 рр.) внесла корективи в теорію. Люмпен-пролєтарів реабілітував Франц Фанон. Він писав, що вони «є однією з найбільш самочинних і найбільш радикальних революційних сил колонізованого народу». Щоправда, він же зазначив, «що кожен національно-визвольний рух має приділяти люмпен-пролєтаріятові якомога більше уваги: той постійно відгукується на заклики до повстання; але якщо повстання вирішить впоратися власними силами, люмпен-пролєтаріят — ця маса голодних і деклясованих — все одно кинеться у вир збройної боротьби, візьме участь у протистоянні, але вже на боці гнобителя». Це в колоніях. А що в метрополії?

Парадокс 68-го: бунт молодої Європи проти «ситого суспільства»

Олександр Хоменко

Парадокси «божевільного року»

32 роки тому, в травні 1968-го, стареньку Європу знову лихоманило. Масові демонстрації, барикади, сутички з поліцією, кийки і сльозоточивий газ, карети «швидкої допомоги», які вивозять поранених, чорні і червоні прапори, портрети Че Гевари (власне, один портрет, розтиражований у сотнях тисяч відбитків, портрет, що став своєрідним «кодом» для розпізнавання «своїх»: Че в береті з п’ятикутною зіркою, довге волосся, погляд, спрямований у далечінь) — всі ці романтичні атрибути революції протягом кількох місяців стали майже щоденною реальністю життя великих європейських міст. Бійки демонстрантів із загонами ЦРС (французького ЗМОПу) у Парижі, Тулузі, Ліоні, Страсбурзі, студентські страйки та робітничі виступи в Італії, небачені доти в Західній Німеччині та США демонстрації проти війни у В’єтнамі шокували пересічного буржуа, зруйнували усталену систему його цінностей та стереотипів. Здавалося, захиталися до того часу непорушні підвалини «суспільства споживання»: діти міністрів пліч-о-пліч з молодими робітниками стоять на барикадах, у страйках беруть участь мільйони людей, президент (тоді — Де Голль) таємно залишає Францію, відчуваючи своє безсилля будь що змінити в ситуації, що склалася.

Але 68-й рік — це феномен не лише загальноєвропейський, а й загальносвітовий, сказати б, загальноцивілізаційний. Згідно з інформацією експертів ООН, 1968 року революційні виступи молоді відбулися більше як у 50 країнах світу. У Чикаго було оголошено надзвичайний стан, для придушення антиурядових виступів у місто було введено Національну гвардію та військові підрозділи. У сутичках із «силами правопорядку» в Мехіко загинуло 50 студентів. Тема окремої розмови (про це — дещо нижче) — відлуння травня 68-го за «залізною завісою», у тому числі і в Україні.

По той бік одновимірної людини*

Герберт Маркузе

Я присвячую цю доповідь пам’яти Ганса Майєргоффа не тільки з особистих обставин, але й з причин дуже важливих і об’єктивних: не тільки тому, що я був його добрим другом — він був моїм найближчим другом, але також тому, що я вважаю, що праця Ганса Майєргоффа належить до напряму, вкрай важливого для розуміння тóго, що сьогодні відбувається з молоддю, переважно інтеліґентами. Маю надію довести в доповіді взірцевість роботи Ганса Майєргоффа.

Мені би хотілося передньо схарактеризувати напрям, що я його згадав, як дивне перетворення філософії, що передбачає еволюціонування — почерез літературу та мистецтво — до політики. Еволюція відбувається у бік здійснення філософії, що доволі відмінне від здійснення, передбаченого Марксом, і від звичайного розуміння (чи нерозуміння) цього здійснення, а саме: замість тлумачити світ, треба тепер його змінити, а ця інтерпретація чужа Марксовим букві та духу.

Освіта та революція

Елдридж Клівер

Щоби зрозуміти, що відбувається сьогодні у студмістечках коледжів й університетів Сполучених Штатів, треба розглянути суть освіти. Загалом освіта, це — передача спадщини, вчення, мудрости та знання про техніку й історію людства наступним поколінням. Ми хочемо, щоби ця інформація передавалася далі та допомагала людству виживати в довкіллі та поборювати труднощі. Щодо виживання в довкіллі та подолання труднощів, йдеться за два світи. Є світ природи: з ним пов’язане завдання вижити у цьому світі, добути собі на життя на землі тощо, для цього є техніка. З иншого боку, є світ суспільства, суспільне буття. З двома цими світами ми перебуваємо в антаґоністичних відносинах. Ми говоримо про ворогів людини в природі — від тварин до погоди, — і ці стихії названо ворогами, бо вони можуть вбити людину. Ми маємо вміти приборкувати ці сили, маємо вміти пристосовуватися до природного середовища, щоб вижити, і для цього підчас долання труднощів довколишнього середовища людство створили ці інструменти — науку та техніку, сільське господарство та промисловість.