Мао Цзе-дун як марксист

Россана Россанда

У редакційній статті свого першого числа журнал «Маніфесто» відкрито звернувся до питання «культурної революції». Тоді ми ще були членами комуністичної партії та вказали партії на ці події, як на обов’язковий шлях не тільки до самого оновлення, але також до вироблення революційної стратеґії на Заході.

Наше твердження викликало скандал. Почасти через нерозуміння: рівень обізнаности про Китай — навіть у партії, що серед комуністичних має репутацію «відкритої» — є невиправдано низьким. Коли виникли розходження із СРСР, Китай без зайвих коливань було звинувачено у розпалюванні ворожнечі; коли вибухнула «культурна революція», «Уніта» вдалась до найбільш ганебних фальсифікацій японського чи совітського ґатунку, а секретаріят партії зробив заяву про військовий переворот. Тільки пізніше в комуністичній пресі з’явились куці й обережні спроби тлумачити події; проте навіть сьогодні редакція «Уніти» товаришам, що бажають бути поінформованими, відповідає, що це неможливо, бо Китай не дає акредитацію їхньому кореспондентові. Ніби не істнує цілого масиву офіційних і офіціозних відомостей, незаперечних свідоцтв з перших вуст, на основі яких можна дійти певних висновків і сформулювати політичну позицію!

Індія сьогодні і завтра

Джавагарлал Неру

Від Редакції: Нижче подаємо уривки з промови Неру від 22 лютого 1959 року, яку він виголосив з нагоди академії, присвяченої історичній постаті М.Азада. Ми передаємо тільки ті думки Неру, які стосуються проблем загального характеру і можуть цікавити також українську громадськість.

…І так ми стоїмо в хаосі нашої епохи перед двома шляхами — вперед у майбутнє і назад у минуле… Ми маємо в Індії наші власні проблеми. Але ми сполучені також з більшістю проблем того світу, що, незважаючи на його величезний поступ, мабуть затрачує віру в самого себе. Ми тепер в Індії зайняті господарським поступом, п’ятирічками і величезним завданням піднести життєвий рівень нашого народу. Це ж бо передумова всякого дальшого поступу. Однак закрадається у наші серця сумнів: є це вже все, чи може ми потребуємо ще чогось іншого? Добродійна держава — це достойна мета, але вона може бути також дуже монотонна, як це ми бачимо на прикладі тих держав, які цю мету осягнули; виринають нові проблеми, які не через сам матеріяльний поступ можуть бути розв’язані. Реліґія грала видатну ролю, щоб заспокоїти деякі суттєві потреби людської природи. Але той рід реліґії став заслабкий, щоби дотримати кроку наступові раціоналізму і науки. Без огляду на те, чи реліґія потрібна, чи ні — певна віра в ідеал є безумовно потрібна, щоб нашому життю дати субстанцію і нас тримати вкупі. Ми мусимо мати мету, яка виходить поза матеріяльні і фізичні потреби нашого життя.

Неминуче майбутнє Індії

С. Г-ко

Уряд Індії опублікував у квітні новий цікавий документ про перспективи розвитку цієї країни — студію 14 американських спеціялістів фінансованих Фундацією Форда, але виконану на прохання індійського уряду. Головний висновок цієї економічної студії той, що коли протягом наступних семи років Індія не зможе потроїти її сучасний 2,3% темп приросту продукції харчів, країні загрожує голодова катастрофа. Фордовська студія не мала на меті робити ніяких політичних висновків, але вона не змогла уникнути ствердження простого факту: «Якщо мінімальні потреби в харчах і одязі не будуть задоволені, Індія втратить свою свободу». Мається, ясно, на увазі можливість комуністичної революції.

Сьогодні Індія має 400 мільйонів населення, але продукує лише 70 мільйонів тонн харчів. В 1965 р. вона мусітиме прохарчувати додаткових 80 мільйонів ротів; і ніяким імпортом цих потреб задовольнити вже не вдасться. Студія знаходить, що причиною недорозвинення індійського сільського господарства є не його природні й кліматичні умови, а соціяльно-економічна система. Студія пропонує, щоб Індійський уряд негайно перевів земельну реформу і розділив землю непродуктивних поміщиків між безземельними. Великою перешкодою для розвитку Індії є також її реліґія та суспільні традйції.

Колективізація в Індії

В.Г. (Всеволод Голубничий)

Індія вже переводить в життя свою другу п’ятирічку індустріялізації, але для виконання її їй не вистачає понад 2 мільярди долярів капіталу. Західні кредитори цей капітал не хочуть дати, бо це завелика сума, та й Індія вже й так їм винна майже 5 мільярдів долярів.. Тому вони вимагають, щоб Індія скорочувала свої пляни і не спішила з індустріялізацією. А Індії спішити треба, бо кожного року у неї приростає по 6 мільйонів чол. населення, себто по 3 мільйони нових робітників, що потребують праці. Тільки індустріалізація може врятувати Індію від неминучого росту голоду й нужди. Тому їй не лишається нічого іншого, як шукати власних внутрішніх джерел творення й акумуляції капіталу.

Ще в липні 1957 р. уряд Індії післав до Китаю делеґацію експертів для вивчення китайських колгоспів. Ця делеґація пробула в Китаї три місяці й повернулася з такими висновками: колективізація в Китаї, хоч і переведена під тиском компартійного апарату, дала успішні наслідки, бо селяни в кінці залишилися задоволені тим, щоб їх продуктивність зросла й зросли доходи на харчі; державі ж вийшла та користь, що в колгоспах вона може легко й дешево заготовляти досить продукції для експорту за кордон, щоб за це купувати за кордоном машини для індустралізації. Голосами 7 проти 2 індійська делегеція прийняла резолюцію, що рекомендувала спробувати завести з державною допомогою експериментальні колгоспи в Індії. (Характерно, що 7 голосів «за» були голосами державних урядовців, а 2 голоси «проти» були голосами представників кооперативного руху!).

Індонезія в боротьбі проти імперіялізму й реакції

Ю. Мовчан

В дні, коли пишуться ці рядки, в Індонезії ще не закінчилася громадянська війна. Зважаючи на острівний характер країни (до складу Індонезії, кажуть, входить 3 000 островів!) та на інші обставини, про що буде мовитися нижче, дуже правдоподібно, що та війна не так то швидко закінчиться.

В чому причина громадянської війни в Індонезії? Хто її розпалює і кому вона на користь?

Після того, коли індонезький народ під проводом своїх національних героїв – тепішнього віце-президент з Д-ра Гатта, – здобув свою незалежність у тяжкій і довготривалій боротьбі проти голландського імперіялізму, на індонезьких островах впродовж останніх десяти років панував відносний спокій. Як і кожна молода нація, індонезький народ так само бажав і бажає тільки миру і спокою для державно-політичної і соціяльно-культурної розбудови своєї країни. Треба визнати, що під проводом президента Сукарно молода республіка почала досить швидкими темпами національно відроджуватися. Вигнавши чужоземних імперіялістів, молода держава вирішила не приєднуватися ні до жодного з існуючих тепер імперіялістичних бльоків – ні до московсько-большевицького, ні до західньо-европейського, очолюваного американським фінансовим капіталом. Індонезія звернула увагу на розвиток свого господарства, на піднесення матеріяльного і культурного рівня свого народу.

З приводу відвідин Го Чи-Мина

Л. С-ко

Минулого місяця приїжджав до Москви з офіційною візитою президент Північного Вьетнаму Го Чи-мін. В Москві він одержав економічну допомогу для своєї країни розміром 100 мільйонів американських долярів. Перед цим кілька тижнів Го Чи-мін пробув у Пекіні, де одержав від Китаю допомогу розміром 340 мільйонів американських долярів. Така різниця в розмірах допомоги від багатого СССР і бідного Китаю примусила нас ближче приглянутись до економічної допомоги СССР і Китаю в Азії.

Відомо, що совєтські публіцисти дуже багато списали паперу, пропаґуючи совєтську допомогу Китаєві. Одначе, всю писанину легко випарувати до такої соли на дні. Економічна допомога СССР Китаєві за весь час, тобто від 1950 року, виявляється в таких цифрових показниках. В лютому 1950 р. СССР дав Китаєві довготермінову позику розміром 300 мільйонів амер. долярів. Другу довготермінову позику китайці виторгували у Хрущова, коли той був у Пекіні в жовтні 1954 року. Ця позика дорівнює 130 мільйонів долярів. В межичасі, в наслідок переговорів у вересні 1953 та жовтні 1954 року, СССР погодився побудувати в Китаї 156 промислових підприємств. Офіційно ніколи не було сказано, скільки ці підприємства коштують та на яких умовах вони будуються. Лише лондонський «Економст» (від 5.ІХ.1953 р.), який завжди є добре поінформований і серйозний, сказав, що мова йшла про довготермінову позичку розміром 5 мільярдів крб., на які й мали б бути побудовані в Китаї 141 підприємство. В 1954 ж році Хрущов погодився на будівництво ще 15 підприємств, вартість яких було названо 400 мільйонів крб. Отже, якщо мати на увазі, що офіційна вартість карбованця є 25 американських центів, то всі 156 підприємств мають коштувати 1350 мільйонів американських досярів.

Індо-Китай в боротьбі проти колоніялізму

Віктор Чорний

Вже біля 8 літ ведеться жорстока та затяжна боротьба індо-китайських народів проти імперіялістичного поневолення, системи колоніялізму та визиску. Поволі але певно ліквідується колоніяльна французька імперія в південно-східній Азії. Перемога індо-китайської революції неминуча, бо вона є виявом волі індо-китайських народів до свободи й самостійности.

Женевська конференція світових імперіялістів змушена була зібратись саме у висліді боротьби індо-китайських народів, у висліді успіхів 8-літньої революції. Ця революція, це не «комуністична провокація», не вигадка Москви, так само як українська визвольна боротьба не була ніколи вигадкою Берліну, як говорили російські імперіялісти, хоч Берлін і старався, як тепер Москва в Індо-Китаї, використати для своїх імперіялістичних цілей боротьбу в Україні.

Вважати індо-китайську революцію «комуністичною авантурою» це не тільки не розуміти справжніх проблем Індо-Китаю, а й грати в руки імперіялістичної реакції Заходу, підтримувати колоніялізм, боротись проти самовизначення націй і в кінцевому рахунку — саме й сприяти посиленню і поширенню впливів Москви, яка тільки й живе за рахунок реакційних сил Заходу.

Кінець корейської трагедії і криза війни

Те, що кінець війни в Кореї зупав з видимою кризою сталінізму і невидимою поки що, але грядущою кризою капіталізму, зовсім не випадкове явище. Перебіг війни в Кореї, її заглиблення й безвихідь тісно були .пов’язані з такими явищами, як політичний процес в Празі, як виключення Андре Марті з французької комуністичної партії і витікаючий з того її розкол, як ідіотичний арешт єврейських лікарів у Москві і зріст осатанілого російського шовінізму, як страшна криза сталінської імперії і апогей тої кризи — берлінське повстання 17 червня.

Сталінізм створив могутні апарати міжнародного комунізму, які товстим льодом покрили живі сили світового революційного процесу. Але це не означає, що ті сили вмерли. Сталіністичні апарати не висять в безповітряних просторах. Вони живуть і жиріють на революційних масах і всякі зміни в тих масах викликають зміни і в апаратах. Війна в Кореї була таким жахливим злочинством, що всі її страшні перипетії послідовно відкладалися в серцях народів і заносилися в невидимий, але реальний і грізний акт обвинувачень проти обох імперіялістичних таборів, отже й проти сталінізму. Протест живих народніх сил невидимими струмочками в’їдався в покриваючу їх ледяну кору сталіністської бюрократії і викликав її кризу, яка й проривалася переліченими вище подіями.

Деякі висновки з війни в Кореї

Гр. Погорілий

Інспірована російським імперіялізмом громадянська війна в Кореї зробила несподіване відкриття: вона показала цілковиту небоєздатність і морально-політичний розклад південно-корейського режиму. Той факт, що не тільки рядові вояки, але й ґенерали та міністри Південної Кореї швидко перейшли на бік ворога, що в тилу південно-корейських військ з перших днів війни виник масовий партизанський рух по боці аґресора, дає підставу для дуже важливого і теж несподіваного висновку: корейський народ не хоче обороняти свого, демократичним ніби способом обраного, уряду.

Тільки фанатична ненависть до февдально-капіталістнчного режиму і його чужоземних оборонців могла штовхнути корейський народ, разом з інтелігенцією, в обійми імперіялістичної Москви. В Кореї є чимало освічених людей, які знають правду про СССР, які напевне читали книжку В.Кравченка, переведену також на східні мови. Уряд Південної Кореї напевне дбав, щоб народ про все те знав. Але перед всіма тими фактами корейський народ залишився сліпим і глухим, точнісінько як українці в 1941 р. були сліпими й глухими перед правдою про нацизм, яку розкривала тоді російська преса, зокрема письменник А.Толстой в його справді блискучих статтях про «Майн Кампф» Гітлєра. Але ненависть до російського імперіялізму засліплювала і правда не діяла. Те саме в Південній Кореї. Там не хочуть слухати про становище в СССР, а головне про те, що буде з Кореєю під російським протекторатом.