Українська преса 1905–1907 рр.*

Варфоломей Ігнатіенко

Період 1905–1907 рр. надзвичайно цікавий в розвиткові українського соціяльно-політичного та культурно-національного життя, бо хоча революцію 1905 року було вгамовано та погромлено, але вона захитала, струсила до основ самодержавну Росію й заложила фугас, який вибухнув в 1917 році й до-щенту розніс велику імперію.

1905 рік є початок, перший етап визволення для пригнічених національно народів, що заселяли тодішню імперію.

А умови життя під владою монархічної імперії перед революцією 1905 року особливо тяжкі були для культурного й національного розвитку.

Для характеристики умов культурного розвитку українського народу перед революцією 1905 року наведемо тут загальновідомі тепер історичні факти:

1) Української мови в школах, урядових установах вживати було не вільно.
2) Українською мовою преси (газет, журналів) видавати не можна було (не дозволяли).
3)  Книжки дозволяли випускати тільки після суворої та довгої цензури і то офіційним правописом. /34/
4) Театр був під особливим доглядом і п’єси дозволялися побутово-етнографічні або легенькі комедійки.

Словом, українська культура була під забороною; російські урядові кола навіть виголошували скрізь, що ніякого українського народу нема.

Але з усіх галузів культурного життя українська преса зазнала найбільшого лиха. В той час, коли живе слово схоронялось в багатомілійонових масах, бо воно було засобом зносин між цими масами; коли театр животів, а книжки поодинці проривались через залізний обруч цензури — преса заборонялась категорично. А потреба в друкованому слові, в органах преси була, про це свідчить розвиток в межах Західньої, Наддністрянської України, ще й те, що преса Західньої України всякими засобами (нелегально) переправлялась та поширювалась на терені України Наддніпрянської.

Перед революцією 1905 року на Україні Наддніпрянській не було ні одного органу преси, зате в межах Західньої України преса розвивалася та поширювалася, коли порівнювати її розвиток з попередніми роками. Мали свої органи преси і ті українські виходці, що розселилися на чужині, в Америці (Канаді та Сполучених Штатах).

В 1900 році на землях Західньої України та в українських колоніях Америки та Европи виходило 25 органів, в 1901 році їх було вже — 26, в 1902 році — 28, а в 1903 році — 33. Перед самою-ж революцією, в 1904 році уже було 39 органів українською мовою, але ні одного на Україні Наддніпрянській.

Всі ці органи виходили й поділялися так:

Галичина		Буковина		Европа		Америка
газет	журналів	газет	журналів	газет	журналів	газет	журналів
9	20	1	5	1	1	1	1
29		6		2		2

Треба відзначити, що ці органи відбивали різнохарактерну ідеологію політичних угруповань, від крайніх правих, монархічних — до соціял-демократичних та соціял-революційних включно.

Серед цих 39 органів преси ми бачимо такі, як «Вѣстники Перемиской Станиславской епархіи», як «Католицький Всхід», «Місіонар», та «Нива», що присвячені справам релігії та церкви; серед цих-же 39 органів маємо популярний часопис «Селянин» та «Працю» (органи Революційної Української Партії), що збуджували революційну думку серед народніх мас не тільки Західньої України, а навіть переходили через кордони, поширювались серед селянства, революційно настроєної інтелігенції та серед робітництва Наддніпрянської України. Разом із цими протилежними по своєму змісту та характеру органами виходили органи, присвячені науці (Записки наукового т-ва ім. Шевченка у Львові, хроніка наукового т-ва, часопись правнича і економічна) і органи фахові: економічні або инші («Економіст», «Господар» — Перемишль).

Виходили органи, присвячені літературі, мистецтву та науці («Літ.- Наук. Вістник»), видавались газети («Діло», «Свобода» — Львів та Нью-Йорк); були органи молоди та дитячі журнали («Молодіж» — Тарнопіль, «Дзвінок» — Львів), обслуговувала преса і фахові інтереси окремих груп, як от учительства («Учитель» — Львів, «Промінь» — Чернівці), або таких /35/ спеціяльних угруповань, як рільничі або господарські («Часопис для спілок рільничих» — Львів); була врешті преса гумористична («Зеркало» — Львів).

Ми не спиняємося тут на детальнішій характеристиці преси перед революцією, бо з вищенаведеного можна зробити висновки, що потреба в пресі була, що на инших територіях розселення українського народу вона всебічно розвивалася, особливо в ліберально-буржуазних формах, і що монархічна Росія затуляла рота українському народові, забороняючи українське друковане слово — українську пресу.

Революція 1905 року, дезорганізувавши на де-який час монархічну Росію, дала змогу — спочатку вільніше, а потім з великою боротьбою — розвиватися українській пресі й довести своє існування до революції 1917 року.

Українські громадські сили були мало підготовлені до роботи і це особливо відчувалося в такій справі, як видання органів преси. Не було міцних видавничих центрів чи груп, бракувало робітників пера газетного та журнального типу, не вистачало грошей.

Але була сильна воля, було велике непереможне бажання до боротьби, і тому, не зважаючи на величезні перешкоди уряду, українська преса, пройшовши перші тяжкі етапи свого розвитку, маючи великі втрати, неухильно розвивалася.

Першим органом українською мовою, що побачив світ, була тижнева газета «Хлібороб», яку почав видавати в Лубнях на Полтавщині тамтешній дідич М.Шемет. Програм її з соціяльного боку був надто невиразний, а то й консервативний. Значіння її — лише демонстрація першої газети.

24 грудня в Полтаві почала виходити тижнева газета (типу журналу-газети) «Рідний Край», що її видавали в 1905 році Маркевич Гр., Дмитрієв М. та Коваленко Гр., а з 1907 року Олена Пчілка (Косач). Журнал цей згодом докотився до примітивного етнографізму, ба навіть антисемітизму. Ролі він помітної не грав.

31 грудня в Київі вийшло одно число (яке було зараз-же сконфісковано) щоденної газети «Громадська Думка».

До цього треба ще додати, що в Київі мали виходити щоденні газети «Вільне Слово» і «Громадське Слово» та місячник «Нове Життя». Всі ці три органи був заборонив київський губернатор, який видавцеві «Нового Життя» та «Громадського Слова» Є.Чикаленкові надіслав такого папірця (перекладено з російського):

«Київський губернатор повідомляє дворянина Євгена Чикаленка, що живе в Київі на Караваївській вул. № 35… У відповідь на подані ним 30-го листопада цього року заяви про його замір видавати в м.Київі українською мовою часопис „Громадське Слово” і журнал „Нове Життя”, що на підставі п.6 ст.4 відділу VII Височайше затверджених тимчасових правил про періодичні видання, йому, Чикаленкові, не можна видати свідоцтва на видання згаданих органів друку, через те, що з оголошення добродія Чикаленка, яке знаходиться в моїй канцелярії і містить докладну програму і напрямок згаданих виданнів, видно, між иншим, що видання ці домагатимуться переміни теперішнього державного ладу Росії, утворення окремих автономних країв на окраїнах держави і перебудування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу усієї землі у власність народу, які вчинки забороняються карним законом (ст. ст. 252, 318 улож. о наказ, и исправ., т. XV св. зак. изд. 1885 г.)».

На цю заборону Є.Чикаленко поскаржився в сенат, але нічого з тої скарги не вийшло.

Редагувати обидва згадані часописи мав С.О.Єфремов. Опріч них мала виходити в Київі щоденна газета «Праця», орган соціял-демократів, за ред. Дятлова Н., але з невідомих причин не виходила. Коли до цих фактів додати, що «Хлібороб» М.Шемета після виходу 5-го числа був заборонений (4-те число було конфісковане), хоча й розходився в 5000 примірників /36/, то нам стане ясно, що російський уряд з перших-же днів існування взяв під особливу увагу українську пресу й розпочав з нею найрішучішу боротьбу, не зважаючи на її напрямки, не зважаючи на її здебільшого класову нешкідливість.

Бо-ж ясно, що ні видавець «Хлібороба», ані видавець заборонених «Громадського Слова», «Громадської Думки», не були соціялістами і боролися „за утворення автономних країв на окраїнах держави”, виходячи з інтересів переважно національно-культурних (урядова мова, школа, преса).

В 1906 рік Наддніпрянська Україна вступила маючи два органи, а саме: «Громадська Думка» — щоденна газета, та «Рідний Край» — тижневик. Зате по-за межами Наддніпрянщини народилося 5 нових органів, і входячи в 1906 рік, Україна мала 43 органи.

Революційна хвиля, що розбурхала, розкувала громадські сили, дала імпульс до ширшої організації їх. І ця організація помітно відбилася на пресі, що почала виходити в 1906 році.

Не зважаючи на боротьбу, на заборони, конфіскати — українська преса невпинно розвивається, йде її диференціяція, вона охоплює й обслуговує потреби читача, відповідаючи на всі його потреби культурного характеру.

В 1906 році українською мовою виходило 70 органів, з яких на Наддніпрянщині — 18, Наддністрянщині — 41 та по-за межами України — 11 органів; з 18 органів газет було — 7 та журналів — 11. Територіяльно ці органи розподілялися так: Київ — 6 органів, Харків — 3, Одеса — 2, Катеринослав — 2, Хотин — 2, Полтава — 1, Могилів на Поділлі — 2.

По-за межами України в Росії виходило 3 органи, 2 — в Петербурзі та 1 — у Москві. Як бачимо, укр. преса дійшла з 3 органів в 1905 році до 21 органу в 1906 році (коли включити й Петербург та Москву).

Ці 21 орган преси відбивали найрізноманітніші громадсько-політичні та класові погляди, гуртували навколо себе найрізноманітніші українські громадські сили.

Так українська соціял-демократична партія видавала два органи («Боротьба», щоденна газета в Київі, та «Вільна Україна», щомісячний журнал, що виходив у Петербурзі).

«Боротьба» виходила за редакцією Миколи Стаховського. 1 число вийшло 27/V 1906 р., але вже на четвертому числі газету заборонено на весь час військового стану, перед забороною було сконфісковано перше та третє число.

Перше число «Вільної України» вийшло в лютому 1906 р. за редакцією Личка Івана, а з 3 числа журнал редагувала колегія.

Після того, як було сконфісковано 5-6 число цього журналу (в липні), редакція оповістила, що „через тяжкі умови, в яких стоїть преса, вона, редакція, мусить тепер припинити видання свого органу, хоч і не зрікається думки згодом озиватись знову до своїх читачів”.

Це сталося тому, що, як заявляла редакція, з третього числа «Вільна Україна» прийняла певний соціял-демократичний напрямок. “Від третього числа наш журнал стає виразником інтересів робітничої класи. Всі питання сучасної дійсности він буде освітлювати ідеологією цієї класи”.

«Вільна Україна» та «Боротьба» були першими спробами видавати українською мовою на Наддніпрянщині соціял-демократичні часописи. До цих-же спроб треба зарахувати й намір видавати в Петербурзі за редакцією Понятенка політичний, економічний тижневик «Голос Робітника». Але намір так і залишився наміром.

Соціял-демократична преса, приголомшена адміністрацією, припинила в липні своє легальне існування й мусіла звернутися до випробуваних способів революційної боротьби — до нелегальної преси. /37/

З инших напрямків треба відзначити пресу, що була лояльна до монархічного ладу. До останньої треба зарахувати: двохтижневу газету «Порада», що видавав у Харкові Михайло Лободовський, якої вийшло одно число (ч. 1-2), та місячник «Хата», що видавав його в Хотині д-р Немоловський. Обидва ці органи призначалися: «Порада» — “для крестьянъ и мищанъ хлиборобивъ” та «Хата» — для селян.

«Порада» друкувалася ярижкою. На 32 сторінки 4 вміщено 3 «высочайши царськи манифесты», «розъясненья манифестивъ», «короткый озыркъ минулого житьтя нашого государства для кращого зрозуміньня царськых двохъ манифестивъ и выявывъ з йихъ у жытьти можебутныхъ». А на кінці на 2 сторінках вірші, певно — Лободовського М. (М.Л.).

Місячник «Хата» змістом різноманітніший. В цьому журналі вміщено ряд статтів з сільського господарства, медицини; короткі розвідки з староукраїнської історії князівської доби. Вміщено також і маніфеста про розгон 1-ої думи, а до маніфеста додано статтю про працю думи. З цієї статті й можна зробити висновок, що «Хата» Немоловського була лояльна та прихильна до монархічного ладу в Росії. Ось що ми читаємо на 77 сторінці, ч.2 «Хати»: „Цар сподівався, що Дума поможе запровадити кращий лад у державі і стане обмірковувати найголовніші закони. Що-ж робила Дума? Перш усего Дума хотіла помиловати усіх державних (політичних) злочинців, випустивши їх на волю. Склала те-ж Дума закон про скасованнє кари на смерть за самі тяжкі злочинства… Через що-ж сталося так, що перша Дума за 2 місяці не розібрала докладно ні одної справи, не видала ні одного закону? Дума наша була зовсім неприготовлена розсудити великі державні справи”.

Але найбільше органів видавали групи інтелігенції, що ми їх могли-б назвати ліберально-народницькими. Ці угруповання видавали органи: «Вісті» (тижневу газету в Одесі під ред. Л.Шелухиної), «Громадську Думку» (щоденну газету в Київі, ред. Леонтович В.), «Народню Справу» (тижневу газету в Одесі під ред. д-ра Луценка Ів.) «Нову Громаду» (місячник під ред. Леонтовича Вол. в Київі), «Раду» — щоденну газету — в Київі (ред. Грінченко Б., а потім — Матушевський Ф.),

«Громадська Думка», а потім «Рада», що замістила її, відограли велику ролю в українському культурно-громадському житті.

Починаючи з революції 1905–6 рр., «Рада» була єдиною щоденною газетою на Україні Наддніпрянській, аж до її заборони в 1914 році, пережила скрутні часи війни, неначе завмерши на зиму, і з революцією 1917 року віджила, хоча потім і змінила назву на «Нова Рада».

«Рада» об’єднувала навкруги себе різнородні соціяльними інтересами та поглядами українські угрупування.

Як відомо, допомагали й фінансували «Раду» українські національно свідомі поміщики (Чикаленко Єв. та инші), а співробітниками в ній були переважно члени радикально-демократичної партії. Найближчу участь у газеті брали відомі письменники — Б.Грінченко, Ф.Матушевський, С.Єфремов, А.Ніковський та ин.; містили инколи статті навіть такі ортодокси УСДРП, як Порш Микола, Вол.Винниченко, або «т.звані марксисти» — С.Черкасенко. І тому, що в цьому органі зійшлись докупи всі течії української громадської думки, вона стоїть на невиразних позиціях; цією «коаліцією» газета набувала ширшого національно-політичного значіння, хоч її соціяльна платформа залишилася надто невиразною.

«Вісті» Шелухина з наказу генерал-губернатора на 5 числі припинено, «Громадську Думку» припинено після трусу в редакції, «Народню Справу» припинено на 1 числі. І тільки «Нова Громада» припинилася на 12 числі сама, а «Рада» продовжувала виходити й далі. /38/

До преси з політичною фізіономією треба віднести єдиний сатирико-гумористичний орган «Шершень». Шершень появився в січні 1906 року і на протязі свого короткого існування як міг кусав російський уряд та реакцію. В 26 числах цього журналу розлито багато отрути на адресу реакції, що побідною ходою сунулась по теренах України та Росії. В цьому журналі брали участь найкращі сили того часу, як от: Коцюбинський М., Стешенко Ів., Самійленко В., Чернявський М., Федорченко Ів., Бурячок І., Красицький Ф. та инші.

Опріч цих органів в 1906 році народжується й преса иншого характера, а саме виходять дитячі журнали («Молода Україна» за. ред. О.Косач), видаються тижневики типу журналу-газети з ілюстраціями («Зоря» Ів. Опокова в Москві, «Світова Зірниця» Юх.Волошиновського в Могилеві, а потім у Київі), а також появляється спеціяльна преса, як от «Українське Бджільництво», та «Українське Пасішництво».

Але 1906 рік був не більше щасливий. Становище української преси в Росії добре характеризують ось ці два витяги з хроніки тодішнього життя, що наводить «Нова Громада».

I. „Пишучи про рух української преси в Росії за серпень, доводиться писати власне сумний матрилог, бо за цей час не було ні одного придбання, а самі тільки втрати, що здебільшого явилися наслідком тяжких обставин, у яких стоїть преса в Росії взагалі, а українська ще й надто”.

(«Нова Громада» ч.8, 1906 р.).

II.  „Але найбільшою втратою для української преси явилася, безперечно, заборона щоденної газети «Громадська Думка». Заборонено її після трусу, зробленого в редакції 18 серпня… Після трусу редакцію й контору газети запечатано, так що де-який час віднято навіть змогу задовольнити тим чи иншим робом передплатників”.

(«Нова Громада» ч.8, 1906 р.).

З цих двох уступів бачимо, яка воля друку була в Росії після революції за півроку. Але то не тільки що до волі друку. Всі «свободи», які були здобуті в початку революції, існували недовгий час.

Опам’ятавшись від першого переляку, зорганізувавшись і тісно об’єднавши всі реакційні сили, уряд від оборони переходить у наступ. Приголомшуються окремі революційні виступи серед робітництва та селянства, забирається потроху назад «громадянські вольності», розганяється державну думу, відбуваються процеси: ради робітничих депутатів та инші, відбувається, як писали тоді, «за спущеною завісою останній акт трагедії». Ясно, що для преси взагалі, а для української зокрема, разом з переможним ходом реакції наступали чорні дні. Всяка дрібниця — штраф викликала, адміністративну конфіскату, зачинення органу. Проте революція 1905 року дала розмах, дала силу, зробила щілини в міцному будинку монархічної єдиної Росії, і, борючись з реакцією, маючи великі втрати, загартовуючись, українська преса розвивалася, користуючись найменшою можливістю для свого існування.

І 1907 рік є роком упертої боротьби за існування, в умовах сталої реакції. Революція закінчилася, загнали її в підпілля, тяжко стало дихати й українській пресі. І спотикаючись, вибиваючись з сили йшла українська преса під гнітом реакції тернистим шляхом, аж поки в 1914 році її не придушено, з тим, щоб врешті в 1917 році, після другої революції, вона оновлена ожила. /39/

Примітки

* Вміщаючи цей бібліографічний огляд українських видань 1905–07 рр., Редакція залишає за собою право дати тодішній українській пресі виразне ідеологічне освітлення.

Джерело: Життя й революція (Київ). — 1925. — №11. — С. 34–39.