Деякі висновки з війни в Кореї

Гр. Погорілий

Інспірована російським імперіялізмом громадянська війна в Кореї зробила несподіване відкриття: вона показала цілковиту небоєздатність і морально-політичний розклад південно-корейського режиму. Той факт, що не тільки рядові вояки, але й ґенерали та міністри Південної Кореї швидко перейшли на бік ворога, що в тилу південно-корейських військ з перших днів війни виник масовий партизанський рух по боці аґресора, дає підставу для дуже важливого і теж несподіваного висновку: корейський народ не хоче обороняти свого, демократичним ніби способом обраного, уряду.

Тільки фанатична ненависть до февдально-капіталістнчного режиму і його чужоземних оборонців могла штовхнути корейський народ, разом з інтелігенцією, в обійми імперіялістичної Москви. В Кореї є чимало освічених людей, які знають правду про СССР, які напевне читали книжку В.Кравченка, переведену також на східні мови. Уряд Південної Кореї напевне дбав, щоб народ про все те знав. Але перед всіма тими фактами корейський народ залишився сліпим і глухим, точнісінько як українці в 1941 р. були сліпими й глухими перед правдою про нацизм, яку розкривала тоді російська преса, зокрема письменник А.Толстой в його справді блискучих статтях про «Майн Кампф» Гітлєра. Але ненависть до російського імперіялізму засліплювала і правда не діяла. Те саме в Південній Кореї. Там не хочуть слухати про становище в СССР, а головне про те, що буде з Кореєю під російським протекторатом.

І от тепер створюється дуже пікантне становище: західні демократії, в особі ОН, спішать з щирою допомогою Кореї, а ту допомогу доведеться нав’язувати війною з корейським народом, який встиг уже поділити поміщицьку землю і навряд чи захоче повертати її своїм деникінцям, навіть і під тиском Ради Безпеки ОН. Цей факт зайвий раз підкреслює дистанцію, яка витворилась між народами й їхніми політичними режимами. Об’єднані в ОН нації нав’язують Кореї соціяльний устрій, якого корейський народ не хоче а, очевидна справа, питання устрою й національної незалежности народу не належить до компетенції навіть і ОН. Напр. ніяке ОН не може рішати чи Україна має бути підлегла Росії чи ні.

Події в Кореї витягнули на денне світло також всю кричущу несправедливість післявоєнної системи миру. Вони показали до чого може довести цинічне іґнорування прав і інтересів слабших націй великодержавами, які для збереження рівноваги чи забезпечення своїх позицій на чужих землях готові краяти терени слабших народів як тільки їм вигідно. Після другої війни великодержави розпоряджаються світом як своєю приватною власністю. В 1945 році корею в Ялті розрізано на дві частини по 38 паралелі. Але хто сказав, що незалежність корейського народу лежить на 38 паралелі і чому західні великодержави вважають /4/ аґресію тільки перехід 38 паралелі, а панування комунізму вище 38 паралелі то закон? Таким трактуванням суверенности народу великодержави тільки довели, що для них іде не про корейський народ, а про власні інтереси. Суперечки навколо 38 паралелі це суперечки імперіялістів, при чому Росія не обстоює 38 паралелю не тому, що для неї священна суверенність корейського народу чи навіть ідеї комунізму в Кореї, а тому, що вона мріє покласти цілу Корею в свою кишеню. Що тут справа не в комунізмі, підтверджує досвід Югославії. Там панує комунізм, але це не заважає Москві провокувати інцінденти на кордонах Югославії. Інші великодежави говорять про порушення миру теж не з високих мотивів. Там, де їм вигідно, вони не говорили б. Якби, припустімо, в Югославії прихильники короля Петра підняли повстання і доходили до Беоґраду, то напевне ніхто з великодержав( в тому числі й Росія) не кричав би про загрозу мирові. Все це треба пам’ятати для зрозуміння справжньої природи конфліктів в теперішньому світі: справа йде не про оборону поневолених чи слабих, а про оборону сфер впливу — ріжних 38-х паралелів; не про оборону демократії (чому її не обороняють в Еспанії, хоч там досить пальцем поворухнути великодержавам, щоб все було в порядку), справа йде, в кінечному відношенні, про оборону певних клясових устроїв.

Факт раптового розпаду армії й режиму Південної Кореї при сутичці з комуністичними військами, як і подібне перед тим явище в Китаю, дає підставу для де-яких узагальнень про сучасну демократію. Ніхто не заперечуватиме факту, що демократичні режими в кожній державі творяться у вільних виборах. Але досвід Азії показує, що при сутичці з комуністичним рухом народи не хочуть вмирати за створені ними демократичні режими. Перевагу демократій перед тоталітарним комунізмом всякий знає. Це — свобода людини, яка вільна робити що хоче. Але є якась слабість сучасної демократії, яка зводить на нівець її політичну перевагу і робить її слабшою проти комунізму. Що це за слабість? Наша еміґрантська преса на прикладі Кореї закидає великодержавам байдужність і зневагу до поневолених народів, до їх визвольних змагань. Але це тільки половина правди, та й та на прикладі Кореї менше всього підтверджується, бо якщо говорити про національну суверенність, то режим Південної Кореї був ближчим до суверенности, ніж Північної, а між тим корейці вмирають під прапорами Північного, а не Південного уряду. Поминаємо розмови про комуністичну пропаганду: пропаганду може вести та й друга сторона.

Причина успіхів комунізму в сутичці з демократією полягає в соціяльній нерівності, яку фактично обороняє сучасна демократія. Про це знають ті, що пишуть в нашій еміґрантській пресі, але соромляться говорити. А говорити треба, бо інакше не зрозуміємо причину хороби, причину катастроф, що сунуть на світ. А причина полягає в тому, що демократія, побудована на капіталістичній власності, втратила моральну вагу серед народів. Таку демократію охоче використовують і кляси, і народи, і окремі особи, щоб впорядковувати практичні життєві потреби, але така демократія не творить органічної єдности націй і тому, коли справа йде про речі вищого порядку — про те, щоб умирати за демократію, тоді суспільство неминуче колиться: ті, кому припадає йти до війська, тобто, нижчі верстви суспільства, кажуть (якщо не відкрито, то підсвідомо): хай вмирає той, хто за демократії багатіє. Ніяка заборона «пропаганди» не зітре з свідомости сучасної людини цього найбільш пекучого контрасту. Всі наймогутніші рухи нашого століття стимулюються почуттям цього контрасту і цього почуття не вб’ють в душі розбудженої людини ні атомові бомби, ні міліярдні програми «відбудови» світу.

З цеї точки зору зрозумілим стає, чому корейці вмирають по стороні менш суверенного північного уряду: той уряд роздає селянам поміщицьку землю, висуває в провід нації з низів здібних представників, в яких маси вірять і не припускають, що вони зрадять суверенність нації. Цю суверенність Москва пробуватиме пізніше ліквідувати. І то ще чи пощастить, бо не виключений є тітоїзм в Кореї. Крім того не треба забувати, що в Азії останнє слово належатиме не Москві, а Китаєві, а в Китаї режим творився не по волі Москви

Події в Кореї змушують задумуватись і над долею Західньої Европи. Нам здається, що і в Европі армії дряхліючої буржуазної демократії не витримають іспиту в сутичці з насланими Москвою арміями, які ймовірно будуть не російського походження. Зі всіх існуючих тут армій найбільш відпорною супроти російської (і всякої іншої) аґресії була б, на нашу думку, армія Югославії, бо солдат тої армії обороняв би таку національну суверенність, якої ця країна ще ніколи не знала. Він обороняв би свою соціяльну рівність, а не зиск капіталістів чи безвиглядну російську неволю. Проблема оборони Европи — це проблема її соціяльного устрою. Тут ніякі технічні озброєння не поможуть. Треба озброювати насамперед душу людини.

Було б помилкою думати, що, відштовхуючись від нерівности капіталістичного суспільства, сучасна людина воліє іти в рабство, подібне російському тоталізмові. Ненависть до Москви, що вже прокидається в народних масах Північної Кореї, свідчить, що народ її не бажає російської опіки так само, як на півдні він не бажає опіки капіталістичної. Це значить, що корейський народ, як і всі інші народи світу, хоче національної незалежности, соціяльної рівности та справжньої демократії, а не демократії багатих.

Джерело: Вперед (Мюнхен). — Ч. 3 (12). — 1950. — Стор. 4—5.