Антимілітаристський роман США

Наталя Овчаренко

«Die erste Kolonne marschiert… die zweite Kolonne marschiert… die dritte Kolonne marschiert,» — писав Лев Толстой у «Війні і мирі», розповідаючи про те, якими далекими від дійсності були генеральські «диспозиції». Книжки з історії другої світової війни, що виходять у США, своєю побудовою і змістом якоюсь мірою нагадують їх. «Die erste Kolonne marschiert» — напад японців на Пірл-Харбор і — у відповідь — переможні бойові дії американського флоту; «die zweite Kolonne marschiert» — висадка американських військ у Нормандії, die dritte Kolonne marschiert» — американські літаки скинули атомні бомби на Хіросіму і Нагасакі…

Американський журналіст Ральф Інгерсолл у книжці «Цілком таємно» розповідає історію вторгнення американських військ на європейський континент. Інгерсолл не професійний військовий, тому його книжка присвячена не стільки стратегії американської армії, скільки політичній історії підготовки і здійснення висадки в Нормандії. Це розповідь про причини, які затримали відкриття другого фронту. Автор розповідає про людей, які виступали проти відкриття цього фронту, про безліч бюрократичних бар’єрів, що перешкоджали планувати воєнні операції. Зокрема, він наводить уривок з плану «Оверлорд», в якому викладалися умови, за яких можливою була б висадка в Європі. Серед них були й такі: «Якщо вітер не буде надто сильним. Якщо приплив буде саме таким, як це потрібно. Якщо місяць перебуватиме у відповідній фазі…»

Упадання перед технікою

Джалал Але Ахмад

Важливими факторами, що характеризують переходовий, багатий на кризи період суспільства, є, з одного боку, науковий поступ, з иншого — розвиток техніки, технолоґії і машин, а ще з иншого — постання західної демократії.[1] Замість усіх цих факторів ми бачимо лише подобу — імітацію, покликану робити враження. З огляду на те, що пóступовий рух техніки та технолоґії викликає соціяльні кризи, співвідносні зі швидкістю цього руху, ми тепер, на першому крутому повороті на нашому шляху, опинившись перед перспективою подорожі тривалістю у двісті років, перебуваємо у значно гіршому стані, ніж нам видається.[2] Наша кризова лихоманка, наше марення буде значно сильнішим та страхітливішим, ніж вони були в инших країнах.

Припустимо проте, що одного ранку ми таки «доїхали», як Швайцарія, Швеція, Франція чи США — це можебутнє припущення. Яким буде наш стан? Чи не матимемо ми ті самі проблєми, що з ними Захід стикнувся багато років тому? Що це за проблєми, та як ми дамо їм раду?

Однією з головних проблєм західної цивілізації — у країнах Заходу, а якщо говорити конкретніше, у лібералізмі XIX-XX ст.ст. — є неусипне пильнування фашизму. У Франції, де ми бачимо де Ґолля, що продирається крізь алжирське питання, військо в руках правих екстремістів на чолі з бандитами з Іноземного лєґіону, що день у день зрошують паризькі та алжирські вулиці кров’ю тих, хто обстоює розв’язання цього питання.[3] В Італії і Німеччині активізуються недобитки штурмовиків, а в Америці — нова Спілка Джона Бьорча, що вона навіть пана Ейзенгавера вважає за комуніста. А в Британії є рух за незалежність Шотляндії. Всюди у яблуках оселилась погана черва.

Значення подій в Ірані

Вс. Ф-с.

Події, зв’язані з націоналізацією англійських нафтових кампаній в Ірані, відомі нашим читачам з української й чужинецької преси. Тому корисним буде не переповідання зайвий раз вже відомих фактів, а зроблення з тих фактів певних висновків про значення тих подій в сучасному міжнародньому становищі та про соціяльну, економічну й політичну суть тих чинників і сил, які обумовили й спричинили ті події.

Мабуть сьогодні вже кожному ясно, що події в Ірані не є локального значення. Фактом є, що негайно після націоналізації нафти в Ірані, почався похід за націоналізацією нафти в ще важливіших, ніж Іран, нафтових районах Близького Сходу — в Арабських країнах, в Іраку, в Сирії й Лебаноні, де безпосередньо вже загрожені не англійські, а американські інтереси. Але націоналізаційний похід не обмежується лише на нафті: недавно відбулася, не зважаючи на протести США, націоналізація бувших американських залізниць на о-ві Куба. Існують намагання націоналізувати кавчукові плантації в британській колонії Саравак на Малайському архіпелазі, проведено закон про націоналізацію бувших британських залізниць в Ірляндії, і. т.д.

Останній резерват

Я.Мазур, Т.Мєчік

В палаці Трухільо, в столиці Домінікансько? Республіки — Сьюдад-Трухільо — за наказом президента Трухільо улагоджувались останні формальності, пов’язані з наданням «політичного притулку» людині, яка в той день перестала бути президентом.

Одночасно з цим пілот пошарпаного «Дугласа», чия поява зовсім не передбачалась офіціальним графіком польотів аеродрому Сьюдад-Трухільо, в перший день нового 1959 року просив дозволу на посадку. Машину не тримали довго в повітрі. Літак прийняли на аеродром. Перевірка паспортів пасажирів «Дугласа», що прибув з Гаванни, відбулася блискавично — як завжди в подібних випадках… А таких випадків траплялося вже чимало.

Столицю Домініканської Республіки недарма називають «готелем Сьюдад-Трухільо». Цей єдиний в своєму роді «готель диктаторів», де перебувають зараз два колишні правителі — генерал Перес Хіменес з Венесуели і Хуан Перон з Аргентіни — поповнився ще одним банкрутом — кубінським генералом Фульхенсіо Батістою. Деспоти-втікачі знайшли спокій під крильцем одного з останніх диктаторів Латинської Америки. Але чи буде цей спокій вічним?

Розгра нерівних сил (Кубанська революція і роля старшого брата)

В.В.

На основі фактів можна сміло ствердити, що побідна революція в Кубі поширилась та набрала нового змісту. Але рівночасно нависли над нею чорні хмари, не лише домашні, але й північні, похмурі та грозливі. Чому йде мова про дві фази революції та про внутрішні і зовнішні труднощі, що наче меч Дамокля нависли над її дальшою долею?

За січень 1959 у «Впереді» була стаття про антидиктаторські рухи латинської Америки, а особливо про події на Кубі. В тій статті автор ствердив, теж на основі існуючих тоді фактів, що революція в Кубі це в першу міру політичний переворот, повалення диктаторського режиму Батіста в ім’я політичної демократії. Як тоді писали самі прихильники Фідель Кастро, що найпекучішою потребою дня є відновлення громадянських свобід потоптаних диктатурою.

Політичні переміни в Латинській Америці (на тлі подій у Кубі)

Віктор Волинський

Подробиці протидиктаторського повстання в Кубі відомі нашим читачам з щоденної преси. Відомі теж подібні політичні перевороти в інших латинсько-американських країнах на протязі минулих п’ятьох років. Слідкуючому за подіями в Латинській Америці уважному спостерігачеві насувається питання: що оці латинсько-американські перевороти означають, який їхній характер? Яке економічне і суспільне підложжя?

Політичний переворот в Кубі це вже шостий з черги подібного типу переворот в Латинській Америці. Це масовий протидиктаторський зрив у протилежність до минулих відомих «палацових революцій», де на місце одних диктаторів-генералів приходили інші. З вісьмох латино-американських диктаторів при владі залишилось лише два: Альфредо Штроснер в Параґваї та Рафаель Труґілльо в Домініканській республіці. Перший уступив генерал Перон в Арґентіні в 1955 році. В 1956 році диктатор Нікараґуа генерал Самоза впав жертвою атентату. В тому ж році генерал Маґльоар, президент Гаїті, подався за кордон, як політичний втікач. В 1957 році впав диктатор Колюмбії Ґуставо Росе Пінілля. Далі диктатор Венецуелі Маркос Перез Імінеза. На місце диктаторів усюди прийшли системи в більшій чи меншій мірі виборчі, репрезентативні.

Соціяльні сили за подіями в Арґентині

Торкуато Ді Телла

ВІД РЕД. Кілька наших читачів просили вияснити політичну ситуацію в Арґентині у зв’язку з революцією проти режиму Перона, зокрема, які соціальні сили беруть участь в боротьбі. Поскільки ми самі мало орієнтуємося у складних арґентиських відносинах, ми вирішили надрукувати цю статтю пера арґентинського студента-соціяліста, що зараз вчиться в Лондоні. Нам здається, що ця стаття багато що вияснює.

Політичні заворушення в Арґентині є типовими для напівколоніяльної країни, що пробує швидко індустріялізуватись і стати незалежною капіталістичною державою. Арґентина завжди була великим експортером сільськогосподарської продукції; вона продавала пшеницю, м’ясо, вовну по низьких цінах на світових ринках і взамін купувала капітал і багато споживчих товарів. Розвинутою була тільки харчова промисловість — млини, цукроварні заводи, що були у власності частково місцевих, а частково закордонних капіталістів. Залізниці були власністю англійців.

Був диктатор Перон

[невідомий автор]

Був та й нема диктатора Перона. Десять літ диктував Аргентині, такий великий і могутній. Слухав його весь двадцять-мільйоновий народ і не то, казали, що мусів слухати, а саме його слово було в народі святе. Казали, що об’єднав всі суспільні кляси і доїхав кінця клясовій боротьбі. Погодив всі суперечні інтереси, переміг політичні партії, створив єдину націю і нація була понад все. Вибори були на те, щоб вибирати його приятелів, і вороги були на те, щоб їх саджати в холодну. Виступав оточений блискучими генералами, раз-у-раз благословляла його церква, шість мільйонів робітників завжди були готові повстати за Перона. Коли лиш яка опозиція піднесла несмілу голову, сотні тисяч їх збиралися перед президентським палацом, щоб на пострах всім ворогам кричати, що хай живе Перон. Його ім’ям називали школи, лікарні, парки, вулиці і цілі міста, і ставили йому за життя пам’ятники.

Аж раптом нема Перона. Втік і нема. Відреклися його найліпші приятелі і помічники. Валять по всій Аргентині його пам’ятники, переназивають вулиці, замазують ім’я на будинках, затирають по Пероні всі сліди окрім слідів в банках, де він, кажуть, сховав собі великі скарби. Що сталося? Не було ні війни, ні революції, а могутнього диктатора нема.

Правда про Ґватемалю

В. Ч.

Інспірований з зовні путч в Ґватемалі проходив під гаслом боротьби з «інтернаціональним комунізмом». Мовляв комуністичний уряд Арбенза став серйозною загрозою для вільного світу в західній гемісфері.

Про що йшлося в дійсності? На це питання дають відповідь два закони, видані сьогоднішнім урядом Армаса.

Перший закон стосується прав участи у виборах до парляменту. За новим законом усі неписьменні надалі виключені від голосування. На практиці це означає, що приблизно 75 відсотків населення буде позбавлене фундаментального права демократії — вибирати своїх представників.

Як відомо попередній уряд Арбенза мав своє головне попертя серед селян, що є в більшості неписьменні. Під час путчу селяни компактною масою стали по боці уряду проти інвазистів, і навіть деякий час після путчу ставили інвазистам збройний спротив. Ясно, що коли б дійшло до вільних виборів, оці селяни заявилися б проти Армаса. Щоб цьому запобігти, уряд нашвидку після «перемоги» видав вищезгаданий закон.