Лев Троцький як ідеолог українського самостійництва (один епізод із історії IV Інтернаціоналу)

Сергій Гірік

Теоретичне обґрунтування ідеї незалежності України в сучасному публічному дискурсі представлено майже виключно осмисленням праць політичних мислителів правого спектру. Єдиним винятком є маргінальна за резонансністю дискусія навколо першої спроби пропагування суверенітету України в марксистському таборі – брошури Юліана Бачинського «Україна irredenta». Натомість, одна з найбільш голосних свого часу спроб актуалізації ідеї української незалежності зліва, яку було здійснено Левом Троцьким 1939 року (тобто на самому початку активної діяльності Четвертого Інтернаціоналу), в Україні майже не згадується. Це тим більш дивує, що вона є широковідомою в середовищі західних лівацьких груп і стала поштовхом до дискусії навколо підтримки троцькістами незалежності Косова 1999 року [Див. 5; 8].

Ідею державної незалежності України Л.Троцький уперше висловив у своїй статті «The Ukrainian Question», опублікованій навесні 1939 року в американському троцькістському часописі «Socialist Appeal» (тоді ж передруковано російською мовою в «Бюллетене Оппозиции»). У цій праці Троцький підкреслив важливість українського питання в тогочасних міжнародних відносинах: «Украинскому вопросу суждено в ближайший период играть огромную роль в жизни Европы. Недаром Гитлер с таким шумом поднял вопрос о создании „Великой Украины” и недаром, опять таки, он с такой воровской поспешностью снял этот вопрос» [3].

Український націонал-більшовизм

Ґеорґ Лукач

Закордонна ґрупа Української Комуністичної партії у відкритому листі[1] звернулась до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки по допомогу «пригнобленій» Україні. Лист містить небагато нового: цей стогін лунає в усіх публікаціях антибільшовицької ліґи від октябристів до меншовиків байдуже, виходить він з джерела  буржуазного чи соціял-демократичного. В цій новій старій контрреволюційній заквасці звертає на себе увагу тільки те, що вона може спричинити ліквідацію більшовизму всередині III Інтернаціоналу. Відкритий лист роз’яснює: «В імя інтересів всесвітньої революції, в ім’я успіху комуністичного руху треба взяти під інтернаціональний контроль  російську революції».(стор. 61)[2] Але цей керівний орґан має крім всього иншого будуватися як нинішній Комуністичний Інтернаціонал. Він вимагатиме «включення в його всякої орґанізації й партії, яка визнає принціпи його й умови вступ».(стор. 66) Тобто всіх центристів, опортуністів, дрібних буржуа та націоналістів, що вони під впливом революційної хвилі (чи з инших поточно-політичних причин) бажають вступити до III Інтернаціоналу, не розуміючи при цьому суті комунізму, а тоді вже влагоджувати справи по-їхньому стане за норму. Так редакційний колектив цієї брошури заявляє — і цю заяву поділяє Українська Комуністична партія в цілому — що він стоїть  на позиціях III Інтернаціоналу, а сам кожним своїм словом — зі справжньою міщанської відразою — відвертається від ідей революційного централізму.

На смерть Левка Майстренка

Крістофер Форд

Сумна звістка прийшла до нас, що в неділю 20 червня у Нью-Джерсі (США) після тривалої хвороби помер Левко Майстренко.

Левко був сином відомого українського марксиста й історика Івана Майстренка. Мешканець до німецького вторгнення 1941 року Харкова, Левко, ледве не потрапили до рук Ґестапо разом з батьком перебралися до Києва. Певний час він провів на західній Україні, де недовго був членом Української Повстанської Армії. З підставними документами він під кінець війни дістався Німеччини, де знайшов притулок у західній окупаційній зоні. Їх розлучили з батьком, якому через його комуністичну діяльність в Радянській Україні відмовили у в’їзді до США.

У США Левко разом із Всеволодом Голубничим, Борисом Левицьким та Іваном Майстренком став одним з провідних членів еміґрантської Української Революційно-демократичної Партії, що вона у 1948-1958 рр. у Мюнхені видавала часопис «Вперед». Особливо близькі стосунки у нього склались із Голубничим. Протягом багатьох років він підтримував тісний контакт з американською лівицею, будучи знайомим з такими її діячами як Макс Шахтман, Джуліус Джейкобсон, Ерл Браудер.

Український національний рух на тлі сучасного капіталістично-імперіялістичного господарства

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Не треба учитися ні в якій семінарії, щоб сказати, що ми живемо в епоху вищого щабля капіталістичного розвитку, епоху панування фінансового капіталу, в епоху капіталістичного імперіялізму.

В сю епоху тенденції капіталістичного господарства втягнути в світовий оборот всі країни земної кулі до всебічних економічних зв’язків і обопільної економічної залежности різних країн — набирають якнайбільшої сили і мають всі засоби, аби здійснити, провести в життя сі тенденції.

Майже вся земна куля вкрита сіткою залізниць; моря й океани в найрізноманітніших напрямках щодня перерізуються гігантськими пароплавами; підземні залізниці, підводні човни, аеропляни в повітрі; телеграфний і телефонний дріт, мов павутина, оповив землю, тягнеться під водою, висить у повітрі; щодня, щохвилини ними перекидаються тисячі і мільйони різних людей і товарів; всяка подія, новина через декілька хвилин облітає весь світ; всяка затримка або попит негайно відгукується по якнайдальших країнах. Тисячі переплутаних у різних напрямках економічних зв’язків доповнюються зв’язками культурного характеру. Фінансові зв’язки між банками, підприємствами, державами усіх країн; торговельні зносини; інтернаціональні синдикати, трести; торгові договори, колоніяльна політика — словом, все веде до якнайтіснішого зв’язку між усіма країнами світу, робить сі зв’язки все міцнішими, більш всебічними, складними. Ведмежі кутки, де люди ніколи не виїжджають, не мають відомостей, а інтереси їх не простягаються далі їх села, волости, повіту — все більше зникають.

Інтернаціоналізм чи русифікація?

Іван Дзюба

IV. Майбутнє націй: нації за комунізму

Практичне ставлення до того чи іншого суспільного явища чи добра вирішальним чином залежить від уявлень про його майбутню долю й призначення. Якщо більш-менш офіційно повідомити господаря дому про те, що найближчим часом або в недалекому майбутньому його будинок буде знесено, а його сад стане будівельним майданчиком для інших споруд, то навряд чи господар стане розбудовувати свій дім і плекати сад; тим паче навряд чи захопив би він своїх друзів і гостей таким наміром. Швидше за таких умов виробилося б щось аналогічне до своєрідної психології “дачників”, на зразок тієї, що її свого часу експонував М.Горький.

Щось подібне до цього саме й відбувається у нас у справах національних. Серед переважної маси населення панує уявлення, що безпосереднє чи не найближче завдання комуністів — створення безнаціонального суспільства (“злиття націй”), а тому національні мови і культури — це щось “відживаюче”, відстале, “другосортне” і навіть реакційне, у всякому разі — щось підозріле і гідне жалю.

Звідки взявся цей дикий погляд і чому він видається за “марксистський”, чому він пов’язується з ідеєю комунізму? В усякому разі, він нічого спільного з марксизмом і комунізмом не має і є їхньою прямою і цілковитою протилежністю.

Революція надії

Еріх Фромм

Глава III

Де ми зараз знаходимось і куди прямуємо?

1. Де ми зараз знаходимось?

Нелегко визначити наше місцезнаходження на історичному шляху, який веде нас від індустріалізму XVIII— XIX століть у майбуття. Легше сказати, де ми не знаходимося. Ми рухаємося не до вільного підприємництва, а, навпаки, швидко віддаляємося од нього. Ми торуємо шлях не до більш розвиненого індустріалізму, а до дедалі маніпульованішої масової цивілізації. Ми також не рухаємося в бік, визначений на наших ідеологічних картах. Ми кро¬куємо в зовсім іншому напрямку, який дехто вже чітко собі уявляє. Серед них і ті, хто схвалює цей напрямок, і ті, у кого він викликає жах. Але більшість з нас дивиться на такі карти, які відбивають дійсність так само перекручено, як, наприклад, карта світу 500 року до нашої ери. Але недостатньо знати, що наші карти не відповідають дійсності. Важливіше мати точні карти, якщо ми хочемо бути спроможними рухатися в бажаному напрямку. Найголовнішою рисою нової карти є позначка про те, що ми вже минули стадію першої промислової революції і вступили в період другої промислової революції. Перша промислова революція характеризувалася тим, що людина навчилася заміняти живу енергію (тобто тварин і людей) механічною енергією (а саме: пари, нафти, електрики й атома). Ці нові джерела енергії були основою для докорінних змін у промисловому виробництві. Цьому новому промисловому потенціалові відповідав певний тип організації промисловості, основу якої складали ті, кого ми сьогодні назвали б дрібними й середніми промисловими підприємствами, керованими їхніми власниками, які конкурували між собою, експлуатували своїх робітників, виборюючи в останніх свої прибутки. Представник середнього та вищого класів був володарем свого підприємства як хазяїн у власній оселі і вважав себе господарем власної долі. Жорстока експлуатація кольорового населення відбувалася разом із внутрішньою реформою, із дедалі доброзичливішим ставленням до бідних і, нарешті, в першій половині цього століття — з піднесенням робітничого класу від жахливої злиденності до відносно заможного життя.

Соціальна політика уряду Боліваріанської Венесуели

Леонід Кияниця

Після приходу до влади Уго Чавеса політика уряду Венесуели щодо соціальної сфери зазнала докорінних змін. Якщо у період так званого «пунтофіхізму» (старої системи двопартійної буржуазної демократії) сфера соціального забезпечення населення Венесуели перебувала у стані глибокого занепаду, фактично будучи регулярно ігнорованою, що й було головною причиною повстання у Каракасі у 1989 р., то підхід чавістського уряду до цієї проблеми був кардинально відмінним.

З метою подолання бідності та підвищення рівня освіти та якості охорони здоров’я уряд Боліваріанської Венесуели у 2000-х роках розпочав реалізацію ряду програм, відомих під сукупною назвою «Боліваріанських місій» (ісп. Las misiones bolivarianas). Сутність цих програм полягає у комплексному підході до подолання бідності, з тим, щоб не обмежуючись окремими паліативними заходами, забезпечити комплексний розвиток соціальної сфери Венесуели.

Громадянська війна у Франції

Карл Маркс

Передмова

Пропозиція випустити новим виданням відозву Генеральної Ради Міжнароднього Робітничого Товариства з приводу громадянської війни у Франції й додати до неї переднє слово була для мене несподіванкою. Отже, я можу тільки побіжно торкнутись тут найважливішого в цій справі.

До більшого твору, що назву його я подав вище, я додаю ще дві відозви Генеральної Ради з приводу франко-пруської війни, і роблю це, по-перше, тому, що в «Громадянській війні» є посилки на другу відозву, а відозва ця не зовсім зрозуміла без першої, по-друге-ж, тому, що й ці дві відозви так само написано Марксом, і що в них, не менш, як і в «Громадянській війні», виявляється надзвичайний хист автора, що вперше визначився в його праці «Луї-Наполеонове 18-е брюмера», — хист схоплювати характер, значіння й наслідки поважних історичних подій в той час, коли події ці саме розгортаються перед нашими очима, або-ж щойно закінчились, — нарешті-ж ще й тому, що ми в Німеччині ще й досі відчуваємо на собі Марксове пророкування — тяжкі наслідки цих подій.

Зруйнувати капіталізм зсередини. Відповідь Роману Тисі

Алєксандр Тарасов

Проповідувати революцію в заможних промислово-розвинених країнах Заходу все одне, що закликати вийти на страйк керівників підприємств: влаштованим у житті присвоювачам додаткової вартости є що втрачати. … Такий розвиток світової революції — загального страйку може примусити розвинуті країни, без перемоги робітничої революції в яких боротьба на периферії приречена, жити в стані облоги, і тільки облога загострить в них протиріччя між працею і капіталом настільки, що вони шукатимуть своєї остаточної розв’язки в революції, як це було у Франції 1871 року та Німеччини 1918 року.

Роман Тиса. Безперервна революція — загальний страйк у світовому маштабі

Я був приємно вражений тим, що ми з Романом Тисою, незалежно один від одного і не знаючи текстів один одного, дійшли однакових (виключаючи деталі, що природно) висновків. Просто як колись Маркс із Діцґеном!

Усього лише два серйозні заперечення викликає у мене текст «Безперервна революція — загальний страйк у світовому маштабі». По-перше, я переконаний, що така революція не буде соціялістичною, а буде суперетатистською, оскільки рівень розвитку продукційних сил не досяг ще тієї стадії, коли можна безпосередньо ставити питання про перехід до соціялізму, і оскільки людина капіталістичного суспільства не може побудувати соціялізм з причин ідеолоґо-морально-психолоґічного характеру. А по-друге, я вважаю некоректними і ненауковими маоїстські формулювання «нації-пролєтарі» та «нації-буржуа», бо вони спотворюють і затушовують реальний клясовий поділ у країнах як метрополії, так і — особливо — периферії. Зрештою, колєктивним експлоататором виступають не нації метрополій, а корпорації та держави метрополій — держави клясові за своїм характером (і, отже, через них колєктивним експлоататором стають правлячі кляси та привілейовані верстви цих країн, оскільки чи перепаде всім иншим частина багатства, отриманого за рахунок нееквівалєнтного обміну і якою буде ця частина, залежить виключно від їхньої волі). Точно так само колєктивним експлоатованим є не нації країн периферії, а пригноблені кляси і соціяльні верстви цих країн і — деякою мірою — держави периферії (якщо ми в даному випадку розуміємо державу не як клясову машину, а як господарсько-ґеоґрафічне утворення); правлячі кляси країн периферії не піддаються експлоатації з боку «першого світу», обслуговуючий їх апарат придушення і примусу (армія, поліція, суди, спецслужби) та обслуговуючі їх інтелєктуали (священики, «ідеолоґи», пропаґандисти, працівники ЗМІ, діячі маскульту та гуманітарних науково-освітніх інститутів) — теж.