Робітнича держава, термідор і бонапартизм (історично-теоретична перевірка)

stalin-74Лев Троцький

Зовнішня політика сталінської бюрократії — по обох своїх каналах: головному, дипльоматичному і допоміжному, комінтернівському — завершила різький поворот в сторону Ліги Народів, status quo, союзу з реформістами і буржуазною демократією. Внутрішня політика повернула одночасно в сторону ринку і «заможнього колгоспника». Новий розгром опозиційних, півопозиційних груп і окремих більш-менш критичних елементів, нова масова чистка партії мають за завдання розв’язати Сталінові руки для правого курсу. Фактично справа йде про поворот до старого органічного курсу (ставка на кулака, союз з Гомінданом, Англо-російський комітет і пр.), тільки в ширшому маштабі і в незрівняно трудніших умовинах. Куди провадить цей курс? Слово «термідор» знову багатьом на устах. На жаль, це слово стерлося від вжитку, втратило конкретний вміст і стало недостаточним для характеристики як того етапу, через котрий проходить сталінська бюрократія, так і тої катастрофи, котру вона підготовляє. Перше всього треба умовитися про терміни.

Спори про «термідор» в минулому.

Питання «термідору» тісно звязане а історією лівої опозиції в СРСР. Зараз булоб не легко встановити, хто перший вдався до історичної аналогії з Термідором. У всякому разі в 1920 р. позиції розпреділилися приміром так. Група «демократичного центризму» (замучений Сталіном на засланні В. М. Смирнов, Сапранов і др.) твердили: «Термідор, доконаний факт»! Сторонники платформи лівої опозиції, більшовики-леніііці, категорично опрокидали це твердження. По цій лінії й наступив розкол. Хто був правий? Щоби відповісти на це питання, треба точно опреділити, що властиво обі групи розуміли під «термідором»: історичні аналогії допускають рівні толкування, а тим самим і зловживання. /3/

Покійний В. М. Смирнов — оден з найбільш благородних представників старого більшовицького типу — вважав, що звільнення індустріялізації, зріст кулака і непмана (нового буржуя), смичка між ними і бюрократією, та вкінці переродження партії зайшли так далеко, що без нової революції повороту на соціялістичні рейки бути не може. Пролетаріят вже втратив владу. Після розгрому лівої опозиції бюрократія виражав інтереси піднімаючогося буржуазного режіму. Основні здобутки Жовтневої Революції ліквідовані. Така була в своїй засаді позиція групи «ДЦ» (демократичного централізму — перекл.).

«Ліва опозиція» висловлювалася про це: елементи двоввластя в країні виринули безсумнівно; але перехід від цих елементів до буржуазного володіння міг би завершитись не іначе, як за посередництвом контрреволюційного перевороту. Бюрократія вже зв’язана з непманом і кулаком; але голові корні бюрократії ще вглублені в робітничу клясу. В боротьбі з лівою опозицією бюрократія безсумнівно тягне за собою тяжкий хвіст, в виді непманів і кулаків. Але завтра той хвіст вдарить по голові, цебто по правлячій бюрократії. Нові розколи в її нутрі неминучі. Перед загрозою прямого контрреволюційного перевороту основне ядро центриської бюрократії опреться на робітників проти зростаючої сільської буржуазії. Вислід конфлікту ще далеко не предрішений. Рано ще закопувати Жовтневу революцію. Розгромлення лівої опозиції полекшить справу Термідору. Але Термідор ще не прийшов.

Досить познайомитися точно зі змістом спорів 1926-27 років, щоби правильність позиції більшовиків-ленінців виринула, в світлі дальшого розвитку, у всій своїй очевидності. Кулак вже в 1927 році вдарив по бюрократії, відмовивши їй хліба, котрий він вспів з’осередити в своїх руках. В 1928 році бюрократія відкрито розколюється. Праві — за дальші уступки для кулака. Центр уоружується ідеями розгромленої ним, на спілку з правими, лівої опозиції, знаходить опору в робітниках, розбиває правих, стає на шлях індустріялізації та колективізації. Ціною численних зайвих жертв основне соціяльне /4/ завоювання Жовтневої Революції оказалося все ще спасеним.

Прогноз більшовиків-ленінців (точніше: «кращий варіянт» їхнього прогнозу) підтвердився повністю. Зараз про це не може бути опорів. Розвиток продукційних сил пішов не по шляху встановлення приватної власності, а на основі ооціялізації, шляхом плянового керівництва. Світове історичне значення цього факту можна закрити тільки перем політичними сліпцями.

Дійсний змисл термідору.

Тим не менше можна і треба зараз признати, що аналогія з Термідором служила скорше для затемнення, чим для вияснення питання. Термідор з 1794 року спричинив перехід влади від одних груп Конвенту до других груп, від одних слоїв побідоносного «народу» — до других слоїв. Чи був Термідор контрреволюцією? Відповідь на це питання залежить від того об’єму, котрий ми надаємо, в даному випадку, поняттю «контрреволюція». Соціяльний переворот 1789—1793 рр. мав буржуазний характер. Суть його зводилася до заміни зв’язаної февдальної власності «вільною»’ буржуазною власністю. Контрреволюція рівнозначна такій революції, повиннаби була привернути встановлення февдальної власності. Проте Термідор і не намірявся на це. Робесп’єр хотів опиратися на ремісників. Директорія — на середню буржуазію. Бонапарте об’єднався з банками. Всі ті переходи, маючі, розуміється не тільки політичне, але й соціяльне значення, довершувались, однак, на основі нового, буржуазного суспільства і держави.

Т е р м і д о р  б у в  а к т о м  р е а к ц і ї  н а  с о ц і я л ь н о м у  ф у н д а м е н т і  р е в о л ю ц і ї. Той-же змисл мало й 18-те брюмера Бонапарта, слідуючий важливий етап на шляху реакції. Справа йшла в обох випадках не про привернення старих форм власності або влади, старих панівних шарів, а про розподіл вигод нового соціяльного режіму поміж різними частинами побідившої «третьої касти». Буржуазія чим раз більше прибірала до рук власність і владу (прямо й безпосередньо або через своїх агентів, як Бонапарте), зовсім /5/ не спокушуючись на соціяльні завоювання революції) а на оборот, дбайливо закріпляючи, впорядковуючи, стабілізуючи їх. Наполеон охороняв буржуазію, в тому числі і селянську власність, як перед «черню», так і перед претенсіями експропріованих власників. Февдальна Европа ненавіділа Наполеоне, як живе втілення революції, і по свойому вона була права.

Марксистська оцінка СРСР.

Сьогоднішний СРСР, безсумнівно, дуже мало схожий на той тип радянської республіки, котрий Ленін рисував в 1917 році (відсутність сталої бюрократії і сталої армії, замінення всіх виборних людей в кожний час, активна контроля мас «не дивлячись на особи» і т. д.). Панування бюрократії над країною, як і панування Сталіна над бюрократією дійшли майже повного завершення. Але які слідують 8 цього висновки? Один скаже: так як реальне правительство, що вийшло 8 пролетарської революції, не відповідав ідеальним апріорним нормам, то я повертаюся до нього спиною. Це політичний снобізм (задаванняся, пиха — пер.), звичайний в пацифістсько-демократичних, лібертерських, анархо-синдикалістичних, взагалі в ультра-лівих кругах дрібнобуржуазної інтелігенції. Другий скаже: Так, як ця держава вийшла з пролетарської революції, то всяка критика на неї є святотатством і контрреволюцією. Це голос ханжества[1], за яким частіше всього окривається пряма матеріяльна заінтересованість опреділених групів тої-же дрібнобуржуазної інтелігенції, чи робітничої бюрократії. Ці два типи — політичного сноба й політичного ханжі — дуже легко переходять оден в другого в залежності від особистих обставин. Пройдемо мимо обоїх.

Марксист скаже: сьогоднішний СРСР явно не відповідав апріорним нормам радянської держави; прослідуємо, чого ми не предвиділи, коли виготовлялися програмні норми; прослідуємо дальше, які соціяльні фактори пошкалили робітничу державу; провіримо ще раз, чи не поширились ті пошкалювання на економічний фундамент /6/ країни, цеб-то чи задержались основні здобутки пролетарської революції; коли задержались, то в яку сторону зміняються; чи є в СРСР і на світовій арені такі фактори, які можуть облекшити і прискорити перевагу прогресивних тенденцій розвитку над реакційними. Такий підхід окладний. Він не дає готового витриха, який так люблять ліниві уми. Зате він не тільки спасає від двох язвів: снобізму і ханжества, але й відкривав можливість активного поділання на судьбу СРСР.

Коли група «ДЦ» об’являла в 1926 році робітничу країну ліквідованою, вона явно закопувала живу ще революцію. В противагу цьому ліва опозиція випрацювала платформу реформів радянського режіму. Сталінська бюрократія громила ліву опозицію, щоби відстояти й забезпечити себе в роді упривільйованої касти. Але борючись за свої позиції, вона оказалася примушеною вибрати із платформи лівої опозиції всі ті міри, які тільки й дали її можливість спасти соціяльні основи радянської країни. Це неоцінима політична лекція! Вона показує, як опреділені історичні умовини: відсталість селянства, ізнеможеність пролетаріяту, відсутність рішаючої піддержки з Заходу підготовляють в революції «другий розділ»’, який характеризується подавлюванням пролетарського авангарду й розгромом революційних інтернаціоналістів консервативною національною бюрократією. Але той-же примір показує, як правильна політична лінія позволяє марксистській групировці оплодотворювати розвиток, навіть коли побідителі «другого розділу» громлять революціонерів «першого розділу».

Плитке, ідеалістичне думання, яке оперує готовими нормами, механічно примірюючи до них живий розвиток, легко переходить від ентузіязму до прострації[2]. Тільки діялектичний матеріялізм, який учить розглядати всьо існуюче в його розвиткові, в боротьбі внутрішніх сил, вказує необхідну устійчивість думання й діяльності. /7/

Диктатура пролетаріяту й диктатура бюрократії.

В ряді попередніх праць ми встановили, що не дивлячись на економічні успіхи, з’умовлене націоналізацією средств продукції,  р а д я н с ь к е  суспільство повністю зберігав противорічний, переходовий характер і, по положенні трудящих, по нерівності умовин існування, по превілеях бюрократії стоїть все ще багато блище до капіталістичного режіму, чим до майбутнього комунізму.

В тому ж часі ми встановили, що, не дивлячись на потворне бюрократичне переродження, р а д я н с ь к а держава все ще залишається історичним оруж’ям робітничої кляси, поскільки забезпечує розвиток господарства й культури на основі націоналізованих средств продукції і тим самим підготовляє умовини для дійсної еманціпації[3] трудящих шляхом ліквідації бюрократії й соціяльної нерівності.

Хто не передумав і не охопив серіозно тих двох основних положень, хто взагалі не вивчив літератури більшовиків-ленінців по питанні про СРСР, починаючи з 1923 року, той ризикує при кожній новій події загубленням провідної нитки і заміною марксистської аналізи  ж а л і б н и м и  п р и ч и с л ю в а н н я м и.

Радянський (вірніше сказати антпрадянський) бюрократизм являється продуктом соціяльних противоріччів: поміж містом а селом; між пролєтаріятом а селянством (ці два роди противоріччів не сходяться); поміж національними республіками а областями; поміж різними групами селянства; поміж різними слоями пролетаріяту; поміж різними групами споживачів; вкінці поміж радянською країною в цілому а її капіталістичним окруженням. Сьогодні, з переводом всіх відношень на грошовий розрахунок, економічні противорічча особливо гостро виступають навстіж.

Бюрократія регулює ці противорічча, піднімаючись понад трудящими масами. Вона користується цьою своєю функцією для усталення свойого панування. Здійснюючи /8/ своє провідництво безконтрольно, самовільно й безапеляційно, вона накопичує нові противорічча. Експлоатуючи їх, вона творить режім бюрократичного абсолютивну.

Противорічча внутрі самої бюрократії привели до вибору командуючого ордену; необхідність дісціпліни внутрі ордену привела до одновождія, до культу непрогрішимого вождя. Оден і той-же порядок панує на заводі, в колгоспі, в університеті, в державі: вожд з дружиною вірних; решта йде за вождом. Сталін ніколи не був і по своїй природі не міг бути вождом мас: він вожд бюрократичних «вождів», їхнє увінчання, їхня уособленість.

Чим складнішими стають державні завдання, чим вищими являються домагання й інтереси населення, тим гостріше противоріччя поміж бюрократичним режімом і запотребуваннями соціялістичного розвитку; тим брутальніше бюрократія бореться за задержання своїх позицій; тим цинічніше вдається до насильства, обману, підкупу.

Факт безустанного погіршення політичного режіму при рості господарства й культури, цей кричучий факт пояснюється тим і тільки тим, шо гнет, переслідування, репресії служать тепер на добру половину не для охорони країни, а для охорони влади й привілеїв бюрократії. Звідсілля теж і зростаюча необхідність маскувати репресії при помочі трюків і амальгамів.

Чи можливо, одначе, назвати таку державу р о б і т н и ч о ю ?, чується занепокоєний голос моралістів, ідеалістів і «революційних»’ снобів. Більш осторожні виражаються так: «можливо зрештою після всього що це й робітнича держава; але з диктатури пролетаріяту в ньої не залишилося й сліду; це виродившася робітнича держава під диктатурою бюрократії».

Завертати до цьої аргументації в повному її обємі немає ніякого змислу. Всьо необхідне про це сказано в літературі вашого протягу і в його офіціяльних документах. Ніхто не пробував опрокинути, справити чи доповнити позицію більшовиків-ленінців в цьому важнішому питанні. /9/

Тут ми ограничимось тільки одним питанням: чи можна фактичну диктатуру бюрократії називати диктатурою пролетаріяту?

Термінологічні труднощі виростають з того, ще слово диктатура вживається то в вузько-політичному, то в більш глубокому соціологічному смислі. Ми говоримо про «диктатуру Мусоліні» і в той час заявляємо, що фашизм є тільки орудіям фінансового капіталу. Що правильне? І те й друге, тільки в різних плоскостях. Безперечно, що вся розпоряджувальна власть з’осереджена в руках Мусоліні. Але не менше вірно, що весь реальний зміст державної діяльності диктується інтересами фінансового капіталу. С о ц і я л ь н е панування кляси («диктатура») може знаходити крайно різноманітні п о л і т и ч н і форми. Про це свідчить уся історія буржуазії від середньовічча по сьогоднішний день.

Досвід Радянського Союзу вже достаточний, щоби поширити той-же соціологічний закон — з і в с і м и н е о б х і д н и м и з м і н а м и — і на диктатуру пролетаріяту. Між здобуттям влади і створенням робітничої держави в ооціялістнчному суспільстві форми й методи пролетарського панування можуть різко змінятися, в залежності від ходу внутрішньої і зовнішньої клясової боротьби.

Так сьогоднішнє командування Сталіна нічим не нагадує власті рад перших років революції. Заміна одного режіму другим пройшла не зразу, а кількома прийомами, в наслідок ряду малих горожанських війн бюрократії проти пролетарського авангарду. В послідному історичному підрахункові радянська демократія оказалась зламаною напором соціяльних противоріччів. Експлоатуючи їх, бюрократія вирвала владу в рук масових організацій. В цьому змислі можна говорити про диктатуру бюрократії, а навіть про особисту диктатуру Сталіна. Але ця узурпатія оказалась можливою і може держатись тільки тому, що с о ц і я л ь н и й з м і с т д и к т а т у р и б ю р о к р а т і ї о п р е д і л я в с я т и м и п р о д у к ц і й н и м и в і д н о с и н а м и, я к і в к л а л а п р о л е т а р с ь к а р е в о л ю ц і я. /10/ В тому змислі можна з повним правом сказати, що диктатура пролетаріяту найшла свою зіпсуту, але безсумнівну експресію в диктатурі бюрократії.

Необхідно переглянути й виправити історичну аналогію.

У внутрішних спорах руської і міжнародної опозиції Термідор услівно розумілося, як перший етап буржуазної контрреволюції, направлений проти соціяльної бази робітничої держави[4]. Хоч суть спору від того в минулому, як ми бачили, не терпіла, але історична аналогія дістала все тільки чисто-услівний, не реалістичний характер, а ця услівність чим дальше то більше приходить в противорічча з інтересами аналізи новішої еволюції радянської держави. Вистарчить покликатись на той факт, що ми часто — і з достаточними підставами — говоримо про плебісцитарний, чи бонапартистський режім Сталіиа. Але бонапартизм у Франції прийшов після Термідора. Залишаючись в рямках історичної аналогії, приходиться спитати: коли радянського «термідора» ще не було, то звідкіля-ж було взятися бонапартизмові? Не міняючи наших старих оцінок по суті, — для цього немає жадної підстави, — треба радикально переглянути історичну аналогію. Це допоможе нам блище підійти до деяких старих фактів і краще зрозуміти деякі нові явища.

Переворот 9-го термідора не ліквідував основних здобутків буржуазної революції; але він передав владу в руки більш поміркованих і консервативних якобинців, заможніших елементів буржуазного суспільства. Зараз /11/ не можна вже не бачити, що в радянській революції давно вже пройшов відрух влади вправо, вповні аналогічний термідорові, хоч і в млявіших темпах і замаскованих формах. Заговорові радянської бюрократії проти лівого крила вдалось заховати в перших початках порівнано «сухий» характер тільки тому, що самий заговір було переведено куди систематичніше й повніше, як імпровізація 9-го термідора.

Пролетаріят соціяльно є більш однородний чим буржуазія, але все таки заключає він в собі цілий ряд слоїв, які особливо різко виявляються після здобуття влади коли формується бюрократія і зв’язана з ньою робітнича аристократія. Розгром лівої опозиції в самому прямому й безпосередному змислі означав перехід влади з рук революційного авангарду в руки більш консервативних елементів бюрократії й верхів робітничої кляси. 1924 рік — це й є початок радянського Термідора.

Справа йде не про тотожність, розуміється, а про історичну аналогію, яка завжди знаходить свої границі в різноманітностях соціяльних структур і епох. Але дана аналогія не поверховна й не випадкова: вона опреділюється крайними напруженнями клясової боротьби в часі революції й контрреволюції. Бюрократія в обох случаях піднімалась на спині плебейської демократії, забезпечивши побіду нового режіму. Якобинські клюбм постепенно удушувались. Революціонери 1793 року гинули в боях, ставали дипльоматами й генералами, падали під ударами репресій або… йшли в підпілля. Інші якобинці з успіхом повертались пізнійше в наполеонських префектів. До них прилучались все в більшому числі перебіщики їх старих партій, бувші аристократи, вульгарні кар’єристи. А в Росії? Постепенний перехід від, життям кипучих, радів і партійних клюбів до командування секретарів, зависимих одиноко від «гаряче любимого вождя», відтворює черев 130—140 літ ту-же картину перероження, тільки на більш гігантній арені і в більш зрілій обстановці.

Повільна стабілізація термідоріянсько-бонапартистського режіму стала у Франції можливою тільки завдяки розвиткові продукційвих сил, визволених від /12/ февдальних путів. Щасливці, хижаки, крені й союзники бюрократії збагачувались. Розчаровані маси впадали в прострацію.

Почавшийся 1923 р. підйом націоналізованих продукційних сил, неожиданий для самої радянської бюрократії, створив необхідні економічні передумовини для її стабілізації. Державне будівництво відкрило вихід енергії активних і вмілих організаторів, адміністраторів, техніків. їхнє матеріяльне й моральне положення скоро покращувало. Створився широкий упривільйований шар, тісно звязаний з правлячою верхушкою. Трудящі маси жили надіями або впадали в безнадійність.

Булоб глупим педантизмом намагатися прикласти окремі етапи руської революції до подібних подій при кінці XVIII ст. у Франції. Але просто таки впадає в вічі, що сьогоднішний політичний режім Рад надзвичайно нагадує режім першого конзуля, при тому під кінець конзульства, коли воно наближувалося до імперії. Коли Сталінові не вистарчав блеску побід, то режімом організованого підлизування він у всякому случаї переходить першого Бонапарта. Такої влади можна було дійти тільки шляхом удушення партії, радів, робітничої кляси в цілому. Бюрократія, на яку опірається Сталін, звязана матеріяльно з результатами завершившоїся національної революції, але з розвиваючоюся інтернаціональною революцією не має вона ніяких точок зв’язі. Способом життя, інтересами, псіхологією сьогоднішні радянські чиновники відрізняються від революційних більшовиків не менше, чим генерали і префекти Наполеона відрізнялись від революційних якобинців.

Термідоріянці і бонапартисти.

Радянський посол в Лондоні Майський роз’ясняв недавно делегації бритійських трейд-юній необхідність і справедливість сталінської розправи над «’контрреволюціонерами» зіновєвцями. Цей яркий епізод — оден із тисячі — зразу вводить нас в саме серце питання. Хто такі зіновєвці, ми знаємо. Якіб не були їхні помилки і хитання, одно безсумнівне: вони представляють тип «професійного революціонера». Питання світового робітничого /13/ руху — це їхні кровні питання. Хто такий Майський? Правий меншовик, відірвавшийся в 1918 р. від своєї власної партії вправо, щоби мати можність стати міністром в білому правительстві за Уралом, під покровом Колчака. Тільки аж після розгрому Колчака Майський вважав своєчасним повернутися лицем до рад. Ленін — а разом з ним і ми — з найбільшим недовірям, щоб не сказати погордою, відносились до таких типів. Зараз Майський в сані посла обвинувачує «зіновєвців» і «троцькістів» в стремлінні викликати воєнну інтервенцію для реставрації капіталізму… того самого, який Майський захищав від нас посредством горожанської війни.

Сьогоднішний посол в Сполучених Державах А. Трояновский в молодості належав до більшовиків, опісля покинув партію, в часі війни був патріотом, в 1917 р. меншовиком. Жовтнева Революція з а с т а є його членом ЦК меншовиків, при чому на протязі недавніх років Трояновский вів нелегальну боротьбу проти диктатури пролетаріяту; в сталінську партію, вірніше, в дипльоматію вступив після розгрому лівої опозиції.

Паризький посол Патьомкін був в час Жовтневої Революції буржуазним професором історії; до більшовиків прилучився після побіди. Бувший берлінський посол Х і н ч у к, я к м е н ш о в и к входив в дні жовтневого перевороту в контрреволюційний московський комітет Спасенея родини й революциї, разом а правим есером Гриньком, сьогоднішним народним комісаром фінансів. Замінивший Хінчука в Берліні Суриц був політичним секретарем першого предсідателя рад, меншовика Чхеідзе і примкнув до більшовиків після побіди. Майже всі другі дипльомати — того самого типу; а міжтим за границю назначується — особливо після історії з Беседовським, Димитрієвським, Агабековим і др. — особливо надійних людей.

Недавно світова преса, в звявку з великими успіхами радянської золото-промисловості, подавала вістку про її організатора інжініра Серебровського. Московський кореспондент «Temps-а» успішно сьогодні конкурубмий з Дюранті і Луі Фішером, в характері офіціоза вчрокрамичних верхів, з особлившою увагою підчеркуюав цю обставину, що Серебровський, більшовик з 1903 /14/ року, приналежить до «старої гвардії». Так вдійсності стоіть на партійному квитку Серебровоького. В самому ділі він, в ролі молодого студента-меншовика, брав участь в революції 1905 р., щоби на довгі роки опісля перейти в табор буржуазії. Лютнева революція застав його державним директором двох працюючих на оборону заводів, членом союзу підприємців, активним учасником боротьби проти союзу металістів. В травні 1917 р. Серебровський проголошував Леніна «німецьким шпіоном». Після побіди більшовиків Серебровський був мною, впоряд з другими спецами, притягнений на технічну роботу. Ленін відносився до нього з недовірям, я — без великого довіря. Зараз Серебровський — член ЦК партії!

В теоретичному журналі ЦК «Більшовик» (31.XII.1934 р.) надрукована стаття Серебровського «Про золоту промисловість СРСР». Відкриваємо першу сторінку: «…під проводом любимого вождя партії й робітничої кляси товариша Сталіна…» черев три стрічки: «товариш Сталін в розмові з американським кореспондентом п. Дюранті…»; ще через п’ять стрічок: «стисла і точна відповідь товариша Сталіна…»; при кінці сторінки: «от що значить по сталінськи боротись за золото». Друга сторінка: «учить нас великий вожд товариш Сталін»; через чотири стрічки: «у відповідь на їх (більшовиків) рапорт (!) товариш Сталін писав: Поздоровляю з успіхом…». Нище на тій-же сторінці: «одушевлені вказівками товариша Сталіна»; через одну стрічку: «партія на чолі з товаришом Сталіном»; черев дві стрічки: «вказівки нашої партії і (!!) товариша Сталіна’». Візьмемо кінець статті. На протязі півсторінки читаємо: «вказівки геніяльного вождя партії й робітничої кляси товариша Сталіна» а черев три стрічки: «слова любимого вождя товариша Сталіна…».

Сама сатира стоїть безоружною перед тим потоком рабського плазуньства! «Любимі вожді» не потребують, вдавалисьби, того щоби їм признавались в любові п’ять разів на кожній сторінці, при тому в статті, присвяченій не ювілею вожда, а… добуванні волота. З другої сторони, автор статті, здібний на таке плазуньство, не може, очевидно, мати в собі нічого, що є в революціонерові. Такий ото той бувший царський директор крупніших заводів, вівший боротьбу з робітниками, буржуа і патріот — сьогодні опора режіму, член ЦК і стопроцентовий сталінець!

Ще примір. Оден із стовпів сьогоднішньої «Правди», Заславський, доказував в січні цього року недопустимість видавання реакційпих романів Достоєвського — так само, як і «контрреволюційних творів Троцького, Зіновєва і Каменева». Хто такий Заславський? В далекому /15/ кому минулому — правий бундист (меншовик з єврейського Бунду), опісля буржуазний журналіст, провадивший в 1917 р. найгидотнішу травлю проти Леніна і Троцького, як агентів Німеччини. В статтях Леніна за 1917 р. стрічаємо, в виді приспіву, фразу: «Заславський і подібні йому негодяї». Таким способом Заславський увійшов в літературу партії, як закінчений тип наємного буржуазного клеветника. В час горожанської війни він скривався в Київі, як журналіст білих видань. Тільки в 1923 р. він перейшов на сторону радянської влади. Зараз він захищає сталінізм від контрреволюціонерів Троцького, Зіновєва й Каменева! Такими суб’єктами повна преса Сталіна, як в СРСР так і за кордоном.

Старі кадри більшовизму розгромлені. Революціонери замінені чиновниками з гнучким хребтом. Марксистська думка витиснена страхом, влесливістю й інтригою. З Ленінського Політбюра залишився оден Сталін: двох членів Політбюра політично стомлені й затровлені (Риков і Томський); двох членів — в тюрмі (Зіновєв і Каменев), оден — висланий закордон з позбавленням громадянства (Троцький). Леніна від репресій бюрократії, після висловів Крупської, вибавила тільки смерть: не вспівши посадити його в тюрму, епігони заперли його в мавзолей. Вся ткань правлячого слоя переродилася. Якобинців витиснули термідоріянці й бонапартисти: більшовиків замінили сталінці.

Для широкого слоя консервативних і зовсім не безкорисних Майских, Серебровских і Заславских, більших, середних і малих, Сталін являється верховним мировим суддьою, роздавачем благ і защитником від можливих опозицій. Рівноплатно з тим бюрократія доставляє Сталінові час до часу санкцію народного плебісциту. З’їзди партії, як і з’їзди рад організуються по одному одинокому критерію: з а або п р о т и Сталіна. Проти можуть бути тільки «контрреволюціонери» і з ними поступають, як належиться. Така сьогоднішня механіка влади. Це бонапартистська механіка, іншого опреділення для ньої в політичному словарі покищо знайти не можна. /16/

Різнота ролів буржуазної і робітничої держави.

Без історичних аналогій не можливо вчитиоя в історії. Але аналогія повинна бути конкретна: за чертами подібності треба не забувати чертів різноти. Обі революції покінчили з февдалізмом і кріпацтвом. Лиш одна, в вигляді найкрайнішого свойого крила надармо тільки поривалась вийти поза рямці буржуазного суспільства; друга в дійсності опрокинула буржуазію і створила робітничу державу. Ця основна клясова різнота, що вводить аналогію в необхідні матеріяльні границі, має рішаюче значення для прогнози.

Після глубокої демократичної революції, яка визволяв селян від кріпостного права і наділяє їх землею, февдальна контрреволюція взагалі неможлива. Скинена монархія може привернути собі владу і окружити себе маревом середньовічча. Але встановити назад економіку февдалізму вона вже не в силах. Буржуазні відносини, раз визволившись від февдальних путів, розвиваються автоматично. Задержати їх не може вже жадна зовнішна сила: вони сами мусять вирити собі могилу, створюючи наперед свойого гробокопателя.

Цілком іначе мається справа з розвитком соціялістичних відносин. Пролетарська революція не тільки визволяв продукційні сили від кайдан приватної власності, але й передав їх в безпосереднє розпорядження породженій ньою державі. В той час» коли буржуазна держава після революції ограничується поліцейською роллю, піддаючи ринок своїм власним законам, робітнича держава виступає в прямій ролі хозяїна-органіватора. Заміна одного політичного режіму другим оказує на ринкове господарство тільки скісне і поверховне ділання. Противно, заміна робітничого правительства буржуазним або дрібнобуржуазним неминуче повелаби до ліквідації плянового початку, а в дальшому і до возстановлення приватної влаоності. В п р о т и в е н ь с т в і д о к а п і т а л і з м у, с о ц і я л і з м б у д у є т ь с я н е а в т о м а т и ч н о, а с в і д о м о. Дальше двигнення до соціялізму є невіддільним від державної влади, яка хоче соціялізму або змушена його хотіти. Дістати непорушний характер соціялізм може тільки на /17/ дуже високій стадії розвитку, коли його продукційні сили далеко перейдуть капіталістичні, коли людські запотребування всіх і кожного діставатимуть обильне задовілля, і коли держава остаточно завмре, перемінившись в суспільство. Та всьо це покищо справа віддаленої майбутності. На даному етапі розвитку сопіялістичне будівництво стоїть і падає разом з робітничою державою. Тільки до кінця продумавши глубоку різноту законів формування буржуазного («анархічного») і соціялістичного («плянового») господарства, можна зрозуміти ті рямці, дальше яких аналогія з Великою Французькою Революцією не повинна заходити.

Жовтень 1917 р. завершив демократичну революцію й відкрив соціялістичну. Аграрно-демократичного перевороту в Росії не поверне вже назад ніяка сила в світі: тут повна аналогія з якобинською революцією. Але колгоспний переворот ще повністю залишається під ударом. а разом з ним і націоналізація средств продукції. Політична контрреволюція, колиб вона навіть докотилась до династії Романових, не моглаби відтворити поміщицького землеволодіння. Але достаточно булоби реставрації блоку меншовиків і есерів у влади, щоби ооціялістиче будівництво пішло у затертя.

Переростання бюрократичного центризму в бонапартизм.

Основна різнота двох революцій, а опісля і «відповідаючих» їм контрреволюцій незвичайно важна для розуміння значення тих р е а к ц і й н и х п о л і т и ч н и х з р у ш е н ь, я к і т в о р я т ь с у щ н і с т ь р е ж і м у С т а л і н а. Селянська революція, як і оперта на неї буржуазія, відрубно мирились з режімом Наполеона, а навіть устояли під Людвиком XVIII. Пролетарська революція виставлена на смертну загибіль вже при сьогоднішнім режімі Сталіна: дальшого зрушення вправо вона не видержить.

«Більшовицька» по своїм традиціям, але в дійсності давно відрікшася від традицій, дрібнобуржуазна по складі й дусі радянська бюрократія покликана регулювати антагонізм поміж пролєтаріятом а селянством, між робітничою країною а світовим імперіялізмом: така соціяльна основа б ю р о к р а т и ч н о г о ц е н т р и з м у /18/, його pиг-заків, його сили, його слабості і його так погубного впливу на світовий пролетарський рух[5]. Чим більш незалежною робиться бюрократія, тим більш влада концентрується в руках одної людини, тим більше б ю р о к р а т и ч н и й ц е н т р и з м переходить в бонапартизм.

Поняття бонапартизму, так як воно трішки зашироке, потребує конкретизації. Цим іменем в послідні роки ми називаємо ті капіталістичні правительства, які, експлоатуючи антагонізм пролетарського й фашистського таборів і опіраючись безпосередно на воєнно-поліцейський апарат, піднімаються над парламентом і демократією в роді спасителів «національної єдності». Цей бонапартизм упадку ми завжди строго відрізняли від молодого наступаючого бонапартизму, який був не тільки гробокопателем політичних прінціпів буржуазної революції, але й хоронителем її соціяльних здобутків. Ці два явища ми називаємо загальним іменем, так як у них є загальні черти: у старцеві мажна пізнати юнака, не дивлячись на безпощадну роботу часу.

Сьогоднішний кремлівський бонапартизм ми порівнуємо, розуміється, з бонапартизмом буржуазного похоження, а не упадку: з конзульосвом і першою імперією, а не з Наполеоном ІІІ-им, тим більше не зі Шляйхером або Думергом. Для такої аналогії немає потреби приписувати /19/ Сталінові чести Наполеона І.: коли цього вимагають соціяльні умовний, бонапартизм може скластися вокруг осей найрізнороднішого калібру.

Куди важніша, з інтересуючої нас точки зору, різнота ооціяльної бази двох бонапартизмів, якобинського і радянського походження. В одному випадку справа йшла про консолідацію буржуазної революції шляхом ліквідації її прінціпів і політичних установ. В другому випадку справа йде про консолідацію робітничо-селянської революції шляхом розгрому її інтернаціональної програми, її керівної партії, її рад. Розвиваючи політику термідора, Наполеон вів боротьбу не тільки з февдальним світом, але і з «черню» і з демократичними кругами дрібної й середної буржуазії; він з’осереджував таким шляхом вигоди породженого революцією режіму в руках нової буржуазної аристократії. Сталін охороняє здобутки Жовтневої Революції не тільки від февдально-буржуазної контрреволюції, але й від претенсій трудящих, від їхньої нетерпеливості, від їхнього невдоволення; він громить ліве крило, яке виражає історично законні й прогресивні тенденції неупривільйованих робітничих масів; він творить нову аристократію, при помочі незвичайної діференціяції в оплаті праці, превілеїв, орденів і пр. Опіраючись на вищий шар нової соціяльної гісрархії проти нищого — а часом наоборот — Сталін досягнув повного з’осередження влада в овоїх руках. Як іначе назвати цей режім, як не радянським бонапартизмом?

По самій своїй суті бонапартизм не може держатися довго: шар поставлений на вершок піраміди мусить неминуче скотитися в ту чи другу сторону. Але якраз тут, як ми вже бачили, історична аналогія впірається в свої рямці. Скинення Наполеона не пройшло, річ ясна, безслідно для відносин поміж клясами; але в основному соціяльна піраміда Франції задержала свій буржуазний характер. Неминучий крах сталінського бонапартизму зараз не поставить під знак запитання характер СРСР, як робітничої держави. Соціялістичне господарство не може будуватися без соціялістичної влади. Судьба СРСР, як с о ц і я л і с т и ч н о ї держави залежить від того п о л і т и ч н о г о режіму, який прийде на зміну сталінському бонапартизмові. Відродити радянську систему може тільки революційний авангард /20/ пролетаріяту, якщо йому знову вдасться зібрати довкруги себе трудящих міста й села.

Висновки.

З нашої аналізи випливає ряд висновків, які ми зложимо тут з конспектною[6] короткістю:

1. Термідор Великої російської революції не впереді, а давно вже позаді. Термідоріянці, приміром, можуть святкувати десяту річницю  с в о є ї  п о б і д и.

2. Сьогоднішний політичний режім СРСР є режімом «радянського» (або протирадянського) бонапартизмму, по свойому типові блищим до імперії чим до конзульства.

3. По своїм ооціяльним основам і господарським тенденціям СРСР продовжує бути робітничою державою.

4. Противорічча поміж політичним режімом бонапартизму і потребами соціялістичного розвитку представляє важнійше джерело внутрішних криз і безпосередну загрозу самому існуванні СРСР, як робітничій державі.

5. В виду все ще дуже низького рівня продукційних сил і капіталістичного окруження кляси і клясові противорічча будуть ще, то послаблюючись, то загострюючись, існувати в СРСР протягом неопреділено довгого часу, у всякому разі до повної побіди пролетаріяту в важніших капіталістичних націях світу.

6. Існування пролетарської диктатури являється й на дальше необхідною умовою соціялістичного розвитку господарства й культури СРСР. Бонапартистське виродження диктатури представляє для того пряму й безпосередну загрозу всім соціяльним здобуткам пролетаріяту.

7. Терористичні тенденції в рядах комуністичної молоді являються одним з найбільших симптомів того, що бонапартизм вичерпав свої політичні можливості і вступив в період найжорстокішої боротьби за існування.

8. Неминучий крах сталінського політичного режіму тільки в тому випадкові приведе до встановлення демократії, коли усунення бонапартизму стане усвідомленим /21/ актом пролетарського авангарду. У всіх других випадках на зміну сталінізму моглаби прийти тільки фашистсько-капіталістична контрреволюція.

9. Тактика індівідуального терору, під яким-би то стягом вона не переводилась, може в даних умовинах вийти лиш на руку гіршим ворогам пролетаріяту.

10. Політична і моральна відвічальність за саме виникнення тероризму в рядах комуністичної молоді лежить на гробокопателеві партії, Сталінові.

11. Головною причиною, послаблюючою пролетарський авангард СРСР в боротьбі проти бонапартизму, являються безустанні поразки світового пролетаріяту.

12. Головною причиною поразок світового пролетаріяту являється злочинна політика Комінтерну, сліпого прислужника сталінського бонапартизму, і в той-же час, кращого союзника й защитника реформістичної бюрократії.

13. Першою умовою успіхів на міжнародній арені являється визволення міжнародного пролетарського авангарду від деморалізуючого впливу радянського бонапартизму, цеб-то від наємної бюрократії так званого Комінтерну.

14. Боротьба ва врятування СРСР, як соціялістичної країни, повністю зливається з боротьбою за Четвертий Інтернаціонал.

Післяслово.

Противники, коли хочете, вхопляться за нашу «самокритику». І так гукнуть вони: ви міняєте позицію по основному питанні про термідор. Перше ви говорили тільки про загрозу термідора; тепер ви неожидано твердите, що термідор лишився вже позаді. Так скажуть, правдоподібно, сталінці й прибавлять на всякий випадок, що ми перемінили позицію, щоби лекше викликати воєнну інтервенцію. В тому самому дусі можуть висловитися брандлерівці й ловстонівці з одної, а якінебудь «ультра-ліві» мудриці з другої сторони. Ці люде ніколи не були здібні вказати нам, що було помилкового в аналогії з термідором; тим грімкіше будуть вони кричати тепер, коли помилку викрили ми самі. /22/

Місце цьої помилки в нашій загальній оцінці СРСР вказано вище. Справа йде ні в якому разі не про п е р е м і н у нашої прінціпіяльної позиції, як вона формульована в ряді офіціяльних докуметів, а тільки про її уточненість. Наша «самокритика» поширюється не на аналізу клясового характеру СРСР або причин і умовин його переродження, а тільки на історичне освітлення тих процесів шляхом встановлення аналогів з відомими етапами Великої Французької Революції. Справлення частинної, хоч і важної помилки, не тільки не потрясло основного встановлення більшовиків-ленінців, але, противно, дозволило точніше й конкретніше обоснувати його при помочі більш правильних, більш реалістичних аналогій. Треба ще додати, що викриття помилки улекшено тою обставиною, що самі процеси політичного переродження, про які йде мова, вспіли тим часом прийняти різкіші черти.

Наш курс ніколи не претендував на непрогрішимість. Ми не дістаємо готових правд порядком об’явлення, як невіжескі первосвященики сталінізму. Ми вивчаємо, споримо, провірюємо висновки в світлі досвіду, отверто виправляємо допущені помилки, і — йдемо дальше. Наукова добросовісніть і строгість до самих себе творить кращу традицію марксизму й ленінізму. Ми і в цьому відношенні хочемо бути вірними нашим учителям-

1. лютого, 1935 р.

Примітки

[1] ханжество — спосіб прикидуватися дуже побожним (святий, аж божий — нар. приповідка) — пер.

[2] прострація — падіння з упокоренням, пониженням — пер.

[3] еманціпація — знесення якоїнебудь залежності, урівноправнення — пер.

[4] Про термідоріанське переродження говорять і меншовики. Що вона під цим розуміють, не можна по-пятн. Меншовики були проти завоювання влади пролєтаріятом. Радянську державу вони й варав вважають не-пролетарською (якою властиво — годі сказати). В минулому вони домагалися повороту до капіталізму, тепер— до ‘демократії”. Якщо вони сами не являються представниками термідоріанських тенденцій, то що-ж таке ваагалі “Термідор11? Очевидно, простий літературний оборот. (Автор)

[5] Брандлерівці, в тому числі і вожді S.А.Р., які теоретично й по сьогодні залишаються учениками Тальгеймера, бачили в політиці Комінтерну тільки «’ультра-лівизну» і заперечували (продовжують заперечувати) саме поняття бюрократичного центризму. Сьогоднішний «”четвертий період» — коли Сталін, на гачку Комінтерну, тягне европейський робітничий рух в п р а в о від офіціяльного реформізму — показує, якою поверховною і опортуністичною є політична фільософія Тальгеймера-Вальхера і Ко. Ні одного питання ці люде не вміють додумати до кінця. Якраз для того вони й відносяться з таким презирством до прінціпу г о в о р и т и т е, що є, цеб-то до вищого прінціпу всякої наукової аналізи і всякої революційної політики.

[6] конспект — короткий переказ написаної або виголошеної річи. — пер.

Джерело: Лев Троцький. Робітнича держава, термідор і бонапартизм (історично-теоретична перевірка). — Торонто: Накладом «Робітничих вістей», 1935. — Стор. 3-23.

0 Responses to “Робітнича держава, термідор і бонапартизм (історично-теоретична перевірка)”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Вересень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: