Архів для 31.12.2020

Аванґард і кіч

Клемент Ґрінберґ

Одна й та сама цивілізація одночасно продукує дві такі ріжні речі, як-от поему Томаса Стернза Еліота і популярну пісеньку, картину Брака і обкладинку «Сетедей івнінг пост». Усі чотири витвори схожі на культуру та формально становлять частину однієї культури і продукт одного й того самого суспільства. Тут, одначе, їхня подібність закінчується. Вірш Еліота і вірш Едді Ґеста[1] — чи є настільки широкий погляд на культуру, що він дозволив би нам вгледіти між ними чіткий зв’язок? Що така відмінність істнує в рямцях єдиної культурної традиції, і що вважається сама собою зрозумілою, чи вказує це на те, що відмінність є природним станом речей? Чи це щось нове й притаманне лише нашому часу?

Щоби відповісти на це запитання, потрібно щось більше за звичайне дослідження з естетики. Мені здається, потрібне докладніше та ориґінальніше — ніж це робили дотепер — дослідження зв’язку між естетичним досвідом, що його переживає конкретна — не узагальнена — людина, і суспільно-історичними контекстами, серед яких цей досвід переживають. В результаті отримаємо відповідь не лише на вище поставлене запитання, але й на инші, можливо, важливіші питання. Продовжити читання ‘Аванґард і кіч’

Леза, леза, леза. Як США, щоби врятувати світ від комунізму, підбурювали до масових вбивств

Ґевін Джейкобсон

Рец. на кн.: Vincent Bevins, The Jakarta Method: Washington’s Anticommunist Crusade and the Mass Murder Program that Shaped Our World, PublicAffairs Books, 320 p.

Село Петулу на острові Балі відоме чаплями — кококанами — що вони із заходом сонця спускаються на дерева. Надвечір тисячі коричневих єґипетських чапель і малайських жовтих чапель здіймаються з сусідніх рисових полів, а потім величезною зграєю налітають на гілки, що висять над місцевим храмом. Вперше вони прилетіли сюди на початку листопада 1965 року, за місяць після того, як індонезійська армія, бандити і воєнізовані загони смерти почали винищувати підозрюваних у членстві в Індонезійській комуністичній партії (ІКП). Подорожуючи країною на початку 2000-х рр., я познайомився з чоловіком, який вважав, що кококани, це — душі померлих, що повертаються, яких місцеві дуже цінують за їхню гадану здатність відвертати лихо.

З жовтня 1965 та по березень 1966 року на острові Балі було вбито близько 80 тис. людей (5 % населення острова), а загалом на архіпелазі було вбито не менше 420 тис.. ЦРУ назвало цю різанину «одним з найстрашнішим і найкоротших кровопролить нашого часу». Жертв зганяли в одне місце й розстрілювали, душили або рубали мачете і залізною арматурою. У похмуро-сюрреалістичному фільмі Джошуа Оппенгаймера «Акт вбивства» (2012) кат з Північної Суматри згадує лютий садизм: «Ми засовували ломаччя їм у задній прохід доти, поки вони не вмирали. Ломаками ламали їм шиї. Вішали. Душили їх дротом. Відрубували голови. Давили машинами». Трупи скидали у колодязі, викидали в річки і озера або ховали у неглибоких могилах під банановими деревами. Річка Брантас у Східній Яві була завалена трупами без голів. Як пише Вінсент Бевінс у книжці «Джакартська метода», це був «вибух насилля» проти ІКП, що нагадував «апокаліптичну бійню». Продовжити читання ‘Леза, леза, леза. Як США, щоби врятувати світ від комунізму, підбурювали до масових вбивств’

Зіткнення зі старовиною

Саймон Рейнолдс

У своїй книзі «Постпродукція» Буррійо заявляє, що сьогодні вирішальна зміна полягає у «позитивному переосмисленні рімейку». Його захоплення сучасною культурою виглядає як, образно кажучи, погляд зі сонячної сторони вулиці на синдроми, критично розібрані в моїй книзі «Ретроманія». За його словами, художники-постпродуценти розмивають кордон між споживанням і виробництвом. Розхвалюючи блошиний ринок як зразкове місце для пошуку художнього натхнення, Буррійо ставить собі за мету врятувати еклєктизм від поблажливого ставлення з боку старіючих модерністів, що вони розглядають його як негармонійний, слабкий, «загрузлий в кічі». Він парирує претенсії, висунуті анти-постмодерністами, такими як Ів-Ален Буа, які засуджують «лоґіку старовинних дрібничок і припасовування цінностей культури під такий собі єдиний міжнародний стиль». На відміну від героїчних модерністів, що занурювалися у невідомі глибини, «ді-джеї, інтернет-сьорфінгісти та художники-постпродуценти» виробляють навички плавання, що дозволяють їм знаходити «ориґінальні шляхи крізь символи».

Зрозуміло, що теза Буррійо про те, що «постпродукцію розглядають уже не як проблєму, але як культурну екосистему» (чим більше матеріялу, тим веселіше), виконує ролю дотепної реакції на тривогу, висловлену такими людьми як я, що надмірна кількість впливів і образів душить здатність молодих митців до самобутньої творчости. Проте велика частина творів, які він хвалить, схоже, побудована на суміші ідей, колись давно уже бачених у поп-арті, мистецтві присвоювання чужих образів, Дюшанових готових об’єктах, скульптурах зі сміття тощо. Сама мова Буррійо — вельми специфічна — часто нагадує ремікс уривку з невимушеної бесіди про мікшування і кураторську діяльність з Брайєном Іно. Продовжити читання ‘Зіткнення зі старовиною’

Стів Біко і боротьба за свідомість чорношкірого

Роман Тиса

Emancipate yourselves from mental slavery,
None but ourselves can free our minds.
Bob Marley

Революційна хвиля, що прокотилася світом у 1950-х — 1970-х рр., породила чимало нових ідейних рухів, орґанізацій, незалежних держав. Перше місце тут займає африканський континент — арена багаторічної запеклої боротьби проти колоніялізму, імперіялізму, расизму. За двадцять років, що минули від початку національно-визвольної війни в Алжирі 1954 р. до закінчення війн у портуґальських колоніях 1974 р., політична мапа Африки змінилась до невпізнання. За винятком Південної Африки всюди було скинуто ярмо колоніялізму.

У Південно-Африканській Республіці довше за инші країни континенту панувала біла меншість, що вона встановила жорстокий режим расової сеґреґації і гноблення більшости корінних мешканців країни — режим апартхейду. Найвідомішим за межами Південної Африки противником апартхейду був Африканський Національний Конґрес, очолюваний Нелсоном Манделою. Але боротьбу за визволення корінного населення вів не тільки АНК — були й инші орґанізації, такі як Південно-Африканська Комуністична Партія, Панафриканський Конґрес Азанії, Південно-Африканська Студентська Орґанізація. Траґічною є постать засновника та лідера ПАСО Стіва Біко: в ній борець-мученик за громадянські права (подібний до Фреда Гемтона і Джорджа Джексона в США) поєднався зі студентським ватажком (таким як Руді Дучке у ФРН). Продовжити читання ‘Стів Біко і боротьба за свідомість чорношкірого’

Війна та революція

Карл Корш

Відношення війни до революції стало одним з найважливіших питань нашої епохи. Крім того це відношення стало одним з найбільш заплутаних питань нашого часу, коли бувші прибічники політики невтручання виступають за втручання, пацифісти шумно вимагають війни, націонал-соціялізм прагне імперії та миру, а комуністи-проповідники революційної клясової війни смиренно відхиляють насильство як знаряддя внутрішньодержавної та міжнародної політики.

Тоді як підхід до питань війни та миру загалом не матиме жадного сенсу, уважне ознайомлення з історією покаже, що війна, якою ми її знаємо сьогодні, була неявно притаманна сучасному буржуазному суспільству від самого його початку — від XV і XVI ст.ст., і що — і це ще цікавіше — всі кроки історичного розвитку шляхом проґресу супроводжувались якщо не самою війною, то низкою насильницьких подій, причому війна завжди становила важливу частину цих подій. Це зовсім не означає, звичайно, що війну — та инші форми колєктивного насильства — неможливо поступово впорядкувати та врешті-решт повністю усунути з життя людського суспільства. Зараз йдеться не за таку дальню перспективу. Центральною темою цього твору є відношення війни до революції у наш час, а також ріжні суперечливі та взаємодоповнюючі тенденції, що їх можна розкрити у попередніх фазах історичного розвитку. Продовжити читання ‘Війна та революція’

Інтерв’ю з Гербертом Маркузе

Ричард Кьорні та Герберт Маркузе

— Як марксист зі світовою славою і натхненник студентських революцій у США та Европі в 1960-х рр. Ви задали багатьом своїм прихильникам загадку, звернувшись в останніх творах — «Контрреволюція і бунт» і «Мистецтво і революція» (щоправда, цей останній ще не вийшов друком) — до питань естетики, зокрема відносин між мистецтвом і політикою. Як Ви, пане Маркузе, могли би пояснити або обґрунтувати такий поворот у своїй роботі?

— Ну, мені здається цілком очевидним, що промислово-розвинені країни давно досягли рівня багатства та продуктивности, який бачився Марксові достатнім для будівництва соціялістичного суспільства. Відповідно кількісне зростання матеріяльного виробництва зараз розглядається як недостатнє, а якісне суспільне перетворення — як необхідне. Таке якісне перетворення, звісно, передбачає нові та невідчужуючі умови праці, розподілу матеріяльних благ і життя, але тільки цього замало. Якісне перетворення, необхідне для побудови правдиво соціялістичного суспільства (себто того, чого ми ще не бачили) залежить від инших цінностей — своїм характером не так економічних (кількісних), як естетичних (якісних). Це перетворення зі свого боку потребує більшого, ніж просто задоволення потреб: крім иншого воно потребує зміни природи самих потреб. Тим-то марксистська революція у наші часи, якщо вона прагне перемоги, має звернути увагу і на мистецтво. Продовжити читання ‘Інтерв’ю з Гербертом Маркузе’

Лєнінова «Держава і революція»

Лючіо Коллєтті

Основна тема твору — тема незабутня, тема, до якої повертаєшся подумки, коли думаєш про «Державу і революцію», це — тема революції як акту руйнівного та насильницького. Революція не може бути тільки завоюванням влади — вона має бути також знищенням старої держави. «Суть справи в тім,» — пише Лєнін, — «чи зберігається стара державна машина, … чи її руйнують…». Sprengen, zerbrechen, руйнувати, ламати — таким є весь тон твору. Лєнін полємізує не проти того, хто не бажає завоювання влади. Мішенню його нападу є не реформізм. Навпаки — він полємізує проти того, хто бажає завоювання влади, але без знищення старої держави. Автором, якого він бере на приціл, є Кауцький. Але не так Кауцький, зауважимо це, що проявився після 1917 року (прим., у «Тероризмі і комунізмі»), як Кауцький періоду боротьби з опортунізмом — Кауцький, що він бажає революції, завоювання влади, проте не бажає знищення старої державної машини.

Перше враження, що виникає у читача, що це — непримиренний, але сектантський, грубий, просякнутий «азійською несамовитістю» твір, своєрідне «вихваляння насильства заради насильства». Уявлення про «революцію», що воно, схоже, постає з твору, як здається, криє в собі зведення революції до її найбільших стихійних і зовнішніх проявів: захоплення Зимового палацу, підпал міністерства внутрішніх справ, арешт і страта членів старого уряду. І саме таке тлумачення визначало долю «Держави і революції» упродовж усього сталінського періоду, протягом більше як двадцяти п’яти років, з 1928 по 1953 рік, не тільки в Росії, але також у всіх комуністичних партіях світу. Революція, це — насильство. Кауцький — соціял-демократ, тому що не бажає насильства. Не можливо бути комуністами й не бажати насильницького захоплення влади. У цей час, до самого кінця 1953 року, той, хто, будучи активним членом комуністичної партії (в тому числі італійської), наважився б оскаржити цю необхідність насильства, опинився б у тому самому положенні, в якому сьогодні опиняється той, хто ставить під сумнів «мирний і конституційний шлях». Продовжити читання ‘Лєнінова «Держава і революція»’

Історія і психологія

Макс Горкгаймер

Протягом останніх десятиліть зв’язок історії та психології обговорювали чимало разів. Утім, ви не чекаєте від мене ні доповіді про ті почасти відомі дискусії в літературі, ні систематичного розгортання різних аспектів, яке сьогодні пропонує проблему, а чекаєте на окреслення ролі, яка належить психології в рамках теорії історії, що відповідає стану соціальних наук. Відповідно до цієї мети треба пояснити поняття історії, яким ми тут послуговуємось. У філософії саме чинність деяких значень історії, що їх підпорядковано гетерогенним інтелектуальним намірам, також ускладнює порозуміння щодо будь-якого окремого питання.

Насамперед протиставляють одне одному два логічно різних поняття історії. Перше поняття походить од систем, які, спираючись на Канта, виникли в останні десятиріччя ХІХ століття як реакція на матеріалістичні тенденції в науці й суспільстві. Спільність їхнього вчення в тому, щоби здобувати сенс природи, мистецтва, історії не через безпосереднє заглиблення саме в ці царини, а завдяки аналізові відповідного їм пізнання. Із засадничого погляду цієї філософії, який полягає в тому, що світ має суб’єктивне походження, випливає зведення своєрідности буттєвих сфер до різноманітних функціональних способів суб’єкта пізнання. Те, що згідно з його сутністю є природою, слід з’ясовувати через систематичне виведення конститутивних методів природничої науки, і так само за допомоги викладу історичних методів хотіли пояснити те, чим є історія. Тому поняття історії в межах цієї філософії повсякчас орієнтовано на факт історичної науки; така історична наука принципово може стосуватися історіографії не властиво критично, а лише апологетично, навіть і тоді, коли остання, зі своїми методами і способами розуміння, не встигає за загальним станом пізнання. Продовжити читання ‘Історія і психологія’

Скальпель Воннегута

Олексій Звєрєв

При транспортуванні нейтронної бомби сталося лихо: бомба вибухнула посеред шосе поблизу міста Мідленд-Сіті, штат Огайо. Радянські читачі пам’ятають це місто: воно описане в романі Курта Воннегута «Сніданок для чемпіонів». Звичайне, «середнє» американське місто — не краще й не гірше за інші. Тепер тут ніхто не живе. Тіла загиблих — понад сто тисяч чоловік, зокрема й п’ятьох смертників, що очікували на страту в місцевій в’язниці, — поховані під бетоном на центральній площі.

А більше нічого не змінилося після вибуху. Будинки залишилися цілі й неушкоджені. Телефонний зв’язок не перервався. В спорожнілих барах холодильні установки й далі виробляють лід для коктейлів. На екранах невимкнених телевізорів красуються естрадні зірки.

Сюди можна приїхати — на екскурсію. Туристів розміщують у навколишніх мотелях. По місту їх возять у супроводі озброєних солдатів. Категорично заборонено торкатися будь-чого руками. Чоловіки мають тримати руки в кишенях, жінки — згорненими на грудях. У Мідленд-Сіті працює спеціальна кіно-група. Вибух — подія століття. Необхідно. щоб плівка зберегла все так, як було в момент вибуху. Стрічка збере мільйони глядачів. Продюсер заробить грубі гроші. Так починається цей твір. Продовжити читання ‘Скальпель Воннегута’


Грудень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти