Роман Тиса
Герберт Маркузе представляє рідкісний випадок в історії, коли філософ ще за свого життя пережив популярність, порівнювану зі славою провідного політика, спортсмена чи артиста. У революційні 1960-ті рр. він стояв у центрі широкої громадської дискусії: ідеї Маркузе обговорювались не лише на сторінках спеціялізованих журналів, але й у масовій пресі. Для одних він був радикальним критиком індустріяльного суспільства та «батьком „нової лівиці“», для инших — ревізіоністом й антимарксистом. У ненависті до нього об’єднались американські консервативні праві й ліберальні демократи, католики й ортодоксальні марксисти, московська «Правда» і Французька комуністична партія. З моменту смерти філософа минуло більше сорока років, але інтерес до його творчости не згасає, його твори — зокрема «Одновимірна людина» — називають пророчими.
Професор філософії
Герберт Маркузе народився 19 липня 1898 року в Берліні, в родині успішного підприємця. Його дитинство та юність були типовими для молодої людини з буржуазного середовища. Середню освіту одержував у ґімназіях. 1916 року призвали до армії: другий рік тривала перша світова війна (1914-1918). Саме під час служби в армії почалось політична освіта Маркузе і відбулось перше знайомство з марксизмом. Після Листопадової революції 1918 року брав участь у русі салдатських рад.
Після звільнення з армії Маркузе навчався в університетах Берліна та Фрайбурґа: вивчав німецьку літературу, філософію, політекономію. Цей період навчання закінчився захистом дисертації під назвою «Німецький роман про життя художника» (1922). Повернувшись до Берліна, працював на батьківському підприємстві (букіністика та книговидання). 1927 року Маркузе через книгу «Буття і час» відкрив для себе філософію Мартина Гайдеґґера. Вражіння від Гайдеґгера було таким сильним, що наступного року Маркузе повернувся до Фрайбурґа, щоби вивчати філософію під керівництвом Гайдеґґера та Едмунда Гуссерля. 1932 року вийшла друком його друга дисертація — «Геґелеве вчення про буття й основи теорії історичности».
Після приходу 1933 року до влади в Німеччині нацистів Маркузе зрозумів, що за цього режиму не матиме шансів одержати місце університетського викладача та спробував влаштуватися у франкфуртському Інституті суспільних досліджень (так офіційно називався заклад, що він пізніше уславиться як «Франкфуртська школа»). Його прийняли та доправили на роботу до женевської філії. Ще до приходу нацистів до влади керівництво інституту перевело його діяльність закордон — спочатку до Нідерляндів, а пізніше до США. Сам Маркузе прибув до США 1934 року. З 1934 по 1942 рік він працював у філії інституту при Колюмбійському університеті в Нью-Йорку. 1942 року переїхав до Вашингтону, де співробітничав з Управлінням воєнної інформації та Управлінням стратеґічних служб (майбутньому ЦРУ). У грудні 1941 року США втупили в другу світову війну (1939-1945) та оголосили війну Німеччині. В УСС новий американський громадянин (він одержав громадянство двома роками раніше) працював у відділі, що він займався Західної Европою.
На відміну від більшости своїх колєґ з Інституту суспільних досліджень після війни Маркузе не повернувся до Німеччини, а залишився у США. Викладав в університетах Нью-Йорку, Бостону, Сан-Дієґо. У США ж вийшли друком головні його твори — «Розум і революція» (1941), «Структура інстинктів і суспільство» (1955), «Совітський марксизм» (1956), «Одновимірна людина» (1964), «Нарис про визволення» (1969). Крім викладацької роботи Маркузе багато їздив з лєкціями по Північній Америці та Західній Европі, відвідував літню філософську школу на острові Корчула (Югославія). Помер 25 липня 1979 року в Штарнберзі (Баварія).
Одновимірне суспільство
«Одновимірна людина. Дослідження ідеолоґії розвинутого індустріяльного суспільства» (1964) є, напевне, найвідомішою книгою Маркузе. У ній він намалював широку картину ідейно-психолоґічного стану сучасного суспільства на етапі тривалого соціяльно-економічного розвитку та чимраз ширшого вибору матеріяльних благ — насамперед у розвинених капіталістичних країнах, хоча пише він і про соціялізм совітського типу. Головний висновок книги: у капіталістичних країнах спостерігається послаблення революційного потенціялу та постання нових форм управління суспільством, здатних стримати будь-яку тенденцію до якісних перетворень; у комуністичних країнах панує ідеолоґія еволюційного розвитку, можливого насамперед завдяки технічному проґресові.
Розвинуте індустріяльне суспільство (advanced industrial society) створює хибні потреби та інтеґрує людей у систему матеріяльного забезпечення і споживання. Хибні потреби, це — потреби, накинуті людині силами, зацікавленими в утриманні її у покорі, — потреби, що увічнюють тяжку працю, аґресивність, убозтво, несправедливість. Задоволення цих потреб, завжди асоційоване з матеріяльним забезпеченням, може принести радість, але це не правдиве радість або щастя, а ейфорія. До хибних потреб належить більшість потреб — розслаблятися, розважатися, поводитися і споживати, як наказує рекляма, любити та ненавидити те, що люблять та ненавидять инші. Такі потреби мають суспільну функцію, яка полягає в утриманні в робочому стані системи адміністрування людьми. Людина може щиросердно вважати такі потреби не нав’язаними ззовні, а своїми внутрішніми потребами, породженими умовами її буття, може тісно себе з ними ототожнювати та насолоджуватися їхнім задоволенням, від того ці потреби не перестають бути тим, чим вони є насправді, — продуктами суспільства тотального адміністрування. В кінцевому підсумку саме люди мають дати відповідь на питання, які потреби є хибними, а які істинними, одначе для цього вони мають бути свобідними. Позаяк у суспільстві тотального адміністрування вони позбавлені можливости користуватися у своїх судженнях автономією, позаяк їм постійно прищеплюють певні ідеї та ними постійно маніпулюють, у цих умовах на їхню відповідь не можна покладатися як на істину.
Хоча у «державі загального доброту» (welfare state) дійсно досягнуто небаченого рівня матеріяльного благополуччя, вона одночасно є станом несвободи. Тотальне адміністрування всіх боків життя є по суті систематичним обмеженням «технічно» доступного вільного часу, якости та кількости «технічно» доступних життєво важливих товарів і послуг та інтелєкту, здатного усвідомити можливості для самовизначення людини й скористатися ними. У суспільстві тотальної мобілізації, що склалось у найрозвинутіших зонах індустріяльної цивілізації, риси держави загального добробуту поєднуються з рисами «воєнної держави» (warfare state). Загальний напрямок суспільного розвитку є таким: спрямування економіки на задоволення потреб великих корпорацій, при цьому стимулюючим й управляючим фактором цього процесу виступає держава; прив’язування економіки до світової системи військових союзів, валютних систем, схем технічної допомоги; поступове уподібнення робітників і службовців на виробництві, стилів керівництва у корпораціях і профспілках, видів дозвілля, прагнень і цілей у житті у ріжних суспільних кляс; сприяння встановленню згоди між науковою діяльністю і цілями національної політики; вторгнення до приватного життя через формування громадської думки, що вона створює почуття єдности, та через відкриття найінтимніших боків приватного життя для засобів масової інформації.
Над підтриманням і відтворенням істнуючої системи працюють засоби масової інформації і масова культура, наукове управління працею і ріжноманітні прийоми з формування способу мислення. Результатом їхньої праці є одновимірне суспільство, в якому зникає самий натяк на опозиційну діяльність чи критичне мислення. Відбувається згладжування гострої відмінности між даним і можливим, між задоволеними і незадоволеними потребами. Свою ідеолоґічну ролю в цьому відіграє в цьому і затушовування клясових ріжниць. Що робітник і його начальник дивляться однакові телєпередачі або читаю однакові ґазети, що машиністка користується косметикою так само вправно як дочка її роботодавця, ще не означає зникнення кляс, але це употібнення потреб і способів їхнього задоволення служить збереженню системи панування, і чим більше підлеглі піддаються дії цього употібнення, тим міцніша система.
Одним з найбільш тривожних аспектів розвинутої індустріяльної цивілізації є раціональний характер її ірраціональности. Її продуктивні сили та ефективність, її здатність створювати комфортні умови життя для чимдалі ширших верств населення, перетворювати марнотратство на потребу, руйнування — на творення, те, як вона предметний світ перетворює на продовження людської свідомости та тіла, ставить під сумнів поняття відчуження. Людина впізнає себе у товарах і через товари, знаходить свою душу в автомобілі, приватному будинку, стереосистемі, кухонному обладнанні. Змінився механізм прив’язування людини до суспільства, і управління суспільством відбувається тепер почерез управління потребами, що вони самі створюються механізмом управління.
Невтралізація критичного мислення — а значить і правдивої політичної опозиції, це — важлива тенденція у розвитку індустріяльного суспільства, де чимдалі більше панує зручна, розсудлива, демократична несвобода. Критичне мислення, що його Маркузе ототожнює з неґативним мисленням — мисленням, що одночасно розкриває суспільні суперечності та прагне віднайти їхнє розв’язання за межами істнуючого ладу, повністю витіснене із сучасного світу. Критичне, двовимірне мислення веде до усвідомлення потреби суспільних перетворень. Некритичне, одновимірне мислення не вимагає суспільних перетворень, позаяк воно не бачить потреби у суспільних перетвореннях: у рямцях демократичної несвободи суперечності представляються як рівноправні позиції, при цьому жадний вибір на користь однієї з них не загрожує цілісності системи. В ній людина не відчуває гноблення чи чужорідного панування над собою. Досягається це не почерез жорстку диктатуру чи репресивний поліцейський апарат, а почерез побудови суспільної системи, що вона забезпечує громадянам високій рівень життя, безперервний потік нових споживчих товарів і переконує їх, що вільніші, ніж вони насправді є. Пригноблені ототожнюють себе з гнобителями («всі ми маємо рівні можливості»), і в такий спосіб знімаються всі правдиво політичні питання.
Якщо на попередніх етапах розвитку капіталізму відбувалось протистояння двох великих суспільних кляс — буржуазії та пролєтаріяту, то в сучасному капіталістичному світі вони, продовжуючи бути головними клясами, через зміни в структурі та ролі цих кляс перестали бути рушійними силами суспільних перетворень — щонайменше так здається. У передових капіталістичних країнах колись непримиренних антаґоністів сьогодні об’єднує зацікавленість у збереженні статус-кво. Що ж до соціялістичного табору, доти, доки технічний проґрес забезпечуватиме зростання і цілісну однорідність суспільства, ідея якісних змін відступатиме перед уявленнями про поступову еволюцію (що вони спираються — цього не можна заперечити — на дійсність). Стримування якісних перетворень є винятковим досягненням розвинутого індустріяльного суспільства. Повна згода з національною політикою, двопартійна система, занепад плюралізму, змова між капіталом і працею під патронажем міцної держави — все це свідчить про інтеґрацію протилежностей, а ця інтеґрація є одночасно і наслідком, і передумовою успішного стримування якісних перетворень у суспільстві.
Свій внесок у зміцнення суспільства тотального адміністрування вносить і техніка (промисловість, засоби виробництва). Масове виробництво та розподіл домагаються усієї людини, і предметом промислової психолоґії (наукового управління працею) давно перестав бути лише завод — її цариною сьогодні є суспільство загалом. Одним з наслідків несвідомого засвоєння людиною навіюваних — наче на конвеєрі — ідей і способів життя стали практично механічні реакції людини на середовище, втрати критичної дистанції та ототожнення себе із суспільством. Отже, техніка — не невтральна, і якісні перетворення передбачають також перетворення у технічному базисі суспільства — у його економічних і політичних інститутах виховання у людині активного об’єкта адміністрування, «другої натури». Промислова техніка, це — політична техніка, і вона передрішає долю розуму та свободи.
Маркузе поставив під сумнів дві головні марксистські постуляти — революційність робітничої кляси та неминучість кризи капіталізму. Натомість він виступав прихильником неінтеґрованих сил (національних і расових меншин, вигнанців, студентства, радикальної інтеліґенції) як потенційних аґентів змін. Оскільки всередині суспільства політичні сили, що вони могли би здійснити якісний прорив, демобілізовано, якісні перетворення видаються можливими тільки як перетворення, привнесені ззовні суспільства. При цьому жадних ґарантій успіху немає. Економічно-технічний розвиток істнуючих суспільств досяг такого рівня, що вони можуть дозволити собі окремі поступки на користь нижчих верств населення, а збройні сили здатні впоратися з будь-якою надзвичайною ситуацією. Шанс полягає у єднанні історичних крайнощів — найпередовішої гуманістичної свідомости та найбільш експлоатованих мас. «Велика відмова» (Great Refusal) — рішуче заперечення царства несвободи та відчуження — справа зневірених і знедолених.
Книга «Одновимірна людина» викликала гостру критику з боку ортодоксальних марксистів. Автора звинувачували у відступі від марксизму, його погляд на сучасний світ називали надто песимістичним. Хай там як, але книга вплинула на багатьох з гурту «нової лівиці», адже виражала загальне зростаюче незадоволення так сучасним капіталізмом, як «соціялізмом» совітського типу.
Репресивна терпимість
Своєрідним продовженням теми одновимірної людини та одновимірного суспільства стала стаття «Репресивна терпимість» (1965). У ній філософ показав, як поняття й ідеї, народжені у боротьбі за визволення, можуть проходити асиміляцію і застосуватися для геть протилежних цілей — для виправдання гноблення. Колись саме поняття терпимости було зброєю критики у руках суспільних верств, що перебували на узбіччі суспільства, — тепер правляча верхівка користується ним для узаконювання власної гнобительської політики. Що сьогодні проголошується і практикується як терпимість, у багатьох своїх проявах служить справі пригноблення. «Абстрактна терпимість» (abstract tolerance) або «чиста терпимість» (pure tolerance) — або терпимість заради терпимости — нехтує дійсними конкретними конфліктами в суспільстві. Терпимість поширюється на політику, ситуації та поведінку, що їх не можна терпіти, адже вони унеможливлюють постання життя без страху та нужденности. Одначе терпимість, що вона розширювала межі свободи та збагачувала її зміст, завжди була партійною, завжди була нетерпимою до захисників репресивного статус-кво.
Абстрактна або чиста терпимість у клясовому суспільстві є фікцією, адже вона має межі, і ці межі визначаються рівнем доходів і ступенем доступу до влади. У клясовому, репресивному суспільстві терпимість — попри декляративну повноту та необмеженість — упирається у подвійний бар’єр узаконеного насильства або придушення (збройні сили, поліція, инші правоохоронні служби) та привілейованого положення панівних верств. Хоча ця безстороння терпимість позірно дотримується політики невтручання (вона пасивно спостерігає за діями й не ідеями — навіть вочевидь шкідливими для людини й природи, офіційно не підтримує ані «правицю», ані «лівицю», не заважає ані руху за мир, ані проґрамам переозброєння тощо), але це невтручання насправді веде до захисту істнуючої репресивної і дискримінаційної машини. На думку Маркузе, така нерозбірлива терпимість виправдана у розмовах і суперечках, під час академічної дискусії, вона необхідна на наукових і реліґійних диспутах, але суспільство не може бути неупередженим, коли йдеться за питання свободи, щастя, мирного життя і просто виживання. Є речі, ідеї, політика, що вони мають бути неприпустимими, инакше терпимість перетвориться на знаряддя продовження поневолення.
Маркузе виступав за диференціяцію у питаннях терпипости і визнавав за пригнобленими «природнє право» на застосування неюридичних засобів у разі, якщо юридичних засобів виявилося недостатньо. Закон і порядок завжди і всюди є законом і порядком в обороні істнуючої гієрархії. Безглуздо звертатися до авторитету такого закону та такого порядку у протистоянні з тими, хто страждає від них та бореться з ними — і бореться з ними не з метою одержання особистих благ або помсти, але заради своє частки людяности. Навіть якщо вони вдаються до насильства, вони вдаються до нього не для того, щоби розкрутити новий ланцюг насильства, але для того, щоби покласти край істнуючому насильству.
Перегляд поняття революції
У виступах і статтях другої половини 1960-х рр., в атмосфері суспільного підйому на Заході, Маркузе звернувся до проблєм соціялізму, революції та рушійних сил революції. Його твори цього періоду відзначаються більшим оптимізмом, обумовленим помітними успіхами руху за громадянські права, антивоєнного та студентськими рухів.
Стаття «Перегляд поняття революції» (1968) починається з короткого резюме поняття революції з точки зору марксистського вчення. За Маркузе, революція у марксизмі: 1) означає насамперед соціялістичну революцію, що вона знищує капіталістичний лад й утверджує спільну власність на засоби виробництва; 2) починається у промислово розвинених країнах через крайнє загострення внутрішніх суперечностей, а також через можливість втілити у життя соціялістичний принцип «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами»; 3) вибухає під час економічної кризи, що вона послаблює державний апарат; 4) відбувається у вигляді широких масових виступів робітничої кляси, наслідком яких встановлюється диктатура пролєтаріяту. Революція, це — справа більшости. Найсприятливішими умовами для визрівання і мобілізації клясової свідомости є демократія.
Надважливу ролю у революції відіграє суб’єктивний чинник: мало мати досвід життя у нелюдських умовах — передумовами революції є усвідомлення експлоатації, вироблення потреби у суспільних перетвореннях і розуміння шляхів виходу суспільства за межі істнуючого ладу.
Ситуація, що склалась у світі після другої світової війни, після початку процесу деколонізації в Азії й Африці та виходу на історичної арену «третього світу», потребує оновлення розуміння революції. Як колоніяльні країни становлять невід’ємну частину світової капіталістичної системи, так само національно-визвольні рухи утворюють невід’ємну частину потенційної соціялістичної революції. Національно-визвольні рухи виражають внутрішні суперечності світового капіталізму. З одного боку, марксистська теорія ніколи не забувала про народи колоніяльних чи окраїнних районів, з иншого — їм призначалась допоміжна роля «резервуару» головної історичної рушійної сили революції (пролєтаріяту). Сьогодні треба визнати значення «третього світу» та розглядати національно-визвольні рухи як головну — якщо не єдину — революційну силу. При цьому руйнівна сила визвольних рухів у «третьому світі» та сила їхньої дії на систему напряму залежитиме від ступеня внутрішнього ослаблення капіталістичних метрополій, адже доля світової революції вирішуватиметься саме у метрополіях. Перетворення найміцнішої ланки (метрополій) імперіялістичного ланцюга на найслабшу зробить з національно-визвольних рухів потужну революційну силу у світовому маштабі.
У пошуках революційного суб’єкта
Хоча марксистська теорія завжди була інтернаціоналістською, але раніше її інтернаціоналізм стосувався промислових робітників у передових капіталістичних країнах, що вони розглядались як головна сила, протидіюча капіталізму. Проте робітнича кляса у промислово розвинених країнах (розвинутих індустріяльних суспільствах) інтеґрована в систему матеріяльного забезпечення і споживання, зацікавлена у відтворенні цієї системи, а відтак перестала бути підривною революційною силою. Революційний пролєтаріят стане рушійною силою перетворень у тих реґіонах, де він ще представляє основну базу суспільного виробництва — в сільських районах «третього світу», що в них він надає широку підтримку фронтам національного визволення.
Каталізатором суспільних перетворень у метрополіях (тут Маркузе має на увазі насамперед США) може стати опозиція, зосереджена на двох протилежних полюсах суспільства: чорне ґетто та біла інтеліґенція (головним чином студентство). Ці ґрупи єднає тотальний характер відмови та тяжіння до бунту, вони вимагають повного розриву з лоґікою панування й експлоатації, вони недовірливо ставляться до всіх ідеолоґій, в тому числі до соціялізму (що він перетворився на ідеолоґію), вони відкидають псевдодемократію корпоративного капіталізму. Вони слабкі, часто відірвані навіть від політично анґажованих і активних сеґментів робітничих кляс (такі є), і їхня слабкість свідчить про нову історичну розстановку сил, що вносить додаткові корективи в поняття революції: 1) революціонери мусять діяти всупереч бажанням більшости інтеґрованого населення, включно з безпосередніми виробниками; 2) до революції треба готуватися навіть за умов досконало працюючого, процвітаючого суспільства, в якому не склалась ані революційна, ані навіть передреволюційна ситуація. У цих умовах завдання опозиції є підготовчим: радикальне просвітництво (в теорії та на практиці), виховання кадрів і розвиток осередків боротьби зі світовим капіталізмом.
До питання рушійної сили революції Маркузе звертався і в статті «Революційний суб’єкт і самоуправління» (1969). У ній він писав, що революційним суб’єктом може виступити кляса або ґрупа, що вона — через саме місце, яке посідає у суспільстві, — має життєву потребу у корінних перетвореннях і готова піти на них. Якщо ці перетворення означають підрив і руйнування істнуючої системи, а вони обов’язково призведуть до розпаду системи, тоді важко уявити, щоби на такі руйнівні дія могли наважитися промислові робітники розвинутих капіталістичних країн. Хоча без них революція неможлива, саме у передових капіталістичних країнах вони не зацікавлені у революції, адже їм є, що втрачати, і розмінювати свій рівень життя на геть инший суспільний лад вони не готові. Робітничій клясі бракує клясової свідомости, тому що вона біль-менш інтеґрована в капіталістичну систему — не тільки через розвиток виробничого процесу, але також через участь в розподілі матеріяльних благ і через суб’єктивну згоду з цілями капіталістичної системи.
При цьому робітнича кляса передових капіталістичних країн об’єктивно живе у нестерпних умовах, що вони насправді, можливо, навіть гірші за бідність, зубожіння, злидні. Так зване «суспільство достатку» (affluent society), суспільство споживання нестерпне у своїй аґресивності, марнотратстві, жорстокості, лицемірстві. Воно нестерпне, тому що продовжує безкінечне відтворювання віджитих форм боротьби за виживання, продовжує відтворювання злиднів й експлоатації, нелюдських умов праці, творення ріжноманітних, чимраз новіших форм нагляду та контролю, хоча має у своєму розпорядженні всі технічні засоби для усунення всіх потворних проявів розвитку індустріяльного суспільства. Це нестерпне суспільство, тому що воно поширює товарні форми відносин на все суспільство, переносить їх на всі виміри відносин між людиною і людиною, людиною і матеріяльним предметом, людиною і природою.
Підняти рівень клясової свідомости могла би масова політична партія. За відсутности такої завдання розвитку радикальної політичної свідомости та практики випадає ґрупам, не інтеґрованим у систему, — ґрупам, що їхні потреби система не здатна задовольнити, — групам, спроможним розвинути радикальну свідомість і готовим до роботи над свідомістю. Вони усвідомлюють потребу у змінах, що мають стосуватися не тільки продуктивних сил і продукційних відносин, але й самого революційного суб’єкту — його цінностей, прагнень, сподівань. Такою групою, на думку Маркузе, є студентська інтеліґенція (student intelligentsia): сама по собі вона не є революційною силою, але є детонатором, каталізатором, бойовою меншістю. Вона може стати революційною силою, тому що саме з неї виростуть майбутні наукові, технічні й управлінські кадри для ріжних галузей господарства, науки, освіти. Інтеліґенція відіграватиме чимдалі важливішу ролю у процесі суспільного виробництва та відтворення.
Розрив з технічним апаратом капіталізму
Соціялістична революція крім иншого має означати розрив з тяглістю технічного апарату, зацикленого на продуктивності праці та ефективності виробництва. За Марксом, соціялістичне суспільство успадковує капіталістичну техніку, очищену від капіталістичних крайнощів. Як показала історія, ця технічна неперервність представляє смертельну загрозу для соціялізму, адже не доводить справу до повного розриву зв’язку між капіталізмом і соціялізмом. Цей технічний апарат — продукт капіталістичної цивілізації — самою своєю структурою і розмахом перетворився на апарат управління, панування і гноблення. Технічний проґрес — навіть за капіталізму — виробляє інструменти для розумної орґанізації царства необхідности (в тому числі для скасування найманої праці), натомість використовується цей інструментарій у повній протилежності з його можливостями — для запобігання раціональній орґанізації необхідности, для інтенсифікації боротьби за виживання, для підтримання майнової нерівности, для тотальної мобілізації так проти зовнішнього, як проти внутрішнього ворога. Розрив зв’язку з цим технічним апаратом означає не технічний реґрес, а перетворення технічного проґресу на проґрес людства, перебудову техніки відповідно до потреб вільних людей, керованих у своїх діях свідомістю та чуттєвістю.
Техніка — не невтральна. Вона може зберігати невтральність на рівні окремої машини, але не на рівні сукупного технічного апарату, що він перетворися на апарат виробництва, інтеґрації та панування, який знищив автономність і не допускає жадного виявлення спонтанности й індивідуальности.
Врешті-решт метою революції є не підвищення продуктивности праці чи ефективности виробництва, а соціялізм, себто самокероване суспільство та самоуправління як спосіб життя. У рямцях цього способу життя люди більше не задовольнятимуть репресивні, аґресивні потреби та не відповідатимуть очікуванням клясового суспільства, не житимуть монотонним життям суспільства-фабрики. Самоуправління на підприємствах як спосіб управління доповнюватиметься самоуправлінням в усіх сферах життя. Це ґарантія правдивої демократії і єдиний шлях до людського визволення. Інакше, хай там які суспільні перетворення, якщо вони не розірвуть цей безперервний ланцюг відтворення товарних форм і товарного виробництва, вони призведуть лише до постання суспільства адміністрування нового типу та до відтворення системи панування людини над людиною.
Література
Герберт Маркузе. Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства [глави з книги] / пер. В. Курганський. // Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія. — Київ: Либідь, 1996. — С. 87-134.
Herbert Marcuse, Reason and Revolution: Hegel and the Rise of Social Theory [1941], London: Routledge & Kegan Paul, 1955.
—, One-dimensional Man: Studies in the Ideology of Advanced Industrial Society, Boston: Beacon Press, 1964.
—, “Socialism in the Developed Countries” [1964], in Herbert Marcuse, Marxism, Revolution and Utopia, New York: Routledge, 2014, pp. 169-180.
—, “Repressive Tolerance”, in Robert Paul Wolff, Barrington Moore Jr. and Herbert Marcuse, A Critique of Pure Tolerance, Boston: Beacon Press, 1965, pp. 81-117.
—, “Industrializaiton and Capitalism”, in New Left Review, Issue 30, March-April, 1965, pp. 3-17.
—, “The Question of Revolution” [interview], in New Left Review, Issue 45, September-October, 1967, pp. 3-7.
—, “The Obsolescence of Marxism”, in Nicholas Lobkowicz (ed.), Marx and the Western World, Notre Dame: University of Notre Dame Press, 1967, pp. 409-417.
—, “The End of Utopia” [1967], in Herbert Marcuse, Marxism, Revolution and Utopia, New York: Routledge, 2014, pp. 249-263.
—, “Re-examination of the Concept of Revolution” [1968], in New Left Review, Issue 56, July—August, 1969, pp. 27-34.
—, “Revolutionary Subject and Self-government”, in Praxis International, Vol. 5, No. 1-2, 1969, pp. 326-329.
—, An Essay on Liberation, Boston: Beacon Press, 1969.
—, Counterrevolution and Revolt, Boston: Beacon Press, 1972.
—, “The Reification of the Proletariat” [1978], in Herbert Marcuse, Marxism, Revolution and Utopia, New York: Routledge, 2014, pp. 392-395.
Douglas Kellner, Herbert Marcuse and the Crisis of Marxism, Berkley and Los Angeles: University of California Press, 1984.
Alain Martineau, Herbert Marcuse’s Utopia, Montréal: Harvest House, 1986.
Вперед 