Мао Цзе-дун як марксист

Россана Россанда

У редакційній статті свого першого числа журнал «Маніфесто» відкритого звернувся до питання «культурної революції». Тоді ми ще були членами комуністичної партії та вказали партії на ці події, як на обов’язковий шлях не тільки до самого оновлення, але також до вироблення революційної стратеґії на Заході.

Наше твердження викликало скандал. Почасти через нерозуміння: рівень обізнаности про Китай — навіть у партії, що серед комуністичних має репутацію «відкритої» — є невиправдано низьким. Коли виникли розходження із СРСР, Китай без зайвих коливань було звинувачено у розпалюванні ворожнечі; коли вибухнула «культурна революція», «Уніта» вдалась до найбільш ганебних фальсифікацій японського чи совітського ґатунку, а секретаріят партії зробив заяву про військовий переворот. Тільки пізніше в комуністичній пресі з’явились куці й обережні спроби тлумачити події; проте навіть сьогодні редакція «Уніти» товаришам, що бажають бути поінформованими, відповідає, що це неможливо, бо Китай не дає акредитацію їхньому кореспондентові. Ніби не істнує цілого масиву офіційних і офіціозних відомостей, незаперечних свідоцтв з перших вуст, на основі яких можна дійти певних висновків і сформулювати політичну позицію!

Вірно, що відомо далеко не все: не опубліковані головні документи внутрішньої дискусії Китайської Комуністичної Партії, в тому числі протоколи останнього з’їзду. Вірно, що через специфіку мову потребує ретельного тлумачення, і причина цього є подвійною —неповторність з огляду культури спільного досвіду мільйонів людей і наше власне евроцентричне невігластво. Вірно, що самі китайські товариші визнають, що пріоритет, відданий підчас «культурної революції» внутрішньому фронту, досі заважав їм «перекласти» її — і це стосується не тільки пошуку відповідної мови, але також аналізи ситуацій, відмінностей і схожостей — для робітничого руху на Заході. Незважаючи на всі ці обмеження, можна стверджувати, що з 1920-х не надходило з соціялістичної країни такої кількости важливих й одвертих даних щодо дискусій чи навіть політичної боротьби на рівні рядових членів партії; і — на відміну від відомостей про «відкриті» дискусії в инших партіях — у нашому випадку дані надходять такі, що переконливо свідчать за принципові розбіжності з партійною лінією.

У дійсності не тим, що невідомо про «культурну революцію», але саме тим, що відомо про неї, пояснюється той надзвичайний опір, з яким їй протистоять ліві сили як всередині комуністичних партій, так і ззовні. Насправді її важко відкинути як всього лише неосталіністські конвульсії — так робить небагато хто, але такі є (цікаво, що кілька таких є у гурті невигадливих прибічників цих конвульсій). Так само важко приручити дракона, клясифікувавши його, за правилами іноземного історицизму, як тварину, що цілком може жити в Китаї, але не переносить нашого клімату, роблячи вигляд, що нас це не стосується. Але питання, що їх підняла «культурна революція», нас стосуються безпосередньо. Це пекучі питання. Революція покликана не тільки загострити боротьбу з клясовим ворогом, але з тим, що клясовий ворог за останні десятиріччя нав’язав нам: дати відповідь на питання, чому ми продовжуємо терпіти — обговорюючи ці питанням у багатозначних виразах і словами безпорадности — не тільки кризу в европейському соціялістичному таборі, але також постійне відкладання «революції на Заході». І що ще гірше, дати відповідь не в моралізаторських термінах, як декому хотілося би, пройшовши через ритуальне мучеництво та відновлювальне купання у революційній чистості, але у термінах принципового переосмислення самих основ того, чим все ж таки пояснюється наш відступ — навіть у випадках щирої бойової політики — до традиції, що до неї ми воліли би не мати жадного стосунку.

Це пояснює, чому революція стикається із замовченням, спротивом, ворожістю. І не тільки на опортуністичному фланзі робітничого руху. Також сили, що заявляють про свою революційність — такі як кубинське керівництво, а в Европі ґрупі, що зберігають вірність початковому лєнінізму — та готові приєднатися до антиімперіялістичного радикалізму Китаю, не приймають ані теорію, ані практику «культурної революції». Цілісне вираження ідей Мао, невіддільна від них «культурна революція» кличе до підсумкового зведення рахунків і до практики, що не відбудеться без руйнування дечого, глибоко вкоріненого в історії та сьогоденні комуністичного руху.

Криза совітської моделі

Цей драматичний елємент, «пролом», виражається також у моменті та у способі, у який ідеї «культурної революції» з’являються на світовій арені. Ці ідеї є термінами, що їх завжди пов’язують з маоїзмом — теза про «неперервну революцію» і наголос на «диктатурі пролєтаріяту»; проте, аби вивільнити руйнівну силу, що зв’язувала з европейською традицією, мали відбутися два конфлікти — спершу розходження із СРСР, а після заклик до масової боротьби всередині Китаю. У вогнищі цього протистояння решта робітничого руху стоїть перед пекучою необхідністю негайно зробити свій вибір.

Цей конфлікт є тим гострішим, що він проявляється у момент кризи комуністичного руху — XX з’їзду КПРС. Спочатку китайська критика виглядає такою, що вона стосується переважно міжнародної стратеґії: цей аспект відокремлюють від оспорювання вірности моделі будівництва соціялізму, що їй слідубть у СРСР. Той факт, що спочатку розгорнулась полєміка щодо співістнування, і що за нею неможливо розгледіти поділ всередині китайської керівної ґрупи, що насправді розкололась через це питання, — за виключенням ускладнень, пов’язаних з дискусіями щодо армії та ролі Пен Де-хуайя — створює у зовнішнього спостерігача враження непов’язаности між собою цих двох моментів. Але це необґрунтоване пояснення. Як ми писали у першому числі «Маніфеста», першопричиною розходжень, що постали між Китаєм і СРСР, стало ріжне бачення моделі будівництва соціялізму — це призвело до появи ріжних варіянтів міжнародної політики, а не навпаки. Отже ці дві лінії говорять не лише про тактичну оцінку та не просто вимірюють ступінь «інтернаціоналізму» одна одної. Тут йдеться за саму природу соціялістичної держави і — одне випливає з иншого — за останнє п’ятдесятиріччя европейського комунізму.

Повернемось ненадовго у 1956 — до способу, у який, як вважалось, можливо проаналізувати та подолати кризу соціялістичних суспільств. Він насправді є вихідним пунктом. Як абсурдно розглядати XX з’їзд як правильний — але дивним чином нереалістичний — вихід з кризового стану, так само абсурдно — і невиправдано у китайській позиції, що є очевидним її недоліком — вважати хрущовизм чистим, суб’єктивним, волюнтаристським прагненням провести ревізію і спаплюжити «чистий і міцний» соціялізм, що не потребував нічого иншого, крім продовжуватися як раніше. У дійсності СРСР і весь соціялістичний табір стикнулися з проблємою перенапруження як у базисі, так і в надбудові, з постійним падінням виробництва чи застоєм, з нерозв’язаним питанням сільського господарства, поширеними у всьому суспільстві явищами бюрократизації та деполітизації, дедалі ширшою прірвою між народом і партією, а все це стало продуктом сталінської лінії і ціною за слідування їй. У відповідь на цю лінію «зміни», запропоновані на XX з’їзді, були радше показними, ніж дієвими: вони була такими не тому, що їх не довели до відома рядових членів партії, але тому, що навіть у своїх цілях вони не виходила за рамки окремих відозмін суспільно-політичної структури до яких вона уже давно дозріла і яка уже містила в собі всі спірні явища, що стали так очевидні сьогодні.

Про цю головну неперервність хрущовизму по відношенню до ріжних принципових шляхів будівництва соціялізму в СРСР ми повернемось пізніше; а поки що коротко зазначимо, що сьогодні варто не забувати, що вся дискусія, що розгорнулась 1956 року в СРСР й инших партіях, по суті виходила з тези, що, якщо настала криза, вона в принципі стосується відставання надбудови від процесів у базисі та від розвитку продукційних сил. Отже всі орієнтувались на провадження — оцінюючи практичну реалістичність у біль-менш бюрократичних термінах, відповідно до власного відношення до влади — коректив фальшивого характеру, а саме на форми децентралізації управління економікою, але в рамках тієї самої системи відноси та метод виробництва, і на форми політичної лібералізації, але в рамках сталінської держави. По суті це призвело — і наступні роки це підтвердили — ні до чого, крім спроби розширити верстви élites [верхівки] в управлінні економікою через розвиток внутрішньої суб’єктивної діялєктики (партія і технократія, центральний комітет плянування і «реформоване» керівництво підприємств, промисловости та сільського господарства), що була покликана відтворити та закріпити об’єктивне соціяльне розшарування, все ще засноване на процесі продукції (інженерно-технічний персонал і робітники, робітники та селяни, інтелєктуали та неінтелеєктуали), а також до початку поділу влади, дуже швидкого згорнутого, що підсилило напругу як приховану (між партією та армією), так і відкриту (з так званими «дисидентськими ґрупами»). Що сталінська система управління, коли вона досягає максимуму напруження чи безсилля, тяжіє до такого роду коректив — повернення до «раціональности» економічних процесів або ринку капіталістичного типу чи до «свобод» буржуазного типу — не є випадковістю, так само як не є результатом об’єктивних поступок соціял-демократичній тенденції. Так само невипадково те, що таке повернення не може не призвести врешті-решт до розпаду; виходить, що «корективи» закінчуються тим, що є лише не більше, ніж коливаннями, що загострюють протиріччя, провокуючи в кінці повторне утвердження авторитарної системи — єдиного міцного блоку на шляху дедалі більш некерованих процесів. Відси крах хрущовської гіпотези як засобу відновлення внутрішньої рівноваги. І отже її значення для вибору на міжнародному рівні: ставка на таке зміцнення СРСР, щоб він спромігся кинути виклик США, та просування себе як альтернативного партнера країн, що розвиваються, захищаючи їх від «експорту контрреволюції», — ставка, на яку наважилися, але по суті програли уже підчас Карибської кризи 1962 року. Зайве повторювати, як, починаючи з В’єтнаму та близького Сходу, не кажучи вже про Латинську Америку, лінія на співістнування звелась до банальної рівноваги сил у відповідних сферах впливу, відмови від будь-якої спроби представити співістнування як хоч і мирну, але революційну стратеґію. Варто лише нагадати, як ці процеси стали одверто очевидними у першу половину 1960-х під дією «проявника» — В’єтнаму. 1968 року з його подвійним протистоянням — відновленням масового антикапіталістичного руху в Европі та вторгненням до Чехословаччини — деґрадація европейського комунізму видавалась остаточною. У цей момент, із запізненням у десять років, стало зрозуміло, наскільки вже 1956 року була справедливою китайська критика недоліків цього виду комунізму.

Це була влучна критика, хоча вона і не призвела безпосередньо до широкої прямої полєміки. Вона, одначе, безпосередньо призвела до повороту, що його мала зробити Китайська Народна Республіка — через сім років після свого проголошення і в надзвичайно важких умовах — у бік шляху, відмінного від путі, обраного СРСР, — шляху, що його найбільш послідовним проявом не могла не стати «культурна революція». До того моменту насправді в Китаї дотримувалися моделі розвитку, прийнятої у СРСР, хоча — як про це нагадують Ліза Фоа й Альдо Натолі[1] — народна війна, вага селянських мас, Йєнанський досвід, об’єднанні в єдиний реалізм, внесли в методу помітні корективи. Але модель сама по собі — а саме особливості перехідного суспільства, обов’язкові та необхідні етапи — під сумнів не ставилися. Ба більше, принципово не ставилася під сумнів низка «клясичних» положень, принаймні відверто, хоча на практиці доходили висновків (або виходили з передумов), що по суті вступали у протиріччя з принциповими положеннями. Це не повинно дивувати, якщо взяти до уваги, що модель СРСР була єдиною істнуючою моделлю, до того ж базувалась вона не на випадкових досягненнях суто емпіричного характеру (ніхто 1917 року не знав рецепту соціялістичного будівництва), а на основах, що виходили з теоретичної спадщини західного робітничого руху. Оспорювання цієї моделі не могло народитися з відмінного практичного досвіду; крім того воно могло би мати такі наслідки, що їх китайська полєміка — така жорстка по відношенню до «сучасного ревізіонізму» й така пихата у стверджуванні внеску Мао у розвиток «марксизму нашого століття» —.не завжди визнає відкрито. Ці наслідки підводять до питань, що виводять далеко за рамки «сучасного ревізіонізму», що він — згідно з китайською критикою — дорівнює хрущовській практиці, торкаючись всього того комплєксу, що ми в совітському досвіді звикли називати «марксизмом-лєнінізмом» і що відсилає до Сталіна, Лєніна та, зрештою, Маркса.

Чотири пункти розходжень

Ніколи не істнувало «канонічної» схеми соціялістичного будівництва: її виводили з практичного вибору лінії не меншою мірою, ніж з теоретичного обдумування схеми всередині комуністичного руху. Це обдумування, завжди сильно ідеолоґізоване, а в роки ортодоксії сильно заплутане, є зоною не просто проблєматичною, але непрозорою; вся теоретична побудова тримається на твердженнях, що сприймаються як певні та, отже, не потребують доведення. «Культурна революція» — сама теж сильно ідеолоґізована — вперше зриває з них покривало містифікації та розкриває їхню проблєматику, хоча й не без різких випадів проти нерозривности та суперечливих тверджень про неї. Виявити основоположні відмінності отже, не легко, особливо якщо прагнемо уникнути схематизму. Видається, одначе, можливим провести розмежування навколо чотирьох найважливіших моментів: проблєма перетворення базису, створення матеріяльної бази соціялізму, пріоритетности створення матеріяльної бази у порівнянні з надбудовою, політичного та соціяльного суб’єкту цього перетворення. Зайве казати, що ці моменти утворюють чотири грані однієї проблєми.

Базис і надбудова

Першим є питання перетворення базису. На практиці та в дискусіях комуністичного руху було прийнято (щоправда, без покликання на «клясиків»), що революційний прорив, себто захоплення політичної влади та скасування приватної власности на засоби виробництва, по суті забезпечують перетворення базису. Наступний розвиток перехідного суспільства розгортатиметься переважно на рівні надбудови. Це твердження лунає в деяких заявах «культурної революції» і повертається до життя завдяки таким авторкам, як Джоан Робінсон, що її точно не можна запідозрити у спрощеному підході; визначаючи капіталізм як «…приватну власність на засоби виробництва, що приносять їхнім власникам дохід і передає у приватні руки управління економічною системою» та знаходячи докази того, що в СРСР така приватна власність не істнує, вона таким чином мусить виступити за захисти «китайського погляду, згідно з яким російський досвід показує, як на соціялістичному базисі може розвиватися надбудова капіталістичного типу»[2]. Ця операція здійснюється з покликаннями на славнозвісний Марксів пасаж з передмови «До критики політичної економії», де йдеться про певну автономію надбудови, та перефразуючи Мао щодо «зворотної дії… реакції свідомости на суспільне буття»: «якщо вже прийнято, — пише Робінсон, — точку зору, згідно з якою ідеї формуються, виходячи з матеріяльних умов, немає сенсу заперечувати те, що цей взаємозв’язок діє в обох напрямках». Криза совітського суспільства розглядається, отже, переважно як невідповідність соціялістичного базису політичній фізіономії. Нагадує аналізу ситуації, проведену комуністичними партіями після XX з’їзду, з наступними висновками: для тих, хто розташувались праворуч, розв’язання проблєми треба шукати у царині ґарантування конституційних прав громадян та лібералізації; а для тих, хто ліворуч, — у відновленні самовідданости, духу самопожертви, рівноправ’я як способу життя. Ревізіонізм і революційна культура — обидва звертаються до сфери свідомости.

Але наскільки врешті-решт відокремився базис від надбудови? І найголовніше звідки знати, що революційне перетворення базису повністю завершено? У рамках цих нотаток неможливо докладно побачити, яку ролю це питання зіграло в дискусії щодо природи соціялістичної держави після Жовтня. Вірно, що не тільки у Лєніна, але і в дискусіях, що розгорнулись по його смерти, ми не знайдемо такого прямолінійного зведення «базису» до приватної власности на засоби виробництва. При оцінці результатів, досягнутих у розрізі базису Лєнін не забував про вертикально-бюрократичні межі влади, а в наступній дискусії йшлось про необхідність діяти за допомогою економічних інструментів і механізмів, в тому числі ринку, системи цін тощо, що їхня природа залишалась неоднозначною. Загалом, одначе, можна обережно прийняти твердження, що на лєнінському етапі недоліки перетворення базису пояснювалися залишками — навіть після захоплення влади — старих відносин, головно в царині власности (в першу чергу приватною власністю на селі), що в ній ще не відбулось усуспільнення. Вся теорія клясової боротьби у Сталіна ґрунтується на гіпотезі, що мірою поглиблення революції «старі» верстви та соціяльні ґрупи чинять завзятіший опір, так що з цього виведено (у зв’язку з проєктом конституції 1936 року), що соціялістичний базис убезпечиться завдяки їхньому зникненню, й період диктатури пролєтаріяту, що розпочався 1917 року, можна вважати завершеним. Не забуто цю думку й у замітках про економічна проблєми соціялізму в СРСР 1952 року, а суперечності перехідного етапу відносяться на рахунок застаріння виробничих відносин, що встановилися після захоплення влади[3]: отже, хоча розвиток суспільства все ще породжує суперечності, вони не набувають характеру клясових антаґонізмів. Коли за кілька років Хрущов заявив про «загальнонародну державу», він поспішив, але в цілому керувався тією самою лоґікою.

З документів «культурної революції» питання не видається, одначе, таким простим. З одного боку, в них окремо підкреслюється «ідеолоґічний» момент, що має тенденцію представляти незавершену боротьбу як революцію у надбудові; з иншого — всіляко стверджується, що ворогом, що з ним треб боротися, є не ідеолоґія, а «капіталізм», що вже відродився у СРСР,  або «капіталістичний шлях розвитку», що ним рухався Китай під проводом Лю Шао-ці. З цього маємо вивести, що термін «капіталістичний» вживається у широкому значенні — як система ідей, відносин і зв’язків між людьми навіть без уваги на базис, на виробничі відносини? Таким є тлумачення, обране — не без докорів — менш гострими комуністичними критиками з Китаю, що вбачають у цьому порушення або неправильне вживання марксистської термінолоґії і понятійної системи. Також саме цього тлумачення — із задоволенням — дотримуються деякі прибічники «культурної революції», що вбачають у цьому потенційному розчиненні капіталістичного способу виробництва в системі міжособистісних відношень влади чи авторитету, нескоординованій з матеріальним базисом, «подолання» Маркса та зв’язок Мао з певною сучасною соціолоґією, і цим — що вельми неочікувано — пишаються. Коротше кажучи, Мао протиставляють Марксу.

Прочитання, яке ми тут пропонуємо, є діяметрально протилежним. Себто нам здається, що цілковито по-марксистські китайська революція заново у всій складності піднімає питання базису, а отже рівня, що на ньому вирішується доля перехідного суспільства. Щоб здійснити це, вона перш за все відкидає дихотомію — присутню як у сталінській схемі, так і в схемі так званого «ревізіонізму» — відношення базис—надбудова як двох послідовних і взаємно обумовлених сфер; ця схема насправді відповідає зведенню «базису» до проблєми власности на засоби виробництва. Що це зведення — таке поширене — є довільним, показує уривок з одного Марксового тексту, в якому говориться: «В суспільнім творенню свого життя люде входять у певні, неминучі, од їхньої волі незалежні відносини, в продукційні відносини, що відповідають певному ступневі розвитку їхніх матеріяльних продукційних сил. Сукупність цих продукційних відносин творить економічну структуру суспільства, реальну базу, на якій підноситься юридична й політична надбудова і якій відповідають певні суспільні форми свідомости». Курсив, звісно, наш. З цього пасажу цілком очевидно не виводиться ані автономія (у ревізіоністському сенсі), ані підпорядкування (у сталіністському сенсі) надбудови, але своєрідне співістнування, проєктування і форма виробничих відносин як «самосвідомости» суспільства. Але крім того з цього виводиться щось, що є дороговказною ниткою для всіх марксистських досліджень, себто поняття базису як орґанічного та складного утворення, «сукупности відносин», себто відносин між людьми, що їхньою віссю є робочі відносини у рямцях матеріяльного виробництва, що також виражаються у формі, що її набуває власність, але до цієї форми не зводиться (див. пасаж, присвячений власности, у вступі «До критики політичної економії»).

Це не означає, що приватна власність на засоби виробництва є другорядним елєментом: вона є продуктом і вираженням світу капіталістичного виробництва, його символом, кінцевою точкою тривалого процесу відчуження від власности людської праці. Але саме у сукупності умов — розвиток продукційних сил, поділ праці, втрата та відновлення «особистости», ствердження, заперечення і заперечення заперечення відносин між людиною і природою, людиною і її знаряддям праці, людиною і людиною — визначається ця вища форма відчуженої праці, якою є капіталістичний спосіб виробництва; він залишає глибокий відбиток на всій сукупності матеріяльних і суспільних умов, що його утворюють, що певною мірою його зміцнюють і формують як єдино можливу форму, що претендує на об’єктивність і неперервність, а також проєктує цю об’єктивність і неперервність на майбутнє, навіть коли вибухають його внутрішні протиріччя і унеможливлюється форма приватної власности на засоби виробництва, приватного нагромадження капіталу і приватної експлоатації праці.

Цей зв’язок ріжних елєментів, що утворюють єдину форму виробництва, є настільки тісним (тісним також, як ми неодноразово побачимо, у своїй діялєктиці), що неможливо уявити розрив, справжню кризу капіталістичного способу виробництва без її одночасного повного підриву (а не просто зі скасуванням однієї зі її умов). Иншими словами капіталізм добігає свого кінця лише тоді, коли закінчується процес відчуження, як про це написано у відомому фраґменті «Grundrisse», що отримав назву «Форми докапіталістичної продукції», але є коротким нарисом всього людського розвитку, а саме після повного повернення людиною собі своєї суспільної сутности на рівні, до якого підніс людську працю капіталістичний спосіб виробництва. На цьому рівні — адже до його досягнення людина не може повернуту собі власну свободу й особистість — істнує можливість появи поступової і складної форми суспільної та виробничої орґанізації, але лише у тотальній формі, оскільки метою підриву є саме це відновлення, ця нова «спільна» природа суспільного буття. Тому Маркс говорить не про «державну», але «спільну» власність. Насправді можна припустити, як досі й відбувалось у комуністичних революціях, що попри скасування — миттєве в промисловості та поступове на селі — всіх форм «приватної» власности, роля, що її відіграє неспільна власність на засоби виробництва у системі виробничих відносин, залишається по суті незмінною, так само, як залишається незмінним механізм — якщо не мета — нагромадження капіталу. Що врешті-решт не кладе край продажу праці, що продовжує своє функціонування, що забезпечує суспільний поділ праці тощо; що дає поштовх не до підриву усіх виробничих відносин, але всього лише — і за рамками виробничих відносин — до иншого (вже не приватного) розподілу продуктів праці. Цей розподіл в жадному разі не можна плутати з процесом повернення собі своєї сутности, що на ньому наголошував Маркс.

Якщо це вірно, захоплення політичної влади та скасування приватної власности на засоби виробництва є необхідною, але не єдиною достатньою умовою перетворення базису в соціялістичному сенсі. Необхідною, оскільки без цих змін неможлива наступний розрив із системою; недостатньою, оскільки цими змінами розрив не обмежується. З цього виходить, що так зване «перехідне суспільство» є суспільством, що в ньому зберігається — не як залишкове явище з минулого, але як питома форма сучасности — велика частка капіталістичного способу виробництва, — суспільством, що продовжує закладати основи нерівности між людьми у доступі до матеріяльних благ і знарядь продукції (володіння ними є не юридичним, але адміністративним), з одного боку, та відновлює продаж робочої сили як єдиного засобу істнування — з другого.

Саме до цього пункту підходить «культурна революція», а тому, здається, її заяви треба розуміти буквально: йдеться за антикапіталістичну боротьбу, революцію базису та у базисі. Схоже, треба буквально розуміти визначенняЄ дане нею ворогу, що ним є «буржуазні відносини» — не суто «ідеолоґічні», порожні відображення вже неістнуючих матеріяльних форм, а відображення матеріяльних відносин, що є досі конкретними та реальними.

І в цьому сенсі здається, що — як завжди трапляються у розпал соціяльного конфлікту — «культурна революція» робить очевидний крок уперед у порівнянні з тими творами, що вважаються у Мао клясикою на тему клясовою боротьби на перехідному етапі, себто «Відносно суперечности» (1937) та «Про правильне розв’язання суперечностей всередині народу» (1957). Не тільки тому, що у першому сильно відчувається геґельянство (і не випадково, що саме цей текст вивчають китайфіли, які наголошують на протиставлені Мао і Маркса), а в другому — складнішому — Мао розріжняє суперечності «з ворогом» і «всередині народу» як суперечності антаґоністичні та ні, що можна прочитати також у цілковито антисталіністському ключі, як це власне й було у полеміці після 1956 року (цю інтерпретацію див. Е.Коллотті Мішель «Ідеолоґічне коріння китайської революції»). Суть у тім, що «китайська революція» відкриває матеріяльні (а значить антаґоністичні) корені суперечности, відверто називає їх — капіталізм — і на цьому ґрунтує клясову боротьбу та необхідність диктатури пролєтаріяту.

Це доводить між иншим дискусія — правильно висвітлена Блюмером[4] — щодо діялєктики, розпочата ще 1964 року у зв’язку з визначенням Янь Сян-чена та характерна двома формулями: «одне ділиться на двоє» і «двоє поєднуються в одному». Суть суперечки — як боротися з поступовською і еволюціоністською концепцією (що була точкою зору «примиренця» Янь Сян-чена) за допомогою антаґоністичної концепції суперечности — полягала у тому, що будь-яка суперечність виражає не рівновагу між позиціями, кожна з яких сама по собі є недосконалою, але момент неузгоджуваного антаґонізму, рушійну силу історичного процесу, неспроможну знайти розв’язання в рямцях термінів, що в них суперечність представлено. Але в чому полягає неузгоджуваність частин суперечности, якщо не в її вкоріненості в матеріяльній, реальній даності, що неможливо розв’язати в чисто ідеолоґічній синтезі? З більшою ясністю, ніж в абстрактних творах Мао, як вірно зауважує Блюмер[4], саме у народних документах «культурної революції» (себто саме у документах, що стали мішенню для глузування з боку західної критики) розповідається, як філософія Мао служить розв’язанню найріжноманітніших практичних труднощів, як вона виводить правило матеріяльної природи «головного протиріччя», що їй протистоїть частина альтернативної свідомости, заснованої на так само матеріяльних потребах; одним словом, геґельянська діялєктика, що двома ногами стоїть на землі.

Так, «культурна революція» знову піднімає in toto [на повний зріст] питання розриву капіталістичного способу виробництва, ліквідовує хибне протиставлення у сучасній схемі базису та надбудови, переосмислює значення світової соціяльної революції; коротше кажучи, вона переглядає всі марксистські теми доконаної альтернати, якою є соціялізм, а отже бачить у перехідному суспільстві місце для етапу клясової боротьби — нового типу, але боротьби у повному значенні цього слова.

Модель акумуляції

Другий аспект моделі соціялістичного будівництва, що його треба обговорити, це — проблєма акумуляції. Захоплення політичної влади досі відбувалось завжди у країнах, що відстають у своєму розвитку, і з цього цілковито лоґічно зроблено висновок, що перехід до соціялізму й — тим більше — до комунізму означає швидке створення матеріяльної бази розвитку, зрозумілої одночасно і як ґарантія виживання суспільства, і як захист проти зовнішньої аґресії. Віссю цієї «акумуляції» був у СРСР процес індустріялізації, а в ньому пріоритет віддавався важкій промисловості, забезпечуючи частину робочої сили — вже істнуючий пролєтаріят і робітничу клясу, що формувалась — знаряддями та засобами праці, великою мірою купленими за рахунок «стягнень» підчас сільської акумуляції.

Історичні причини цього вибору знаходимо у дискусії, що розпочалась після лєнінського етапу в СРСР 1920-х[5]; навіть сьогодні, як зауважує Беттельайм і як до того ж очевидно з дискусій усередині КПРС, починаючи зміщенням Хрущова і закінчуючи останніми заявами Брєжнєва, прірва, яку цей напрямок розвитку відкрив між промисловістю і сільським господарством, досі не закрилась. Через 50 років після Жовтня суперечність між містом і селом, видається, не розв’язано, так само як не видно — а про це відверто свідчили цілі Хрущова — моменту злиття у єдиному виробничому комплєксі промисловости та сільського господарства. Темпи зростання обох галузей залишаються неузгодженими; умови життя селян в матеріяльному пляні гірші, ніж у робітників; суспільство залишається поділеним, а всередині промисловости зростає поділ на ріжні верстви серед робітників ручної і розумової праці. Система оплати праці та професійної підготовки, себто система освіти, відображає поділ праці, що зберігає природу не просто технічного поділу, але суспільного. Під цим оглядом перехід від сталінського етапу до хрущовського не несе суттєвих змін, якщо не брати до уваги те, що впродовж другого етапу відбулась закономірна стабілізація умов, що вони на першому ще вважались перехідними.

Ця схема не піддається сумніву ані з боку внутрішньої «опозиції», ані з боку розсудливої комуністичної критики — офіційної, як у випадку італійської компартії, або частково дисидентської, як у Франції: все пояснюється «відсталістю» совітського суспільства. Цю думку доведено до найбільших крайнощів. В основі такої позиції лежить недіялєктичне твердження про істнування зв’язку — що зустрічаємо в Маркса — між «історичним зростанням» і «революцією», і зокрема теза, що за нею людина звільняється і повертає собі себе через переворот, що відбувається на вершині капіталістичного способу виробництва, оскільки лише в цьому пункті виробництво на практиці набуває колєктивного характеру. За допомогою такого прочитання Маркса капіталістичному способу виробництва приписується своєрідне розділення на «форму», що має бути історичною, суспільною, об’єктом політичних змін і має відповідати формі власности на засоби виробництва (й загалом відношенням власности), і на ядро, що не підлягає суспільним змінам, але підпорядковується законам лінійного зростання і на них базується, і відповідає конфіґурації, набутій продукційними силами внаслідок розвитку машинного виробництва. Це ядро вважається загалом позитивним, — таким, що є неісторичним і вартим збереженням: звідси походить теза про нейтральність науки та техніки, навіть про притаманну їм хорошість.

Звідси переконаність, що будівництво соціялізму не може не відбуватися згідно з технічною і виробничою схемою, що не відріжняється від схеми так званої «промислової революції» нічим, крім «людських відносин», форми власности за засоби праці та розподілу суспільного продукту; і, як наслідок, прийняття «змагання», що відповідає моделі, запозиченій у капіталістично-розвинених країнах. Щодо цього пункту не істнує суттєвої ріжниці у поглядах між совітським досвідом, европейською соціялістичною опозицією і такими моделям, як кубинська чи иншими країнами, що розвиваються. (Не обманюємося щодо рішення Куби розвивати цукрову промисловість; це не означає жадної відмінної схеми індустріялізації чи нової схеми соціялістичного нагромадження капіталу. Цукор не є «селянським» продуктом — він є «важкою промисловістю» Куби, і його спосіб виробництва є промисловим, нехай почасти це виробництво й відбувається на селі.)

Саме Китай поставив під сумнів цю модель у своїй практиці, а пізніше, підчас «культурної революції», у своїх принципах. Причина, з якої Мао з нею порвав, очевидна: впевненість, що вона несе безкінечне відтворення капіталістичного поділу праці, поглиблення прірви між містом і селом, між розвиненими районами та відсталими районами, між привілеями інженерно-технічного персоналу та робітників розумової праці у порівнянні з робітниками ручної праці. Себто ця модель відображає і зберігає — навіть всередині виробничого процесу, що вже став колєктивним і що в ньому беруть участь усі колєктивно, — містифіковане перетворенні праці на вартість: принцип «кожному за його працю» містить у собі глибоку двозначність капіталістичного «мірила», яким вимірюється вартість праці. В той самий час, зберігаючи в суспільстві окремі райони нерівномірного розвитку, закладаються основи суспільної нерівности; а отже основи відтворення капіталу (а не заявлена «раціональність»), марнування і руйнування продукційних сил. Цей останній пункт — що він часто залишається поза увагою навіть прихильників «культурної революції», які щиро захоплюються позитивністю «ідеолоґічної» революції, що її приносять у жертву «раціональність, економізм, ефективність, реалізм»[6], себто дійсні цінності капіталістичного способу виробництва — представляє вихідну точку маоїстської критики традиційної моделі соціялістичного розвитку. У промові 1956 року (що її опубліковано у травневому числі «Маніфеста») Мао засуджує ірраціональну та непродуктивну природу економічного зростання через розвиток привілейованих пунктів. Його арґументація («Звісно, пріоритет за промисловістю, але той, хто хоче розвивати промисловість, має розвивати сільське господарство. Звісно, пріоритет за важкою промисловістю, але той, хто хоче по-справжньому розвивати важку промисловість, має розвивати легку тощо»), це — не просто риторичний оберт, покликаний у непрямий спосіб підставити під сумнів розстановку пріоритетів. Це демонстрація доказів нераціональности для малорозвинених країн пріоритетности совітської моделі акумуляції, що вона сама копіює «технічну об’єктивність» капіталізму. «Культурна революція» довела цю критику до лоґічного завершення, висунувши гасло «стати на власні ноги», але вже до нього вибір на користь комун і «великий стрибок» стали спробами — що, як визнавалось пізніше, здійснювались із небезпечним поспіхом — скоротити розрив між промисловістю і сільським господарством, максимально використати всі продукційні сили на найвищому можливому рівні, але не за рахунок один одного.

В иншому місці ми спробували розглянути результати слідування цим напрямком; тут можливо оглянути лише його початки. Вірно, що у відмові Мао від совітської моделі акумуляції, заснованої на визискуванні селян, зіграло свою ролю усвідомлення особливих умов Китаю і ваги у цих умовах селянських мас — головних дійових осіб революції. Одначе, здається, цього пояснення недостатньо: якби все було так, тоді Мао мав би зробити протилежний вибір — традиційно спертися на створення маленьких селянських господарств, що, схоже, є правилом самозахисту, притаманним «совітській» моделі, як альтернативу та компенсацію за напругу, викликану моментами примусової колєктивізації. Мао відкидає цей шлях і рухається у бік, протилежний від бухарінської лінії «руху зі швидкістю черепахи», націлюючись на теоретичне та практичне об’єднання всього складного процесу «пролєтаризації» в Китаї (для чого він ніколи не відмовляється від тези пролєтарського керівництва революцією), намагаючись розв’язати селянське питання — замість підкреслювати його особливість — шляхом безперервного загострення клясової боротьби на селі, боротьби проти приватної власности, сміливої спроби запровадження промислово-сільськогосподарського управління комунами. Зусилля, спрямоване на негайне соціяльне перемішування населення, направленого з міст до сіл, представляє ніщо инше як соціолоґічний бік питання; але перш за все за ним ховається спроба загального перегляду поняття розвитку, що воно, якщо до нього долучається усе суспільство, викорінює нерівність зростання, що є нерівністю суспільною, а отже виробничою.

Звідси засудження «буржуазної» техники, науки, культури та школи, демонстрація їхньої ненейтральности, первородного гріха, співучасті у відтворенні та приховуванні нерівного розвитку, а також — сильного — обмеження і марнотратства, що їх він спричиняють. Поверхневе прочитання «культурної революції» добре для спокушення европейської «революційної» аристократії: насправді ж в Мао й у текстах «культурної революції» цього не знайти. Численні епізоди, що про них повідомляють «Сіньхуа», “Cahiers de la Chine nou¬velle” та “Peking Information”, коли певна ґрупа робітників спромоглась виробляти кисневі балони, чого до того не могли технолоґи й інженери, чи як якесь село спромоглось знищити гусінь, що заполонила навколишні ліси, «за допомогою отруйних ос», виводили з рівноваги людей на Заході, тому що вони замахувалися на — священну для нас — «об’єктивність знання»; але що насправді треба бачити у цих подіях, так це не піднесення здорового глузду над наукою, а відмінне застосування техніки та зміна в способі її використання у зв’язку з новим суспільним застосуванням.

І також тут діялєктика Мао — хай там що кажуть його ганьбителі й тим більше його друзі — є строго марксистською: хоча вірно, що Маркс розглядав капіталізм як венець людської передісторії, а соціялізм як його нащадка, також вірно, що у Маркса це пряме наслідування народжується з процесу руйнування, є революцією, що від неї ніщо не врятується, крім рівня розвитку, на якому вона відбувається. У порівнянні з тим самим Лєніним, що в нього елєменти розриву та неперервности (коли він говорить за збереження буржуазної культури, «спадщини») є доволі одночасними, так що з нього можна вихопити цитату на будь-який смак (і природно саме на елєменті неперервности з надзвичайною силою наголошують у комуністичних партіях, зокрема в КПРС), у Мао та в «культурній революції» майєвтика руйнування, раптового вибуху, Umwälzung, як творця нового ладу і справжньої раціональности, набагато ближча до Маркса, який писав у «Німецькій ідеолоґії»: «В усіх дотеперішніх революціях вид діяльности завжди залишався без змін — вони стосувались лише відмінного розподілу цієї діяльности, … тоді як комуністична революція повстає проти способу діяльности, що встановився на тепер»; і в «Grundrisse»: «Але насправді коли обмежену буржуазну форму скинуто, що таке багатство, як не універсалізація потреб, можливостей, споживання, продукційних сил тощо індивідів, створених у процесу універсального обміну? Що це, як не повний розвиток панування людини в царині природи? ‹…› Що це, як не абсолютний розвиток її творчих здібностей без будь-яким передумов, крім умови попереднього історичного розвитку? ‹…› У буржуазній політекономії — і в епоху виробництва, якій вона відповідає, — цей повний розвиток людської природи виглядає як повне відчуження, цей процес опредмечування — як повне відчуження, а знищення всіх усталених, односторонніх цілей — як принесення самостійної мети у жертву повністю зовнішньому примусу» («Formen», стор. 112 італійського видання «Grundrisse», том 2).

«Пріоритет» економіки та політики

Цей руйнівний елємент, як умова визволення, звільнення «людської природи», має глибоке значення для революційної політики і не може відокремлюватися від «створення матеріяльної бази» соціялізму. Це третій пункт, щодо якого Мао відхиляється від традиційної моделі і її порядку пріоритетів — спочатку матеріальна база, а потім ріжноманітні «надбудови», себто потім руйнування старих відносин між людьми, «справжній» соціялізм, «перехід до комунізму», скасування держави. Цього напрямку твердо тримаються при соціялістичному будівництві совітським шляхом, що обумовлено самим вибором; насправді прискорений індустріяльний розвиток у рамках моделі змагання з капіталізмом вимагає не тільки об’єднаного керівництва, але й побудови його за принципом сильної вертикалі — отже він практично не залишає вибору — так само, як поширення техніки капіталістичного виду вимагає певного ієрархічного поділу праці, певної форми відбору та підготовки до суспільних функцій, хоча відбувається це одночасно й ієрархічно, й фраґментарно, й майже природно (кажемо «майже», бо ж є відмінний кубинський досвід) це означає вибір системи розвитку через соціяльну та матеріяльну мотивацію, що прискорює поділ суспільства на ріжні верстви. Таким чином навіть всередині суспільства, що прагне стати соціялістичним, виникає поділ праці й розподіл функцій, що відповідає ріжноманіттю не тільки посад, але й реальних повноважень; і ця ієрархія настільки глибоко вкорінена в умовах праці, в «виробничих відносинах», що не істнує «всенародної держави» (про це свідчать факти), не завершилась «диктатура пролєтаріяту», відбувається підсилення вертикального, репресивного елєменту держави та передача чимдалі більшої влади представникам держави.

Також тут пункт, що його торкається «культурна революція», є складним, а його розв’язання здається парадоксальним. Оскільки — і це Мао бачив від самого початку вибору на користь комун — неможливо ліквідувати нерівність буз ліквідації її матеріяльних причин, звідси вибір иншої моделі матеріяльного розвитку, заснованої, базованої на швидкому й одночасному русі вперед і змішуванні продукційних сил. Щоправда, умовою цього перетворення базису є зміна відносин між людьми, а не навпаки; пріоритет за суб’єктивним, революційним вибором, навіть якщо для цього треба йти проти природних закономірностей розвитку — політика на першому місці. «Як для виробництва в масах комуністичної свідомости, так і для успіху самої справи (перетворення суспільства) необхідним є перетворення у масовому маштабі людей, що може відбутися лише у практичному русі, у революції… Революція, отже, потрібна не тільки тому, що правлячу клясу не можна скинути в жадний инший спосіб, але також тому, що кляса, що повстає проти неї, може позбутися усіє старої мерзоти та підготуватися до заснування суспільства на нових засадах тільки через революцію». У Мао, як у цьому уривку з Маркса, пріоритет політики є не духовною даністю — вона є підкресленням практики, як єдиного моменту руйнування (ворога, а значить і ворогів всередині себе) і побудови нового ладу. Але — і також у цьому пункті «культурну революцію», здається, не зрозуміли — метою цієї практики є не «ідеолоґічні» зміни, не просвіта чи деклярації: вона спрямована на матеріяльні зміни, зміни стану речей і об’єктивного відношення між працею і владою.

Звідси відмова від розділення цих двох моментів (спочатку розбудова матеріального базису, потім робота на рівні надбудови), що очевидно веде до правильнішого бачення відносин між базисом і надбудовою як нерозривних, а не таких, де рівні протиставляються один одному, як на них дивилися до того. Звідси відмова від економізму, уособленого в постаті Лю Сяо-чі, чи по-суті технічна концепція оборони, уособлена Пен Де-хуаєм, і спроба кинути справжній виклик ієрархії як передумова відмінного шляху продукційного та матеріяльного розвитку. Пріоритет політики не означає — як дивним чином сприймають таку постановку питання у гурті ревізіоністських партій, так само як серед сил, що вважають себе «марксистсько-лєнінськими», з тією відмінністю, що для одних вона неґативна, а для инших позитивна — примат хороших почуттів над практичною дійсністю; в «політиці» й «економіці» Мао символічно розріжняє два моменти, що їх він постійно прагне поєднати у своїй політичній практиці, відкидаючи автономію і претензію на об’єктивність метаісторичної і відокремленої від свого суспільного контексту економіки та повертаючи політиці її характер рушійної сили перетворення базису.

Так, «культурна революція» відштовхується, як масовий факт, від університету, що розглядається як місце відбору кадрів для ієрархічного та нерівного суспільства та відтворення такого суспільства, нападаючи на систему, що увічнює поділ праці, успадкований від капіталістичного світу виробництва та капіталістичної техніки, а за кілька місяців втручається безпосередньо в орґанізацію праці на підприємстві (шанхайський досвід). Як в армії уже були скасовані звання, впродовж усіх 1960-х практика роботи в комунах була обов’язковою для всіх міських робітників і студентів, так само як ручна робота стала частиною обов’язку всіх управлінців і робітників, «культурна революція» свідомо викликала у цьому місці — природою своєю все ще переважно закладі освіти — момент розриву не тільки у розподілі функцій, але й у самих функціях. Відтепер предметом дискусій стає не тільки соціяльне походження викладачів університету, але й сама природа університету. Йдеться не просто за кількість годин, яку директор має провести за верстатом (навіть якщо досвід показує, що без неперервного тиску з боку суспільства кількість годин, що їх проводить директор за верстатом, буде незначною), але загалом за управління працею і розподіл праці на підприємстві. Йдеться не тільки за «демократизацію» вертикальних зв’язків у процесі державного управління або управління економікою, підприємством, закладом освіти, але за саму природу цього процесу. Політика на першому місці має на меті перевернути — без будь-яких инших передумов, крім попереднього історичного розвитку — загалом відносини між людьми. Саме це називатимуть — можливо, недоречно — введенням моментів комунізму до початку комуністичного етапу. Доречніше було б назвати це відмовою підпорядковуватися будь-якій иншій меті, крім революційного підйому.

Пролєтаріят і партія

Нарешті цей вибір між альтернативними моделями означає вибір відносин між партією і масами, а також альтернативне розуміння поняття диктатури пролєтаріяту. Що в европейській моделі соціялістичного будівництва ці відносини перервались (причому відносно швидко), а під «диктатурою пролєтаріяту» почали розуміти політичну диктатуру аванґарду від імені пролєтаріяту, загалом відомо; якщо й відбуваються дискусії щодо цього, вони розпочинаються з пошуку відповіді на питання, чому так сталося, наскільки це стало наслідком «незрілости» революції, а отже і потреби в централізованій і авторитарній функції аванґарду, і наскільки ця функція зайшла далі, ніж спочатку плянувалося. Очевидно, що в умовах, що в них відбувся Жовтень (і про це свідчать всі мучення останніх років Лєніна, помилки щодо рад і нарешті скора криза єдности всередині совітської керівної ґрупи), партія перейняла не себе все управління, навіть політичний момент, встановивши з масами відносини, що в моменти затишшя були по суті консенсусними, одначе без мандату від мас чи контролю з їхнього боку, що виходив би за межі, встановлені внутрішньою діялєктикою, а на сталінському етапі зник і цей контроль.

Вид матеріяльного перетворення, що проводилося у совітському суспільстві, перехід від військового комунізму до НЕПу, від нього до процесу індустріялізації, а потім колєктивізації на селі, безумовно підсилив авторитарний характер відносин; на хвилю повернімось до вельми промовистого факту: визиск селян з метою забезпечення акумуляції капіталу був неможливий без примусу, що його застосування не дозволяло проводити клясове розмежування, адже йшлося не тільки про гостру боротьбу між рівнями маєтности і власности на салі, як у Китаї, але про загальне підпорядкування сільськогосподарського комплєксу цілям промислової акумуляції. І вже було сказано про ті наслідки для відносин влади між людьми, що їх мали прийняття продукційної орґанізації у тій формі, якої вона історично набула в машинній промисловості; це не може не відбитися — навіть якщо очевидно на рівнях, що не співпадають, — також на вертикальній архітектурі політичного управління, як ніколи викликаючи напругу між двома — рівно вертикальними — структурами: виробничою орґанізацією і партією. (Напругу, що після всього є складовим елєментом всієї недавньої дискусії щодо «реформ».)

Вибір, що його зробив Мао після 1957 і що став його відповіддю на політичну кризу сталінського суспільства, постійно відповідає політиці відновлення відносин між партією і масами, але базує їх не стільки на внутрішній демократизації (навіть в одному з її варіянтів — масовій лінії, що вона все ще зберігає характер і межі великої консультації з рядовим складом, а також характер експерименту), скільки на навмисному зсуві середині реальної влади. Початок руху комун (орґанізмів, що є одночасно виробничими, адміністративними та політичними одиницями) став спробою забезпечити — єдиним прискоренням процесу злиття суспільної постаті робітника та селянина — загальний перерозподіл влади в лоні суспільства. Вибір на користь «культурної революції» є ще більш радикальним, оскільки він переносить акцент політичної боротьби на ролю головної дієвої особи соціяльної бази: «У великій пролєатарській культурній революції маси можуть звільнитися лише самі, й у жадному разі не можна замахуватися на їхнє місце,» — говориться у пункті 4 рішення ЦК від серпня 1966 року, сповіщаючи про перемогу течії Мао. Нарешті цей етап «культурної революції» завершується з’їздом, що стає також новим установчим з’їздом партії: його делєґати висувалися на відкритих, масових зборах, так що впродовж «культурної революції» керівництво, структура та члени партії були розпущені та відновлені не за внутрішніми правилами, але як орґанізація аванґарду, народжена у самому полум’ї боротьби.

Але що стоїть за цим вибором? Прочитання Мао у «спонтанному» ключі — в сенсі, який приписують цьому терміну сьогодні, — є настільки ж безпідставне, наскільки короткозорим є з боку окремих маоїстських ґруп в Европі недобачати звернення до мас підчас «культурної революції», а бачити в «культурній революції» лише момент зміни партійного складу, хоча це звернення до мас становить основоположну ріжницю між цим і попереднім етапом політичної боротьби Мао, що розгорталась у лоні партії, і включає запровадження комун, кампанію за виправлення, кампанію соціялістичної освіти. Вставши на позицію, проголошену 5 серпня («бунт» і «вогонь по штабах»), щоби вивести боротьбу за межі партії, Мао добре знає, що цей вибір радикально змінює місце партії в суспільстві, хай там чим завершиться боротьба, в тому сенсі, що — навіть якщо партія збереже синтезуючу та керівну функції, а саме про це йдеться у «Цитатнику» та навіть цим він починається — їй буде відмовлено в узаконюванні своєї влади само собою, в істнуванні політичної сфери, незалежної від суспільства, в самоуправлінні. У той момент, коли маси були покликані не лише оцінювати партію, але й виступати проти неї, Мао повернув суспільству політичну суб’єктність і знову перетворив партію на «знаряддя» пролєтаріяту, замість бути лише вираженням, певною мірою зовнішнім до пролєтаріяту, чітко ствердивши присутність і важливість діялєктики між масами і політичним представництвом, що в ній головною віссю є маси.

І також у цьому разі проведена ним операція є по-суті марксистською (так само як невипадковою є постійна присутність у китайській революції теми комун). Марксистською у сенсі безперервного матеріяльного переформування політичної свідомости. Насправді чому процес «культурної революції» не міг розв’язатися всередині партії, себто всередині політичної сфери, соціяльно однорідної, як соціяльна ґрупа? Звичайно, тому що партія своєю структурою і самосвідомістю виходить за межі, історично їй окреслені у совітській моделі соціялістичного будівництва; і саме цей момент був спрямований проти Лю Шао-ці, що йому одночасно закидали поступовську концепцію розвитку клясової боротьби та авторитарну концепцію партії — два способи взяти у дужки свого партнера, себто пролєтаріят як суспільну рушійну силу. Замість цього причини нового етапу суспільного вибуху могли бути пов’язані безпосередньо лише з тим, хто є суспільним носієм інтересу в цьому вибуху. Не тому, що бідний селянин є найбільш чистим і незіпсованим, але саме тому, що він є найбільш знедоленим — «позбавленим засобів виробництва»[7], — він є також надійною суспільною рушійною силою. Щоб зайняти політичну позицію, йому достатньо просто подивитися на себе та свої умови життя.[8] Уся вісь «культурної революції», як її бачить саме Мао (инші бачать «культурну революцію», що відбувається під проводом партії, себто під її контролем), обертається таким чином навколо реальних суспільних протиріч і тих, хто їх представляє, навколо викривання тих, хто їх приховує, і всього, що навіть у народній свідомості — як непрямий наслідок і відображення містифікованої свідомости — має тенденцію їх приховувати. Не підлягають сумніву — на противагу тому, що стверджують ідеалісти, — матеріяльні основи маоїстського вибору, що ставить на ноги відношення партія—маси, аванґард—соціяльна база. Проблєма, що постає, є як ніколи складною, і полягає вона в тім, що Мао по суті ліквідовує аспект «незрілости» революції і арґументи щодо цієї «незрілости» (що вони завжди висувались під знаком свідомости), з яких завжди виводилась теорія зовнішнього аванґарду. Ліквідовує цей аспект або принаймні його відсуває, адже вбачає в знедоленому та в усвідомленні стану знедоленого та експлоатованого, хай там яким є рівень розвитку продукційних сил, об’єктивно антаґоністичний елємент, головну дійову особу революції. І від цього має відштовхуватися весь процес суспільного розвитку; не тільки, як уже було сказано, для того, щоб уникнути розколу країни на високорозвинені та відсталі райони, але тому, що тільки відсталий район дозволяє розвиненому сектору загалом оцінити свій механізм і ролю, так само як тільки з точки зору розвинутого сектору «читається» механізм відсталого району, занедбаного в процесі зростання. Але чи не впадає в око тут зв’язок з позицією Китаю на міжнародній арені й одночасно розбіжність між інтернаціоналізмом Мао та «тьєрмондіялізмом», себто відкидання унітарної природи капіталістичного процесу на імперіялістичній стадії? Мао відсторонюється від Марксової гіпотези, згідно з якою капіталізм об’єднає світ, зробивши його однорідним; імперіялізм об’єднує, створюючи та зберігаючи слабкий розвиток і не створюючи жадної однорідности. Але ця неоднорідність означає уже на просто «відсталість», що істнує «до» нагромадження капіталу у світовому маштабі та «поза» ним: вона є його безпосередньою складовою частиною. Пролєтаризація відбувається у світовому маштабі, й у величезних реґіонах світу чимдалі більше загострюється антаґоністична напруга. Але так само в єдиній боротьбі об’єднується фронт, що для нього «село» більше не виступає відсталим і не потребує моменту зростання, опосередкування, переходу до буржуазно-демократичного етапу. Воно вже виступає вираженням світового пролєтаріяту. Відтепер жадний район більше не є «незрілим» для революції, з неї більше заздалегідь не можна виключати жадного пролєтаря — міського чи сільського; здійснення революції, спираючись на маси, є не тільки необхідністю, але й можливістю.

Щодо Марксової лінії

«Культурна революція», отже, розриває з певними фундаментальними гіпотезами, що ними керувалися при будівництві перехідних суспільств в Европі. Й головне в одному пункті: що стосується необхідности радикального розриву, постійного взяття під сумнів елєментів історичної безперервности, що їх капіталістична епоха передає наступним фазам. Коротше кажучи, революція не як нова форма управління успадкованим суспільством, але як руйнування і відбудова нового суспільного буття. Це пункт не суто політичний, але й теоретичний. Отже, де місце Мао в традиції комуністичного руху? Куди його записати? Яким є його розв’язання питання бесперевности?

Це питання не філолоґічне, хоча ще чекає на свого автора докладне дослідження історичного розвитку ідей Мао Цзе-дуна. Це питання політичне, й насправді істнуючі в Европі течії, що називають себе маоїстськими, дали на нього ріжні відповіді. Течія, що її можна було б назвати найбільш офіційною, розв’язує питання просто: Мао, маоїзм є своєрідним «відродженням сталінізму», який своєю чергою є нічим иншим, як «справжнім лєнінізмом». Такий — майже героїчний — вчинок, що вимагає скасування цілої низки фактичних даних не тільки теоретичного, але й історичного характеру, відображає відчайдушну спробу звести кризу робітничого руху на Заході до «правдивої зради», щоб запропонувати невибагливе розв’язання проблєми через повернення до тієї революційної єдности комуністичних партій, що нібито істнувала під крилом III Інтернаціоналу. Що саме на цьому етапі сталась поразка революцій на Заході, їх не обходить. Важливо уникнути пошуку справжніх причин затримки революції на Заході, уникнути необхідности збагнути всю складність історії та суспільно-політичної формації, що для неї ще треба виробити стратеґію; важливо знайти найкоротший шлях і забезпечити себе ґарантією своєї правоти — переможне істнування Китаю.

Аналоґічна невпевненість відображається у «т’єрмондіялістському» баченні, що сьогодні, одначе, переживає занепад: Мао є теоретиком революції бідняків, Китай не дуже відріжняється від Куби чи инших афро-азійських рухів, останньої надії світу. Питання революції розв’язується у відсталих районах, що з ними — ганебний і ненависний — Захід має хоча би проявляти солідарність. Хай там якими ріжними є ці дві позиції, їх поєднує — а найцікавіше те, що це одночасно поєднує їх і з комуністичними партіями — спроба віддалити китайський досвід від самої сьогоднішньої дійсности, переносячи його кудись або у часі, як всього лише повторення чогось уже здійсненного, або у ґеоґрафічному просторі, як істини чужого світу. Як новаторського та живого теоретичного внеску в теорію робітничого руху й історію нашого часу, «культурної революції» не істнує.

Є ще одна відповідь, запропонована як третій, останній варіянт інтерпретації ґрупами та дослідниками, що звертаються до маоїзму, підкреслюючи в ньому елємент радикального новаторства.[9] Згідно з цією інтерпретацією, Мао не тільки не має нічого спільного зі сталінським досвідом (а фактично саме так і є), але сам цей досвід — а тут уже маємо справу з нападом на переконання марксистів-лєніністів — у дійсності є історичним результатом розвитку не лєнінізму, а марксизму — вимушеним результатом лінійного розвитку евроцентричного марксизму, що він невипадково зайшов у цей глухий кут. Насправді Маркс, розуміючи капіталізм як вінець історії, розумів революцію як просто розрив пут, що заважають розвитку продукційних сил і ототожнюються по суті з приватною власністю на засоби виробництва — причиною фраґментації, анархії, марнування ресурсів, а соціялізм буде нічим иншим, як установленням такого ладу, що в ньому ці продукційні сили — на тому рівні, на якому вони перебувають, — зможуть зростати за пляном — орґанічним, а значить централізованим, а значить таким, що відповідає єдиній власності — громадській, вертикальній, авторитарній. Відтак, і за соціялізму в суспільстві відтворюватиметься суперечність, тільки замість бути базованій на антаґонізмі між приватною власністю і найманою працею, себто експлоатації, вона базуватиметься на суперечності чи низці суперечностей, що розташовуватимуться у відношеннях між керованими та керівниками. Мао намагався через «культурну революцію» розірвати неперервність цієї схеми та розкрити — за містифікацією «всенародної держави» — цей дуалізм влади; але, щоб це зробити, він виніс поняття кляси за межі матеріяльности виробничих відносин, виокремивши принципи цього поняття у загальну теорію суперечности, що відтворюється у будь-якому типі історичного суспільства. Чому таке тлумачення маоїзму відповідатиме потребам клясової боротьби в Европі? Тому що в дійсності саме в Европі капіталізм уже подолав ту фазу анархізму, що про неї говорив Мао, вже орґанізувався як всесвітній плян, розв’язавши фундаментальну суперечність між анархією системи власности та розвитком продукційних сил. Головні конфлікти, отже, розгортатимуться по той бік способу виробництва, в царині відносин влади; саме в цьому особлива актуальність клясової теорії Мао та її цінність як теоретичного інструменту.

Недолік цього прочитання маоїзму полягає не тільки в тому, що воно по суті є ідеалістичним (якщо бути матеріялістами означає щонайменше ув’язувати історичні процеси з виробничими відносинами, ми зберігаємо вірність цьому підходу), але в тому, що воно відтворює прочитання Мао (а також лєнінізму), по суті скопійоване з ідеолоґії історичного досвіду сталінського суспільства, та також її прямої протилежности — ревізіонізму, себто зводить революцію до досягнення неприватного управління засобами виробництва та всім комплєксом продукційних сил, успадкованих від капіталістичної стадії і капіталістичного способу виробництва.

Хай там як, але щоб довести цю теоретичну операцію до кінця, треба насправді упустити дійсний зміст ідей Маркса, що він говорить не про вінець, а про переворот історії: ідея революції як знищення і відбудови відносин між людьми на нових засадах. І треба упустити зміст думок Лєніна та Сталіна; якщо вірно (а насправді так воно і є), що у першого відношення між розривом і неперервністю переживається у неакадемічний спосіб, через інтенсивний досвід повалення капіталізму в Росії, а в другого це відношення так і залишається нерозв’язаним і коливається між волюнтаристським підходом і залізними законами певного виду матеріяльного розвитку, це сприймалось як правдоподібна схема, тому що здавалось, що так диктує ситуація — тим більше у відсталій країні — капіталістичного машинного виробництва та капіталістичного поділу праці.

Якщо Мао спроможний знову підняти питання радикальної альтернативи, це тому, що він відкидає цю схему розвитку і може дозволити собі це зробити тому, що вона уже проявила себе у 1950-і — вже призвели до кризи та могла призвести до ще загрозливіших наслідків аж до катастрофи, що її застосування могла викликати в умовах ще більшої відсталости у Китаї. Якщо, отже, маоїзм дав нам підказку для прояснення механізму, що панує у перехідних суспільствах, це тому, що в ньому він угледів виживання капіталістичного способу виробництва навіть після зміни власности на засоби виробництва, «прочитав» европейські соціялістичні суспільства по-марксистські, не через самосвідомість цих суспільства, але такими, якими вони є у дійсності. Коротше кажучи, він охопив явище у всій його повноті, слідуючи марксистському підходу, — не відкидає його; навпаки — повертається до лєнінського жадання розриву. Він відродив спадщину обох мислителів не просто як теоретичне досягнення, але, перебуваючи в живій гущі все ще незавершеного соціяльного конфлікту, навмисно піддав цю спадщину перевірці у світлі масового політичного зіткнення.

Який сенс має позбавлення думки Мао її принципово матеріялістичної суті, повторення стерильного — у дусі II Інтернаціоналу — ототожнення матеріялізму з економізмом, прийняття ідеалістично-соціолоґічної концепції потоку суперечностей, що серед них неможливо виокремити жадного — якщо тільки не в абстрактній ідеї свободи, руссоїстському баченні людини — антаґонізму? Нам здається, постійна спокуса звести революцію до чистого волюнтаризму вкотре видає нездатність пояснити кризу капіталізму та необхідність її подолання на Заході через соціялізм внутрішніми матеріяльними суперечностями. Ми не зможемо ліквідувати розрив — що істнує у західному робітничому русі від 1920-х — між врахуванням реальних процесів, що переживаються сьогодні лише як підпорядкування перед лицем компактної герметичности і непереможности капіталізму, і політичною дією, повністю перенесеною через безпорадність до сфери надбудови. Максималізм, реформізм, відкрите клясове співробітництво чи — на протилежному краю — конвульсивний волюнтаризм і відмова є лише ріжними фазами цієї поразки.

Якщо «культурна революція» корисна для нас, це тому, що вона дає нам — очевидно, з урахуванням усієї опосередкованости, необхідної у разі пересаджування її на відмінний історичний ґрунт, — можливість ліквідувати цей розрив. Що фактично він не є просто наслідком впадіння у гріх ледачости та безсилля: цей розрив є свідченням того, що наше суспільство капіталістичного способу виробництва переживає стадію найбільшої компактности та момент, коли завдяки низці елєментів усуспільнення власности (що добре передбачав Лєнін) капіталістичний спосіб виробництва, здається, як ніколи до того підпорядковує собі анархічні процеси виробництва, та момент, коли імперіялістичний розвиток уможливив — не без окремих проривів у світовому маштабі — створення нового ґрунту для загального об’єднання, впровадження компенсаційних механізмів і подолання внутрішньої кризи. Очевидно, контраст між продукційними силами і власністю на засоби виробництва більше не зможе призвести до вибуху. Але чи не стають очевидними на цій стадії саме ті проблєми, які передбачав Мао (з метою їх подолання) у перехідних суспільствах, себто вимальовуються рельєфно контрасти не тільки і не стільки між суспільної власністю і приватною власністю на засоби виробництва? Чи не виводить він на перший плян складність і всезагальність капіталістичного способу виробництва, його живучість у його конкретності та наслідках для свідомості та культури, ставлячи питання про перенесення суперечностей з кількісного на якісний рівень і здійснення процесу повернення людині прав на власну працю через загальне руйнування?

Якщо це вірно, Мао, якщо порівнювати з відповіддю лєнінського етапу, дає нам нову відповідь, тому що історичні умови, що в них він прагне діяти, є иншими: Лєнін працював над формами відсталого капіталізму, Мао — не стільки, як здається на перший погляд, над відставанням у розвитку, скільки над передовою моделлю перехідного суспільства, що на неї вказував совітський досвід і що її прагнув відтворити Китай. У цьому пункті його критика та його метода знайшли застосування у складній суспільній формації, в якій бачимо комплєкс продукційних сил і виробничих відносин на рівні, що в иншому історичному та політичному контексті відтворює наші проблєми — проблєми розвиненого капіталістичного суспільства. Раптом рівень цих проблєм, конфлікт і його розв’язання поєднують нас і постають одночасно перед нами; у перехідних суспільствах йдеться за прискорення руху до комунізму, інакше реґрес, у наших суспільствах та сама мета без будь-яких проміжних етапів — світова революція, інакше неможливо нічого вдіяти зі структурою, що стає дедалі більш згуртованою і всеохоплюючою.

Вірно, що під цим оглядом промовистий китайський досвід ставить серйозне питання про західний робітничий рух. Він дає нам ключ до розуміння поразки Інтернаціоналу, розпаду — чи навіть безпорадности — реформізму та фронтів, відновлює у всій її складності історична та матеріяльну тканину соціялістичних суспільств, піднімається над злиднями сталіністських чи ревізіоністських інтерпретацій, дає пояснення об’єктивно контрреволюційної природи зв’язку між західним робітничим рухом і сьогоднішнім совітським керівництвом. Але якщо він нещадний до досвіду комуністичних партій, так само критично від ставиться до всіх ріжновидів «лівацтва», що не досягли того рівня складности, якого досягла «культурна революція». Вони породжують хворобливі форми екстремістської риторики, а також волюнтаристські спроби повернутися до славних схем инших революційних епох. Ми стоїмо перед необхідністю практичної і політичної перебудови величезного маштабу. Що важливо, так це — можливо, вперше з 1920-х — ми стоїмо перед реальним рухом, що про нього ані опортуністи, ані екстремісти не можуть заявити, що вони його стримують чи вони його започатковують, що постає і відтворюються внаслідок теперішніх конвульсій зрілого капіталізму. Невипадково, коли у травні 1968 року він з великим насильством проявився, Китай, хоча й пережив період вразливости та складности внутрішньої боротьби, його помітив і визнав. Будується і зміцнюється інтернаціоналізм спільного досвіду.

Примітки

[1] Див. “Manifesto”, рік видання II, ч. 5.

[2] Joan Robinson, La rivoluzione culturale in Cina, Bari 1969, стор. 9 і далі. (Курсив наш.)

[3] У деяких китайських документах до і підчас «культурної революції» підкреслювалась помилка Сталіна, в першу чергу у зв’язку з проєктом 1936 року, тоді як тези, висунуті в «Економічних проблємах соціялізму в СРСР», оцінювалися більш позитивно.

[4] La rivoluzione culturale cinese, Milano 1969, стор. 461 і далі.

[5] Див. L’accumulazione socialista, a cura di Lisa Foa, Roma 1969.

[6] Див. вступ до La cultura di Mao, a cura di K.H.Fan, Firenze 1968.

[7] Див. Joachim Schickel, Grande muraglia, grande metodo, Bari 1970.

[8] Джек Белден і Едґар Сноу до визволення (відповідно La Chine ébranle le monde, Gallimard 1951 і Stella Rossa sulla Cîna, Eînaudï 1965, але потім також К.С.Карол (La Cina di Mao, Mondadori 1966) і Йєн Мьордал (Rapporto da un villaggio cinese, Einaudi 1965)) підкреслювали важливість цієї методи політичної освіти, що полягає у «висловлюванні гірких речей». Партія формується, навчаючи бідняків «розповідати про себе», себто бачити себе з боку та усвідомлювати, яким нестерпними є умови їхнього життя.

[9] Щодо цього див. зокрема нещодавній нарис Едоардо Мазі: La concezione delle classi e della lotta di classe in Mao e la sua influenza sulla sinistra europea, у “Quaderni Piacentini,” n. 39.

Переклад з італійської за кн.: Rossana Rossanda e Charles Bettelheim, Il marxismo di Mao Tse-tung e dialettica, Feltrineli, Milano 1974, pp. 7-35.

Advertisements

0 Responses to “Мао Цзе-дун як марксист”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2016
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Січ   Бер »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
29  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: